Постанова

Іменем України

24 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 205/1329/22

провадження № 61-6154 св 23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Пророка В. В.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Олійник А. С., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач-ОСОБА_1 ,відповідач-Акціонерне товариство «Українська залізниця»,представник відповідача -Деянков Станіслав Анатолійович,третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, -Всеукраїнська професійна спілка «Спілка залізничників України»,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Всеукраїнська професійна спілка «Спілка залізничників України», про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

за касаційною скаргоюАкціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця», поданою його представником -Деянковим Станіславом Анатолійовичем, на постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 березня 2023 року, прийняту колегією суддів у складі Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця»), у якому, з урахуванням уточнень, просила скасувати наказ від 08 грудня 2021 року № 1953 про відсторонення її від роботи (далі - спірний наказ) та стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час незаконного відсторонення її від роботи у сумі 28 614,85 грн.

2. Позивачка обґрунтовує свої вимоги тим, що працює на посаді касира товарного (вантажного) 1 категорії станції Діївка структурного підрозділу «Дніпровська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» (далі - структурний підрозділ АТ «Українська залізниця»).

3. 30 листопада 2021 року відповідачем їй був наданий для ознайомлення під підпис лист-ознайомлення щодо необхідності надати документ, який підтверджує отримання нею профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 (далі - щеплення проти COVID-19), або наявність протипоказань щодо такого щеплення, а також вона була попереджена, що відсутність такого щеплення у разі її відмови або ухилення від щеплення може бути підставою для відсторонення від роботи з 09 грудня 2021 року.

4. 08 грудня 2021 року позивачка подала на адресу керівництва відповідача заперечення на зазначений лист-ознайомлення та заяву про те, що нею було прийнято рішення про тимчасове утримання від медичного експерименту, який полягає у щепленні проти COVID-19, до моменту опублікування в офіційних джерелах результатів, які містять в сукупності науково обґрунтовані докази, у тому числі адекватних та добре контрольованих досліджень, які дають змогу вважати, що вакцини або інші медичні імунобіологічні препарати можуть бути ефективними для профілактики цієї хвороби та не несуть загрози життю та здоров`ю вакцинованих. Зокрема, у цій заяві позивачка запропоновала відповідачу забезпечити її безкоштовним проходженням ПЛР-тестування кожні 72-години або, в разі відсутності відповідного фінансування по відшкодуванню ПЛР-тестування, перевести її на дистанційний режим роботи чи оплатити їй час простою не з вини працівника, в тому числі і на період оголошення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, згідно із частиною першою статті 113 Кодексу законів про працю України від 10 грудня 1971 року № 322-VIII (в актуальній редакції далі - КЗпП України) та Колективного договору відповідача, про що видати відповідний наказ (розпорядження).

5. На переконання позивачки відповідач безпідставно проігнорував відповідну заяву та видав незаконний спірний наказ (який не відповідає вимогам законодавства) про відсторонення її з 09 грудня 2021 року від роботи без збереження заробітної плати до підтвердження здійснення щеплення проти COVID-19 або надання висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення цього щеплення.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

6. Заочним рішенням Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 23 серпня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.

7. Суд першої інстанції вказав на те, що частина перша статті 46 КЗпП України відсилає до категорії «передбачених законодавством», а до терміну «законодавство» відповідно до рішення Конституційного Суду України від 09 липня 1998 року № 12-рп/09 включені, у тому числі декрети та постанови Кабінету Міністрів України.

8. Працівники відповідача підпадають під дію вимог пункту 41-6 Постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (в актуальній редакції далі - Постанова КМУ про встановлення карантину) та наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за № 1306/36928 (в актуальній редакції далі - Наказ МОЗ України про обов`язкове профілактичне щеплення певних працівників, а міністерство - МОЗ України).

9. Суд першої інстанції дійшов висновку, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб, а не тільки проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу, включених до календаря щеплень. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень ці працівники у порядку, встановленому законом, відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Винятком є ситуація, коли працівник має абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19, на підтвердження чого він має надати медичний висновок про наявність протипоказань до щеплення проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я.

10. Позивачка не надала суду доказів наявності в неї протипоказань до проведення щеплення проти COVID-19, натомість суд встановив, що вона відмовляється від цього щеплення.

11. Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов`язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.

12. Також суд першої інстанції послався на правові висновки Верховного Суду та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо того, що примусова вакцинація як примусове медичне лікування означає втручання в право на повагу до приватного життя, що включає фізичну та психологічну недоторканність особи, але втручання у фізичну недоторканність особи можна вважати виправданим міркуваннями охорони здоров`я населення та необхідністю контролювати поширення інфекційних захворювань у певному регіоні. Якщо таке втручання має об'єктивні підстави та є виправданим, то принцип важливості суспільних інтересів превалює у цьому випадку над особистими правами особи. Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров`я її громадян.

13. Інформація щодо щеплення, яку позивачка мала надати відповідачу як своєму роботодавцеві відповідно до вимог пункту 41-6 Постанови КМУ про встановлення карантину, не входить до переліку даних, що підпадають під медичну таємницю згідно українського законодавства.

14. За результатами судового розгляду спору судові витрати зі сплати судового збору віднесені на рахунок позивача. Інші судові витрати у цій справі її учасники не довели.

Короткий зміст судового рішення апеляційного суду

15. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 березня 2023 року апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволена частково: заочне рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 23 серпня 2022 року скасоване та ухвалене нове рішення, яким позов задоволений частково:

15.1. Визнаний незаконним наказ структурного підрозділу АТ «Українська залізниця» від 08 грудня 2021 року № 1953 про відсторонення ОСОБА_1 від роботи з 09 грудня 2021 року;

15.2. Вирішено стягнути з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час незаконного відсторонення від роботи за період з 09 грудня 2021 року по 28 лютого 2022 року у сумі 35 273,70 грн, з утриманням із цієї суми установлених законодавством податків та зборів;

15.3. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено;

15.4. Допущене негайне виконання рішення суду в частині присудження виплати заробітної плати в межах суми платежу за один місяць у розмірі 11 903,48 грн, з утриманням із цієї суми установлених законодавством податків та зборів;

15.5. Вирішене питання розподілу судових витрат.

16. Апеляційний суд з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 вказав на те, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

17. Пунктом 17 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України 11 серпня 2014 № 551) встановлено, що факт відмови від щеплень з позначкою про те, що медичним працівником надані роз`яснення про наслідки такої відмови, оформлюється за формою № 063-2/о, підписується як громадянином (при щепленні неповнолітніх - батьками або іншими законними представниками, які їх замінюють), так і медичним працівником.

18. Отже, законодавством визначено порядок проведення профілактичних щеплень, а також передбачено порядок, згідно з яким встановлюється та оформлюється документально факт відмови особи від проведення щеплення. Іншого порядку відмови від обов`язкових профілактичних щеплень Закон не містить. Не містить Закон і іншої підстави для встановлення юридичного факту відмови особи від обов`язкових профілактичних щеплень, аніж відібране лікарем письмове підтвердження особи від вакцинації або акт, складений лікарем у присутності свідків, про відмову скласти особою таке письмове підтвердження.

19. Апеляційний суд встановив, що чинним законодавством на відповідача, який є роботодавцем позивачки, також покладений обов`язок забезпечити своєчасне проведення заходів, пов`язаних з проходженням працівниками обов`язкового профілактичного щеплення. Відповідач не надав суду жодних доказів про те, які заходи, спрямовані на проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівників, зокрема, і позивачки, були ним здійсненні, поряд з іншим, і у взаємодії з відповідними установами та пунктами щеплень проти COVID-19 (закладами охорони здоров`я) та з органами державної санітарно-епідеміологічної служби.

20. Матеріали справи не містять належних доказів того, що відповідачем було надано позивачці достатньо часу для проходження медичного огляду з метою встановлення наявності або відсутності протипоказань для профілактичного щеплення проти COVID-19, отримання від лікаря повної та об`єктивної інформації про щеплення проти COVID-19 та наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення, а також належним чином оформленої у відповідності до вимог чинного законодавства відмови позивачки або ухилення останньої від щеплення проти COVID-19. У спірному наказі відсутні відомості про те, що позивачка, починаючи з 30 листопада 2021 року до моменту відсторонення (09 грудня 2021 року) відмовилась або ухилялась від проходження обов`язкового щеплення та якими доказами (документами) підтверджується факт відмови чи ухилення.

21. Апеляційний суд звернув увагу на те, що 08 грудня 2021 року, тобто в день ознайомлення зі спірним наказом, позивачкою надано відповідачу заперечення щодо відповідного листа, зокрема необхідності робити щеплення проти COVID-19, та заяву з пропозиціями уникнути її відсторонення від роботи. Даною заявою позивачка підтвердила, що вона не відмовляється або ухиляється від проходження обов`язкового щеплення. Таким чином, відповідачем не доведено, що позивачка відмовилася або ухилилася від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19.

22. Зі змісту спірного наказу вбачається, що позивачку фактично відсторонено від виконання посадових обов`язків на весь час відсутності щеплення проти COVID-19. Однак Наказ МОЗ України про обов`язкове профілактичне щеплення певних працівників у відповідному переліку передбачає обов`язковість цього щеплення на період дії відповідного карантину.

23. Дії роботодавця не передбачали жодної індивідуальної оцінки виконуваних трудових обов`язків позивачки, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Відповідачем не наведено жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Доказів того, що відповідачем було запропоновано дистанційну/надомну форму організації праці позивачки суду не надано. Апеляційний суд дійшов висновку, що відповідач безпідставно проігнорував відповідні пропозиції позивачки, які вона висловила у заяві, переданій відповідачу 08 грудня 2021 року. Зокрема апеляційний суд зазначив, що він встановив, що позивачка має окремий кабінет та з урахуванням специфіки її роботи вона може взагалі не контактувати з іншими співробітниками відповідача.

24. Виходячи з принципу jura novit curia (суд знає закони) апеляційний суд вказав на необхідність розрахунку суми стягнення заробітної плати, заявленої у позові. Вирішуючи питання щодо стягнення середнього заробітку за час незаконного відсторонення від роботи колегія суддів виходить з того, що такий заробіток підлягає стягненню з відповідача на користь позивачки за період з дня її відсторонення (15 грудня 2021 року) і по день її відновлення на посаді (03 березня 2022 року).

25. Керуючись встановленим Законом порядком обрахунку середнього заробітку, апеляційний суд здійснив власний розрахунок вимоги позивачки щодо цього стягнення.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

26. ОСОБА_1 перебуває у трудових відносинах із АТ «Українська залізниця», працюючи на посаді касира товарного (вантажного) 1 категорії станції Діївка структурного підрозділу «Дніпровська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця».

27. 07 грудня 2021 року ОСОБА_1 надала відповідачу заперечення на лист-ознайомлення з приводу щеплення проти COVID-19 та заяву, у якій вона зазначила, що нею прийняте рішення тимчасово утриматись від щеплення проти COVID-19, також вона вказувала, що вона не відмовляється і не ухиляється від щеплення проти COVID-19. Також позивачка запропонувала відповідачу забезпечити її безкоштовним проходженням ПЛР-тестування кожні 72-години або, у разі відсутності відповідного фінансування по відшкодуванню ПЛР-тестування, перевести її на дистанційний режим роботи чи оплатити їй час простою не з вини працівника, в тому числі і на період оголошення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, згідно із частиною першою статті 113 КЗпП України та Колективного договору відповідача, про що видати відповідний наказ (розпорядження).

28. Відповідно до наказу від 08 грудня 2021 року № 1953 «Про відсторонення від роботи» ОСОБА_1 , яка обіймає посаду касира товарного (вантажного) 1 категорії станції Діївка, відсторонена від роботи з 09 грудня 2021 року без збереження заробітної плати до дня фактичного щеплення проти COVID-19 або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19 (форма № 028-1/о). Спірний наказ виданий із посиланням на статтю 46 КЗпП України; частину другу статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-III «Про захист населення від інфекційних хвороб» (в актуальній редакції далі - Закон про захист від інфекційних хвороб); Наказ МОЗ України про обов`язкове профілактичне щеплення певних працівників; пункт 41-6 Постанови КМУ про встановлення карантину. Також у спірному наказі зазначено, що він виданий на підставі акту від 30 листопада 2021 року про відмову позивачки від ознайомлення з листом-ознайомленням працівників станції Діївка щодо щеплення проти COVID-19. ОСОБА_1 за її підписом була з цим наказом ознайомлена та висловила свою незгоду з ним.

29. Згідно із наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 лютого 2022 року № 380 «Про зупинення дії наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153» відповідач допустив до роботи касира товарного (вантажного) 1 категорії станції Діївка ОСОБА_1 з 01 березня 2022 року, що підтверджується відповідним наказом відповідача від 01 березня 2021 року № 208/ОС.

30. З довідки про доходи ОСОБА_1 слідує, що сукупний дохід позивачки у серпні 2021 року склав 11 903,48 грн, у вересні 2021 року - 15 033,04 грн, а всього 26 936,52 грн.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

31. У липні 2023 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця», подана його представником - Деянковим С. А. , на постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 березня 2023 року, у якій скаржник просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі заочне рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 23 серпня 2022 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

32. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 липня 2023 року після усунення недоліків касаційної скарги відкрите касаційне провадження у малозначній справі через наявність підстави, передбаченої підпунктом «а» пункту 2 частини третьої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV (у редакції, чинній на момент вчинення відповідних процесуальних дій, далі - ЦПК України).

33. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року справа призначена до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії із п'яти суддів.

34. 10 квітня 2024 року справа розподілена колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Олійник А. С., Петрова Є. В., Пророка В. В. (суддя-доповідач).

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

35. З урахуванням змісту касаційної скарги відповідачоскаржує зазначені судові рішення на підставі пунктів 1, 3 та 4 (пункт 1 частини третьої статті 411) частини другої статті 389 ЦПК України.

36. Відповідач вважає, що апеляційний суд не застосував у належний спосіб правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21. Зокрема, на переконання відповідача апеляційний суд здійснив неналежну оцінку виконуваних позивачкою трудових обов'язків з точки зору об'єктивної необхідності її особистих контактів з іншими людьми під час їх виконання - не врахував, що позивачка на своєму робочому місці контактує з іншими особами, кількість яких може становити від 40 до 50 осіб, що вона зобов'язана проходити медичні огляди у медичному закладі, у якому потенційна кількість контактувань з іншими особами не обмежена, також це стосується пересування позивачки на роботу та з роботи у громадському транспорті. А організувати надомне/дистанційне виконання позивачкою своїх робочих обов'язків відповідач не може, оскільки її робота передбачає необхідність її особистого залучення до робочих процесів.

37. Також відповідач вказує на те, що у різних своїх постановах Верховний Суд дійшов різних висновків щодо законності відповідного відсторонення від роботи працівників відповідача (у якості прикладу наводяться постанови Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 475/5/22, від 22 березня 2023 року у справі № 130/3531/21, від 15 березня 2023 року у справі № 203/539/22), що вказує, на думку відповідача, на те, що Верховний Суд не має правового висновку щодо критеріїв визначення кількості соціальних контактів у працівника для відповідних цілей та визначення відповідних документів, які повинен скласти роботодавець з метою підтвердження кількості цих соціальних контактів, що є фактично посиланням на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

38. Відповідач вважає, що висновок апеляційного суду про те, що він здійснив відсторонення позивачки від роботи без наявності підтвердженої необґрунтованої її відмови від щеплення проти COVID-19 не відповідають дійсним обставинам справи. Відсторонення позивачки від виконання роботи відбулось згідно із вимогами Закону та відповідає ним. Роботодавець не втручався в особисте життя позивачки, а виконував вимоги Закону.

39. Верховний Суд не бере до уваги ті доводи, які не стосуються касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень, у тому числі у межах вимог, встановлених статтею 400 ЦПК України. Зокрема лист Верховного Суду не є джерелом правових висновків щодо застосування норми права у розумінні пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

(2) Позиція позивачки

40. У липні 2023 року позивачка подала відзив на касаційну скаргу відповідача. Вона вважає касаційну скаргу необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню, вважає, що оскаржувана постанова апеляційного суду має бути залишеною без змін.

41. Зокрема, позивачка вказує на те, що апеляційний суд належним чином врахував правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21. Відповідач не здійснив перевірку можливості організації дистанційної чи надомної роботи позивачки на своїй посаді, не мінімізував кількість контактів позивачки з колегами та клієнтами безпосередньо на робочому місці з метою не порушувати право позивачки на працю.

42. Верховний Суд не бере до уваги ті доводи, яким суди попередніх інстанцій вже надали належну оцінку, які не стосуються касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень, у тому числі у межах вимог, встановлених статтею 400 ЦПК України.

43. Доводи позивачки у відзиві з приводу того, що не доведена її відмова від щеплення проти COVID-19 або ухиляння від цього щеплення, Верховний Суд не приймає до уваги, оскільки вони протирічать змісту її позову, а Верховний Суд не приймає до уваги доводи, які протирічать доктрині venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці) (дивитись, наприклад, постанову Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17). У зв'язку з цим Верховний Суд також не бере до уваги аргументи відзиву, які спрямовані на спростування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, та інших правових висновків апеляційного суду, оскільки позивачка не оскаржує відповідну постанову апеляційного суду в касаційній інстанції, а вимагає залишення цієї постанови без змін.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

44. Відповідно до частини першої статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

45. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частини перша та четверта статті 43 Конституції України).

46. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику ЄСПЛ як джерело права (згідно із частиною четвертою статті 10 ЦПК України). Зокрема, відповідно до частини другої статті 8 Конвенції органи державної влади не можуть втручатись у здійснення права на повагу до приватного і сімейного життя, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

47. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України (відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України).

48. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

49. Під час розгляду спорів, що виникають з трудових відносин, а також справ у малозначних спорах (малозначні справи) представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених у статті 61 ЦПК України (згідно із частиною другою статті 60 ЦПК України).

50. Суть доказів, їх належність, допустимість, достовірність та достатність, оцінка їх судом та умови їх розгляду судом визначені статтями 76-80 ЦПК України.

51. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України). Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування (частина третя статті 82 ЦПК України). Оцінку доказів суд здійснює відповідно до статті 89 ЦПК України.

52. Підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у певних випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (згідно із пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (згідно із пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України), або судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

53. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частини перша та друга статті 400 ЦПК України).

54. Згідно із пунктом 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - ЦК України) до загальних засад цивільного законодавства віднесені: справедливість, добросовісність та розумність.

55. Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (частина перша статті 21 КЗпП України).

56. Трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим, зокрема при укладенні трудового договору про дистанційну роботу або про надомну роботу (пункт 6-1 частини першої статті 24 КЗпП України).

57. Простій - це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами. У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця (частини перша та друга статті 34 КЗпП України).

58. Відсторонення працівників від роботи роботодавцем допускається, зокрема, у разі відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, в інших випадках, передбачених законодавством (відповідно до частини першої статті 46 КЗпП України).

59. Надомна робота - це форма організації праці, за якої робота виконується працівником за місцем його проживання або в інших визначених ним приміщеннях, що характеризуються наявністю закріпленої зони, технічних засобів (основних виробничих і невиробничих фондів, інструменту, приладів, інвентарю) або їх сукупності, необхідних для виробництва продукції, надання послуг, виконання робіт або функцій, передбачених установчими документами, але поза виробничими чи робочими приміщеннями власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу (частина перша статті 60-1 КЗпП України).

60. На час загрози поширення епідемії, пандемії, необхідності самоізоляції працівника у випадках, встановлених законодавством, та/або у разі виникнення загрози збройної агресії, надзвичайної ситуації техногенного, природного чи іншого характеру надомна робота може запроваджуватися наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу без обов`язкового укладення трудового договору про надомну роботу в письмовій формі. З таким наказом (розпорядженням) працівник ознайомлюється протягом двох днів з дня його прийняття, але до запровадження надомної роботи. У такому разі норми частини третьої статті 32 КЗпП України не застосовуються. Власник або уповноважений ним орган самостійно вирішує, в який спосіб доручати працівникові роботу і контролювати її виконання, та забезпечує достовірний облік виконаної роботи (відповідно до частин восьмої та дев'ятої статті 60-1 КЗпП України).

61. Дистанційна робота - це форма організації праці, за якої робота виконується працівником поза робочими приміщеннями чи територією власника або уповноваженого ним органу, в будь-якому місці за вибором працівника та з використанням інформаційно-комунікаційних технологій (частина перша статті 60-2 КЗпП України).

62. Працівник може вимагати від власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу тимчасове, строком до двох місяців, переведення на дистанційну роботу, якщо на робочому місці стосовно нього були вчинені дії, що містять ознаки дискримінації. При цьому власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган може відмовити працівнику в такому переведенні, якщо виконання дистанційної роботи не можливе, зважаючи на трудову функцію працівника, а також якщо працівник не навів фактів, які підтверджують, що дискримінація, сексуальне домагання чи інші форми насильства мали місце (частина десята статті 60-2 КЗпП України).

63. На час загрози поширення епідемії, пандемії, необхідності самоізоляції працівника у випадках, встановлених законодавством, та/або у разі виникнення загрози збройної агресії, надзвичайної ситуації техногенного, природного чи іншого характеру дистанційна робота може запроваджуватися наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу без обов`язкового укладення трудового договору про дистанційну роботу в письмовій формі. З таким наказом (розпорядженням) працівник ознайомлюється протягом двох днів з дня його прийняття, але до запровадження дистанційної роботи. (згідно із частиною одинадцятою статті 60-2 КЗпП України).

64. Час простою не з вини працівника, в тому числі на період оголошення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу). Про початок простою, крім простою структурного підрозділу чи всього підприємства, працівник повинен попередити власника або уповноважений ним орган чи бригадира, майстра або посадових осіб (частини перша та друга статті 113 КЗпП України).

65. Згідно із статтею 4 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про основи законодавства про охорону здоров'я) одними з основних принципів охорони здоров`я в Україні є: визнання охорони здоров`я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України; гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами; орієнтація на сучасні стандарти здоров`я, медичної та реабілітаційної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у сфері охорони здоров`я.

66. Стаття 5 Закону про основи законодавства про охорону здоров`я передбачає, що державні, громадські або інші органи, підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни зобов`язані забезпечити пріоритетність охорони здоров`я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров`ю населення і окремих осіб, а також виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

67. Відповідно до пунктів «б» та «г» частини першої статті 10 Закону про основи законодавства про охорону здоров`я громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення, виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я. Цьому кореспондують положення абзаців четвертого та шостого частини першої статті 5 Закону України від 24 лютого 1994 року № 4004-XII «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (в актуальній редакції далі - Закон про санітарне та епідемічне благополуччя).

68. Держава забезпечує планомірне науково обґрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних захворювань. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України (згідно із частинами першою та другою статті 30 Закону про основи законодавства про охорону здоров`я).

69. У разі загрози виникнення або поширення епідемічних захворювань Кабінетом Міністрів України у порядку, встановленому законом, можуть запроваджуватися особливі умови і режими праці, навчання, пересування і перевезення на всій території України або в окремих її місцевостях, спрямовані на запобігання поширенню та ліквідацію цих захворювань (частина третя статті 30 Закону про основи законодавства про охорону здоров`я).

70. Перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань та умови визнання особи інфекційно хворою або носієм збудника інфекційного захворювання визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я і публікуються в офіційних джерелах (частина п`ята статті 30 Закону про основи законодавства про охорону здоров`я).

71. Особливо небезпечні інфекційні хвороби - інфекційні хвороби (у тому числі карантинні: чума, холера, жовта гарячка), що характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров`я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням цих хвороб серед населення (абзац четвертий статті 1 Закону про захист від інфекційних хвороб).

72. Карантин - адміністративні та медико-санітарні заходи, що застосовуються для запобігання поширенню особливо небезпечних інфекційних хвороб (абзац сімнадцятий статті 1 Закону про захист від інфекційних хвороб).

73. Протиепідемічні заходи - комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій (абзац двадцять третій статті 1 Закону про захист від інфекційних хвороб).

74. Профілактичні щеплення - введення в організм людини медичних імунобіологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб (абзац двадцять четвертий статті 1 Закону про захист від інфекційних хвороб).

75. Відповідно до абзацу десятого частини першої статті 3 Закону про захист від інфекційних хвороб Кабінет Міністрів України у сфері захисту населення від інфекційних хвороб «вирішує інші питання у межах повноважень, визначених законом».

76. Профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частини перша та друга статті 12 Закону про захист від інфекційних хвороб).

77. У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону про захист від інфекційних хвороб).

78. Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків (згідно із частиною шостою статті 12 Закону про захист від інфекційних хвороб).

79. Відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина сьома статті 12 Закону про захист від інфекційних хвороб).

80. Карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України. У рішенні про встановлення карантину, крім іншого, зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них. Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності (згідно із частинами першою та четвертою статті 29 Закону про захист від інфекційних хвороб).

81. Санітарне та епідемічне благополуччя населення - це стан здоров`я населення та середовища життєдіяльності людини, при якому показники захворюваності перебувають на усталеному рівні для даної території, умови проживання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться в межах, визначених санітарними нормами (абзац другий частини першої статті 1 Закону про санітарне та епідемічне благополуччя). При цьому під санітарними нормами відповідно до абзацу десятого частини першої статті 1 Закону про санітарне та епідемічне благополуччя розуміються обов`язкові для виконання нормативно-правові акти центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, що встановлюють медичні вимоги безпеки щодо середовища життєдіяльності та окремих його факторів, недотримання яких створює загрозу здоров`ю і життю людини та майбутніх поколінь, а також загрозу виникнення і розповсюдження інфекційних хвороб та масових неінфекційних захворювань (отруєнь) серед населення.

82. Підприємства, установи і організації зобов`язані, зокрема, усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (абзац шостий частини першої статті 7 Закону про санітарне та епідемічне благополуччя). Зазначенні подання видаються відповідно до Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженої наказом МОЗ України від 14 квітня 1995 року № 66 (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Інструкція № 66).

83. Зміст статті 27 Закону про санітарне та епідемічне благополуччя кореспондує змісту статті 12 Закону про захист від інфекційних хвороб. Зокрема, згідно із частиною другою цієї статті Закону про санітарне та епідемічне благополуччя обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необґрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.

84. Відповідно до частини третьої статті 27 Закону про санітарне та епідемічне благополуччя групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов`язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

85. Змісту статті 30 Закону про санітарне та епідемічне благополуччя кореспондує зміст статті 29 Закону про захист від інфекційних хвороб. Зокрема, відповідно до частин першої та другої цієї статті Закону про санітарне та епідемічне благополуччя Кабінет Міністрів України відповідно до закону встановлює карантинно-обмежувальні заходи на території виникнення і поширення інфекційних хвороб та уражень людей. У разі виникнення чи загрози виникнення або поширення особливо небезпечних і небезпечних інфекційних хвороб, масових неінфекційних захворювань (отруєнь), радіаційних уражень населення органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування за поданням відповідних головних державних санітарних лікарів у межах своїх повноважень можуть запроваджувати у встановленому законом порядку на відповідних територіях чи об`єктах особливі умови та режими праці, навчання, пересування і перевезення, спрямовані на запобігання та ліквідацію цих захворювань та уражень.

86. Постановою КМУ про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 в Україні встановлений карантин, який був чинним як 09 грудня 2021 року так і на момент ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

87. Згідно із підпунктами 1 та 2 пункту 41-6 Постанови КМУ про встановлення карантину на керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій покладене зобов`язання забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим Наказом МОЗ України про обов`язкове профілактичне щеплення певних працівників (далі - перелік); 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті Закон про захист від інфекційних хвороб та частини третьої статті 5 Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (в актуальній редакції далі - Закон про державну службу), крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

88. Підпункт 3 пункту 41-6 Постанови КМУ про встановлення карантину вимагає від керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій взяти до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону про державну службу; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

89. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 р. № 1236» у пункт 41-6 Постанови КМУ про встановлення карантину доданий новий абзац, який визначає, що положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану.

90. Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (в актуальній редакції далі - Постанова КМУ про відміну карантину) з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України відмінений карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

91. Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров'я України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в актуальній редакції далі - Положення про МОЗ України), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

92. Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов'язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 Положення про МОЗ України).

93. Наказом МОЗ України № 595 затверджений Календар профілактичних щеплень в Україні, до яких не входить щеплення проти COVID-19.

94. Наказом МОЗ України від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ України від 19 липня 1995 року № 133 - доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, у якому зазначена гостра респіраторна хвороба COVID-19.

95. Наказом МОЗ України про обов`язкове профілактичне щеплення певних працівників (дія зупинена з 01 березня 2022 року до завершення воєнного станув Україні згідно із наказом МОЗ України від 25 лютого 2022 року № 380) затверджений Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням. У редакції, яка діяла станом на 09 грудня 2021 року та продовжувала діяти на момент ухвалення оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції, до цього переліку, зокрема, ввійшли працівники підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83, до якого включене АТ «Українська залізниця».

96. Верховний Суд звертає увагу, що предметом даного спору не є реалізація спірного наказу, коли дія Наказу МОЗ України про обов'язкове профілактичне щеплення певних працівників зупинена з 01 березня 2022 року до завершення воєнного стану в Україні згідно із наказом МОЗ України від 25 лютого 2022 року № 380 «Про зупинення дії наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26 лютого 2022 року за № 256/37592.

97. За практикою ЄСПЛ щеплення, як обов`язковий медичний захід, є втручанням у гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на повагу до приватного життя особи, що включає в себе фізичну та психологічну недоторканість особи. Порушення фізичної недоторканості заявника можна вважати виправданим дотриманням цілей охорони здоров'я населення та необхідністю контролювати поширення інфекційного захворювання. Завжди постає питання, яке вимагає встановлення відповіді - чи є таке втручання необхідним у демократичному суспільстві? (дивитись, наприклад, рішення від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України» («Solomakhin v. Ukraine», заява № 24429/03, п.п. 33-36)).

98. Міра зазначеного втручання у демократичному суспільстві визначається кожною державою відповідно до конкретних обставин та ризиків як для окремого індивіда так і суспільства у цілому. Свобода розсуду держави у цьому випадку є широкою. При цьому втручання має здійснюватися на підставі закону та бути пропорційним законним цілям, які переслідуються (дивитись, наприклад, рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2021 року у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» («Vavricka and Others v. the Czech Republic», заява № 47621/13 та 5 інших заяв, п.п. 265-309).

99. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права враховується Верховним Судом відповідно до вимог частини шостої статті 13 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» в редакції, чинній на момент прийняття цієї постанови Верховним Судом.

100. У своїй постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (пункти 11.34-11.35) Велика Плата Верховного Суду дійшла висновку, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону про санітарне та епідемічне благополуччя та Інструкція № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленнямвід проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19.

101. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом про санітарне та епідемічне благополуччя. Пункт 41-6 Постанови КМУ про встановлення карантинупередбачає, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закон про захист від інфекційних хворобта частини третьої статті 5 Закону про державну службу (останнє - якщо на працівників розповсюджується цей закон). Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявлених за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

102. Щодо оплати праці під час відповідного відсторонення працівника Велика Плата Верховного Суду дійшла наступного висновку (пункти 12.4-12.5 вищезазначеної постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року). Чинним законодавством не передбачений обов`язок роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою або ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов'язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством або колективним та/або індивідуальним трудовим договором, рішенням роботодавця.

103. Велика Палата Верховного Суду у справі № 130/3548/21 (пункт 13.14 її постанови від 14 грудня 2022 року) також дійшла висновку про те, що з урахуванням реального впливу гострої респіраторної хвороби COVID-19 на Україну та інші країни світу, втручання держави у приватне життя її громадян, зокрема у спосіб, який передбачений статтею 46 КЗпП України, частиною другою статті 12 Закону про захист від інфекційних хвороб, Наказом МОЗ України про обов'язкове профілактичне щеплення певних працівників та Постановою КМУ про встановлення карантину, спрямований на запобігання подальшому її поширенню, мінімізації летальних випадків серед усього населення України, переслідує легітимну мету у контексті пункту 2 статті 8 Конвенції, а тому не протирічить Конвенції.

104. Водночас Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові (пункт 14.9) вказала на те, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з переліку, закріпленого Наказом МОЗ України про обов`язкове профілактичне щеплення певних працівників, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

105. Отже, Верховний Суд у своїй постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 навів загальні критерії, які слід враховувати роботодавцю для оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Апеляційний суд послався у своїй оскаржуваній постанові на ці критерії, але надав їм своєрідну оцінку у контексті встановлених обставин цієї справи.

106. Зазначені критерії мають враховуватись у оцінці особливостей характеру роботи окремого працівника відповідно до його посади та визначених роботодавцем посадових обов'язків через призму принципу розумності та є предметом оцінки судом. Верховний Суд не може перебирати на себе обов'язки роботодавців та визначати необмеженому колу роботодавців України конкретні кількісні показники соціальних контактів для кожної конкретної посади, яка може існувати у штатному розкладі цих роботодавців. Конкретну оцінку конкретним обставинам суд надає в межах судового розгляду конкретного судового спору відповідно до вимог ЦПК України. Тому безпідставним є посилання відповідача на те, що Верховний Суд не сформував правовий висновок щодо критеріїв визначення кількості соціальних контактів працівника для вирішення питання про його відсторонення від роботи через відмову або ухиляння від щеплення проти COVID-19.

107. Також Верховний Суд звертає увагу, що до сфери його повноважень не віднесене визначення та встановлення організаційних документів, зокрема роботодавців, на підставі яких вони здійснюють свою діяльність - це сфера внутрішньої компетенції самих роботодавців в межах власної організації робочих процесів та суб'єктів нормотворчої ініціативи у сфері регулювання діяльності роботодавців.

108. Питання безпосереднього проведення щеплення як медичної процедури не є предметом цього спору. Зокрема, роботодавець не несе відповідальність за обов'язками медичного персоналу, який здійснює щеплення проти COVID-19, та не наділений повноваженнями роз'яснювати медичні наслідки такої вакцинації, якщо він відповідно до умов Закону сам не є суб'єктом здійснення щеплення населення України проти COVID-19. Але в будь-якому випадку відповідні зобов'язання здійснюються не в межах трудових відносин, а в межах заходів медичного характеру щодо цього щеплення.

109. Верховний Суд звертає увагу на те, що апеляційний суд у частині своїх мотивів змішує об'єктивні, передбачені Законом, обов'язки роботодавця щодо сприяння вакцинації своїх працівників з безпосереднім обов'язком медичних фахівців, щодо організації та проведення медичної процедури цієї вакцинації. Зокрема, оформлення відмови працівника від щеплення за формою № 063-2/о знаходиться поза волею роботодавця, оскільки прямо залежить від волі працівника, який вакцинується, та є елементом його взаємовідносин з медичним персоналом, який здійснює щеплення, з точки зору нормативного регулювання відповідальності саме цього медичного персоналу в межах його законних обов'язків щодо здійснення вакцинації.

110. Питання кількості соціальних контактів працівника поза межами робочого часу та робочого простору роботодавця не може бути відповідальністю роботодавця, оскільки воно знаходиться поза його розумним контролем та є сферою особистої відповідальності працівника як громадянина України та інших установ, організацій та осіб, які відповідають за приватний, комунальний або державний простір, у якому такі соціальні контакти здійснюються.

111. Верховний Суд виходить з того, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність листа-ознайомлення щодо щеплення проти COVID-19 та його змісту відповідно до умов частини першої статті 82 ЦПК України з урахуванням того, що жодна зі сторін спору не оскаржує та не спростовує ані цей лист, ані його зміст.

112. Позивачка не надала судам попередніх інстанцій жодних документів щодо встановлення їй протипоказань до щеплення проти COVID-19.

113. Позивачка не довела, а апеляційний суд не встановив, якими нормами права відповідач зобов'язується оплачувати позивачці проведення кожні 72 години ПЛР-тести (стаття 169 КЗпП України, яка регулює обов`язкові медичні огляди працівників певних категорій та на яку посилається позивачка, не встановлює такого обов'язку) та яким чином здійснення цього спростовує вимоги пункту 41-6 Постанови КМУ про встановлення карантину, спрямовані до роботодавця - відповідача. Тому висновки про незаконність спірного наказу через те, що відповідач не забезпечив оплату зазначеного тестування не можуть вважатися обґрунтованими вимогами законодавства.

114. Відповідно до встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи позивачка не надала доказів того, що у неї укладений з відповідачем трудовий договір щодо здійснення нею своїх трудових обов'язків у формі надомної чи дистанційної роботи. Відповідно до змісту КЗпП України, зокрема статті 60-1, надомна робота позивачки можлива за погодженням з відповідачем тільки якщо відповідач бачить можливість її виконання у такій формі. Однак позивачка не наділяється, на відміну від умов статті 60-2 КЗпП України, правом вимагати від відповідача організувати їй таку форму організації виконання нею своїх трудових обов'язків як надомна робота, а на відповідача не покладається обов'язок забезпечити їй таку форму організації роботи. Стаття 60-2 КЗпП України у частині десятій передбачає право працівника вимагати переведення на дистанційну роботу на певний проміжок часу, але виключно у певних випадках, які встановленими судами попередніх інстанцій обставинами цієї справи не підтверджуються. У всіх інших випадках запровадження дистанційної роботи залежить від погодження з роботодавцем та не може вимагатися позивачкою від відповідача - не є його безумовним обов'язком. При оцінці можливості встановлення таких форм організації роботи суд, з точки зору виявлення порушення прав працівника, встановлює чи не мав працівник права вимагати такої форми організації роботи, чи відмовився працівник від такої пропозиції роботодавця, а також чи не допущено дискримінації серед працівників щодо таких пропозицій форми організації роботи.

115. Тому сам факт того, що відповідач не прийняв пропозицію позивачки щодо тимчасової зміни форми організації її праці на надомну чи дистанційну вже достатнім чином вказує на те, що він не бачить такої можливості. Це при тому, що відсторонення позивачки від роботи не є її звільненням з роботи, а прийняття її на роботу відповідачем передбачає його зацікавленість у виконанні нею своїх трудових обов'язків, що не змінює наявність запровадженого карантину. Тобто відповідно до принципу розумності, відповідач сам зацікавлений у виконання позивачкою своєї роботи, навіть під час карантину, тому очевидним є те, що у разі можливості зміни форми виконання нею своєї роботи, відповідач міг би цим скористатися, оскільки це у його власних інтересах. Разом з тим, законодавство не покладає на відповідача обов'язку доводити позивачці або суду в межах конкретних обставин цієї справи неможливість такої зміни форми організації праці. Вирішення судом за роботодавця питань можливості чи неможливості задіяння такої форми організації праці (саме у конкретних обставинах цієї справи) є втручанням у внутрішні організаційні процеси підприємства та перебирання судом на себе функцій керування та організації функціонування відповідача, що не передбачено законодавством.

116. Верховний Суд вважає, що апеляційний суд не мав права перебирати на себе функції організації роботи відповідача та визначати за нього можливість чи неможливість надомної/дистанційної форми організації роботи позивачки. Відповідно до встановлених судами попередніх інстанцій обставин цієї справи, характеру посади позивачки апеляційний суд дійшов необґрунтованого висновку щодо відсутності у відповідача обов'язку відсторонити позивачку від роботи через відсутність в неї щеплення проти COVID-19 відповідно до вимог зазначених вище норм права.

117. Верховний Суд вже робив аналогічний висновок (постанова від 10 січня 2024 року у справі № 203/917/22) щодо посади касира у штаті відповідача, який зводився до того, що за своїм характером та посадовими обов'язками ця посада передбачає достатню соціальну активність працівника, у тому числі з точки зору кількості соціальних контактів, що викликає необхідність відповідного відсторонення від роботи у разі відсутності вакцинації працівника.

118. Відповідно до встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи не був встановлений факт простою у розумінні КЗпП України як у відповідача у цілому, так і у його структурному підрозділі, у якому працює позивачка, або щодо конкретно позивачки, не доведено повідомлення позивачки про цей факт відповідно до умов статті 113 КЗпП України. При цьому КЗпП України не наділяє працівника правом вимоги до роботодавця щодо встановлення простою. Працівник лише зобов'язаний повідомити роботодавця, або його уповноважених осіб про обставини, що можуть призводити до цього стану. Питання встановлення простою віднесене до компетенції роботодавця. Тим більше, що не доведено, що позивачка не змогла зробити щеплення проти COVID-19 через відповідача, що виключає в принципі можливість простою не з вини працівника у цій конкретній ситуації. Тому підстави у позивачки вимагати встановлення простою щодо неї або виплату їй відповідачем заробітної плати згідно умов оплати простою, передбачених статтею 113 КЗпП України, відсутні.

119. У питаннях відсторонення працівника від роботи через відсутність щеплення проти COVID-19, якщо роботодавець у розумні строки повідомив працівника про необхідність відповідно до вимог Закону цього щеплення та наслідки його нездійснення без поважних причин, для обґрунтованого висновку про відмову працівника від цього щеплення або ухиляння від його проведення достатньо самого факту того, що працівник у встановлений роботодавцем строк не зробив це щеплення без поважних та обґрунтованих пояснень у затримці або неможливості здійснити його, навіть якщо працівник прямо не заперечує проти здійснення цього щеплення.

120. Також якщо працівник звертається до суду з позовом до роботодавця, оскаржуючи його відсторонення від роботи через відсутність щеплення проти COVID-19, аргументуючи таке звернення своїм небажанням робити це щеплення, це також є підтвердженням того, що працівник не збирався та не збирається робити це щеплення, що позбавляє сенсу додаткове встановлення судом факту отримання роботодавцем офіційної відмови від цього працівника щодо проведення щеплення проти COVID-19.

121. Оскільки з позову, з яким позивачка звернулась до суду, та аргументів, які вона заявляє судам у цій справі, обставин, які встановили суди попередніх інстанцій, слідує, що вона не має наміру отримувати щеплення проти COVID-19, а докази наявності у неї протипоказання щодо такого щеплення або навіть наміру встановлення наявності в неї такого протипоказання вона не надала, то Верховний Суд не дає оцінку строку, який відповідач надав позивачці для пред'явлення документу щодо відповідного щеплення, оскільки достатність цього строку все рівно не впливає у даному конкретному випадку на небажання позивачки робити зазначене щеплення.

122. Позивачка досить чітко зазначила у своєму позові, що вона не має наміру здійснювати щеплення проти COVID-19, з приводу якого їй був наданий 30 листопада 2021 року лист-повідомлення роботодавця. Цей лист містить посилання на конкретні відповідні норми законодавства та прямо вказує на можливість відсторонення від роботи. При цьому позивачка не обґрунтовує свої позовні вимоги тим, що роботодавець не повідомив її належним чином про наслідки необґрунтованої відмови від щеплення проти COVID-19, не надав їй можливості зробити це щеплення. Тому апеляційний суд частково навів свої власні мотиви скасування оскаржуваного наказу, про які позивачка не заявляла у позові, що не передбачено ЦПК України

123. Верховний Суд звертає увагу, що законодавство не містить прямої умови про обмеження строку наказу роботодавця про відсторонення працівника від роботи через відсутність без поважних причин щеплення проти COVID-19 - «закінченням карантину». У підпункті 3 пункту 41-6 Постанови КМУ про встановлення карантину вказано, що строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили - без уточнення чи мова йде про здійснення щеплення проти COVID-19, надання доказів протипоказання такого щеплення, яке не було здійснене, чи про загальне закінчення відповідного карантину. Попри те, що положення пункту 41-6 Постанови КМУ про встановлення карантину не застосовуються на період дії воєнного стану в Україні, виходячи з принципу розумності, враховуючи вище зазначений екстраординарний характер втручання держави у приватне життя її громадян, та преамбулу переліку, затвердженого Наказом МОЗ України про обов`язкове профілактичне щеплення певних працівників, яка передбачає обов`язковість щеплення проти COVID-19 на період дії карантину, Верховний Суд вважає, що закінчення карантину можна вважати такою причиною, про що правильно зазначив апеляційний суд.

124. Оскільки позивачка відповідно до матеріалів справи у своєму позові не заявляла претензій відповідачу щодо порушення її права на медичну таємницю, і це питання не є підставою касаційного оскарження відповідної постанови апеляційного суду, факт висловлення висновків судів попередніх інстанцій з цього питання Верховний Суд вважає такими, що не відповідають частині першій статті 13 ЦПК України, та не оцінює.

125. Враховуючи зазначене, висновок апеляційного суду щодо незаконності спірного наказу є необґрунтованим та таким, що не відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, у зв'язку з чим не підлягає задоволенню похідна вимога позивачки про стягнення середнього заробітку з відповідача. Отже оскаржувана постанова підлягає скасуванню, оскільки вона не відповідає вимогам статті 263 (законність і обґрунтованість судового рішення) ЦПК України з залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(2.1) Щодо суті касаційної скарги

126. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині (пункт 4 частини першої статті 409 ЦПК України).

127. Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 ЦПК України межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (згідно із частиною першою статті 413 ЦПК України).

128. На підставі здійсненої вище оцінки аргументів учасників справи, висновків судів попередніх інстанцій Верховний Суд дійшов висновку про необхідність задовольнити касаційну скаргу відповідача - скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

(2.2) Щодо судових витрат

129. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

130. Відповідач заявив у свої касаційній скарзі клопотання про відшкодування йому за рахунок позивачки суми сплаченого судового збору за подання касаційної скарги. Інші судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, сторонами цього спору до відшкодування не заявлялись, відповідні докази Верховному Суду не надавались.

131. Згідно із платіжною інструкцією від 04 квітня 2023 року № 2737 відповідач сплатив судовий збір за подання касаційної скарги у сумі 3 969,60 грн.

132. За результатом касаційного розгляду справи відповідач має право на відшкодування йому за рахунок позивачки суми судового збору за подання ним касаційної скарги.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416, 419 ЦПК України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Задовольнити касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця».

2. Скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 березня 2023 року

3. Залишити в силі заочне рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 23 серпня 2022 року.

4. Стягнути з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) на користь Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця». (код ЄДРПОУ 40081237) відшкодування судового збору за подання касаційної скарги у сумі 3 969,60 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Пророк

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

А. С. Олійник

Є. В. Петров