печерський районний суд міста києва

Справа № 757/5595/24-ц

пр. № 2-428/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 червня 2024 року Печерський районний суд м. Києва у складі:

головуючого - судді Литвиновій І. В.,

при секретарі судового засідання - Орел А. О.,

за участі представника позивача ОСОБА_1 , представника відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву» про внесення змін до договору найму житлового приміщення,

ВСТАНОВИВ:

І. Позиція сторін у справі.

Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, у якому просив визнати його таким, що має право подальшого користування житловим приміщенням - кімнатою № НОМЕР_1 у гуртожитку, буд. АДРЕСА_1 , згідно з договором оренди (найму) житлового приміщення № 22-08 від 25 березня 2008 року, зобов`язати адміністрацію ПАТ «КиївЗНДІЕП» визнати позивача наймачем цієї кімнати № 22 і укласти додаткову угоду до договору оренди (найму) житлового приміщення № 22-08 від 25 березня 2008 року із ним.

В обґрунтування вказано, що право на користування житловим приміщенням у гуртожитку за вказаною адресою виникло у позивача на підставі договору оренди (найму) житлового приміщення № 22-08 від 25 березня 2008 року з актом прийому-передачі ордеру № 02 від 25 березня 2008 року, виданих на підставі Спільної наради адміністрації та профспілкового комітету ВАТ «Київ ЗНДІЕП» від 20 березня 20008 року. Згідно з договором найму та ордером до спірного житла, для проживання, разом з наймачем ОСОБА_4 вселилися члени родини: дружина ОСОБА_5 , син ОСОБА_3 та донька ОСОБА_6 . Позивач постійно проживає у кімнаті і не має іншого житла. У січні 2022 року мати позивача ОСОБА_5 звернулася до Печерського районного суду м. Києва із первісним позовом (справа №757/5031/22-ц). Свої позовні вимоги вона обґрунтовувала тим, що згідно з ордером № 02 від 25 березня 2008 року її чоловік ОСОБА_4 вселився як наймач в гуртожиток до кімнати АДРЕСА_2 , разом з ОСОБА_5 , як дружиною наймача і дітьми, на підставі якого укладено з відповідачем 25 березня 2008 року договір оренди (найму) житлового приміщення № 22-08 і додаткову угоду № 1 до цього договору від 16 травня 2008 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 наймач ОСОБА_4 помер. Після смерті свого чоловіка мати позивача - ОСОБА_5 звернулася до наймодавця ПАТ «Київ ЗНДІЕП» з заявою від 07 червня 2021 року про визнання її наймачем за договором найму житлового приміщення, де попереднім наймачем був її покійний чоловік ОСОБА_4 . Рішенням суду 14 листопада 2022 року позов ОСОБА_5 задоволено. ІНФОРМАЦІЯ_2 мати позивача - ОСОБА_5 померла.

Позивач вважає, що після смерті батьків, відповідно до частини першої, другої ст. 106 ЖК України, як повнолітній член сім`ї набув права вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму житлового приміщення замість померлих батьків. Тривалий час проживання його у житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним йому в розумінні статті 8 Конвенції, а тому обмеження користування житловим приміщенням, чи наступне виселення з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Представник відповідача у своєму відзиві позов не визнав, заперечуючи проти задоволення позову, вказав, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 лютого 2024 року у справі № 757/44684/21-ц встановлено, що позивач не проживає за місцем реєстрації, що право на проживання позивача є похідним від права його покійного батька ОСОБА_4 , який мав трудові відносини з відповідачем, але які припинені ще у 2014 року. Наразі відсутній предмет спору, а отже за таких підстав на разі відсутні правові підстави для задоволення позову ОСОБА_3 .

ІІ. Процесуальні дії і рішення суду.

02 лютого 2024 року вказана позовна заява надійшла до Печерського районного суду м. Києва, для розгляду якої, у відповідності до пункту 15 Розділу XIII Перехідні положення Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV (у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року), визначено суддю та передано 06 лютого 2024 року, для вирішення питання про відкриття провадження у справі, згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями.

07 лютого 2024 року позовну заяву залишено без руху, на виконання якої 28 лютого 2024 року представник позивача подала до суду копії документів українською мовою /а. с. 37-38, 49-53/.

04 березня 2024 року ухвалою судді у справі відкрито провадження з викликом сторін у судове засідання /а. с. 54-55/.

У судовому засіданні представник позивача підтримала позовну заяву з підстав, наведених у ній.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечував проти задоволення позову, посилаючись на доводи, викладені у відзиві.

Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

ІІІ. Фактичні обставини справи.

На підставі ордеру № 02 від 05 березня 2008 року ОСОБА_4 вселено разом з сім`єю: ОСОБА_5 - дружина, ОСОБА_7 - син та ОСОБА_6 - донька, у житлову площу розміром 41, 70 кв м, загальною площею 53, 20 кв м в гуртожитку по АДРЕСА_3 , у зв`язку з перебуванням ОСОБА_4 у трудових відносинах з ПАТ «КИЇВЗНДІЕП» /а. с. 15/.

Наказом № 30к від 07 квітня 2014 року ОСОБА_4 звільнено із займаної посади за порушення трудової дисципліни (прогул) згідно з п. 4 ст. 38 КЗпП України.

Рішенням Печерського районного суду м. Києві від 09 жовтня 2018 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_4 до ПАТ «Український зональний науково-дослідчий і проектний інститут по цивільному будівництву» про поновлення на роботі, стягнення оплати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Постановою Київського апеляційного суду від 23 липня 2020 року рішення Печерського районного суду м. Києві від 09 жовтня 2018 року у частині позовної вимоги про поновлення на роботі залишено без змін.

Відповідно до частини четвертої ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішення суду у господарській, цивільній або адміністративній справ, що набрало законної сили, не доказуються про розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Ухвалою Печерського районного суду м. Києві від 19 квітня 2021 року за позовом ПАТ «Український зональний науково-дослідчий і проектний інститут по цивільному будівництву» до ОСОБА_4 про виселення з гуртожитку без надання іншого житла закрито провадження у зв`язку зі його смертю ІНФОРМАЦІЯ_1 .

06 травня 2021 року та 19 липня 2021 року ПАТ «Український зональний науково-дослідчий і проектний інститут по цивільному будівництву» звернулось до ОСОБА_5 із вимогою про звільнення житлового приміщення, оскільки вона без жодних правових підстав займала з дітьми житлову кімнату № 22.

Постановою Київського апеляційного суду від 22 серпня 2023 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 14 листопада 2022 року у справі № 757/5031/22-ц скасовано у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_5 до ПАТ «Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог ОСОБА_8 , про визнання наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення та зобов`язання змінити наймача; провадження у справі у цій частині закрито, у зв`язку із смертю позивачки ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішення Печерського районного суду міста Києва від 14 листопада 2022 року у частині вирішення зустрічних позовних вимог ПАТ «Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву» до ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог ОСОБА_8 про визнання договорів недійсними залишено без змін.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 22 лютого 2024 року у справі № 757/44684/21-ц позов ПАТ «Український зональний науково-дослідчий і проектний інститут по цивільному будівництву» до ОСОБА_6 , в особі законного представника ОСОБА_9 , ОСОБА_7 , третя особа орган опіки та піклування Печерської районної вмісті Києві державної адміністрації про усунення перешкод в користуванні власністю, задоволено: усунено перешкоди у користуванні майном шляхом виселення неповнолітньої ОСОБА_6 , ОСОБА_7 із займаної житлової площі розміром 41, 70 кв м, загальною площею 53, 20 кв м, у гуртожитку по АДРЕСА_3 , без надання іншого житлового приміщення.

Згідно з актом про звільнення від речей блоку № 22 у гуртожитку від 23 березня 2024 року, 22 березня 2024 року, після 17:00, опікун ОСОБА_6 - ОСОБА_9 та її діти, звільнили від речей блок № 22 у гуртожитку, де проживали ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Речі перенесли у блок АДРЕСА_4 до ОСОБА_12 , яка є бабусею ОСОБА_13 та ОСОБА_11 .

Згідно з актом про відсутність мешканця у гуртожитку від 15 квітня 2024 року встановлено, що ОСОБА_10 не проживає з 07 березня 2022 року по 15 квітня 2024 року за вказаною адресою, про свою відсутність не попереджав, про його місце перебування невідомо, жодних контактних даних немає.

ІV. Позиція суду та оцінка аргументів учасників розгляду.

Статтею ст. 41 Основного Закону України визначено, що право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст. 316 Цивільного кодексу України право власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно зі ст. 317, 321 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 319 Цивільного кодексу України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно зі ст. 391 Цивільного кодексу України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частини четвертої ст. 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Поняття житло не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання житлом, яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція житла має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Відповідно до ст. 127 ЖК Української РСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Для тимчасового проживання осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк і потребують поліпшення житлових умов або жила площа яких тимчасово заселена чи яким повернути колишнє жиле приміщення немає можливості, а також осіб, які потребують медичної допомоги у зв`язку із захворюванням на туберкульоз, використовуються спеціальні гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті ради.

Статтею 128 ЖК Української РСР визначено, що порядок надання жилої площі в гуртожитках визначається цим Кодексом та іншими актами законодавства України. Жила площа в гуртожитку надається одиноким громадянам і сім`ям, які мають право проживати у гуртожитках, за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації або органу місцевого самоврядування, у власності чи управлінні яких перебуває гуртожиток. Жила площа у спеціальних гуртожитках для тимчасового проживання осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк і потребують поліпшення житлових умов або жила площа яких тимчасово заселена чи яким повернути колишнє жиле приміщення немає можливості, а також осіб, які потребують медичної допомоги у зв`язку із захворюванням на туберкульоз, надається в порядку, що визначається відповідними органами місцевого самоврядування.

Згідно зі ст. 129 ЖК Української РСР на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку.

Частиною першою ст. 132 ЖК Української РСР визначено, що сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням.

Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину (частина друга ст. 132 ЖК Української РСР).

Згідно з частиною третьою ст. 132 ЖК Української РСР осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Абзацом 2 пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» № 2 від 12 квітня 1985 року визначено, що якщо гуртожиток надано у зв`язку з роботою, слід з`ясовувати вид трудового договору, укладеного між позивачем і відповідачем, і за яких підстав він був припинений, маючи на увазі, що згідно зі ст. 132 ЖК України без надання іншого жилого приміщення можуть бути виселені сезонні, тимчасові працівники, які припинили роботу, особи, які працюють за строковим трудовим договором, а також інші працівники, які звільнилися за власним бажанням без поважних причин, або звільнені за порушення трудової дисципліни чи вчинення злочину. При припиненні трудового договору з інших підстав вони, як і особи, перелічені в ст.125 ЖК України, можуть бути виселені лише з наданням іншого жилого приміщення.

Так, житло є невід`ємною складовою особистого життя людини, яка має природне право жити так, як бажає, бути захищеною від оприлюднення фактів особистого життя. Але це неможливо без поваги до її житла, де значною частиною проходить це особисте життя, і тому людина має таке ж природне право не тільки на саме житло, а й на недоторканність його.

Саме тому міжнародні правові акти декларують право людини на недоторканність її житла. Зокрема, статтею 12 Загальної декларації прав людини, яка прийнята і проголошена резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, передбачено: «Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла... Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань».

Аналогічна вимога міститься в статті 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, який набув чинності для України 23 березня 1976 року.

Виходячи з цих міжнародно-правових актів, Україна в статті 47 Конституції України закріпила право кожного громадянина України на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року) закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном і закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Держава гарантує не лише свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частини четвертої ст. 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04, § 41).

З моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування житлом особою, яка володіє таким приміщенням незаконно, власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року № 14-181 цс18 (справа № 653/1096/16-ц).

Так, оскільки ОСОБА_4 , відповідно до наказу № 30к, було звільнено із займаної посади за порушення трудової дисципліни (прогул) на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України, то суд дійшов висновку, що право на проживання ОСОБА_4 разом із сім`єю в гуртожитку є похідним від перебування останнього з позивачем у трудових відносинах, а тому у відповідачів відсутні правові підстави для проживання у гуртожитку по АДРЕСА_3 .

За таких обставин, оскільки гуртожиток по АДРЕСА_1 призначений для проживання працівників ПАТ «КиївЗНДІЕП», які потребують поліпшення житлових умов та поселення у гуртожиток, а трудові відносини ОСОБА_4 із ПАТ «КиївЗНДІЕП» були припинені у зв`язку із його звільненням, суд вважає, що позивач ОСОБА_10 (син ОСОБА_4 ) втратив право проживання у гуртожитку, оскільки воно є похідним від права його покійного батька ОСОБА_4 .

Суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку, що позов є безпідставним і задоволенню не підлягає.

V. Розподіл судових витрат.

Відповідно до статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

На підставі встановлених судом обставин, що мають юридичне значення у справі, керуючись

ст.ст. 3, 8, 21, 55, 61, 129, 129-1 Конституції України,

ст.ст. 1-16, 256, 261, 267, 316, 317, 319, 321, 391 Цивільного кодексу України,

ст.ст. 9, 127, 128, 129, 132 Житлового кодексу Української РСР,

ст.ст. 1-23, 76-82, 89, 95, 258-259, 263-265, 267, 274-279, 352-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву» про внесення змін до договору найму житлового приміщення залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 11 червня 2024 року.

Суддя І. В. Литвинова