ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 травня 2024 рокуЛьвівСправа № 460/24371/23 пров. № А/857/5636/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Коваля Р. Й.,

суддів Гуляка В. В.,

Ільчишин Н. В.,

розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2024 року (прийняте у порядку спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні у м. Рівному суддею Гудимою Н. С.) в адміністративній справі № 460/24371/23 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (далі також - ГУ ПФУ в Рівненській області, відповідач) щодо не нарахування та невиплати підвищення до пенсії відповідно до статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», в межах строків позовної давності;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити доплату до пенсії в розмірі двох мінімальних заробітних плат згідно з статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», в межах строків позовної давності.

Позов обґрунтовано тим, що позивач зареєстрований і проживає в населеному пункті, який відповідно до переліку населених пунктів, віднесених до зони радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затверджених постановою Кабінету Міністрів Української РСР № 106 від 23 липня 1991 року, віднесений до зони гарантованого добровільного відселення та перебуває на обліку в ГУ ПФУ в Рівненській області. Вказує, що відповідач повинен проводити виплату щомісячної доплати до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на радіоактивно забрудненій території, передбаченої статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильської катастрофи», проте не нараховує та не виплачує такі суми, що є протиправною бездіяльністю.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2024 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із цим рішенням, його оскаржив ОСОБА_1 , який вважає, що оскаржуване рішення прийняте на підставі не повністю досліджених доказах та з помилковим застосуванням норм матеріального права, а тому просить скасувати це рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити.

У доводах апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що позивач, маючи посвідчення 2 категорії, проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, що підтверджується довідкою № 848 від 29.29.2023, а також до апеляційної скарги додав акт обстеження житлово-побутових умов фактичного проживання № 24, які засвідчують його фактичне постійне місце проживання по АДРЕСА_1 . Водночас, він відповідно до статей 10, 11 Закону № 796-ХІІ належить до потерпілих від Чорнобильської катастрофи, що за одночасної наявності усіх інших необхідних підстав (проживає на території радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи та є непрацюючим пенсіонером), надає право на отримання підвищення до пенсії відповідно до статті 39 Закону № 796-ХІІ. Вважає, що суд першої інстанції протиправно не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 18.03.2020 у зразковій справі № 240/4937/18.

Відповідно до частини четвертої статті 229 КАС України у зв`язку з розглядом справи у письмовому провадженні фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач є непрацюючим пенсіонером; має посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (категорія 2) та з його слів з 2012 року проживає у населеному пункті, який відповідно до переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.1991 № 106, віднесено до зони гарантованого добровільного відселення.

Вважаючи протиправною бездіяльність пенсійного органу щодо не нарахування на невиплати доплати до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у порядку статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту проживання і реєстрації місця проживання саме у зоні гарантованого добровільного відселення, а тому заявлені позовні вимоги необґрунтовані, оскільки відповідно до відмітки "Місце проживання" в паспорті громадянина України серії НОМЕР_1 , виданого на ім`я ОСОБА_1 , останній з 21.05.2018 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 5 - 6). А місто Вараш Рівненської області не віднесено до зони гарантованого добровільного відселення відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 № 106.

Надаючи правову оцінку правильності вирішення судом першої інстанції спору, суд апеляційної інстанції виходить із такого.

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я визначено Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 № 796-XII, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 796-XII).

Розділом IV Закону № 796-XII встановлено особливості регулювання праці громадян, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, та статтею 39 в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин з врахуванням Рішення Конституційного Суду № 10-рп/2008 від 22.05.2008, встановлено, що громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах - у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати.

Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті.

28 грудня 2014 року прийнятоЗакон України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» № 76-VIII(далі - Закон №76-VIII), який набрав чинності 01 січня 2015 року, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого внесено зміни доЗакону № 796-ХІІшляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.

04 лютого 2016 року прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» № 987-VIII (далі - Закон № 987-VIII), який згідно з розділом ІІ «Прикінцеві положення» набрав чинності з 01 січня 2016 року і який включив до Закону № 796-ХІІ статтю 39 «Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження» такого змісту: «Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України».

Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018визнано такими, що не відповідаютьКонституції України(є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4розділу І Закону № 76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4розділу І Закону № 76-VІІІ, визнані неконституційними, втрачають чинність з дняухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 17 липня 2018 року №6-р/2018 вказав, що обмеження чи скасуванняЗаконом № 76-VIIIпільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом № 796-ХІІ, фактично є відмовою держави від її зобов`язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписистатті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов`язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон № 76-VIII у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом № 796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини 2 статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

При цьому, в Рішення Конституційного Суду України застережень щодо порядку застосуваннястатті 39 Закону № 796-ХІІне містить.

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 240/4937/18, відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта - статті 39 Закону № 796-ХІІ до внесення змін Законом № 76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01 січня 2016 року статті 39 Закону № 796-ХІІ у редакції Закону № 987-VIII. І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та стаття 6 КАС України) в частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав.

Такий підхід до розуміння наслідків визнання неконституційними нормативно-правових актів (або окремих положень) та усунення колізії, що виникла внаслідок цього, забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України.

Отже, з 17 липня 2018 року відновлена дія редакції статті 39 Закону № 796-ХІІ, чинна до 01 січня 2015 року та яка за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону № 987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом № 987-VIII.

Верховний Суд у рішенні від 21 січня 2019 року та Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у зразковій справі № 240/4937/18 вказали, що редакція статті 39, яка була чинна до 01 січня 2015 року, врегульовувала питання здійснення доплат таким категоріям громадян: 1)особам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення (у зоні безумовного (обов`язкового) відселення, у зоні гарантованого добровільного відселення, у зоні посиленого радіоекологічного контролю); 2) непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях; 3) студентам, які там навчаються; 4) пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення; 5) громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов`язкового) відселення після повного відселення жителів.

Отже, право на отримання доплати, передбаченої статтею 39 Закону № 796-ХІІ, надано непрацюючим пенсіонерам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у зразковій справі № 240/4937/18 визначила обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права, а саме: а) позивач проживає на території радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; б) позивач є непрацюючим пенсіонером; в) відповідачем є відповідне управління ПФУ; г) предметом спору є нарахування та виплата з 17 липня 2018 року підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, в розмірі, визначеному частиною другою статті 39 Закону № 796-ХІІ, у редакції, чинній до 01.01.2015.

Водночас, апеляційний суд зазначає, що відповідно до пункту 2 статті 65 Закону №796-XII, посвідчення Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та Потерпілий від Чорнобильської катастрофи є документами, що підтверджують статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надають право користування пільгами, встановленими цим Законом.

При цьому, положення статті 39 Закону № 796-XII не ставлять у залежність право особи на підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, із наявністю/відсутністю в неї посвідчення, що підтверджує віднесення останньої до осіб, постраждалих від Чорнобильської катастрофи 1, 2, 3 категорії. Системний аналіз положень Закону № 796-XII дозволяє дійти висновку, що означений закон спрямований на регулювання правового становища широкого кола громадян, не всі з яких мають право на отримання посвідчення встановленого зразка. Право на отримання підвищення до пенсії гарантується (1) непрацюючим (2) пенсіонерам, які (3) проживають на територіях радіоактивного забруднення.

Зазначені обставини встановлені апеляційним судом та підтверджені матеріалами справи.

Проте, дослідивши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ця справа не відповідає ознакам типової справи, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи № 240/4937/18, оскільки у зразковій справі вирішувалися позовні вимоги про визнання протиправною відмови пенсійного органу у відновленні нарахування та виплати позивачу за період з 17 липня 2018 року доплати до пенсії відповідно до ст. 39 Закону № 796-ХІІ.

А при вирішенні спірних правовідносин, насамперед, дослідженню підлягають обставини наявності у діях пенсійного органу протиправної бездіяльності щодо нарахування та виплати позивачу підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, що віднесена до зони гарантованого добровільного відселення.

Згідно частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Реалізація порушеного чи оспорюваного права відбувається шляхом пред`явлення позову у формі позовної заяви до суду першої інстанції.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати), зазвичай, індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Згідно частини п`ятої статті 55 Конституції України кожному гарантується захист своїх прав, свобод та інтересів від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами. Отже, цією конституційною нормою передбачено можливість застосування способів захисту права, в тому числі, не передбачених процесуальними нормами.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні й конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Основного Закону України, у рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист (п.4.1 мотивувальної частини вказаного рішення).

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові особисте суб`єктивне бачення порушеного права чи охоронюваного інтересу та спосіб його захисту.

З огляду на положення статей 5, 245 КАС України адміністративний позов може містити вимоги щодо визнання протиправними рішення, дії чи бездіяльності відповідача, зобов`язання його вчинити певні дії, відшкодувати шкоду, заподіяну незаконними рішенням, дією або бездіяльністю. Встановивши, що відповідач порушив норми права, які регулюють спірні правовідносини, адміністративний суд повинен визнати такі дії протиправними.

Згідно згаданих норм такі повноваження суд реалізує в разі встановлення факту порушення прав, свобод та інтересів позивача і необхідність їх відновлення таким способом, який б гарантував повний захист прав, свобод та інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечував його виконання та унеможливлював необхідність наступних звернень до суду.

Відповідно до частини другої статті 6, частин першої, другої статті 7 КАС України суд при вирішенні справи застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейський суд з прав людини, вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Водночас, в розумінні частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З наведеного видно, що у порядку адміністративного судочинства підлягають захисту лише порушені права і суд позбавлений можливості задовольняти вимоги в разі, якщо права позивача не були порушені.

При цьому колегія суддів зазначає, що для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків.

Крім того, потрібно з`ясувати юридичний зміст, значимість, тривалість та межі протиправної бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість/протиправність бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 160/6885/19.

Окрім того, колегія суддів вказує, що бездіяльність суб`єкта владних повноважень може бути визнана протиправною адміністративним судом лише у випадку, якщо відповідач ухиляється від вчинення дій, які входять до кола його повноважень та за умови наявності правових підстав для вчинення таких дій.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 грудня 2018 року у справі № 3813/4640/17.

У постанові Касаційного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року в справі №342/158/17 суд касаційної інстанції зазначив, що протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень треба розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

Суд апеляційної інстанції зауважує, що виникнення чи відновлення права на виплату пенсії (підвищення до пенсії, доплат), переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється не автоматично, а передбачає виконання ряду процедурних дій, пов`язаних з призначенням пенсії, поновленням виплат чи переведення на інший вид пенсії.

Для отримання підвищення пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають в зоні гарантованого добровільного відселення, передбаченого ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», першочергово необхідно звернутись до Головного управління Пенсійного фонду України із відповідною заявою та наданням необхідного переліку документів, як це передбачено Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» № 22-1 від 25.11.2005.

Відповідно до пункту 1.10 Порядку № 22-1 особам, які одержують пенсію, призначену органами Пенсійного фонду за іншими законами, або допомогу, призначену органами соціального захисту населення, пенсія призначається з дати виникнення права на неї з урахуванням пункту 1.9 цього розділу.

За правилами п.1.9 Порядку № 22-1 днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, відповідної заяви.

Право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію.

Тобто, підставою для вчинення дій, спрямованих на нарахування та виплати підвищення до пенсії, передбаченої ст. 39 Закону № 796-ХІІ, є відповідна заява особи та перелік документів, подані до уповноваженого органу ПФУ в установленому порядку.

З матеріалів справи видно, що позивач є непрацюючим пенсіонером.

Разом з тим, відповідно до відмітки "Місце проживання" в паспорті громадянина України серії НОМЕР_1 , виданого на ім`я ОСОБА_1 , останній з 21.05.2018 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 5 - 6).

Колегія суддів апеляційного суду зазначає, що місто Вараш Рівненської області не віднесено до зони гарантованого добровільного відселення відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 № 106.

При цьому суд відхиляє доводи скаржника на підтвердження факту його постійного проживання без реєстрації в с. Чарторийськ Камінь-Каширського району Волинської області, яке віднесене до зони гарантованого добровільного відселення, та зазначає таке.

Пунктом 1 частини першої статті 3 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» від 05.11.2021 № 1871-ІХ(далі - Закон № 1871-ІХ) передбачено, що декларування та реєстрація місця проживання (перебування) особи здійснюється з метою: створення умов для реалізації прав особи, зокрема виборчих прав, права на участь у місцевому самоврядуванні, на отримання соціальних, публічних послуг, у випадках, передбачених законом.

Відповідно до ч.1 ст. 4 Закону № 1871-ІХ особа одночасно може мати лише одне задеклароване або одне зареєстроване місце проживання (перебування).

Так, в матеріалах справи є довідки виконавчого комітету Маневицької селищної ради від 29.09.2023 № 848, від 23.02.2024 № 368 про те, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає в с. Чарторийськ Камінь-Каширського району без реєстрації з червня місяця 2012 року та акт обстеження житлово-побутових умов фактичного проживання № 24, які засвідчують його фактичне постійне місце проживання по АДРЕСА_1 .

Водночас, колегія суддів враховує, що за приписами ч. 1 ст. 26 Закону № 1871-ІХ за заявою особи, яка декларує або реєструє місце проживання (перебування), власника (співвласника) житла, представників, законних представників особи або власника (співвласника) житла, уповноваженої особи житла, іпотекодержателя або довірчого власника (далі - суб`єкт звернення) орган реєстрації видає витяг із реєстру територіальної громади, що підтверджує зареєстроване або задеклароване місце проживання (перебування) особи, виключення інформації з реєстру територіальної громади про місце проживання (перебування) особи.

Відповідно до пункту 2 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1871-ІХ місце проживання (перебування) особи, зареєстроване до набрання чинності цим Законом, не підлягає повторній реєстрації (декларуванню). Для підтвердження інформації про місце проживання (перебування), зареєстроване до набрання чинності цим Законом, особа може подавати відомості про місце проживання, що були внесені до:

1) паспорта громадянина України, виготовленого у формі книжечки;

2) паспорта громадянина України або паспорта громадянина України для виїзду за кордон у формі е-паспорта або е-паспорта для виїзду за кордон;

3) витягу з реєстру територіальної громади.

Отже, пенсіонер для підтвердження інформації про місце проживання повинен надати відомості про місце проживання, що були внесені до документів, визначених Законом №1871-ІХ.

Розділом І Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України № 22-1 від 25.11.2005, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України від 27.12.2005 № 1566/11846 (далі - Порядок № 22-1), визначено, що заява про призначення, перерахунок, поновлення пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший (Заява про призначення/перерахунок пенсії - додаток 1); заява про припинення перерахування пенсії на поточний рахунок пенсіонера в банку та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, продовження виплати пенсії за довіреністю, виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім`ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, виплату пенсії за шість місяців наперед у зв`язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, переведення виплати пенсії за новим місцем проживання (Заява про виплату пенсії - додаток 2); заява про працевлаштування (звільнення), початок (припинення) діяльності, пов`язаної з отриманням доходу, що є базою нарахування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (додаток 3); заява про виплату недоотриманої пенсії у зв`язку зі смертю пенсіонера (додаток 4) подається заявником до територіального органу Пенсійного фонду України (далі - орган, що призначає пенсію). (абз.1 п. 1.1).

За приписами абз. 7 п. 1.8 Порядку № 22-1 днем звернення за перерахунком пенсії за новим місцем проживання вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, заяви з усіма необхідними документами (у разі подання заяви через вебпортал або засобами Порталу Дія - дата реєстрації заяви зі сканованими копіями документів, які відповідають оригіналам документів та придатні для сприйняття їх змісту (мають містити чітке зображення повного складу тексту документа та його реквізитів).

Розділом ІІ Порядку № 22-1 передбачено, що до заяви про призначення пенсії за віком додаються документи, зокрема, відомості про місце проживання особи (пп. 4 п. 2.1).

Для підтвердження інформації про місце проживання особа може надавати відомості про місце проживання, що були внесені до документів, визначених Законом № 1871-ІХ (пункт 2.22).

Додатком 7 до Порядку № 22-1 затверджено пам`ятку пенсіонера, згідно з пунктом 2 якої пенсіонери протягом 10 днів зобов`язані повідомляти територіальні органи Пенсійного фонду України про обставини, що спричиняють зміну розміру пенсійної виплати або припинення її виплати з наданням документів, що підтверджують, зокрема, зміну місця проживання (реєстрації).

Отже, саме заява про перерахунок пенсії у зв`язку зі зміною місця проживання, з усіма необхідними документами є доказами, що підтверджують повідомлення територіального органу Пенсійного фонду України про зміну місця проживання позивача і виникнення права на перерахунок позивачу пенсії за новим місцем проживання (реєстрації).

Отже, реалізація такого права пов`язується з поведінкою самого пенсіонера, який має повідомити орган Пенсійного фонду про зміну місця проживання, що зумовлює виплату спірного підвищення до пенсії.

Водночас, до матеріалів справи не надано жодних доказів звернення позивача, у зв`язку зі зміною місця проживання, до територіальних органів пенсійного фонду з відповідною заявою щодо призначення (відновлення виплати) підвищення до пенсії передбаченого ст. 39 Закону № 796-ХІІ, та відмови пенсійного органу у призначенні та виплаті (відновленні виплати) такого підвищення, станом на момент подання позову.

За таких обставин колегія суддів дійшла переконання, що місцевий суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин ізакон, який їх регулює, та погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність відмови у задоволенні позову.

Статтею 316 КАС Українипередбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням викладеного, рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують, тому підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції відсутні.

Керуючись ст. ст. 229, 308, 311, 315, 316, 321, 328, 370, 383 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2024 року в адміністративній справі № 460/24371/23 - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя Р. Й. Коваль судді В. В. Гуляк Н. В. Ільчишин