ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

61022, м. Харків, пр. Науки, 5, тел.:(057) 702-07-99, факс: (057) 702-08-52,

гаряча лінія: (096) 068-16-02, E-mail: inbox@dn.arbitr.gov.ua,

код ЄДРПОУ: 03499901,UA368999980313151206083020649

_____________________________________________________________________________

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

22.04.2024р. Справа №910/19900/23

Господарський суд Донецької області у складі судді Зекунова Е.В., за участю секретаря судового засідання Кухтик С.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Національного наукового центру «Інститут ґрунтознавства та агрохімії імені О.Н. Соколовського» (вул. Чайковська, буд. 4, м.Харків, 61024; код ЄДРПОУ 00497058)

до відповідача російської федерації в особі генеральної прокуратури російської федерації (вул. Велика Дмитрівка, буд. 15а, м.Москва, російська федерація, ІСП-3, 125993)

про стягнення збитків у формі упущеної вигоди у сумі 950 980 доларів США, що еквівалентно 35 771 112,70 грн, -

Представники сторін у судовому засіданні участь не приймали

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Національний науковий центр «Інститут ґрунтознавства та агрохімії імені О.Н. Соколовського» звернувся до господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з російської федерації в особі генеральної прокуратури російської федерації суму спричинених збитків у формі упущеної вигоди, що виникли внаслідок російської збройної агресії на території України, в сумі 950 980 доларів США, що еквівалентно 35 771 112,70 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.01.2024 позовну заяву Національного наукового центру «Інститут ґрунтознавства та агрохімії імені О.Н. Соколовського» до російської федерації в особі генеральної прокуратури російської федерації про стягнення збитків у формі упущеної вигоди у сумі 950 980 доларів США, що еквівалентно 35 771 112,70 грн, з додатками передано за виключною підсудністю до Господарського суду Донецької області (проспект Науки, 5, м. Харків, 61000).

13.02.2024 матеріали позовної заяви № 910/19900/23 надійшли до Господарського суду Донецької області, автоматизованим розподілом для розгляду справи призначено суддю Зекунова Е.В.

Ухвалою Господарського суду Донецької області від 19.02.2024 позовну заяву прийнято до розгляду, судове засідання призначено на 18.03.2024.

Ухвалою Господарського суду Донецької області від 18.03.2024 відкладено підготовче засідання на 01.04.2024.

Ухвалою Господарського суду Донецької області від 01.04.2024 закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 22.04.2024 року о 12:00 год.

У судовому засідання 22.04.2024 представника сторін участь не приймали; про дату, час та місце розгляду справи сторони були повідомлені належним чином, явка сторін обов`язковою не визнавалась.

Повідомлення відповідача про розгляд справи.

Частинами 1, 2 статті 367 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно, зокрема, вручити документи на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.

Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території держави відповідача регулюється Угодою про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - Постанову Верховної Ради України Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності від 19.12.1992.

Разом з тим, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 введено в Україні воєнний стан, дія якого неодноразово продовжувалась та триває станом на момент ухвалення рішення суду у цій справі.

Відповідно до частини 1 статті 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану в умовах правового режиму воєнного стану» суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

За зверненням Мін`юсту Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв`язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов`язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.

У зв`язку із порушенням Російською Федерацією цілей та принципів статуту ООН, Гельсінського Заключного Акта, Паризької Хартії для Нової Європи та ряді інших документів ОБСЄ, у зв`язку із широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти суверенітету та територіальної цілісності України, Міністерство закордонних справи України 24.02.2022 нотифікувало МЗЗ РФ про прийняте Україною рішення розірвати дипломатичні відносини з Росією, що були встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Російською Федерацією від 14.02.1992.

Відтак діяльність дипломатичних представництв України в Росії та Росії в України, а також будь-яке дипломатичне спілкування припинені відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

Згідно з листом Міністерства юстиції України "Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану" №25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.

Крім того, відповідно до повідомлення, розміщеного 25.02.2022 на офіційному веб-сайті Акціонерного товариства "Укрпошта", у зв`язку з агресією з боку Росії та введенням воєнного стану, АТ "Укрпошта" припинило поштове співробітництво з поштою Росії та Білорусі; посилки та перекази в ці країни не приймаються.

З огляду на вищенаведене, на період збройного конфлікту у відносинах з державою-агресором унеможливлено застосування міжнародних договорів України з питань правового співробітництва у цивільних і кримінальних справах, у тому числі у зв`язку із припиненням поштового сполучення.

Таким чином, передача будь-яких документів в Російську Федерацію, у тому числі і дипломатичними каналами, наразі неможлива (лист Міністерства юстиції України вих. №100817/98748-22-22/12.1.3 від 31.10.2022).

Відтак, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України суд не здійснює повідомлення про розгляд цієї справи засобами поштового зв`язку та не звертається до суду Російської Федерації з судовим дорученням про вручення документів.

Окрім того, позивачем направлено копію позовної заяви разом із додатками до Відповідача через його представницький орган - Головне військове слідче управління Слідчого комітету Російської Федерації за допомогою інтернет-приймальні (посилання: http://gvsu.gov.ru/appeals-from-citizens/) та отримав підтвердження про отримання компетентним органом Відповідача відправлення на електронну пошту.

Засобами поштового зв`язку до Посольства Російської Федерації в Республіці Молдова, адреса: 2004, м. Кишинів, вул. Штефана чел Маре, 153 [Bulevardul ?tefan cel Mare ?i Sfint 153 Chisinau 2004] напралено копію позовної заяви разом із додатками, а також ухвалу суду від 18.02.2024, на підтвердження відправлення відповідачу копії позовної заяви разом із додатками, надано квитанцію про оплату послуг міжнародного поштового відправлення та акт про направлення документів .

Разом з цим, судом на офіційній сторінці Господарського суду Донецької області веб-порталу Судова влада України розміщувались відповідні оголошення щодо розгляду справи №910/19900/23.

Ухвала суду про відкриття провадження у справі №910/19900/23 від 19.02.2024 також були направлені на електронні поштові скриньки Генеральної прокуратури Російської Федерації.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про доступ досудових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.

На виконання приписів чинних нормативно-правових актів всі процесуальні документи по справі були оприлюднені в Єдиному державному реєстрі судових рішень, який є відкритим для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.

З огляду на наведене суд дійшов висновку, що відповідач був обізнаний про розгляд справи №910/19900/23, однак відзив на позовну заяву не подав, про намір вчинити відповідні дії суд не повідомив.

Згідно із ст.2 Господарського процесуального кодексу України однією із засад господарського судочинства є розумність строків розгляду справи.

У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами (ч.9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України).

З огляду на те, що під час розгляду справи судом було створено сторонам необхідні умови для доведення фактичних обставин справи, зокрема, було надано достатньо часу для реалізації кожним учасником спору своїх процесуальних прав, передбачених статтями 42, 46 ГПК України, зважаючи на наявність у матеріалах справи доказів, необхідних і достатніх для вирішення спору по суті, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників сторін та за наявними в ній матеріалами.

Перевіривши матеріали справи, вирішивши питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, господарський суд,

ВСТАНОВИВ:

Національний науковий центр «Інститут ґрунтознавства та агрохімії імені О.Н. Соколовського» (далі - «Позивач») - юридична особа із зареєстрованим місцезнаходженням: Україна, 61024, Харківська область, місто Харків, вулиця Чайковська, будинок 4. Основним видом діяльності Позивача є дослідження й експериментальні розробки у сфері інших природничих і технічних наук, до інших видів діяльності Позивача входять вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур та оптова торгівля зерном, необробленим тютюном, насінням і кормами для тварин.

Діяльність із вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур Позивач проводив із використанням земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які розташовані на території Донецької області Покровського району Очеретинської селищної територіальної громади, в селі Олександропіль а саме:

1) Земельна ділянка, кадастровий номер: 1425586500:04:000:0881, загальної площі 215.1698 га. (Земельна ділянка 1);

2) Земельна ділянка, кадастровий номер: 1425586500:04:000:0882, загальної площі 533.1118 га. (Земельна ділянка 2),

Далі разом - «Земельні ділянки».

21.12.2013 Ясинуватське міськрайонне управління юстиції здійснило державну реєстрацію права постійного користування Позивача земельною ділянкою з кадастровим номером: 1425586500:04:000:0882, загальною площею 533.1118 га. (Номер запису про право постійного користування 4095342), а також земельною ділянко з кадастровим номером 4083443 1425586500:04:000:0881, загальною площею 215.1698 га. (Номер запису про право постійного користування: 4083443) (далі разом - «Земельні ділянки»), що знаходяться за адресою Донецька обл., Ясинуватський р-н, с. Розівка.

У 2016 році Постановою Верховної Ради України «Про перейменування окремих населених пунктів та районів» від 19.05.2016 перейменовано село Розівка Ясинуватського району на село Олександропіль (посилання: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1377-19#Text).

У 2020 році розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Донецької області» визначено, що Олександропільська сільська рада входить до Очеретинської територіальної громади (посилання: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/710-2020-%D1%80#Text).

У 2020 році ліквідований Ясинуватський район Донецької області та утворено Покровський район до складу якого входить Очеретинська селищна територіальна громада, відповідно до постанови Верховної Ради України про утворення та ліквідацію районів від 17.07.2020 (посилання: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/807-20#Text).

Таким чином, внаслідок адміністративних реформи Земельні ділянки знаходяться на території Донецької області Покровського району Очеретинської селищної територіальної громади.

У 2021 році Позивач здійснив засів сільськогосподарських культур на Земельних ділянках, а саме: посівів озимого ріпаку загальною площею 205 га., озимої пшениці загальною площею 530 га. Через війну Позивач не зміг зібрати урожай 2022 року, а також не зміг провести посів Земельних ділянок сільськогосподарськими культурами у 2022 та 2023 роках.

20.09.2021 Позивач уклав договір про надання сільськогосподарських послуг із ТОВ «Бета-Агро-Інвест», на підставі якого на Земельних ділянках здійснено посів сільськогосподарських культур, під урожай 2022 року на всій площі земельних ділянок, площею 735 га., зокрема: озима пшениця - 530 га., озимий ріпак - 205 га.

Однак, через події, які описані далі, Позивач не зміг зібрати урожай 2022 року і на теперішний час позбавлений у можливості реалізації права користування Земельними ділянками.

У зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, Указом Президента України "Про запровадження військового стану в Україні" від 24.02.2022 № 64/2022 в Україні запроваджено військовий стан з 05.30. 24.02.2022.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія Російської Федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.

Повномасштабні військові дії на території Донецької області, в межах якої знаходяться Земельні ділянки, розпочалися у перші дні повномасштабного вторгнення. Ці події описували ЗМІ, зокрема, у таких публікаціях:

«На Донеччині за добу окупанти обстріляли Авдіївку, Слов?янск, Очеретино: зруйновані Центр безпеки, ЦНАП, будинки, - ФОТО» (посилання: https://www.62.ua/news/3399310/na-doneccini-za-dobu-okupanti-obstrilali-avdiivku-slovansk-оceretino-zrujnovani-centr-bezpeki-cnap-budinki-foto);

«Окупанти обстріляли 16 населених пунктів Донеччині, одна людина загинула, двоє поранених» (посилання: https://lb.ua/society/2023/10/11/578969_okupanti_obstrilyali_16_naselenih.htm l);

«ОКУПАНТИ ЗАВДАЛИ 11 УДАРІВ ПО ДОНЕЧЧИНІ, Є ЗАГИБЛИЙ - НАЦПОЛІЦІЯ» (посилання: https://zn.ua/ukr/UKRAINE/okupanti-zavdali-11-udariv-po-donechchini-je-zahiblij-natspolitsija.html);

02.08.2022 Очеретинська селищна військова адміністрація Покровського району Донецької області листом № 01-28/1048 повідомила Позивача про те, що доступ до Земельних ділянок небезпечний через високу інтенсивність бойових дій в районі.

14.06.2023 Очеретинська селищна військова адміністрація Покровського району Донецької області листом № 01-28/3077 повідомила Позивача про те, що через військову агресію російської федерації проти України та активні бойові дії безпосередньо на території Очеретинської селищної територіальної громади Покровського району Донецької області мають місце численні випадки замінування, а також засмічення залишками боєприпасів і військової техніки території громади; також цим листом Позивача повідомлено про те, що доступ до Земельних ділянок небезпечний через високу інтенсивність бойових дій.

Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України № 309 від 22 грудня 2022 року затверджено Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією (далі - «Перелік 309»). Згідно із вказаного переліку частина Покровського району, Донецької області знаходиться в тимчасовій окупації російської федерації починаючи із 07.04.2022.

Очеретинська селищна територіальна громада включена до переліку територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні) станом на дату подання позовної заяви, що затверджений наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій 22.12.2022 № 309 (редакція від 29.09.2023).

Позивач не мав доступу до Земельних ділянок, адже Донецька область тимчасово окупована, що крім окреслених у цій заяві обставин, підтверджується також інформацією з веб-ресурсу «Deepstatemap» (джерело: https://deepstatemap.live/)

На день звернення із цим Позовом до Суду, Україна, через повномасштабне збройне вторгнення Російської Федерації, не відновила ефективного контролю за Очеретинською селищною територіальною громадою, де розташовані Земельні ділянки.

Внаслідок збройної агресії Російської Федерації, позивачу завдана шкода у формі упущеної вигоди.

Незаконність дій підконтрольних Російської Федерації угруповань є загальновідомим фактом і визнається міжнародним суспільством. Так, 18.10.2022 - Парламент Естонії оголосив російський режим терористичним; 26.10.2022 - Сенат Польщі визнав владу Росії терористичним режимом; 22.11.2022 - Парламентська асамблея визнала Росію державою - терористом; 23.11.2022 - Європарламент визнав Росію державою-спонсором тероризму.

Дії Російської Федерації в особі її збройних формувань та інших підконтрольних їй угрупувань стали причиною, через яку Позивач втратив можливість реалізувати право користування Земельними ділянками, включаючи збір урожаю за 2022 рік та проведення посівів на Земельних ділянках в 2022-2023 роках.

Згідно доводів Позивача, вищеописані події завдали йому збитків у формі упущеної вигоди, а саме, доходу від використання Земельних ділянок, які б могли бути реально використані для отримання доходу Науковим інститутом за умови відсутності порушення його права.

Щодо обґрунтування розміру суми збитків

Датою визначення розміру збитків є 24.02.2022., що є датою початку бойових дій на території Очеретинської селищної територіальної громади, згідно із Переліку 309, зокрема де знаходяться Земельні ділянки Позивача.

До початку повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України Позивач, проводив діяльність з вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур використовуючи земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які розташовані на території Донецької області, Покровського району Очеретинської селищної територіальної громади, в селі Олександропіль а саме:

земельна ділянка, кадастровий номер: 1425586500:04:000:0881, загальної площі 215.1698 га;

земельна ділянка, кадастровий номер: 1425586500:04:000:0882, загальної площі 533.1118 га. (далі разом - «Земельні ділянки»)

Активні бойові дії в межах територій Земельних ділянок та окупація Донецької області військами та угрупуваннями російської федерації є причиною, через яку Позивач втратив можливість реалізувати право користування Земельними ділянками, включаючи збір урожаю за 2022 рік та проведення посівів на Земельних ділянках в 2022- 2023 роках з подальшим отриманням доходів, які Позивач міг би реально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушене.

Для визначення розміру упущеної вигоди Позивача, останній уклав договір № 28/23К від 28.08.2023 на надання послуг з незалежної оцінки з ТОВ «КК «Острів». На підставі згаданого договору ТОВ «КК «Острів» підготувало звіт з визначення розміру упущеної вигоди у вигляді неотриманого прибутку ННЦ «ІГП імені О.Н. Соколовського» внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі - «Звіт»).Отже, Позивач зазнав збитків у вигляді упущеної вигоди

Об`єктом оцінки у Звіті виступає розмір упущеної вигоди у вигляді неотриманого прибутку ННЦ «ІГП імені О.Н. Соколовського» від втрати врожаю сільськогосподарських культур 2022 року, а саме: посівів озимого ріпаку загальною площею 205 га. Озимої пшениці загальною площею 530 га та непроведених посівів у 2022 та 2023 роках на Земельних ділянках внаслідок збройної агресії Російської Федерації.

Звіт підготовлений у відповідності до нормативних актів у сфері визначення воєнних збитків, зокрема:

Постанови КМУ «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації» від 20.03.2022 р. № 326;

Методики визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності», що затверджена Наказом Міністерства економіки України та Фонду державного майна України 18.10.2022 року № 3904/1223, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 02.12.2022 р. за № 1522/38858;

Міжнародним стандартам оцінки (MCO|IVS)

Під час підготовки Звіту використані документи надані Позивачем, згідно із переліку наведеного на стор. 10-12 Звіту, а також загальнодоступна інформація. При визначені розміру упущеної вигоди оцінювач провів огляд ринку сільгосппродукції рослинництва в Україні (стр. 19 -27) та стану агробізнесу в Україні під час війни із визначенням рейтингу втрат елеваторних потужностей у регіонах України (стр. 29- 35).

Визначаючи розмір упущеної вигоди оцінювач дотримався таких оціночних процедур, як:

аналіз та визначення тривалості строку компаундування, у межах якого враховується упущена вигода від активу (майна);

обчислення річного розміру грошових потоків та переведення в розмір на місяць протягом усього строку компаундування; обґрунтування складових ставки компаундування та її визначення;

визначення майбутньої вартості грошових потоків на кінець строку компаундування шляхом компаундування цих грошових потоків.

Для визначення розміру упущеної вигоди, оцінювачем використав дохідний підхід та метод дисконтування грошових потоків для приведення недоодержаних чистих прибутків з часу їх очікуваного отримання при веденні бізнесу на типових умовах до понесення реальних збитків та вимушеної зупинки роботи Позивача. Дохідний підхід ґрунтується на одному з трьох фундаментальних принципів оцінки - принципі очікування.

Даний принцип передбачає, що типовий інвестор (господарюючий суб`єкт), вклавши власні кошти в певний майно, очікує отримання майбутніх доходів від його експлуатації, тобто його здатності приносити дохід у майбутньому. У відповідності до описаної моделі розрахунку та методології оцінки Оцінювач провів визначення розміру упущеної вигоди, що описав у розділі 5 Звіту (стр.42 - 62).

У розділі 5 звіту визначено розмір упущеної вигоди у вигляді неотриманого прибутку, виходячи з наступних елементів.

(1) Вхідні дані та припущення (п. 5.1): Описано основні параметри, що впливають на оцінку, включаючи площі посівів, урожайність, ціни на продукцію, витрати на виробництво тощо.

(2) Фактичні та очікувані витрати (п. 5.2): Вказано розрахункові витрати на вирощування сільськогосподарських культур, включаючи вартість насіння, добрив, засобів захисту рослин, витрати на обробіток землі, збирання врожаю тощо.

(3) Очікувані доходи (п. 5.3): Розраховано очікувані доходи від реалізації врожаю на основі середніх цін і планованої урожайності.

(4) Визначення розміру неотриманого прибутку за прогнозними періодами (п. 5.4): Розраховано розмір неотриманого прибутку за кожен прогнозний період, враховуючи фактичні та очікувані витрати та доходи. У таблиці 5.4.1. наведено розрахунок недоотриманого прибутку на підставі попередньо розрахованих прогнозованих валових доходів та витрат Позивача. (стр. 57)

(5) Визначення ставки дисконтування (п. 5.5): Встановлено ставку дисконтування для приведення майбутніх грошових потоків до поточної вартості.

(6) Визначення розміру упущеної вигоди у вигляді неотриманого прибутку (п. 5.6): Підсумовано розмір неотриманого прибутку за всіма прогнозними періодами з урахуванням ставки дисконтування у таблиці 5.6.1. (стр. 61).

Розрахунок суми збитків, які заявлені Позивачем гуртуються на Звіті та складаються із упущеної вигоди за Маркетингові роки (МР):

МР 21/22 Пшениця озима - 436 187 дол. США. Ріпак озимий - 52 668 дол. США. Насіння соняшника - 0.

МР 22/23 Пшениця озима - 94 690 дол. США. Ріпак озимий - 1 825 дол. США. Насіння соняшника - 96 130 дол. США.

МР 23/24 Пшениця озима - 209 225 дол. США. Ріпак озимий - 0. Насіння соняшника - 60 255 дол. США.

Всього: 950 980,00 доларів США, що на дату звернення до суду із позовом за курсом обміну еквівалентно 35 491 049, 09 грн.

Про порушене право Позивача та спосіб захисту

Звертаючись із позовною заявою, Позивач має намір захистити своє майнове право та інтерес на отримання доходу, яке порушене з боку РФ.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України та статті 20 ГК України кожна особа/суб`єкт господарювання має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного/господарського законодавства.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтями 6, 13 Конвенції.

Одним із способів захисту є відшкодування збитків.

При цьому порушення права Позивача настало через дії держави-агресора РФ. Держава є специфічним суб`єктом правовідносин. Під державою розуміється організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним насамперед в інтересах цієї частини, а також управління загальносуспільними справами. До визначальних ознак держави відноситься наявність для виконання своїх завдань та функцій специфічного апарату, який володіє владними повноваженнями і має матеріальні засоби для реалізації цих повноважень. Реалізація функцій держави здійснюється через специфічний апарат, порядок формування, правовий статус та повноваження якого визначаються самою державою.

Відповідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 (що набрала чинності для України 24.08.1991) договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Відтак, стягнення шкоди має здійснюватись із держави в цілому, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції, незважаючи, який конкретно її підрозділ заподіяв шкоду.

За таких умов, пред`явлення позовних вимоги до російської федерації, як до держави в цілому не лише відповідає положенням матеріального закону, але являє собою ефективний спосіб захисту права Позивача.

З огляду на викладене, Позивач вважає, що єдиним можливим ефективним способом захисту порушеного права останнього через втрати, які зазнав Позивач - майнова шкода, яка полягає у втраті доходів, які б Позивач міг реально одержати за звичайних обставин, якби його речове право на чуже майно не було порушене, через збройну агресію та окупацію, що у відповідності до положень ст. ст. 22, 1166 ЦК України, ч. 9 ст. 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", підлягає відшкодуванню РФ, як державою-агресором, що здійснює окупацію.

Обґрунтування підсудності справи

Справа не входить в категорію справ із виключною підсудністю

Позивач звертається до суду із позовом про відшкодування збитків, тому до спірних правовідносин не застосовуються правила підсудності, які визначені ст. 30 ГПК України.

Цей спір характеризується специфічним суб`єктним складом, бо виник між Позивачем - юридичної особою та державою-агресором РФ. Предметом позову є вимоги Позивача до Відповідача про стягнення збитків. Фактичною підставою позову є вчинення Відповідачем дій у сфері деліктних правовідносин, які є одним з видів позадоговірних зобов`язань, і регулюються положеннями ст. 22 і глави 82 ЦК України.

З огляду на специфіку цього позову, його предмет, суб`єктний склад та зміст правовідносин, висновки щодо визначення підсудності, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 911/2390/18, не стосуються цієї справи.

Зміст частини 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», якій корелює ч. 4 ст. 236 ГПК України, вказує, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

При цьому у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ.

Врахування правових висновків Верховного Суду можливе при умові, що такі висновки мають бути зроблені в іншій справі (яка розглядалася раніше, в якій уже відбувся касаційний перегляд судових рішень) і мають охоплювати застосування тієї ж самої права норми, що застосована в оскаржуваних судових рішеннях, у подібних правовідносинах.

Відповідно до висновків викладених у постанові від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16, подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи.

З наведеного вбачається, що висновки Верховного Суду релевантні лише при розгляді справ у подібних правовідносинах.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.02.2021 у справі № 911/2390/18 дослідила спір між юридичними особами про стягнення заборгованості з орендної плати, обов`язок щодо сплати якої передбачений договором про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду.

За результатом розгляду згаданої справи Велика Палата Верховного Суду дійшла до висновку про те, що до спорів, предметом яких є стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання зобов`язань за договором, який укладений щодо користування нерухомим майном, поширюються норми частини третьої статті 30 ГПК України (п 7.26. постанови від 16.02.2021 у справі № 911/2390/18 ).

Однак правовідносини, визначені у цій позовній заяві, відрізняються від тих, які досліджувалися Великою Палатою Верховного Суду у справі № 911/2390/18 , бо вони стосувалися виключно орендних відносин, які за своєю суттю, правовою природою та правовим регулюванням відмінні від правовідносин з відшкодування шкоди.

Правовідносини у цій позовній заяві не мають спільних рис та не є подібними до тих, які були розглянуті Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16.02.2021 у справі № 911/2390/18, а тому висновки із згаданої постанови не можуть бути враховані при визначені підсудності цієї справи.

Природа цього спору полягає саме у вимозі про стягнення розміру спричинених збитків на відповідній правовій підставі та не стосується питань, пов`язаних безпосередньо з користуванням, розпорядженням або володінням нерухомим майном.

Позивач звертається з позовною заявою, користуючись правом закріпленим ч. 6 ст. 29 ГПК України, за останнім відомим зареєстрованим місцем Відповідача чи постійної його діяльності.

За загальним правилом, передбаченим ч. 1 ст. 27 ГПК України, позов пред`являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Відповідно до ч. 6 ст. 29 ГПК України позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред`являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійної його діяльності.

Останнє відоме місцезнаходження майна відповідача, яке водночас є останнім відомим місце постійної діяльності Відповідача - посольство російської федерації в Україні за адресою: 03049, м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27.

Однак, у зв`язку з повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією.

Відтак діяльність посольство російської федерації в Україні припинена.

Натомість, відповідно до ст. 2 Угоди між Урядом Російської Федерації та Кабінетом Міністрів України про умови розміщення та обслуговування дипломатичних представництв Російської Федерації в Україні та України в Російській Федерації від 19.11.1998, затвердженої Постановою КМ України від 08.10.99р. №1871 українська сторона надає право власності російській стороні на будинки, розташовані за адресою: м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27, для розміщення посольства Російської Федерації. Зазначена нерухомість передається російській стороні після підписання цієї Угоди.

Відповідно до ст. 3 Віденської конвенції про дипломатичні зносини, ратифікованої 21.03.1964, функції дипломатичного представництва полягають, зокрема, у представництві акредитуючої держави в державі перебування, а також у захисті держави перебування інтересів акредитуючої держави і її громадян в межах, допустимих міжнародним правом.

Таким чином, і майно російської федерації, і останнє відоме місцезнаходження посольства російської федерації, яке здійснювало представництво її інтересів в Україні, знаходиться за адресою: м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27.

З огляду на зазначене, Позивач звертається з цим позовом до Господарського суду м. Києва.

Щодо неможливості застосування судового (суверенного) імунітету держави у відношенні до російської федерації в межах поданої позовної заяви

РФ не може користуватись судовим імунітетом, з огляду на наступне:

застосування судового імунітету до РФ у цій справі буде непропорційним до мети судового імунітету;

у цій справі наявний "деліктний виняток", відповідно до якого будь-який спір, що виник на території України у Позивача, навіть з іноземною країною, зокрема й РФ, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом;

застосування судового імунітету РФ при розгляді цієї справи буде порушенням Україною своїх міжнародно-правових зобов`язань щодо боротьби з тероризмом;

РФ порушила суверенітет України, що виключає підстави посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні збитки майну Позивача.

Детальні обґрунтування щодо неможливості застосування судового імунітету у межах цієї справи, відповідно можливості розглядати судами України справ про відшкодування збитків, завданих військовою агресією РФ, наведені нижче.

Застосування судового (суверенного) імунітету держави у відношенні до російської федерації у цій справі буде непропорційним до своєї мети

Згідно п. 1 ч. 3 ст. 2, ч. 1 ст. 11 ГПК України, одним з основних принципів господарського судочинства є верховенство права.

Частинами. 2, 4, 9, 11 ст. 11 ГПК України встановлено, що суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Якщо спірні відносини, в тому числі за участю іноземної особи, не врегульовані законодавством, суд застосовує звичаї, які є вживаними у діловому обороті. Забороняється відмова у правосудді з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Частиною 1 ст. 4 ГПК України гарантовано право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (стаття 55 Конституції).

Статтею 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

У відповідності до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження» (Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 51; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 59).

Обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55; Fogarty v. the United Kingdom (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001 року, § 33; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 55).

ЄСПЛ неодноразово визнавав, що «надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави» (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 60; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 29 червня 2011 року, § 52; Wallishauser v. Austria, (скарга № 156/04), рішення від 17 липня 2012 року, § 60).

Таким чином, у контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету російської федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права. У той же час, повномасштабна збройна агресія проти України, здійснена російською федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи російської федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, "обмеження буде несумісне з пунктом 1 статті 6 Конвенції 1950 року, якщо … не існує розумної пропорції між використовуваними засобами та метою, яка переслідується". Також, при розгляді питання про доступ до суду в контексті застосування юрисдикційного імунітету держави, "необхідно переконатися, що обмеження, що застосовуються, не обмежують і не скорочують доступ, що залишився особі, таким чином або такою мірою, що порушується сама сутність права [доступу до суду]" (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55). В іншому випадку, повне перешкоджання у розгляді справи, без будь-якої провини з боку позивача, буде суперечити пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року (McElhinney v. Ireland (скарга № 31253/96), рішення від 21 листопада 2001 року, Окрема думка Судді L. Лукейдіса).

При розгляді питання щодо застосування судового імунітету, судом мають бути взяті до уваги «загальні принципи, що лежать в основі прав людини та гуманітарного права та втілюють основні права, такі як право на ефективний спосіб захисту права, право на компенсацію збитків, понесених внаслідок порушень гуманітарного права, та право на захист від відмови у правосудді» (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі Jurisdictional Immunities of the State (ФРН проти Італії) від 03 лютого 2012 року, § 30).

Загальновідомо, що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право Позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би російська федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду російської федерації.

Загальновідомість цих фактів, а також неможливість захисту прав Позивача у судах російської федерації, визнана Верховним судом в постановах від 18.05.2022 року у справах № 428/11673/19 та 760/17232/20-ц.

Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.

В зазначених постановах від 18.05.2022 Верховний суд дійшов висновків, що, у зв`язку з тим, що наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та російською федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії російської федерації на території України, звернення до українського суду є єдиним ефективним засобом судового захисту порушених прав та законних інтересів позивача.

Тож застосування судового імунітету російської федерації (зокрема, частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право») у даній справі не буде узгоджуватися із обов`язком України як держави і суду зокрема забезпечити реалізацію права позивача на справедливий суд. З огляду на відсутність інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, застосування судового імунітету російської федерації буде порушенням самої сутності права на справедливий суд. Також, зважаючи на військову агресію російської федерації, якою порушується державний суверенітет України, застосування судового імунітету російської федерації буде непропорційним до своєї мети, адже воно позбавить Позивача права на судовий захист.

Щодо відсутності підстав для застосування судового імунітету російської федерації з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності

Частина перша статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету ("явно виражена відмова від імунітету" на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або "відмова від імунітету, яка передбачається", коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Відповідно до загальноприйнятої та усталеної практики міжнародних судових органів, держава може бути пов`язана положеннями міжнародного договору, навіть якщо вона не ратифікувала такий договір, якщо положення такого договору відображають звичаєве міжнародне право (Рішення Міжнародного Суду ООН у справі North Sea Continental Shelf (ФРН проти Нідерландів) від 20 лютого 1969 року, § 71; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 66).

Зокрема, при застосуванні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вона не може тлумачитися абстрактно, а підлягає тлумаченню у світлі правил, викладених у Віденській конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року, у п. п. (с) пункту 3 статті 31 якої вказується, що необхідно брати до уваги "будь-які відповідні норми міжнародного права, застосовні у відносинах сторін" (Loizidou v. Turkey (скарга № 15318/89), рішення від 18 грудня 1996 року, § 43).

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що суд «повинен пам`ятати про особливий характер Конвенції як договору про права людини, а також брати до уваги відповідні норми міжнародного права, зокрема ті, що стосуються надання державного імунітету» (Fogarty v. The United Kingdom, (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001, § 35; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 56; Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 48).

У рішенні ЄСПЛ у справі Oleynikov v. Russia зазначено, якщо національні суди підтримують юрисдикційний імунітет держави без будь-якого аналізу застосовних принципів звичаєвого міжнародного права, такі суди порушують право Позивача на доступ до суду навіть у тих випадках, коли юрисдикційний імунітет підлягає застосуванню (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § § 71-73).

У справах Cudak v. Lithuania та Oleynikov v. Russia ЄСПЛ зазначив: «застосування абсолютного державного імунітету явно розмивалося протягом багатьох років, зокрема, у зв`язку із прийняттям Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй Конвенції про юрисдикційні імунітети держав та їх власності у 2004 році» (Cudak v. Lithuania (скарга N 15869/0256), рішення від 23 березня 2010 року, § 64; Sabeh El Leil v. France (скарга N 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 53; Oleynikov v. Russia (скарга N 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 61). Таким чином, концепція судового імунітету держави зазнала обмежень з огляду на динамічний розвиток звичаєвого міжнародного права.

У рішенні ЄСПЛ у справі Oleynikov v Russia, ЄСПЛ підтвердив вищевказану позицію. ЄСПЛ встановив, що російська федерація не ратифікувала Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), але й не заперечила їй, підписавши конвенцію 01 грудня 2006 року. З огляду на вказане, вирішуючи питання порушення права Позивача на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року, ЄСПЛ застосував положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) на основі звичаєвого міжнародного права (Oleynikov v. Russia (скарга N 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 68).

Вказану правову позицію підтвердив Верховний Суд у пункті 75 постанови від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18 (провадження N 61-44159ав18) про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення про стягнення сум компенсації з російської федерації.

Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.

Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» («tort exception»).

Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є:

- принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду;

- присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави);

- дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі;

- відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду;

- завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата;

- причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Незастосування судом юрисдикційного імунітету іноземної держави щодо невиплати відшкодування за серйозні порушення прав людини під час збройного конфлікту, допущені відповідальною державою, особливо за відсутності інших засобів відшкодування збитків, не є порушенням суверенних прав іншої держави (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі Jurisdictional Immunities of the State (ФРН проти Італії) від 03 лютого 2012 року, § 50). Навпаки, це сприяє кристалізації винятку з судового імунітету держав, заснованого на принципах, які покладені в основу прав людини і гуманітарного права, включаючи право на ефективний спосіб захисту порушеного права.

З врахуванням викладеного вище, судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню у цій справі з огляду на завдання збройними силами російської федерації шкоди майну Позивача, що є винятком з правила про застосування судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права.

Підтримання імунітету російської федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов`язаннями України в сфері боротьби з тероризмом

Відповідно до частини першої статті 11 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, ратифікованої Верховною Радою України 31 липня 2006 року, Україна вживає таких заходів, які можуть бути необхідними для ефективного, пропорційного й такого, що відраджує, покарання за злочини тероризму.

Згідно зі статтею 13 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, Україна зобов`язана вжити необхідних заходів для захисту й підтримки жертв тероризму, здійсненого на території України.

У відповідності до частини четвертої статті 8 Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму ратифікованої Верховною Радою України 12 вересня 2002 року, Україна має зобов`язання щодо створення механізмів компенсації жертвам злочинів тероризму. У той же час, відсутність спеціального визначеного державою механізму компенсації (захисту порушеного права) не може бути підставою для відмови у захисті такого права загальними засобами, передбаченими законом, у тому числі шляхом звернення до суду.

Таким чином, застосування судового імунітету Російської Федерації та відмова у розгляді по суті позову у даній справі означала би порушення Україною своїх міжнародно-правових зобов`язань відповідно до вищезазначених конвенцій щодо боротьби з тероризмом.

Застосування судового імунітету російської федерації є неможливим у зв`язку з порушенням росією принципу суверенної рівності держав

Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Подібні висновки викладено Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21).

Таким чином, концепція судового імунітету держави базується на міжнародно-правовому принципі суверенної рівності держав.

Верховний Суд також звертає увагу на те, що судові імунітети держав виникли в той час, коли індивідуальних прав людини практично не існувало і коли це було потрібно державам для більшого захисту від можливих переслідувань через судові зловживання. Натомість, доктрина судового імунітету держави в наш час підлягає дедалі більшій кількості обмежень, адже існує тенденція зменшити її застосування з огляду на розвиток прав людини, які зміцнюють позиції особи як суб`єкта правових відносин. У сучасному демократичному суспільстві абсолютний імунітет держави від судового розгляду є анахронічною доктриною, несумісною з вимогами справедливості та верховенства права (рішення ЄСПЛ у справі McElhinney v. Ireland (скарга N 31253/96), рішення від 21 листопада 2002 року, Окрема думка Судді L. Лукейдіса).

У своїй постанові від 14 квітня 2022 року у наведеній вище справі № 308/9708/19 Верховний Суд дійшов висновку, що на Російську Федерацію не поширюється судовий імунітет, оскільки «вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН». Зокрема, Верховний Суд встановив, що «такими діями Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, та грубо порушила гарантоване нормами міжнародного права право власності позивача».

Військова агресія та окупація Російською Федерацією територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права.

Більше того, така військова агресія супроводжується злочинами геноциду проти народу України, а також іншими військовими злочинами збройних сил та вищого керівництва Російської Федерації.

Статті про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння 2001 року містять норми, відповідно до яких поведінка будь-якого державного органу вважається актом цієї держави згідно з міжнародним правом, незалежно від того, чи виконує цей орган законодавчі, виконавчі, судові чи будь-які інші функції, яку б позицію він не займав в організації держави, і незалежно від його характеру як орган центрального уряду або територіальної одиниці держави. Орган включає будь-яку фізичну чи юридичну особу, яка має такий статус відповідно до внутрішнього законодавства держави (ч. 1,2, ст. 4)

Крім того, стаття 5 згаданого документу говорить: «поведінка фізичної чи юридичної особи, яка не є органом держави згідно зі статтею 4 , але яка уповноважена законом цієї держави виконувати елементи державної влади, вважається діянням держави згідно з міжнародним правом, за умови, що особа або суб`єкт виступає в цій якості в конкретному випадку».

У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Згідно з частиною першою статті 1 Статуту ООН Організація Об`єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія російської федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, російську федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.

Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16 березня 2022 року у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти російської федерації) зобов`язав російську федерацію припинити військову агресію проти України.

Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Російська федерація не виконала приписів (вимог) ні Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року, ні наказу Міжнародного суду ООН від 16 березня 2022 року, та продовжує військову агресію проти України та військові злочини проти цивільного населення та цивільних об`єктів у порушення норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, Женевських Конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу I 1977 року до них.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року № 2188-ІХ «Про Заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» дії збройних сил, політичного і військового керівництва Російської Федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, визнано геноцидом Українського народу.

Дії російської федерації вийшли за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни. Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.

Враховуючи вказане, російська федерація не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні збитки майну позивача. До таких висновків також дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, провадження №14-167 цс 20, (пункт 49).

Визначаючи, чи поширюється на російську федерацію судовий імунітет у цій справі, суд врахував наступне:

- Предметом позову є відшкодування майнової шкоди, завданої збройною агресією рф проти України.

- Місцем завдання шкоди є територія суверенної держави - України.

- Шкода завдана представниками рф, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України.

Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України.

Національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту).

У зв`язку з повномасштабним вторгненням Російської Федерації на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства Російської Федерації в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.

До таких висновків щодо розірвання дипломатичних відносин між Україною і Російською Федерацією, на основі аналізу наведених вище норм права та фактичних обставин, дійшов Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21), а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, провадження № 14-167 цс 20, (пункт 58).

Отже, за таких умов суди України мають право розглядати позови про відшкодування збитків, завданих військовою агресією росії.

У зазначених вище постановах Верховний суд також вказав, що, починаючи з 2014 року, відсутня необхідність у направленні до посольства рф в Україні запитів щодо згоди рф бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням рф збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв`язку із розірванням дипломатичних зносин України з рф.

З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією рф проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди рф бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним. Зупинення провадження у справі призведе до безпідставного зволікання з розглядом справи, що не сприятиме якнайкращому захисту інтересів позивача.

Дана правова позиція суду відображена у постановах Верховного Суду у справі №№ 796/165/18 від 25.01.2019, № 308/9708/19 від 14.04.2022 та № 760/17232/20-ц від 18.05.2022.

Щодо розгляду справи в порядку господарського судочинства

В цій справі спір виник між юридичною особою приватного права - Позивачем, та іноземною державою-агресором як особливим суб`єктом цивільного права, статус якого може бути прирівняно до юридичної особи публічного права. При цьому, в розрізі предмета спору, у даній справі спір виник щодо відшкодування шкоди, завданої господарюючому суб`єкту - Позивачу.

З огляду на наведені критерії розмежування юрисдикційної підвідомчості, суб`єктний склад спору та його предмет, спір у даній справі містить ознаки господарського спору. Схожі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2019 у справі № 405/4179/18 (провадження № 14-44 цс 19), де зроблено висновок про те, що спір юридичної особи з органами державної влади про відшкодування шкоди, завданої їхньою бездіяльністю, належить до юрисдикції господарського суду.

Щодо належного відповідача в цьому спорі

Державу представляє влада, яка включає в себе виконавчу, законодавчу, судову, а також центральні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. З попереднього твердження випливає, що протиправні дії органів держави є її власними діями, тому безпосередньо держава несе відповідальність за протиправні діяння своїх органів, зокрема, збройних сил.

Загальновідомо, що за військові дії на території України відповідальна Російська Федерація. Ці дії держави-агресора спричинили шкоди Майну Позивача.

Визначаючи Відповідача у цій справі Позивач опирався на висновки Верховного Суду, які вказують на можливість держави вступати в господарські правовідносини через відповідні органи.

Так, у постанові від 20.11.2018 по справі № 5023/10655/11 Велика Палата Верховного Суду відзначила, що держава може вступати як у цивільні (господарські), так і у адміністративні правовідносини (п. 6.21.). Вступаючи в цивільні чи господарські правовідносини, держава в особі відповідного органу насамперед має на меті задоволення приватного інтересу (п. 6.23. Постанови).

Як зазначав Касаційний господарський суд у постанові від 04.10.2022 по справі № 910/5210/20 (п. 5.4.) у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах.

Висновки Касаційного господарського суду свідчать на користь висновку про те, що органи держави не є самостійними суб`єктами, а виконують представницьку функцію держави.

Позивач зазнав шкоди внаслідок збройної агресії рф на території України, тому рф є Відповідачем у цій справі. Оскільки, держава є специфічним суб`єктом цивільно-правових відносин, то може виступати стороною як в міжнародних публічних, так і в міжнародних приватно-правових відносинах через відповідні компетентні органи.

У цій справі Позивач визначив уповноваженим представницьким органом Відповідача (рф) Генеральну прокуратуру Російської Федерації, бо повноваження цього органу найбільш наближенні до представництва інтересів рф в іноземних судах. Визначення Генеральної прокуратури Російської Федерації, як представника рф, є необхідним у цій справі через особливий статус держави, яка може вступати у правовідносини лише через свої компетентні органи.

Відповідно до п. 3-1. ст. 1 Федерального Закону РФ «Про прокуратуру Російської Федерації» Генеральна прокуратура Російської Федерації у межах своєї компетенції забезпечує представництво та захист інтересів Російської Федерації у міждержавних органах, іноземних та міжнародних (міждержавних) судах, іноземних та міжнародних третейських судах (арбітражах). (Доповнення пунктом - Федеральний закон від 01.07.2021 № 265-ФЗ).

Відповідно до абз. 4, п. 5. ст. 39-1 Федерального Закону РФ «Про прокуратуру Російської Федерації» Генеральна Прокуратура РФ формує позицію Російської Федерації у справі, виступає у як представник Російської Федерації при розгляді справи в міждержавних органах, іноземних та міжнародних (міждержавних) судах, іноземних та міжнародних третейських судах (арбітражах), а також погоджує сформовану позицію федеральним органом виконавчої влади, який здійснює функції з вироблення та реалізації державної політики та нормативно-правового регулювання у сфері міжнародних відносин Російської Федерації, якщо справа торкається політичних аспектів міжнародних відносин»

За таких обставин, Генеральна Прокуратура Російської Федерації є тим компетентним органом, який уповноважений здійснювати повноваження щодо представництва і захисту інтересів РФ в межах цього спору.

Разом із цим зазначення Генеральної Прокуратури Російської Федерації чи будь-якого іншого органу рф не впливає на правильність визначення Відповідача у цій справі, оскільки таким належним відповідачем залишається рф.

Щодо відсутності ідентифікаційного коду ЄДР у Відповідача

Стаття 162 ГПК України встановлює вимоги до позовної заяви. Однією із вимог, визначених у п. 2 ч. 3 ст. 162 ГПК України, є вимога про зазначення ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, однак така вимога стосується лише юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України.

Так, згідно із ч. 1 ст. 170 ГПК України вимога вказати в заяві по суті справи, скарзі, заяві, клопотанні або запереченні ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України стосується лише юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України. Іноземна юридична особа подає документ, що є доказом її правосуб`єктності за відповідним іноземним законом (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо).

З аналізу положень статті 170 ГПК України слідує, що ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України зазначається лише за його наявності.

Також ідентифікаційний код присвоюється виключно юридичним особам створеним за законодавством України з огляду на таке.

Суб`єктами Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (далі - Реєстр) є юридичні особи та відокремлені підрозділи юридичних осіб всіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання, що находяться на території України та провадять свою діяльність на підставі її законодавства, що визначено у п. 2 Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22.01.1996 №118.

Отже суб`єкти Реєстру повинні відповідати одночасно двом умовам: знаходитись на території України; діяти на підставі законодавства України.

Недотримання хоча б однієї із наведених умов унеможливлює присвоєння ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України.

Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом (ч. 4 ст. 87 та ч. 1 ст. 89 Цивільного кодексу України). Суб`єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом (ч. 1 ст. 58 ГПК України). Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб проводиться на підставі Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців».

Аналіз вищенаведених статей дозволяє зробити висновок, про те що до Реєстру вносяться лише ті суб`єкти, які створені у порядку визначеному законодавством України, зокрема Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців».

У Відповідача відсутній ідентифікаційний код, бо останній не є юридичною особою створеною за законодавством України.

Отже, не зазначення ідентифікаційного коду в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних-осіб підприємців та громадських формувань Відповідача не є порушенням п. 2 ч. 3 ст. 162 ГПК України, адже у Відповідача (РФ), такий код відсутній в силу закону, крім того Генеральна Прокуратура Російської Федерації не зареєстроване за законодавством України і не є суб`єктом Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, а є органом іноземної держави.

Щодо дотримання процесуальних прав росії як відповідача у даній справі та повідомлення його про розгляд справи

Згідно ч. 4 ст. 122 ГПК України, відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.

З врахуванням особливого статусу держави в господарському процесі, припиненням дипломатичних відносин України з росією, а також тим, що встановити конкретне місцезнаходження держави в розумінні господарського процесуального законодавства неможливо, Позивач вважає за доцільне повідомляти відповідача про призначення судових засідань шляхом оприлюднення на офіційному веб-сайті судової влади України оголошення про час, дату та місце проведення судового засідання у цій справі.

У зв`язку з викладеним, керуючись ч. 4 ст. 122 ГПК України, для запобігання можливому порушенню строків розгляду справи, встановлених ст. 177, 181, 195 ГПК України, суд при призначенні кожного засідання у цій справі щонайменше за 10 днів до дати чергового судового засідання оприлюднював на офіційному веб-сайті судової влади України оголошення про час, дату та місце проведення судового засідання у цій справі.

Для дотримання основних засад господарського судочинства Позивач направив копію позовної заяви разом із додатками до Відповідача альтернативними способами зв`язку.

Вчинені позивачем дії щодо направлення копії позовної заяви разом із додатками до Відповідача через його представницькі органи, відповідає сучасним цивілізованим стандартам та тим умовам, в яких, наразі, перебувають Україна та російська федерація.

24.02.2022 Україна розірвала дипломатичні відносини з Російською Федерацією, що унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства Російської Федерації в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України. Інші уповноважені органи Російської Федерації на території України не функціонують.

Укрпошта та інші українські підприємства поштового зв`язку припинили доставку кореспонденції до та з Російської Федерації з перших днів війни. Наразі здійснити поштове відправлення в Російську Федерацію з України неможливо.

Згідно з листом Міністерства юстиції України «Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану» № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.

Комунікація Міністерства закордонних справ України з органами державної влади російської федерації за посередництва третіх держав не здійснюється.

Листом № 610/19-091-80003 від 10.10.2022 Міністерство закордонних справ України повідомило про те, що можливість вручення судових документів Російській Федерації як стороні у справі та отримання згоди Російської Федерації на відмову від судового імунітету на даний час відсутня.

Таким чином, передача будь-яких документів засобами поштового зв`язку компетентним органам Російської Федерації, у тому числі дипломатичними каналами, наразі неможлива.

Щодо направлення Відповідачу копії позовної заяви разом із додатками за допомогою засобів електронної пошти

Чинне процесуальне законодавство не забороняє учаснику справи звернутися з процесуальними документами до суду шляхом направлення їх на офіційну електронну адресу суду (постанова Верховного Суду від 30.03.2021 року у справі N 530/544/16).

У постанові від 02.06.2022 у справі № 912/3575/20 Верховний Суд вказав також на можливість надсилання учасником справи доказів іншим учасникам справи в електронній формі шляхом направлення їх на офіційну електронну адресу.

Відповідач, як держава, може вступати в господарські правовідносини через відповідні органи. В межах цієї справи Генеральна прокуратура Російської Федерації визначена тим компетентним органом, який уповноважений здійснювати повноваження щодо представництва і захисту інтересів Відповідача у цій справі.

При здійсненні своїх повноважень Генеральна прокуратура Російської Федерації використовує електронні адреси, зокрема: mail@genproc.gov.ru, erp_support@genproc.gov.ru, що підтверджується інформацією із веб-сайту Генеральної прокуратури Російської Федерації (genproc.gov.ru). Домен .gov.ru вказує на приналежність веб-сайту genproc.gov.ru до державного органу Російської Федерації. Окреслене свідчить про те, що Генеральна прокуратура Російської Федерації повідомила невизначене коло осіб про електронні адреси: mail@genproc.gov.ru, erp_support@genproc.gov.ru через веб-сайт genproc.gov.ru і користується ними при здійсненні своїх повноважень, тому є підстави вважати згадані адреси офіційними електронними адресами Генеральної прокуратури Російської Федерації.

Керуючись нормами ГПК України та опираючись на висновки Верховного Суду про можливість направлення документів електронною поштою іншим учасникам справи, Позивачем були направлені на електронні адреси Відповідача копія позовної заяви разом із додатками. Крім того, Позивач направив копію позовної заяви разом із додатками до Відповідача через його представницький орган - Головне військове слідче управління Слідчого комітету Російської Федерації за допомогою інтернет-приймальні (посилання: http://gvsu.gov.ru/appeals-from-citizens/ ) та отримав підтвердження про отримання компетентним органом Відповідача відправлення на електронну пошту.

Щодо направлення Відповідачу копії позовної заяви разом із додатками через дипломатичне представництво останнього на території третьої країни

Російська Федерація - відповідач, тому зазначення Генеральної Прокуратури Російської Федерації чи будь-якого іншого органу Росії не впливає на правильність визначення відповідача у цій справі, оскільки таким належним відповідачем залишається Російська Федерація.

Через припинення доставки кореспонденції з України до Росії, Позивач відправив засобами поштового зв`язку до Посольства Російської Федерації в Республіці Молдова, адреса: 2004, м. Кишинів, вул. Штефана чел Маре, 153 [Bulevardul ?tefan cel Mare ?i Sfint 153 Chisinau 2004] копію позовної заяви разом із додатками, а також ухвали суду, які стосуються цієї справи.

За змістом висновку Верховного Суду у справі №925/410/19 від 10.09.2019 належним підтвердженням відправлення міжнародного листа є квитанція або касовий чек, оскільки:

- можливість надсилання оператором поштового зв`язку листів з описом вкладення передбачена тільки для внутрішніх поштових відправлень;

- квитанція або касовий чек (в яких зазначено найменування оператора та об`єкта поштового зв`язку, які надають послуги, дата та вид послуги, її вартість, адресат) є доказами надіслання відповідного міжнародного поштового відправлення;

- пп.70, 72 правил не передбачають необхідності оформлення митної декларації до такої категорії міжнародних поштових відправлень, як «листи».

На підтвердження відправлення Відповідачу копії позовної заяви разом із додатками, Позивач надав суду квитанцію про оплату послуг міжнародного поштового відправлення та акт про направлення документів.

Щодо повідомлення Відповідача про розгляд цієї справи через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України

Згідно ч. 4 ст. 122 ГПК України, відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.

З врахуванням особливого статусу держави в господарському процесі, припиненням дипломатичних відносин України з Росією, а також тим, що встановити конкретне місцезнаходження держави в розумінні господарського процесуального законодавства неможливо, Позивач вважає за доцільне повідомляти Відповідача про призначення судових засідань шляхом оприлюднення на офіційному веб-сайті судової влади України оголошення про час, дату та місце проведення судового засідання у цій справі.

У зв`язку з викладеним, керуючись ч. 4 ст. 122 ГПК України, для запобігання можливому порушенню строків розгляду справи, встановлених ст. 177, 181, 195 ГПК України, господарський суд при призначенні кожного засідання у цій справі щонайменше за 10 днів до дати чергового судового засідання оприлюднював на офіційному веб-сайті судової влади України оголошення про час, дату та місце проведення судового засідання у цій справі.

Докази, на яких ґрунтуються позиція позивача

Обставини, зазначені у позовній заяві підтверджуються наступними доказами.

1.1. Право постійного користування Позивача Земельними ділянками підтверджується:

1) Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права № 15518520 від 26.12.2013.

2) Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права № 15547399 від 27.12.2013.

3) Інформація з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку кадастровий номер 1425586500:04:000:0881.

4) Інформація з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку кадастровий номер 1425586500:04:000:0882.

5) План впровадження та освоєння сівозміни на 2020 - 2024 роки.

1.2. Факт втрати Майна через окупацію території Донецької області підтверджують:

1) переліком територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, що затверджений Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України 22 грудня 2022 року № 309.

2) Відповідями Очеретинської селищної військової адміністрації Покровського району Донецької області від 14.06.2023 № 01-28/3077 та від 02.08.2022 № 01-28/1048.

3) інформацією із веб-ресурсу «Deepstatemap» (посилання: https://deepstatemap.live/).

4) Сума нанесених Відповідачем збитків Позивачу встановлена у Звіті із визначення розміру упущеної вигоди у вигляді неотриманого прибутку внаслідок збройної агресії РФ станом на 24.02.2022.

Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії РФ (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів "а", "b", "c", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року N 337-VІІІЗаяви Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків" (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала РФ державою-агресором (абзац шостий Звернення).

У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами РФ озброєні бандитські формування проголосили створення "Донецької народної республіки" (7 квітня 2014 року) та "Луганської народної республіки" (27 квітня 2014 року) (абзац п`ятий пункту 1 Заяви).

27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії РФ розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил РФ (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).

Наслідком збройної агресії РФ проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви).РФ своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії РФ стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви).

24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію.У цей день Україна розірвала з РФ дипломатичні відносини.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, введено в Україні воєнний стан з 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, тобто до 26 березня 2022 року. Указом Президента України від 14 березня 2022 року № 133/2022, затвердженим Законом України № 2119-ІХ від 15.03.2022, у зв`язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, строк дії воєнного стану в Україні продовжено ще на 30 діб. Законом України № 2212-ІХ від 21.04.2022 затверджено Указ Президента України від 18 квітня 2022 року № 259/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», відповідно до якого продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб. Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 21.04.2022 №212-ІХ воєнний стан в Україні продовжено до 25 травня 2022 року. Законом України «Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні» від 22.05.2022 №2263-ІХ воєнний стан в Україні продовжено до 23 серпня 2022 року.

Постановою Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» дії збройних сил, політичного і військового керівництва росії під час збройної агресії проти України визнано геноцидом Українського народу.

Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Преамбулою Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» встановлено, що Верховна Рада України, виходячи з того, що відповідно до пунктів "а", "b", "c", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року застосування російською федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії російської федерації проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що російська федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань російської федерації; відзначаючи, що дії російської федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об`єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань.

Російська Федерація припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до статті 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства РФ у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія РФ проти України є серйозним порушенням РФ своїх зобов`язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.

Зазначеними актами встановлено протиправність дій російської федерації по відношенню до України.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі N 210/4458/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017 року у справі N 761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії російської федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.

Відповідно до частини третьої статті 85 ГПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Отже, протиправність діяння Відповідача, як складового елементу факту збройної агресії росії проти України в розумінні частини третьої статті 85 ГПК України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні.

За таких обставин, в силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії Відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними, у тому числі протиправним є позбавлення права власності Позивача щодо Майна, яке здійснено в рамках реалізації акту агресії Відповідачем.

Частина 1 статті 1166 Цивільного кодексу України встановлює, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідальність у вигляді відшкодування збитків може бути покладено на особу за наявності в її діях складу цивільного правопорушення. На позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок між такою поведінкою із заподіяними збитками. У свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків. Такі висновки були викладені у постанові Верховного Суду від 30 березня 2021 року в справі №908/2261/17 (за позовом про відшкодування збитків).

Згідно ч. 1, 3 ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Стаття 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод вказує, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Згідно Резолюції ЄСПЛ від 22 березня 2022 року, росія перестає бути учасницею Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод з 16 вересня 2022 року. Тобто, станом на вчинення протиправних діянь проти України та пошкодження належного Позивачу майна росія була учасницею цієї конвенції, а, отже, зобов`язана була дотримуватись норм Конвенції та інших загальноприйнятих норм права й поважати право власності Позивача.

Статтею 53 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року визначено, що будь-яке знищення окупаційною державою рухомого чи нерухомого майна, що є індивідуальною або колективною власністю приватних осіб чи держави, або інших громадських установ чи соціальних або кооперативних організацій забороняється, за винятком випадків, коли це є необхідним для проведення воєнних операцій.

Позивач втратив можливість реалізувати право користування Земельними ділянками, включаючи збір урожаю за 2022 рік, через дії Російської Федерації.

Таким чином, внаслідок протиправних дій Російської Федерації як елементу збройної агресії, які полягають у здійсненні обстрілів території Донецької області, Позивач був позбавлений можливості провадити господарську діяльність, що спричинило понесення ним збитків, розмір яких був визначений у відповідності до норм Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 р. № 326, та Методики визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації, а також у формі упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності, затвердженою Наказом Міністерства економіки України та Фонду державного майна України 18 жовтня 2022 року № 3904/1223.

За наведених обставин, військова агресія Відповідача, окупація частини Донецької області перебуває у прямому причинно-наслідковому зв`язку з завданням Позивачеві збитків у формі упущеної вигоди.

Відповідно до п. 29 Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 р. № 326 (далі - «Порядок визначення шкоди»), під час розроблення методик оцінки шкоди та збитків, передбачених пунктом 5 Порядку, в оціночних процедурах враховуються такі загальні методичні настанови:

- процедури оцінки реальних збитків, упущеної вигоди і потреб у відновленні пошкодженого та (або) знищеного майна здійснюється в умовних одиницях (функціональна валюта) - доларах США. Отриманий результат оцінки підлягає конвертації в національну валюту за поточним курсом Національного банку на дату оцінки;

- необхідно враховувати зміну вартості грошей в часі та застосовувати процедури приведення такої вартості до дати оцінки.

Згідно до абз. 10 п. 9 рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 у справі № 1-12/2003, за своєю суттю в цілому правосуддя в Україні як таке, що відбулося та фактично було реальним, а не формальним, визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Статтею ст. 524 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Згідно із ст. 533 Цивільного кодексу України, грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Одночасно, в Україні діє спеціальний нормативно-правовий акт, який регламентує валютний обіг. Так, відповідно до преамбули Закону України «Про валюту і валютні операції», цей Закон визначає правові засади здійснення валютних операцій, валютного регулювання та валютного нагляду, права та обов`язки суб`єктів валютних операцій і уповноважених установ та встановлює відповідальність за порушення ними валютного законодавства. Відповідно до частин 2, 3 ст. 3 наведеного Закону питання здійснення валютних операцій, основи валютного регулювання та нагляду регулюються виключно цим Законом. Зміна положень цього Закону здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону. Зміна положень цього Закону може здійснюватися виключно окремими законами про внесення змін до цього Закону. У разі якщо положення інших законів суперечать положенням цього Закону, застосовуються положення цього Закону.

Частинами 1, 2 ст. 5 Закону України «Про валюту і валютні операції» визначено, що гривня є єдиним законним платіжним засобом в Україні з урахуванням особливостей, встановлених частиною другою цієї статті, і приймається без обмежень на всій території України для проведення розрахунків. Усі розрахунки на території України проводяться виключно у гривні.

Таким чином, Закон України «Про валюту і валютні операції» як спеціальний нормативно-правовий акт у сфері регулювання валютних операцій визначає гривню як єдиний законний платіжний засіб в межах території України, однак не встановлює обов`язку здійснення платежів з території інших країн на територію України в національній валюті. Більше того, така вимога суперечила б критеріям суверенітету держав, оскільки поширювала б дію нормативно-правових актів України на чужу суверенну територію, що суперечить і доктрині національного права України, і положенням міжнародного права.

Згідно із п. 1 ст. 1 вказаного Закону валютна операція - операція, що має хоча б одну з таких ознак: а) операція, пов`язана з переходом права власності на валютні цінності та (або) права вимоги і пов`язаних з цим зобов`язань, предметом яких є валютні цінності, між резидентами, нерезидентами, а також резидентами і нерезидентами, крім операцій, що здійснюються між резидентами, якщо такими валютними цінностями є національна валюта; б) торгівля валютними цінностями; в) транскордонний переказ валютних цінностей та транскордонне переміщення валютних цінностей.

Таким чином, операція щодо сплати нерезидентом суми заподіяної шкоди на підставі такого, що набуло законної сили, рішення суду, підпадає під наведені вище ознаки валютної операції. При цьому, відповідно до пп. «ґ» п. 8 ст. 1 вказаного Закону іноземні держави (у тому числі і відповідач) підпадають під ознаки нерезидента.

Відповідно до ч. 5 ст. 3 вказаного Закону у разі, якщо норма цього Закону чи нормативно-правового акта Національного банку України, виданого на підставі цього Закону, або норми інших нормативно-правових актів Національного банку України допускають неоднозначне (множинне) трактування прав і обов`язків резидентів та нерезидентів у сфері здійснення валютних операцій або повноважень органів валютного нагляду, така норма трактується в інтересах резидентів та нерезидентів.

Згідно із ч. 1 ст. 6 наведеного Закону, валютні операції здійснюються без обмежень відповідно до законодавства України, крім випадків, встановлених законами України, що регулюють відносини у сферах забезпечення національної безпеки, запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму чи фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, виконання взятих Україною зобов`язань за міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також випадків запровадження Національним банком України відповідно до цього Закону заходів захисту.

Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці, про що неодноразово зазначав Верховний Суд (у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц та постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 242/68/19).

Дотримуючись позитивних зобов`язань, Уряд України з початку повномасштабного вторгнення послідовно заявляв про повне відшкодування збитків, завданих війною. Ця позиція знайшла своє відображення в деяких нормативних актах, навіть в тих, що не пов`язані безпосередньо з питаннями відшкодування або компенсації воєнних збитків.

Зокрема, стаття 15 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» вказує, що грошові суми, втрачені працівниками та роботодавцями внаслідок збройної агресії РФ, будуть відшкодовуватись за рахунок коштів держави-агресора.

14 листопада 2022 року Генеральна асамблея ООН прийняла Резолюцію щодо сприяння здійсненню правового захисту та забезпечення відшкодування збитків у зв`язку з агресією проти України, яка доступна до перегляду за посиланням: https://www.justsecurity.org/wp-content/uploads/2022/11/N2267912.pdf.

У цьому документі, крім іншого, була зафіксована пропозиція щодо створення міжнародного реєстру збитків, який фіксував би всі майнові претензії до РФ, що виникли після вторгнення 24.02.2022р.

Резолюція про створення цього Реєстру була прийнята 12 травня 2023 року. Тоді ж було затверджено Статут Реєстру.

Міжнародний реєстр збитків є юридичною особою, що створена за законодавством України та Нідерландів. Знаходитись Реєстр буде в Гаазі, але матиме й додатковий офіс в Україні.

Основні функції Реєстру - приймати та класифікувати претензії до РФ та вносити вимоги до країни-агресора в загальну базу даних (чи відмовляти в такому внесенні).

В Статуті Реєстру зазначено, що робота Реєстру стане першою складовою майбутнього міжнародного механізму, який буде створено у співпраці з Україною.

Про розроблення конкретного механізму стягнення Міністерство юстиції України оголошувало на своєму веб-сайті за посиланням: https://minjust.gov.ua/news/ministry/irina-mudra-usi-zbitki-zavdani-ukraini-rosieyu-v-tomu-chisli-i-pidrivom-kahovskoi-ges-budut-vidobrajeni-v-mijnarodnomu-reestri-zbitkiv.

Так, розробляючи спеціальні підзаконні нормативно-правові акти щодо відшкодування шкоди внаслідок збройної агресії РФ в Україні, а також порядку визначення її розміру, може свідчити про виконання Україною певного позитивного обов`язку.

Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 квітня 2023 року №381 Порядок надання компенсації для відновлення окремих категорій об`єктів нерухомого майна, пошкоджених внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації, з використанням електронної публічної послуги "єВідновлення", вже вміщує норми щодо застосування репарацій або інших стягнень з Російської Федерації (п. 18 згаданого Порядку) як джерела фінансування компенсації на відновлення окремих категорій майна.

03 березня 2022 року був прийнятий Закон України № 2116-IX «Про основні засади примусового вилучення в Україні об`єктів права власності Російської Федерації та її резидентів» (далі - Закон України № 2116-IX). Відповідно до частини 1 статті 1 цього Закону під примусовим вилученням в Україні об`єктів права власності Російської Федерації та її резидентів розуміється примусове вилучення об`єктів права власності Російської Федерації та об`єктів права власності її резидентів з мотивів суспільної необхідності (включаючи випадки, за яких це настійно вимагається військовою необхідністю) на користь держави Україна на підставі і в порядку, встановлених цим Законом.

Таке примусове вилучення згідно із статтею 2 Закону України № 2116-IX здійснюється на наступних засадах:

- проведення примусового вилучення в Україні об`єктів права власності Російської Федерації та її резидентів здійснюється з мотивів суспільної необхідності (включаючи випадки, за яких це настійно вимагається військовою необхідністю) та ґрунтується на принципах законності, прозорості, об`єктивності, відповідності меті, стратегічної важливості та ефективності.

- примусове вилучення в Україні об`єктів права власності Російської Федерації та її резидентів здійснюється без будь-якої компенсації (відшкодування) їх вартості, враховуючи повномасштабну агресивну війну, яку Російська Федерація розв`язала і веде проти України та Українського народу.

- Відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 4 Закону України № 2116-IX примусово вилучені відповідно до цього Закону об`єкти права власності Російської Федерації та її резидентів у вигляді коштів зараховуються до Державного бюджету України та спрямовуються до фонду ліквідації наслідків збройної агресії.

- На цей момент відповідно до статті 28 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» кошти фонду ліквідації наслідків збройної агресії спрямовуються на:

- будівництво (нове будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт) громадських будинків та споруд (з урахуванням вимог безпеки щодо захисних споруд цивільного захисту та військових об`єктів (споруд, будинків, позицій, казарм, складів, доріг тощо)), захисних споруд цивільного захисту та військових об`єктів (споруд, будинків, позицій, казарм, складів, доріг тощо);

- будівництво об`єктів інфраструктури, зокрема пов`язаних з наданням послуг з водопостачання, водовідведення, виробництва теплової енергії, теплопостачання, електропостачання;

- нове будівництво, реконструкцію, капітальний ремонт, розроблення проектної (проектно-кошторисної) документації будівель для забезпечення житлом внутрішньо переміщених осіб та осіб, які втратили його внаслідок воєнних дій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України;

- розроблення проектної (проектно-кошторисної) документації для об`єктів, які зруйновані внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України;

- будівництво, ремонт та інші інженерно-технічні заходи із захисту об`єктів критичної інфраструктури;

- закупівлю шкільних автобусів, спеціального транспорту для закладів охорони здоров`я та комунальних підприємств з благоустрою територій;

- компенсацію за знищений/пошкоджений об`єкт житлового призначення (у тому числі будинки дачні та садові);

- відновлення пошкоджених об`єктів житлового (у тому числі будинки дачні та садові) та громадського призначення;

- нове будівництво об`єктів житлового призначення для осіб, які втратили житло внаслідок воєнних дій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України, розроблення та експертизу проектної документації на будівництво таких об`єктів.

Тобто на це час можливості використання примусово вилучених відповідно до Закону України №2116-IX об`єктів права власності Російської Федерації та її резидентів (у вигляді коштів, які спрямовуються до фонду ліквідації наслідків збройної агресії) як джерела відшкодування збитків, завданих Російською Федерацією, на підставі судового рішення законодавство не вміщує. Крім того, стаття 19 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності обмежує можливість використання майна резидентів Російської Федерації, на яке потенційно може бути звернено стягнення за рішенням суду. Так, із вказаної норми постає, що для виконання судового рішення може використовуватись майно, що має зв`язок саме із державою та використовується нею безпосередньо або призначене для використання в інших цілях, ніж державні некомерційні цілі.

Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 129 Конституції України та статями 73, 74, 77, 79 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Відповідач під час розгляду справи не скористався своїм правом на подачу відзиву на позов.

Враховуючи вищевикладене, надавши відповідну юридичну оцінку всім наявним в матеріалах справи доказам та доводам, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Щодо стягнення з відповідача судового збору.

Відповідно до ч.2 ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

Одночасно, за приписом ч.9 ст.129 Господарського процесуального кодексу України якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Згідно зі статтею 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору складає 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" установлено з 1 січня 2023 року та на дату звернення з позовом, прожитковий мінімум для працездатних осіб на рівні 2684,00 грн.

В даному випадку 1,5% від суми позову 35 491 049,09 грн. становить 532 365,74 грн.

Відтак, беручи до уваги, що спір про відшкодування збитків у розмірі 35 491 049,09 грн. виник внаслідок неправильних дій відповідача, підлягає стягненню з останнього до Державного бюджету України судовий збір у сумі 532 365,74 грн.

Керуючись ст.ст.4, 7, 13, 42, 73-80, 86, 129, ч.9 ст.165, ч.2 ст.178, ст.ст.233, 236-238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з держави російська федерація (Russian Federation код ISO ru/rus 643) на користь Національний науковий центр «Інститут ґрунтознавства та агрохімії імені О.Н. Соколовського» (код ЄДРПОУ 00497058; 61024, Харківська область, місто Харків, вулиця Чайковська, будинок 4) суму спричинених збитків у формі упущеної вигоди, що виникли внаслідок російської збройної агресії на території України, в розмірі 35 491 049,09 грн. (що еквівалентно 950 980,00 доларів США).

Стягнути з держави російська федерація в дохід Державного бюджету України судовий збір у розмірі 532 365,74 грн.

Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Згідно з ст.241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст.256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено та підписано 22.04.2024.

Суддя Е.В. Зекунов