ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 квітня 2024 р. Справа № 520/32072/23Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Подобайло З.Г.,

Суддів: Ральченка І.М. , Присяжнюк О.В. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Височанської селищної ради Харківського району Харківської області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.01.2024, та за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.01.2024 та додаткове рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.02.2024, головуючий суддя І інстанції: Біленський О.О., по справі № 520/32072/23

за позовом ОСОБА_1

до Височанської селищної ради Харківського району Харківської області

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Височанської селищної ради Харківського району Харківської області, в якому просить суд: визнати протиправною бездіяльність Височанської селищної ради щодо невиплати ОСОБА_1 надбавки за вислугу років та звільнення без повного розрахунку; зобов`язати Височанську селищну раду нарахувати та виплатити ОСОБА_1 надбавку за вислугу років відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 №268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» у розмірі 30 (тридцяти) відсотків до посадового окладу за час перебування на посаді заступника Височанського селищного голови з 04.01.2021 по 28.02.2023 включно; зобов`язати Височанську селищну раду нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати надбавки за вислугу років з 01.03.2023 по день фактичної виплати надбавки за вислугу років у розмірі 30 (тридцяти) відсотків до посадового окладу за час перебування на посаді заступника Височанського селищного голови з 04.01.2021 по 28.02.2023 включно.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 22.01.2024 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправними дії Височанської селищної ради щодо неналежного розгляду заяви ОСОБА_1 про нарахування та виплату надбавки за вислугу років. Зобов`язано Височанську селищну раду повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 27.10.2023 з урахуванням висновків суду. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

24.01.2024 ОСОБА_1 подав до суду заяву про ухвалення додаткового судового рішення, в якій просив стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Височанської селищної ради Харківської області на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у сумі 8000,00 грн.

Додатковим рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 01.02.2024 заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Височанської селищної ради на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 1500 (одна тисяча п`ятсот) грн. 00 коп. В іншій частині вимог - відмовлено.

Не погодившись з рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 22.01.2024, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить: змінити рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.01.2024 в частині задоволених позовних вимог, шляхом викладення абзацу першого та другого його резолютивної частини рішення в наступній редакції: «Визнати протиправною бездіяльність Височанської селищної ради щодо невиплати ОСОБА_1 надбавки за вислугу років та звільнення без повного розрахунку. Зобов`язати Височанську селищну раду нарахувати та виплатити ОСОБА_1 надбавку за вислугу років відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 №268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» у розмірі 30 (тридцяти) відсотків до посадового окладу за час перебування на посаді заступника Височанського селищного голови з 04.01.2021 по 28.02.2023 включно»; скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.01.2024 в частині відмовлених позовних вимог та прийняти нову постанову, якою зобов`язати Височанську селищну раду нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати надбавки за вислугу років з 01.03.2023 року по день фактичної виплати надбавки за вислугу років у розмірі 30 (тридцяти) відсотків до посадового окладу за час перебування на посаді заступника Височанського селищного голови з 04.01.2021 по 28.02.2023 включно. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 27.10.2023 з урахуванням висновків суду є неналежним способом захисту порушеного права позивача в даному випадку. Вказує, що записами в трудовій книжці серії НОМЕР_1 підтверджено трудову діяльність позивача, а саме: з 14.08.1995 по 06.11.2015 - служба в органах внутрішніх справ (20 років 2 місяці 22 дні); з 01.02.2019 по 31.12.2020 - служба в Покотилівській селищній раді (1 рік 11 місяців). Звертає увагу, що вислуга років апелянта на день призначення (станом на 04.01.2021) на посаду заступника Височанського селищного голови складала 22 роки 1 місяці 22 дні, що підтверджується трудовою книжкою серії НОМЕР_1 . Стверджує, що підпунктом 4 п.3 Постанови №268 (в редакції, що діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено виплачувати працівникам органів, зазначених у пункті 1 цієї постанови надбавку за вислугу років: державним службовцям, посадовим особам органів місцевого самоврядування у відсотках до посадового окладу з урахуванням надбавки за ранг (спеціальне звання) і залежно від стажу державної служби, служби в органах місцевого самоврядування в таких розмірах: понад 3 роки - 10 %, понад 5 років - 15 %, понад 10 років - 20 %, понад 15 років - 25 %, понад 20 років - 30 %, понад 25 років - 40 %. Зауважує, що вказана надбавка повинна була виплачуватись позивачу у розмірі 30 відсотків до посадового окладу з урахуванням надбавки за ранг (спеціальне звання). Наголошує, що в даному випадку відповідач не мав можливості прийняти будь-яке інше законне альтернативне рішення, яке було б відмінним від рішення про нарахування та виплату апелянту надбавки за вислугу років, у зв`язку з відсутністю будь-яких законних підстав для прийняття іншого рішення. Також зазначає, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки, що передбачені статтею 117 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої цією статтею. Вказує, що апелянт має право на стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Повідомляє, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які апелянт очікує понести у зв`язку із розглядом справи в апеляційній інстанції, складає: витрати на правничу допомогу 5000,00 грн.

Також, не погодившись з рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 22.01.2024, Височанська селищна рада Харківського району Харківської області подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.01.2024 року та прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що рішенням XX сесії (позачергової) Височанської селищної ради Харківської області VIII скликання від 28.02.2023 «Про звільнення заступника Височанського селищного голови з правових питань та розвитку території громади ОСОБА_1 » вирішено звільнити ОСОБА_1 з займаної посади з 28.02.2023 року за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України. Вказує, що 28.02.2023 року ОСОБА_1 отримав у Височанській селищній раді свою трудову книжку та розрахунковий лист, про що свідчить його власноручна розписка. Звертає увагу, що відповідно до платіжної інструкції №305 від 01.03.2023 року ОСОБА_1 перераховано суму, вказану в розрахунковому листі, у розмірі 45610,04 грн. Вважає, що ОСОБА_1 пропустив тримісячний строк для звернення до суду, передбачений ч.2 ст.233 КЗпП України. Стверджує, що доданий до позову ОСОБА_1 витяг з послужного списку про проходження служби в органах внутрішніх справ №2/89 від 18.04.2023 виданий йому вже після звільнення з Височанської селищної ради і не надавався ним до особової справі та не міг слугувати підставою для нарахування надбавки.

ОСОБА_1 подав до суду відзив на апеляційну скаргу відповідача, вважає доводи та обґрунтування апеляційної скарги помилковими та безпідставними, просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення. Зазначає, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем. Вказує, що частина 2 статті 233 КЗпП України діяла в редакції на час звільнення позивача, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком. Просить стягнути на користь ОСОБА_1 з Височанської селищної ради витрати на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в сумі 5000,00 грн.

Не погодившись з додатковим рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 01.02.2024, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить змінити додаткове рішення, шляхом викладення його резолютивної частини в наступній редакції: «Заяву позивача в порядку ст.252 КАС України про ухвалення додаткового судового рішення в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Височанської селищної ради про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити повністю. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Височанської селищної ради на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8000 (вісім тисяч) грн 00 коп.». В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що під час вирішення питання щодо розподілу судових витрат суд зобов`язаний оцінити обґрунтованість рівня витрат на правничу допомогу у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат. Вказує, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката. Зауважує, що в матеріалах справи відсутні будь-які клопотання та заперечення відповідача щодо витрат на правову допомогу в суді першої інстанції, а тому, враховуючи, що матеріалами справи підтверджується факт отримання позивачем послуг, вказаних в описі виконаних робіт, суд першої інстанції був позбавлений права вирішувати питання щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Відповідно до ч.1 ст.308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційних скарг, в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційні скарги позивача та відповідача на рішення суду підлягають частковому задоволенню, апеляційна скарга позивача на додаткове рішення не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що на підставі розпорядження Височанського селищного голови №8 від 04.01.2021 ОСОБА_1 призначено на посаду заступника Височанського селищного голови з правових питань та розвитку територій громади і йому присвоєно 11 ранг посадової особи місцевого самоврядування, про що 05.01.2021 зроблено відповідний запис у трудовій книжці серії НОМЕР_1 від 29.08.2011.

Рішенням XХ (позачергової) сесії VIII скликання Височанської селищної ради Харківського району Харківської області від 28.02.2023 «Про звільнення заступника Височанського селищного голови з правових питань та розвитку території громади ОСОБА_1 » позивача звільнено із займаної посади з 28.02.2023 за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України.

Згідно розпорядження Височанської селищної ради Харківського району Харківської області від 28.02.2023 №07-в "Про виплату вихідної допомоги та грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки" зобов`язано відділ бухгалтерського обліку та звітності здійснити повний розрахунок з ОСОБА_1 при звільненні.

Відповідно до розрахункового листа за лютий 2023 року ОСОБА_1 нараховано при звільненні компенсацію невикористаної щорічної відпустки 27 календарних днів у розмірі 21141,12 грн. та вихідну допомогу у розмірі 36230,00 грн., всього до виплати з урахуванням податків та зборів - 45610,04 грн.

Як вбачається з платіжної інструкції №305 від 01.03.2023, вказану в розрахунковому листі суму перераховано на особистий рахунок позивача, що також підтверджується відомістю розподілу витрат ОМС Височанської селищної ради від 02.03.2023.

27.10.2023 позивач звернувся до Височанської селищної ради із заявою, в якій просив нарахувати та виплатити йому надбавку за вислугу років виходячи з розміру 30% до посадового окладу з урахуванням доплати за ранг за період з 01.01.2021 по 28.02.2023 включно.

Листом від 08.112023 №03-09/2344 Височанська селищна рада повідомила позивача, що йому нараховані всі суми при звільненні та проведено повний розрахунок відповідно до чинного законодавства, тому немає правових підстав для нарахування вказаної у заяві надбавки. Також зазначено, що позивачем під час перебування на посаді не надано необхідні документи, які б підтверджували стаж служби в органах внутрішніх справ для його зарахування до стажу служби в органах місцевого самоврядування.

Не погодившись із вказаною відмовою відповідача, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з протиправності дій відповідача щодо неналежного розгляду заяви позивача про нарахування та виплату надбавки за вислугу років. У зв`язку з чим, суд першої інстанції дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача буде зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 27.10.2023 з урахуванням висновків суду. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки виплати надбавки за вислугу років, суд першої інстанції виходив з їх передчасності

Колегія суддів частково погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Щодо дотримання строків звернення ОСОБА_1 до суду з адміністративним позовом та відповідних доводів апеляційної скарги відповідача про наявність підстав для залишення позову без розгляду, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною 1 ст.118 КАС України визначено, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч.ч. 3, 5 ст.122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Натомість, ч.2 ст.233 КЗпП України (в редакції до 19.07.2022 року) встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9-рп/2013. Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення ч.2 ст.233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними.

Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Законом №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 19.01.2023 року у справі №460/17052/21, від 25.04.2023 року у справі № 380/15245/22, від 17.08.2023 року у справі 380/14039/22, які в силу ч.5 ст.242 КАС України є обов`язковими для врахування при розгляді даної справи.

Для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів.

Під поняттям «дізнався» необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів.

Поняття «повинен був дізнатися» необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

Спірні правовідносини у цій справі стосується питання нездійснення позивачу нарахування та виплати надбавки за вислугу років відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 №268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» за період з 04.01.2021 року по 28.02.2023 року.

З адміністративним позовом ОСОБА_1 звернувся до суду 09.11.2023 року через систему "Електронний Суд".

Суд зазначає, що заробітна плата є щомісячним періодичним платежем, а тому в будь-якому разі її розмір відомий особі, яка її отримує щомісячно. Така особа має реальну, об`єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації про рішення, на підставі якого було здійснено виплату заробітної плати, з яких складових вона складається, як обрахована та на підставі яких нормативно-правових актів був здійснений саме такий її розрахунок чи розрахунок її складових.

Отже, з дня отримання виплати особою, вона вважається такою, що повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів.

Суд враховує, що з огляду на правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (рішення від 09.02.1999 №1-рп/99, від 13.05.1997 №1-зп, від 05.04.2001 №3-рп/2001), Верховний Суд у рішенні від 06.04.2023 у зразковій справі №260/3564/22 дійшов висновку про поширення дії частини першої статті 233 КЗпП України (у редакції Закону №2352-IX) тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.

Тобто, на момент нарахування позивачу заробітної плати за період з січня 2021 року по 18.07.2022 року, частина друга статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.

Отже, у даному випадку, позовні вимоги, які стосуються нарахування і виплати позивачу надбавки за вислугу років, встановленої Постановою №268, за період з січня 2021 року по 18.07.2022 року не обмежені будь-яким строком звернення до суду, тому позивач, звертаючись 09.11.2023 року до суду з позовом, не пропустив строк звернення у цій частині вимог.

Стосовно періоду з 19.07.2022 року по 28.02.2023 року, колегія суддів враховує вищенаведені норми Закону №2352-IX, якими частину першу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті».

Водночас, відповідно до пункту 1 глави XIX "Прикінцеві положення" КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651 "Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 р. на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

З огляду на викладене, строк звернення до суду продовжений законом, а саме, пунктом 1 Прикінцевих положень КЗпП України, на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), про що зазначено у постанові Верховного Суду від 17.08.2023 у справі №380/14039/22.

З урахуванням наведеного суд зазначає, що на правовідносини з нарахування й виплати позивачу надбавки за вислугу років, встановленої Постановою №268, за період з 19.07.2022 такий строк становить три місяці, що з урахуванням дії карантину у період з 19.07.2022 по 30.06.2023, слід обчислювати з 01.07.2023.

Тобто тримісячний строк звернення до суду з цим позовом розпочався з 01.07.2023 та з урахуванням приписів частини шостої статті 120 КАС України закінчився 02.10.2023 (останній день строку звернення до суду).

Як зазначено вище, з адміністративним позовом ОСОБА_1 звернувся до суду 09.11.2023 року через систему "Електронний Суд", тобто з пропуском тримісячного строку, встановленого ст.233 КЗпП України.

Посилання позивача на те, що строк звернення до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком, колегія суддів вважає помилковими, оскільки лише до 19.07.2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Однак, після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

При цьому, колегія суддів вказує, що отримання позивачем відповіді відповідача на звернення зі спірного питання не може змінювати момент, з якого позивач повинен був дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, з якого позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата прямо не пов`язується з початком перебігу строку звернення до суду в даному випадку.

У даному випадку, отримуючи заробітну плату щомісяця, позивач мав реальну, об`єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації, з яких складових складається заробітна плата та на підставі яких нормативно-правових актів був здійснений саме такий її розрахунок чи розрахунок її складових, чи входить до її розрахунку надбавка за вислугу років.

Проте, матеріали справи не містять жодних заяв та звернень щодо правомірності складових заробітної плати за спірний період. Натомість зацікавленість та активні дії щодо отримання інформації щодо складових заробітної плати позивач почав вчиняти лише після звільнення з Височанської селищної ради.

Реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності відповідача, формування судової практики і таке інше. Не реалізація цього права зумовлена власною пасивною поведінкою позивача.

За загальним правилом поважними причинами визнаються ті обставини, існування яких є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов`язані з дійсними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного звернення до суду з даним позовом.

Колегія суддів звертає увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду у питанні поновлення строків (від 28 липня 2022 року у справі №9901/611/19), за якими поважними причинами пропуску строку звернення до суду визнаються лише ті обставини, які були об`єктивно непереборними, тобто не залежали від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2020 року у справі №9901/32/20 дійшла висновку, що інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.

Колегія суддів зазначає, що причина пропуску строку може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом. У свою чергу, поважною може бути визнано причину, яка носить об`єктивний характер, та з обставин незалежних від сторони унеможливила звернення до суду з адміністративним позовом.

Позивачем не надано жодних належних доказів наявності об`єктивних перешкод для звернення до адміністративного суду та не наведено поважних обставин, які не залежали від його волевиявлення та пов`язані з дійсними істотними перешкодами та труднощами, що перешкоджали звернутись до суду в межах встановленого строку. Наведеному, судом першої інстанції належної оцінки не надано.

Відповідно до положень ч.3 ст.123 КАС України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Згідно з п.8 ч.1 ст.240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.

За наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково (п.3 ч.1 ст.315 КАС України).

У відповідності до ч.1 ст.319 КАС України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.

Враховуючи встановлені обставини у справі та допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права, колегія суддів вважає, що позов ОСОБА_1 в частині вимог про визнання протиправною бездіяльності Височанської селищної ради щодо невиплати ОСОБА_1 надбавки за вислугу років відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 №268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» у розмірі 30 (тридцяти) відсотків до посадового окладу за час перебування на посаді заступника Височанського селищного голови з 19.07.2022 року по 28.02.2023 року, та зобов`язання Височанської селищної ради нарахувати та виплатити ОСОБА_1 надбавку за вислугу років відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 №268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» у розмірі 30 (тридцяти) відсотків до посадового окладу за час перебування на посаді заступника Височанського селищного голови з 19.07.2022 року по 28.02.2023 року, підлягає залишенню без розгляду.

За цим, доводи апеляційної скарги відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом та наявність підстав для залишення позову без розгляду, є частково обґрунтованими.

Продовжуючи апеляційний розгляд справи в частині вимог позову про визнання протиправною бездіяльності Височанської селищної ради щодо невиплати ОСОБА_1 надбавки за вислугу років відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 №268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» у розмірі 30 (тридцяти) відсотків до посадового окладу за час перебування на посаді заступника Височанського селищного голови з 04.01.2021 року по 18.07.2022 року, та зобов`язання Височанської селищної ради нарахувати та виплатити ОСОБА_1 надбавку за вислугу років відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 №268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» у розмірі 30 (тридцяти) відсотків до посадового окладу за час перебування на посаді заступника Височанського селищного голови з 04.01.2021 року по 18.07.2022 року, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч.1 ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про державну службу" державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Постановою Кабінету Міністрів України №283 від 03.05.1994 затверджено Порядок обчислення стажу державної служби (далі по тексту - Порядок №283), яким визначалися посади і органи, час роботи в яких зараховується до стажу державної служби.

Відповідно до абз. 23 п.3 Порядку №283 (який було доповнено постановою Кабінету Міністрів України "Про доповнення пункту 3 Порядку обчислення стажу державної служби" №804 від 07.06.2006, в редакції постанови Кабінету Міністрів України "Про внесення зміни до пункту 3 Порядку обчислення стажу державної служби" від 24.01.2007 №36) до стажу державної служби включається час служби на посадах рядового та начальницького складу осіб, яким присвоєно встановлені законодавством спеціальні звання міліції, в органах внутрішніх справ, що входили або входять до структури Міністерства внутрішніх справ.

Отже, час перебування осіб рядового і начальницького складу на службі в органах внутрішніх справ зараховується до загального і безперервного трудового стажу, а також до стажу за спеціальністю, згідно з законодавством.

Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування" (далі по тексту - Закон №2493-III) посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.

Згідно зі ст.3 Закону №2493-III посадами в органах місцевого самоврядування є: виборні посади, на які особи обираються на місцевих виборах; виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою; посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.

Відповідно до ч.ч. 2-5 ст.21 Закону №2493-III посадові особи одержують заробітну плату, розмір якої має забезпечувати достатній життєвий рівень. Умови оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування визначаються Кабінетом Міністрів України.

Джерелом формування фонду оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування є місцевий бюджет.

Статтею 22 Закону №2493-III визначено, що до стажу служби в органах місцевого самоврядування зараховується період роботи на посадах, на які поширюється дія цього Закону, а також на посадах і в органах, час роботи в яких зараховується до стажу державної служби.

Згідно з п.п. 2, 3 розділу VII Прикінцевих та перехідних положень Закону №2493-III дія Закону України "Про державну службу" поширюється на органи і посадових осіб місцевого самоврядування в частині, що не суперечить Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", цього Закону та іншим законам України, що регулюють діяльність місцевого самоврядування.

За посадовими особами місцевого самоврядування, посади яких на момент набуття чинності цим Законом було віднесено до відповідних категорій та яким присвоєно ранг згідно з пунктом 5 розділу V "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", зберігається така сама категорія та присвоюється такий самий ранг з додержанням вимог цього Закону.

З набранням чинності цим Законом посадовим особам органів місцевого самоврядування присвоюються ранги на рівні тих, які вони мали відповідно до Закону України "Про державну службу".

Відповідно до ст.8 Закону України "Про державну службу" від 10.12.2015 №889-VIII стаж державної служби за періоди роботи (служби) до набуття чинності цим Законом обчислюється у порядку та на умовах, установлених на той час законодавством.

Абзацом 2 п.1 постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 №268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» (далі по тексту Постанова №268) визначено, що умови оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування визначаються органом місцевого самоврядування, виходячи з умов оплати праці, встановлених для державних службовців відповідних категорій і схем посадових окладів згідно з додатками 48-54 і 57.

Підпунктом 4 п.3 Постанови №268 (в редакції, що діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено виплачувати працівникам органів, зазначених у пункті 1 цієї постанови надбавку за вислугу років: державним службовцям, посадовим особам органів місцевого самоврядування у відсотках до посадового окладу з урахуванням надбавки за ранг (спеціальне звання) і залежно від стажу державної служби, служби в органах місцевого самоврядування в таких розмірах: понад 3 роки 10 %, понад 5 років 15 %, понад 10 років 20%, понад 15 років 25 %, понад 20 років 30 %, понад 25 років 40 %.

З трудової книжки ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 встановлено, що у період з 14.08.1995 по 06.11.2015 позивач проходив службу в органах внутрішніх справ України; з 11.12.2015 по 04.12.2016 перебував на обліку в Харківському міському центрі зайнятості; з 13.09.2018 по 31.01.2019 працював в Покотилівській селищній раді на посаді спеціаліста-юриста; з 01.02.2019 по 31.12.2020 проходив службу в Покотилівській селищній раді на посаді спеціаліста-юриста; з 05.01.2021 по 28.02.2023 проходив службу в органах місцевого самоврядування на посаді заступника Височанського селищного голови в Височанській селищній раді.

Згідно витягу з послужного списку про проходження служби в органах внутрішніх справ, вислуга років ОСОБА_1 на день звільнення (06.11.2015) складає 20 років 02 місяці 22 дні, у пільговому обчисленні немає.

З копії довідки виконавчого комітету Височанської селищної ради від 15.11.2023 №50 про складові заробітної плати для призначення пенсії державного службовця вбачається, що позивачу станом на листопад 2020 нараховувалась надбавка за вислугу років у розмірі 30% за стаж державної служби 22 роки.

З вищенаведеного встановлено, що позивач набув право на нарахування надбавки за вислугу років у розмірі 30% за стаж служби понад 20 років.

Однак, згідно довідки Височанської селищної ради від 26.10.2023 №46, за період роботи позивача на посаді заступника Височанського селищного голови з правових питань та розвитку території громади з 05.01.2021 по 28.02.2023, позивачу нараховувалась заробітна плата без надбавки за вислугу років.

Зі змісту листа Височанської селищної ради від 08.11.2023 №03-09/2344 вбачається, що під час перебування ОСОБА_1 на посаді заступника селищного голови з правових питань та розвитку території громади у Височанській селищній раді ним не було надано необхідні документи, які відповідно до чинного законодавства підтверджували б стаж його роботи (служби) в органах внутрішніх справ для зарахування (включення) до стажу служби в органах місцевого самоврядування.

Колегія суддів не погоджується з позицією відповідача та зазначає, що в розпорядженні Височанської селищної ради була наявна трудова книжка позивача, в якій належним чином зафіксовано, що позивач у спірний період з 14.08.1995 по 06.11.2015 працював в органах внутрішніх справ.

При цьому, матеріали справи не містять посилань відповідача на недоліки у заповненні трудової книжки позивача чи на певні дефекти окремих записів.

Разом з тим, рішенням І сесії VШ скликання (І пленарне засідання) Височанської селищної ради Харківського району Харківської області «Про початок реорганізації Покотилівської селищної ради шляхом приєднання до Височанської селищної ради» від 08.12.2020 розпочато процедуру реорганізації Покотилівської селищної ради шляхом приєднання до Височанської селищної ради, припинено діяльність Покотилівської селищної ради шляхом реорганізації.

Отже, Височанська селищна рада стала правонаступником Покотилівської селищної ради, тому, враховуючи, що ОСОБА_1 станом на листопад 2020 нараховувалась надбавка за вислугу років у розмірі 30% за стаж державної служби 22 роки, в розпорядженні Височанської селищної ради була наявна інформація про стаж служби позивача.

Інших підстав для відмови у нарахуванні та виплаті позивачу надбавки за вислугу років за спірний період, крім відсутності у розпорядженні відповідача документів про стаж служби позивача, що не знайшло свого підтвердження в ході апеляційного розгляду справи, лист від 08.11.2023 №03-09/2344 та апеляційна скарга відповідача не містять.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів доходить висновку, що відповідачем протиправно не нараховано та не виплачено позивачу надбавку за вислугу років відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 №268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» у розмірі 30 (тридцяти) відсотків до посадового окладу.

Щодо обраного судом першої інстанції способу захисту порушеного права позивача шляхом зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 27.10.2023 з урахуванням висновків суду, та відповідних доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів зазначає наступне.

Так, відповідно до ч.4 ст.245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2010 року № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами:

1) за допомогою оціночних понять, наприклад: «за наявності поважних причин орган вправі надати …», «у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…», «рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…» тощо;

2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав;

3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів;

4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.

Стосовно дискреційних повноважень, суд, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».

У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.

Натомість, у даній справі, повноваження відповідача не є дискреційними, оскільки відповідач зобов`язаний до вчинення конкретних дій щодо нарахування та виплати позивачу надбавки за вислугу років відповідно до Постанови №268 за спірний період.

Так, Європейським судом з прав людини у рішенні в справі "Рисовський проти України" (№29979/04) викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу "належного урядування".

В рішенні ЄСПЛ вказав на те, що принцип "належного урядування", зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків (заява №29979/04, пункт 70).

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), пункт 73).

Держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов`язків; ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу (рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), пункт 74).

Також, у справі "Пайн Велі Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії", Європейським судом з прав людини визначено, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції слід застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.

Отже, "правомірні (законні) очікування" - це очікування можливості (ефективного) здійснення певного права, як прямо гарантованого, так і опосередкованого (того, яке випливає з інших прав), у разі якщо особа прямо не виключена з кола тих, хто є носіями відповідного права. Принцип законного очікування спрямований на те, щоб у випадках, коли особа переконана, що досягне певного результату, якщо буде діяти відповідно до норм правової системи, забезпечити захист цих очікувань.

При цьому, в своєму рішенні у справі "Пайн Велі Девелопмент Лтд" та інші проти Ірландії" від 23.10.91 Європейський суд з прав людини зазначив, що "правомірні (законні) очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей.

У рішенні від 31.07.2003 року у справі "Дорани проти Ірландії", Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти Нідерландів", ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17.07.2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст. 1 Протоколу №1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у Постанові від 21 березня 2019 року у справі №817/498/17 наголосив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Аналогічну позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 16.09.2015 року №21-1465а15 у справі №826/4418/14, яку колегія суддів враховує при виборі та застосування норм права до спірних правовідносин.

Позиція Європейського суду з прав людини та Верховного Суду свідчить про необхідність встановлення такого способу відновлення порушеного права, при якому можливість прийняття подальших протиправних рішень буде виключена.

Суд наголошує, що жоден інший спосіб захисту порушених прав позивача не гарантує безпосереднього поновлення його прав та практичного застосування задекларованого принципу мовчазної згоди як ефективного механізму захисту, як того вимагає принцип верховенства права.

Крім того, згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 р. на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність, закріпленим ч.2 ст.2 КАС України, критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Проте, з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (рішення по справі Олссон проти Швеції від 24.03.1988 року), вбачається, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців, водночас, суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Згідно з ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

При цьому, адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій/рішення. Для цього адміністративний суд наділений повноваженнями, зокрема, щодо зобов`язання відповідача вчинити певні дії, або ж прийняти рішення.

У випадку невиконання обов`язку відповідачем, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача шляхом, зокрема, зобов`язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, або шляхом зобов`язання прийняти рішення.

З огляду на викладене, враховуючи що позивач має право на нарахування та виплату за час перебування на посаді заступника Височанського селищного голови надбавки за вислугу років, а відмова в нарахуванні та виплаті такої надбавки за спірний період пов`язана з відсутністю у відповідача документів про стаж служби позивача, що не знайшло свого підтвердження в ході апеляційного розгляду справи, колегія суддів вважає, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача буде зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу надбавку за вислугу років відповідно до Постанови №268 у розмірі 30 (тридцяти) відсотків до посадового окладу за час перебування на посаді заступника Височанського селищного голови з 05.01.2021 року по 18.07.2022 року.

Разом з тим, колегія суддів не вбачає підстав для зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу вказану надбавку з 04.01.2021 року, оскільки зі змісту трудової книжки ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 та довідки від 26.10.2023 №46 встановлено, що з 05.01.2021 по 28.02.2023 позивач проходив службу в органах місцевого самоврядування на посаді заступника Височанського селищного голови в Височанській селищній раді. Протилежного матеріали справи не містять.

За цим, колегія суддів приймає як належні посилання апеляційної скарги позивача на те, що в даному випадку відповідач не мав можливості прийняти будь-яке інше законне альтернативне рішення, яке було б відмінним від рішення про нарахування та виплату позивачу надбавки за вислугу років, у зв`язку з відсутністю будь-яких законних підстав для прийняття іншого рішення.

Судом першої інстанції не було враховано вищенаведених обставин, що призвело до неправильного вирішення справи в цій частині позовних вимог.

Щодо позовних вимог про зобов`язання Височанської селищної ради нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати надбавки за вислугу років з 01.03.2023 по день фактичної виплати надбавки за вислугу років, та відповідних доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з ч.2 ст.117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Таким чином, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Аналіз вищевказаних норм законодавства вказує, що обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина 1 статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування, тобто, зазначене в частині 1 статті 117 КЗпП України.

Таким чином, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Отже, після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум, тобто, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України.

День звільнення є останнім робочим днем, який відповідним чином обліковується та оплачується на рівні звичайного робочого дня. Саме в цей день (день звільнення, або день виключення зі списків частини для військовослужбовців) на підставі ст.116 КЗпП України роботодавець повинен був виплатити звільненому працівнику всі суми, що належать йому від підприємства.

Суд, що приймає рішення про стягнення на користь особи суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, має вказати не лише період, а і конкретну суму, яка підлягає стягненню.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладений в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17, Верховного Суду від 13.02.2020 року у справі №813/356/16, від 06.08.2020 року у справі №813/851/16.

З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовна заява про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є передчасною, оскільки відповідачем не здійснено повного розрахунку з позивачем, у зв`язку з чим відсутня можливість обрахувати суму середнього заробітку, що підлягає стягненню на користь позивача.

При цьому, відсутні підстави вважати, що права позивача при здійсненні виплати середнього заробітку у зазначеній частині будуть порушені.

Отже, доводи апеляційної скарги позивача в цій частині позовних вимог є безпідставними.

Інші доводи і заперечення сторін по суті спору на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.

Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).

Відповідно до ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, та неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до частково неправильного вирішення справи, а тому апеляційні скарги позивача та відповідача слід задовольнити частково, з частковим скасуванням рішення суду.

Щодо апеляційного оскарження позивачем додаткового рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.02.2024 року, яким задоволено частково заяву ОСОБА_1 , подану в порядку ст.252 КАС України, та стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Височанської селищної ради на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 1500,00 грн, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст.252 КАС України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) щодо однієї із позовних вимог, з приводу якої досліджувалися докази, чи одного з клопотань не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не визначив способу виконання судового рішення; 3) судом не вирішено питання про судові витрати.

Зі змісту вказаної статті вбачається, що додаткове судове рішення є засобом усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої залишилися невирішеними певні вимоги особи, яка бере участь у справі.

Згідно з ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Відповідно до статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Положеннями ч.ч. 1, 3 ст.139 КАС України встановлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

У відповідності до ч.6 ст.139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно з ч.1 ст.134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (ч.2 ст.134 КАС України).

Згідно з п.п. 1, 2 ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.4 ст.134 КАС України).

Згідно з п.п. 6, 7 ст.134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З аналізу положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятій статті 134 КАС України. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Отже, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 цього Закону визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Таким чином, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п.9 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п.6 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до ст.30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з ч.9 ст.139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 04.02.2020 у справі №280/1765/19, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, які входять до предмета доказування у справі, мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 07.05.2020 року у справі № 320/3271/19.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі Баришевський проти України (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі Двойних проти України (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі Меріт проти України (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

Колегія суддів зазначає, що з аналізу статті 134 КАС України випливає, що крім того, що зазначена стаття забезпечує право особи на правову допомогу, з іншого боку, вона запобігає зловживанню правом на компенсацію витрат на правову допомогу в т.ч. неоднаковій судовій практиці, встановлюючи критерії співмірності, які визначені в частині 5 цієї статті. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат обґрунтовано у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.

Колегія суддів звертає увагу на те, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

При визначені відшкодування витрат на суму гонорару адвоката, суд виходить з реальності адвокатських витрат (чи мали місце ці витрати, чи була в них необхідність) а також розумності їх розміру. Такі критерії застосовує Європейській суд з прав людини. У справі "East/West Allianse Limited" суд зазначив, що заявник має право на компенсацію судових витрат, тільки якщо буде доведено, що такі витрати фактично мали місце, були неминучі, а їх розмір є обґрунтованим.

Верховний Суд в постанові від 05.06.2018 року у справі № 904/8308/17 зазначив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

В заяві про ухвалення додаткового судового рішення, ОСОБА_1 просив стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Височанської селищної ради Харківської області витрати на професійну правничу допомогу у сумі 8000,00 грн.

На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції позивач надав копії договору про надання правової допомоги від 27.10.2023; рахунку про сплату правничої допомоги адвоката від 23.01.2024; детального опису виконаних робіт адвокатом та здійснення ним витрат часу для надання правничої допомоги від 23.01.2024.

Згідно з п.п. 5.1, 5.2 договору про надання правової допомоги від 27.10.2023 визначення розміру оплати праці (гонорару) адвоката проводиться за попередньою домовленістю з ОСОБА_1 у фіксованому розмірі, що дорівнює 8000,00 грн. Складання актів прийому-передачу правової допомоги (виконаних робіт) сторонами не здійснюється, а оплата правової допомоги здійснюється на підставі виставлених адвокатом рахунків у визначені в таких рахунках строки.

З наданого позивачем детального опису виконаних робіт адвокатом та здійснення ним витрат часу для надання правничої допомоги від 23.01.2024 вбачається, що у відповідності до умов договору, адвокат надав клієнту наступні послуги: попереднє вивчення матеріалів, формування позиції та консультування; опрацювання законодавчої бази, що регулює спірні відносини, та вивчення судової практики; підготовка та складання позовної заяви; ознайомлення з відзивом відповідача на позов, підготовка та складання відповіді на відзив; складання заяви про ухвалення додаткового рішення. Загальна вартість послуг складає 8000,00 грн.

Вищевказані документи є належними доказами, які підтверджують понесення позивачем витрат на правничу допомогу адвоката в суді першої інстанції.

Суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, яка вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Ключовим критерієм під час розгляду питання щодо можливості стягнення "гонорару успіху" у справі яка розглядається є розумність заявлених витрат. Тобто розмір відповідної суми має бути обґрунтованим. Крім того, підлягає оцінці необхідність саме такого розміру витрат.

Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 12.04.2023 року у справі №540/707/20.

Колегія суддів зазначає, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у додаткових постановах Верховного Суду від 05.09.2019 у справі №826/841/17, від 24.10.2019 у справі №820/4280/17, від 12.12.2019 у справі №2040/6747/18, у постанові Верховного Суду від 24.03.2020 у справі №520/6161/19.

Вирішуючи питання обґрунтованості розміру заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу та пропорційності їх складності правовому супроводу справи, суд зазначає, що такі послуги як попереднє вивчення матеріалів, формування позиції та консультування, опрацювання законодавчої бази, що регулює спірні відносини, та вивчення судової практики за своїм змістом є складовою єдиного процесу щодо підготовки та складання адміністративного позову.

Щодо послуг по складанню заяви про ухвалення додаткового рішення про стягнення таких витрат, суд зазначає, що ці послуги не є складовими витрат на професійну правничу допомогу, оскільки безпосередньо не стосуються предмета спору.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що заявлений розмір витрат на правничу допомогу не є співмірним із складністю справи, оскільки дана справа є справою незначної складності та підготовка до вказаної справи не вимагала великого обсягу юридичної та технічної роботи, не потребувала затрат значного часу та коштів, які заявлені позивачем як витрати на правову допомогу.

З урахуванням того, що предмет спору у цій справі не є складним, спірні правовідносини не потребують складних правових досліджень, вивчення обсягу фактичних даних, складність складених процесуальних документів не є значним, тому колегія суддів, виходячи з принципу пропорційності, вважає, що сума, яка заявлена до стягнення на оплату витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції, є неспівмірною із складністю справи та обсягом наданих послуг адвокатом.

Посилання апеляційної скарги позивача на те, що в матеріалах справи відсутні будь-які клопотання та заперечення відповідача щодо витрат на правову допомогу, як на підставу для стягнення з відповідача на користь позивача всією заявленої ним суми на правову допомогу, колегія вважає необґрунтованими, оскільки визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права наведений у постанові Верховного Суду від 02.06.2022 у справі №160/6899/20.

Отже, враховуючи наведені обставини, а також зміст та обсяг наданих послуг, розмір відшкодування, колегія суддів вважає заявлений позивачем до відшкодування розмір правової допомоги у суді першої інстанції у розмірі 8000,00 грн завищеним та таким, що підлягає зменшенню.

З огляду на вищевикладене, зважаючи на розмір витрат на оплату адвоката та його співмірність зі складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами), часом, необхідним адвокату на їх виконання (надання), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що доведеним та співмірним розміром витрат на правничу допомогу в розмірі 1500,00 грн., понесених під час розгляду справи в суді першої інстанції, що підтверджується належними доказами, а тому, такі витрати на професійну правничу допомогу у вказаному розмірі підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Щодо заявлених позивачем вимог про відшкодування судових витрат, пов`язаних з правничою допомогою в загальній сумі 5000,00, понесених в суді апеляційної інстанції, то колегія суддів зазначає наступне.

Так, на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції позивач надав копії договору про надання правової допомоги від 27.01.2024; рахунку про сплату правничої допомоги адвоката від 23.03.2024; детального опису виконаних робіт адвокатом та здійснення ним витрат часу для надання правничої допомоги від 23.03.2024.

Згідно з п.п. 5.1, 5.2 договору про надання правової допомоги від 27.01.2024 визначення розміру оплати праці (гонорару) адвоката проводиться за попередньою домовленістю з ОСОБА_1 у фіксованому розмірі, що дорівнює 5000,00 грн. Складання актів прийому-передачу правової допомоги (виконаних робіт) сторонами не здійснюється, а оплата правової допомоги здійснюється на підставі виставлених адвокатом рахунків у визначені в таких рахунках строки.

З наданого позивачем детального опису виконаних робіт адвокатом та здійснення ним витрат часу для надання правничої допомоги від 23.03.2024 вбачається, що у відповідності до умов договору, адвокат надав клієнту наступні послуги: вивчення рішення суду першої інстанції; опрацювання законодавчої бази, що регулює спірні правовідносини та вивчення судової практики; підготовка, складання та подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції; ознайомлення з апеляційною скаргою відповідача на рішення суду першої інстанції та підготовка відзиву на апеляційну скаргу відповідача. Загальна вартість послуг складає 5000,00 грн.

Колегія суддів зазначає, що вищевказані документи є належними доказами, які підтверджують понесення позивачем витрат на правничу допомогу адвоката в суді апеляційної інстанції.

Вирішуючи питання обґрунтованості розміру заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції та пропорційності їх складності правовому супроводу справи, суд зазначає, що такі послуги як вивчення рішення суду першої інстанції; опрацювання законодавчої бази, що регулює спірні правовідносини та вивчення судової практики за своїм змістом є складовою єдиного процесу щодо підготовки та складання апеляційної скарги.

Також, суд враховує, що участь одного адвоката при розгляді справи в судах першої та апеляційної інстанцій свідчить про його обізнаність з обставинами щодо спірних правовідносин, що, поза сумнівом, істотно впливає на обсяг надання ним послуг в межах їх повторного вивчення.

Вказана позиція узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 19.11.2020 року у справі №520/7431/19.

Колегія суддів враховує правову позицію Верховного Суду, яка викладена в додатковій постанові від 11.12.2019 у справі №2040/6747/18, якою встановлено, що надання правової допомоги з приводу вирішення навіть певної (усієї) сукупності процесуальних питань в апеляційному порядку не може бути об`єктивно оцінено у більшому розмірі, ніж надання первинної правничої допомоги, необхідної для звернення особи до суду з адміністративним позовом, оскільки первинна - більш складна, об`ємна і потребує повного аналізу обставин справи та нормативно-правової бази.

Дослідивши подані позивачем докази, враховуючи результат розгляду апеляційних скарг позивача на рішення та додаткове рішення суду першої інстанції та апеляційної скарги відповідача на рішення суду першої інстанції, вищенаведені висновки суду щодо складності справи, обсягу та якості виконаних адвокатом робіт, значення цієї справи для особи, яка є іншою стороною у справі, колегія суддів доходить висновку про обґрунтованість та співмірність заявлених витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 1000,00 грн., понесених під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, що підтверджується належними доказами, а тому, такі витрати на професійну правничу допомогу у вказаному розмірі підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Керуючись ст.ст. 311, 315, 317, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Височанської селищної ради Харківського району Харківської області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.01.2024 по справі №520/32072/23 задовольнити частково.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.02.2024 по справі № 520/32072/23 залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.01.2024 по справі № 520/32072/23 скасувати в частині задоволення позовних вимог про визнання протиправними дій Височанської селищної ради щодо неналежного розгляду заяви ОСОБА_1 про нарахування та виплату надбавки за вислугу років, та зобов`язання Височанської селищної ради повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 27.10.2023 з урахуванням висновків суду.

Прийняти в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Височанської селищної ради щодо невиплати ОСОБА_1 надбавки за вислугу років відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 №268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» у розмірі 30 (тридцяти) відсотків до посадового окладу за час перебування на посаді заступника Височанського селищного голови з 05.01.2021 року по 18.07.2022 року.

Зобов`язати Височанську селищну раду нарахувати та виплатити ОСОБА_1 надбавку за вислугу років відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 №268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» у розмірі 30 (тридцяти) відсотків до посадового окладу за час перебування на посаді заступника Височанського селищного голови з 05.01.2021 року по 18.07.2022 року.

Адміністративний позов ОСОБА_1 в частині вимог про визнання протиправною бездіяльності Височанської селищної ради щодо невиплати ОСОБА_1 надбавки за вислугу років відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 №268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» у розмірі 30 (тридцяти) відсотків до посадового окладу за час перебування на посаді заступника Височанського селищного голови з 19.07.2022 року по 28.02.2023 року, та зобов`язання Височанської селищної ради нарахувати та виплатити ОСОБА_1 надбавку за вислугу років відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 №268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» у розмірі 30 (тридцяти) відсотків до посадового окладу за час перебування на посаді заступника Височанського селищного голови з 19.07.2022 року по 28.02.2023 року - залишити без розгляду.

В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.01.2024 року по справі № 520/32072/23 залишити без змін.

Додаткове рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.02.2024 року по справі № 520/32072/23 залишити без змін.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Височанської селищної ради Харківського району Харківської області на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу, понесені у суді апеляційної інстанції, у розмірі 1000,00 грн.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло Судді(підпис) (підпис) І.М. Ральченко О.В. Присяжнюк