ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

12 червня 2024 року м. Дніпросправа № 160/9046/23

Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Білак С.В. (доповідач), суддів: Чабаненко С.В., Юрко І.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04.07.2023 року в адміністративній справі №160/9046/23 за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Новомосковської міської ради, ОСОБА_2 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Виконавчого комітету Новомосковської міської ради, ОСОБА_2 , в якому просив:

- визнати незаконною бездіяльність Керуючого справами виконкому Новомосковської міської ради Дніпропетровській області Клименова Якова Михайловича в частині ненадання відповіді на запит до публічної інформації ОСОБА_1 від 18.04.2023 року, що до надання «Сторінок з 10 по 20 бюджету за 2022 рік міста Новомосковськ»;

- зобов`язати Керуючого справами виконкому Новомосковської міської ради Дніпропетровській області Клименова Якова Михайловича надати ОСОБА_1 відповідь на запит на доступ до публічної інформації від 18.04.2023 року, щодо надання «Сторінок з 10 по 20 бюджету за 2022 рік міста Новомосковськ».

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04.07.2023 року відмовлено у задоволені позовних вимог.

Позивач, не погодившись з судовим рішенням суду першої інстанції подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду у зв`язку, з невірним застосуванням та порушенням судом норм матеріального та процесуального права, прийняти нове рішення яким частково задовольнити позовні вимоги, а саме визнати незаконною бездіяльність Керуючого справами виконкому Новомосковської міської ради Дніпропетровській області ОСОБА_2 в частині ненадання відповіді на запит до публічної інформації ОСОБА_1 від 18.04.2023 року, що до надання «Сторінок з 10 по 20 бюджету за 2022 рік міста Новомосковськ».

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом у рішенні встановлено та не заперечується відповідачем, що відповідь на запит про надання публічної інформації надано з порушенням вимог ч.1 ст. 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Також судом встановлено, що листом від 15 травня 2023 року № ІЗ № 126/0/13-23 позивачу відповідачем надано копію бюджету виконавчого комітету Новомосковської міської ряди, тобто після відкриття ухвалою від 04 травня 2023 року Дніпропетровського окружного адміністративного суду провадження.

Згідно з пунктом 6 частини 2 статті 24 закону України « Про доступ до публічної інформації» існує відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації та « Несвоєчасне надання інформації».

Від відповідача надійшов відзив на скаргу в якому просив залишити її без задоволення, а рішення без змін.

Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.

12.04.2023 року ОСОБА_1 подав запит до відповідача щодо надання публічної інформації, а саме: про бюджет за 2022 рік м. Новомосковськ.

Виконавчий комітет Новомосковської міської ради листом №66/0/13-23 від 18.04.2023 року у відповідь на запит ОСОБА_1 від 12.04.2023 року повідомив останнього, що згідно з ст. 21 Закону України «Про доступ до публічної інформації», якщо задоволення запиту на інформацію передбачає виготовлення копій документів обсягом більш як 10 сторінок, запитувач зобов`язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання, а, отже, плата стягується за друк (копіювання) або сканування документів, що надаються на запит, починаючи з 11 сторінки включно, оскільки ч. 2 ст. 21 встановлює обсяг в 10 сторінок, як гарантований для надання інформації безоплатно». Граничні норми витрат на копіювання або друк документів, що надаються за запитом на інформацію, затверджені ПКМУ №740 від 13.07.2011 року зі змінами від 15.01.2020 року. Розмір фактичних витрат на копіювання або друк документів, що надаються за запитом на інформацію, та порядок відшкодування цих витрат затверджені рішенням Виконавчого комітету Новомосковської міської ради Дніпропетровської області №82 від 19.02.2020 року. Тому, надається 10 сторінок документів, в яких міститься запитувана інформація та направляється рахунок для здійснення оплати витрат на копіювання або друк запитуваних документів.

18.04.2023 року позивач звернувся до Виконавчого комітету Новомосковської міської ради зі зверненням про надання публічної інформації, яке зареєстроване відповідачем 19.04.2023 року за №ПІ83/0/11-23, а саме: сторінки 10-20 бюджету за 2022 рік міста Новомосковськ».

15.05.2023 року у відповідь на звернення від 19.04.2023 року №ПІ83/0/11-23 виконавчий комітет Новомосковської міської ради Дніпропетровської області листом №126/0/13-23 направило позивачу запитувані з 11 по 20 сторінки рішення Новомосковської міської ради Дніпропетровської області №556 від 17.12.2021 року «Про бюджет Новомосковської міської територіальної громади на 2022 рік».

Відповідачем до матеріалів справи також долучено скріншот електронної пошти від 15.05.2023 року з метою підтвердження направлення позивачу бюджету Новомосковської міської ради на 2022 рік.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Частина 2 статті 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 34 Конституції України, гарантовано кожному право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Інформація про заробітну плату та інші виплати працівнику державного органу або органу місцевого самоврядування є інформацією про фізичну особу.

Статтею 40 Конституції України встановлено, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Статтею 1 Закону України «Про інформацію» 2 жовтня 1992 року N 2657-XII ( далі Закон № 2657) визначено, що документ - матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі.

Захист інформації - сукупність правових, адміністративних, організаційних, технічних та інших заходів, що забезпечують збереження, цілісність інформації та належний порядок доступу до неї.

Інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, інший суб`єкт, що здійснює владні управлінські функції відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Як встановлено, частинами 1 та 2 статті 7 цього Закону, право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб`єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації.

Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.

Суб`єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію.

Відповідно до статті 5 Закону № 2657-ХІІ, кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.

Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначені Законом України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 року № 2939-VI (далі Закон № 2939).

Суд зазначає, що Закон № 2939, як спеціальний закон, має пріоритет перед іншими законодавчими актами і повинен виконуватися усіма розпорядниками інформації.

Відповідно до статті 1 Закону № 2939-VI, публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст. 20 Закону № 2657-ХІІ, за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.

Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.

Статтею 12 Закону № 2939 визначено, що суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації.

За пунктом 1 частини 1 та частиною 4 статті 13 Закону № 2939-VI, розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються, зокрема, суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.

Розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 5 Закону № 2939-VI, доступ до інформації забезпечується шляхом надання інформації за запитами на інформацію.

Згідно зі ч. 1 та 2 ст. 19 Закону № 2939, запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

Отже, системний аналіз наведених норм права в контексті конкретних обставин справи дає підстави для такого висновку, що позивач, як запитувач інформації фізична особа, мав право на отримання такої інформації, як зазначено у ч. 2 ст. 19 Закону України «Про доступ до публічної інформації», незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту, у встановлений вказаним Законом строк.

У пункті 6 частини 1 статті 14 Закону № 2939 визначено, що розпорядники інформації зобов`язані надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.

Відповідно до частин 1, 4 статті 20 Закону № 2939 розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

Положеннями статті 23 Закону № 2939 передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.

Запитувач має право оскаржити: 1) відмову в задоволенні запиту на інформацію; 2) відстрочку задоволення запиту на інформацію; 3) ненадання відповіді на запит на інформацію; 4) надання недостовірної або неповної інформації; 5) несвоєчасне надання інформації; 6) невиконання розпорядниками обов`язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону; 7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.

Відповідно до частини 1 статті 24 Закону № 2939-VI відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації несуть особи, винні у вчиненні таких порушень: 1) ненадання відповіді на запит; 2) ненадання інформації на запит; 3) безпідставна відмова у задоволенні запиту на інформацію; 4) неоприлюднення інформації відповідно до статті 15 цього Закону; 5) надання або оприлюднення недостовірної, неточної або неповної інформації; 6) несвоєчасне надання інформації; 7) необґрунтоване віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом; 8) нездійснення реєстрації документів; 9) навмисне приховування або знищення інформації чи документів.

Особи, на думку яких їхні права та законні інтереси порушені розпорядниками інформації, мають право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди в порядку, визначеному законом (частина 2 статті 24 Закону № 2939-VI.

Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до КАС України.

Велика Палата Верховного Суду висловлювала правові висновки у постанові від 10 лютого 2021 року (справа № 9901/22/20), в якій, серед іншого, зазначено, що розпорядник публічної інформації має обов`язок надати ту публічну інформацію, якою він володіє і яка певним чином задокументована / відображена на матеріальних носіях. Вжиття заходів для того, щоби створити інформацію, якої у володінні розпорядника немає, але щодо якої подано інформаційний запит, не охоплюється поняттям доступу до публічної інформації. Тому розпорядник не може нести тягар відповідальності за ненадання запитувачу інформації, якої немає в його володінні (див. близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 9901/925/18 і від 10 грудня 2020 року у справі № 9901/105/20).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 жовтня 2022 року у справі № 9901/496/21 дійшла висновку, що положення статті 21 Закону № 2939-VI, особливо частина перша та кореспондуюча їй частина друга цієї статті, фокусують увагу на праві отримати інформацію безкоштовно в дозволеному законом обсязі чи поза цим обсягом, якщо вона існує в запитуваному вигляді і її можна надати без витрат на виготовлення копій або коли розпорядник інформації не встановив розміру плати за копіювання або друк. Закон не обмежує в доступі до інформації в більшому обсязі, ніж визначений законом, але покладає на запитувача інформації обов`язок відшкодувати саме фактичні витрати розпорядника інформації за надання інформації обсягом більше 10 сторінок. Тобто умовою відшкодування зазначених витрат є не те, на якому носії відображена / збережена інформація (папір), а саме необхідність понесення витрат на задоволення запиту на інформацію.

У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що Закон № 2939-VI не розрізняє паперових та цифрових копій документа, принаймні у ньому немає формулювань, за якими відшкодування фактичних витрат за копіювання / друк документа треба тлумачити вузько й пов`язувати тільки з паперовими носіями. За контекстними законодавчими приписами терміни «копіювання» та «друк» позначають насамперед будь-який процес виготовлення (множення) відповідних оригіналу документальних відомостей з використанням будь-яких засобів продукування (друку). Виготовлення електронних копій документа (якщо розпорядник їх не має і не зобов`язаний мати у своєму розпорядженні) є одним із таких способів; він теж вимагає залучення додаткового ресурсу й матеріально-технічних затрат, а отже, потребує їх відшкодування.

Отже, за змістом наведених відповідач зобов`язаний протягом встановленого законом строку надати відповідь на запит на інформацію, повідомивши запитувачу лише ту інформацію, яка була відображена, задокументована, створена та знаходилась у розпорядженні відповідача під час виконання законодавчо визначених повноважень, а у разі відсутності запитуваної інформації надати обґрунтовану відповідь щодо такої відмови, роз`яснивши порядок її оскарження.

При цьому визначальним для публічної інформації є те, що вона заздалегідь зафіксована будь-якими засобами та на будь-яких носіях та знаходилась у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації.

Матеріали справи свідчать, що 18.04.2023 року позивач звернувся до Виконавчого комітету Новомосковської міської ради зі зверненням про надання публічної інформації, яке зареєстроване відповідачем 19.04.2023 року за №ПІ83/0/11-23, а саме: сторінки 10-20 бюджету за 2022 рік міста Новомосковськ».

Зазначений запит відповідає вимогам частини 5 статті 19 Закону № 2939-VI.

15.05.2023 року у відповідь на звернення від 19.04.2023 року №ПІ83/0/11-23 виконавчий комітет Новомосковської міської ради Дніпропетровської області листом №126/0/13-23 направило позивачу запитувані з 11 по 20 сторінки рішення Новомосковської міської ради Дніпропетровської області №556 від 17.12.2021 року «Про бюджет Новомосковської міської територіальної громади на 2022 рік».

Отже, запитувану інформацію надана з порушенням строку, що свідчить на несвоєчасне надання інформації.

Щодо посилання відповідача та суду першої інстанції на те, що інформація наявна на сайті Новомосковської міської ради Дніпропетровської області (https://novomoskovsk-rada.dp.gov.ua/pro-misto/byudzhet/byudzhet-mista/2022), колегія суддів зазначає, що Закон № 2939-VI не містить приписів які б надавала розпоряднику інформації можливість порушення строку у разі розміщення запитуваної інформації у загальнодоступних джерел. Так, за ч.3 ст.22 Закону № 2939-VI відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації. Отже, Законом № 2939-VI прямо заборонено відмовляти в задоволені запиту з підстав можливості одержання запитувачем інформації із загальнодоступних джерел.

Колегія суддів зазначає, що у позовних вимогах позивач не просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного надання відповідей на запит, оскільки просив визнати протиправною бездіяльність щодо ненадання інформації, запитуваної у запиті.

Разом з тим, суди першої інстанції та апеляційної інстанції встановили порушення строків надання відповіді на запит, а позивач у мотивувальній частині позовної заяви вказував на незаконність такої бездіяльності відповідача.

Так, право на доступ особи до публічної інформації включає в себе не тільки право на отримання відповідної інформації, а й право на своєчасність її отримання.

Суд вважає, що відповідач, враховуючи принципи добросовісності і розсудливості, повинен був дотриматися п`ятиденного строку на їх надання.

Як зазначено у пункті 3.4 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації» від 29 вересня 2016 року №10 (далі - "Постанова Пленуму ВАС України №10), одержавши запит на інформацію, який подано згідно із Законом України «Про доступ до публічної інформації», проте який за своїм змістом є зверненням громадянина відповідно до Закону України «Про звернення громадян», розпорядник інформації повинен відмовити у задоволенні такого запиту через невідповідність його предмета вимогам закону (пункт 2 частини п`ятої статті 19, пункт 4 частини першої статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації») та з урахуванням принципів добросовісності і розсудливості розглянути запит за Законом України «Про звернення громадян». Водночас запитувача повинно бути повідомлено у п`ятиденний строк про те, що його запит на інформацію буде розглядатися як звернення відповідно до Закону України «Про звернення громадян».

Так, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2018 року в справі №800/369/17, дійшла висновку, що порушення суб`єктом владних повноважень права на своєчасність доступу до публічної інформації є невідновлювальним. Надання відповіді на інформаційний запит не свідчить про втрату позивачем обґрунтованого інтересу в оскарженні до суду несвоєчасного надання інформації відповідачем, а його захист можливий лише шляхом визнання відповідної бездіяльності протиправною.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Гарантоване статтею 55 Конституції України та КАС України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

У частині першій статті 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За правилами пункту 4 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Конституційний Суд України у рішенні від 30.01.2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

Суд підкреслює, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Ця мета перегукується зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до неї кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення від 15.10.2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України", п. 64).

Засіб юридичного захисту має бути «ефективним» в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення від 18.12.1996 року у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), п. 95).

При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 року у справі «Джорджевич проти Хорватії», п. 101; рішення від 06.11.1980 року у справі «Ван Остервійк проти Бельгії», п.п. 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.

Питання ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях національних судів. Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 року у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово покликався на те, що «ефективний засіб правового захисту» у розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції. (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 року у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018 року у справі №826/14016/16, від 11.02.2019 року у справі № 2а-204/12).

Обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав, захист законних інтересів і, у випадку задоволення судом його вимог, рішення повинно мати наслідком реальне відновлення тих прав, за захистом яких позивач звернувся до суду.

Так, при розгляді справи було б неприйнятно враховувати право на ефективний засіб захисту, а саме, запобігання порушенню або припиненню порушення з боку суб`єкта владних повноважень, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права, без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Суд першої інстанції з метою визначення належного способу захисту порушених прав позивача могли скористатися повноваженнями, визначеними у пунктах 4, 10 статті 245 КАС України і визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного надання відповіді.

Аналогічний підхід до обрання належного способу захисту Верховний Суд застосував у постанові від 11 березня 2019 року у справі №П/9901/989/18/, від 13 грудня 2019 року у справі №806/1762/16, від 09 листопада 2020 року у справі №640/5681/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.03.2019 року у справі № 800/369/17.

Суд вважає належним та ефективним захистом порушеного відповідачем права позивача щодо своєчасного отримання відповідей на свої запити шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо несвоєчасного надання позивачу відповіді на запит. Такий спосіб захисту спрямований на забезпечення справедливої сатисфакції та належного відновлення порушеного права позивача.

Щодо посилання суду першої інстанції на постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 800/580/17 та від 21 квітня 2021 року у справі № 9901/327/20, постанову Верховного Суду від 22.12.2022 року у справі № 990/64/22, є помилковим, оскільки обставини та підставі у вказаних рішеннях є відмінними від спірних правовідносин, а саме, у цих справах спірним питанням було надання відповіді на звернення у відповідності з Законом України «Про звернення громадян» та оскарження дій органу який її надавав, проте, у спірних правовідносинах є порушення відповідачем, як розпорядником публічної інформації, приписів Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що оскільки відповідачем самостійно виправила оскаржуване порушення шляхом надання позивачу запитуваної інформації, проте, не надавши відповідь на запит у встановлений Законом № 2939-VI строк, допустила протиправну бездіяльність, то захистити порушене право на своєчасне отримання інформації можливо лише шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача.

При цьому, визначення поняття «суб`єкт владних повноважень» не охоплює посадових осіб і службових осіб органів державної влади, місцевого самоврядування, оскільки за своїм статусом та колом повноважень вони не підпадають під розуміння органу державної влади та інших суб`єктів, зазначених у п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону № 2939. У зв`язку з цим такі особи не можуть (не мають здатності) виконувати обов`язки розпорядника інформації.

Суд зазначає, що керуючий справами виконкому Новомосковської міської ради Дніпропетровській області ОСОБА_3 , не є органом державної влади, а тому не володіє публічною інформацією і в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону № 2939 не може бути її розпорядником.

Рішення з приводу запиту на інформацію може прийматися керівником розпорядника інформації чи іншою посадовою особою, яка є носієм організаційно-розпорядчих повноважень, тобто, така посадова особа діє від імені розпорядника інформації, а тому належним відповідачем у спірних правовідносинах є Виконавчий комітет Новомосковської міської ради, до якого надійшов запит на інформацію, а не ОСОБА_2 , який діяв від його імені.

Таке правозастосування узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у п. 32 постанови від 16 квітня 2018 року по справі № 820/3775/17.

З огляду на викладене суд приходить до висновку, що в контексті спірних правовідносин належним відповідачем є саме Виконавчий комітет Новомосковської міської ради, а не його посадові особи.

Відповідно до ст. 317 КАС України підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення є неповне з`ясування судом обставин справи, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до викладеного, у зв`язку з порушенням судом першої інстанції норм матеріального прав, суд дійшов до висновку про задоволення апеляційної скарги, часткове скасування рішення суду з частковим задоволенням позовних вимог у відповідній частині.

Керуючись ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04.07.2023 року в адміністративній справі №160/9046/23 задовольнити.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04.07.2023 року в адміністративній справі №160/9046/23 скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання незаконною бездіяльність Керуючого справами виконкому Новомосковської міської ради Дніпропетровській області ОСОБА_3 в частині ненадання відповіді на запит до публічної інформації ОСОБА_1 від 18.04.2023 року, що до надання «Сторінок з 10 по 20 бюджету за 2022 рік міста Новомосковськ».

Прийняти нове судове рішення в цій частині про часткове задоволення позовних вимог.

Визнати незаконною бездіяльність Виконавчого комітету Новомосковської міської ради в частині несвоєчасного надання відповіді на запит до публічної інформації ОСОБА_1 від 18.04.2023 року, що до надання «Сторінок з 10 по 20 бюджету за 2022 рік міста Новомосковськ».

В іншій частині рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04.07.2023 року в адміністративній справі №160/9046/23 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий - суддяС.В. Білак

суддяС.В. Чабаненко

суддяІ.В. Юрко