Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

28.05.2024 р. справа №520/10197/24

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденко А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

Приватне акціонерне товариство "ЕНЕРГООБЛІК" (далі за текстом - позивач, заявник)до Головне управління ДПС у Харківській області (далі за текстом - відповідач, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації)провизнання протиправним та скасування правового акту індивідуальної дії суб"єкта владних повноважень, -

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимогу про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення Головного управління державної податкової служби в Харківській області від 12.04.2024р. №00192260708.

Аргументуючи цю вимогу, зазначив, що оскаржене податкове повідомлення-рішення субєкта владних повноважень є неправомірним, бо грунтується на помилкових судженнях результатів заходу податкового контролю, притягає особу до юридичної відповідальності за відсутності події вчинення податкового правопорушення, не враховує обставин наслідків встановленого Кабінетом Міністрів України карантину з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19 (далі за текстом - Карантин).

Відповідач із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову, зазначив, що згідно з актом документальної позапланової перевірки від 25.03.2024р. №11522/20-40-07-09-05/24662711 (далі за текстом Акт №11522) у діяннях заявника під час виконання зобовязань за укладеним із резидентом Російської Федерації зовнішньоекономічним контрактом від 01.10.2020р. №151/Р виявлено порушення ч.2 ст. 13 Закону України від 21.06.2018 №2473-VIII «Про валюту і валютні операції», п. 21 розділу ІІ постанови Правління Національного банку України від 02.01.2019 №5 «Положення про заходи захисту та визначення порядку здійснення окремих операцій в іноземній валюті» шляхом порушення строків розрахунків у період 06.10.2021р.-29.02.2024р. на суму 1.755.000,00 російських рублів. Стверджував, що оскаржене податкове повідомлення-рішення винесено правомірно та обгрунтовано.

10.05.2024р. судом отримано відповідь на відзив, де повторно викладені аналогічні до змісту позову доводи про незгоду із правомірністю рішення суб"єкта владних повноважень.

Суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник пройшов визначену законом процедуру державної реєстрації суб`єктів господарювання, набув правового статусу резидента України - юридичної особи приватного права, значиться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців, громадських формувань під ідентифікаційним кодом - 24662711, у спірних правовідносинах знаходився на податковому обліку в установі відповідача.

01.10.2020р. заявником (у якості постачальника) із резидентом Російської Федерації ООО «ПК Енергоучет» (у якості покупця) було укладено зовнішньоекономічний контракт №151/Р (далі за текстом Контакт).

Під час виконання зобовязань за Контрактом заявник за митною декларацією від 06.10.2020р. №051854 здійснив поставку товару вартістю 1.755.000,00 російських рублів (еквівалент 633.361,95грн.) на користь покупця.

У межах справи №922/4419/21 позивач заявляв до нерезидента вимогу про стягнення заборгованості, але ухвалою Господарського суду Харківської області від 23.02.2022р. позов було залишено без розгляду.

07.03.2024р. відповідачем відносно заявника було прийнято наказ від 07.03.2024р. №1050-п з приводу призначення документальної позапланової виїзної перевірки з питання дотримання вимог валютного законодавства при здійсненні розрахунків за низкою зовнішньоекономічних контрактів, у тому числі і за контрактом №151/Р від 01.10.2020р. за період 01.10.2020р.-29.02.2024р.

Доказів оскарження заявником цього наказу до контролюючого органу вищого рівня або до суду матеріали справи не містять.

Результати проведеної перевірки були оформлені актом від 25.03.2024р. №11522/20-40-07-09-05/24662711 (далі за текстом Акт №11522).

У тексті Акту №11522 субєктом владних повноважень викладені власні судження про вчинення заявником порушення ч.2 ст.13 Закону України від 21.06.2018р. №2473-VIII «Про валюту та валютні операції» за рахунок порушення строків розрахунків у період 06.10.2021р.-29.02.2024р. на суму 1.755.000,00 російських рублів.

12.04.2024р. із посиланням на Акт №11522 контролюючим органом було видано податкове повідомлення - рішення №42935000705 про застосування 639.522,00грн. пені.

Стверджуючи про невідповідність закону оскарженого податкового повідомлення-рішення контролюючого органу, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом, і тому до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Учасники спору не оскаржують відображених в Акті перевірки №11522 обставин календарних дат виникнення та розмірів обсягу зобов"язань нерезидента-покупця, відсутності розрахунків, обчислень субєкта владних повноважень в частині порушення заявником строку відповідно до ч.2 ст.13 Закону України від 21.06.2018р. №2473-VIII «Про валюту та валютні операції» та обчисленої у звязку із цим пені.

Відтак, ці обставини не входять до предмету доказування в ініційованому заявником спорі, можуть бути окремими підставами нових позовів заявника і тому у межах даної справи судом не досліджуються на не оцінюються.

Суд зазначає, що у силу ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Відповідно до підпункту 19-1.1.4 пункту 19-1.1 статті 19-1 Податкового кодексу України (далі за текстом - ПК України), контролюючі органи, визначені підпунктом 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 цього Кодексу, виконують такі функції, крім особливостей, передбачених для державних податкових інспекцій статтею 19-3 цього Кодексу: здійснюють контроль за встановленими законом строками проведення розрахунків в іноземній валюті.

Підпунктами 20.1.4, 20.1.19 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України передбачено, що контролюючі органи, визначені підпунктом 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 цього Кодексу, мають право: - проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків; - застосовувати до платників податків передбачені законом фінансові (штрафні) санкції (штрафи) за порушення податкового чи іншого законодавства, контроль за додержанням якого покладено на контролюючі органи.

Згідно з ст.1 Податкового кодексу України норми Податкового кодексу України не містять ані прямої вказівки про поширення їх дії на регламентування валютного законодавства, ані прямого застереження про непоширення їх дії на регламентування валютного законодавства.

Закон України від 21.06.2018р. №2473-VIII «Про валюту та валютні операції» (який набрав чинності з 07.07.2018р. та введений в дію з 07.02.2019р.; далі за текстом - Закон України від 21.06.2018р. №2473-VIII) визначає правові засади здійснення валютних операцій, валютного регулювання та валютного нагляду, права та обов`язки суб`єктів валютних операцій і уповноважених установ та встановлює відповідальність за порушення ними валютного законодавства.

Частиною 1 ст.3 Закону України від 21.06.2018р. №2473-VIII встановлено, що відносини, що виникають у сфері здійснення валютних операцій, валютного регулювання і валютного нагляду, регулюються Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону.

Відповідно до ч.2 ст.3 Закону України від 21.06.2018р. №2473-VIII питання здійснення валютних операцій, основи валютного регулювання та нагляду регулюються виключно цим Законом. Зміна положень цього Закону здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону. Зміна положень цього Закону може здійснюватися виключно окремими законами про внесення змін до цього Закону.

Згідно з ч.3 ст.3 Закону України від 21.06.2018р. №2473-VIII у разі якщо положення інших законів суперечать положенням цього Закону, застосовуються положення цього Закону.

Отже, норми ст.3 Закону України від 21.06.2018р. №2473-VIII не виключають можливості регламентування окремих сфер валютного регулювання і нагляду приписами інших актів права (у тому числі і нормами Податкового кодексу України) за виключенням недоторканності саме основ валютного регулювання та основ валютного нагляду.

При цьому, механізми реалізації субєктами владних повноважень заходів контролю, процедури притягнення винних учасників суспільних правовідносин до запровадженої законом міри юридичної відповідальності, склад протиправних діянь та обставини, що виключають відповідальність Закону України від 21.06.2018р. №2473-VIII не віднесені ані до основ валютного регулювання, ані до основ валютного нагляду.

Відповідно до ч.4 ст.11 Закону України від 21.06.2018р. №2473-VIII органами валютного нагляду відповідно до цього Закону є Національний банк України та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику. Органи валютного нагляду в межах своєї компетенції здійснюють нагляд за дотриманням резидентами та нерезидентами валютного законодавства.

Частинами п`ятою, шостою ст.11 Закону України від 21.06.2018р. №2473-VIII передбачено, що Національний банк України у визначеному ним порядку здійснює валютний нагляд за уповноваженими установами. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, здійснює валютний нагляд за дотриманням резидентами (крім уповноважених установ) та нерезидентами вимог валютного законодавства.

Згідно з ч.9 ст.11 Закон України від 21.06.2018р. №2473-VIII органи валютного нагляду мають право проводити перевірки з питань дотримання вимог валютного законодавства визначеними частинами п`ятою і шостою цієї статті суб`єктами здійснення таких операцій. Під час проведення перевірок з питань дотримання вимог валютного законодавства органи валютного нагляду мають право вимагати від агентів валютного нагляду та інших осіб, які є об`єктом таких перевірок, надання доступу до систем автоматизації валютних операцій, підтвердних документів та іншої інформації про валютні операції, а також пояснень щодо проведених валютних операцій, а агенти валютного нагляду та інші особи, які є об`єктом таких перевірок, зобов`язані безоплатно надавати відповідний доступ, пояснення, документи та іншу інформацію.

За змістом ч.10 ст.11 Закону України від 21.06.2018р. №2473-VIII у разі виявлення порушень валютного законодавства органи валютного нагляду мають право вимагати від агентів валютного нагляду та інших осіб, які є об`єктом таких перевірок і допустили такі порушення, дотримання вимог валютного законодавства та застосовувати заходи впливу, передбачені законом.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.12 Закону України від 21.06.2018р. №2473-VIII Національний банк України за наявності ознак нестійкого фінансового стану банківської системи, погіршення стану платіжного балансу України, виникнення обставин, що загрожують стабільності банківської та (або) фінансової системи держави, має право запровадити такі заходи захисту: встановлення граничних строків розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів.

Відповідно до частин першої, другої, п`ятої - восьмої ст.13 Закону України від 21.06.2018р. №2473-VIII Національний банк України має право встановлювати граничні строки розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів.

У разі встановлення Національним банком України граничного строку розрахунків за операціями резидентів з експорту товарів грошові кошти підлягають зарахуванню на рахунки резидентів у банках України у строки, зазначені в договорах, але не пізніше строку та в обсязі, встановлених Національним банком України. Строк виплати заборгованості обчислюється з дня митного оформлення продукції, що експортується, а в разі експорту робіт, послуг, прав інтелектуальної власності та (або) інших немайнових прав-з дня оформлення у письмовій формі (у паперовому або електронному вигляді) акта, рахунка (інвойсу) або іншого документа, що засвідчує їх надання.

Порушення резидентами строку розрахунків, встановленого згідно із цією статтею, тягне за собою нарахування пені за кожний день прострочення в розмірі 0,3 відсотка суми неодержаних грошових коштів за договором (вартості недопоставленого товару) у національній валюті (у разі здійснення розрахунків за зовнішньоекономічним договором (контрактом) у національній валюті) або в іноземній валюті, перерахованій у національну валюту за курсом Національного банку України, встановленим на день виникнення заборгованості. Загальний розмір нарахованої пені не може перевищувати суми неодержаних грошових коштів за договором (вартості недопоставленого товару).

У разі якщо виконання договору, передбаченого частинами другою або третьою цієї статті, зупиняється у зв`язку з виникненням форс-мажорних обставин, перебіг строку розрахунків, установленого згідно з частиною першою цієї статті, та нарахування пені відповідно до частини п`ятої цієї статті зупиняється на весь період дії форс-мажорних обставин та поновлюється з дня, наступного за днем закінчення дії таких обставин.

Підтвердженням виникнення та закінчення дії форс-мажорних обставин є відповідна довідка уповноваженої організації (органу) країни розташування сторони зовнішньоекономічного договору (контракту) або третьої країни відповідно до умов цього договору (контракту).

У разі прийняття до розгляду судом, міжнародним комерційним арбітражем позовної заяви резидента про стягнення з нерезидента заборгованості, що виникла внаслідок недотримання нерезидентом строку, передбаченого зовнішньоекономічним договором (контрактом), або прийняття до провадження уповноваженим органом відповідної країни документа про стягнення такої заборгованості з боржника-нерезидента на користь резидента в позасудовому (досудовому) примусовому порядку строк, встановлений відповідно до цієї статті, зупиняється з дня прийняття до розгляду такої заяви (прийняття до провадження відповідного документа) і пеня за порушення строку в цей період не нараховується.

У разі ухвалення судом, міжнародним комерційним арбітражем рішення про відмову в позові повністю чи частково в частині майнових вимог або про відмову у відкритті провадження у справі чи про залишення позову без розгляду, а також у разі визнання документа про стягнення заборгованості з боржника-нерезидента таким, що не підлягає виконанню, недійсним, незаконним тощо та (або) закриття (припинення) провадження без зарахування грошових коштів на рахунки резидентів у банках України за таким документом строк, встановлений відповідно до цієї статті, поновлюється і пеня за його порушення нараховується за кожний день прострочення, включаючи період, на який цей строк було зупинено.

У разі ухвалення судом, міжнародним комерційним арбітражем рішення про задоволення позову сплаті підлягає лише пеня, нарахована до дня прийняття позовної заяви до розгляду судом, міжнародним комерційним арбітражем.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, за результатами перевірки стягує у встановленому законом порядку з резидентів пеню, передбачену частиною п`ятою цієї статті.

Відповідно до ст.ст.6, 7, 7-1, 15, 28, 30, 33, 44, 45, 46, 48, 56, 71 Закону України «Про Національний банк України», ст.99 Конституції України, ст.ст.2, 6, 9, 12, 13, 16 Закону України «Про валюту і валютні операції» постановою Правління Національного банку України №5 від 02.01.2019р. було затверджено Положення про заходи захисту та визначення порядку здійснення окремих операцій в іноземній валюті (далі за текстом - Положення № 5).

Положення №5 відповідно до пункту 1 визначає заходи захисту, запроваджені Національним банком України, порядок їх застосування (порядок здійснення валютних операцій в умовах запроваджених цим Положенням заходів захисту), а також порядок здійснення окремих операцій в іноземній валюті.

Згідно з пунктами 21, 23 Положення № 5 граничні строки розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів становлять 365 календарних днів.

Розрахунки за операціями резидентів з експорту та імпорту товарів здійснюються не пізніше строку, визначеного пунктом 21 розділу II цього Положення, з урахуванням вимог пункту 22 розділу II цього Положення, у повному обсязі, з урахуванням вимог пункту 22 розділу II цього Положення стосовно операцій з експорту, імпорту товарів у незначній сумі (уключаючи незавершені розрахунки за операцією). Грошові кошти від нерезидента за операціями резидента з експорту товарів підлягають зарахуванню на рахунок резидента в Україні в банку.

Суд зауважує, що відповідно до ч.6 ст.13 Закону України від 21.06.2018р. №2473-VIII дія форс-мажорних обставин є підставою, що звільняє учасника суспільних відносин (формально винного у недодержанні строку проведення розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів у 365 календарних днів, тобто у діянні якого наявна і подія порушення, і склад порушення) від несення міри юридичної відповідальності у вигляді нарахування пені.

Однак, за вимогами Закону України від 21.06.2018р. №2473-VIII підтвердженням виникнення та закінчення дії форс-мажорних обставин є відповідна довідка уповноваженої організації (органу) країни розташування сторони зовнішньоекономічного договору (контракту) або третьої країни відповідно до умов цього договору (контракту).

Статтею 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» передбачено, що Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб`єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб`єктів малого підприємництва видається безкоштовно.

Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов`язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо.

Суд зважає, що у спірних правовідносинах Торгово-промислова палата України (далі - ТПП України) ухвалила рішення про спрощення процедури засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), та з метою позбавлення обов`язкового звернення до ТПП України та уповноважених нею регіональних ТПП з метою підтвердження форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) у період дії введеного воєнного стану, на сайті ТПП України було розміщено 28.02.2022 загальний офіційний лист ТПП України щодо засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) (лист від 28.02.2022р. №2024/02.0-7.1).

З огляду на загальну відомість обставин повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України з 24.02.2022р., місце розташування заявника та належність нерезидента - покупця до кола резидентів Російської Федерації суд доходить до переконання про те, що у даному конкретному випадку у силу прямої дії норм ст.8 Конституції України ці фактори відповідно до ст.13 Закону України від 21.06.2018р. №2473-VIII та ст.14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» виключають правомірність притягнення заявника до будь-якої міри юридичної відповідальності з 24.02.2022р. безвідносно до наявності або відсутності окремого письмового рішення ТПП України про засвідчення цих факторів у якості форс-мажорних обставин.

Розвязуючи даний спір, суд зауважує, що запроваджена ч.5 ст.13 Закону України від 21.06.2018р. №2473-VIII міра юридичної відповідальності у вигляді пені (за кожний день прострочення в розмірі 0,3 відсотка суми неодержаних грошових коштів за договором (вартості недопоставленого товару) у національній валюті (у разі здійснення розрахунків за зовнішньоекономічним договором (контрактом) у національній валюті) або в іноземній валюті, перерахованій у національну валюту за курсом Національного банку України, встановленим на день виникнення заборгованості) за правовою природою, суттю та призначенням є заходом державного примусу (впливу) до учасника суспільних відносин, який не дотримався дисципліни розрахунків за зовнішньоекономічним договором.

Тому суд вважає, що на спірні правовідносини може бути поширена дії суміжних актів права, котрі визначають механізми правила притягнення винних осіб до подібних заходів державного примусу (впливу) у сфері дотримання податкової дисципліни та у сфері провадження господарської діяльності, зокрема, приписи ст.112 Податкового кодексу України та ст.218 Господарського кодексу України.

Відповідно до п.112.1 ст.112 Податкового кодексу України особа може бути притягнута до фінансової відповідальності за вчинення податкового правопорушення за умови наявності в її діянні (дії або бездіяльності) вини, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно з п.112.2 ст.112 Податкового кодексу України особа вважається винною у вчиненні правопорушення, якщо буде встановлено, що вона мала можливість для дотримання правил та норм, за порушення яких цим Кодексом передбачена відповідальність, проте не вжила достатніх заходів щодо їх дотримання.

Вжиті платником податків заходи щодо дотримання правил та норм податкового законодавства вважаються достатніми, якщо контролюючий орган не доведе, що, вчиняючи певні дії або допускаючи бездіяльність, за які передбачена відповідальність, платник податків діяв нерозумно, недобросовісно та без належної обачності.

За змістом п.112.7 ст.112 Податкового кодексу України у разі якщо контролюючий орган не доведе, що платник податків мав можливість для дотримання правил та норм, за порушення яких цим Кодексом передбачена відповідальність, проте не вжив достатніх заходів щодо їх дотримання, платник податків не може бути притягнутий до відповідальності за таке порушення. Положення цього пункту застосовуються виключно в разі, якщо умовою притягнення до фінансової відповідальності за податкове правопорушення є наявність вини платника податків.

Як то указано у п.п.112.8.9 ст.112 Податкового кодексу України обставиною, що звільняє від фінансової відповідальності за вчинення податкових правопорушень та порушення іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи є вчинення діяння (дії або бездіяльності) внаслідок обставин непереборної сили (форс-мажору).

У силу правових висновків постанови Верховного Суду від 22.08.2023р. у справі №120/2403/20-а: «Згідно з ч.1 ст.218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Відповідно до ч.2 ст.218 Господарського кодексу України учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення).

Відтак, приписами ч.2 ст.218 Господарського кодексу України визначені підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).

Отже, суб`єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.».

Оскільки у разі існування безпосереднього та прямого причинно-наслідкового звязку між дією факторів нездоланної сили та реальною свободою поведінки субєкта права вчинення діяння в умовах форс-мажору звільняє учасника суспільних відносин від юридичної відповідальності і за приписами ст.112 Податкового кодексу України, і за приписами ст.218 Господарського кодексу України, то суд доходить до переконання про те, що обставини повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України з 24.02.2022р. (які у розумінні ч.3 ст.78 КАС України є загальновідомими і не потребують додаткового доказування (але у даному конкретному випадку все ж таки додатково підтверджені листом ТПП України від 28.02.2022р. №2024/02.0-7.1) призвели до порушення строків за операціями з імпорту товарів з 24.02.2022р. та є істотним та вагомим чинником недотримання заявником строку розрахунків за зовнішньоекономічним контрактом поза межами 365 днів.

Стосовно поширення на спірні правовідносини дії п.521 підрозділу 10 розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції законів України від 30.03.2020р. №540-ІХ та від 13.05.2020р. №591-ІХ та юридичних наслідків встановленого Кабінетом Міністрів України карантину з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19; далі за текстом - Карантин, згідно з якими штраф не застосовується ані протягом дії Карантину, ані після завершення дії Карантину) суд зазначає, що положення п.521 підрозділу 10 розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції законів України від 30.03.2020р. №540-ІХ та від 13.05.2020р. №591-ІХ містять чітку та однозначну вказівку про звільнення учасника суспільних відносин від відповідальності за порушення податкового законодавства.

Разом із цим, Закон України від 21.06.2018р. №2473-VIII входить до складу валютного законодавства, а не податкового законодавства.

До того ж суд зважає, що порушення учасником суспільних відносин норм Закону України від 21.06.2018р. №2473-VIII в частині строків за операціями з імпорту товарів чи експорту товарів не утворює складу податкового правопорушення у розумінні ст.109 Податкового кодексу України.

Водночас із цим, суд зважає, що у розумінні п.п.14.1.162 ст.14 Податкового кодексу України пеня - сума коштів у вигляді відсотків, нарахована на суми податкових зобов`язань та/або на суми штрафних (фінансових) санкцій, не сплачених у встановлені законодавством строки, а також нарахована в інших випадках та порядку, передбачених цим Кодексом або іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі орган.

Отже, обєктом нарахування пені згідно з п.п.14.1.162 ст.14 Податкового кодексу України є як суми несвоєчасно сплачених податкових зобов`язань і суми несвоєчасно сплачених штрафних (фінансових) санкцій, так і інші випадки вчинення субєктом владних повноважень управлінського волевиявлення з приводу стягнення пені за наслідками контролю за дотриманням іншого законодавства, тобто законодавства, котре у тому числі не входить до складу податкового законодавства.

У силу правових висновків Верховного Суду від 15.02.2024р. у справі №420/1538/23: 1) Податковим кодексом України визначено, що пеня за порушення строків розрахунків в іноземній валюті є різновидом грошового зобов`язання платника податків та застосовується контролюючим (податковим) органом в порядку, який передбачений для прийняття податкових повідомлень-рішень, а Закон України «Про валюту і валютні операції», зокрема його стаття 13, містить лише встановлення такого виду відповідальності, як пеня за порушення резидентами строку розрахунків, встановленого згідно із цією статтею.; 2) Відтак, реалізуючи мету, з якою у цій справі було відкрито касаційне провадження, колегія суддів формулює такий правовий висновок. Пеня, нарахована за порушення резидентами строку розрахунків в іноземній валюті, з 01.01.2021 (дата набрання чинності Законом України «Про внесення змін до ПК України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві» від 16.01.2020 № 466-IX) є одним із різновидів пені в розумінні приписів підпункту 14.1.162. пункту 14.1. ст. 14 ПК України, та, відповідно, на неї розповсюджується дія положень абз. 11 п. 52-1 підрозділу 10 розділу XX «Перехідні положення» ПК України, який передбачає, що протягом періоду з 1 березня 2020 року по останній календарний день місяця (включно), в якому завершується дія карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19), платникам податків не нараховується пеня, а нарахована, але не сплачена за цей період пеня підлягає списанню.

Також у силу правового висновку постанови Верховного суду від 28.03.2024р. у справі №380/17879/22 пеня, нарахована за порушення резидентами строку розрахунків в іноземній валюті, з 01.01.2021 (дата набрання чинності Законом України «Про внесення змін до ПК України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві» від 16.01.2020 № 466-IX) є одним із різновидів пені в розумінні приписів підпункту 14.1.162. пункту 14.1. ст. 14 ПК України, та, відповідно, на неї розповсюджується дія положень абз. 11 п. 52-1 підрозділу 10 розділу XX «Перехідні положення» ПК України, який передбачає, що протягом періоду з 1 березня 2020 року по останній календарний день місяця (включно), в якому завершується дія карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19), платникам податків не нараховується пеня, а нарахована, але не сплачена за цей період пеня підлягає списанню.

Окрім того, у силу правових висновків постанови Верховного суду від 13.05.2024р. у справі №420/11208/23: 1) згідно з абзацом одинадцятим пункту 52-1 підрозділу 10 розділу XX «Перехідні положення» ПК України протягом періоду з 1 березня 2020 року по останній календарний день місяця (включно), в якому завершується дія карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19), платникам податків не нараховується пеня, а нарахована, але не сплачена за цей період пеня підлягає списанню.; 2) Законом України «Про внесення змін до ПК України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві» від 16 січня 2020 року № 466-IX підпункт 14.1.162 пункту 14.1 статті 14 ПК України викладено в такій редакції: «пеня - сума коштів у вигляді відсотків, нарахована на суми податкових зобов`язань та/або на суми штрафних (фінансових) санкцій, не сплачених у встановлені законодавством строки, а також нарахована в інших випадках та порядку, передбачених цим Кодексом або іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи».; 3) Згідно з підпунктом 14.1.39 пункту 14.1 статті 14 ПК України грошове зобов`язання платника податків - сума коштів, яку платник податків повинен сплатити до відповідного бюджету або на єдиний рахунок як податкове зобов`язання та/або інше зобов`язання, контроль за сплатою якого покладено на контролюючі органи, та/або штрафну (фінансову) санкцію, що справляється з платника податків у зв`язку з порушенням ним вимог податкового законодавства та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також санкції за порушення законодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності та пеня.; 4) Відповідно до підпункту 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 ПК України контролюючий орган зобов`язаний самостійно визначити суму грошових зобов`язань, зменшення (збільшення) суми бюджетного відшкодування та/або зменшення (збільшення) від`ємного значення об`єкта оподаткування податком на прибуток або від`ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, передбачених цим Кодексом або іншим законодавством, або зменшення суми податку на доходи фізичних осіб, задекларовану до повернення з бюджету у зв`язку із використанням платником податку права на податкову знижку, якщо згідно з податковим та іншим законодавством особою, відповідальною за нарахування сум податкових зобов`язань з окремого податку або збору та/або іншого зобов`язання, контроль за сплатою якого покладено на контролюючі органи, застосування штрафних (фінансових) санкцій та нарахування пені, у тому числі за порушення, у сфері зовнішньоекономічної діяльності; є контролюючий орган.; 5) Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що ПК України визначено, що пеня за порушення строків розрахунків в іноземній валюті є різновидом грошового зобов`язання платника податків та застосовується контролюючим (податковим) органом в порядку, який передбачений для прийняття податкових повідомлень-рішень, а Закон України «Про валюту і валютні операції», зокрема його стаття 13, містить лише встановлення такого виду відповідальності, як пеня за порушення резидентами строку розрахунків, встановленого згідно із цією статтею.; 6) Відповідно до частин другої та третьої статті 3 Закону № 2473-VIII питання здійснення валютних операцій, основи валютного регулювання та нагляду регулюються виключно цим Законом. Зміна положень цього Закону здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону. Зміна положень цього Закону може здійснюватися виключно окремими законами про внесення змін до цього Закону. У разі якщо положення інших законів суперечать положенням цього Закону, застосовуються положення цього Закону.; 7) У цьому випадку положення ПК України дійсно не регламентують порядок здійснення валютних операцій та не встановлюють відповідальність за його порушення. Зазначене врегульовано Законом України "Про валюту і валютні операції".; 8) Утім, частина восьма статті 16 цього Закону передбачає, що рішення про застосування до уповноважених установ, суб`єктів валютних операцій заходів впливу приймається органами валютного нагляду відповідно до компетенції, визначеної частинами п`ятою і шостою статті 11 цього Закону, у порядку, визначеному законодавством, що діє на день прийняття відповідного рішення.; 9) Отже, Закон № 2473-VIII встановлює лише розмір та порядок обчислення пені, тоді як для визначення порядку прийняття податкового повідомлення-рішення про нарахування пені Закон № 2473-VIII відсилає до відповідного законодавства, що діє на день прийняття відповідного рішення.; 10) Таким чином, Закон № 2473-VIII дозволяє при прийнятті податкового повідомлення-рішення застосовувати положення іншого законодавства, яким у спірному випадку є ПК України, норми якого надають підстави застосовувати мораторій на нарахування пені протягом дії карантину.; 11) З огляду на зазначене, колегія суддів указує на відсутність у контролюючого органу підстав для нарахування позивачеві у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19) пені за порушення строків розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Згідно з ч.5 ст.13 Закону України від 02.06.2016р. №1402-ІІІ «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Відтак, суду належить дійти до висновку про те, що відображені в Акті №11522 судження субєкта владних повноважень слід кваліфікувати у якості помилкових через невідповідність ч.5 ст.13 Закону України від 02.06.2016р. №1402-ІІІ «Про судоустрій і статус суддів» та правовим позиція, згаданих вище постанов Верховного Суду стосовно проміжку часу до 27.05.2022р.

Окрім того, вирішуючи спір по суті, суд також зважає, що у силу приписів ст.8 Конституції України будь-яка міра юридичної відповідальності відносно учасника суспільних відносин не повинна мати характеру прихованого покарання за невиконання заздалегідь нездійсненних вимог.

Згідно з ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Відповідно до ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Тлумачення змісту ст.13 Конвенції наведено у низці рішень Європейського суду з прав людини, зокрема: у рішенні від 29.06.2006р. по справі "Пантелеєнко проти України" зазначено, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом; у рішенні від 31.07.2003р. по справі "Дорани проти Ірландії" указано, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права; у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти Нідерландів" наголошено, що ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними; у рішенні від 17.07.2008р. по справі "Каіч та інші проти Хорватії" визначено, що обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту, адже протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

У межах даного спору суд визнає загальновідомими у розумінні ч.3 ст.78 КАС України обставини того, що 24.02.2022р. був розпочатий акт безпосередньої збройної військової агресії Російської Федерації проти України поза межами окремих районів Луганської області України та Донецької області України.

Так, зокрема, у рішеннях Конституційного Суду України від 06.04.2022р. №1-р(ІІ)/2022 та від 12.10.2022р. у справі №3-102/2021 визнані обставини того, що 20.02.2014р. Російською Федерацією була розпочата агресія проти України, яка набула повномасштабного характеру після 24.02.2022р.

Ці обставини не підлягають додатковому доведенню у межах даного спору.

Отже, визначена ч.7 ст.13 Закону України від 21.06.2018р. №2473-VIII «Про валюту та валютні операції» умова зупинення перебігу строку нарахування пені (а саме: звернення до суду з позовом до контрагента за зовнішньоекономічним контрактом) з 24.02.2022р. відносно резидентів Російської Федерації позбавлена юридичного сенсу, позаяк чинний національний закон України з урахуванням існуючої суспільно-політичної ситуації не містить правових механізмів забезпечення реального виконання рішення суду у такому спорі.

Також під час вирішення даного спору суд зважає на те, що згідно з п.13 Переліку товарів та (або) галузей економіки, для яких Національний банк має право встановлювати винятки та (або) особливості запровадження заходу захисту, передбаченого абзацом першим частини першої статті 13 Закону України Про валюту і валютні операції (затверджений розпорядженням КМУ від 13.12.2019р. №46 у редакції розпорядження КМУ від 02.05.2023р. №406-р) товари, роботи і послуги, за якими проведені та не завершені до 24 лютого 2022 р. операції (крім операцій, за якими граничні строки розрахунків настали до 24 лютого 2022 р.) з експорту та (або) імпорту товарів за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними українськими суб`єктами зовнішньоекономічної діяльності з іноземними суб`єктами господарської діяльності з місцезнаходженням у Російській Федерації або Республіці Білорусь, які створені та діють відповідно до законодавства зазначених країн (перебіг граничних строків розрахунків за такими операціями тимчасово припиняється з 24 лютого 2022 р. на період дії правового режиму воєнного стану в Україні та протягом 90 днів з дня його припинення або скасування).

Зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд вважає, що найбільш сприятливим для заявника є підхід, коли положення наведеного підзаконного акту права можуть бути поширені і на заявника, позаяк кваліфікуюча умова календарна дата збігу/спливу граничного строку розрахунків за зовнішньоекономічними контрактами до 24.02.2022р. або після 24.02.2022р. є явно та очевидно дискримінаційними і не відповідають вимозі якості закону, бо резидент України з викладених вище міркувань фактично позбавлений фізичної можливості забезпечити дотримання закону у зносинах з резидентом Російської Федерації як у тих відносинах, де граничний строк розрахунків за зовнішньоекономічними контрактами збіг (сплинув) до 24.02.2022р., так і у тих відносинах, де граничний строк розрахунків за зовнішньоекономічними контрактами збіг (сплинув) після 24.02.2022р.

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб`єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування новоствореного публічного обов`язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб`єктом владних повноважень.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.

Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав (інтересів) та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах субєкт владних повноважень не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк обставини фактичної дійсності з`ясував не повно, дав невірну оцінку істотним юридично значимим факторам, не правильно кваліфікував вчинок приватної особи, припустився помилки у тлумаченні належної норми закону, унаслідок чого вчинене управлінське волевиявлення не узгоджується ані із нормативним регламентуванням, ані із дійсним змістом та характером спірних відносин, призводить до погіршення правового становища заявника.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі Гарсія Руїз проти Іспанії, від 22.02.2007р. у справі Красуля проти Росії, від 05.05.2011р. у справі Ільяді проти Росії, від 28.10.2010р. у справі Трофимчук проти України, від 09.12.1994р. у справі Хіро Балані проти Іспанії, від 01.07.2003р. у справі Суомінен проти Фінляндії, від 07.06.2008р. у справі Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії); вичерпно реалізував усі існуючі правові механізми зясування обєктивної істини; надав оцінку усім юридично значимим факторам, доводам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; інших джерел здобуття обєктивних даних про обставини спірних правовідносин не знайшов.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Стосовно розподілу судових витрат суд зазначає, що правила згаданого розподілу унормовані, насамперед, приписами ст.ст.132-143 КАС України.

Так, згідно з ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч.4 ст.134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Критерії співмірності, пропорційності, обґрунтованості, вимушеності, розумності розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката сформульовані законодавцем у положеннях ч.5 ст.134 та ч.9 ст.139 КАС України.

Тому, з огляду на приписи ст.8 Конституції України, п.9 ч.3 ст.2, ч.4 ст.134, ч.5 ст.134, ч.6 ст.134, ч.9 ст.139 КАС України, на зміст складових елементів верховенства права та на неприпустимість зловживання правами суд вважає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони (у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи); 5) пов`язаністю витрат з розглядом справи (тобто об"єктивною і неминучою вимушеністю); 6) обґрунтованістю розміру витрат та пропорційністю розміру витрат до предмета спору з урахуванням ціни позову та значення справи для сторін (у тому числі чи міг результат вирішення справи вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес); 7) поведінкою сторони під час розгляду справи; 8) причиною виникнення спору; 9) результатом розв`язання спору; 10) висловленою з даного приводу правовою позицією відповідача.

При цьому, з огляду на приписи ч.5 ст.242 КАС України суд вважає за необхідне взяти до уваги, що у силу правового висновку додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2022р. у справі №910/12876/19: 1) Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у тому числі в рішенні від 28.11.2002р. «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia) за заявою № 58442/00 щодо судових витрат, за статтею 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (див., серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Ніколова проти Болгарії» та «Єчюс проти Литви», пункти 79 і 112 відповідно); 2) При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі «Схід / Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).

Також у силу правових висновків постанови Верховного Суду від 22.06.2022р. у справі №380/3142/20: 1) в підтвердження здійсненої правової допомоги необхідно долучати розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором; 2) розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо; 3) Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування зазначених витрат; 4) у силу вимог процесуального закону суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою; 5) Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг; 6) при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

Окрім того, за правовими висновками постанови Верховного Суду від 10.06.2021 року по справі №820/479/18 (адміністративне провадження №К/9901/365/19): 1) документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, але суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним за параметрами, зокрема, складності справи, витраченого адвокатом часу, значення спору для сторони тощо; 2) Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015р. у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009р. у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006р. у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004р. у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим; 3) При визначенні суми відшкодування суд також враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін; 4) Аналогічні критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Вказані висновки також наведені у постановах Верховного Суду від 17.09.2019р. по справі 810/3806/18, від 24.03.2020р. по справі №1740/2428/18, від 07.05.2020р. по справі №320/3271/19.

Звідси слідує, що у силу п.9 ч.3 ст.2 та ч.5 ст.242 КАС України досягнення між учасниками суспільних відносин згоди з приводу будь-якого (у тому числі і фіксованого) розміру гонорару адвоката за представництво інтересів у суді або досягнення домовленості з приводу обчислення розміру гонорару за іншими складовими не призводить до безумовного правового наслідку у вигляді обтяження відповідача обов`язком відшкодування повної суми цього гонорару поза межами критеріїв ч.4 ст.134, ч.5 ст.134, ч.6 ст.134, ч.9 ст.139 КАС України.

Таке тлумачення змісту наведених норм права повністю корелюється із правовими висновками постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022р. у справі №922/1964/21.

Суд зазначає, що на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу адвоката заявником не було надано необхідних документів.

Тому підстав для розподілу судових витрат в частині витрат на професійну правничу допомогу суд не знаходить.

Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.241-244, 246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Позов - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління Державної податкової служби у Харківській області від 12.04.2024р. №00192260708.

Роз`яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати виготовлення повного судового рішення).

Суддя А.В. Сліденко