КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі

21 травня 2024 року Київ № 320/7222/24

Суддя Київського окружного адміністративного суду Горобцова Я. В., розглянувши позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «РЕДУТ» до Військової частини НОМЕР_1 в особі Міністерства оборони України, Київської митниці, майора ОСОБА_1 , старшого державного інспектора відділу Соколова Сергія про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «РЕДУТ» до Військової частини НОМЕР_1 в особі Міністерства оборони України, Київської митниці, майора ОСОБА_1 , старшого державного інспектора відділу Соколова Сергія, в якій позивач просить:

- визнати протиправними і такими, що порушують Закон України «Про передачу, примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» дії Військової частини НОМЕР_1 в особі Мніністерства оборони України щодо примусового відчуження без попереднього повного відшкодування вартості 750 жилетів з конструктивними можливостями для закріплення броне плит (плито носок) та 1500 бронеплит з маркуванням «material Alumina + PE, Protection Level NIJ IV STA, Spesification 250x300mm, STRIKE FACE» загальною вартістю 7 297 500, 00 грн належних на праві власності Товариству з обмеженою відповідальністю «РЕДУТ»;

- визнати протиправними дії старшого державного інспектора відділу Київської митниці ОСОБА_2 щодо підписання Акту про примусове відчуження майна від 25.07.2022 замість власника (його законного представника);

- визнати протиправними дії представника Військової частини НОМЕР_1 майора ОСОБА_1 щодо здійснення примусового відчуження майна згідно з Актом про примусове відчуження майна від 25.07.2022 без повідомлення власника (його законного представника);

- визнати протиправними і такими, що порушують Закон України «Про передачу, примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» наказ командира Військової частини НОМЕР_1 в особі Міністерства оборони України щодо примусового відчуження 750 жилетів з конструктивними можливостями для закріплення бронеплит (плитоносок) та 1500 бронеплит з маркуванням «material Alumina + PE, Protection Level NIJ IV STA, Spesification 250x300mm, STRIKE FACE» загальною вартістю 7 297 500, 00 грн належних на праві власності Товариству з обмеженою відповідальністю «РЕДУТ»;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 в особі Міністерства оборони України повернути Товариству з обмеженою відповідальністю «РЕДУТ» 750 жилетів з конструктивними можливостями для закріплення бронеплит (плитоносок) та 1500 бронеплит з маркуванням «material Alumina + PE, Protection Level NIJ IV STA, Spesification 250x300mm, STRIKE FACE» загальною вартістю 7 297 500, 00 грн.

За змістом норм частин першої та другої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України), суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, чи: 1) подана позовна заява особою, яка має адміністративну процесуальну дієздатність; 2) має представник належні повноваження (якщо позовну заяву подано представником); 3) відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу; 4) належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності; 5) позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними); 6) немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.

Суддя відкриває провадження в адміністративній справі на підставі позовної заяви, якщо відсутні підстави для залишення позовної заяви без руху, її повернення чи відмови у відкритті провадження у справі.

Дослідивши зміст та матеріали адміністративного позову, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови позивачам у відкритті провадження у справі з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

За змістом пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статті 242 КАС України, висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п`ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.

Так, Верховний Суд у постанові від 22.08.2023 року у справі №725/3969/22, розглядаючи справу за позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування висновку з оцінки майна, дійшов наступних висновків:

«Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (стаття 124 Конституції України).

Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який, зокрема, вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Європейський суд з прав людини зазначає, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви №29458/04 і 29465/0, пункт 24).

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №712/9272/17, провадження № 14-345цс19).

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС України).

Суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України (частина третя статті 5 КАС України).

Згідно з частиною першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

Відповідно до частини другої статті 46 КАС України, позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень.

Відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом (частина четверта статті 46 КАС України).

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (частина перша статті 19 ЦПК України).

Якщо порушенням своїх прав особа вважає наслідки, спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав чи обов`язків, то такі відносини мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією особою її майнових чи особистих немайнових інтересів, тому визнання незаконними (протиправними) таких рішень суб`єкта владних повноважень є способом захисту цивільних прав та інтересів відповідно до пункту 10 статті 16 ЦК України.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №520/13190/17, провадження №11-1066апп18, від 27 листопада 2018 року у справі №820/3534/17, провадження №11-870апп18, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Відповідно до змісту статті 9 Закону, фізичні особи, у яких відчужені будівлі, споруди, транспортні засоби та інше майно для потреб держави в умовах правового режиму воєнного стану мають право на відшкодування вартості у разі його примусового відчуження в умовах правового режиму воєнного стану.

Згідно з частиною першою статті 11 Закону, попереднє повне відшкодування вартості примусово відчуженого майна здійснюється на підставі документа, що містить висновок про вартість майна на дату його оцінки, яка проведена у зв`язку з прийняттям рішення про його примусове відчуження.

Відповідно до пункту 3 «Порядку розгляду заяв та здійснення виплат для наступної повної компенсації за майно, примусово відчужене в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 2012 року №998, заява про виплату наступної повної компенсації за примусово відчужене майно (далі - заява) приймається, обліковується і розглядається за місцем відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану - територіальним центром комплектування та соціальної підтримки. До заяви додаються акт про примусове відчуження майна та висновок про вартість такого майна.

Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що оцінка майна, проведена з метою визначення його ринкової вартості, у подальшому є підставою для отримання компенсації вартості примусово відчуженого майна колишньому власнику, тобто захисту його майнового права.

Спір між сторонами у справі, яка переглядається, виник у зв`язку з незгодою позивачки з визначеною вартістю її майна, яке примусово відчужено на підставі Закону, отже, є таким, що стосується виникнення, зміни або припинення цивільних прав фізичної особи, незалежно від того, що стороною спору є суб`єкт публічного права.

З огляду на зазначене за своїм суб`єктним складом, предметом спору, обраним позивачкою способом захисту порушених прав та характером спірних правовідносин спір є приватно-правовим і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Оцінюючи доводи касаційної скарги щодо юрисдикції спору, Верховний Суд взяів до уваги також висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі №686/8141/22, провадження №61-5313св23, зокрема, що у разі прийняття рішення про примусове відчуження майна, яке порушує, на думку позивача, його цивільне право, судовий захист цього права здійснюється в порядку цивільного судочинства…».

Предметом розгляду даної справи є визнання протиправними дій щодо примусового відчуження без попереднього повного відшкодування вартості майна, Акту про примусове відчуження майна через порушення приписів Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану».

Крім того, Верховний Суд у постанові від 13.09.2023 року у справі №707/1298/22, розглядаючи справу за позовом до Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України про скасування акта та витребування майна, дійшов такого висновку:

«Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу (частина третя статті 321 ЦК України).

У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція) (частина перша статті 353 ЦК України).

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості (частина друга статті 353 ЦК України).

Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду (частини третя та четверта статті 353 ЦК України).

У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення у судовому порядку. У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов`язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв`язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна (частини п`ята та шоста статті 353 ЦК України).

Як в доктрині приватного права, так і в судовій практиці усталеним є підхід, що:

під реквізицією варто розуміти примусове оплатне відчуження майна державою у власника при існуванні надзвичайних обставин на підставі та в порядку, встановленому законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості або без такого. Метою реквізиції є усунення або запобігання тим наслідкам, що виникли або можуть виникнути, наступити через стихійне лихо, аварію, епідемію, епізоотію, воєнний або надзвичайний стан та за інших надзвичайних обставин;

реквізиція застосовується за надзвичайних обставин, які вимагають негайних дій, вона провадиться в позасудовому (адміністративному) порядку за рішенням органів державної влади. Адміністративний порядок реквізиції майна у власника обумовлений необхідністю швидкої реакції від органів державної влади на надзвичайні обставини. Норми, що регулюють реквізицію, спрямовані на вирішення колізії публічного інтересу та цивільного права (зокрема, права власності, інших цивільних прав), розв`язання якої відбувається на користь публічного інтересу;

залежно від підстави проведення реквізиції, два її види: реквізиція за надзвичайних обставин (частина перша статті 353 ЦК України); реквізиція в умовах воєнного або надзвичайного стану (частина друга статті 353 ЦК України). Відмінність між реквізицією (частина перша статті 353 ЦК України) та реквізицією в умовах надзвичайного чи воєнного стану (частина друга статті 353 ЦК України) є момент відшкодування вартості майна: У першому випадку його має бути проведено до примусового відчуження майна, а в другому випадку обов`язок держави відшкодувати вартість майна настає після його примусового відчуження;

право вимагати повернення майна обумовлюється наявністю в особи статусу «колишнього» власника. За допомогою такої конструкції законодавець створює передумови для охорони інтересів приватних осіб. Повернення майна можливе за умови: припинення надзвичайних обставин, тобто стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії, воєнного або надзвичайного стану та ін.; збереження майна; заявлення власником позовної вимоги про його повернення до органу, що проводив його реквізицію або якому передано відповідне майно; встановлення можливості повернення (див., зокрема: постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 серпня 2018 року в справі № 284/276/16-ц (провадження № 61-11070св18); Крат В. І. Коментар статті 353 Реквізиція / Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар. Т. 3: Право власності та інші речові права / за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. - Харків : ЕКУС, 2023. - С. 224 - 238).

Критеріями розмежування судової юрисдикції, зокрема господарської та цивільної юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад учасників правовідносин, зміст їх прав та обов`язків, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ та/або спорів. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 03 листопада 2020 року у справі №922/88/20 (провадження №12-59гс20), від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19); від 19 травня 2020 року у справі №910/23028/17 (провадження №12-286гс18); від 28 січня 2020 року у справі №50/311-б(провадження №12-143гс19) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 квітня 2021 року у справі №591/5242/18 (провадження №14-168цс20).

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності (пункти 1, 8 частини першої статті 19 КАС України)

Право звернутися з адміністративним позовом про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності мають органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які відповідно до закону можуть викуповувати ці об`єкти для суспільних потреб. Адміністративні справи про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності розглядаються та вирішуються апеляційним адміністративним судом за місцем розташування нерухомого майна, що підлягає примусовому відчуженню (частина перша та друга статті 267 КАС України).

Касаційний суд зауважує, що законодавець визначив юрисдикцію адміністративних судів з розгляду справ про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності (статті 350, 351 ЦК України). Вирішення спорів щодо реквізиції чинним законодавством до адміністративного судочинства не віднесений.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини четвертої статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 червня 2023 року в справі №686/8141/22 (провадження №61-5313св23) зазначено, що:

«Відповідно до вимог статті 316, 317, 319 ЦК України право власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі, інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майно на власний розсуд. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини другої статті 353 ЦК України в умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.

Підсумовуючи викладене, не є публічно-правовим спір між суб`єктом владних повноважень та суб`єктом приватного права - фізичною особою, у якому дії суб`єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної особи. У такому випадку - це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб`єкт публічного права.

Предметом спору у цій справі є оскарження акта щодо примусового відчуження транспортного засобу позивача, а отже, спір, що виник між сторонами у цій справі, стосується майнових прав позивача та має приватно-правовий характер. Спірні правовідносини виникли внаслідок прийняття рішення про примусове відчуження майна, яке порушує, на думку позивача, його права, а тому у позивача виникла необхідність захисту свого цивільного права, у зв`язку з чим він правомірно звернувся до суду із позовом в порядку цивільного судочинства.

Вказаного суд апеляційної інстанції не врахував та при вирішенні питання юрисдикції спору не оцінив належним чином предмет спору та характер спірних правовідносин, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про те, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Наведене узгоджується із висновком, сформульованим Верховним Судом у постанові від 14 лютого 2023 року у справі № 904/868/22, на який заявник посилається у касаційній скарзі».

У справі, що переглядається, позивач пред`явив позовні вимоги про визнання недійсним та скасування акту про примусове відчуження або вилучення майна та витребування у військової частини і передання цього майна позивачу;

апеляційний суд не звернув уваги, що законодавець визначив юрисдикцію адміністративних судів з розгляду справ про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності (статті 350, 351 ЦК України). Вирішення спорів щодо реквізиції чинним законодавством до адміністративного судочинства не віднесений.

Тому суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про належність цього спору до адміністративної юрисдикції та наявність підстав для закриття провадження у справі».

Викладене в цілому свідчить про формування сталої судової практики Верховного Суду щодо розгляду вказаної категорії справ в порядку цивільного судочинства.

Отже спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Окрім того, обґрунтовуючи свої вимоги, ТОВ "ТД "Редут" посилається на те, що Військова частина НОМЕР_1 відмовляється виконувати судове рішення - рішення Солом"янського районного суду міста Києва від 31.10.2023 у справі №760/8432/22 та не повертає 750 жилетів з конструктивними можливостями для закріплення бронеплит (плитоносок) та 1500 бронеплит з маркуванням «material Alumina + PE, Protection Level NIJ IV STA, Spesification 250x300mm, STRIKE FACE» загальною вартістю 7 297 500, 00 грн.

Отже, позовні вимоги ТОВ "ТД "Редут" зводяться до оскарження бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо невиконання вищевказаного судового рішення та спонукають відповідача виконати винесене у 2023 році судове рішення.

Суд звертає увагу, що ст. 14 КАС України передбачено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Відповідно до вимог статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Отже, судове рішення виконується безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень.

Таким чином, виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Зокрема, у справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 р. Європейський суд вказав, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на судовий захист було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Відповідно до ч. 6 ст. 170 КАС України у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз`яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.

Суд роз`яснює позивачу, що розгляд такої справи віднесено до юрисдикції загального суду за правилами цивільного судочинства.

На підставі викладеного та керуючись п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України, суд

у х в а л и в:

Відмовити у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «РЕДУТ» до Військової частини НОМЕР_1 в особі Міністерства оборони України, Київської митниці, майора ОСОБА_1 , старшого державного інспектора відділу ОСОБА_2 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії.

Роз`яснити позивачу, що даний спір підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

Роз`яснити позивачу, що повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.

Копію ухвали про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі разом із позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами надіслати особі, яка подала позов.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та може бути оскаржена до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня проголошення (підписання) ухвали.

СуддяЯ.В. Горобцова