УХВАЛА

09 квітня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/3435/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Бенедисюка І. М. (головуючий), Ємця А. А., Колос І. Б.,

за участю секретаря судового засідання Ковалівської О. М.,

представників учасників справи:

позивача - Остапенко В.І. (адвокат)

відповідача - Лопатнікова А.В. (адвокат)

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "1 Безпечне агентство необхідних кредитів"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 05.12.2023

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "1 Безпечне агентство необхідних кредитів"

до Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк"

про визнання недійсним одностороннього правочину,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "1 Безпечне агентство необхідних кредитів" (далі - ТОВ "1 Безпечне агентство необхідних кредитів", позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", відповідач), в якому просить суд: визнати недійсним односторонній правочин, вчинений відповідачем щодо розірвання договору приєднання в порядку, встановленому статтею 364 Цивільного кодексу України, на підставі анкети-заяви на приєднання до послуги "Приймання платежів" (Банком автоматично присвоєно наступні реквізити №04032016114408 від 10.03.2016).

Позовні вимоги, з посиланням на статті 15, 203, 215, 1075 Цивільного кодексу України, статтю 1 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення", статтю 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статтю 341 Господарського кодексу України, мотивовані незаконністю односторонньої відмови відповідача від договору банківського обслуговування, укладеного з позивачем та відсутністю підстав для встановлення відповідного рівня ризику.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.08.2023 (суддя Карабань Я. А.) позов задоволено.

Визнано недійсним односторонній правочин, вчинений Акціонерним товариством Комерційним банком "ПриватБанк" щодо розірвання договору приєднання (розміщений на сайті https://privatbank.ua/terms) в порядку, встановленому статтею 364 Цивільного кодексу України, на підставі анкети-заяви на приєднання до послуги "Приймання платежів" (Банком автоматично присвоєно наступні реквізити №04032016114408 від 10.03.2016), за яким Товариству з обмеженою відповідальністю "1 Безпечне агентство необхідних кредитів" було відкрито рахунок UA НОМЕР_2 - українська гривня, UA НОМЕР_3 - українська гривня, НОМЕР_1 - українська гривня.

В обґрунтування рішення суд першої інстанції зазначив, що відповідач жодними належними та допустимими в розумінні статей 73, 76-79, 86, 269 Господарського процесуального кодексу України доказами не довів обґрунтованості підстав вважати, що позивач вчиняв платіжні операції, які містять ознаки здійснення ризикової діяльності у сфері фінансового моніторингу та наражає на ризик застосування до банку відповідних заходів впливу.

Суд першої інстанції також зазначив, що надані суду документи жодним чином не підтверджують існування правових підстав для встановлення позивачу неприйнятно високого ризику. Висновки відповідача ґрунтуються на відомостях зазначених у мережі інтернет без будь-якого їх фактичного підтвердження. Інших належних та допустимих доказів на підтвердження своєї правової позиції відповідачем до суду не надано.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 05.12.2023 (колегія суддів: Барсук М. А., Руденко М. А., Пономаренко Є. Ю.) рішення Господарського суду міста Києва від 22.08.2023 скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Суд апеляційної інстанції зазначив, зокрема про те, що проаналізована відповідачем інформація, розміщена у відкритих публічних джерелах, свідчить про те, що кінцеві бенефіціарні власники позивача мають негативну репутацію, як особи, що очолювали, підтримували, співпрацювали з політичною партією, діяльність якої є забороненою, банком правомірно встановлено щодо позивача неприйнятно високий ризик ділових відносин та на підставі статті 15 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" розірвано ділові відносини з позивачем шляхом вчинення одностороннього правочину про розірвання договору приєднання, вчиненого на підставі анкети-заявки на приєднання до послуги «Приймання платежів».

ТОВ "1 Безпечне агентство необхідних кредитів", не погоджуючись із судовим рішенням апеляційної інстанції, звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 05.12.2023 і залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 22.08.2023.

До Верховного Суду від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому АТ КБ "ПриватБанк" заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх необґрунтованість, і просить оскаржуване судове рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Касаційна скарга ТОВ "1 Безпечне агентство необхідних кредитів" подана на підставі пункту 1 частини першої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з урахуванням вимог пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України та пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом у оскаржуваному судовому рішенні.

Разом з тим, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Отже, відповідно до положень цих норм, касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Натомість, самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності, визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Натомість, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Позивач, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду :

- від 16.10.2018 у справі №910/21320/17;

- від 29.04.2020 у справі №910/3245/19.

З аналізу касаційної скарги вбачається, що скаржник посилається, зокрема на порушення судом апеляційної інстанції норм пункту 6 додатку 19 до Положення № 65 та статтю 154 Виборчого кодексу України та "ігнорування" положення статті 62 Конституції України.

Колегія суддів, у контексті доводів касаційної скарги, передбачених пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає таке.

У справі № 910/21320/17 розглядався спір про зобов`язання виконувати умови договору банківського обслуговування в частині зарахування коштів на розрахунковий рахунок, а також стягнення пені за прострочення зобов`язання з виконання платіжного доручення. Позов обґрунтовано посиланнями на неправомірність одностороннього розірвання банком договору банківського обслуговування, укладеного з товариством, та відмови від зарахування коштів на розрахунковий рахунок, що був відкритий на його виконання, за платіжними дорученнями товариства. Судові рішення, якими позов задоволено частково, та зобов`язано банк виконувати умови договору банківського обслуговування в частині зарахування коштів на розрахунковий рахунок позивача, мотивовані тим, що встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику не є підставою для односторонньої відмови від договору банківського обслуговування та закриття банківського рахунку клієнта. Банком не доведено належними та допустимими доказами обґрунтованості встановлення товариству такого ризику. Платіжне доручення підлягає виконанню банком, виходячи зі змісту договірних відносин сторін. Водночас інше платіжне доручення фактично сформоване не було та до банку не надходило, у зв`язку з чим відсутні підстави для покладення на Банк відповідальності у вигляді пені за несвоєчасне виконання зобов`язання. У постанові від 16.10.2018 Верховний Суд дійшов висновку, що як правильно наголошено судами попередніх інстанцій, факт порушення відносно публічної особи, з якою засновники товариства є пов`язаними особами, кримінального провадження сам собою не є безумовною підставою для встановлення неприйнятно високого ризику ділових відносин з товариством, оскільки в матеріалах справи відсутні навіть відомості щодо наявності обвинувального вироку суду стосовно цієї особи, тоді як згідно з статтею 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. У суді першої інстанції, так і під час її перегляду в апеляційному порядку, банком жодними належними та допустимими доказами не доведено обґрунтованості підстав вважать незаконними джерела походження коштів товариства, інших його активів або прав на такі активи. Банком також не доведено й наявності у банківських операціях товариства ознак відмивання доходів;

У справі № 910/3245/19 розглядався спір про визнання недійсним одностороннього правочину, вчиненого Банком щодо розірвання договору банківського обслуговування, за яким товариству було відкрито рахунок; визнання укладеним договору банківського обслуговування, за яким товариству було відкрито рахунок Банку. Спір стосувався питання правомірності розірвання відповідачем договору банківського обслуговування в односторонньому порядку.

У зазначених справах суди при вирішенні спору встановлювали наявність/відсутність підстав для вчинення банком правочину щодо односторонньої відмови від договору банківського рахунку або відмови від укладення договору з клієнтом відповідно до статей 10, 11 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню), доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" (який втратив чинність з 28.04.2020) та статті 64 Закону України "Про банки і банківську діяльність" на підставі обставин та відповідних доказів у кожній конкретній справі.

Водночас, з огляду на касаційну скаргу, позивач не заперечує право банківської установи відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору банківського рахунку з підстав встановлення клієнту неприйнятно високого ризику, а спір між сторонами, як зазначає позивач, існує з приводу меж застосування такого права, що спростовує доводи скаржника про подібність правовідносин у вказаних справах.

У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, зокрема, таке.

Між позивачем та відповідачем 03.03.2016 підписано анкету - заяву клієнта на приєднання до послуги "Приймання платежів".

У подальшому відповідачем відкрито позивачу рахунки.

Позивачем 06.01.2023 отримано від відповідача повідомлення від 06.01.2023 №20.1.0.0.0/7-230106/112 про відмову від підтримки ділових відносин/відмову в обслуговуванні шляхом розірвання ділових відносин /розірвання договору і закриття рахунку.

Зі змісту вказаного повідомлення вбачається, що відповідачем прийнято рішення, згідно з яким будуть розірвані укладені з позивачем договори банківського обслуговування/депозитні (вкладні) договори та договори, укладені з метою отримання інших банківських послуг (продуктів) та закриваються поточні/депозитні та інші рахунки після здійснення завершальних операцій з посиланням на статтю 15 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення".

26.01.2023 позивач звернувся до відповідача з запитом №б/н, у якому просив надати інформацію про підстави прийняття відповідачем рішення щодо відмови від припинення ділових відносин.

Так, на запит позивача відповідач надав відповідь у якій повідомив, що рішення прийнято згідно з чинного законодавства та не підлягає перегляду, а також зазначив, що в банку відсутній обов`язок надавати детальну інформацію про прийняте рішення.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що відповідач не надав жодних пояснень та доказів на підтвердження наявності підстав встановлення неприйнятно високого ризику, не витребував у позивача жодних документів чи відомостей для вивчення/уточнення усіх обставин. Позивач вказує, що рішення відповідача про розірвання договору та закриття поточного рахунку в односторонньому порядку не відповідає вимогам чинного законодавства та є незаконним і безпідставним, а тому позивач просить у судовому порядку визнати його недійсним.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вказав, що відповідач жодними належними та допустимими в розумінні статті 73, 76-79, 86, 269 Господарського процесуального кодексу України доказами не довів обґрунтованості підстав вважати, що позивач вчиняв платіжні операції, які містять ознаки здійснення ризикової діяльності у сфері фінансового моніторингу та наражає на ризик застосування до банку відповідних заходів впливу.

Однак, колегія суддів апеляційної інстанції не погодилася із відповідними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до відомостей, наявних в ЄДР юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, кінцевими бенефіціарними власниками позивача є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Як встановлено судом апеляційної інстанції, відповідачем, за результатом проведення внутрішньої перевірки відповідно до наявної публічної інформації встановлено неприйнятно високий ризик стосовно позивача. Зокрема, у службовій записці банку по напрямку "Фінансовий моніторинг" від 05.01.2023, яка слугувала підставою для прийняття рішення про розірвання договірних відносин з позивачем, вказано, що бенефіціарні власники позивача фінансували/фінансують діяльність осіб, які займалися колабораціонізмом та вели проросійську пропаганду в Україні. Також у вказаній службовій записці зазначено, що співпраця з компаніями, де кінцевими бенефіціарними власниками є особи, які пов`язані з ОСОБА_3, несе високі репутаційні ризики, що характеризуються наявною негативною інформацією в офіційних та/або публічних джерелах та свідчать про сприяння військовій агресії проти України, підтримку колабораціонізму та підривної діяльності проти суверенітету України.

Вказані висновки щодо пов`язаності бенефіціарних власників позивача із партією ОСОБА_3 ґрунтуються на публікаціях в публічних джерелах, розміщених, зокрема, на сайтах, зазначених у доповідній записці, та які є загальнодоступними в мережі інтернет.

Апеляційний господарський суд зазначив, зокрема, що доводи суду першої інстанції про те, що висновки відповідача ґрунтуються лише на відомостях, зазначених у мережі інтернет, колегія суддів відхилила, оскільки пункт 6 додатку 19 до Положення № 65 прямо надає банку право визначати критерії ризику клієнта, виходячи із негативної інформації у публічних джерелах про клієнта або його КБВ.

Колегією суддів апеляційної інстанції враховано, що Указом Президента України № 57/2022 уведено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 30 грудня 2021 року "Про внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)", яким накладено персональні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції), зокрема, на ОСОБА_3 .

Указом Президента України № 153/2022 від 19.03.2022 уведено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 18 березня 2022 року "Щодо призупинення діяльності окремих політичних партій", яким призупинено на період дії воєнного стану будь-яку діяльність в Україні політичних партій, зокрема, "ПАРТІЯ ОСОБА_3".

Восьмий апеляційний адміністративний суд рішенням від 16.06.2022 року, залишеним без змін постановою Касаційного адміністративного суду від 06.09.2022, заборонив діяльність ПП "Партія ОСОБА_3". Передав майно, кошти та інші активи ПП "Партія ОСОБА_3", її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави.

Колегія суддів апеляційної інстанції врахувала, що згідно з відповіді Центральної виборчої комісії від 21.03.2023 за №21-30/г369, на адвокатський запит адвоката Остапенко В.І., бенефіціарний власник позивача (ТОВ "1 Безпечне агентство необхідних кредитів") ОСОБА_2 була кандидатом у народні депутати України, включеним до виборчого списку політичної партії "Партія ОСОБА_3". У даному контексті колегія суддів також врахувала, що як вбачається із відомостей з ЄДР юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ОСОБА_2 є засновником та була директором Харківської обласної організації політичної партії "ПАРТІЯ ОСОБА_3".

Крім того, відповідно до звіту політичної партії ОСОБА_3 про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, який наявний в матеріалах справи, 11-12.07.2019 ФОП Катеринчик О.В., яка також є кінцевим бенефіцарним власником позивача, отримала від "Партії ОСОБА_3" загалом 1 млн грн для "Розміщення агітаційних матеріалів у соціальних мережах (на веб-сайтах)".

Отже, апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що проаналізована відповідачем інформація, розміщена у відкритих публічних джерелах, свідчить про те, що кінцеві бенефіціарні власники позивача мають негативну репутацію, як особи, що очолювали, підтримували, співпрацювали з політичною партією, діяльність якої є забороненою, банком правомірно встановлено щодо позивача неприйнятно високий ризик ділових відносин та на підставі статті 15 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" розірвано ділові відносини з позивачем шляхом вчинення одностороннього правочину про розірвання договору приєднання, вчиненого на підставі анкети-заявки на приєднання до послуги "Приймання платежів".

З урахуванням викладеного, апеляційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним одностороннього правочину.

Враховуючи вищенаведене, правовідносини у справах, на які посилається скаржник, та у справі, що переглядається, не є релевантними за критеріями подібності, оскільки фактичні обставини у вищевказаних справах є відмінними від обставин цієї справи, а тому висновки, які здійснені судом касаційної інстанції у зазначених справах, не є релевантними для справи №910/3435/23.

Касаційна скарга також містить посилання на висновки Верховного Суду у справі № 910/21320/17 щодо застосування статті 62 Конституції України, втім, у справі, яка розглядається, оскаржуваний правочин вчинений не з підстав наявності кримінального провадження відносно тої чи іншої особи, що виключає також подібність правовідносин.

Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.

У справі, яка переглядається, надано оцінку всім доказам, що були надані сторонами, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 ГПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої та апеляційної інстанцій.

Посилання скаржника на не врахування судом апеляційної інстанції зазначених в касаційній скарзі постанов Верховного Суду відхиляється, оскільки вони фактично зводяться до незгоди з оцінкою зібраних у справі доказів та спонукання суду касаційної інстанції до їх переоцінки, що відповідно до норм статті 300 ГПК України виходить за межі його повноважень.

Отже, касаційна інстанція встановила, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 910/3435/23.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу, дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "1 Безпечне агентство необхідних кредитів" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 05.12.2023 у справі № 910/3435/23.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження, зазвичай, вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "1 Безпечне агентство необхідних кредитів" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 05.12.2023 у справі № 910/3435/23.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Бенедисюк

Суддя А. Ємець

Суддя І. Колос