СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ун. № 759/7977/24

пр. № 2-а/759/110/24

17 червня 2024 року суддя Святошинського районного суду м. Києва Шум Л.М. розглянувши в порядку спрощенного позовного провадження без виклику сторін адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 , 16.04.2024 звернувся до Святошинського районного суду м. Києва з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просив: скасувати рішення відповідача від 09.04.2024 щодо притягнення його до адміністративної відповідальності та закрити справу про адміністративне правопорушення.

Позов обґрунтовано тим, що він є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні, що підтверджується довідкою від 11.09.2023 №4877, виданою Релігійною організацією «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні».

Відтак, він не має обов`язку з`являтись у військову частину, а тому ухвалення постанови про накладення адміністративного стягнення за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію у вигляді відмови з`явитися до військової частини, за що передбачена відповідальність за частиною другою ст. 210-1 КУпАП, є незаконною.

В обґрунтування свого позову, ОСОБА_1 зазначає, що він не пiдлягає призову на вiйськову службу в зв`язку з мобiлiзацiєю, що, в свою чергy, вказує на безпiдставнiсть притягнення його до алмiнiстративної вiдповiдальності та вiдповiдно про помилковiсть висновкiв суду першої iнстанцiї щодо правомiрностi оскаржуваної постанови.

У поясненнях до позову ОСОБА_1 звертає увагу на те, що конституційне право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою охоплює не лише строкову військову службу, а й військову службу під час призову за мобілізацією.

Як вказує позивач, відсутність порядку направлення на альтернативну службу під час військового стану не є підставою для притягнення до відповідальності (адміністративної/кримінальної) осіб, які бажають скористатися своїм правом на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою.

Як наслідок, позивач вважає, що на право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою службою) розповсюджуються гарантії Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод.

В зв"язку із зазначеним вище, позивач просить суд, скасувати постанову начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 полковника ОСОБА_2 від 09.04.2024 року за №479, якою ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в розмірі 5100 нрн. за ч.2 ст. 210-1 КУпАП.

Ухвалою суду від 18.04.2024 року відкрито провадження по справі у спрощенному провадженні без виклику сторін.

Ухвалою суду від 29.04.2024 року в задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 про розгляд справи за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, за правилами загального позовного провадження, відмовлено.

Відповідач не скористався своїм правом та не направив до суду відзив на позовну заяву.

Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши надані докази, суд приходить до наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 з 08.07.2000 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні, що підтверджується довідкою № 4877 від 11.09.2023.

У відповідності до копій письмових звернень від 04.04.2024, ОСОБА_1 письмово заявляв про свою несумісність з військовою службою через свої релігійні переконання до Мністерства Оборони України та ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Судом встановлено, що ОСОБА_1 відповідно до Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» має статус військовозобов`язаного та перебуває на військовому обліку військовозобов`язаних у ІНФОРМАЦІЯ_1 , позивач пройшов медичне обстеження військово- лікарської комісії та за результатами ВЛК його було визнано придатним до військової служби, останнім отримано мобілізаційне розпорядження 05.02.2024 про необхідність з`явлення до ТЦК 12.02.2024 під особистий підпис.

03.04.2024 року позивач прибув до ІНФОРМАЦІЯ_1 , але відмовився з`явитися до військової частини.

Як наслідок, 09..04.2024 начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , винесено постанову №479 про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_1 , який в період дії особливого періоду та оголошення мобілізації відмовився з`явитися до військової частини у строк, зазначеному в отриманому ним мобілізаційному розпорядженні, повістках, що є порушення вимог частини третьої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» і підставою для притягнення до адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення, передбачене частиною другою статті 210-1 КУпАП.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно статті 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

У відповідності до статті 7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом.

Так, статтею 210-1 КУпАП встановлена відповідальність за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, відповідно до частини другої якої повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, а також вчинення такого порушення в особливий період тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб - від трьохсот до п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Частиною третьою статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).

Об`єктивна сторона вказаного правопорушення полягає у порушенні законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізацію в особливий період, а саме: нез`явлення за викликом до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки).

У свою чергу, згідно статті 235 КУпАП територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов`язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (статті 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов`язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України).

Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.

Відтак, притягнення до відповідальності за статтею 210-1 КУпАП відбувається саме територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки.

З матеріалів справи вбачається факт притягнення позивача до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 210-1 КУпАП у зв`язку з порушенням останнім законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію в особливий період.

У той же час, визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закони № 3543-XII та № 1932-XII відповідно).

Згідно статті 1 Закону № 3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Крім того, стаття 1 Закону № 1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

У свою чергу, Закон №3543-XII закріплює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.

За правилами статті 1 Закону №3543-XII мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Згідно частини другої статті 4 Закону №3543-XII загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

У відповідності до частин п`ятої та шостої статті 4 Закону №3543-XII передбачено, що вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення. Рішення про проведення відкритої мобілізації має бути негайно оголошене через засоби масової інформації.

Так, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

У відповідності до Указу Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан.

У свою чергу, статтею 22 Закону №3543-XII встановлені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Так, згідно абзацу першого частини першої вищевказаної статті громадяни зобов`язані, зокрема з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом Служби зовнішньої розвідки України) для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.

Частиною третьої статті 22 Закону №3543-XII встановлено, що під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).

З аналізу вищевикладених норм вбачається, що чинним законодавством було встановлено обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.

У свою чергу, позивач посилається на те, що він належить до релігійної громади Свідків Єгови в Україні та є присвяченим охрещеним служителем, тому згідно релігійних переконань він не може проходити військову службу або приймати будь-яку участь у військових діях.

Відтак, враховуючи статтю 35 Конституції України, положення Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», скаржник вважає за можливість проходити альтернативну, цивільну службу.

Дійсно, у відповідності до Постанови Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 №2066 затверджено Перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, до якого входить Релігійна організація «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні».

17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (далі - Конвенція), яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.

У статті 9 Конвенції зазначається: кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Крім того, стаття 18 Загальної декларації прав людини визначає, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів».

Стаття 14 Конвенції передбачає, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Таким чином, зазначені статті Конвенції визначають основоположні права людини, пов`язані зі свободою думки, совісті та релігії, а також рівності перед законом і захистом від дискримінації.

При цьому, ЄСПЛ, неодноразово розглядаючи справи за заявами членів Релігійного об`єднання «Свідки Єгови» (зокрема у рішенні від 31.07.2008 «Релігійне товариство Свідків Єгови та інші проти Австрії» («Religionsgemeinschaft der Zeugen Jehovas and Others v. Austria», заява №40825/98), констатував, що особливе ставлення влади до заявників, аніж до інших релігійних організацій, є порушенням статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 9 Конвенції.

Так, ЄСПЛ нагадав, що право релігійного товариства на автономне існування у державі є незамінним для плюралізму у демократичному суспільстві. Відповідно до національного права релігійні об`єднання користуються привілейованим становищем у різних ділянках суспільного життя.

З огляду на ці переваги державі належить залишатись нейтральною і надати на недискримінаційних умовах справедливі можливості усім релігійним групам, зокрема щодо реалізації їхніх прав.

Відповідно, держава, надаючи окремій категорії осіб певне право, не може не враховувати особливостей деяких груп осіб з цієї категорії. Наприклад, якщо держава надає право на відстрочку від призову на строкову військову службу священнослужителям, то вона повинна встановлювати норми, які враховують їхню своєрідність. Це складає зміст принципу рівності перед законом, який передбачає, що органи публічної влади повинні однаково застосовувати законодавчі норми до всіх осіб без будь-якої дискримінації.

Так, згідно з частинами першою та другою статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

У свою чергу, частиною четвертою статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров`я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов`язанням України.

Тобто, статтею 35 Конституції України та статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» визначено вичерпний перелік підстав, за яких може бути обмежено право особи на свободу світогляду і віросповідання.

При цьому, за змістом частини четвертої статті 35 Конституції України, ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.

Однак, у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Водночас, Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» альтернативна (невійськова) служба під час воєнного стану не визначена.

У свою чергу, відповідно до статті 1 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.

У силу вимог статті 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» право на таку службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Згідно з частинами першою та другою статті 4 вказаного Закону на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення. Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки).

З матеріалів справи вбачається, що у відповідності до оскаржуваної постанови ОСОБА_1 в період дії особливого періоду та оголошення мобілізації відмовився з`явитися до військової частини у строк, зазначеному в отриманому ним мобілізаційному розпорядженні, повістках, що є порушення вимог частиною третьою ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» і підставою для притягнення до адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення, передбачене частиною другою статті 210-1 КУпАП.

Розглядаючи справу про адміністративне правопорушення, обов`язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події адміністративного правопорушення. Наявність події правопорушення доводиться шляхом надання доказів (п.1 статті 247 КУпАП).

Стаття 72 КАС України передбачає, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до статті 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Статтею 252 КУпАП визначено, що орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

При цьому, за правилами частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

За правилами пункту 3 Розділу I Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 №2066 (далі - Положення №2066) на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.

Згідно пункту 4 Розділу II Положення №2066 для вирішення питання про направлення на альтернативну службу громадянин після взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні місяці до початку встановленого законодавством періоду призову на строкову військову службу особисто подає письмову заяву до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації за місцем проживання.

Пунктом 15 Розділу II Положення №2066 визначено, що рішення місцевої держадміністрації про направлення громадянина на альтернативну службу або про відмову в направленні на альтернативну службу протягом п`яти календарних днів видається заявникові та надсилається у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, в якому громадянин перебуває на військовому обліку.

У свою чергу, Постановою Кабінету Міністрів України від 31.12.2004 року №195 затверджено Перелік видів діяльності, якими можуть займатися громадяни, що проходять альтернативну (невійськову) службу.

Як свідчать матеріали справи, позивач 04.04.2024 письмово звернувся з відповідними заявами до Мністерства Оборони України та ІНФОРМАЦІЯ_1 у зв`язку з наявними у нього релігійними переконаннями, які є несумісними з військовою службою, та просив замінити виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою.

Тобто, оскільки позивач має право на виконання свого військового обов`язку шляхом його заміни на альтернативну (невійськову) службу, тому останній заявив про своє бажання скористатись правом альтернативної служби.

У даному випадку суд, враховує практику Європейського суду з прав людини, зокрема справу «Мушфіг Мамедов та інші проти Азербайджану» від 17 жовтня 2019 року (заява 14604/18) згідно з якою необхідність захисту територіальної цілісності держави не може розглядатись як підстави для обмеження прав Свідків Єгови та захисту підлягає не лише саме право Свідків Єгови «не брати в руки зборю», а їх зумовлене глибоким релігійним переконанням право нести військову службу у будь-якій формі, у зв`язку з чим Держава має забезпечити особам проходження альтернативної (невійськової) служби, яка є повністю відокремленою від військового обов`язку.

Крім того, Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що Свідки Єгови належать до відомої християнської конфесії, що з моменту свого виникнення активно діють у багатьох країнах світу, в тому числі в усіх європейських країнах-членах Ради Європи, є релігійною групою, що дотримується принципів пацифізму, та їхнє віровчення не дозволяє її членам проходити військову службу, носити військову форму або брати в руки зброю. З іншого боку, Свідки Єгови погоджуються здійснювати альтернативну цивільну службу за умови, що вона не пов`язана з військовими організаціями («Свідки Єгови м. Москви та інші проти Росії», від 10.06.2010, заява №302/02).

У свою чергу, розглядаючи справу Свідка Єгови, засудженого у кримінальному порядку за відмову від проходження військової служби через релігійні переконання, ЄСПЛ у рішенні у справі «Баятян проти Вірменії» від 07.07.2011 (заява № 23459/03) зауважив, що несприйняття військової служби - коли мотивом такого несприйняття є серйозний і нездоланний конфлікт між обов`язком служити в армії та переконаннями конкретної особи або її глибокими і невдаваними релігійними чи іншими поглядами - є переконанням або поглядом настільки незаперечним, серйозним, послідовним та значущим, що на нього поширюються гарантії ст. 9 Конвенції.

Отже, ЄСПЛ установлено, що право Свідків Єгови, до яких належить позивач, на відмову від проходження військової служби за релігійними переконаннями гарантовано п. 1 статті 9 Конвенції.

Незабезпечення таким особам можливості реалізувати їх право на альтернативну (невійськову) службу є втручанням у їх свободу сповідувати свою релігію.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Таким чином, суд приходить до переконання про неправомірність оскаржуваної постанови щодо вчинення позивачем адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою ст.210-1 КУпАП щодо порушення останнім законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізацію з огляду на незабезпечення ОСОБА_1 можливості реалізувати його право на альтернативну (невійськову) службу.

Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З матеріалів справи вбачається, що під час подання позовної заяви позивачем було сплачено судовий збір в розмірі 605,50 грн., тому вказані витрати підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача як суб`єкта владних повноважень.

Керуючись ст. ст. 242, 250, 272, 276, 308, 310, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд,

ПОСТАНОВИВ :

Позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності- задовольнити.

Постанову начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 №479 від 09.04.2024 року про накладення стосовно ОСОБА_1 адміністративного стягнення за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.210-1 КУпАП у виді штрафу в сумі 5100,00 грн., визнати протиправною та скасувати.

Справу про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_1 закрити на підставі п.1 ст.247 КУпАП, - за відсутністю події та складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.210 КУпАП.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 605,60 грн. (шістсот п`ять гривень 60 коп.).

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: Л.М. Шум