Постанова

Іменем України

23 травня 2024 року

м. Київ

справа № 463/9009/21

провадження № 61-14075св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Коротенко Є. В., Коротуна В. М., Краснощокова Є. В.,

учасники справи:

позивач - заступник керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - Львівський національний університет імені Івана Франка,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги першого заступника керівника Львівської обласної прокуратури та Львівського національного університету імені Івана Франка на постанову Львівського апеляційного суду від 16 серпня 2023 рокуу складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2021 року заступник керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України (далі - МОН України) звернувся з позовом до ОСОБА_1 , третя особа Львівський національний університет імені Івана Франка (далі - ЛНУ ім. І. Франка) про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації права власності.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що позивачу - державі, в особі МОН України, на праві власності належить будинок АДРЕСА_1 , що знаходиться в оперативному управлінні ЛНУ ім. І. Франка. Незважаючи на те, що житловий будинок є у державній власності, батько відповідача, ОСОБА_2 , приватизував квартиру АДРЕСА_2 у цьому будинку. В подальшому, в кримінальному провадженні постановленою судом ухвалою встановлено факт підробки документів, на підставі яких приватизована квартира. Розпорядженням голови Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради від 23 травня 2001 року № 610, на підставі звернення ОСОБА_2 у будинку АДРЕСА_1 було знято нумерацію квартири АДРЕСА_2 та присвоєно квартирі окремий будинковий номер « АДРЕСА_3 , про що в подальшому видано відповідне свідоцтво. 21 жовтня 2004 року Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради видала розпорядження «Про оформлення права власності на будинок АДРЕСА_1 ОСОБА_2 », видано свідоцтво про право власності. Після цього на підставі договору дарування від 14 грудня 2004 року вказаний будинок набув ОСОБА_1 10 лютого 2005 року проведено державну реєстрацію права власності.

Однак, постановою Львівського апеляційного суду від 01 березня 2021 року у справі № 463/6643/18 встановлено відсутність волевиявлення власника на приватизацію спірної квартири.

З наведених підстав просить:

витребувати з приватної власності ОСОБА_1 у власність держави в особі МОН України нерухоме майно - житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 41,7 кв. м;

скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 41,7 кв. м з одночасним припиненням права власності.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 24 березня 2023 року позов - задоволено. Витребувано з приватної власності ОСОБА_1 у власність держави в особі МОН України нерухоме майно - житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 41,7 кв. м.

Скасовано державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна - житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 41,7 кв. м за ОСОБА_1 з одночасним припиненням права власності.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Львівської обласної прокуратури 6533 грн судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відносно майна ЛНУ ім. І. Франка, управління яким здійснюється МОН України, законом встановлена заборона на його відчуження, в тому числі, в порядку приватизації. Відповідно до правового висновку, викладеного у спорі між тими самими сторонами (цивільна справа № 463/6643/18), у постанові Львівського апеляційного суду від 01 березня 2021 року, з яким погоджується суд у цій справі, документи, на підставі яких відбулась приватизація державного житлового фонду-квартири АДРЕСА_4 , прийняті за відсутності волевиявлення власника-держави в особі МОН України. Тому вищезгадані документи не створюють правових наслідків незалежно від того, чи були вони скасовані судовими рішеннями в іншій справі. Повернення житлового будинку, незаконно відчуженого фізичній особі неуповноваженою особою, у державну власність ґрунтується на положеннях національного законодавства, переслідує легітимну мету захисту прав та інтересів власника майна відповідно до норм законодавства України щодо захисту права власності у тому, щоб таке заволодіння приватними особами чужим майном присікалось з боку держави та її державних органів. Таке втручання, на думку суду, не порушуватиме вимогу пропорційності та не становитиме для відповідача ОСОБА_1 індивідуальний та надмірний тягар, оскільки право користування спірним будинком (квартирою), що відноситься до відомчого житлового фонду, первинно набуте ОСОБА_2 та членами його сім`ї (в тому числі, відповідачем ОСОБА_1 ), як і право відповідача із членами його сім`ї в подальшому проживати у спірному житлі на підставі норм ЖК України, не є предметом спору у цій справі, позовні вимоги про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням з будь-яких підстав, чи його виселення із житлового будинку позивач не ставить. Водночас, безпідставне набуття спірного будинку у власність створює для відповідача додаткові майнові права (окрім права користування ним), якими останній не був наділений до цього, зокрема, щодо набуття права власності на земельну ділянку, що знаходиться у комунальній власності та перебуває у користуванні ЛНУ ім. І . Франка згідно з рішенням Львівського облвиконкому від 03 грудня 1952 року № 2392 «Про відведення земельної ділянки ЛНУ ім. І. Франка під Ботанічний сад». Судом встановлено, що спірна квартира вибула із володіння власника - держави в особі МОН України поза його волею, оскільки службова особа ЛНУ ім. І. Франка - проректор з адміністративно-господарської роботи ОСОБА_4 відчужив (підписав документи на приватизацію та передачу у власність) вказану квартиру у приватну власність ОСОБА_2 без вираження на це волі власника - держави в особі МОН України. Відтак МОН України згідно з частиною третьою статті 388 ЦК має право на її витребування від відповідача. Оскільки майно було набуте відповідачем безоплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках, й обставина щодо добросовісності набуття відповідачем спірного майна у власність в даному випадку не має правового значення. Оскільки первинна державна реєстрація права власності на будинок за адресою: АДРЕСА_1 була проведена без законних правових підстав на майно, яке незаконно вибуло з володіння держави в особі позивача, а тому підлягає задоволенню також вимога про скасування державної реєстрації права власності відповідача із одночасним припиненням такого права.

Суд вважав, що позивачем не пропущена позовна давність, оскільки про порушення свого права позивач дізнався (повинен був дізнатися) з часу залучення його до участі у справі № 463/6643/18 згідно ухвали Львівського апеляційного суду від 04 січня 2021 року як третьої особи. Доводи заяви про застосування позовної давності цих висновків суду не спростовують, інших доказів щодо пропуску позовної давності безпосередньо позивачем в особі МОН України (чи його попередників у спірних правовідносинах) матеріали справи не містять. Матеріали справи не містять доказів, що прокурору Львівської обласної прокуратури було відомо (або повинно було бути відомо) про порушення права позивача раніше останнього. Так, участі у кримінальному провадженні № 42013150050000082 про обвинувачення ОСОБА_4 прокурори Львівської обласної прокуратури не приймали, жодних звернень від позивача до Львівської обласної прокуратури з приводу порушення його прав не надходило.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 24 березня 2023 року скасовано та ухвалено постанову, якою у задоволенні позовних вимог Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі МОН України до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача ЛНУ ім. І. Франка про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації права власності - відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що Законами України «Про вищу освіту», «Про освіту», Указом Президента України «Про положення про національний заклад (установу) України» від 16 червня 1995 року № 451, пунктом 12.1 Статуту ЛНУ ім. І. Франка передбачено, що відносно майна ЛНУ ім. І. Франка, управління яким здійснює МОН України, встановлена заборона на його відчуження, в тому числі, і в порядку приватизації.

Крім того, встановлено заборону на приватизацію об`єктів та майна державних і комунальних закладів освіти та використання їх не за освітнім призначенням, встановлено обмеження з приводу передачі майна закладів вищої освіти іншим особам, в тому числі шляхом приватизації, однак такі обмеження не стосуються державного житлового фонду, передача у власність якого врегульована спеціальним нормативним актом, Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» в редакцій, чинній на час приватизації.

Колегія суддів не погодилася з судом першої інстанції, який задовольняючи позовні вимоги про витребування з незаконного володіння ОСОБА_1 житлового будинку АДРЕСА_1 з тих підстав, що житло вибуло поза волею його власника в результаті незаконної приватизації державного житлового фонду, оскільки, суд безпідставно не взяв до уваги положення Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» в редакцій, чинній на час виникнення спірних правовідносин, який передбачає право мешканців на приватизацію державного житлового фонду, не врахував передбачений пунктом 2 статті 2 цього Закону перелік об`єктів державного житлового фонду, що не підлягають приватизації, а як встановлено судом, квартира АДРЕСА_4 , не відноситься до такого переліку.

Суд першої інстанції помилково застосував нормативні акти, в редакції, чинній на момент пред`явлення позову, слід застосовувати положення законів, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, тобто, чинних на момент приватизації квартири АДРЕСА_4 .

Крім того, колегія суддів звернула увагу на те, що Закон України «Про вищу освіту» станом на 1996 рік не був прийнятий, а що стосується Закону України «Про освіту», який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин, то такий складається з 61 статті, та не містить статті, на яку посилався суд першої інстанції, а саме, статті 63.

Окрім цього, колегія суддів зазначила, що стосовно спірних правовідносин Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» є спеціальною нормою, якою врегульовано порядок приватизації державного житлового фонду, а відтак положення цього Закону підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Висновки суду першої інстанції про те, що приватизація квартири АДРЕСА_4 , яка, як вірно вважав суд в оскаржуваному рішенні, є квартирою державного житлового фонду, відбулася з порушенням законодавства, оскільки відбулася за відсутності волевиявлення власника - держави в особі МОН України, спростовуються положеннями Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», чинними на момент виникнення спірних правовідносин, який не вимагає та не передбачає необхідності надання органом, в особі якого держава здійснює своє право власності, згоди на приватизацію квартири з державного житлового фонду, та положеннями цього ж Закону, які передбачають безумовне право на приватизацію державного житлового фонду у встановленому законом порядку та чітко передбачають підстави для відмови у приватизації.

Вищенаведене спростовує висновки суду першої інстанції про те, що відсутність рішення повноважного органу державної влади - МОН України, спрямованого на приватизацію державного житлового фонду спірної квартири, означає, що держава в особі МОН України, як власник, не виявила волі на приватизацію цієї квартири, а відтак така вибула з володіння власника, поза його волею, що є підставою для її витребування.

Колегія суддів зробила висновок, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження зазначених позивачем обставин, якими позивач обґрунтовує позовні вимоги, що при приватизації квартири ОСОБА_2 були порушені вимоги законодавства, чинного на момент приватизації за відсутності волевиявлення власника, що приватизація є незаконною.

Суд першої інстанції не врахував ту обставину, що ОСОБА_2 вселився у спірне житлове приміщення на законній підставі і протягом тривалого часу правомірно та добросовісно ним користувався, на спірну житлову площу, окрім відповідача ніхто не претендував, спірна квартира була його єдиним житлом. ОСОБА_2 у передбаченому законодавством порядку звернувся із заявою про приватизацію до ЛНУ ім. І. Франка, ректорат якого на засіданні 12 лютого 1996 року дав дозвіл на приватизацію квартир у житловому будинку АДРЕСА_1 , а в подальшому звернувся до органу приватизації із відповідною заявою та надав необхідні для приватизації квартири документи.

Позбавлення позивача права власності на спірне майно, яке він отримав в дарунок від батька, який на законних підставах набув право власності на спірну квартиру в результаті її приватизації з державного житлового фонду, право на приватизацію якої було передбачене Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», тобто, таке право йому було надане державою, становитиме непропорційне втручання у його право, нестиме для нього індивідуальний і надмірний тягар, що суперечить прецедентній практиці ЄСПЛ. Наслідком припинення права власності на майно є припинення прав власника, а саме, права на одночасне володіння, користування та розпорядження своїм майном, а відтак висновки суду про те, що припинення права власності ОСОБА_1 на житловий будинок не порушуватиме вимогу пропорційності та не становитиме для відповідача ОСОБА_1 індивідуальний та надмірний тягар, спростовуються тим, що він буде позбавлений права розпорядження житловим будинком.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У вересні 2023 року перший заступник керівника Львівської обласної прокуратури подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року, залишити в силі рішення Личаківського районного суду м. Львова від 24 березня 2023 року, судові витрати покласти на відповідача.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що:

судом апеляційної інстанції допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржене рішення прийнято без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 25 жовтня 2018 року у справі № 522/21927/15-ц, від 22 липня 2020 року у справі № 295/15557/17, від 23 вересня 2020 року у справі № 463/1832/18 та порушено норми процесуального права - рішення прийнято без урахування висновків викладених у постановах від 31 серпня 2022 року у справі № 2-1332/2009, від 18 червня 2021 року у справі № 910/16898/19;

судом апеляційної інстанції порушено приписи статті 82 ЦПК України щодо необґрунтованого відхилення та ненадання жодної оцінки встановленим у справі № 463/6643/18 обставинам, які є преюдиційними, не підлягають повторному доказуванню та мають суттєве значення для вирішення даного спору;

суд апеляційної інстанції залишив поза увагою наявність в матеріалах справи доказів того, що земельна ділянка, на якій розміщено спірний житловий будинок, знаходиться у комунальній власності та перебуває в користуванні ЛНУ ім. І. Франка згідно з рішенням Львівського облвиконкому від 03 грудня 1952 року № 2392 «Про відведення земельної ділянки ЛДУ ім. Івана Франка під Ботанічний сад».

У жовтні 2023 року ЛНУ ім. І. Франка через свого представника Медведя В. О. подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року, залишити в силі рішення Личаківського районного суду м. Львова від 24 березня 2023 року, судові витрати покласти на відповідача.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що:

апеляційний суд залишив поза увагою постанову Львівського апеляційного суду від 01 березня 2021 року у справі № 463/6643/18, якою встановлено обставини, які є преюдиційними для цієї справи, а саме, відсутність волі власника квартири на її приватизацію;

суд не застосував висновки викладені в постановах Верховного Суду від 25 жовтня 2018 року у справі № 522/21927/15-ц, від 22 липня 2020 року у справі № 295/15557/17 та від 23 вересня 2020 року у справі № 463/1832/18, за якими майно, закріплене за вищим навчальним закладом, не підлягає вилученню або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди застовників вищого навчального закладу, відтак витребування майна з володіння відповідача відповідає критерію законності;

суд першої інстанції зробив правомірний висновок, що втручання у мирне володіння майном не порушуватиме вимогу пропорційності та не становитиме для відповідача індивідуальний та надмірний тягар, оскільки право користування спірним майном, що відноситься до відомчого житлового фонду, первинно набуто батьком відповідача, не є предметом розгляду цієї справи;

крім того, земельна ділянка, на якій розташований спірний будинок, знаходиться у комунальній власності та перебуває в користуванні ЛНУ ім. І. Франка згідно з рішенням Львівського облвиконкому від 03 грудня 1952 року № 2392 «Про відведення земельної ділянки ЛНУ ім. І. Франка під Ботанічний сад», а відповідно до пункту другого статті другої Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» не підлягають приватизації квартири (будинки) розташовані на територіях ботанічних садів. Вказані обставини залишились поза увагою апеляційного суду;

Позиція інших учасників справи

У листопаді 2023 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу першого заступника керівника Львівської обласної прокуратури, в якому він просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року без змін.

Відзив мотивований тим, що:

постанова апеляційного суду - законна та обґрунтована, ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права;

спірна квартира відносилась до державного житлового фонду, тому на неї поширювалась дія Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», доказів, що вона не підлягала приватизації, позивачем не надано;

втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло з точки зору ЄСПЛ;

висновки, на які посилається прокурор в касаційній скарзі, не підлягають до застосування у спірних правовідносинах через відмінність предметів та підстав позову;

звернувшись через двадцять п`ять років після набуття ОСОБА_2 права власності на спірний будинок з позовом про витребування цього майна, прокурор не наводить жодних доводів нагальної суспільної необхідності такого витребування єдиного житла відповідача.

У грудні 2023 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ЛНУ ім. І. Франка, в якому він просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року без змін з аналогічних підстав.

У квітні 2024 року від МОН України до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційні скарги першого заступника керівника Львівської обласної прокуратури таЛНУ ім. І. Франказа підписом Клекоцюк Р. , в яких просили касаційні скарги задовольнити, постанову суду апеляційної інстанції скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Відзиви мотивовані тим, що:

постанова апеляційного суду не відповідає критеріям законності та обґрунтованості, тому прийняте рішення суперечить нормам законодавства;

апеляційний суд залишив поза увагою обставини, встановлені постановою Львівського апеляційного суду від 01 березня 2021 року у справі 463/6643/18, в якій приймали участь ті самі сторони, що й у справі, яка переглядається, а саме: документи, на підставі яких відбулась приватизація спірної квартири, прийняті за відсутності волевиявлення власника - держави в особі МОН України.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2023 року з урахуванням ухвали Верховного Суду від 01 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження у справі № 463/9009/21. Витребувано з Личаківського районного суду м. Львова цивільну справу № 463/9009/21. У задоволенні клопотання першого заступника керівника Львівської обласної прокуратури про зупинення дії постанови Львівського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2023 року касаційну скаргу ЛНУ ім. І. Франка, яка підписана представником Медведем В. О. , на постанову Львівського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року залишено без руху.

Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2023 року клопотання МОН України, яке подане Клекоцюк Р. Р. , про зупинення дії постанови Львівського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року повернуто.

Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2023 року поновлено ЛНУ ім. І . Франка строк на касаційне оскарження постанови Львівського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року. Відкрито касаційне провадження у справі № 463/9009/21. У задоволенні клопотання ЛНУ ім. І. Франка про зупинення дії постанови Львівського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2024 року у задоволенні клопотання першого заступника керівника Львівської обласної прокуратури про повідомлення про час розгляду справи та розгляд справи за участю представника Офісу Генерального прокурора відмовлено. У задоволенні клопотання ЛНУ ім. І. Франка про розгляд справи за участю їх представника відмовлено. Відзиви МОН України на касаційні скарги першого заступника керівника Львівської обласної прокуратури та ЛНУ ім. І. Франка за підписом представника Клекоцюка Р. Р. повернуто. Клопотання МОН України про долучення доказів за підписом представника Клекоцюка Р. Р. повернуто. Справу № 463/9009/21 призначено до судового розгляду Верховного Суду .

Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2024 року у задоволенні клопотання МОН України, яке підписане Клекоцюк Р. Р. , про поновлення строку для подання відзивів на касаційні скарги відмовлено. Продовжено МОН України строк на подання відзивів на касаційні скарги заступника керівника Львівської обласної прокуратури та ЛНУ ім. І. Франка на постанову Львівського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року. У задоволенні клопотання МОН України, яке підписане Клекоцюк Р. Р. , про повідомлення про час розгляду справи та розгляд справи за участю представника МОН України відмовлено.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 12 жовтня 2023 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 25 жовтня 2018 року у справі № 522/21927/15-ц, від 22 липня 2020 року у справі № 295/15557/17, від 23 вересня 2020 року у справі № 463/1832/18, від 31 серпня 2022 року у справі № 2-1332/2009, від 18 червня 2021 року у справі № 910/16898/19, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15, від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц та у постановах Верховного Суду України від 25 січня 2017 року у справі № 916/2131/15, від 23 листопада 2016 року у справі № 916/2144/15, від 02 листопада 2016 року у справі № 522/10652/15-ц та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 09 листопада 2023 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 25 жовтня 2018 року у справі № 522/21927/15-ц, від 22 липня 2020 року у справі № 295/15557/17, від 23 вересня 2020 року у справі № 463/1832/18, від 10 травня 2023 року у справі № 462/3689/16-ц, від 31 серпня 2022 року у справі № 2-1332/2009, від 18 червня 2021 року у справі № 910/16898/19, від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15, від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц , від 25 січня 2017 року у справі № 916/2131/15, від 23 листопада 2016 року у справі № 916/2144/15, від 02 листопада 2016 року у справі № 522/10652/15-ц та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини

Суди встановили, що на балансі ЛНУ ім. І. Франка перебуває житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Засновником Університету відповідно до Статуту є держава в особі центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки, а сам будинок перебуває у державній власності та переданий Університету на праві оперативного управління.

Спірний житловий будинок є одноповерховим та складається із шести квартир.

Зі змісту ухвали Галицького районного суду м. Львова від 12 березня 2014 року у кримінальній справі № 461/2203/14-к встановлено, що ОСОБА_4 , перебуваючи на посаді проректора з адміністративно-господарської роботи Львівського державного університету ім. І. Франка, будучи призначеним Наказом ректора № 530 від 05 травня 1994 року, будучи службовою особою, наділеною організаційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими функціями, неналежно виконуючи свої службові обов`язки через несумлінне ставлення до них, проявляючи злочинну халатність, в порушення вимог частин першої та третьої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», якою передбачено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд, «передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації» без погодження з МОН України, у сфері управління якого перебуває усе майно, що перебуває на балансі Львівського державного університету ім. І. Франка, підписав та видав від імені ЛДУ ім. І. Франка, завірені печаткою ЛДУ ім. І. Франка наступні документи: доручення ТзОВ «Профіт» № 597-1121 від 05 квітня 1996 року про оформлення документів про право власності на квартиру АДРЕСА_4 ; розпорядження органу приватизації № 596-1121 від 05 квітня 1996 року про передачу вказаної квартири у приватну власність; свідоцтво від 03 червня 1996 року про право власності ОСОБА_2 на вказану квартиру. Вказаними діями ОСОБА_4 фактично відчужив на користь третіх осіб, а саме ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_4 , який перебуває на балансі ЛНУ ім. І. Франка, є державною власністю, відноситься до сфери управління МОН України, чим станом на 03 червня 1996 року завдав шкоди державним інтересам на загальну суму 7196 грн.

23 травня 2001 року розпорядженням Личаківської РА ЛМР № 610 «Про присвоєння окремого будинкового номера АДРЕСА_5 зі зняттям нумерації квартири АДРЕСА_2 » затверджено висновок міжвідомчої комісії (протокол № 5-10 параграф 15 від 20 березня 2001 року) про те, що технічно можливо присвоїти окремий будинковий номер АДРЕСА_5 та зняти нумерацію квартири АДРЕСА_6 складається із однієї житлової кімнати площею 20,50 кв. м, кухні площею 13,00 кв. м, коридору площею 3,40 кв. м, вбудованої шафи площею 4,8 кв. м. Загальна площа будинку становить 41,70 кв. м, житлова - 20,50 кв. м. Зазначеним розпорядженням зобов`язано ОСОБА_2 внести зміни в технічну документацію, а також звернутися до уповноваженого органу для оформлення права власності.

21 жовтня 2004 року Личаківською РА ЛМР видано розпорядження № 1471 «Про оформлення права власності на будинок АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_2 », яким: зобов`язано відділ приватизації державного житлового фонду оформити та видати гр. ОСОБА_2 свідоцтво про право приватної власності в цілому на одноповерховий однокімнатний будинок АДРЕСА_7 ; гр. ОСОБА_2 зобов`язано зареєструвати свідоцтво про право власності на будинок, вказаний в пункті 1, у Львівському ОДКБТІ та ЕО.

21 жовтня 2004 року Личаківською РА ЛМР видано свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 , яким посвідчено, що будинок в цілому за адресою: АДРЕСА_1 належить ОСОБА_2 .

14 грудня 2004 року ОСОБА_2 подарував спірний житловий будинок своєму синові ОСОБА_1 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО Кушнерик Н. П., зареєстрованого у реєстрі за № 5046.

10 лютого 2005 року проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на будинок за адресою: АДРЕСА_1 у реєстрі прав власності на нерухоме майно, реєстраційний номер майна 8777815.

При цьому встановлено, що технічні характеристики нерухомого майна - будинку АДРЕСА_1 не змінились та є ідентичними квартирі АДРЕСА_4 , за виключенням присвоєння йому окремого будинкового номеру НОМЕР_2 «А» та зняття нумерації квартири АДРЕСА_4 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) зазначено, що «можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно)».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 202/2593/19 (провадження № 61-8406св21) зазначено, що

«право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17). За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. З аналізу статті 388 ЦК України випливає, що майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження № 6-251цс15). Цей висновок був неодноразово підтриманий Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2110/15-ц та № 522/2201/15-ц (провадження № 14-247цс18 та № 14-179цс18 відповідно). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, провадження № 14-181цс18, викладений правовий висновок, згідно з яким особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння)»

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див., зокрема постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18).

Отже, коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір з порушенням закону, а й коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Саме такі висновки викладено в постановах Верховного Суду України від 25 березня 2015 року (провадження № 3-21гс15), від 01 липня 2015 року (провадження № 6-178цс15), від 17 лютого 2016 року (провадження № 6-2407цс15) та від 08 червня 2016 року (провадження № 6-3029цс15).

На позови прокуратури, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Аналогічний висновок міститься і в постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року (№ 6-1852цс16). Отже, якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме цей орган (підприємство), а не прокурор (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18)).

У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, зважаючи на її обставини, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у пункті 48 постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 так: позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Аналогічні висновки зробив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 квітня 2024 року у справі № 569/18608/21 (провадження № 61-6420св23).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частини четверта, п`ята статті 82 ЦПК України).

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)).

У справі, що переглядається:

відмовляючи в задоволенні позовних вимог про витребування майна, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач не довів, що при приватизації квартири ОСОБА_2 були порушені вимоги законодавства, чинного на момент приватизації за відсутності волевиявлення власника, що приватизація є незаконною;

натомість апеляційний суд не звернув уваги на те, що постановою Львівського апеляційного суду від 01 березня 2021 року у справі № 463/6643/18 за позовом ЛНУ ім. І. Франка до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про державну реєстрацію права власності, повернення нерухомого майна рішення Личаківського районного суду м. Львова від 07 жовтня 2020 року змінено, викладено мотиви рішення в редакції цієї постанови;

судом при розгляді справи № 463/6643/18 встановлено, що документи на підставі яких відбулась приватизація державного житлового фонду-квартири АДРЕСА_4 , прийняті за відсутності волевиявлення власника-держави в особі МОН України, тому, вони не створюють правових наслідків незалежно від того, чи були вони скасовані судовими рішеннями в іншій справі. Відсутність спрямованого на приватизацію спірної квартири рішення повноважного органу державної влади - МОН України означає, що держава в особі МОН України як власник не виявляла волі на її приватизацію, а тому вказана квартира вибула з володіння власника поза його волею-без прийняття ним відповідного рішення. Відтак, МОН України має право витребування від відповідача ОСОБА_1 спірного житлового будинку, який вибув з володіння держави поза її волею та був набутий на підставі договору дарування безоплатно від ОСОБА_2 , який не мав права його відчужувати. Повернення житлового будинку, незаконно відчуженого фізичній особі неуповноваженою особою, у державну власність переслідує легітимну мету захисту прав та інтересів власника майна відповідно до норм законодавства України щодо захисту права власності у тому, щоби таке заволодіння приватними особами чужим майном присікалось з боку держави та її державних органів;

отже, зазначені обставини, встановлені судом при розгляді справи № 463/6643/18 є преюдиційними, не підлягають доказуванню, тому суд першої інстанції зробив вірний висновок про обґрунтованість позовних вимог, а суд апеляційної інстанції помилково вважав позовні вимоги необґрунтованими;

22 вересня 2021 року відповідач ОСОБА_1 подав суду заяву про застосування позовної давності, в якій послався на те, що спірне житло вибуло з володіння позивача на підставі рішень органів та посадових осіб ЛНУ ім. І. Франка, засновником якого є позивач, ще у квітні 1996 року, тому з даного моменту позивачу - МОН України могло стати відомо про вибуття спірного майна і відповідно про порушення свого права. Крім того, про наявність спорів щодо приватизації майна у спірно му будинку МОН України могло дізнатись і раніше, оскільки було залучене до участі у справах, які стосувались приватизації квартир у спірному будинку - справа № 2-470/09 (рішення ухвалене 16 листопада 2009 року). Що стосується прокурора, то в 2012 році ректор ЛНУ ім. І. Франка скерував до прокуратури повідомлення про вчинення кримінального правопорушення з приводу можливої підробки документів виданих на ім`я ОСОБА_2 , що посвідчують право власності на нерухоме майно;

суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги зазначив, що позивачем не пропущена позовна давність, оскільки про порушення свого права позивач дізнався (повинен був дізнатися) з часу залучення його до участі у справі № 463/6643/18 згідно ухвали Львівського апеляційного суду від 04 січня 2021 року як третьої особи. Доводи заяви про застосування позовної давності цих висновків суду не спростовують, інших доказів щодо пропуску позовної давності безпосередньо позивачем в особі МОН України (чи його попередників у спірних правовідносинах) матеріали справи не містять. Матеріали справи не містять доказів, що прокурору Львівської обласної прокуратури було відомо (або повинно було бути відомо) про порушення права позивача раніше останнього. Так, участі у кримінальному провадженні № 42013150050000082 про обвинувачення ОСОБА_4 прокурори Львівської обласної прокуратури не приймали, жодних звернень від позивача до Львівської обласної прокуратури з приводу порушення його прав не надходило;

суд апеляційної інстанції відмовляючи в задоволенні позовних вимог в зв`язку з їх необґрунтованістю, питання позовної давності не досліджував;

за таких обставин суду апеляційної інстанції слід дослідити питання позовної давності, з`ясувати момент, з якого позивач - МОН України або прокурор, якщо це було раніше, дізнався про порушення свого права, тобто про початок позовної давності та відповідно вирішити спір.

Висновки Верховного Суду

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційних скарг, з урахуванням висновків щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2024 року у справі № 569/18608/21 (провадження № 61-6420св23) дають підстави для висновку, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід задовольнити частково, постанову суду апеляційної інстанції скасувати, справи направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційних скарг, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги першого заступника керівника Львівської обласної прокуратури та Львівського національного університету імені Івана Франка задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року скасувати.

Справу № 463/9009/21 передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Львівського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: І. О. Дундар

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун

Є. В. Краснощоков