ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.05.2024 року м. Дніпро Справа № 908/2204/22

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Чередка А.Є. - доповідача

суддів: Мороза В.Ф., Коваль Л.А.,

при секретарі судового засідання: Ліпинському М.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу першого заступника керівника Запорізької обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Запорізької області (суддя Науменко А.О.) від 21.06.2023р. у справі № 908/2204/22

за позовом Заступника керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області, м. Запоріжжя, в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою на здійснення функцій у спірних правовідносинах

Міністерства освіти і науки України, м. Київ

до відповідача-1 Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях, м.Дніпро

до відповідача-2 Фізичної особи-підприємця Мироненка Сергія Володимировича, місто Запоріжжя

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача Запорізький національний університет, м. Запоріжжя

про визнання договору оренди недійсним та повернення нежитлових приміщень, -

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2022 до Господарського суду Запорізької області звернувся заступник керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою на здійснення функцій у спірних правовідносинах, Міністерства освіти і науки України до відповідачів - Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях та Фізичної особи-підприємця Мироненка Сергія Володимировича про визнання недійсним договору оренди №12/1-3945/д від 22.02.2022 і зобов`язання ФОП Мироненка С.В. повернути нерухоме майно нежитлові приміщення з №1 по №6 включно.

В обгрунтування позову покладені обставини щодо використання приміщень з №1 по №6, загальною площею 171,4 кв.м. будівлі (літ. В), які розташовані за адресою: м. Запоріжжя по вул. Немировича-Данченка/вул. Гастелло, 71/46 не за цільовим призначенням, а саме для здачі в оренду з метою зайняття підприємницькою діяльністю, що суперечить вимогам чинного законодавства. В позові прокурор просив, враховуючи положення ст. 50 ГПК України, залучити до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача - Державний вищий навчальний заклад Запорізький національний університет.

08.11.2022 господарським судом постановлено ухвалу про відкриття провадження у справі, якою, у тому числі, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору на стороні позивача - Державний вищий навчальний заклад Запорізький національний університет.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 21.06.2023р. у справі № 908/2204/22 у задоволенні позову відмовлено.

Рішення мотивовано тим, що у даному спорі звернення прокурора з позовними вимогами, які стосуються не тільки визнання недійсним договору, але й проведення реституції між ЗНУ та ФОМ Мироненком С.В. лише до двох учасників оспорюваного договору, вказують на неефективність обраного ним способу захисту порушених прав, оскільки вимоги про недійсність правочину повинні стосуватися всіх його учасників, а вимоги про реституцію сторін судового процесу.

Не погодившись з рішенням господарського суду, до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернувся перший заступник керівника Запорізької обласної прокуратури, в якій, з посиланняам на порушення судом норм матеріального і процесуального права, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 21.06.2023р. у справі № 908/2204/22 та прийняти нове рішення, яким позов прокурора задовольнити в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги скаржник послався на те, що прокурором правильно обрано спосіб захисту, у силу прииписів ст.ст. 203, 215 ЦК України щодо визнання недійсним правочину, у зв`язку з недотриманням вимог чинного законодавства при його укладенні, а також ст. 216 Кодексу (реституція).

Також скаржник зазначає, що ним повністю дотримані висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 125/2157/19, згідно з яким для визнання оспорюваного правочину недійсним необхідним є пред`явлення позову однією із сторін правочину, або іншою особою до іншої сторони правочину. При цьому, у даному випадку, прокурор звернувся до сторін правочину, одночасно зазначивши, що Запорізьким національним університетом підписано спірний договір лише для фіксації приймання-передачі майна між представником власника майна (як балансоутримувачем) та фізичною особою підприємцем.

За твердженням скаржника, судом не враховані висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 01.10.2019 у справі № 910/4446/19, згідно з якими саме власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном, які він може реалізувати на власний розсуд, отже чинне законодавство не надає балансоутримувачу права виступати орендодавцем щодо орендованого нерухомого майна та мати права орендодавця.

Також у скарзі йдеться про те, що навчальний заклад не є самостійним суб`єктом права власності, а лише реалізує статутні цілі шляхом використання відповідного майна, що унеможливлює визнання його відповідачем у цьому спорі. Тобто фактично договір укладений між РВ Фонду державного майна (орендодавцем) та ФОП Мироненко С.В. (орендарем)

Крім того скаржник вказує, що однією з обставин, яка впливає на визначення суб`єктного складу учасників спору є положення ст. 216 ЦК України, яка окреслює загальний наслідок недійсності правочину реституцію, і у цьому випадку прокурор в якості правової підстави заявленої вимоги про зобов`язання суб`єкта господарювання повернути орендоване майно власнику, в особі балансоутримувача послався саме на положень вказаної статті, тобто, на думку скаржника, прокурором вказано правильну підставу для повернення майна реституцію.

За доводами апелянта, зазначаючи, що вимога про застосування реституції направлена на відновлення прав учасників цього правочину, які існували до моменту його вчинення і така вимога може бути заявлена не тільки стороною правочину, але й іншою зацікавленою особою, суд не врахував, шо повернути майно відповідачу, якщо визнати Запорізький національний університет таким, відповідно до ст. 216 ЦК України буде неможливо.

Належним відповідачем є така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, тоді як неналежний відповідач це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі, отже балансоутримувач - Запорізький національний університет має бути у справі третьою особою.

ОСОБА_1 (відповідач-2) у відзиві на апеляційну скаргу з доводами апеляційної скарги не погоджується, зазначає, що передача майна в оренду відбулася внаслідок дій самої держави в особі регіонального відділення Фонду державного майна України, який безпосередньо уклав оспорюваний договір. Отже, позов прокурора по цій справі є фактично спробою виправити помилку держави у спосіб позбавлення відповідача-2, як особи приватного права до функцій якого не віднесено забезпечення дотримання вимог законодавства з боку держави при укладенні договорів оренди щодо державного майна, права оренди майном.

Зумовлені вказаним договором оренди майнові права орендаря відносно орендованого майна та законні сподівання на їх продовження у межах строку договору підпадають під ознаки майна у розумінні ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, цей висновок є однозначний, однак розглядаючи дану справу суд його не врахував.

За твердженням відповідача-2 якщо під час розгляду позовних вимог про визнання правочину недійсним суд встановить, що позов пред`явлено не до всіх учасників цього правочину, суд відмовляє у задоволенні позову. У даному випадку, позов був пред`явлений не до всіх власників правочину: балансоутримувач майна (ЗНУ) мав статус третьої особи, а не відповідача, що давало суду усі підстави для відмови у позові. Реалізація правомочностей держави у договорі оренди може відбутись лише із залученням балансоутримувача.

Також, у відзиві підприємець вважає, що висновки Верховного Суду у справі № 910/4446/19 не підлягають застосуванню по цій справі, оскільки обставини зазначеної справи та справи, що розглядається є відмінними.

Щодо реституції, то відповідач-2 зазначає, що це повинно стосуватися не лише ФОП Мироненко С., а і інших сторін, оскільки орендар сплачував орендну плату, яка розподілялася наступним чином: 50% - на користь балансоутримувача, 50%- на користь державного бюджету.

Крім того, відзив подано Регіональним відділенням Фонду державного майна України (відповідачем-1), в якому йдеться про невідповідність обставинам справи твердження прокурора про те, що з боку ЗНУ договір підписано лише для фіксації приймання-передачі майна між представником власника та фізичною особою, оскільки договір укладений між трьома учасниками, тобто ці учасники у відповідності до ч. 4 ст. 179 та ч. 1 ст. 180 ГК України є його сторонами.

За твердженнями відповідача-1 пред`явлення позову про недійсність правочину полягає у можливості звернення до суду однією стороною до іншої (до інших), заінтересованою особою до сторін правочину. Тому суб`єктний склад учасників спору повинен відповідати цими принципам.

За правилами ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього договору. У даному спорі, звернення прокурора з позовом (який стосується не тільки визнання недійсним договору, але й проведення реституції між Університетом та ФОП Мироненком), лише до двох учасників оспорюваного договору не відповідає наведеним правовим приписам та зробленим висновкам.

З урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, зробленим у справі № 125/2157/19, при розгляді справи № 908/2204/22 наявна невідповідність учасників оспорюваного договору суб`єктному складу учасників самої справи, оскільки Університет приймає участь у справі як третя особа. Проте, на переконання відповідача-2 цей статус не відповідає належному, зогляду на те, що Університет як учасник спірного договору та реституції, повинен мати процесуальний статус відповідача, проте, під час підготовчого провадження по справі прокурор не заявляв клопотання про зміну процесуального статусу Університету з третьої особи на відповідача.

Отже, викладені обставини, на думку відповідача-1, вказують на неефективність обраного прокурором способу захисту порушених прав, оскільки вимоги про недійсність правочину повинні стосуватися всіх його учасників, а вимоги про реституцію сторін судового процесу.

Міністерство освіти і науки України (позивач) та Запорізький національний університет (третя особа) своїм процесуальним правом не скористався, відзив на апеляційну скаргу не надали.

Відповідно до ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Згідно з протоколом розподілу судової справи між суддями від 25.07.2023 для розгляду справи визначено колегію суддів у складі: головуючого судді-доповідача Чередка А.Є., суддів: Мороза В.Ф., Коваль Л.А.

09.08.2023 у зв`язку з перебуванням судді Мороза В.Ф. члена колегії суддів у відпустці, призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями, за результатами якого, для вирішення питання щодо відкриття провадження у справі призначено колегію суддів у складі: головуючого судді-доповідача Чередка А.Є., суддів: Верхогляд Т.А., Коваль Л.А.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 11.08.2023р. відкрито провадження за апеляційною скаргою та призначено її розгляд у судове засідання на 31.10.2023р..

31.10.2023 у зв`язку з усуненням обставин , що призвели до зміни складу колегії суддів, а саме виходом на роботу судді Мороза В.Ф., призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями та відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду для розгляду справи визначено колегію суддів у складі: головуючого судді-доповідача Чередка А.Є., суддів: Мороза В.Ф., Коваль Л.А.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 31.10.2023р. зупинено провадження за апеляційною скаргою першого заступника керівника Запорізької обласної прокуратури на рішення Господарського суду Запорізької області від 21.06.2023р. у справі № 908/2204/22 до закінчення розгляду об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи № 917/1173/22.

Враховуючи усунення обставин, що зумовили зупинення провадження у справі № 908/2204/22, ухвалою суду від 27.03.2024 поновлено провадження у справі та призначено розгляд апеляційної скарги у судове засідання на 27.05.2024р..

У судовому засіданні 27.05.2024 прокурор та представники відповідачів 1, 2 надали пояснення по справі.

Представники позивача та третьої особи у судове засідання не з`явилися, про час та місце засідання повідомлені належним чином.

Дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до оголошення (ключ об`єкта 6783) Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях оголошено аукціон на передачу в оренду нерухомого майна по вул. Немировича-Данченка/Гастелло, 71/46 у м. Запоріжжі, який у подальшому проведено за допомогою веб-порталу онлайн аукціонів Рrozorro. Продажі.

За результатами проведення аукціону, 22.02.2022, враховуючи подання однієї заявки на конкурс, Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях (Орендодавцем) та ДВНЗ Запорізький національний університет (Балансоутримувачем) укладено договір № 12/1-3945/д з Фізичною особою-підприємцем Мироненком Сергієм Володимировичем (Орендарем) на нерухоме майно по АДРЕСА_1 .

Згідно п. 3 розд. I договору № 12/1-3945/д орендодавцем майна є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях, Балансоутримувач - ДВНЗ Запорізький національний університет.

Відповідно до п. 4 розд. I договору у користування орендарю передається нерухоме майно - нежитлові приміщення з №1 по №6 включно, загальною площею 171,4 кв м, будівлі (літ.В), які розташовані за адресою: м. Запоріжжя, вул. Немировича-Данченка/вул. Гастелло, 71/46 для використання за цільовим призначенням на розсуд орендаря, за винятком таких цільових призначень: закладів харчування, кафе, барів, ресторанів, які здійснюють продаж товарів підакцизної групи, торговельних об`єктів, які здійснюють продаж товарів підакцизної групи; закладів харчування, їдалень, буфетів, кафе, які не здійснюють продаж товарів підакцизної групи, торговельних об`єктів, які не здійснюють продаж товарів підакцизної групи; - нічних клубів, ресторанів з нічним режимом роботи (після 22 год), саун, лазень, організації концертів та іншої видовищно-розважальної діяльності, готелів, хостелів, турбаз, мотелів, кемпінгів, літніх будиночків, комп`ютерних клубів та Інтернет-кафе; ритуальних послуг, громадських вбиралень, збору і сортування вторинної сировини.

Укладаючи договір сторони визначили строк його дії - 5 років з дати набрання чинності цим Договором (пункт 12 розд. I договору № 12/1-3945/д).

Ринкова вартість земельної нежитлових приміщень №1-6, загальною площею 171,4 кв.м., будівлі літ. В, які розташовані за адресою - вул. Немировича-Данченка,71/46 відповідно до висновку Правобережної товарної біржі про вартість до звіту від 24.10.2022 № 2410/01 становить 3676 530,00 гривень.

Згідно з інформаційною довідкою від 31.08.2022 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно об`єкти нерухомого майна, які розташовані за адресою: м. Запоріжжя, вул. Немировича-Данченка, 71/вул. Гастелло, 46 належать до державної власності, а цільове призначення земельної ділянки за вказаною адресою - для будівництва та обслуговування будівель закладів освіти, власник Держава Україна в особі Міністерства освіти і науки України.

Відповідно до інформації Запорізького національного університету від 23.06.2022 №01/01-18/708, призначення приміщень, переданих в оренду є: розташування гаражів, кабінету, магазину та коридору.

Згідно з інформацією ТОВ Запорізьке бюро технічної інвентаризації № 1069 від 20.09.2022, за даними первинної технічної інвентаризації об`єкту нерухомості, проведеної 17.07.1963, на земельній ділянці за адресою - вул. Немировича-Данченко/Гастелло, 71/46 у м. Запоріжжі, був розташований гараж літ. В, який складався із гаражу 1-1 площею 55,14 м2, складу 2-1 площею 59,85 м2, кладової 3-1 площею 18,0 м2, складу 4-1 площею 24,1 м2, кладової 4-2 площею 19,74 м2, загальною площею 176,83 м2 із призначенням приміщень службова (прим. 1-1) та торгово-складська (прим. 2-1, 3-1, 4-1, 4-2).

Рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради № 457/4 від 25.11.2004 було оформлено право державної власності на об`єкти нерухомості по вул. Немировича-Данченка/Гастелло, 71/46 у м. Запоріжжя, у тому числі на гараж літ. В загальною площею 219,9 м2.

Прокурор вважає, що укладення договору оренди від 22.02.2022 №12/1-3945/д відбулось з порушенням вимог частини четвертої статті 80 Закону України Про освіту, у зв`язку з чим він підлягає визнанню недійсним із застосуванням реституції.

Викладені обставини слугували підставою для звернення прокурора з позовом у даній справі.

При цьому суд враховує, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України).

Прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом (п. 3 ст. 131-1 Конституції України).

Відповідно до п. 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції, прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає у тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

ЄСПЛ звертав увагу на те, що підтримка, яка надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі Менчинська проти росії (Menchinskaya v. russia), заява № 42454/02, § 35).

За змістом ч. 2 ст. 2 ЦК України, держава Україна є учасником цивільних відносин. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками (ч.1 ст.167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст.170 ЦК України). Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункти 4.19, 4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 6 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункт 8.5), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80) та інші).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що і в судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (пункт 35), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 27)). Тому, зокрема, наявність чи відсутність у органу, через який діє держава, статусу юридичної особи, значення не має (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 6 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункти 8.10, 8.12) від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81)).

Незалежно від того, хто саме звернувся до суду, - орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, чи прокурор - у судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як позивач, а відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор здійснюють процесуальні дії на захист інтересів держави як суб`єкта процесуальних правовідносин. Таким чином, фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор. На відміну від останнього та органів, через які діє держава, юридичні особи, які не є такими органами, діють як самостійні суб`єкти права - учасники правовідносин (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 82-83)).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України Про прокуратуру; тут і далі - у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду).

З наведеного можна дійти висновку, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Останній не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може та бажає захищати інтереси держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (пункт 45)). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 37)).

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абз. 1-3 ч. 4 ст. 23 Закону України Про прокуратуру).

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia (суд знає закони) під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 69)).

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього кодексу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для їхнього захисту, але не подав відповідний позов у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду, повинен обґрунтувати бездіяльність компетентного органу. Для встановлення того, які дії вчинить останній, прокурор до нього звертається до подання позову у порядку, передбаченому статтею 23 Закону України Про прокуратуру, фактично надаючи цьому органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом перевірки виявлених прокурором фактів порушення законодавства, а також вчинення дій для виправлення цих порушень, зокрема подання позову чи повідомлення прокурора про відсутність порушень, які вимагають звернення до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункти 38-39)).

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або мало стати відомо про можливе порушення інтересів держави, є бездіяльністю відповідного органу. Розумність вказаного строку визначає суд з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи через можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також з урахуванням таких чинників як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункт 40)).

Таким чином, прокурору достатньо дотримати порядку, передбаченого ст. 23 Закону України Про прокуратуру, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва у позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі нема, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункт 43)). У спорі прокурор визначив Міністерство освіти у якості органу, який мав здійснювати захист інтересів держави, а тому суд надає оцінку повноважності відповідного представництва.

Згідно з п. 1 Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 630, Міністерство освіти і науки України є центральним органом виконавчої влади. Міністерство є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної діяльності, інноваційної діяльності в зазначених сферах, трансферу (передачі) технологій, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю закладів освіти, підприємств, установ та організацій, які надають послуги у сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов`язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності.

За змістом п.п. 89 п. 4 Положення Міністерство освіти здійснює управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління.

З викладених правових положень слідує, що Міністерство освіти є центральним органом виконавчої влади та у нього наявні правомочності на управління об`єктами державної власності, які належать до сфери його управління.

У даному випадку, спірне майно належить до сфери управління Міністерства освіти, а тому останнє повноважне представляти інтереси держави у спірних правовідносинах як державний орган та може бути позивачем у суді у випадку, коли це необхідно для реалізації відповідних повноважень задля забезпечення виконання функцій держави.

Міністерство освіти надало погодження про передачу спірного державного майна в оренду.

Відповідно до ст. 53 ГПК у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Підставою для представництва прокурором в даному випадку є порушення інтересів держави в особі Міністерства освіти, що полягало в укладенні договору оренди стосовно нерухомого майна державного закладу освіти, яке має використовуватися виключно за освітнім призначенням, проте було передано в оренду з іншою метою, внаслідок чого оскаржуваний договір суперечить вимогам Закону України Про освіту.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо нерухомого майна № 308570765 від 31.08.2022 власником спірного нерухомого майна є держава Україна в особі Міністерства освіти і науки України.

Вознесенівською окружною прокуратурою міста Запоріжжя листом від 04.07.2022 № 52-3554вих-22 повідомлено Міністерство освіти про виявленні порушення при укладенні договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 22.02.2022 №12/1-3945/д. У цьому листі прокурор просив повідомити про вжитті Міністерством заходи на усунення порушень та чи будуть вживатися заходи щодо визнання недійсним правочину та повернення майна Балансоутримувачу. Вказаний лист отримано і надано відповідь.

Водночас у листі від 12.08.2022 за №1/9251-22 Міністерство освіти і науки України жодної інформації щодо вжиття заходів позовного характеру з метою визнання недійсним договору оренди № 12/1-3945/д від 22.02.2022 та повернення майна не надало.

У зв`язку з цим, Вознесенівською окружною прокуратурою міста Запоріжжя повторно скеровано лист № 52-5422вих22 від 29.08.2022 до Міністерства освіти щодо вжиття заходів позовного характеру за вказаним Договором. Відповіддю Міністерства освіти № 1/11819-22 від 07.10.2022 окружну прокуратуру повідомлено про те, що інформація щодо надання дозволу на укладення вказаного договору оренди державного нерухомого майна відсутня. Із метою належного опрацювання порушеного питання та прийняття ефективного управлінського рішення на адресу ДВНЗ Запорізький національний університет (далі ЗНУ) Міністерством освіти і науки України направлений лист від 29.09.2022 № 1/11442-22 для надання відповідних письмових пояснень по суті порушеного питання.

Також у вказаному листі зазначено, що у разі виявлення ознак можливого вчинення протиправних дій посадовими особами Міністерство освіти просить вжити заходів спрямованих на захист інтересів держави та недопущення втрати державного майна.

Після спливу майже трьох місяців з часу надсилання вказаного листа, на виконання вимог ч. 4 ст. 23 Закону України Про прокуратуру, заступником керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя 27.10.2022 за №52-7502 вих. 22 направлено відповідне повідомлення до Міністерства освіти.

Позовна заява до Господарського суду Запорізької області подана прокурором 02.11.2022, 3-місячний строк на надання можливості позивачу самостійно звернутись до суду з метою визнання недійсним договору оренди є достатнім.

Отже, прокурор виконав вимоги процесуального закону, визначив, у чому, на його думку, полягає порушення інтересів держави, обґрунтував необхідність їхнього захисту, а також зазначив орган, який, хоч і уповноважений державою здійснювати такий захист, але у спірних правовідносинах відповідні заходи не вжив.

Згідно зі ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Обставини даної справи свідчать, що спірні правовідносини сторін врегульовані договором оренди державного майна. Позовні вимоги в частині недійсності оспорюваного договору оренди мотивовані положеннями статей 203 та 215 ЦК України.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У свою чергу, згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України: підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина 1); якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3).

Отже, ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України встановлені підстави недійсності правочину, а саме у випадку, коли його зміст не відповідає актам цивільного законодавства.

Установлені судом обставини наявності укладеного договору, свідчать про виникнення між його учасниками майново-господарських зобов`язань, у силу яких у відповідності до приписів статей 173, 174, 175 ГК України одна сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони, а інша (управнена) сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Зміст та умови договору, аналіз правовідносин та господарсько-договірних зобов`язань (майново-господарських зобов`язань у відповідності до частини 1 ст. 179 ГК України), які виникли між учасниками на його підставі, з огляду на вказані правові положення, свідчать, що за своєю юридичною природою між ними укладений договір оренди майна.

Так, ст. 283 ГК України визначає, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності» (частина 1); у користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ) (частина 2); об`єктом оренди можуть бути: державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як цілісні майнові комплекси, тобто господарські об`єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об`єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб`єктам господарювання (частина 3); до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною 3 ст. 5 ГК України передбачено, що суб`єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства.

За змістом ч. 1 ст. 79 Закону України Про освіту, джерелами фінансування суб`єктів освітньої діяльності відповідно до законодавства зокрема можуть бути: доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.

Згідно з ч.1 ст.80 Закону України Про освіту до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать: нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо; майнові права, включаючи майнові права інтелектуальної власності на об`єкти права інтелектуальної власності, зокрема інформаційні системи, об`єкти авторського права та/або суміжних прав; інші активи, передбачені законодавством. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.

Відповідно до положень ч. 4 цієї статті Закону об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення органом управління можливості користування державним нерухомим майном відповідно до законодавства.

Таким чином, за змістом положень ч.ч. 1, 4 ст. 80 Закону України Про освіту нежитлові приміщення, які становлять матеріально-технічну базу об`єктів освіти, не можуть використовуватися не за освітнім призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним чи навчально-виробничим процесом. Виняток лише становлять випадки надання в оренду майна з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу. При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом спірних приміщень не надає права передачі цих приміщень в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю.

Тобто, Запорізький національний університет вправі надавати в оренду майно, яке перебуває у нього на балансі, в оренду, але лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.

Крім того слід враховувати, що спірне орендоване майно є державним майном, а тому на ці правовідносини поширюється дія Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та Закону України «Про управління об`єктами державної власності», в редакціях станом на час укладення договору оренди.

За змістом Закону України «Про оренду державного та комунального майна»: об`єктами оренди з-поміж інших є нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини) (частина 1 статті 3); суб`єктами орендних відносин з-поміж інших є: орендар; орендодавець; балансоутримувач; уповноважений орган управління (частина 1 статті 4); орендодавцями серед інших є Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо нерухомого майна (будівель, споруд, їх окремих частин), що є державною власністю (частина 2 статті 4); етапність передачі в оренду державного та комунального майна передбачає: прийняття рішення щодо наміру передачі майна в оренду; внесення інформації про потенційний об`єкт оренди до ЕТС; прийняття рішення про включення потенційного об`єкта оренди до одного із Переліків; опублікування інформації про потенційний об`єкт оренди, щодо якого прийнято рішення про включення до одного з Переліків, в ЕТС; розміщення в ЕТС оголошення про передачу майна в оренду; проведення аукціону на право оренди майна або передача об`єкта в оренду без проведення аукціону, укладення та публікація в ЕТС договору оренди (частина 1 статті 5); ініціаторами оренди майна можуть бути потенційний орендар, балансоутримувач, уповноважений орган управління та/або орендодавець (частина 1 статті 6); потенційний орендар, зацікавлений в одержанні в оренду нерухомого або індивідуально визначеного майна, звертається до орендодавця із заявою про включення цього майна до Переліку відповідного типу згідно з Порядком передачі майна в оренду; орендодавець протягом трьох робочих днів з дати отримання відповідної заяви передає її балансоутримувачу такого майна; за результатами розгляду заяви (крім випадків, передбаченихабзацом п`ятимчастини другої статті 6 цього Закону) балансоутримувач протягом 10 робочих днів з дати отримання такої заяви приймає одне з таких рішень: рішення про намір передачі майна в оренду; рішення про відмову у включенні об`єкта до відповідного Переліку в разі наявності однієї з підстав, передбачених статтею 7 цього Закону. У разі якщо відповідно до законодавства, статуту або положення балансоутримувача уповноважений орган управління, до сфери управління якого належить балансоутримувач, має надавати згоду на розпорядження майном балансоутримувача, балансоутримувач протягом 40 робочих днів з дати отримання заяви потенційного орендаря приймає одне з таких рішень: рішення про намір передачі майна в оренду, погоджене уповноваженим органом управління; рішення про відмову у включенні об`єкта до відповідного Переліку в разі наявності однієї з підстав, передбаченихстаттею 7цього Закону. Відсутність погодження або відмови у погодженні уповноваженого органу управління протягом 40 робочих днів з дати отримання заяви потенційного орендаря вважається погодженням уповноваженого органу управління рішення балансоутримувача про намір передачі майна в оренду (частина 2 статті 6); вартістю об`єкта оренди для цілей визначення стартової орендної плати є його балансова вартість станом на останнє число місяця, який передує даті визначення стартової орендної плати (частина 1 статті 8); балансоутримувач потенційного об`єкта оренди обов`язково здійснює переоцінку такого об`єкта у разі, якщо: у об`єкта оренди відсутня балансова вартість; залишкова балансова вартість об`єкта оренди дорівнює нулю; залишкова балансова вартість об`єкта оренди становить менше 10 відсотків його первісної балансової вартості (балансової вартості за результатами останньої переоцінки) (частина 2 статті 8); вартість об`єкта оренди встановлюється на рівні його ринкової (оціночної) вартості, за умови наявності однієї з таких підстав: об`єктом оренди є єдиний майновий комплекс державного або комунального підприємства; об`єкт оренди пропонується для передачі в оренду без проведення аукціону; об`єкт оренди використовується на підставі договору оренди, укладеного без проведення аукціону або конкурсу, і орендар бажає продовжити договір оренди на новий строк (частина 4 статті 8); договір оренди формується на підставіпримірного договору оренди, що затверджується Кабінетом Міністрів України - щодо майна державної власності (частина 1 статті 16); договір оренди підлягає нотаріальному посвідченню, якщо строк, на який укладається цей договір, перевищує п`ять років (частина 3 статті 16); орендна плата визначається за результатами аукціону (частина 2 статті 17).

У свою чергу, Законом України «Про управління об`єктами державної власності» встановлено, що: суб`єктами управління об`єктами державної власності є з-поміж інших міністерства (далі уповноважений орган управління) (частина 1 статті 4); уповноважений орган управління надає орендодавцям об`єктів державної власності згоду на оренду державного майна і пропозиції щодо умов договору оренди, які мають забезпечувати ефективне використання орендованого майна та здійснення на орендованих підприємствах технічної політики в контексті завдань галузі (пункт 30 частини 1 статті 6).

Отже, ключовим у контексті спірних правовідносин є: забезпечення етапності передачі майна в оренду; дотримання законодавчого порядку отримання балансоутримувачем майна від уповноваженого органу управління, до сфери управління якого він належить, дозволу на передачу майна в оренду; прийняття балансоутримувем рішення про намір передачі майна в оренду, погоджене уповноваженим органом управління; відсутність погодження або відмови у погодженні уповноваженого органу управління протягом 40 робочих днів з дати отримання заяви потенційного орендаря вважається погодженням уповноваженого органу управління рішення балансоутримувача про намір передачі майна в оренду.

Спірний об`єкт оренди розміщено на території Відокремленого структурного підрозділу Запорізький металургійний фаховий коледж Запорізького національного університету, що забезпечує здобуття загальної середньої освіти в розумінні п. 5 ч. 1 ст 1 Закону України Про повну загальну середню освіту.

Пунктом 11 розд. I Санітарного регламенту для закладів загальної середньої освіти, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25.09.2020 № 2205 вказано, що здача в оренду території, будівель, приміщень, обладнання державних та комунальних закладів освіти підприємствам, установам, організаціям іншим юридичним та фізичним особам для використання не за освітнім призначенням, крім випадків передбачених законодавством, не дозволяється.

Відповідно до інформації, яка міститься у витязі з Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, видами діяльності ФОП Мироненко Сергія Володимировича є: технічне обслуговування та ремонт автотранспортних засобів (45.20), роздрібна торгівля деталями та приладдям для автотранспортних засобів (45.32), діяльність ресторанів, надання послуг мобільного харчування (56.10), надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна (68.20).

Згідно з відповіддю ЗНУ від 23.06.2022 № 01/01-18/708, призначення приміщень, переданих в оренду є: розташування гаражів, кабінету, магазину та коридору.

ФОП Мироненко С.В. користуючись на підставі оскаржуваного договору приміщенням Запорізького національного університету, що знаходяться за адресою: вул. Немировича-Данченка/вул. Гастелло, 71/46 у м. Запоріжжі, здійснює в ньому діяльність не пов`язану з наданням послуг із забезпечення освітнього процесу або обслуговування учасників цього процесу, а для технічного обслуговування та ремонту автотранспортних засобів.

З огляду на вищевикладене, при прийнятті Університетом та Відділенням Фонду рішення про надання спірних приміщень в оренду були допущені порушення положення частини 4 ст. 80 Закону України «Про освіту» та п.п. 2 п. 8 «Переліку платних послуг, які можуть надаватися закладами освіти, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної та комунальної форми власності», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 796 від 27.08.2010 р..

Між тим, за результатами оцінки доказів та обставин справи місцевий господарський суд зазначив, що при укладенні договору оренди Університет та Відділення Фонду і допустили порушення діючого законодавства, що могло б стати підставою для визнання його у судовому порядку недійсним та проведення реституції, однак прокурор обрав спосіб захисту, який не відповідає належному, не є ефективним.

Апеляційний суд погоджується з такими висновками місцевого господарського суду.

Так, у даному випадку прокурор звернувся з позовом в інтересах Міністерства, яке хоча і не є учасником спірного договору, але виконує подвійну функцію державного органу та власника майна, у зв`язку з чим є заінтересованою особою щодо спірних правовідносин. Таким чином, відповідне звернення щодо недійсності правочину і наслідків його недійсності є правомірним.

Проте, звернення прокурора з позовними вимогами лише до двох учасників оспорюваного договору не відповідає наведеним правовим приписам.

Як зазначено вище, спірний договір укладений між трьома учасниками: Запорізьким національним університетом (як балансоутримувачем), відділенням Фонду (як орендодавцем) та ФОП Мироненком С.В. (як орендарем). Тобто ці учасники у відповідності до ч. 4 ст. 179 та ч. 1 ст. 180 ГК України є його сторонами. При цьому Міністерство освіти України не є учасником договору.

Частина 1 ст. 20 ГК України зобов`язує державу забезпечувати захист прав і законних інтересів суб`єктів господарювання. Зокрема, за частиною 2 цієї ж статті кожний суб`єкт господарювання має право на захист своїх прав та законних інтересів, які захищаються, з-поміж інших способів, шляхом визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню також загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, якими передбачено, зокрема, право кожної особи на судовий захист шляхом визнання недійсним правочину.

Попередньо наведеними положеннями статей 203 та 215 ЦК України визначені загальні умови недійсності правочинів. Поряд з цим, ч. 3 ст. 215 Кодексу надає право одній із сторін або іншій заінтересованій особі у випадку, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, заперечувати його дійсність на підставах, встановлених законом.

У п. 51 постанови від 02.09.2022 р. у справі № 125/2157/19 Велика Палата Верховного Суду надала правовий висновок стосовно застосування наведених правових норм та вказала, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним: необхідним є: пред`явлення позову однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою до іншої сторони чи сторін правочину; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення того, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду; за результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, у чому полягає його порушення, і в залежності від цього у який ефективний спосіб порушене право може бути захищено.

Відтак, пред`явлення позову про недійсність правочину полягає у можливості звернення до суду: однієї із сторін правочину до іншої (або інших); заінтересованою особою до сторін правочину. Тому суб`єктний склад учасників спору (справи) повинен відповідати цим принципам.

Ще однією обставиною, яка впливає на визначення суб`єктного складу учасників спору є положення ст. 216 ЦК України, яка окреслює загальний майновий наслідок недійсності правочину - реституцію.

Прокурор, у якості правової підстави заявленої вимоги про зобов`язання підприємця повернути орендоване майно Університету, послався на ч. 1 ст. 216 ЦК України. За правилами цієї статті недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю; у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

У пунктах 54-56 постанови від 02.09.2022 у справі № 125/2157/19 Велика Палата Верховного Суду надала правовий висновок стосовно застосування статей 215, 216 ЦК України та вказала, що: вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так й іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину; оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину і хоча й не була титульним володільцем відчуженого майна, однак вважає своє право власності на це майно порушеним або вважає порушеним інше речове право на відчужене майно; оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа; за відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі; самі по собі дії осіб, зокрема щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права; вимоги особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України) та застосування реституції, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину; застосування реституції, як наслідку недійсності правочину, насамперед відновлює права учасників цього правочину; інтерес іншої особи полягає в тому, щоб відновити свої права через повернення майна відчужувачу; якщо повернення майна його відчужувачу не відновлює права позивача, то судом може бути застосований інший ефективний спосіб захисту порушеного права в рамках заявлених позовних вимог.

З викладеного слідує, що: вимога про застосування реституції направлена на відновлення прав учасників цього правочину, які існували до моменту його вчинення; відповідна вимога може бути заявлена не тільки стороною правочину, але й іншою зацікавленою особою; учасниками реституції є сторони недійсного правочину.

У даній справі, як зазначалося раніше, прокурор звернувся з позовом в інтересах Міністерства, яке хоча і не є учасником спірного договору, але виконує подвійну функцію державного органу та власника майна, у зв`язку з чим є заінтересованою особою щодо спірних правовідносин. Таким чином, відповідне звернення щодо недійсності правочину і наслідків його недійсності є правомірним.

Разом з тим, як слушно зауважив суд першої інстанції - звернення прокурора з позовними вимогами, які стосуються не тільки визнання недійсним договору, але й проведення реституції між ЗНУ та ФОП Мироненко С.В., лише до двох учасників оспорюваного договору не відповідає вимогам чинного законодавства України.

У цьому зв"язку слід враховувати, що визначення позивачем у справі складу сторін (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.48 Господарського процесуального кодексу України, суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Таким чином, на позивача покладено обов`язок визначити відповідача/відповідачів у справі. Залучення відповідача/співвідповідача у справі здійснюється лише судом першої інстанції за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання (у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження). Можливість залучення до участі у справі відповідача/співвідповідача в апеляційного суду відсутня. Суд під час розгляду справи повинен вирішувати спір, виходячи зі складу сторін, які визначені позивачем, і не вправі зі своєї ініціативи без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів (подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 925/440/18).

У п. 60 постанови від 02.09.2022р. у справі № 125/2157/19 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що якщо під час розгляду позовних вимог про визнання правочину недійним суд встановить, що позов пред`явлено не до всіх учасників цього правочину, тобто встановить неналежний суб`єктний склад учасників справи, суд відмовляє в задоволенні позову із зазначеної підстави або за клопотанням сторони спору здійснює заміну відповідача на належного або залучає співвідповідача.

Врахувавши наведені висновки Великої Палати Верховного Суду при розгляді цієї справи місцевий господарський суд встановив невідповідність учасників оспорюваного договору суб`єктному складу учасників самої справи та зазначив, що Університет у справі приймає участь у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача, проте, цей статус не відповідає належному, оскільки ЗНУ, як учасник спірного договору та реституції, повинен мати процесуальний статус відповідача. Такий статус визначається не тільки належністю його до учасників договору, але й допущення ним наведених порушень при вирішенні питання про надання дозволу на оренду, що при вирішенні спору впливає також на розподіл судових витрат (при визначенні осіб, з вини яких виник спір).

Поряд з цим, під час судового розгляду справи прокурор не заявив клопотання про зміну процесуального статусу Університету з третьої особи на відповідача. Відсутність клопотання унеможливило залучення ЗНУ до участі у справі у якості відповідача безпосередньо судом, оскільки у відповідності до частини 1 ст. 48 ГПК України суд має таке право лише за клопотанням позивача.

Різниця у процесуальних статусах третьої особи (без самостійних вимог) та сторін (позивача, відповідача) у судовому процесі окреслюється у відповідних процесуальних правах та обов`язках відносно наявного спору. Ці права та обов`язки передбачені приписами статей 46 та 50 ГПК України.

За ч.ч.1, 2 ст. 5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права й інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 р. у справі № 916/1415/19 суд надав правовий висновок стосовно застосування правових положень щодо правильності, належності та ефективності обрання способів захисту, а саме: права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача; якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону ( пункт 6.5. ); розглядаючи справу суд має з`ясувати чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором, чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача, чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах ( пункт 6.6. ); якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню; однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (пункт 6.7.).

На підставі викладених правових норм та висновків право прокурора (позивача) на заявлення конкретної позовної вимоги повинне узгоджуватися із правильністю, належністю та ефективністю обраного способу захисту порушених прав.

Частина 1 ст. 162 ГПК України регламентує, що у позовній заяві позивач (прокурор) викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Відповідно до п.п. 4, 5 ч.3 цієї ж статті позовна заява повинна містити, з-поміж іншого, спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них, а також виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Отже, з урахуванням положень наведених норм та вищезаначених фактичних обставин справи, заявлення прокурором позовних вимог про недійсність договору лише до двох учасників, за наявності трьох учасників оспорюваного договору, а при заявленні вимоги про здійснення реституції за участі двох учасників невизначення ним процесуального статусу стягувача - Університету, вказує на неефективність обраного прокурором способу захисту порушених прав, оскільки вимоги про недійсність правочину повинні стосуватися всіх його учасників, а вимоги про реституцію сторін судового процесу.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 29.08.2023 у справі № 912/1550/22, обставини у якій є подібними з обставинами у справі, що розглядається.

З огляду на викладене, місцевий господарський суд дійшов правильних висновків про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.

При цьому, за переконанням апеляційного господарського суду, приймаючи оскаржуване рішення, місцевим господарським судом були оцінені усі обставини справи та докази у сукупності, надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникли із спірних правовідносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, зміст оскаржуваного судового рішення містить підстави та нормативне обґрунтування, з яких виходив суд, дійшовши відповідних висновків.

Звертаючись з апеляційною скаргою, скаржник не спростував наведених висновків місцевого господарського суду та не довів неправильного застосування ним норм матеріального і процесуального права, як необхідної передумови для скасування прийнятого у справі рішення.

Доводи, викладені в апеляційній скарзі не підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права, що у сукупності виключає можливість задоволення апеляційної скарги.

Відповідно до п. 1 ч.1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно із ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, колегія суддів не вбачає правових підстав для задоволення апеляційної скарги. Рішення місцевого господарського суду у даній справі слід залишити без змін.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 269, 270, 275-284, 287 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу першого заступника керівника Запорізької обласної прокуратури на рішення Господарського суду Запорізької області від 21.06.2023р. у справі № 908/2204/22 - залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Запорізької області від 21.06.2023р. у справі № 908/2204/22 - залишити без змін.

Судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги покласти на Запорізьку обласну прокуратуру.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повна постанова складена та підписана 03.06.2024р.

Головуючий суддя А.Є. Чередко

Суддя Л.А. Коваль

Суддя В.Ф. Мороз