КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 червня 2024 року м. Київ № 640/27907/20

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Жукової Є.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Національної поліції у м. Києві

про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Національної поліції у м. Києві (далі - відповідач/ГУНП у м. Києві), в якому просив суд:

визнати протиправною бездіяльність ГУНП у м. Києві щодо не внесення змін до наказу № 1039о/с від 25.09.2019 (про звільнення) про кількість днів невикористаної частини щорічної чергової оплачуваної відпустки та додаткової оплачуваної відпустки за 2016, 2017, 2018, 2019 рік та не проведення з ним вчасного розрахунку;

зобов`язати ГУНП у м. Києві внести зміни до наказу № 1039о/с від 25.09.2019 (про звільнення), в якому замінити абзац 2, виклавши його у наступній редакції:

«Невикористаної частини щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2016 рік становить 30 діб та додаткової оплачуваної відпустки за 2016 рік становить 12 днів, а всього 42 дні;

Невикористаної частини щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2017 рік становить 30 діб та додаткової оплачуваної відпустки за 2017 рік становить 13 днів, а всього 43 дні;

Невикористаної частини щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2018 рік становить 30 діб та додаткової оплачуваної відпустки за 2018 рік становить 14 днів, а всього 44 дні;

Невикористаної частини щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2019 рік становить 23 доби та додаткової оплачуваної відпустки за 2019 рік становить 15 днів, а всього 38 днів.»

зобов`язати ГУНП у м. Києві нарахувати і виплатити зазначену грошову компенсацію ОСОБА_1 : за невикористану частину щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2016 рік та додаткову оплачувану відпустку за 2016 рік; за невикористану частину щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2017 рік та додаткову оплачувану відпустку за 2017 рік; за невикористану частину щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2018 рік та додаткову оплачувану відпустку за 2018 рік; та перерахувати і виплатити за невикористаної частини щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2019 рік та додаткової оплачуваної відпустки за 2019 рік;

зобов`язати ГУНП у м. Києві провести розрахунок та виплатити ОСОБА_1 його середній заробіток (грошове утримання) за весь час затримки по день фактичного розрахунку;

стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань ГУНП у м. Києві компенсацію за заподіяну йому моральну шкоду у розмірі 66000,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 25 вересня 2019 року позивача було звільнено зі служби в поліції. На день звільнення позивач мав невикористані дні відпустки за час проходження служби у поліції. Однак, при звільненні відповідачем було компенсовано позивачу невикористану відпустку лише за 2019 рік, а за невикористані дні відпустки за попередні роки відповідач компенсацію не виплатив. У зв`язку із чим він має право на компенсацію середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також на відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.12.2020 відкрито провадження в адміністративній справі №640/27907/20.

Відповідно до Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13.12.2022 №2825-ІХ ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва; утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві; визначено територіальну юрисдикцію Київського міського окружного адміністративного суду, яка поширюється на місто Київ.

Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13 грудня 2022 року №2825-ІХ установлено, що з дня набрання чинності цим Законом: до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.

На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13 грудня 2022 року №2825-ІХ, справа надіслана до Київського окружного адміністративного суду за належністю.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.12.2023 справа розподілена судді Жуковій Є.О.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 29.01.2024 прийнято справу №640/27907/20 до провадження судді Жукової Є.О.

12 лютого 2024 року через відділ документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярію) Київського окружного адміністративного суду від ГУНП у м. Києві надійшов відзив на позовну заяву.

У відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що у спірний період позивач із заявою про надання відпустки не звертався. Посилаючись на Закон України «Про Національну поліцію» й Порядок та умови виплати грошового забезпечення поліцейським, вказував, що оскільки норми цих правових актів передбачають виплату компенсації за відпустку, яка не була використана у році звільнення, а не за попередні роки, правові підстави для виплати позивачу компенсації за невикористану ним відпустку за попередні роки відсутні. Крім того, вважає, що відсутні підстави для застосування положень статті 117 КЗпП України, оскільки при одному звільненні неможливе застосування середнього заробітку як за статтею 117 так і за статтею 235 КЗпП України. Вважає, що відсутні підстави для відшкодування моральної шкоди. Просить суд відмовити у задоволенні позову.

21 лютого 2024 року через відділ документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярію) Київського окружного адміністративного суду від представника позивача - адвоката Нетребенка О.С. надійшла відповідь відзив.

У відповіді на відзив представник позивача зазначає, що у разі звільнення виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей. Просить суд задовольнити позов.

14 березня 2024 року через відділ документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярію) Київського окружного адміністративного суду від ГУНП у м. Києві надійшли заперечення.

В своїх запереченнях відповідач зазначає, що відповідачем було виплачено компенсацію за невикористану відпустку. Підстави для нарахування компенсації за невикористані дні відпустки за 2016, 2017, 2018 роки відсутні. Крім того, вважає, що відсутні підстави для застосування положень статті 117 КЗпП України, оскільки при одному звільненні неможливе застосування середнього заробітку як за статтею 117 так і за статтею 235 КЗпП України. Вважає, що відсутні підстави для відшкодування моральної шкоди. Просить суд відмовити у задоволенні позову.

З метою додержання розумного строку розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження, суд визнав за можливе розгляд справи здійснювати за наявними матеріалами.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 з 01.08.2000 по 06.11.2015 проходив службу в органах внутрішніх справ.

07 листопада 2015 наказом ГУНП у м. Києві за №12 о/с відповідно до пунктів 9 та 12 розділу XI Закону України «Про Національну поліцію» призначений командиром роти управління поліції в метрополітені, з присвоєнням спеціального звання «капітан поліції».

Наказом ГУНП у м. Києві від 15.12.2015 за №11 створено атестаційні комісії Головного управління Національної поліції у м. Києві №№1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, затверджено їх персональний склад та встановлено період проведення атестування: з 15 по 28 грудня 2015 року. В атестаційному листі від 17.12.2015, копія якого міститься у справі, позивачу надано позитивну характеристику безпосереднім керівником, в якій серед іншого зазначено, що за період служби позивач характеризується позитивно, з покладеними на нього обов`язками справляється, теоретично та практично підготовлений. За висновком безпосереднього керівника позивач займаній посаді відповідає.

Також у графі «Результати атестування» цього атестаційного листа зазначено наступне: «займаній посаді не відповідає, підлягає звільненню зі служби в поліції через службову невідповідність».

Не погодившись із таким висновком, позивачем оскаржено його до Апеляційної атестаційної комісії. Скарга позивача була відхилена Апеляційною атестаційною комісією з підстав не набрання позивачем 60 і більше балів при проходженні тестування.

На підставі висновку Атестаційної комісії від 23.12.2015 позивача наказом ГУНП у м. Києві від 29.01.2016 за №64 о/с звільнено зі служби в поліції 01.02.2016 згідно з пункту 5 (через службову невідповідність) частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію».

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 червня 2019 року у справі №640/8461/16 визнано протиправним і скасовано рішення Атестаційної комісії №3 Головного управління Національної поліції у місті Києві, оформлене протоколом від 23.12.2015 про невідповідність ОСОБА_1 займаній посаді. Визнано протиправним і скасовано наказ ГУНП у м. Києві від 29.01.2016 за №64 о/с в частині звільнення ОСОБА_1 . Зобов`язано ГУНП у м. Києві поновити ОСОБА_1 на службі на посаді командира роти управління поліції в метрополітені ГУНП у м. Києві. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді командира роти управління поліції в метрополітені ГУНП у м. Києві. Стягнуто з ГУНП у місті Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 245 407,50 грн, починаючи з 01.02.2016 по 07.06.2019. Допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення з ГУНП у місті Києві на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за один місяць у розмірі 6 142,50 грн.

24 червня 2019 року наказом ГУНП у місті Києві №625 о/с позивача поновлено на службі в поліції на посаді командира роти управління поліції в метрополітені ГУ НП у м. Києві з 04.07.2019.

25 вересня 2019 року наказом ГУНП у місті Києві №1039 о/с позивача звільнено зі служби в поліції за власним бажанням. Відповідно до цього наказу позивачу нараховано компенсацію за невикористану щорічну відпустку 30 діб у розмірі 14391,87грн (а.с.21).

Проте, позивач недоотримав належну суму компенсації оскільки мав невикористану частину щорічної та додаткової відпустки за 2016-2018 роки та додаткову оплачувану відпустку за 8 днів 2019 року.

11 листопада 2019 року позивач звернувся із заявою до відповідача щодо виплати йому грошової компенсації за невикористані відпустки 2016-2018 роки (а.с.22).

Листом ГУ НП у м. Києві від 03.12.2019 №М-2190-ОП/125/05/11-2019 позивача повідомлено про відсутність підстав для компенсації за невикористану відпустку за 2016-2018 роки (а.с.23).

17 грудня 2029 року позивач повторно звернувся із заявою до відповідача щодо виплати йому грошової компенсації за невикористані відпустки 2016-2018 роки (а.с.24).

Листом ГУ НП у м. Києві від 26.12.2019 №М-2525-ОП/125/05/11-2019 позивача повідомлено про відсутність підстав для компенсації за невикористану відпустку за 2016-2018 роки (а.с.25).

06 серпня 2020 року представником позивача на адресу відповідача направлено адвокатський запит щодо компенсації невикористаної відпустки за 2016-2019 роки (а.с.26).

Листом ГУ НП у м. Києві від 13.08.2020 №4230/125/05/58-2020 представника позивача повідомлено, що у період з 2016 року по 2018 рік щорічна основна та додаткова відпустки не надавались. Тривалість основної відпустки за 2019 рік становить 30 календарних днів. Додаткова відпустка за 2019 рік позивачу не надавалась (а.с.28).

З довідки ГУ НП у м. Києві від 13.08.2020 №872/125/30/01-2020 вбачається, що компенсація за невикористану відпустку за 2016, 2017, 2018 роки не нараховувалась і не виплачувалась (а.с.29).

03 серпня 2020 року позивач звернувся до відповідача із заявою про внесення змін до наказу ГУНП у місті Києві від 25.09.2019 №1039 о/с щодо невикористаної щорічної та додаткової відпустки за 2016-2019 роки та просив виплатити грошову компенсацію за затримку розрахунку при звільненні (а.с.31).

Листом ГУ НП у м. Києві від 23.09.2020 №М-511/125/05/26-2020 позивача повідомлено про відсутність підстав для внесення змін до наказу ГУНП у м. Києві від 25.09.2019 №1039 о/с та виплати та виплати грошової компенсації за затримку розрахунку при звільненні (а.с.34).

Не погодившись із вказаними діями відповідача позивач звернувся до суду із цим позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 45 Конституції України передбачено, що кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Положеннями Закону України «Про відпустки» №504/96-ВР від 15 листопада 1996 року (далі - Закон №504/96-ВР) передбачені державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Відповідно до приписів статті 4 Закону №504/96-ВР установлюються такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону).

Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть встановлюватись інші види відпусток.

Згідно з частиною першою статті 24 Закону №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічні положення містяться в частині першій статті 83 КЗпП України.

Водночас, правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначено положеннями Закону України «Про Національну поліцію» від 02 липня 2015 року №580-VIII.

Відповідно до частин першої та третьої статті 59 Закону України «Про Національну поліцію» служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Рішення з питань проходження служби оформлюються письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік і форма яких установлюються Міністерством внутрішніх справ України.

Положеннями статті 60 Закону України «Про Національну поліцію» визначено, що проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до положень частин першої та другої статті 92 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом. Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.

Згідно з положеннями частин першої-четвертої статті 93 Закону №580-VIII тривалість відпусток поліцейського обчислюється подобово. Святкові та неробочі дні до тривалості відпусток не включаються. Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки поліцейського становить тридцять календарних днів, якщо законом не визначено більшої тривалості відпустки. За кожний повний календарний рік служби в поліції після досягнення п`ятирічного стажу служби поліцейському надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як п`ятнадцять календарних днів. Тривалість чергової відпустки у році вступу на службу в поліції обчислюється пропорційно з дня вступу до кінця року з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожен повний місяць служби.

Відповідно до приписів частин восьмої-одинадцятої статті 93 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Продовження відпустки здійснюється керівником, який надав її, на підставі відповідного документа, засвідченого у визначеному законом чи іншим нормативно-правовим актом порядку.

Поліцейським у рік звільнення за власним бажанням, за віком, через хворобу чи скорочення штату в році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої обчислюється пропорційно з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби в році звільнення. При звільненні поліцейського проводиться відрахування з грошового забезпечення надмірно нарахованої частини чергової відпустки за час невідпрацьованої частини календарного року. За невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону. Відкликання поліцейського із чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.

Положеннями частин першої та другої статті 94 Закону України «Про Національну поліцію» обумовлено, що поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання. Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 квітня 2016 року №260 затверджено Порядок та умови виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських (далі - Порядок №260).

За приписами пункту 3 розділу І Порядку №260 передбачено, що грошове забезпечення поліцейських визначається залежно від посади, спеціального звання, стажу служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наукового ступеня або вченого звання. До складу грошового забезпечення входять: 1) посадовий оклад; 2) оклад за спеціальним званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер); 4) премії; 5) одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Згідно з абзацом 7 і 8 пункту 8 розділу ІІІ Порядку №260 за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства. Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.

Аналізуючи наведені норми права, суд зазначає, що право працюючої особи на відпочинок у формі відпустки визначено приписами Конституції України.

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що законом не виключаються випадки (станом на момент спірних правовідносин), коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. Водночас, надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.

Таким чином, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.

Конституційним Судом України у рішенні від 07 травня 2002 року №8-рп/2002 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) викладено висновок стосовно того, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - Кодекс законів про працю України.

Отже, з огляду на викладене, а також враховуючи відсутність правового врегулювання положеннями Закону України «Про Національну поліцію» і Порядку №260 (станом на час виникнення спірних правовідносин) питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки, суд доходить висновку про наявність підстав для застосування у даному випадку приписів Кодексу законів про працю України і Закону України «Про відпустки».

Так, відповідно до частини 1 статті 24 Закону України «Про відпустки» і частини 1 статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Отже, у випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 19.01.2021 по справі №160/10875/19 (адміністративне провадження №К/9901/13369/20).

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Позивач зазначає, що останнім не використовувались у повній мірі відпустки за періоди з 2016 по 2019 роки.

Як підтверджується матеріалами справи, за період проходження служби позивачем в органах Національної поліції України, останньому не надавалась відпустка за 2016-2018 роки. Доказів виплати компенсації за невикористану відпустку за 2016-2018 та невикористану додаткову відпустку за 2019 рік суду не надано.

Крім цього, наказом ГУ НП у м. Києві від 25.09.2019 №1039 о/с (а.с. 21) ОСОБА_1 звільнений зі служби в поліції згідно з пунктом 7 (за власним бажанням) частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» з 25.09.2019 з виплатою компенсації за 30 діб щорічної чергової основної оплачуваної відпустки за фактично відпрацьований час у 2019 році. А тому позовні вимоги щодо зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за невикористані дні відпустки в цій частині, є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

При цьому позивач при звільненні зі служби в поліції мав право на отримання грошової компенсації за невикористані ним дні відпустки: 30 днів щорічної основної оплачуваної відпустки у 2016 році, 12 днів додаткової оплачуваної відпустки за 2016 рік, 30 днів щорічної основної оплачуваної відпустки у 2017 році, 13 днів додаткової оплачуваної відпустки за 2017 рік, 30 днів щорічної основної оплачуваної відпустки у 2018 році, 14 днів додаткової оплачуваної відпустки за 2018 рік, 15 днів додаткової оплачуваної відпустки за 2019 рік.

Доказів нарахування і виплати позивачу компенсації за вищевказані дні невикористаної відпустки відповідачем не надано, з огляду на що позовні вимоги в частині зобов`язання ГУНП у м. Києві нарахувати та виплатити грошову компенсацію ОСОБА_1 за невикористану частину щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2016 рік та додаткової оплачуваної відпустки за 2016 рік; за невикористану частину щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2017 рік та додаткової оплачуваної відпустки за 2017 рік; за невикористану частину щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2018 рік та додаткової оплачуваної відпустки за 2018 рік; за невикористану додаткову оплачувану відпустку за 2019 рік підлягають задоволенню.

Стосовно позовних вимог в частині зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити суму середнього заробітку за весь період затримки розрахунку при звільнені слід зазначити, що оскільки спеціальними нормами права, які регулюють питання проходження служби та виплати грошового забезпечення таким особам, як позивач, питання порядку проведення остаточного розрахунку при звільненні та відповідальності роботодавця за затримку розрахунку при звільнені не врегульовані, тому підлягають застосуванню загальні норми трудового законодавства.

Оскільки при звільненні зі служби в поліції позивачу не було виплачено компенсацію за невикористані дні щорічної та додаткової відпустки, відповідач повинен виплатити середній заробіток (грошове забезпечення) за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Зазначена позиція узгоджується з постановою Верховного суду від 01.03.2018 у справі № 806/1551/17. Крім того, суд враховує викладені нижче висновки Великої Палати Верховного Суду наведені у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Позивач у зв`язку з порушенням відповідачем його права на отримання компенсації за невикористану щорічну основну та додаткову відпустку просить суд зобов`язати управління нарахувати та виплатити суму середнього заробітку без визначення її розміру.

За приписами частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Суд вважає за необхідне визначити розмір зазначеного стягнення з огляду на наступне.

Для розрахунку середньоденної заробітної плати необхідно застосовувати постанову Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок №100).

Згідно з підпунктом «л» пункту 1 Порядку №100 цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується в інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.

Абзац 3 пункту 2 Порядку №100 визначає, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до абзацу 1 пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату.

Відповідно до абзацу 3 пункту 3 Порядку №100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Відповідно до пункту 4 Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються, зокрема: а) виплати за виконання окремих доручень (одноразового характеру), що не входять в обов`язки працівника (за винятком доплат за суміщення професій і посад, розширення зон обслуговування або виконання додаткових обсягів робіт та виконання обов`язків тимчасово відсутніх працівників, а також різниці в посадових окладах, що виплачується працівникам, які виконують обов`язки тимчасово відсутнього керівника підприємства або його структурного підрозділу і не є штатними заступниками); б) одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).

Абзац 1 пункту 8 Порядку №100 передбачає, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Зі змісту наведених норм вбачається, що на користь працівника, щодо якого мала місце несвоєчасність розрахунку при звільненні, підлягає стягненню сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Виплата грошового забезпечення поліцейських регулюється Законом України від 2 липня 2015 року №580-VIII «Про Національну поліцію», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року №988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» (далі Постанова №988), Порядком та умовами виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України 06.04.2016 № 260, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29 квітня 2016 року за № 669/28799 (далі Порядок №260).

Пунктом 2 Постанови №988 визначено, що виплата грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ із специфічними умовами навчання здійснюється в порядку, що затверджується Міністерством внутрішніх справ.

Пунктом 9 розділу І Порядку №260 встановлено, що при виплаті поліцейським грошового забезпечення за неповний місяць розмір виплати за кожний календарний день визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за повний місяць на кількість календарних днів у місяці, за який здійснюється виплата.

Зі змісту Порядку №260, який є спеціальним для вирішення даних спірних правовідносин та діяв на час звільнення позивача, вбачається, що грошове забезпечення поліцейських обраховується та виплачується з розрахунку календарних днів відповідного місяця їх служби.

Отже, обчислення середнього заробітку проводиться із застосуванням Порядку №100 та Порядку №260.

Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 17 січня 2019 року у справі № 805/2706/17-а, від 24 липня 2019 року у справі №805/3167/18-а, від 26 листопада 2019 року у справі №806/2176/17.

Згідно з довідкою Управління фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку Головного управління Національної поліції в м. Києві від 05.02.2024 №148 грошове забезпечення позивача за останні 2 календарні місяці роботи, що передували звільненню, складає:

за липень 2019 року 13877,92грн (за 28 відпрацьованих днів);

за серпень 2019 року 15279,01грн.

За липень та серпень 2019 року - 59 календарних днів (28 днів липень та 31 днів серпень).

День звільнення позивача 25 вересня 2019 року вважається останнім днем служби.

Оскільки останній день перебування позивача на службі наказу про звільнення був 25.09.2019, обов`язок повного розрахунку відповідачем мав бути виконаний 26.09.2019.

Таким чином, строк затримки виплати компенсації за невикористані дні відпустки становить з 26.09.2019 по 13.06.2024 (день прийняття судового рішення) - 1723 днів.

Середньоденне грошове забезпечення позивача складає:

(13877,92грн+ 15279,01грн) : 59 календарних днів = 494,19грн.

Середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 26 вересня 2019 року по 13 червня 2024 року, яке належить стягнути на користь позивача, складає 851489,37 грн (494,19 грн х 1723 календарних днів).

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України, механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

При цьому, чітка формула застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні міститься у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19.

В той же час, для пропорційного обрахунку розміру середнього заробітку судом необхідно встановити розмір усіх належних звільненому працівникові сум, що є необхідним для пропорційного розрахунку розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі справа № 640/17872/19.

Суд вважає, що, у даному випадку, для правильного вирішення спору та для визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у цій справі необхідно застосувати порядок розрахунку середнього заробітку та врахувати вищенаведені правові позиції Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19.

Так, з архівної відомості №1 щодо грошового забезпечення позивача з квітня 2019 року по жовтень 2019 року позивачу було виплачено компенсацію за невикористану відпустку 14 391,87 грн (а.с.30).

Як вбачається із наказу відповідача про звільнення позивача, невикористана щорічна відпустка за 2019 рік становить 30 календарних днів.

Тобто сума компенсації за один день невикористаної відпустки становить 479,73грн (14391,87грн:30днів).

Як було зазначено судом вище, позивач при звільненні зі служби в поліції мав право на отримання грошової компенсації за невикористані ним дні відпустки: 30 днів щорічної основної оплачуваної відпустки у 2016 році, 12 днів додаткової оплачуваної відпустки за 2016 рік, 30 днів щорічної основної оплачуваної відпустки у 2017 році, 13 днів додаткової оплачуваної відпустки за 2017 рік, 30 днів щорічної основної оплачуваної відпустки у 2018 році, 14 днів додаткової оплачуваної відпустки за 2018 рік, 15 днів додаткової оплачуваної відпустки за 2019 рік. Тобто на момент звільнення позивач мав 144 дні невикористаної відпустки.

З огляду на що суд з метою справедливого зменшення розміру відшкодування здійснює підрахунок суми компенсації за невикористану відпустку. Так, 144 дні невикористаної відпустки необхідно помножити на 479,73грн (сума виплаченої компенсації за один день невикористаної відпустки)=69081,12грн.

Суд акцентує увагу на тому, що сума належної позивачу компенсації за невикористану відпустку становить 69081,12грн(яка обрахована судом з урахуванням наявних в матеріалах справи доказів), є значно меншою порівняно із середнім заробітком за час затримки розрахунку, що було нараховано судом, а тому, з урахуванням компенсаторного завдання виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, задля дотримання балансу справедливості та розумності, суд вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги, при цьому, зменшивши розмір компенсації за затримку позивачу розрахунку при звільненні до 34540,56 грн, що дорівнює половині суми, яка мала би бути виплачена позивачу, як компенсацію за невикористані дні щорічної та додаткової відпустки, та які стали причиною несвоєчасного розрахунку з позивачем (не в день звільнення/виключення зі списків), що є співмірним та справедливим.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 25.01.2023 по справі №320/15303/21.

Щодо позовних вимог про стягнення на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань ГУНП у м. Києві компенсації за заподіяну йому моральну шкоду у розмірі 66 000 грн суд зазначає таке.

Згідно зі статтею 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до положень статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та непов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих відносин через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

У пункті 5 цієї ж Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Судова практика щодо стягнення (відшкодування) моральної шкоди в цивільних, господарських спорах у галузі адміністративного судочинства фундаментально побудовано на постанові Пленуму ВСУ від 31.03.1995 №4 (з урахуванням унесених змін 2009 рок), однак під час розгляду кожної конкретної справи рішення ґрунтується на різних правозастосовних висновках, оскільки залежить від сукупності обставин і наявних у справі доказів.

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно зі ст.1 Протоколу №1 до вказаної Конвенції, кожна фізична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Борги розглядаються у сенсі поняття «власності», яке міститься ч. 1 ст. 1 Протоколу №l до Конвенції і яке не обмежене власністю на фізичні речі та залежить віл формальної класифікації у національному законодавстві, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права» і, таким чином, як власність.

Відповідно до пункту «d» Декларації про майбутнє Європейського суду з прав людини від 26.04.2011: «Установити і зробити передбачуваними для всіх сторін публічні правила стосовно застосування статті 41 Конвенції, включаючи рівень справедливого відшкодування, котрого слід очікувати за різних обставин».

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року була підписана від імені України 9 листопада 1995 року та ратифікована Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» №475/97-BP від 17 липня 1997 року.

Законом України від 9 лютого 2006 року №3436-IV офіційного тексту та назви Конвенції були внесені зміни та застосований новий переклад. Згідно з пунктом 3 статті 59 Конвенції для тих держав, які підписали цю Конвенцію і які ратифікуватимуть її після набрання нею чинності, Конвенція набирає чинності з дня здачі на зберігання Генеральному секретарю Ради Європи ратифікаційних грамот. У рішенні Європейського суду від 25 липня 2002 року по справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України» 11 вересня 1997 року визначено як дату вступу Конвенції в законну силу щодо України.

Стаття 41 Конвенції проголошує: «Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію». При цьому за практикою Європейського суду з прав людини щодо моральної шкоди, Суд вважає, що саме визнання порушення пункту 1 статті 6 Конвенції становить достатню сатисфакцію (Справа «Бушемі проти Італії», рішення від 16.09.1999).

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-pп/2003).

3 урахуванням суб`єктного складу спірних правовідносин, до застосування підлягають положення загального законодавства про моральну шкоду, а саме: стаття 56 Конституції України, статті 22, 23, 1166, 1167, 1173 ЦК України.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Розмір моральної шкоди має визначатись залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру майнових втрат (іхньої тривалості та можливості відновлення) та з урахуванням інших обставин, як то стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих та ділових стосунках, ступінь зниження репутації, час та зусилля, докладені для відновлення попереднього стану, виходячи з принципів розумності, пропорційності (спів розмірності), виваженості та справедливості.

Аналізуючи матеріали справи та з`ясовуючи питання щодо визначення наявності шкоди та обов`язку її відшкодування, слід зважати на характер правовідносин, тривалість спору та тяжкості моральних страждань і переживань позивача та з урахуванням невчинення у встановлені строки відповідачем покладеного на нього чинним законодавством обов`язку здійснення належних позивачу виплат, що фактично відповідачем не спростовано.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до частини другої статті 1166 Цивільного кодексу України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкода завдана не з її вини.

Статтею 23 Цивільного кодексу України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає:

1. у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2. у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3. у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4. у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Приписами частин першої, другої статті 1167 ЦК України визначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1.якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2.якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3.в інших випадках, встановлених законом.

Згідно з пунктами 3, 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 №4 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну Йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Положеннями п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань з урахуванням у кожному конкретному випадку вини відповідача та інших обставин. Зокрема, ураховується характер і тривалість страждань, стан здоров`я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотних вимушених змін у його життєвих та виробничих стосунках.

Згідно із частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Тобто, позивач повинен надати докази як на підтвердження протиправних дій чи бездіяльності відповідача, так і докази спричинення їй моральної шкоди, а також наявності причинного зв`язку між діями, бездіяльністю заподіювача та спричиненою шкодою.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (ст. 76 ЦІІК України).

Статтею 77 ЦПК України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Однак, позивачем не доведено умови та підстави покладення цивільної відповідальності, а саме, протиправність дій відповідача, причинний зв`язок між цими діями та спричиненою шкодою, чим не виконано вимоги статті 12 ЦПК України, відповідно до якої кожна сторона зобов`язана довести обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

За таких обставин, а також зважаючи те, що необхідною умовою для стягнення шкоди, завданої внаслідок неправомірних рішень органу місцевого самоврядування, є факт неправомірних дій цього органу чи його посадових або службових осіб, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. У разі відсутності хоча б одного з наведених елементів відповідальність у вигляді відшкодування збитків не настає.

При цьому, обов`язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, що позивається із таким позовом.

За змістом частини першої статті 73 і статті КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Однак, позивач не надав суду жодних переконливих доказів на підтвердження причинного зв`язку між бездіяльністю відповідача та завданням моральної шкоди (у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань тощо).

При цьому, сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди.

Враховуючи те, що позивачем належним чином не доведені факти заподіяння відповідачем моральних чи фізичних страждань, наявності причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача про стягнення моральної шкоди є необґрунтованими.

Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Головного управління Національної поліції у м. Києві щодо не внесення змін до наказу № 1039о/с від 25.09.2019 (про звільнення) про кількість днів невикористаної частини щорічної чергової оплачуваної відпустки та додаткової оплачуваної відпустки за 2016, 2017, 2018, 2019 роки та зобов`язання Головного управління Національної поліції у м. Києві внести зміни до наказу № 1039о/с від 25.09.2019 (про звільнення), суд зазначає таке.

Відповідно до пунктів 3, 4, 10 частини другої статті 245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про: визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправним та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо звернення позивача, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Відповідно до частини другої статті 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Виходячи із змісту заявлених позивачем вимог та висновків суду, в даному випадку слід застосувати положення статті 9 КАС України, а саме, обрати інший спосіб захисту, який необхідний для повного відновлення порушеного права.

Таким чином, суд доходить висновку, що в даному випадку, слід:

визнати протиправними дії Головного управління Національної поліції у м. Києві щодо не нарахування і не виплатити ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані щорічні чергові оплачувані відпустки за 2016-2018 роки та додаткових оплачуваних відпусток за 2016-2019 роки;

зобов`язати Головне управління Національної поліції у м. Києві нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані щорічні чергові оплачувані відпустки за 2016 рік та додаткової оплачуваної відпустки за 2016 рік; за невикористану частину щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2017 рік та додаткової оплачуваної відпустки за 2017 рік; за невикористану частину щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2018 рік та додаткової оплачуваної відпустки за 2018 рік; додаткову оплачувану відпустку за 2019 рік;

зобов`язати Головне управління Національної поліції у м. Києві нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.09.2019 по 10.05.2024, в розмірі 34540,56 (тридцять чотири тисячі п`ятсот сорок) гривень 56 копійок.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

другою 2 статті 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Підсумовуючи, суд приходить висновку, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Позивач у позовній заяві позивач просив стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу у розмірі 10287 грн та судовий збір у розмірі 840,80грн.

Згідно з частиною першою статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Частиною третьою статті 132 КАС України встановлено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Згідно з вимогами частини першої статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Як вбачається з пункту 1 частини третьої статті 134 КАС України, розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Згідно з вимогами пункту 2 частини третьої статті 134 КАС України розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до положень частини четвертої статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з частиною п`ятою статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною шостою статті 134 КАС України визначено, що у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 КАС України).

При визначенні суми відшкодування суд також враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Аналогічні критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Верховний Суд у додатковій постанові від 12.09.2018 (справа №810/4749/15) зазначив, що з аналізу положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Також Верховний Суд у постанові від 22.12.2018 (справа №826/856/18) зазначив про те, що розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Крім того, у справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд з прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії», заява №34884/97, пункт 30).

У пункті 269 рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» №5076-VI від 05.07.2012 (далі Закон №5076) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Таким чином, договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частини першої статті 1 Закону №5076).

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону №5076).

Статтею 19 Закону №5076 визначено, зокрема, такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Відповідно до статті 30 Закону №5076 гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інші), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано копії: договору про надання правової допомоги №15 від 28.07.2020; доручення №1 від 28.07.2020 до угоди про надання правової допомоги №15 від 28.07.2020; додаток №1 до договору про надання правової допомоги №15 від 28.07.2020; акт приймання-передачі виконаних (наданих) послуг з 28.07.2020 по 21.01.2021.

Судом також встановлено, що згідно акту приймання-передачі виконаних (наданих) послуг з 28.07.2020 по 21.01.2021 вартість наданих адвокатом послуг становить 10000 грн, 236 грн (роздруківка позовної заяви в двох екземплярах), 51 грн (оплата поштових послуг).

У постанові Верховного Суду від 17.09.2019 по справі №810/3806/18 суд зазначає, що не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Згідно з пунктом 2 частини дев`ятої статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

З аналізу наведених правових норм, склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеній у постанові від 11.05.2018 по справі №814/698/16 (провадження №К/9901/11835/18).

Дослідивши надані позивачем документи, беручи до уваги ціну позову та враховуючи наведені норми права, суд дійшов висновку, що розмір заявлених позивачем до стягнення витрат на оплату послуг адвоката в даному випадку не є співмірним зі складністю справи, виконаними адвокатом роботами (наданими послугами) та ціною позову.

Ураховуючи вищевикладене та проаналізувавши обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт згідно з актом виконаних робіт від 21.01.2021 до договору про надання правової допомоги №15 від 28.07.2020 суд вважає, що розмір витрат на правничу допомогу у розмірі 3000 грн є пропорційним до предмету спору та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг).

Таким чином, заява про відшкодування позивачу судових витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката, підлягає частковому задоволенню у загальній сумі 3000 грн.

Відповідно до ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва від 13.11.2020 позивачем було сплачено судовий збір у розмірі 840,80грн за вимогу про стягнення моральної шкоди у сумі 66000грн, що підтверджується квитанцією від 27.11.2020 №71649.

Враховуючи, що судом відмовлено у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди у сумі 66000грн, судовий збір у сумі 840,80грн стягненню на користь позивача не підлягає з огляду на положення статті 139 КАС України.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправними дії Головного управління Національної поліції у м. Києві щодо не нарахування і не виплатити ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані щорічні чергові оплачувані відпустки за 2016-2018 роки та додаткових оплачуваних відпусток за 2016-2019 роки.

3. Зобов`язати Головне управління Національної поліції у м. Києві нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані щорічні чергові оплачувані відпустки за 2016 рік та додаткову оплачувану відпустку за 2016 рік; за невикористану частину щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2017 рік та додаткову оплачувану відпустку за 2017 рік; за невикористану частину щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2018 рік та додаткову оплачувану відпустку за 2018 рік; додаткову оплачувану відпустку за 2019 рік.

4. Зобов`язати Головне управління Національної поліції у м. Києві нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.09.2019 по 10.05.2024 в розмірі 34540 (тридцять чотири тисячі п`ятсот сорок) гривень 56 копійок.

5. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

6. Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції у м. Києві судові витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката у сумі 3000 (три тисячі) гривень.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Жукова Є.О.