ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 травня 2024 року

м. Київ

справа № 757/3530/20

провадження № 61-18137св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача Литвиненко І. В.,

суддів Грушицького А. І., Петрова Є. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон»,

розглянув в порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_1 та Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на постанову Київського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.

у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон», про захист прав споживачів, розірвання депозитних договорів та стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 у січні 2020 року звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), в якому просила розірвати депозитний договір № SAMDNWFD0070026961800 від 04 грудня 2013 року та стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на її користь вклад у розмірі 27 000 доларів США, нараховані, але не зняті відсотки у розмірі 620,21 доларів США, ненараховані відсотки за період з 05 квітня 2014 року до 23 січня 2020 року в розмірі 8 625,21 доларів США, 3 % річних за період з 09 квітня 2014 року до 23 січня 2020 року в розмірі 4 695,78 доларів США, пеню на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 23 січня 2019 року до 23 січня 2020 року в розмірі 295 650 доларів США.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що 04 грудня 2013 між нею та ПАТ КБ «ПриватБанк», яке змінило назву на АТ КБ «ПриватБанк», було укладено депозитний договір № SAMDNWFD0070026961800, на виконання якого відкрито рахунок № НОМЕР_1 , на який було внесено 27 000 доларів США під 5,5 % річних.

Навесні 2014 року у зв`язку із припиненням функціонування банківських відділень відповідача на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя її рахунки заблокував відповідач та припинив нарахування відсотків.

27 березня 2014 року вона подала до ПАТ КБ «ПриватБанк» заяву, в якій просила перевести обслуговування її депозитного рахунку з кримського відділення банку до відділення банку у місті Трускавець.

Однак, вказана вимога була залишена без задоволення, тому вона 04 квітня 2014 року звернулася до банку із заявою про видачу їй вкладу із нарахованими відсотками.

Вказана заява також була залишена без задоволення.

Печерський районний суд міста Києва ухвалою від 21 травня 2021 року, оформленою протоколом судового засідання, залучив до участі у справі як третю особу Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» (далі - ТОВ «ФК «Фінілон»).

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Печерський районний суд міста Києва рішенням від 13 квітня 2023 року позов задовольнив.

Визнав депозитний договір № SAMDNWFD0070026961800 від 04 грудня 2013 року розірваним з 13 квітня 2023 року.

Стягнув з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за договором № SAMDNWFD0070026961800 від 04 грудня 2013 року 27 000 доларів США вкладу, 620,21 доларів США нарахованих відсотків, 8 625,21 доларів США ненарахованих відсотків за період з 05 квітня 2014 року до 23 січня 2020 року, 4 695,78 доларів США 3 % річних за період з 09 квітня 2014 року до 23 січня 2020 року, 300 000 грн пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 23 січня 2019 року до 23 січня 2020 року.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевий суд мотивував тим, що невиконання банком зобов`язань щодо повернення суми вкладу разом з нарахованими відсотками після отримання банком вимоги вкладника щодо його повернення/видачу «на першу вимогу» або протягом спливу встановленого договором строку (у нашому випадку протягом 2-х банківських днів після отримання від вкладника заяви про повернення вкладу/розірвання договору), не припиняє подальше нарахування відсотків у розмірі встановленому договором до моменту виплати вкладнику всієї суми вкладу разом з відсотками, що належать до сплати відповідно до умов договору.

Враховуючи, що добровільне розірвання депозитного договору з боку банку не відбулося, а у судовому порядку депозитний договір не було розірвано, нарахування відсотків за договором повинно здійснюватися за процентною ставкою зазначеною у договорі за увесь період до фактичної виплати вкладнику всієї суми вкладу.

Заява позивача про розірвання договору не відповідає вимогам встановленим для її оформлення правилами зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, затвердженими постановою Правління Національного банку України № 267 від 14 липня 2006 року, відповідно до яких запит фізичної особи - клієнта банку має бути підписаний цією особою. Її підпис має бути засвідчений підписом керівника банку або нотаріально. Таким чином, депозитний договір, укладений між позивачем та банком, не було розірвано.

Врахувавши тривале та безпідставне невиконання відповідачем законних вимог позивача, недобросовісну поведінку банка, який продовжує використовувати на власну користь неповернуті активи позивача, місцевий суд дійшов висновку про наявність правових підстав для зменшення розміру пені, яку вимагає стягнути позивач з відповідача з 101 237,34 доларів США до 300 000 грн, що є пропорційним, розумним та справедливим, таким, що відповідає завданню цивільного судочинства і не порушує права позивача на отримання передбаченого законом штрафу за прострочення виконання зобов`язань по своєчасному поверненню банківського вкладу.

Київський апеляційний суд постановою від 29 листопада 2023 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задовольнив частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 квітня 2023 року скасував та ухвалив нове судове рішення про часткове задоволення позову.

Стягнув з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суму вкладу за договором № SAMDNWFD0070026961800 від 04 грудня 2013 року у розмірі 27 000 доларів США, 620,21 доларів США нарахованих, але не знятих відсотків, 838,06 доларів США - відсотки за період з 05 квітня 2014 року до 23 січня 2020 року, 3 % річних за період з 23 січня 2017 року до 23 січня 2020 року у розмірі 2 430 доларів США.

В іншій частині заявлених позовних вимог відмовив.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Постанову апеляційний суд мотивував тим, що 04 квітня 2014 року ОСОБА_1 звернулась до ПАТ КБ «ПриватБанк» з вимогою про повернення вкладу з нарахованими процентами, у зв`язку з чим договір банківського вкладу від 04 грудня 2013 року № SАMDNWFD0070026961800 вважається розірваним з квітня 2014 року, тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для задоволення позову в частині позовних вимог про розірвання договору банківського вкладу з 13 квітня 2023 року, стягнення процентів за договором та пені, оскільки з моменту розірвання (припинення) договору проценти за користування депозитними коштами не нараховуються і пеня згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не нараховується, договірні правовідносини після розірвання депозитного договору припинили свою дію, з цього моменту ОСОБА_1 не є споживачем послуг банку і Закон України «Про захист прав споживачів» вже не регулює правовідносини між банком та ОСОБА_1 .

Також суд першої інстанції помилково вважав, що подана ОСОБА_1 04 квітня 2014 року заява про видачу грошових коштів за депозитним вкладом не є заявою про розірвання договору банківського вкладу у відповідності до вимог закону, оскільки зазначене повністю суперечить правовій позиції Верховного Суду; при цьому, суд не надав будь-якої оцінки заяві ОСОБА_1 про розірвання договору депозитного вкладу від 14 квітня 2014 року та пункту 5 договору депозитного вкладу про право сторони договору в односторонньому порядку розірвати договір.

На порушення взятих зобов`язань відповідач тривалий час не виконував вимоги вкладника щодо повернення коштів, у зв`язку з чим в даному випадку права та інтереси позивача забезпечуються статтею 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання, тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 трьох процентів річних, передбачених частиною другою вищевказаної статті.

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у вкладника виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим порушенням грошового зобов`язання, тому позовна давність за такими вимогами обмежується останніми 3 роками до подачі такого позову.

Позовна вимога про стягнення з відповідача на користь позивача 3 % річних за статтею 625 ЦК України була заявлена ОСОБА_1 23 січня 2020 року, тому нарахування та стягнення 3 % річних може бути здійснено за період з 23 січня 2017 року до 23 січня 2020 року у розмірі 2 430 доларів США.

Між позивачем та банком припинені правовідносини за депозитним договором, тому частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини, і такі вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг

Від представника ОСОБА_1 - адвоката Дугінова Д. А. у грудні 2023 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга на постанову Київського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду, а рішення місцевого суду залишити без змін.

Від АТ КБ «ПриватБанк» у січні 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга на постанову Київського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення в цій частині про відмову в задоволенні позовних вимог.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Дугінов Д. А. як на підставу оскарження судового рішення посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що само по собі звернення позивача із заявою до банку про видачу коштів або розірвання договору не може свідчити про його договірне розірвання, оскільки його дія припиняється з виплатою клієнту всієї суми вкладу разом з відсотками, що належить до сплати відповідно до умов договору. Добровільного розірвання договору з боку банку не відбулось, оскільки відповідачем не були виконані передумови розірвання депозитного договору.

Також апеляційним судом були відкинуті вимоги щодо стягнення пені передбаченої частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів»; помилково вважає, що нарахування пені за невиконання банком вимоги з видачі коштів є неможливим, у зв`язку з тим, що договір нібито розірвано з квітня 2014 року.

Крім того, апеляційний суд під час розгляду справи не врахував сталу судову практику, викладену у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17, та постановах Верховного Суду від 14 січня 2022 року у справі № 712/7740/18, від 22 лютого 2022 року у справі № 757/20428/19, від 22 лютого 2022 року у справі № 757/63364/19, від 26 квітня 2022 року у справі № 539/4098/18, 08 червня 2022 року у справі № 757/61769/19-ц, від 22 червня 2022 року у справі № 219/6058/18, від 28 листопада 2022 року у справі № 202/5076/19, від 31 травня 2023 року у справі № 757/42452/20-ц.

Зобов`язання банком не виконані, договори не припинили свою дію та не набули статусу розірваних, продовжують свою дію та є діючими до їх повного виконання, звернення із заявою про розірвання договорів не може свідчити про їх договірне розірвання, оскільки їх дія припиняється з виплатою клієнту всієї суми вкладу разом з відсотками.

Звернення вкладника банку із заявою про розірвання депозитного договору або про видачу коштів не припиняє споживчих правовідносин між ним та банком та не позбавляє вкладника права вимагати пеню у розмірі 3 % за кожен день прострочення на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

У касаційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» як на підставу оскарження судового рішення посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що судом апеляційної інстанції не були враховані при вирішенні спору висновки Верховного Суду про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 06 жовтня 2021 року у справі № 263/11275/18, від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, від 23 грудня 2021 року у справі № 910/13/21, від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18.

Банком було надано належні, достатні та допустимі докази на підтвердження факту надання позивачем згоди на переведення боргу від ПАТ КБ «ПриватБанк» до ТОВ «ФК «Фінілон», однак суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки доказам та не зазначив чому вони є недопустимими.

Відсутність письмової заяви кредитора з викладенням своєї незгоди на переведення його грошових коштів новому боржнику не може вважатися недосягненням сторонами наслідків переведення боргу, оскільки наявні інші форми поведінки кредитора, які могли б свідчити про його ставлення до заміни боржників та переведення боргу.

АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у цій справі; апеляційний суд не конкретизував дату розірвання договору; відсутні підстави для нарахування відсотків після дати розірвання договору банківського вкладу, а саме з 16 квітня 2014 року, оскільки у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Від представника ОСОБА_1 - адвоката Дугінова Д. А. у січні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк», в якому заявник просить відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що договір про переведення боргу укладений між АТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «ФК «Фінілон» є нікчемним, оскільки була порушена процедура його укладення.

Вимога про розірвання договору банківського вкладу у судовому порядку є обґрунтованою.

Рух касаційних скарг в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 09 січня 2024 року відкрив провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребував її матеріали із Печерського районного суду міста Києва.

Справа № 757/3530/20-ц надійшла до Верховного Суду 17 січня 2024 року.

Верховний Суд ухвалою від 22 січня 2024 року відкрив провадження у цій справі за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк».

Фактичні обставини справи, з`ясовані судами

Між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» 04 грудня 2013 року було укладено депозитний договір № SAMDNWFD0070026961800.

Згідно з пунктом 5 зазначеного договору сторони мають право дострокового розірвати цей договір, повідомивши про це один одного за 2 банківських дні до дати розірвання договору.

На виконання умов зазначеного договору АТ КБ «ПриватБанк» було відкрито рахунок № НОМЕР_1 , на який ОСОБА_1 внесено 27 000 доларів США. Відсоткова ставка за договором становила 5,5 % річних.

Через припинення у 2014 році діяльності підрозділів АТ КБ «ПриватБанк» на території АР Крим депозитний рахунок ОСОБА_1 було заблоковано, нарахування відсотків припинено.

ОСОБА_1 27 березня 2014 року звернулася до АТ КБ «ПриватБанк» із заявою, у якій просила перевести обслуговування її депозитного рахунку з кримського відділення банку до відділення банку у місті Трускавець.

04 квітня 2014 року ОСОБА_1 подала до АТ КБ «ПриватБанк» заяву, у якій просила видати її вклад із нарахованими відсотками, оскільки обслуговування її рахунку не було переведено до відділення банку у місті Трускавець.

Вимоги позивача не було виконано відповідачем.

Апеляційний суд також встановив, що вимога ОСОБА_1 від 04 квітня 2014 року, яку банк отримав 30 квітня 2014 року, про повернення усієї суми вкладу і нарахованих процентів є фактично вимогою про розірвання договору.

Подання такої вимоги та її отримання банком сторонами не заперечується.

Крім того, 14 квітня 2014 року ОСОБА_1 звернулася до банка із заявою про дострокове розірвання договору депозитного вкладу, в якій зазначала про розірвання договору депозитного вкладу в односторонньому порядку відповідно до пункту 5 договору та норм ЦК України, а також просила виплатити їй усю суму депозитного вкладу та усі належні до виплати відсотки за депозитним договором.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Дугінова Д. А. не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (частини перша та п`ята статті 1061 ЦК України).

Строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку.

Закінчення строку дії договору банківського вкладу не звільняє банк від обов`язку повернути (видати) кошти вкладникові.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зокрема, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Встановивши, що 04 грудня 2013 року між сторонами було укладено договір банківського вкладу № SАMDNWFD0070026961800, відповідно до пункту 5 якого сторони мають право достроково розірвати цей договір, повідомивши про це іншу сторону, ОСОБА_1 04 квітня 2014 року направила банку вимогу про повернення усієї суми вкладу і нарахованих процентів, у зв`язку з чим суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення суми вкладу за договором та нарахованих, але не знятих відсотків, оскільки направлена ОСОБА_1 вимога є фактично вимогою про розірвання договору.

Щодо договору про переведення боргу та належного відповідача у справі.

АТ КБ «ПриватБанк» у касаційній скарзі посилалось на те, що є неналежним відповідачем у справі, оскільки за мовчазної згоди вкладника перевів борг за депозитом на ТОВ ФК «Фінілон». Посилалось на незастосування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 01 червня 2022 року у справі № 904/1721/20, від 06 жовтня 2021 року у справі № 263/11275/18, від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, від 23 грудня 2021 року у справі № 910/13/21, від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18.

У постанові Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі 910/13/21 зазначено, що позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов`язання (боржник). При цьому відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги. Захисту в судовому порядку підлягають порушене право й охоронювані законом інтереси саме від відповідача. Отже, належним відповідачем є така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, тоді як неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

У постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18-ц Верховний Суд визначив, що відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами. Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача. Отже, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

У постанові від 01 червня 2022 року у справі № 904/1721/20 Верховний Суд, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, виклав висновок про те, що з положень Договору вбачається, що Банк перевів на Компанію виконання обов`язків перед вкладниками та власниками банківських рахунків, договори з якими (депозитні договори, договори банківського обслуговуванню) були укладені структурними підрозділами Банку на території АРК та, відповідно, Компанія, з моменту підписання сторонами Договору прийняла на себе обов`язок щодо виконання зобов`язань (набуло статусу боржника) щодо виплати коштів відповідним вкладникам та власникам банківських рахунків і набула статусу нового боржника за усіма договорами, зазначеними у Додатку № 1; після переведення на Компанію зобов`язань Банку з виплати коштів вкладникам по депозитним договорам та власникам рахунків за договорами банківського обслуговування, новий боржник свої обов`язки не виконував, у зв`язку з чим частина кредиторів, починаючи з кінця 2014 року, ініціювали судові провадження щодо стягнення з Банку коштів за відповідними договорами банківських вкладів та договорами банківського обслуговування, зобов`язання за якими були вже переведені Банком на Компанію.

У постанові від 06 жовтня 2021 року у справі № 263/11275/18 Верховний Суд, скасовуючи судові рішення попередніх судів та приймаючи нову постанову про відмову в задоволенні первісних та зустрічних позовних вимог, виходив з того, що мовчання слід вважати вираженням волі сторони правочину, коли воно при конкретній ситуації може бути підданим оцінці як прояв волі, направленої на вчинення правочину; при поновленні договору він поновлюється на той же строк та з умовами, що були передбачені у договорі; поновлення договору найму (стаття 764 ЦК) відбувається внаслідок вчинення правочину мовчанням, і такий правочин також може бути кваліфікований як нікчемний; з урахуванням того, що іпотекодержатель не надавав свою згоду на поновлення договору оренди, то поновлення договору оренди на строк до 01 липня 2020 року є нікчемним та не створює жодних юридичних наслідків.

Верховний Суд у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, скасовуючи постанову апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, виходив з того, щоучасники цивільних відносин не можуть на рівні того чи іншого договору здійснювати його кваліфікацію як недійсного (нікчемного чи оспорюваного), визначати правові наслідки нікчемності правочину. За домовленістю сторін можуть змінюватися тільки правові наслідки оспорюваного правочину.

У постанові від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 Верховний Суд, змінюючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині їх мотивів, виходив з того, що з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.

Зазначені у касаційній скарзі банком постанови Верховного Суду на обґрунтування позиції про неналежного відповідача у справі не дають підстав погодитися з таким твердженням.

У цій справі відсутні підстави для висновку про неналежність відповідача з огляду на таке.

Згідно зі статтею 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

За змістом статті 520 ЦК України у правовідносинах із заміни боржника беруть участь три особи: кредитор, боржник, особа, третя особа, яка має намір стати боржником. Отже, боржником або особою, яка висловила намір стати боржником, кредитору може бути запропоновано здійснення заміни боржника, або сам кредитор запропонував здійснити заміну боржника.

У будь-якому випадку для здійснення такої заміни має бути наявна тристороння згода: а) боржник виявив згоду на те, щоб він був замінений; б) третя особа виявила згоду на те, щоб набути обов`язків боржника; в) кредитор надав згоду на заміну боржника. Відсутність згоди хоча б однієї із сторін не дає підстав для заміни боржника.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Згідно зі статтею 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Крім того, згідно зі статтею 521 ЦК України форма правочину щодо заміни боржника у зобов`язанні визначається відповідно до положень статті 513 цього Кодексу.

Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом (стаття 513 ЦК України).

Оскільки ОСОБА_1 відповідно до статті 520 ЦК України не надавала згоди на переведення боргу за договором депозитного вкладу від АТ «КБ «ПриватБанк» до ТОВ «ФК «Фінілон», договір про переведення боргу між банком і ТОВ «ФК «Фінілон» шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладнику банку не створює правових наслідків для позивача.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі № 199/3152/20 (провадження № 14-224цс21) щодо переведення богу від АТ «КБ «ПриватБанк» до ТОВ «ФК «Фінілон» у подібних правовідносинах.

Отже, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок, що саме АТ «КБ «ПриватБанк», а не ТОВ «ФК «Фінілон» є належним відповідачем у справі.

Також Верховний Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», з таких підстав.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 , зокрема просила стягнути з відповідача на свою користь пеню на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 23 січня 2019 року до 23 січня 2020 року в розмірі 295 650 доларів США.

Згідно з розрахунком суми боргу та штрафних санкцій, наданим ОСОБА_1 , базою нарахування пені, передбаченої частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», була сума вкладу в розмірі 27 000 доларів.

У лютому 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Дугінов Д. А. подав уточнений розрахунок пені, передбаченої частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно з яким розмір пені складав 101 237,34 доларів США.

Базою обрахування розміру пені представником позивача були взяті відсотки в розмірі 9 245,42 доларів США, нараховані за період з 23 січня 2019 року до 23 січня 2020 року.

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1075 ЦК України договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час.

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право, - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

У разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються (частина друга статті 653 ЦК України).

У цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651-654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 727/898/19 (провадження № 61-7157св20)).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (частини перша, друга статті 202 ЦК України).

Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин.

До односторонніх правочинів, зокрема, належить: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору.

При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) однією стороною. Разом з тим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може бути видання довіреності двома і більше особами, спільний заповіт подружжя тощо. Результат аналізу розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків).

Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини поділяються на: суто односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них, зокрема, належить відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини; такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору.

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть регулювати, зокрема, вчинення між сторонами односторонніх правочинів, підстави для односторонньої відмови і коли ці правочини породжують відповідні правові наслідки щодо розірвання договору.

Вчинення стороною договору такого одностороннього правочину як відмова від договору, за відсутності рішення суду про визнання його недійсним або підстав нікчемності, зумовлює необхідність з`ясовувати чи зумовив такий правочин припинення цивільних прав та обов`язків (тобто чи є підстави для односторонньої відмови від договору передбачені договором та/або законом). Це обумовлено тим, що одностороння відмова від договору як вид одностороннього правочину розрахована на сприйняття іншими особами. У разі, якщо встановлена відсутність підстав для односторонньої відмови від договору, то такий односторонній правочин не зумовлює розірвання договору. При цьому слід розмежовувати підстави недійсності цього одностороннього правочину.

Сторони в договорі як універсальному регуляторі можуть визначити момент з якого договір вважатиметься розірваним внаслідок вчинення односторонньої відмови від договору. У випадку якщо сторони не встановили момент з якого договір вважатиметься розірваним внаслідок вчинення односторонньої відмови від договору, то з урахуванням що такий односторонній правочин відноситься до таких, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, і таким моментом має бути момент одержання іншою стороною повідомлення про відмову від договору.

У разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі (частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час (частина перша статті 1075 ЦК України).

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що … [пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача. Разом з тим після ухвалення судового рішення Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області від 04 грудня 2014 року (справа № 320/9186/14-ц), яке набрало законної сили 25 березня 2015 року, розірвано договори банківського вкладу, тому між сторонами, кожним із вкладників та банком, припинилися договірні правовідносини з договорів банківського вкладу. Після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується»].

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року по справі № 199/3152/20 (провадження № 14-224цс21) зазначено, що … [Велика Палата Верховного Суду зауважила, що дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ. З урахуванням наведеного висновки судів першої та апеляційної інстанції про стягнення з банку пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі є помилковими»].

У постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року по справі № 757/24677/18-ц (провадження № 61-5125св22) зазначено, що … [у справі, що переглядається: за договором про депозитний вклад № Оn48631298 від 27 квітня 2005 року днем повернення депозиту є 28 липня 2005 року, тому він є припиненим з 28 липня 2005 року; у пункті 2 договору № Оn48631303 від 04 травня 2005 року, сторони домовились, що «сторони мають право достроково розірвати цей договір відповідно до діючого законодавства, повідомивши про це іншу сторону за два банківських дні до дати розірвання договору», тому враховуючи подану ОСОБА_1 03 серпня 2005 року заяву про повернення коштів, зазначений договір вважається розірваним з 05 серпня 2005 року, на письмову вимогу вкладника; за таких обставин відсутні підстави для стягнення неустойки (пені) за порушення прав споживачів банківських послуг на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки у зв`язку з припиненням 28 липня 2005 року дії договору про депозитний вклад № Оn48631298, та розірванням договору про депозитний вклад № Оn48631303 з 05 серпня 2005 року, припинено правовідносини за цими договорами; суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення цих позовних вимог»].

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2023 року в справі № 175/4639/19 (провадження № 61-11582сво21) вказано, що [Законом України «Про захист прав споживачів» врегульовані договірні відносини за участі споживача. Частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг. Отже, пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання особою, яка є виконавцем чи надає споживачу послуги. Частиною першою статті 1075 ЦК України передбачено, що договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час. У разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються (частина друга статті 653 ЦК України).

З урахуванням наведеного, у справі, що переглядається, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у стягненні пені, оскільки у зв`язку з розірванням оспорюваного договору банківського вкладу за заявою вкладника між сторонами припинено договірні правовідносини, тому частина п`ята статті 10 Закону не застосовується до спірних правовідносин, оскільки проценти на депозитний вклад не підлягають нарахуванню.

Також апеляційний суд правильно зазначив, що після розірвання договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів після зазначеної дати застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту розірвання договору банківського вкладу за заявою клієнта на спірні правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а тому пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 10 травня 2023 року у справі № 757/34149/18 (провадження № 61-17507св20), та у справі № 766/4714/16 (провадження № 61-18008св20), від 17 травня 2023 року у справі № 344/4355/20 (провадження № 61-346св21), 13 вересня 2023 року у справі № 757/11769/22-ц (провадження № 61-8030св23), від 13 березня 2024 року у справі № 199/10008/21 (провадження № 61-17999св23).

Стосовно доводів касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Дугінова Д. А. щодо неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17, та постановах Верховного Суду від 14 січня 2022 року у справі № 712/7740/18, від 22 лютого 2022 року у справі № 757/20428/19, від 22 лютого 2022 року у справі № 757/63364/19, від 26 квітня 2022 року у справі № 539/4098/18, від 08 червня 2022 року у справі № 757/61769/19-ц, від 22 червня 2022 року у справі № 219/6058/18, від 28 листопада 2022 року у справі № 202/5076/19, від 31 травня 2023 року у справі № 757/42452/20-ц, щодо стягнення пені за частиною п`ятою статті 10 Закону за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про повернення коштів до дня фактичного їх повернення, Верховний Суд зазначає, що згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, суди під час вирішення тотожних спорів повинні враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду, яка у справі, що переглядається, наведена у мотивах відмови у стягненні пені та узгоджується з висновками суду апеляційної інстанції в цій частині.

Крім того, правильним є висновок суду апеляційної інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача 3 % річних за період з 23 січня 2017 року до 23 січня 2020 року, з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У контексті статей 524, 533-535, 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті чи в іноземній валюті), це таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб.

Положення статті 11 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Тобто відповідно до положень статті 11 ЦК України рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов`язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, - за наявності прямої вказівки про це в законі.

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує таке зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

Приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу ІІІ книги 5 цього ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу ІІІ книги 5 цього Кодексу).

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт).

Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.

До правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).

Порядок відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК України.

Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у вкладника виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим порушенням грошового зобов`язання, тому позовна давність за такими вимогами обмежується останніми 3 роками до подачі такого позову.

Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом 23 січня 2020 року.

АТ КБ «ПриватБанк» під час розгляду справи заявило клопотання про застосування позовної давності до спірних правовідносин.

Встановивши, що позовна вимога про стягнення з відповідача на користь позивача 3 % річних за статтею 625 ЦК України була заявлена ОСОБА_1 23 січня 2020 року апеляційний суд дійшов правильного висновку, що нарахування та стягнення 3 % річних може бути здійснено за період з 23 січня 2017 року до 23 січня 2020 року у розмірі 2 430 доларів США (27 000 - сума вклада) х 1 095 (кількість днів) х 3 % / 365).

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційних скарг не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції в означених частинах і не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційні скарги в означених частинах слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення в цих частинах - без змін.

Разом з тим, Верховний Суд не може погодитися висновками суду апеляційної інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача ненарахованих відсотків за період з 05 квітня 2014 року до 23 січня 2020 року в розмірі 838,06 доларів США, з таких підстав.

АТ КБ «ПриватБанк» у касаційній скарзі посилається на те, що проценти на вклад нараховуються лише на період дії договору вкладу та після припинення договору не нараховуються, про що зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17.

Крім того, у касаційній скарзі зазначив про те, що позивач депозитний договір достроково розірвав на підставі письмової заяви від 14 квітня 2014 року, тому з 16 квітня 2014 року відсутні підстави для нарахування відсотків за вкладом.

Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною (частини перша, друга статті 1060 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

У постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 (провадження № 61-11520св20), зазначено, що у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651-654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків.

Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), від 08 лютого 2022 року (провадження № 14-197цс21), згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним та об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) дійшла висновку, що після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Велика Палата Верховного Суду у цій справі зазначила, що при вирішенні цього спору суди не врахували, що виплата передбачених пунктом 1 договорів та встановлених статтями 1061, 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дій договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються.

У справі, що переглядається, встановлено, що у 2014 році у зв`язку з припиненням функціонування банківських відділень відповідача на території Автономної Республіки Крим, де був укладений договір, позивачу заблоковано депозитний рахунок і нарахування відсотків припинено. Тому 04 квітня 2014 року вона звернулася до АТ КБ «ПриватБанк» із заявою-вимогою про повернення депозитного вкладу та виплату нарахованих відсотків.

Відповідно до пункту 5 депозитного договору у вкладника та банку є право на дострокове розірвання договору, шляхом повідомлення за два банківських дні до дня розірвання договору.

З огляду на викладене договірні правовідносини між сторонами припинились, тому відсотки за користування депозитними коштами не можуть нараховуватись.

Отже, висновки суду апеляційної інстанції в частині стягнення з банку відсотків за користування депозитними коштами в період з 05 квітня 2014 року до 23 січня 2020 року є помилковими.

Враховуючи викладене, постанова апеляційного суду в частині стягнення відсотків за користування вкладом підлягає скасуванню з прийняттям в цій частині нової постанови про відмову у їх задоволенні із наведених вище підстав.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частинами першою-третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Ураховуючи викладене, колегія суддів касаційного суду дійшла висновку про те, що постанова Київського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача ненарахованих відсотків за період з 05 квітня 2014 року до 23 січня 2020 року у розмірі 838,06 доларів США підлягає скасуванню з ухваленням в означеній частині нового судового рішення про відмову в їх задоволенні з наведених вище підстав.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За змістом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на те що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення з банку на користь позивача 838,06 доларів США і приймає в означеній частині нову постанову про відмову в їх задоволенні, а в решті залишає постанову апеляційного суду без змін, то судові витрати зі сплати судового збору в означеній частині понесені за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг покладаються на позивача.

ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом як споживач, в якому просила розірвати депозитний договір та стягнути кошти.

Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.

Враховуючи те, що у задоволенні позову частково відмовлено, а ОСОБА_1 звільнена від сплати судового збору, тому судовий збір за розгляд апеляційної та касаційної скарг у загальному розмірі 16 205,41 грн (14 346,15 грн + 1 859,26 грн)компенсується АТ КБ «ПриватБанк» за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Також з АТ КБ «ПриватБанк» в дохід держави підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви пропорційно задоволеним вимогам в розмірі 945,90 грн, оскільки ОСОБА_1 на підставі статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» звільнена від сплати судового збору.

Щодо клопотання АТ КБ «ПриватБанк»про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

У квітні 2024 року АТ КБ «ПриватБанк» подало клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на те, що існує виключна правова проблема щодо застосування статей 228, 513, 520, 521, 654, 1059 ЦК України як підстави для встановлення нікчемності договору про переведення боргу (заміна боржника) за обставин укладення такого договору в письмовій формі проте за відсутності згоди кредитора на укладення такого договору.

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Верховний Суд неодноразова вказував, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Оцінюючи наявність підстав для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів, наведених у клопотанні АТ «КБ «ПриватБанк», Верховний Суд враховує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 199/3152/20 погодилась з висновками судів попередніх інстанцій про те, що оскільки позивачі (вкладники) не надавали згоду на переведення боргу від АТ «КБ «ПриватБанк» до ТОВ «ФК «Фінілон» за договорами депозитних вкладів відповідно до статті 520 ЦК України, договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, укладений між банком та ТОВ «ФК «Фінілон» шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладників банку, не створює правових наслідків для позивачів.

Також Верховний Суд неодноразово викладав висновки про те, що відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом (див.: постанови Верховного Суду від 07 серпня 2023 року у справі № 753/18639/20, від 28 листопада 2022 року у справі № 202/5076/19, від 22 березня 2023 року у справі № 757/42001/21, від 26 січня 2022 року у справі № 757/34314/18, від 20 січня 2021 року у справі № 729/887/19, від 20 жовтня 2021 року у справі № 201/8704/19, від 17 листопада 2021 року у справі № 755/17323/19 та ін.).

Редакція статті 520 ЦК України з часу підтвердження наведеного висновку Великою Палатою Верховного Суду не змінилась, контекст суспільних відносин також не змінився, критеріїв наявності виключної правової проблеми при тлумаченні положень статей 228, 513, 520, 521, 654, 1059 ЦК України для оцінки дійсності чи недійсності договору про переведення боргу без згоди кредитора - клопотання банку не містить, а тому Верховний Суд дійшов переконання, що відсутні підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною п`ятою статті 403 ЦПК України.

Керуючись статтями 141, 400, 403, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон», про стягнення ненарахованих відсотків за період з 05 квітня 2014 року до 23 січня 2020 року та в частині стягнення судових витрат скасувати.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон», про стягнення ненарахованих відсотків за період з 05 квітня 2014 року до 23 січня 2020 року відмовити.

В решті постанову Київського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року залишити без змін.

Стягнути з Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» в дохід держави витрати по сплаті судового збору за подачу позовної заяви в розмірі 945 (дев`ятсот сорок п`ять) гривень 90 копійок.

Компенсувати Акціонерному товариству комерційному банку «ПриватБанк» за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 14 346 (чотирнадцять тисяч триста сорок шість) гривень 15 копійок та за подання касаційної скарги в розмірі 1 859 (одна тисяча вісімсот п`ятдесят дев`ять) гривень 26 копійок.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідачІ. В. Литвиненко Судді:А. І. Грушицький Є. В. Петров В. В. Пророк О. М. Ситнік