ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2024 року

м. Київ

cправа № 927/1125/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

прокуратури - Гамор Н. В.,

відповідачів - Скиба С. Е.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційну скаргу фізичної особи - підприємця Приходько Людмили Вікторівни

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.03.2024 (судді: Андрієнко В. В. - головуючий, Буравльов С. І., Шапран В. В.) і рішення Господарського суду Чернігівської області від 26.10.2023 (суддя Шморгун В. В.) у справі

за позовом заступника керівника Прилуцької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях

до фізичної особи - підприємця Приходько Людмили Вікторівни та Прилуцького технічного фахового коледжу

про визнання недійсним договору оренди та зобов`язання повернути нежитлове приміщення,

В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У серпні 2023 року заступник керівника Прилуцької окружної прокуратури (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Чернігівської області з позовом в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України (далі - Міністерство) та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях (далі - РВ ФДМУ) до фізичної особи - підприємця Приходько Людмили Вікторівни (далі - ФОП Приходько Л. В.) і Прилуцького технічного фахового коледжу (далі - Коледж) про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, від 02.02.2015 № 12-15, нова редакція від 06.05.2021, укладеного між РВ ФДМУ та ФОП Приходько Л. В. (далі - оспорюваний договір оренди) та зобов`язання ФОП Приходько Л. В. повернути об`єкт оренди.

1.2. На обґрунтування позову прокурор послався на те, що оспорюваний договір оренди укладений з порушенням вимог законодавства, зокрема, положень статті 80 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), всупереч забороні використання майна, визначеній у пункті 7.1 (2) такого договору, оскільки передане відповідачці в оренду спірне нежитлове приміщення використовується нею для здійснення торгівлі непродовольчими товарами, що не пов`язано з освітнім процесом та обслуговуванням учасників освітнього процесу.

Отже, за висновком прокурора, наявні обставини для визнання недійсним такого договору на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України та повернення об`єкта оренди балансоутримувачеві.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 26.10.2023 позов задоволено.

Аргументуючи судове рішення, місцевий господарський суд дійшов висновку про підтвердження прокурором підстав для представництва інтересів держави в суді відповідно до вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру", статті 53 Господарського процесуального кодексу України та установив обставини невідповідності оспорюваного договору оренди вимогам закону до нього, а саме положенням частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту", та використання такого майна за цільовим призначенням, забороненим оспорюваним договором оренди (розміщення магазину з продажу одягу та косметики "AVON"), тобто з метою, що не пов`язана із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу. Зважаючи на це, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог про визнання недійсним оспорюваного договору оренди відповідно до статей 203, 215 Цивільного кодексу України та зазначив, що оскільки оспорюваний договір оренди є недійсним, то у відповідачки немає правових підстав для користуванням спірним приміщенням і вона має його звільнити.

2.2. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.03.2024 вказане рішення господарського суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду, покладеними в основу судового рішення про задоволення позову.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

3.1. ФОП Приходько Л. В., не погоджуючись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.03.2024 і рішенням Господарського суду Чернігівської області від 26.10.2023 у цій справі, звернулася з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати зазначені судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржниця посилається на положення пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 та підпункту "г" пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування статті 267 Цивільного кодексу України в контексті необхідності застосування строку позовної давності до позовної вимоги про визнання договору недійсним, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 та в постановах Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 911/926/17, від 24.11.2021 у справі № 910/248/20; висновків щодо застосування статей 216, 391 Цивільного кодексу України, викладених у постановах Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 904/115/22, від 13.10.2021 у справі № 910/18952/20, а також висновків щодо застосування зазначених норм, викладених у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22; помилковий розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження.

Зокрема, скаржниця звертає увагу, на те, що упродовж 2018-2023 років при вирішенні спорів щодо визнання недійсними договорів оренди об`єктів освіти як оспорюваних правочинів сформувалася усталена судова практика, за результатами розгляду цих спорів відповідні позови, як правило, задовольнялися з підстав укладення вказаних договорів із порушенням імперативної заборони, передбаченої частиною 5 статті 63 Закону України "Про освіту" № 1060-ХІІ, за винятком випадків подання відповідних позовів після спливу позовної давності (постанови Верховного Суду від 30.01.2018 у справі № 905/1266/17, від 20.02.2018 у справі № 910/9914/17, від 10.04.2018 у справі № 906/165/17, від 11.04.2018 у справі № 911/1610/16, від 04.07.2018 у справі № 902/653/17, від 25.07.2018 у справі № 906/143/17, від 02.08.2018 у справі № 913/934/17, від 10.10.2018 у справі № 917/1934/17, від 28.11.2018 у справі № 909/313/17, від 29.01.2019 у справі № 922/2632/17, від 13.02.2019 у справі № 913/152/18, від 10.04.2019 у справі № 904/2056/18, від 05.08.2020 у справі № 913/152/18, від 14.04.2021 у справі № 917/782/20, від 12.07.2022 у справі № 909/597/21, від 31.05.2023 у справі № 908/3168/21).

При цьому скаржниця також посилається на висновки, викладені у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 про те, що укладений з порушенням частини 5 статті 63 Закону України Закону України "Про освіту" № 1060-ХІІ договір оренди об`єкта освіти має визнаватися судом недійсним як оспорюваний правочин, а правовим наслідком визнання такого договору недійсним є повернення орендованого приміщення орендодавцю; на висновки у пунктах 66, 67, 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, у постановах Верховного Суду від 15.08.2023 у справі № 918/862/22, від 26.01.2022 у справі № 924/637/20 щодо застосування статті 216 Цивільного кодексу України - наслідки визнання недійсним договору; у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19, у постанові Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 910/248/20 щодо визначення моменту виникнення права на позов; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16 щодо можливості особи знати про порушення своїх прав; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 щодо порядку обчислення строку позовної давності за позовом прокурора; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 щодо представництва прокурором інтересів держави; у постановах Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 щодо дослідження судом питання перебігу позовної давності за заявою сторони окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою; у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 916/5073/15, від 14.11.2018 у справі № 2-1383/2010 щодо застосування статті 204 Цивільного кодексу України - презумпція правомірності правочину; у пунктах 89, 90, 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 922/3166/20 щодо звернення з негаторним позовом.

Скаржниця також посилається на невжиття заходів досудового врегулювання спору та помилкове, на її думку, незастосування місцевим господарським судом положень пункту 6 частини 5 статті 174 Господарського процесуального кодексу України щодо необхідності повернення позовної заяви у разі недодання до заяви доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору. Водночас вона стверджує про помилковий розгляд цієї справи за правилами спрощеного позовного провадження; посилається на те, що внаслідок неотримання ухвали про відкриття провадження у справі вона була позбавлена права на подання заяви із запереченням проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

3.2. РВ ФДМУ у відзиві на касаційну скаргу підтримало доводи касаційної скарги.

3.3. Заступник керівника Чернігівської обласної прокуратури у відзиві на касаційну скаргу заперечив проти її задоволення, просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення та постанову у справі - без змін як законні та обґрунтовані.

3.4. Міністерство також заперечило проти доводів касаційної скарги, просило відмовити у її задоволенні та залишити без змін рішення та постанову у справі.

4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та заперечення на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів зазначає таке.

4.2. Як установили суди попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, 02.02.2015 між РВ ФДМУ по Чернігівській області (орендодавець) і ФОП Приходько Л. В. (орендар) укладено договір № 12-15 оренди індивідуально визначеного (нерухомого) майна, що належить до державної власності, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування без права передачі в суборенду та приватизації державне нерухоме майно - нежитлове приміщення площею 30,7 м2 першого поверху чотириповерхової будівлі гуртожитку № 1, розташованого за адресою: Чернігівська обл., м. Прилуки, вул. Київська, 180.

Цей договір укладено строком на 2 роки 364 дні, що діє з 02.02.2015 до 31.01.2018 (пункт 10.1 зазначеного договору).

Вказане нежитлове приміщення було передано в оренду відповідачці на підставі акта приймання-передачі від 02.02.2015.

26.02.2018 між РВ ФДМУ по Чернігівській області і ФОП Приходько Л. В. укладено договір про внесення змін до договору від 02.02.2015, згідно з яким сторони домовились вважати продовженим договір оренди терміном на 2 роки 264 дні - з 01.02.2018 до 30.01.2021 включно.

Господарські суди попередніх інстанцій зазначили, що 14.09.2020 ФОП Приходько Л. В. звернулась із заявою про продовження терміну дії договору від 02.02.2015, про що свідчить лист РВ ФДМУ від 17.05.2023 № 51-04.03-859.

У листі від 29.09.2020 № 396 Коледж просив Міністерство надати дозвіл на продовження договору оренди ФОП Приходько Л. В. на запропонований орендарем термін 2 роки 364 дні або укладення договору з новим орендарем через аукціон та рішення про включення до переліку першого типу на продовження договору оренди на аукціоні.

Міністерство, враховуючи пропозиції комісії з майнових питань підприємств, установ та організацій, що належить до сфери управління Міністерства (протокол від 20.10.2020 № 17), надало дозвіл від 30.10.2020 № 1/11-7704 на продовження терміну дії договору від 02.02.2015 за умови врахування істотних умов договору оренди та забезпечення гігієнічних та протипожежних норм, з метою розміщення торгівельних об`єктів з продажу непродовольчих товарів терміном до трьох років.

Коледж повідомив РВ ФДМУ про прийняття рішення щодо надання згоди на продовження договору оренди спірного приміщення терміном на 5 років через за аукціон за цільовим призначенням здійснення торгівлі непродовольчими товарами (довідка від 18.01.2021 № 25).

У листі від 18.01.2021 № 26 Коледж повідомив РВ ФДМУ про те, що спірне приміщення не використовується більше трьох років у діяльності закладу та не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють в ньому, тому об`єкт оренди може використовуватись для здійснення торгівлі непродовольчими товарами терміном на 5 років.

Також у іншому листі № 28 від цієї ж дати Коледж надав РВ ФДМУ обмеження щодо спірного приміщення при укладанні договору оренди на аукціоні, як то: 1) офісні приміщення, коворкінги, об`єкти поштового зв`язку та розміщення суб`єктів господарювання, що надають послуги з перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень, редакції засобів масової інформації, видавництва друкованих засобів масової інформації та видавничої продукції, ломбарди, відділення банків, інших провайдерів фінансових послуг; 2) заклади харчування, кафе, бари, ресторани, які здійснюють продаж товарів підакцизної групи, торгівельні об`єкти, які здійснюють продаж товарів підакцизної групи; 3) заклади харчування, їдальні, буфети, кафе, які не здійснюють продаж товарів підакцизної групи, торгівельні об`єкти, які не здійснюють продаж товарів підакцизної групи; 4) склади, камери схову, архіви; 5) нічні клуби, ресторани з нічним режимом роботи (після 22 год.), сауни, лазні, організація концертів та іншої видовищно-розважальної діяльності, готелі, хостели, турбази, мотелі, кемпінги, літні будиночки, комп`ютерні клуби та інтернет-кафе.

17.03.2021 в ЕТС "Прозорро.Продажі" орендодавцем - РВ ФДМУ розміщено оголошення про продовження договору оренди спірного приміщення строком на 5 років з переліком обмежень щодо його цільового використання, який відповідає вказаному у наказі РВ ФДМУ від 03.03.2021 № 13/158 про оголошення аукціону та у листі Коледжу від 18.01.2021 № 28.

14.04.2021 відбувся аукціон із продажу права продовження договору оренди спірного нежитлового приміщення площею 30,7 м2, за результатами якого переможцем визнано ФОП Приходько Л. В. (протокол про результати електронного аукціону від 14.04.2021 № UA-PS-2021-03-17-000128-1).

06.05.2021 між РВ ФДМУ (орендодавець), Коледжем (балансоутримувач) і ФОП Приходько Л. В. (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, від 02.02.2015 № 12-15 (нова редакція), за умовами якого орендодавець і балансоутримувач передають, а орендар приймає у строкове платне користування нежитлове приміщення площею 30,7 м2 першого поверху чотириповерхової будівлі гуртожитку № 1, розташованої за адресою: Чернігівська обл., м. Прилуки, вул. Київська, 180.

У пункті 7.1 (2) розділу І цього договору зазначено, що майно може бути використане за цільовим призначенням на розсуд орендаря за винятком цільових призначень:

7.1.1. Офісні приміщення, коворкінги. Об`єкти поштового зв`язку та розміщення суб`єктів господарювання, що надають послуги з перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень. Редакції засобів масової інформації, видавництва друкованих засобів масової інформації та видавничої продукції. Ломбарди, відділення банків, інших провайдерів фінансових послуг.

7.1.2. Заклади харчування, кафе, бари, ресторани, які здійснюють продаж товарів підакцизної групи. Торгівельні об`єкти, які здійснюють продаж товарів підакцизної групи.

7.1.3. Заклади харчування, їдальні, буфети, кафе, які не здійснюють продаж товарів підакцизної групи. Торгівельні об`єкти, які не здійснюють продаж товарів підакцизної групи.

7.1.4. Склади. Камери схову, архіви.

7.1.5. Нічні клуби. Ресторани з нічним режимом роботи (після 22 год.). Сауни, лазні. Організація концертів та іншої видовищно-розважальної діяльності. Готелі, хостели, турбази, мотелі, кемпінги, літні будиночки. Комп`ютерні клуби та Інтернет-кафе.

Згідно з пунктом 2.1 розділу ІІ вказаного договору орендар вступає у строкове платне користування майном у день підписання акта приймання-передачі майна. Акт приймання-передачі підписаний між сторонами 02.02.2015.

За умовами пунктів 9.1, 16 розділу І, пункту 3.3 розділу ІІ оспорюваного договору оренди місячна орендна плата становить 2400,00 грн без ПДВ. Орендар сплачує орендну плату щомісяця до державного бюджету та балансоутримувачу у співвідношенні 50 %/50 %.

У пунктах 4.1, 4.2 розділу ІІ цього договору передбачено, що у разі припинення договору орендар зобов`язаний, зокрема, звільнити протягом трьох робочих днів орендоване майно; відшкодувати балансоутримувачу збитки в разі погіршення стану або витрати орендованого майна з вини орендаря; підписати акт повернення з оренди орендованого майна не пізніше наступного робочого дня з моменту його отримання від балансоутримувача.

Відповідно до пункту 12.1 (1) розділу І, пункту 12.1 (1) розділу ІІ Договору оренди він укладений строком на 5 років із дати набрання чинності цим договором. Перебіг строку договору починається з дня набрання чинності цим договором. Цей договір набирає чинності в день його підписання сторонами.

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, видами економічної діяльності ФОП Приходько Л. В. є 46.18 діяльність посередників, що спеціалізуються в торгівлі іншими товарами (основний); 82.99 надання інших допоміжних комерційних послуг, н.в.і.у.; 96.09 надання інших індивідуальних комерційних послуг, н.в.і.у.; 52.10 складське господарство; 53.20 інша поштова та кур`єрська діяльність; 73.11 рекламні агентства; 47.19 інші види роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах.

4.3. Предметом розгляду у цій справі є вимоги прокурора, заявлені в інтересах держави в особі Міністерства та РВ ФДМУ про визнання недійсним оспорюваного договору оренди та зобов`язання орендаря повернути об`єкт оренди.

4.4. Як на підставу позову прокурор посилався на те, що оспорюваний договір оренди укладений з порушенням вимог статті 80 Закону України "Про освіту", оскільки передане відповідачці в оренду спірне нежитлове приміщення, розташоване в будівлі гуртожитку, що призначений для проживання студентів у період навчання, використовується нею з метою розміщення торгівельних об`єктів з продажу непродовольчих товарів (магазин одягу та косметики), що не пов`язано з освітнім процесом та обслуговуванням учасників освітнього процесу.

4.5. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановив наявність у прокурора підстав для звернення до суду з відповідним позовом, водночас, дослідивши обставини справи та наявні у ній докази, суд дійшов висновку, що оспорюваний договір укладено з порушенням вимог законодавства про освіту, чинного на час укладення цього договору, оскільки спірне нерухоме майно, яке є приміщенням державного навчального закладу, не може бути об`єктом оренди з метою його використання не за призначенням, пов`язаним з навчально-виховним процесом, а тому оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України. За таких обставин, суд першої інстанції також задовольнив позовну вимогу про повернення спірних приміщень балансоутримувачу за актом повернення.

При цьому суд виходив із того, що статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно з положеннями частини 1 статті 80 Закону України "Про освіту" до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать: нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо; майнові права, включаючи майнові права інтелектуальної власності на об`єкти права інтелектуальної власності, зокрема інформаційні системи, об`єкти авторського права та/або суміжних прав; інші активи, передбачені законодавством. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.

Об`єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти (аналогічний висновок викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.07.2018 у справі № 906/143/17, від 10.10.2018 у справі № 917/1934/17).

Разом із тим, положеннями частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту" встановлено імперативну законодавчу вимогу, згідно з якою об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення уповноваженим органом управління можливості користування державним або комунальним нерухомим майном відповідно до законодавства.

Таким чином, чинний на час укладення оспорюваного договору оренди Закон України "Про освіту" містив положення, якими було імперативно передбачено заборону використання майна державних та комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням. Надання в оренду майна закладів освіти, як виняток, передбачалося лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу. При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом своїх приміщень не надає права передачі таких приміщень в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 20.01.2022 у справі № 906/1551/20, від 17.01.2023 у справі № 902/51/21.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини свідчать, що за змістом пунктів 7.1.2, 7.1.3 розділу І оспорюваного договору спірне майно заборонено використовувати з метою розміщення торговельних об`єктів, які як здійснюють продаж товарів підакцизної групи, так і не здійснюють продаж товарів підакцизної групи, тобто торгівельних об`єктів, які здійснюють продаж будь-яких товарів. Натомість передане відповідачці в оренду нежитлове приміщення площею 30,7 м2, розташоване на вул. Київській, 180, у м. Прилуки в будівлі гуртожитку № 1, що призначений для проживання студентів на період навчання; таке приміщення використовується під розміщення магазину з продажу одягу та косметики, тобто для проведення орендарем господарської (комерційної) діяльності з реалізації товарів, а отже, з метою, що не пов`язана із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, оскільки така продукція не може вважатись вкрай необхідною та направленою безпосередньо для забезпечення навчального процесу студентів. Крім того, суди зазначили, що як у оголошенні про проведення аукціону, так і у оспорюваному договорі строк оренди не відповідає строку, на який було надано погодження Міністерством.

Таким чином, зважаючи на встановлені обставини справи та положення законодавства, яке регулює спірні правовідносини, попередні судові інстанції дійшли висновку про наявність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним як такого, що укладений всупереч встановленій забороні, та повернення спірного приміщення балансоутримувачу.

При цьому колегія судів суду касаційної інстанції зазначає, що в подібних господарських правовідносинах наразі сформовано усталені правові висновки з питання застосування положень Закону України "Про освіту" (підтримані, серед іншого, у постанові об`єднаної палати верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22) при вирішенні спорів про визнання недійсними договорів оренди нежитлових приміщень, які входять до складу об`єкта освіти (навчального закладу державної або комунальної форми власності), але використовуються не за освітнім призначенням, і висновки судів попередніх інстанцій у цій справі, в якій подано касаційну скаргу, узгоджуються з такими висновками.

4.6. Верховний Суд, переглянувши оскаржені у справі судові рішення у межах доводів і вимог касаційних скарг, виходить із такого.

4.7. Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

4.8. Як уже зазначалося, на обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржниця посилалася на положення пунктів 1, 4 частини 2, підпункту "г" пункту 2 частини 3 статті 287, пункту 2 частини 1 статті 310 Господарського процесуального кодексу України і з цих підстав було відкрито касаційне провадження.

Надавши оцінку доводам, викладеним у касаційній скарзі, та наведеним скаржницею підставам касаційного оскарження, Верховний Суд не вбачає підстав для скасування ухвалених у справі судових рішень та задоволення касаційної скарги.

4.9. Так, як свідчить зміст касаційної скарги, відповідачка посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме розгляд цієї справи в порядку спрощеного, а не загального позовного провадження.

Щодо цих посилань, то колегія суддів зазначає, що згідно з частиною 3 статті 12 Господарського процесуального кодексу України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Умови, за яких суд має право розглядати вимоги про стягнення грошових сум у наказному провадженні, а справи - у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом (частина 4 вказаної статті).

Статтею 247 Господарського процесуального кодексу України унормовано справи, що розглядаються в порядку спрощеного позовного провадження.

Так, за змістом частин 2, 3, 4 цієї статті у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції господарського суду, за винятком справ, зазначених у частині 4 цієї статті.

При вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

У порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи: 1) про банкрутство; 2) за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство; 3) у спорах, які виникають з корпоративних відносин, та спорах з правочинів щодо корпоративних прав (акцій); 4) у спорах щодо захисту прав інтелектуальної власності, крім справ про стягнення грошової суми, розмір якої не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) у спорах, що виникають з відносин, пов`язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, крім випадків, передбачених статтею 2521 цього Кодексу; 6) у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних такою посадовою особою юридичній особі її діями (бездіяльністю); 7) у спорах щодо приватизації державного чи комунального майна; 8) в яких ціна позову перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 9) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 3-8 цієї частини.

У розумінні наведених положень спрощене позовне провадження, як одна із форм господарського судочинства, призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи, тоді як у загальному позовному провадженні розглядаються справи, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному провадженні. При вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує критерії, визначені частиною 3 статті 247 Господарського процесуального кодексу України.

Законодавцем у частині 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України визначено норму прямої дії щодо розгляду в порядку спрощеного позовного провадження малозначних справ, до яких віднесено справи за наявності у них ознак, визначених частиною 5 статті 12 цього Кодексу, тоді як інші справи, віднесені до юрисдикції господарського суду та відсутні в переліку частини 4 статті 247 Господарського процесуального кодексу України, можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження за клопотанням позивача, що подається до суду в письмовій формі одночасно з поданням позовної заяви або може міститися у ній (частина 1 статті 249 Господарського процесуального кодексу України). Таке клопотання позивача розглядається судом, а результат його розгляду викладається ухвалі суду про відкриття провадження у справі (частини 1, 2 статті 250 Господарського процесуального кодексу України України).

Як установив суд першої інстанції та свідчать матеріали справи, прокурор подав клопотання про справи в порядку спрощеного позовного провадження. Розглянувши вказане клопотання, надавши оцінку наведеним у ньому аргументам, місцевий господарський суд, урахувавши положення статей 12, 176, 247, 250, 252 Господарського процесуального кодексу України, зважаючи на характер спірних правовідносин, предмет доказування, обсяг і характер доказів у справі, обраний прокурором спосіб захисту, те, що зазначена справа не належить до категорії справ, розгляд яких не може бути здійснений у порядку спрощеного провадження, виходячи із дискреційних повноважень вважав за можливе задовольнити таке клопотання та здійснювати розгляд цієї справи в порядку спрощеного позовного провадження, про що зазначив в ухвалі про відкриття провадження у справі. Вказані висновки місцевого господарського суду відповідають наведеним положенням процесуального законодавства, зокрема положенням частини 2 статті 247 Господарського процесуального кодексу України, та їм не суперечать; заперечень проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження від учасників справи до суду не надходило. При цьому, колегія суддів відхиляє посилання скаржниці на неповідомлення її судом першої інстанції про призначення справи до розгляду, що унеможливило подання нею заперечень проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження, відзиву на позов та інших заяв чи клопотань у справі, оскільки такі доводи спростовуються матеріалами справи, а отже є необґрунтованими.

Водночас колегія суддів відхиляє як безпідставні посилання скаржниці на положення пункту 6 частини 5 статті 174 Господарського процесуального кодексу України та невжиття заходів досудового врегулювання спору, оскільки вирішення правових спорів у межах досудових процедур є правом, а не обов`язком особи, що потребує такого захисту; вжиття заходів досудового врегулювання спору прокурором у статті 23 Закону України "Про прокуратуру" не передбачено.

За наведеного, зазначені доводи про порушення норм процесуального права не можуть слугувати підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

4.10. Як уже зазначалося, скаржниця також посилалася на порушення норм матеріального права та неврахування висновків Верховного Суду, викладених у перелічених нею постановах, щодо застосування інституту позовної давності, у тому числі, щодо порядку обчислення строку позовної давності за позовом прокурора (статті 256, 261, 267 Цивільного кодексу України), застосування наслідків недійсності договору (стаття 216 Цивільного кодексу України), пред`явлення негаторного позову (стаття 391 Цивільного кодексу України), презумпції правомірності правочину (стаття 204 Цивільного кодексу України), щодо представництва прокурором інтересів держави.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Посилання на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Касаційна інстанція відхиляє посилання скаржниці на неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування статей 257, 261, 267 Цивільного кодексу України, якими унормовано інститут позовної давності, оскільки, як свідчить зміст оскаржених у справі рішення та постанови, попередні судові інстанції не посилалися на положення вказаних норм, не мотивували своїх рішень цими положеннями та не застосовували їх, що виключає неправильне застосування таких норм судом. Поза тим, згідно з частиною 3 статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, водночас у цій справі, в якій подано касаційну скаргу, суди не встановили, що відповідачі заявляли про застосування позовної давності до заявлених прокурором позовних вимог.

Також колегія суддів відхиляє посилання скаржниці на постанови Верховного Суду щодо застосування статей 204, 216 Цивільного кодексу України, які регулюють презумпцію правомірності правочину та правові наслідки недійсності договору, позаяк зазначені норми є загальними; у кожній з вказаних скаржницею справ, які переглядались Верховним Судом, ці норми застосовані з урахуванням конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів в межах конкретного предмету доказування. При цьому Верховний Суд зазначає, що цитування скаржником окремих висновків, наведених у вказаних постановах Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а зміст зазначених скаржницею постанов не свідчить про застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків, викладених у цих постановах.

Разом із тим колегія суддів суду касаційної інстанції не бере до уваги посилання скаржниці на постанови Верховного суду щодо представництва прокурором інтересів держави, оскільки підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Щодо посилань на порушення судами попередніх інстанцій статті 391 Цивільного кодексу України, якою врегульовано захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, то колегія суддів зазначає, що суди у цій справі, що переглядається, установивши обставини невідповідності оспорюваного договору вимогам законодавства, дійшли висновку про визнання недійсним такого договору та як наслідок відсутність правомірних підстав для користування об`єктом оренди та необхідність його повернення балансоутримувачеві; посилання судів на цю норму не призвело до ухвалення неправильного по суті рішення щодо зобов`язання орендаря повернути орендоване майно.

4.11. Наведене свідчить про непідтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

4.12. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

4.13. Верховний Суд зазначає, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками господарських судів стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин та спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів і встановленні інших обставин, у тому контексті, який, на думку скаржниці, свідчить про наявність підстав для скасування судових рішень і ухвалення нового рішення про відмову у позові.

4.14. Суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).

У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

5.2. З огляду на те, що наведена скаржницею підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, колегія суддів на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою відповідачки у частині зазначеної підстави касаційного оскарження.

5.3. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

5.4. Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України колегія суддів вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновку судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позову, в зв`язку з чим оскаржені у справі судові рішення підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на скаржницю.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційне провадження за касаційною скаргою фізичної особи - підприємця Приходько Людмили Вікторівни, відкрите в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця Приходько Людмили Вікторівни залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.03.2024 і рішення Господарського суду Чернігівської області від 26.10.2023 у справі № 927/1125/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак