Справа № 640/14287/19

н/п 2/953/37/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2024 року Київський районний суд м. Харкова в складі:

головуючого суддіШаренко С.Л.,

за участю секретаря- Реуцькій Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Широкова Вікторія Анатоліївна про визнання недійсним договору позики від 10.07.2009, -

ВСТАНОВИВ:

18.07.2019 р. позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 в якому просить суд визнати недійсним договір позики від 09.07.2009 укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В.А. та зареєстрований у реєстрі за № 2822.

В обґрунтування позову зазначив, що 10.07.2009 між ОСОБА_1 (позичальник) та ОСОБА_2 (позикодавець) укладено Договір позики від 09.07.2009 р., який посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В. А. та зареєстровано у реєстрі за № 2822 .

Згідно з умовами Договору (п. 1) позикодавець передав у власність позичальника, а позичальник - прийняв валютні цінності у вигляді в натурі та на суму 13 760 доларів США. Позичальник зобов`язався повернути позикодавцю валютні цінності у порядку та строки, передбачені Договором. Кінцевий строк повернення позики встановлено до 10.07.2011 р.

Однак, позивач вважає, що умови договору суперечать вимогам чинного законодавства з наступних підстав.

Відповідно до п. 5 Договору «За прострочення будь-якого строку (п. 1 цього договору) виконання зобов`язання по поверненню позики, позичальник повинен сплатити на користь позикодавця неустойку у розмірі 1 000 (одна тисяча) гривень за кожен день прострочення, починаючи з шостого дня прострочення».

Частина 1 ст. 549 ЦК України поділяє неустойку на штраф та пеню і встановлює, що неустойкою є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Відповідно до ч. З ст. 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Зазначена норма є імперативною і не надає сторонам договірних відносин права змінити її положення та встановити у договорі неустойку у вигляді твердої грошової суми, встановлення розміру неустойки в твердій грошовій сумі законом не передбачено та суперечить змісту цього поняття.

Крім того, позивач зазначає, що відповідно до ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Стаття 524 ЦК України встановлює, що грошове зобов`язання має бути виражене в гривні.

Згідно з 6.2. Глави 6 Правил використання готівкової іноземної валюти на території України, затверджених Постановою Правління НБУ від 30.05.2007 р. № 200 (далі - Правила), фізичні особи - резиденти можуть використовувати на території України готівкову іноземну валюту як засіб платежу у випадках, передбачених підпунктами «а», «в» та «е» пункту 6.1 цієї глави.

Відповідно до пп. «а», «в» та «е» п. 6.1. Глави 6 Правил готівкова іноземна валюта як засіб платежу може використовуватися в разі: а) сплати мита, інших податків і зборів (обов`язкових платежів), митних зборів та фінансових санкцій відповідно до митного законодавства України; в) сплати платежів за охорону та супроводження підакцизних і транзитних товарів митними органами; е) оплати товарів і послуг у зоні, що звільнена від сплати мита та податків.

Згідно з п. 6.3. Глави 6 Правил фізичні особи, а також юридичні особи - резиденти та іноземні представництва можуть використовувати на території України готівкову іноземну валюту як засіб платежу в разі оплати дипломатичним представництвам, консульським установам іноземних держав дозволів на в`їзд (віз) до цих країн фізичним особам, які виїжджають у приватних справах та в службові відрядження.

Таким чином, позивач зазначає, що законодавством України визначено вичерпний перелік випадків, у яких фізичні особи-резиденти можуть використовувати готівкову іноземну валюту як платіжний засіб, до таких дозволених законодавством випадків не належать відносини позики, а отже встановлення у Договорі позики грошових зобов`язань у готівковій іноземній валюті (доларах США) прямо, навіть враховуючи застереження (п. 9 Договору позики), суперечить ст. 524 ЦК України, що відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсності судом.

Крім того, позивач зазначає, що укладений Договір має ознаки правочину, вчиненого під впливом обману у розумінні ч. 1 ст. 230 ЦК України.

Гроші ОСОБА_4 особисто віддала ОСОБА_5 в кабінеті у нотаріуса. Нотаріус підготувала якісь документи. Позивач разом з матір`ю підписали декілька документів, не читаючи їх і не вникаючи в їх суть.

Згодом, коли позивач з матір`ю прочитали ці документи, то з`ясувалося, що в відповідно до цих документів ОСОБА_2 надав в борг 13760 доларів США, хоча це не відповідало дійсності, насправді ОСОБА_4 позичала лише 60 тисяч гривень. Також з`ясувалося, що позивач з матір`ю заклали в іпотеку належну нам двокімнатну квартиру в якості гарантії виконання взятих на себе зобов`язань, а на питання про те, звідки взялася така сума у договорі та навіщо укладено договір про задоволення вимог іпотеко держателя, ОСОБА_6 повідомила, що вже пізно задавати запитання, адже документи підписані.

Крім того, зобов`язанню позичальника повернути позику кореспондує зобов`язання позикодавця прийняти повернення позики.

Так, позичальником - ОСОБА_1 особисто та через його матір ОСОБА_4 сумлінно виконувалися зобов`язання по поверненню суми позики, що підтверджується актами прийому передачі та розписками.

Спочатку гроші передавалися безпосередньо відповідачу, проте навесні 2011 року відповідач перестав виходити на зв`язок, позивачу вдалося знайти брата відповідача, який при зустрічі надав Довіреність від 25.12.2009 р. № 5175, та повідомив, що він уповноважений за цією Довіреністю отримувати від ОСОБА_1 кошти за Договором позики, які деякий час передавалися йому. Потім грошові суми передавалися повіреній позикодавця за Довіреністю від 03 березня 2009 року, №928 ОСОБА_7 , саме через яку позивач з матір`ю і дізналися про можливість взяти позику.

Проте у 2014 році позикодавець та його повірені взагалі перестали виходити на зв`язок, чисельні спроби зв`язатися з ними засобами телефонного зв`язку або виявити їх за обумовленими у договорах та довіреностях адресами виявилися марними.

Згодом, навесні 2019 року, позивач дізнався, що ОСОБА_2 є відомим шахраєм, за що був засуджений, а його шахрайська практика полягала у наданні необізнаним особам позики в іноземній валюті (договори позики здебільшого передбачали неустойку у твердому і великому розмірі), забезпечення позики іпотечними договорами і наступному раптовому зникненні, тим самим уникненню від приймання грошових коштів в рахунок погашення заборгованості, внаслідок чого, необізнані про можливі інші способи повернення грошових коштів (наприклад внесення на депозит нотаріуса) боржники, не знаходили способу повернути грошові кошти, а потім ставали жертвами зверненого заочними рішеннями стягненнями на предмет іпотеки. Відомості про подібні судові справи, в тому числі щодо позивача, а також про шахрайські дії відповідача друкувалися у засобах масової інформації, поширені у мережі Інтернет і є доступними для ознайомлення.

Тому, позивач вважає, що зазначені обставини повною мірою обґрунтовують замовчування відповідачем у момент укладення Договору обставини, що має істотне значення, а саме відсутність станом на момент укладення Договору реального наміру приймати грошові кошти у повному обсязі, з метою скористатися можливістю нарахування й так встановлених в супереч закону штрафних санкцій та звернути стягнення на предмет іпотеки, що в свою чергу має ознаки навмисного введення відповідачем позивача в оману під час укладення Договору та є підставою для визнання такого Договору недійсним.

28.08.2019 від відповідача ОСОБА_2 надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач зазначив, що 10 липня 2009 року ОСОБА_1 позичені у ОСОБА_2 валютні цінності у вигляді в натурі та на суму 13 760 доларів США, які боржник зобов`язався повернути ОСОБА_2 частинами (з розстроченням) не пізніше 10 липня 2011 року, у зв`язку з чим, між ними укладено договір позики.

На підставі ч. 4 ст. 209 ЦК України, на вимогу обох сторін, 10 липня 2009 року договір позики був нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В. А. та зареєстрований нею в реєстрі за № 2822.

З метою забезпечення виконання зобов`язань боржника ОСОБА_1 за договором позики від 10 липня 2009 року за реєстровим № 2822, того ж дня ОСОБА_2 із ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено Іпотечний договір про задоволення вимог іпотекодержателя, засвідчений приватним нотаріусом ХМНО Широковою В. А. та зареєстрований нею в реєстрі за № 2824.

За умовами Іпотечного договору, в забезпечення виконання зобов`язань боржника ОСОБА_1 з повернення ОСОБА_2 боргу за Договором позики, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 передали ОСОБА_2 в іпотеку двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

Однак, ОСОБА_1 грубо порушив взяті на себе за Договором позики зобов`язання і борг ОСОБА_2 у повному обсязі так і не повернув. Неповернутими ОСОБА_2 залишились позичені боржником валютні цінності в сумі 8 000 (вісім тисяч) доларів США.

Також відповідач зазначив, що оскільки ОСОБА_1 не виконав свої зобов`язання за договором позики, він був змушений звернутися до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 суми боргу за вказаним договором.

Заочним рішенням Московський районний суд м. Харкова від 07.05.2014 у справі № 643/1737/14-ц частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 та стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 10 липня 2009 року в сумі 139240 грн. 94 коп. та судові витрати в розмірі 282 грн. 82 коп.

12.06.2014 на виконання рішення суду, Московським районним судом м. Харкова видано два виконавчі листи.

17 червня 2014 року державним виконавцем Московського ВДВС ХМУЮ Ткачом Д.М. винесено дві постанови про відкриття виконавчого провадження за № 43801271 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за Договором позики від 10 липня 2009 року в сумі 139 240 грн. 94 коп. та за № 43801465 про стягнення з боржника на користь ОСОБА_2 судових витрат в сумі 282 грн. 82 коп.

Додатково відповідач зазначив, що через п`ять років, а саме 03.05.2019 ОСОБА_8 звернувся до Московського районного суду м. Харкова з заявою про перегляд заочного рішення у справі № 643/1737/14-ц, та ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 07.05.2014 вказану заяву залишено без задоволення.

Крім того, відповідач зазначив, що 03 квітня 2015 року Київським районним судом м. Харкова ухвалено рішення у справі № 640/2329/15-ц (провадження № 2/640/1201/15) за позовом ОСОБА_2 , в тому числі, до боржника ОСОБА_1 , яким позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено та стягнуто, в тому числі, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 неустойку у сумі 365 000 грн. та судовий збір в сумі 1 827 грн.

На виконання вказаного рішення, Київським районним судом м. Харкова видано виконавчі листи, які 18.04.2016 пред`явленні до виконання до Московського ВДВС ХМУЮ разом з заявами про відкриття виконавчого провадження.

27.04.2016 старшим державним виконавцем Московського ВДВС ХМУЮ Головенко О.М. винесено постанови про відкриття виконавчого провадження за № 50946823 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 неустойки в розмірі 365000 грн. та за № 50946782 про стягнення судового збору в розмірі 1827 грн.

Оскільки ОСОБА_1 не виконав вказані рішення суду, відповідач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до боржника ОСОБА_1 та іпотекодавця ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 16.03.2016 у справі № 643/16004/15-ц, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково, та вирішено в рахунок задоволення вимог, на суму визначену рішенням Московського районного суду м. Харкова від 07.05.2014 та рішення Київського районного суду м. Харкова від 03.04.2015, звернуто стягнення на предмет іпотеки квартиру АДРЕСА_1 із застосуванням визначеної ст. 38 Закону України «Про іпотеку» процедури продажу шляхом надання іпотекодержателю ОСОБА_2 права на продаж предмета іпотеки від власного імені будь-якій третій особі покупцю на його власний розсуд за ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки суб`єкта оціночної діяльності або незалежного експерта на момент продажу, але не нижче, ніж за визначеною сторонами в п. 5 іпотечного договору ціною на рівні 150000 грн., для чого надати ОСОБА_2 , особисто або через представника, право пред`являти правовстановлюючі документи на предмет іпотеки, усно та письмово звертатися, подавати, одержувати і підписувати необхідні довідки та документи, заяви до Державної реєстраційної служби України, Комунального підприємства «Харківське міське бюро технічної інвентаризації», органів нотаріату і приватних нотаріусів , та інших державних органів, установ, підприємств, організацій, з питань отримання Витягів та інших документів, а також вчиняти всі інші дії, пов`язанні з вирішенням цих питань. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення набрало законної сили.

Таким чином, відповідач зазначає, що він вчинив всі залежні від нього та передбачені законодавством дії, аби відновити порушення боржником та іпотекодавцем його права.

В свою чергу, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 проігнорували рішення суддів, які обов`язкові до виконання, жодних грошових коштів не сплатив.

Крім того, відповідач зазначив, що суд в рішенні Київського районного суду м. Харкова від 03.04.2015 дійшов висновку про правомірність стягнення з боржника неустойки, вираженої в твердій грошовій сумі та стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 неустойку в сумі 365000 грн.

В п. 1 договору позики сторони встановили, що позикодавець передав у власність позичальника, а позичальник прийняв валютні цінності у вигляді в натурі та на суму 13 760 доларів США. Позичальник зобов`язався повернути позикодавцю валютні цінності у вигляді в натурі та на суму 13 760 доларів США частинами (з розстроченням) не пізніше 10 липня 2011 року.

В п. 9 договору позики сторони затвердили, що цей договір є правочином, що захищений презумпцією статті 204 ЦК України. Обмеження у вигляді отримання індивідуальної ліцензії НБУ на фізичних осіб не розповсюджується. Відсутність встановленого законом порядку вчинення таких правочинів не є забороною на цивільний обіг валютних цінностей, що підтверджено практикою їх обігу після 01.01.2004 до цього часу.

При цьому, положенням п. 10 вказаного договору визначено, що текст цього договору зачитаний сторонами українською мовою, а також прочитаний ними в дійсному надрукованому вигляді і цілком відповідає вільному волевиявленню позичальника та позикодавця.

Таким чином, укладаючи та підписуючи оспорюваний наразі договір позики, позивач погодився із усіма його умовами, в тому числі, із умовою, яка передбачає вираження грошового боргу боржника в іноземній валюті.

Щодо доводів позивача про те, що ОСОБА_7 нібито уповноважена ОСОБА_2 на отримання від нього грошових коштів, на підтвердження чого позивач надав фотокопію довіреності від 03 березня 2009 року, яка була дійсна до 03 вересня 2012 року, відповідач звертає увагу суду на те, що в довіреності в окремому пункті зазначено та наголошено на тому, що ця довіреність видана ОСОБА_2 . ОСОБА_7 без права отримання нею грошей або майна.

Тому позивач безпідставно посилається на те, що він нібито належним чином виконав свої зобов`язання з повернення ОСОБА_2 позичених у нього коштів, сплативши решту грошових коштів у розмірі 8 000 доларів США не ОСОБА_2 , а іншій особі ОСОБА_7 , яка не була уповноважена позикодавцем на отримання замість нього коштів ані договором позики, ані довіреністю, ані жодним іншим документом або домовленістю. З огляду на це, всі додані позивачем розписки, складені та підписані від імені ОСОБА_7 в період з 05 грудня 2011 року по 20 лютого 2014 року на суму 8 000 доларів США не можуть свідчити про належне виконання боржником своїх зобов`язань за Договором позики від 10 липня 2009 року, що укладався між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , у зв`язку з чим його зобов`язання залишаються невиконаними належним чином і досі.

Крім того, позивач, в якості свого основного доводу нібито виконання боржником належним чином зобов`язань з повернення позичених у ОСОБА_2 коштів, посилається на видану 03 березня 2009 року ОСОБА_2 на ім`я ОСОБА_7 довіреність. При цьому, як вже зазначалося вище, вказана довіреність була дійсна до 03 березня 2012 року, у той час як значна кількість грошових коштів виплачена ОСОБА_7 , після 03 березня 2012 року.

З приводу доводів позивача про те, що договір позики є недійсним, оскільки він був вчинений під впливом обмани з боку ОСОБА_2 , оскільки останній не мав наміру приймати в позику грошові кошти від боржника з метою звернення стягнення на заставлене майно в рахунок погашення нарахованої заборгованості, позивач зазначив, що дане твердження позивача ОСОБА_1 є брехливим, надуманим та непідтвердженим жодним належним та допустимим доказом.

Як на підставу обґрунтування вказаних доводів позивач зазначає, що спочатку кредитор ОСОБА_2 безпосередньо отримував від боржника грошові кошти в рахунок часткового погашення боргу, однак у 2014 році кредитор ОСОБА_2 та його повірені особи перестали виходити на зв`язок, чисельні спроби зв`язатися з ними засобами телефонного зв`язку або виявити їх за обумовленими у договорах та довіреностях адресами виявилися марними.

Однак, відповідач зазначає, що позивач не врахував того факту, що кінцевий термін виконання зобов`язань за договором позики сплив ще 10 липня 2011 року, і станом на цю дату зобов`язання боржника з повернення позичених коштів так і не були виконані, про що і не заперечує сам позивач.

Тобто, ще у 2011 році, у зв`язку із неналежним виконанням боржником його зобов`язань за договором позики, кредитор та іпотекодержатель ОСОБА_2 мав беззаперечне та законне право звернути стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення своїх вимог за договором позики.

Та обставина, що боржник самостійно затягнув виконання власних зобов`язань з повернення позичених коштів на багато років після спливу визначеного договором позики кінцевого терміну повернення всієї суми позичених коштів в жодному випадку не може свідчити про те, що неотримання кредитором грошових коштів від боржника після спливу вказаного строку є нібито завчасно продуманий обман з боку кредитора.

Більш того, позивач не надав суду, як приклад, жодного належного та допустимого доказу того, що він в цей період звертався до будь-якого нотаріуса з метою зарахування на його депозит грошових коштів в якості погашення своєї заборгованості перед ОСОБА_2 з повернення позичених коштів, та/або доказів того, що він звертався до будь-якого з чисельних поштових відділень зв`язку аби направити на поштову адресу ОСОБА_2 (яка є незмінною з моменту укладання та посвідчення договору позики та досі) поштовий переказ грошових коштів в рахунок погашення своєї заборгованості.

Тобто, позивач на протязі багатьох мав реальну можливість виконати свої зобов`язання з повернення позичених коштів за договором позики і ніхто не завадив би йому виконати свої зобов`язання з повернення позичених коштів і погасити свою заборгованість. З огляду на вищевикладене вбачається, доводи ОСОБА_1 про те, що оспорюваний ним договір позики є нібито недійсним, оскільки він був вчинений нібито під впливом обману з боку ОСОБА_2 , є необґрунтованими, не доведеними та безпідставними, у зв`язку з чим у задоволенні розглядуваного наразі позову має бути відмовлено у повному обсязі.

Крім того відповідач зазначив, що з позовом про визнання недійсним договору позики позивач ОСОБА_1 звернувся до суду 17 липня 2019 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

До вимог позивача про визнання недійсним договору позики застосовується встановлена ст. 257 ЦК України загальна позовна давність тривалістю у три роки.

Частинами 4, 5 статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Враховуючи те, що у позовній заяві ОСОБА_1 йдеться про укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 10 липня 2009 року договір позики, то саме в момент укладання та посвідчення вказаного договору, позивач ОСОБА_1 повинен був знати про те, що оскаржуваний ним наразі правочин не відповідає вимогам чинного законодавства, у зв`язку з чим він є недійсним.

Разом з тим, з позовною заявою позивач ОСОБА_1 звернувся до суду 17 липня 2019 року, тобто, через дев`ять років після укладення договору та нотаріального його посвідчення.

Таким чином відповідач ОСОБА_2 просив суд застосувати до спірних правовідносин строк позовної давності та відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

12.09.2019 від представника позивача адвоката Мірошник Р.С. до суду надійшла відповідь на відзив, відповідно до якого представник зазначив, що відзив на позовну заяву є необґрунтованим, зазначені підстави для відмови у задоволенні позову надумані, а позовні вимоги є такими, що підлягають задоволенню виходячи з наступного.

Наслідком укладання договору із встановленням у ньому в супереч вимогам законодавства неустойки в твердій грошовій сум, зобов`язань в іноземній валюті та за умови введення позивача в оману, щодо обставин, пов`язаних з договором та ухилення від приймання грошових коштів стало протиправне відчуження із власності позивача та його матері ОСОБА_4 належної їм квартири, а також покладання необґрунтованих грошових зобов`язань , в тому числі рішеннями у справах № 643/1737/14-ц, 640/2329/15-ц, 643/16004/15-ц, що є порушенням передбачених законом прав позивача. Наразі зазначені рішення оскаржуються в апеляційному суді.

Також представник відповідача зазначив, що встановлення судом пені у твердій грошовій сумі є незаконним та суперечить вимогам ст. 549 ЦК України. Відповідач у своєму відзиві посилається на застарілу практику Верховного Суду, яка на даний момент не актуальною.

Щодо незаконності встановлення у договорі позики зобов`язань в іноземній валюті, представник позивача зазначив, що відповідач не правильно тлумачить судову практику щодо можливості встановлення у договорі позики зобов`язань в іноземній валюті, посилаючись на судові рішення, ухвалені у справах з іншим предметом та підставами.

Законодавством України, визначено вичерпний перелік випадків, у яких фізичні особи-резиденти можуть використовувати готівкову іноземну валюту як платіжний засіб, до таких дозволених законодавством випадків не належать відносини позики, а отже встановлення у Договорі позики грошових зобов`язань у готівковій іноземній валюті (доларах США) прямо, навіть враховуючи застереження (п. 9 Договору позики), суперечить ст. 524 ЦК України, що відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним судом.

Також відповідач стверджує, що грошові зобов`язання не виконувалися належним чином позивачем, адже його повірена особа ОСОБА_7 не мала права приймати грошові кошти від позивача, однак представник позивача вказує, що необізнаного у правовому регулюванні відносин доручення позивача навмисно введено в оману про можливість ОСОБА_7 отримувати грошові кошти, поряд з веденням в оману щодо дійсної мети договору. Вказане також узгоджується з відомостями про шахрайську практику відповідача. При цьому, представник позивача також зазначає, що брат відповідача- ОСОБА_9 та його мати ОСОБА_10 , також приймали грошові кошти від позивача та ОСОБА_4 в рахунок погашення заборгованості за договором позики. Але відповідач у своєму відзиві навмисно не коментує такі обставини, у зв`язку з тим, що не може обґрунтовано заперечити такі факти, більш того, довіреність від 25.12.2009 оформлена відповідачем на його брата, не містить обмежень щодо прийняття грошових коштів.

Представник у своєму відзиві також зазначив, що необхідність у отриманні позики виникла не у ОСОБА_1 , а його матері ОСОБА_4 та саме вона в червні 2009, знайшла оголошення в газеті про надання кредиту без поручителя.

Організацію та координацію дій при укладенні договору здійснювала ОСОБА_7 , призначала зустріч, повідомила про необхідність у поручителі та переконала приїхати ОСОБА_1 .

Прибувши до нотаріуса, застосовуючи психологічний тиск, що полягав у спонуканні як найшвидшого підписання вже заповнених документів, не надавши можливості з ними ознайомитись , користуючись необізнаністю ОСОБА_1 та його матері, а також користуючись своїм положенням , ОСОБА_7 наполягала на підписанні спірного договору позики, відповідно до умов якого ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 позику в сумі 13760 доларів США, а також договору про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеного ОСОБА_4 та ОСОБА_1 з однієї сторони та ОСОБА_2 з іншої сторони, відповідно до умов якого у випадку невиконання зобов`язань, право власності на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_2 , яка на праві спільної сумісної власності належить ОСОБА_4 та ОСОБА_1 переходить до ОСОБА_2 .

Можливість ознайомитись із підписаними документами у ОСОБА_4 та ОСОБА_1 з`явилась лише вдома, після їх підписання. З`ясувалось, що відповідно до цих документів, ОСОБА_2 надав ОСОБА_1 в борг 13760 доларів США, хоча домовлялись про позику лише на 60000 грн. ОСОБА_4 повідомила про намір повернути зазначені кошти, проте ОСОБА_7 повідомила, що гроші необхідно буде віддавати частинами, з чим ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , будучи залежним від невідомих осіб, погодились.

В подальшому, навесні 2019 року ОСОБА_4 дізналася, що двокімнатна квартира АДРЕСА_1 , не належить їм на праві власності, а належить ОСОБА_11 , що і змусило позивача звернутись до суду.

Також представник зазначив, що ОСОБА_2 є відомим шахраєм, за що він був засуджений, у вироку було зазначено, що шахрайська практика ОСОБА_2 полягала у наданні необізнаним особам позики в іноземній валюті, забезпечення позики іпотечними договорами і наступному раптовому зникненні, тим самим уникненню від приймання грошових коштів на рахунок погашення заборгованості, внаслідок чого, необізнані про можливі інші способи повернення грошових коштів боржники. Не знаходили способу повернути борг, а потім ставали жертвами зверненого заочними рішеннями стягненнями на предмет іпотеки.

24.10.2019 до суд надійшла заява представника позивача адвоката Мірошник Р.С. про зміну підстав позову, відповідно до якої зазначив, що в позовній заяві позивача зазначенні не всі підстави визнання договору позики від 09.07.2009 недійсним, однак існують й інші підстави, які він бажає доповнити.

Так, представник зазначив, що ОСОБА_1 , внаслідок властивого йому стійкого психічного розладу, вимушений був неодноразово проходити стаціонарне лікування в центрі невідкладної психіатрії Харківської обласної клінічної психіатричної лікарні №3, зокрема, протягом наступних періодів:

-з 06.03.2008 по 17.03.2008;

-з 26.07.2012 по 02.082012;

-з 05.01.2013 по 18.01.2013;

-з 01.07.2014 по 09.07.2014;

-з 04.03.2017 по 21.03.2017;

-з 23.06.2017 по 30.06.2017.

Вказане свідчить про те, що ОСОБА_1 страждає стійким психічним розладом, та цілком обґрунтовує те, що позивач не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними , укладання оспорюваного договору не було вільним та не відповідало внутрішній волі ОСОБА_1 на підтвердження вказаних обставин представник позивача також подав до суду клопотання про призначення комплексної судової психологічно-почеркознавчої експертизи.

04.11.2019 від відповідача ОСОБА_2 до суду надійшов відзив на заяву про зміну підстав позову, відповідно до якого зазначив, що доводи позивача про його недієздатність під час укладення договору позики є надуманими та непідтвердженими, а клопотання позивача пре залучення свідка взагалі не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 44 Закону України «Про нотаріат», під час посвідчення правочинів визначається обсяг цивільної дієздатності фізичних осіб, які беруть у них участь.

Визначення обсягу цивільної дієздатності фізичної особи здійснюється за паспортом громадянина України або іншими документами, передбаченими статтею 43 цього Закону (крім посвідчення водія, особи моряка, особи з інвалідністю чи учасника Другої світової війни, посвідчення, виданого за місцем роботи фізичної особи), які унеможливлюють виникнення будь-яких сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії. У разі потреби нотаріусу надається довідка про те, що особа не страждає на психічний розлад, який може вплинути на її здатність усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними.

У разі наявності сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, нотаріус зобов`язаний звернутися до органу опіки та піклування за місцем проживання відповідної фізичної особи для встановлення факту відсутності опіки або піклування над такою фізичною особою.

Нотаріус зобов`язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину.

Встановлення дійсних намірів кожного з учасників правочину здійснюється шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін.

Встановлення дійсних намірів однієї із сторін правочину може бути здійснено нотаріусом за відсутності іншої сторони з метою виключення можливості стороннього впливу на її волевиявлення.

Правочин посвідчується нотаріусом, якщо кожна із сторін однаково розуміє значення, умови правочину та його правові наслідки, про що свідчать особисті підписи сторін на правочині.

Під час укладення та нотаріального посвідчення оспорюваного наразі договору позики приватний нотаріус належним чином та у повному обсязі виконала вказані вище імперативні норми законодавства та пересвідчилася у дієздатності позичальника ОСОБА_1 , про що свідчить його особистий підпис на договорі позики. В інакшому випадку, приватний нотаріус ХМНО Широкова В.А. в жодному випадку не посвідчила би вказаний договір. Крім того, в п. 10 договору позики сторони ствердили, що текст цього договору зачитаний ними, його сторонами, українською мовою, а також прочитаний ними в дійсному надрукованому вигляді і цілком відповідає вільному волевиявленню позичальника ОСОБА_1 та позикодавця ОСОБА_2 .

Також відповідач зазначив, що те, що позивач ОСОБА_1 під час укладання договору усвідомлював значення своїх дій підтверджується також складеними ним розписками від 06.08.2009, 09.04.2010, 11.04.2011 відповідно до змісту яких саме він на виконання своїх зобов`язань за договором позики повертав позичені кошти.

Крім того, позивач звернув увагу на те, що позивач звернувся до суду з позовом через свого представника адвоката Мірошник Р.С., який діє на підставі укладеного між ним та ОСОБА_1 договору про надання правової допомоги від 03.03.2019. Тобто, ОСОБА_1 , який стверджує, що він є недієздатним або обмежено дієздатним у зв`язку з стійким психічним розладом, вільно укладає цивільно-правові договори.

З приводу виклику у якості свідка ОСОБА_4 позивач зазначив, що єдине обґрунтування вказаного клопотання є те, що вона нібито може надати пояснення щодо обставин, пов`язаних із укладенням оспорюваного наразі договору позики .

З цього приводу, в п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року за № 9 зазначено, що необхідно звернути увагу судів, що зі змісту абзацу другого частини першої статті 218 ЦК України, не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов`язань, що виникли з правочину.

Більш того, згідно роз`яснень п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року за № 2, виходячи зі змісту статті 59 ЦПК України та з урахуванням положень частини першої статті 218 ЦК України, не може стверджуватися показаннями свідків наявність правовідносин, що виникають з правочинів, для яких законом установлено письмову форму.

Ухвалами Київського районного суду м. Харкова від 28.11.2019, 17.02.2020, 10.02.2021 у справі призначалась судова-психіатрична експертиза, які повертались до суду без виконання, останній раз повернута 26.06.2023, у зв`язку з тим, що оплата за проведення експертизи до установи не надійшла.

13.10.2023 від відповідача ОСОБА_2 до суду надійшла заява про застосування наслідків спливу строку позовної давності, відповідно до якої зазначив, що спірний договір укладений 10.07.2009, а з позовом про визнання його недійсним позивач звернувся до суду лише 17.07.2019, тобто через дев`ять років після його укладення.

Сторони у судове засідання не з`явились, про день та час розгляду справи повідомленні своєчасно та належним чином.

Судом встановлено, та не заперечується сторонами, що 10.07.2009 між ОСОБА_1 (позичальник) та ОСОБА_2 (позикодавець) укладено Договір позики від 09.07.2009 р., який посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В. А. та зареєстровано у реєстрі за № 2822 .

Згідно з умовами Договору (п. 1) позикодавець передав у власність позичальника, а позичальник - прийняв валютні цінності у вигляді в натурі та на суму 13 760 доларів США. Позичальник зобов`язався повернути позикодавцю валютні цінності у порядку та строки, передбачені Договором. Кінцевий строк повернення позики встановлено до 10.07.2011 р. (т. 1 а.с. 8).

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи інтересів.

Відповідно до частин першоїп`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першоютретьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину (частина перша статті 233 ЦК України).

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 5, 19 та 20 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Відповідно до статей 229233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Обґрунтовуючи позовні вимоги визнання договору позики недійсним, ОСОБА_1 посилався на те, що він пунктом 5 вказаного договору неустойка визначена в твердій грошовій сумі, а не у процентах, що суперечить ст. 549 ЦК України; зазначення в договорі позики грошових зобов`язань боржника в іноземній валюті (доларах США) суперечить ст. 524 ЦК України; позивач разом зі своєю матір`ю виконали зобов`язання за договором позики, про що свідчать розписки ОСОБА_7 на загальну суму 8000 доларів США; договір вчинений під впливом оману з боку ОСОБА_2 , оскільки останній не мав наміру приймати отримувати кошти в рахунок погашення заборгованості; ОСОБА_1 , в момент вчинення правочину не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, оскільки він страждає стійким психічним розладом.

У постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2766цс16 зроблено висновок, згідно з яким правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа вчиняє їх добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Отже, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

В постанові Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц викладено правовий висновок про те, що за змістом статті 230 ЦК України правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 489/3570/16-ц аналіз статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення; тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо).

В постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 910/18600/19 вказано, що при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статті 230 ЦК України суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. Отже, обман це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Як встановлено матеріалами справи та не заперечується позивачем, він зі своєю матір`ю виконували свої зобов`язання за договором позики та повертали ОСОБА_2 грошові кошти в рахунок погашення позики, що підтверджується розписками.

Як вбачається з постанови Харківський апеляційний суд від 21.11.2019 у справі № 643/1737/14-ц, у зв`язку з неналежним ОСОБА_1 грошових зобов`язань за спірним договором позики ОСОБА_2 у лютому 2014 року звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 на його користь борг зі сплати неповернутої частини позичених коштів, збільшеної на три проценти річних та процентів за користування позикою в сумі, еквівалентній 12140 доларам США за курсом НБУ на день ухвалення рішення у справі. Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 07.05.2014 позов ОСОБА_2 задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість в розмірі 139240 грн. 94 коп., яка складається з неповернутої позики 8000 доларів США, процентів за користування позикою на рівні облікової ставки НБУ в розмірі 3525 доларів США, трьох процентів річних від простроченої суми боргу в розмірі 615 доларів США, що разом в еквіваленті згідно встановленого Національним банком України офіційного курсу на день постановлення рішення становить 139240 грн. 94 коп.

Постановою Харківський апеляційний суд від 21.11.2019 у справі № 643/1737/14-ц змінено заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 07.05.2014 в частині стягнення заборгованості за відсотками та розподілу судових витрат. У задоволені позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення відсотків за договором позики - відмовити. Постанова набрала законної сили 21.11.2019 та не оскаржена ОСОБА_1 .

Таким чином, суд не бере до уваги доводи позивача про те, що пунктом 5 вказаного договору неустойка визначена в твердій грошовій сумі, а не у процентах, що суперечить ст. 549 ЦК України; зазначення в договорі позики грошових зобов`язань боржника в іноземній валюті (доларах США) суперечить ст. 524 ЦК України; позивач разом зі своєю матір`ю виконали зобов`язання за договором позики, про що свідчать розписки ОСОБА_7 на загальну суму 8000 доларів США, оскільки постановою Харківського апеляційного суду встановлено наявність заборгованості за договором позики, надана оцінка вказаним аргументам та заборгованість стягнена в Національній валюті України, в гривні. Постанова набрала законної сили.

Конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача. При цьому за своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається на учасників справи. Отже, обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що відповідатиме встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу справедливості розгляду справи судом.

Проте, позивачем не доведено обставин та не надано доказів, що підтверджують обман щодо істотних умов договору, обставин, якими супроводжувалося нотаріальне посвідчення договору позики тощо, тобто не доведено наявність обману зі сторони відповідача, в чому він наполягав та істотність цих обставин для вирішення справи. Як вбачається з договору позики позивач діяв добровільно, перебував при здоровому розумінні та ясній пам`яті, розумів значення своїх дій, та правові наслідки, попередньо ознайомлений нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладання ними договорів/ зокрема, з вимогами щодо недійсності правочину/, спірний правочин підписаний без застережень позивачем та посвідчений нотаріусом.

При цьому, матеріалами справи та рішеннями судів підтверджено, що ОСОБА_1 після укладення спірного договору виконував взяті на себе зобов`язання, як зазначає сам позивач навіть після спливу строку дії договору.

Та обставина, що позивач після укладення договору і тривалого часу його виконання боржником змінив свою думку щодо відповідності змісту договору вимогам Закону та його інтересам, не може бути підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним, бо у момент укладення договору сторонами чи іншими учасниками цивільного процесу не вчинялись будь-які навмисні протиправні дії.

Крім того, висновок суду щодо відсутності доказів на підтвердження позивачем заявлених ним вимог повністю узгоджується із правовими позиціями, викладеними відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», де зазначено про необхідність відповідно до положень ст. ст. 229 - 230 ЦК України доведення саме особою, яка діяла під впливом обману наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману.

Доказів про те, що позивач на момент укладення договору позики не усвідомлював свої дії , оскільки на момент його вчинення і в подальшому страждав стійким психічним захворюванням матеріалами справи не підтверджено. Судом неодноразово, за клопотанням представника позивача, призначалась судова -психіатрична експертиза, яка не була проведена, у зв`язку з несплатою позивачем коштів за її проведення. Клопотань про неможливість її сплати у зв`язку з скрутним матеріальним становищем позивач до суду не надавав та не клопотав про повторне її призначення.

Крім того, суд не приймає до уваги посилання представника позивача на вирок Дзержинського районного суду м. Харкова стосовно ОСОБА_2 , як на підтвердження обставин введення позивача в оману під час підписання договору позики, оскільки відповідно до відомостей з Єдиного реєстру судових рішень України, постановою Верховного Суду України від 19.10.2015 зазначений вирок скасовано.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Суд вважає, що задоволення позову не забезпечує справедливу рівновагу між інтересами сторін. Справедливість, добросовісність та розумність відповідно до п.6 ст.3 ЦК України є одними із загальних засад цивільного законодавства. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз.десятий п.9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп\2003).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року.

Щодо клопотання відповідача про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності суд зазначає, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то суд повинен відмовити в задоволенні такого позову саме з цієї підстави.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат між сторонами, суд виходить із положень ч.1 ст.141 ЦПК України, де зазначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку з відмовою в позові понесені судові витрати залишаються на стороні, яка їх понесла.

Керуючись ст. ст. 76, 78, 80, 81, 141, 263-265 ЦПК України, ст. ст. 11, 15, 16, 203, 204, 215, 230, 626, 627, 628, 638, 1046, 1047, 1049 ЦК України, суд

ухвалив:

Відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Широкова Вікторія Анатоліївна про визнання недійсним договору позики від 10.07.2009, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В.А. та зареєстрованого у реєстрі за № 2822.

Рішення може бути оскаржене до Харківського апеляційного суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлений 28.03.2024.

З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , мешкає за адресою: АДРЕСА_3 );

Відповідач: ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , мешкає за адресою: АДРЕСА_4 );

Третя особа: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Широкова Вікторія Анатоліївна ( АДРЕСА_5 ).

Суддя С.Л. Шаренко