ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" березня 2024 р. м. Київ Справа № 911/2926/23

Господарський суд Київської області у складі судді Колесника Р.М., за участю секретаря судового засідання Тимошенка Д.Ю., розглянувши в порядку загального позовного провадження справу за позовом

Заступника керівника Київської обласної прокуратури (01601, м. Київ, бульв. Лесі Українки, буд. 27/2, код: 02909996) в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (01196, м. Київ, пл. Лесі Українки, буд. 1, код: 00022533)

до

Товариства з обмеженою відповідальністю «АВА-Груп» (03039, м. Київ, пр-т Голосіївський, буд. 42, код: 43433162)

Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрікалче Груп» (17600, Чернігівська обл., Варвинський р-н, смт Варва, вул. Шевченка, буд. 82, кімната 8, код: 40354675)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача:

Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» (01601, м. Київ, вул. Руставелі Шота, буд. 9А, код: 44768034)

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів:

Національний банк України (01601, м. Київ, вул. Інститутська, будинок 9, код: 00032106),

Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, будинок 17, код: 21708016),

Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (01133, м. Київ, вул. Щорса, будинок 36-Б, код: 34047020)

про витребування земельних ділянок,

за участю представників учасників справи:

від прокуратури:Філіпенко О.І.;

від позивача:не з`явився;

від відповідача-1:не з`явився;

від відповідача-2:не з`явився;

від третьої особи-1:Поліщук Т.О.;

від третьої особи-2:Лантух Є.С.;

від третьої особи-3:Сидоренко Ю.А.;

від третьої особи-4:Сидоренко Ю.А.;

І. Короткий зміст позовних вимог та рух справи

До Господарського суду Київської області 20.09.2023 надійшла позовна заява Заступника керівника Київської обласної прокуратури (надалі Прокурор/Прокуратура) в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (надалі позивач/КОДА) до Товариства з обмеженою відповідальністю «АВА-Груп» (надалі відповідач-1/ТОВ «АВА-Груп») та Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрікалче Груп» (надалі відповідач-2/ТОВ «Агрікалче Груп»), в якій прокурор просить суд:

- витребувати на користь держави в особі КОДА з незаконного володіння ТОВ «Агрікалче Груп» земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222782600:05:023:0039, 3222782600:05:023:0052, 3222782600:05:024:0061;

- витребувати на користь держави в особі КОДА з незаконного володіння ТОВ «АВА-Груп» земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222782600:05:023:0021, 3222782600:05:023:0023, 3222782600:05:023:0049, 3222782600:05:023:0050, 3222782600:05:024:0059, 3222782600:05:023:0010, 3222782600:05:023:0016, 3222782600:05:023:0019, 3222782600:05:023:0024, 3222782600:05:023:0011, 3222782600:05:023:0059, 3222782600:05:023:0060, 3222782600:05:024:0062, 3222782600:05:023:0063, 3222782600:05:023:0064, 3222782600:05:023:0020, 3222782600:05:023:0025, 3222782600:05:023:0012, 3222782600:05:023:0015, 3222782600:05:023:0058.

В обґрунтування позову прокурор посилається на те, що передача у власність відповідачів спірних земельних ділянок загальною площею 17 га відбулась з порушенням вимог чинного законодавства, а тому такі земельні ділянки мають бути витребувані з незаконного володіння ТОВ «АВА-Груп» та ТОВ «Агрікалче Груп».

Ухвалою суду від 10.10.2023 позовну заяву Прокуратури прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 911/2926/23, постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання, яке судом неодноразово відкладалось.

Ухвалою суду від 31.10.2023 до участі у справі залучено Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» (надалі ДСГП «Ліси України/третя особа-1) у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача.

На адресу суду 07.11.2023 від ТОВ «АВА-Груп» надійшов відзив на позовну заяву.

Від ДСГП «Ліси України» 15.11.2023 надійшли письмові пояснення по справі.

Ухвалою суду від 15.11.2023 до участі у справі у якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет позову на стороні відповідачів було залучено Національний банк України (надалі НБУ/третя особа-2), Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (надалі ФГВФО/ третя особа-3) та Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (надалі ПАТ «Дельта Банк»/третя особа-4).

До суду 11.11.2023 від прокурора надійшла відповідь на відзив ТОВ «АВА-Груп».

До суду 29.11.2023 від відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву.

На адресу суду 04.12.2023 від прокурора надійшла заява про забезпечення позову, яка, з урахуванням заяви про виправлення у заяві про забезпечення позову, була задоволена ухвалою суду від 07.12.2023.

До суду 10.01.2024 від ФГВФО та ПАТ «Дельта Банк», а 11.01.2024 від НБУ надійшли письмові пояснення по справі.

На адресу суду 29.01.2024 від НБУ надійшло клопотання про залишення позовної заяви без розгляду.

До суду 31.01.2024 від прокурора надійшли заперечення на письмові пояснення третіх осіб.

Ухвалою суду від 01.02.2023, із занесенням до протоколу судового засідання, підготовче провадження закрито, а справу призначено до розгляду по суті, який також неодноразово відкладався та остаточно було призначено на 13.03.2024.

До суду 20.02.2024 від КОДА надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності її представника та викладено прохання про задоволення позовних вимог.

На адресу суду 18.02.2024 та 19.02.2024 від відповідачів надійшли заяви про застосування строків позовної давності.

В судове засідання 13.03.2024 з`явився прокурор та представники третіх осіб. Представник відповідачів в судове засідання не з`явився, при цьому подано клопотання про відкладення розгляду справи, яке обґрунтоване тим, що він має терміново прийняти участь у проведенні слідчих дій (обшуку), що проводиться правоохоронними органами щодо його клієнта.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 Господарського процесуального кодексу України, суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених ч. 2 ст. 202 цього Кодексу.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстави, зокрема, першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

За змістом ст. 56 Господарського процесуального кодексу України сторона може брати участь у судовому процесі особисто або через представника. Особиста участь особи у справі не позбавляє її права мати в цій справі представника. При цьому кількість представників, яким надається право представляти особу у судовому процесі, законодавчо не обмежена.

Отже, у разі неможливості представника учасника справи взяти участь у судовому засідання, такий учасник не позбавлений права взяти участь у судовому засіданні призначивши іншого представника.

При цьому, про обставини неможливості відповідача взяти участь у судовому засіданні у цій справі в особі залучення інших уповноважених осіб, не зазначено, відповідні докази до суду не надані.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

До того ж, ст. 197 Господарського процесуального кодексу України передбачає право учасників справи брати участь в судовому процесі в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

Розглянувши клопотання представника відповідачів про відкладення судового засідання суд відмовив у його задоволенні з огляду на його безпідставність. Відмовляючи у задоволенні цього клопотання суд виходив із того, що станом на 13.03.2024 усі учасники, зокрема представник відповідачів, виступили із вступними словами, судом проведено стадію з`ясування обставин та перевірку їх доказами, усі учасники, зокрема представник відповідачів, виступили зі своїми промовами у судових дебатах, а тому неприбуття представника відповідачів в судове засідання 13.03.2024, як не впливало на можливість реалізації ним його процесуальних прав і можливостей, так і не перешкоджало суду провести судовий розгляд за його відсутності.

Прокурор та представник ДСГП «Ліси України» просили позов задовольнити. Представники інших третіх осіб просили у задоволенні позову відмовити.

ІІ. Факти та обставини справи, встановлені судом

Відповідно до розпоряджень КОДА від 26.09.2007 №№ 879-894, 897-906, від 28.09.2007 № 912,

від 12.10.2007 №№ 1033, 1034, 1036-1039, 1041-1045, 1049, 1051, 1052, 1056, 1058-1060 та від 24.10.2007 № 1102 «Про припинення права постійного користування та зміну цільового призначення земельної ділянки» з постійного користування ДП «Макарівське лісове господарство» (Макарівське лісництво, квартал 81) вилучено земельні ділянки лісогосподарського призначення, які складають єдиний масив загальною площею 45,26 га, розташовані в межах Колонщинської сільської ради Макарівського району Київської області. Цими ж розпорядженнями змінено цільове призначення цих земельних ділянок із земель лісогосподарського призначення на землі сільськогосподарського призначення та віднесено їх до земель запасу.

В подальшому, розпорядженнями Макарівської районної державної адміністрації від 25.10.2007 №№ 4159, 4160, від 09.11.2007 №№ 4291-4294 «Про відведення земельних ділянок у власність громадянам України на території Колонщинської сільської ради» передано у приватну власність громадян раніше вилучені з постійного користування державного підприємства «Макарівське лісове господарство» (Макарівське лісництво, квартал 81) земельні ділянки загальною площею 35,9347 га для ведення особистого селянського господарства.

На підставі зазначених вище розпоряджень Макарівської районної державної адміністрації, 58 фізичних осіб отримали державні акти на право власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства.

В подальшому, розпорядженнями Макарівської районної державної адміністрації від 12.02.2008 №№ 648, 650, 654, 655, 656, 657 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, цільове призначення яких змінюється з ведення особистого селянського господарства на будівництво та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд громадянам України на території Колонщинської сільської ради Макарівського району Київської області» змінено цільове призначення земельних ділянок з ведення особистого селянського господарства на будівництво та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд на території Колонщинської сільської ради Макарівського району.

На підставі вказаних розпоряджень громадяни 18.02.2008 отримали державні акти на право власності на землю для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель і споруд.

Надалі між вказаними громадянами та TOB «АМХ Сервіс», 03.03.2008 укладено договори купівлі-продажу №№ 477, 497, 502, 507, 512, 517, 522, 527, 552, 562, 567, 577, 587, 597, 602, 607, 612, 622, 637, 642, 647, 652, 657, 662, 672, 677, 687, 692, 697, 707, 717, 722, 727, 732, 737, 742, 762, 767, 777, 787, 792, 817, 822, 827, 832, 837, 847, 852, 987, 1066, на підставі яких зазначеним товариством отримано державні акти на право власності на земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків та господарських споруд на території Колонщинської сільської ради.

В подальшому, між TOB «АМХ Сервіс» та ТОВ «Український промисловий банк» укладено договори про задоволення вимог іпотекодержателя, на підставі яких останнє набуло права власності на вищезазначені земельні ділянки.

Між ТОВ «Український промисловий банк» та АТ «Дельта Банк» 01.11.2010 укладено 50 договорів купівлі-продажу земельних ділянок, на підставі яких банк набув право власності на земельні ділянки.

Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно зазначенні земельні ділянки під час перебування у власності АТ «Дельта Банк» були передані під заставу НБУ на підставі договорів іпотеки від 18.01.2011 № 80 та від 24.01.2011 № 312.

На підставі постанови Правління НБУ «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних» від 02.03.2015 № 150 Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення «Про запровадженні тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Дельта Банк» від 02.03.2015 № 51. Тимчасову адміністрацію було введено строком на три місяці з 03.03.2015 по 02.06.2015, який неодноразово продовжувався.

02.10.2015 на підставі постанови № 664 від 02.10.2015 правління НБУ «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення № 181 «Про початок процедури ліквідації АТ «Дельта Банк» та делегування повноважень ліквідатора банку».

Виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняла рішення від 20.02.2017 № 619, відповідно до якого продовжено строки здійснення процедури ліквідації АТ «Дельта банк» на два роки до 04.10.2019.

У лютому 2018 році прокурор в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до суду (справа № 910/1809/18) з позовною заявою з вимогами:

- визнати недійсними розпорядження КОДА від 26.09.2007 за №№ 879, 880, 881, 882, 883, 884, 885, 886, 887, 888, 889, 890, 891, 892, 893, 894, 897, 898, 899, 900, 901, 902, 903, 904, 905, 906; від 28.09.2007 № 912; від 12.10.2007 №№ 1033, 1034, 1036, 1037, 1038, 1039, 1041, 1042, 1043, 1044, 1045, 1049, 1051, 1052, 1056, 1058, 1059, 1060 та від 24.10.2007 № 1102 «Про припинення права постійного користування та зміну цільового призначення земельної ділянки»;

- визнати недійсними розпорядження Макарівської РДА від 25.10.2007 №№ 4159, 4160, від 09.11.2007 № 4291, №№ 4292-4294 «Про відведення земельних ділянок у власність громадянам України в межах Колонщинської сільської ради»;

- визнати недійсними договори іпотеки, укладені між ПАТ «Дельта банк» та НБУ, від 18.01.2011 № 80 та від 24.01.2011 № 312;

- витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ПАТ «Дельта Банк» земельні ділянки загальною площею 35,9347 га, що розташовані на території Колонщинської сільської ради Макарівського району Київської області

Позов було мотивовано тим, що оскаржувані розпорядження КОДА прийнято з порушенням положень статей 6, 14, 19 Конституції України, статей 20, 21, 57, 116, 118, 122, 149, 207 Земельного кодексу України, статей 27, 31, 57 Лісового кодексу України, статей 3, 21, 43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», оскільки ліси площею понад 1 га має право вилучати лише Кабінет Міністрів України; повноваженнями щодо вилучення таких ділянок обласні державні адміністрації чинним законодавством не наділені; розпорядження Макарівської РДА суперечать статтям 19 Конституції України, статті 20 Земельного кодексу України, що є підставою для визнання їх недійсними відповідно до статей 21, 152, 155 Земельного кодексу України, статей 16, 21, 393 Цивільного кодексу України, а земельні ділянки мають бути витребувані на користь держави в особі Кабінету Міністрів України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.06.2020 у справі № 910/1809/18 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Після ухвалення судом першої інстанції зазначеного рішення та під час його апеляційного оскарження, 03.07.2020 відбулися електронні аукціони (електронні торги) організовані ТОВ «ТБ «Полонекс» на своєму електронному майданчику, за наслідками яких ТОВ «АВА-Груп» та ТОВ «Агрікалче Груп» визнано переможцем електронних аукціонів, на яких відбувалась реалізація спірних земельних ділянок, які проводилися на підставі рішення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про затвердження умов продажу від 19.06.2020 № 448.

Між ТОВ «АВА-Груп» та ПАТ «Дельта Банк» 24.09.2020 було укладено договір купівлі-продажу, згідно якого відповідач-1 набув у власність земельні ділянки з наступними кадастровими номерами: 3222782600:05:023:0021, 3222782600:05:023:0023, 3222782600:05:023:0049, 3222782600:05:023:0050, 3222782600:05:024:0059, 3222782600:05:023:0010, 3222782600:05:023:0016, 3222782600:05:023:0019, 3222782600:05:023:0024, 3222782600:05:023:0011, 3222782600:05:023:0059, 3222782600:05:023:0060, 3222782600:05:023:0062, 3222782600:05:023:0063, 3222782600:05:023:0064, 3222782600:05:023:0020, 3222782600:05:023:0025, 3222782600:05:023:0012, 3222782600:05:023:0015, 3222782600:05:023:0058.

В той же день відбулась державна реєстрація права власності на зазначені земельні ділянки за ТОВ «АВА-Груп».

Між ТОВ «Агрікалче Груп» ПАТ «Дельта Банк» 21.10.2020 було укладено договори купівлі-продажу земельних ділянок, відповідно до яких, відповідач-2 набув у власність земельні ділянки з наступними кадастровими номерами: 3222782600:05:023:0039, 3222782600:05:023:0052, 3222782600:05:024:0061.

В той же день відбулась державна реєстрація права власності на зазначені земельні ділянки за ТОВ «Агрікалче Груп».

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.02.2023 у справі № 910/1809/18, позовні вимоги прокурора задоволено.

Визнано недійсними розпорядження КОДА від 26.09.2007 за №№ 879-894, 897-906, від 28.09.2007 № 912; від 12.10.2007 №№ 1033, 1034, 1036-1039, 1041-1045, 1049, 1051, 1052, 1056, 1058-1060 та від 24.10.2007 № 1102 «Про припинення права постійного користування та зміну цільового призначення земельної ділянки».

Визнано недійсними договори іпотеки, укладені між ПАТ «Дельта Банк» та НБУ від 18.01.2011 № 80 та від 24.01.2011 № 312.

Витребувано на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ПАТ «Дельта Банк» земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222782600:05:023:0053, 3222782600:05:023:0054, 3222782600:05:023:0056, 3222782600:05:023:0055, 3222782600:05:023:0048, 3222782600:05:023:0049, 3222782600:05:023:0050, 3222782600:05:024:0059, 3222782600:05:024:0060, 3222782600:05:023:0051, 3222782600:05:023:0052, 3222782600:05:024:0061, 3222782600:05:024:0062, 3222782600:05:024:0063, 3222782600:05:023:0057, 3222782600:05:023:0058, 3222782600:05:023:0059, 3222782600:05:023:0060, 3222782600:05:024:0064, 3222782600:05:023:0061, 3222782600:05:023:0052, 3222782600:05:023:0063, 3222782600:05:023:0064, 3222782600:05:024:0065, 3222782600:05:023:0018, 3222782600:05:023:0019, 3222782600:05:023:0020, 3222782600:05:023:0021, 3222782600:05:024:0053, 3222782600:05:023:0022, 3222782600:05:023:0023, 3222782600:05:023:0024, 3222782600:05:023:0025, 3222782600:05:024:0054, 3222782600:05:023:0008, 3222782600:05:023:0009, 3222782600:05:023:0010, 3222782600:05:023:0011, 3222782600:05:023:0012, 3222782600:05:023:0013, 3222782600:05:023:0014, 3222782600:05:023:0015, 3222782600:05:023:0016, 3222782600:05:023:0017, 3222782600:05:023:0007, 3222782600:05:023:0039, 3222782600:05:024:0055, 3222782600:05:023:0008, 3222782600:05:024:0056, 3222782600:05:024:0057, 3222782600:05:023:0058, загальною площею 35,9347 га, що розташовані на території Колонщинської сільської ради Макарівського району Київської області (примітка суду виділені кадастрові номери земельних ділянок є спірними земельними ділянками в межах розглядуваної справи).

Задовольняючи позовні вимоги Північний апеляційний господарський суд в постанові від 16.02.2023, зокрема, зазначив:

- Законом України «Про внесення змін до Лісового кодексу України» від 08.02.2006 повноваження місцевих державних адміністрації у сфері розпорядження землями лісового фонду обмежено можливістю вилучати ліси прощею до 1 га, а Законом України «Про внесення змін до Земельного та Лісового кодексів України щодо збереження лісів» від 15.03.2012, остаточно вилучення земель лісогосподарського призначення для нелісогосподарських потреб віднесено до повноважень Кабінету Міністрів України;

- розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10.04.2008 № 610-р «Про деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками» ще з квітня 2008 року органам виконавчої влади заборонено надавати згоду на вилучення, зміну цільового призначення, передачу у власність чи користування земельних лісових ділянок та зобов`язано відкликати раніше надані відповідні погодження у разі, коли місцевими органами виконавчої влади чи органами місцевого самоврядування не прийнято відповідні рішення або коли за результатами перевірки встановлено, що такі рішення прийняті з порушенням вимог законодавства;

- розпорядження КОДА прийняті в один день, а саме 26.09.2007 26 розпоряджень щодо земель площею 25,74 га, 12.10.2007 18 розпоряджень щодо земель площею 17,82 га, відносно лісових земель, які відповідно до картографічних матеріалів ВО «Укрдержліспроект» за матеріалами лісовпорядкування 2004 року перебували в межах 81 кварталу ДП «Макарівське лісове господарство» та становили єдиний лісовий масив, а розпорядження Макарівської районної державної адміністрації про відведення земельних ділянок загальною площею 35,9347 га у власність громадянам прийняті на підставі їх заяв, які подані одночасно протягом 01.10.2007 та 02.10.2007; розпорядженнями Макарівської районної державної адміністрації від 12.02.2008 цільове призначення всього масиву земель одночасно змінено з ведення особистого селянського господарства на будівництво та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд; державні акти на право власності на вище зазначені земельні ділянки видано громадянам протягом одного дня - 18.02.2008, а вже 03.03.2008 всі первісні власники відчужили спірні землі на підставі договорів купівлі-продажу на користь однієї юридичної особи - TOB «АМХ Сервіс»;

- розпорядженнями КОДА від 26.09.2007 та від 24.10.2007 всупереч вимогам ст. ст. 6, 14, 19 Конституції України, ст. ст. 20, 21, 57, 116, 118, 207, 122, 149 Земельного кодексу України, ст. ст. 27, 31, 57 Лісового кодексу України, ст. ст. 3, 21, 43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», вилучено з постійного користування ДП «Макарівське лісове господарство» земельні ділянки єдиним лісовим масивом площею 45,26 га, і в подальшому відведено фізичним особам зі зміною цільового призначення, з огляду на що розпорядження КОДА від 26.09.2007 та від 24.10.2007 підлягають визнанню недійсними;

- незаконне вибуття спірних земельних ділянок лісового фонду у приватну власність на підставі незаконних рішень місцевих державних адміністрацій, що діяли не у спосіб, встановлений законом, та з перевищенням компетенції, наданої законом, не може свідчити про наявність волі дійсного власника, та підтверджує саме відсутність достатньої правової підстави у розумінні ст. 388 Цивільного кодексу України, на розпорядження спірними земельними ділянками;

- в порядку, визначеному ст. ст. 142, 149 Земельного кодексу України, речове право ДП «Макарівське лісове господарство» не припинялось, земельні ділянки з його постійного користування уповноваженим органом не вилучались, спірні землі лісового фонду до цього часу своє цільове призначення у встановленому законом порядку не змінювали, з приватної у державну власність відповідно до вимог ст. ст. 116, 118, 122 Земельного кодексу України - не передавались, незаконне вибуття спірних земельних ділянок лісового фонду у приватну власність на підставі незаконних рішень місцевих державних адміністрацій, що діяли не у спосіб, встановлений законом, та з перевищенням компетенції, наданої законом, не може свідчити про наявність волі дійсного власника;

- враховуючи, що розпорядженнями КОДА від 26.09.2007 та від 24.10.2007 всупереч вимог законодавства вилучено з постійного користування ДП «Макарівське лісове господарство» земельні ділянки єдиним лісовим масивом площею 45,26 га, і в подальшому відведено фізичним особам зі зміною цільового призначення, а фізичними особами відчужено відповідні земельні ділянки на користь TOB «АМХ Сервіс», за рахунок яких ТОВ «Український промисловий банк» задовольнив свої вимоги іпотекодержателя, уклавши договори про задоволення вимог іпотекодержателя, зареєструвавши за собою право власності і відчуживши їх на користь ПАТ «Дельта банк», яке передало спірні земельні ділянки в іпотеку НБУ, то оскільки ПАТ «Дельта Банк» не набуло в розумінні вимог закону прав власника спірних земельних ділянок, адже воля держави в особі уповноваженого органу (Кабінету Міністрів України) на вилучення спірних земельних ділянок, зміну їх цільового призначення та передання у власність фізичним особам на підставі оспорюваних розпоряджень - не виражалась, незаконність вказаних розпоряджень не тягне правових наслідків, на які вони спрямовані, а тому договори іпотеки, укладені між ПАТ «Дельта Банк» та НБУ від 18.01.2011 № 80 та від 24.01.2011 № 312 визнано недійсними, а земельні ділянки витребувано від ПАТ «Дельта Банк» на користь держави, в особі Кабінету Міністрів України.

Тобто, за наслідками прийняття постанови Північного апеляційного господарського суду від 16.02.2023 у справі № 910/1809/18 з незаконного володіння ПАТ «Дельта Банк», серед іншого, було витребувано земельні ділянки, які станом на час прийняття судом цього рішення, вже у власності та володінні ПАТ «Дельта Банк» не перебували, адже як станом на час прийняття зазначеної постанови та дотепер земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222782600:05:023:0021, 3222782600:05:023:0023, 3222782600:05:023:0049, 3222782600:05:023:0050, 3222782600:05:024:0059, 3222782600:05:023:0010, 3222782600:05:023:0016, 3222782600:05:023:0019, 3222782600:05:023:0024, 3222782600:05:023:0011, 3222782600:05:023:0059, 3222782600:05:023:0060, 3222782600:05:023:0062, 3222782600:05:023:0063, 3222782600:05:023:0064, 3222782600:05:023:0020, 3222782600:05:023:0025, 3222782600:05:023:0012, 3222782600:05:023:0015, 3222782600:05:023:0058 перебувають у власності відповідача-1, а земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222782600:05:023:0039, 3222782600:05:023:0052, 3222782600:05:024:0061 перебувають у власності відповідача-2.

Північний апеляційний господарський суд, задовольняючи позовні вимоги про витребування зазначених земельних ділянок від ПАТ «Дельта Банк» на користь держави виходив із того, що на момент прийняття постанови відомостей про державну реєстрацію права власності на земельні ділянки, зокрема за ТОВ «АВА-Груп» та за ТОВ «Агрікалче Груп» в матеріалах справи були відсутні.

Необхідність звернення до суду із розглядуваним позовом стало наслідком того, що фактичне виконання постанови Північного апеляційного господарського суду від 16.02.2023 у справі № 910/1809/18 стало неможливим, оскільки під час судового провадження відбулася зміна власника та замість ПАТ «Дельта Банк» відповідні права перейшли зокрема до ТОВ «АВА-Груп» та до ТОВ «Агрікалче Груп».

Прокурор звернувся до суду із розглядуваним позовом та просить витребувати зазначені земельні ділянки з незаконного володіння відповідачів на користь держави в особі КОДА.

ІІІ. Доводи та аргументи учасників справи

Доводи прокурора.

З огляду на законодавчі зміни, що відбулися у 2021 році повноваження щодо розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення віднесено до компетенції КОДА, а тому позов про витребування земельних ділянок подається в інтересах держави в особі КОДА.

Здійснивши відчуження спірних земельних ділянок під час розгляду спору за позовом прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (справа № 910/1809/18), виконання судового рішення (постанови Північного апеляційного господарського суду від 16.02.2023) стало фактично неможливим, що стало аідставою для подання позову про витребування земельних ділянок із незаконного володіння їх нових власників, тобто відповідачів у цій справі.

Посилаючись на преюдиційність висновків, що викладено в постанові Північного апеляційного господарського суду від 16.02.2023 по справі № 910/1809/18 прокурор вважає доведеним факт неправомірного відчуження спірних земельних ділянок з державної власності, адже вони складають масив земельних ділянок лісогосподарського призначення, що перебували у державній власності, розпорядження якими на той момент міг здійснювати виключно Кабінет Міністрів України.

Оскільки розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення вчинено КОДА із перевищенням належних йому на момент розпорядження повноважень, а волі належного органу Кабінету Міністрів України на таке розпорядження проявлено не було, спірні земельні ділянки є такими, що вибули із державної власності поза межами волі власника в особі компетентного органу та мають бути повернуті власнику із незаконного володіння відповідачів.

Подання розглядуваного позову та його задоволення не призведе до невиправданого порушення права відповідачів на мирне володіння майном, гарантоване Протоколом 1 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, адже таке втручання є необхідним задля досягнення легітимної мети забезпечення суспільного та публічного інтересу, що відповідає критеріям правомірного втручання та порушення прав відповідачів не становить.

Доводи відповідачів.

Прокурор безпідставно звернувся до суду із розглядуваним позовом, оскільки не підтвердив наявність у нього повноважень на здійснення представництва інтересів держави в особі КОДА.

Відповідачі набули право власності на земельні ділянки на публічних торгах, організованих Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, фактично найбезпечнішим способом, оскільки публічна процедура реалізації гарантувала невідворотність результатів торгів та «юридичне очищення» придбаного майна.

Відповідно до відомостей, що містилися на момент придбання земельних ділянок в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, жодних обтяжень та/або інших заборон щодо спірних земельних ділянок в реєстрі не перебувало, і право, що виникло у відповідачів було безперешкодо зареєстровано у відповідному реєстрі.

Відповідачі є добросовісними набувачами, а тому відповідно до ст. 388 Цивільного кодексу України можливість витребування майна перебуває у залежності від того чи вибуло майно від власника з його волі та, оскільки, держава в особі КОДА вчиняла дії спрямовані на вибуття земельних ділянок з державної власності з метою їх передання у власність приватних осіб, то земельні ділянки, що наразі належать відповідачам витребувані бути не можуть.

Прокурором пропущено строк позовної давності для звернення до суду із розглядуваним позовом.

Доводи НБУ.

Відповідачі набули оспорювані земельні ділянки добросовісно за результатами відкритого електронного аукціону (торгів) на підставі відплатних договорів у особи (АТ «Дельта Банк»), яка отримала право власності на такі земельні ділянки в результаті, зокрема реалізації КОДА своєї волі на відчуження оспорюваних земельних ділянок, що унеможливлює витребування земельних ділянок із володіння відповідачів на користь держави в особі КОДА.

Звернення прокурора в інтересах держави в особі КОДА до суду з даним позовом зумовлює порушення принципу правової певності (визначеності) та принципів добросовісності, оскільки КОДА спочатку вчинила дії щодо розпорядження своїм майном, а потім прокуратура та КОДА, вчиняють дії щодо визнання недійсними волевиявлення держави в особі державних органів та витребування майна у добросовісних набувачів, що впливає на права та інтереси громадян України та інших осіб.

Доводи ФГВФО та АТ «Дельта Банк».

Прокурор безпідставно звернувся до суду із розглядуваним позовом оскільки не підтвердив наявність у нього повноважень на здійснення представництва інтересів держави в особі КОДА.

На момент відчуження спірних земельних ділянок на користь відповідачів, вони належали на праві власності АТ «Дельта Банк», щодо якого ФГВФО було запроваджено спеціальну процедуру виведення з ринку та ліквідації. Така процедура, законодавчо закріплює обов`язок проведення відчуження наявних активів банку, що ліквідується, з метою задоволення вимог кредиторів, що є свідченням правомірного здійснення відчуження земельних ділянок, та, відповідно, правомірне набуття прав на них відповідачами, у яких набуті земельні ділянки не можуть бути витребувані.

Доводи ДСГП «Ліси України».

Підстави виникнення права приватної власності на спірні земельні ділянки вже були предметом судового розгляду у справі № 910/1809/18, в якій Північним апеляційним господарським судом надано відповідну правову оцінку обставинам вибуття земельних ділянок з державної власності та констатовано порушення вимог Земельного та Лісового кодексів України, а саме встановлено неможливість відведення спірних земельних ділянок у приватну власність з огляду на їх віднесення до категорії земель лісогосподарського призначення та прийняття рішення стосовно їх вилучення неповноважним органом. З огляду на це ДСГП «Ліси України» вважає наявними достатні підстави для витребування спірних земельних ділянок на користь держави.

IV. Оцінка та висновки суду

Щодо наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави.

Прокурор, в обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в особі КОДА посилався на те, що звернувшись до КОДА 11.09.2023 із листом про необхідність вжиття заходів з метою забезпечення захисту інтересів держави, у відповідь отримав листа КОДА про те, що остання із відповідним позовом до суду не зверталася та внаслідок відсутності необхідного фінансування звернутися із позовом не може.

НБУ у своєму клопотанні про залишення позову без розгляду, а також відповідачі, ФГВФО та ПАТ «Дельта Банк» у своїх заявах по суті справи посилалися на те, що відсутність необхідного фінансування не може свідчити про наявність виключного випадку, за якого прокурор може представляти інтереси держави.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Якщо суд після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України.

Такі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 та від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц.

Як вбачається з матеріалів справи, прокурор належним чином дотримався наведених вище вимог та звернувся до КОДА, як до уповноваженого органу діяти від імені держави про необхідність звернення до суду із позовом до нових власників земельних ділянок, про витребування яких на користь держави вже прийняте судом рішення у справі № 910/1809/18.

КОДА у листі-відповіді зазначила про те, що фінансово неспроможна звертатися до суду із відповідним позовом.

При цьому судом вбачається, що КОДА була безпосереднім учасником правовідносин щодо вилучення спірних земельних ділянок з держаної власності у приватну та виступала відповідачем у справі № 910/1809/18, тобто була в повній мірі обізнаною про існування спору щодо правомірності вибуття спірних земельних ділянок з державної власності, про факт набуття відповідних прав новими учасниками, відповідачами у цій справі, та як до звернення до неї прокурора про необхідність подання відповідного позову, так і після цього, до суду із відповідним позовом не звернулася.

З огляду на це, суд погоджується із твердженням прокурора про те, що сам по собі факт не звернення компетентного органу до суду із позовом на захист інтересів держави, а також дотримання прокурором відповідних вимог щодо попереднього звернення до такого органу із повідомленням про необхідність звернення до суду є достатнім підтвердженням наявності у прокурора підстав для представництва інтересів держави, адже мотиви з яких компетентний орган не звернувся до суду із позовом не мають вирішального значення, а підставність звернення прокурора замість такого органу, підтверджується самим фактом його бездіяльності.

Не можна залишити поза увагою і той факт, що в межах справи № 910/1809/18, в якій КОДА виступала у якості відповідача, та, як встановлено судом у вказаній справі, саме внаслідок неправомірної поведінки КОДА, масив земель лісогосподарського призначення було неправомірно вилучено із державної власності на користь приватних осіб, на що, компетентний на той час орган, що мав діяти від імені держави Кабінет Міністрів України, згоди не надавав.

Із прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» від 28.04.2021, який набрав чинності 27.05.2021, змінено положення Земельного кодексу України щодо повноважень державних органів на розпорядження земельними ділянками.

Зокрема, відповідно до ст. 122 Земельного кодексу України, в редакції названого закону, повноваження на розпорядження землями державної власності лісогосподарського призначення за межами населених пунктів від Кабінету Міністрів України було передано обласним державним адміністраціям.

Таким чином, з 27.05.2021 до КОДА, що, як встановлено судом у справі № 910/1809/18 є винуватцем незаконного позбавлення держави прав на земельні ділянки, перейшли повноваження захищати інтереси держави від порушення інтересів держави.

КОДА в межах справи № 910/1809/18 займала активну позицію, заперечувала проти позову прокурора, наполягала на тому, що мала відповідні повноваження на розпорядження спірними земельними ділянками, своїх повноважень не перевищувала, а тому набувши, внаслідок зазначених законодавчих змін, з 27.05.2021 обов`язки захищати інтереси держави перебуває у складному становищі, адже має звернутися до суду із позовом про витребування на користь держави земельних ділянок, вибуттю яких сама сприяла видавши незаконні розпорядження.

Суд вважає, що права держави на захист власних інтересів, який має здійснюватися через відповідні органи, які уповноважені державою діяти у відповідних правовідносинах, не можуть перебувати в залежності тільки від поведінки такого органу, особливо коли такий орган сам є джерелом порушення інтересів держави, а тому права держави, зокрема щодо звернення до суду не можуть перебувати у нереалізованому стані, бо інакше право на захист буде ілюзорним.

Встановлена судом суперечливість між ставленням до власних дій та набутими повноваженнями, що безсумнівно може перешкоджати вчиненню КОДА ініціативних дій з метою звернення до суду, послідовність дій прокурора та дотримання ним вимог, що ставляться ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», підтверджена бездіяльність компетентного на тепер органу (КОДА), відсутність заперечень від КОДА щодо поданого в інтересах держави в особі КОДА позову, тривалість існування спору відносно спірних земельних ділянок (спір перебуває на розгляді у судах з 2018 року), необхідність забезпечення державі права на судовий захист власних інтересів, дають суду підстави дійти висновку про цілком виправдане звернення прокурора із розглядуваним позовом, наявність підстав для представництва інтересів держави, що є належним чином підтверджені та зумовлює висновки суду про відмову у задоволенні клопотання НБУ про залишення позову прокурора без розгляду та про відхилення аргументів, в цій частині, інших учасників справи.

Щодо преюдиційності фактів, встановлених в межах справи № 910/1809/18.

Прокурор у позові зазначив про преюдиційність низки фактів, встановлених в межах справи № 910/1809/18.

Як вже зазначалось, в межах зазначеної справи прокурором ініційовано позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (органу уповноваженого діяти від імені держави станом на момент звернення прокурора із позовом) щодо витребування на користь держави низки земельних ділянок, серед яких були і земельні ділянки, що є предметом спору у межах цієї справи.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень (постанова КЦС ВС від 19.12.2019 у справі № 520/11429/17).

Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 (п. 32)).

Тобто факти, установлені у прийнятих раніше судових рішеннях, мають для суду преюдиціальний характер. Преюдиціальність означає обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі, для суду при розгляді інших справ (постанова КГС ВС від 26.11.2019 у справі № 922/643/19).

Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії (постанова КГС ВС від 10.12.2019 у справі № 910/6356/19).

Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо (постанова КГС ВС від 19.12.2019 у справі № 916/1041/17).

Преюдиціальність це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами (постанова КГС ВС від 26.11.2019 у справі № 902/201/19, постанова КГС ВС від 15.10.2019 у справі № 908/1090/18).

Як вбачається усі учасники розглядуваного спору були учасниками у справі № 910/1809/18, а тому факти, встановлені в межах зазначеної справи є преюдиціальними для суду, що розглядає цю справу.

Серед іншого, постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.02.2023 у справі № 910/1809/18, встановлено, що земельні ділянки відносяться до складу земель лісогосподарського призначення, становлять єдиний масив, з огляду на розмір якого розпорядження ними мав здійснювати Кабінет Міністрів України та, відповідно, КОДА не мала повноважень на розпорядження земельними ділянки від імені держави.

Ці висновки покладено в основу прийнятого рішення про визнання зазначених вище розпоряджень КОДА та наступних правочинів щодо спірних земельних ділянок недійсними.

Та, оскільки, воля держави в особі Кабінету Міністрів України - органу уповноваженого станом на час виникнення спірних правовідносин на розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення виражена не була, земельні ділянки, зокрема спірні, було витребувано від ПАТ «Дельта Банк» на користь держави.

Суд, в межах цієї справи, не може ставити під сумнів висновки остаточного рішення у справі № 910/1809/18, його істинність та стабільність.

Хоча суд і розуміє різницю між фактами встановленими іншим судом та правовою оцінкою певних обставин, втім правова оцінка судом у згаданій справі вже призвела до настання правових наслідків у вигляді визнання недійсними розпоряджень КОДА, якими земельні ділянки було вилучено з власності держави та передано у приватну власність фізичних осіб і надання судом в межах розглядуваної справи власної оцінки щодо правомірності дій КОДА не допускається.

Тобто, суд не може дійти власних висновків про те, що таке вилучення спірних земельних ділянок з державної власності відбулося із дотриманням вимог законодавства, а КОДА був повноважним органом діяти від імені держави у питаннях розпорядження такими земельними ділянками, адже така позиція суду не відповідала б вимогам правової визначеності, як елементу принципу верховенства права та ставила б під сумнів істинність та стабільність судового акту прийнятого іншим судом.

З огляду на викладене вище, суд виходитиме із тих фактів, що вже встановлено судом у справі № 910/1809/18, як преюдиційних для цієї справи, а щодо правової оцінки обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, суд керуватиметься власною оцінкою, проте, з урахуванням правових наслідків, що виникли внаслідок набрання чинності судовим рішенням у згаданій справі.

А тому суд вважає за необхідне зосередитися на питаннях наявності власне підстав для витребування від відповідачів спірних земельних ділянок на користь держави, в аспекті перевірки необхідних умов для цього, визначених зокрема ст. 388 Цивільного кодексу України.

Щодо добросовісності відповідачів, наявності підстав для витребування земельних ділянок та питань правової визначеності.

Відповідно до статей 317 і 319 Цивільного кодексу України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до ч. 1 ст. 321 названого Кодексу право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до ст. 658 Цивільного кодексу України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності і добросовісності такого набуття.

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.

Таким чином, у спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з`ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/73/17).

Відповідно до статті 330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 Цивільного кодексу України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.

Відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

З цього вбачається, що можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, від волевиявлення власника щодо вибуття майна, від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, а також від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно). Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19.

Віндикаційний позов належить до речово-правових способів захисту, захищає право власності в цілому, оскільки він пред`являється у тих випадках, коли порушено права володіння, користування та розпорядження одночасно.

Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

При цьому, до кола обставин, що підлягають доказуванню за віндикаційним позовом, належить, зокрема, встановлення судом факту виникнення (набуття) позивачем права власності на спірне майно, чи є особа власником індивідуально-визначеного майна, яке вона просить витребувати. Обов`язок доказування таких обставин покладається на позивача, в той час коли відповідач має право спростувати такі обставини.

Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, як правило, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18; пункт 90)).

Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина 1 статті 317 Цивільного кодексу України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21; пункти 65-67); від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20; пункт 92)).

У статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» установлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовну презумпцію права власності такої особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)).

У пунктах 46, 47 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21), зазначено, що «вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)).

Отже, якщо нерухоме майно придбаває добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, вона може покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень і відсутності даних про те, що набувач майна знав або міг знати про існування таких прав чи обтяжень, цей набувач, добросовісно покладаючись на відомості зазначеного реєстру, набуває відповідне право на нерухоме майно, вільне від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (пункт 38), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.46), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 54)).

Обґрунтовуючи позов в частині витребування спірних земельних ділянок у відповідачів прокурор посилався на те, що з огляду на висновки Північного апеляційного господарського суду у справі № 910/1809/18, ПАТ «Дельта Банк» не набув права власності на них, адже від самого початку вибуття цих земельних ділянок з державної власності відбулося із порушенням вимог законодавства, а належний та компетентний орган, що мав діяти від імені держави на момент першого відчуження, а саме Кабінет Міністрів України, своєї волі на таке відчуження не проявляв. А тому, право власності держави припинено не було та як власник спірних земельних ділянок держава вправі вимагати витребування їх від відповідачів.

Заперечуючи проти позову відповідачі посилалися на те, що набули право власності на земельні ділянки на публічних торгах, організованих ФГВФО, фактично найбезпечнішим способом, оскільки публічна процедура реалізації гарантувала невідворотність результатів торгів та «юридичне очищення» придбаного майна.

Суд погоджується із тим, що відкритий аукціон з продажу активів банку, що ліквідується, що проводився в межах здійснення ФГВФО своїх спеціальних функцій могло створити у відповідачів відчуття захищеності та «правової чистоти» вчинюваних правочинів.

Поряд із тим суд вважає, що відповідачі не були в достатній мірі обачливими відносно об`єктів що ними набувалися, адже просте звернення до Єдиного державного реєстру судових рішень надавало їм можливість самостійно пересвідчитися в тому, що земельні ділянки, стосовно яких проводилися аукціони з 2018 року перебувають у спорі за позовом прокурора про витребування цих земельних ділянок на користь держави у справі № 910/1809/18.

Проте, саме на продавця покладається обов`язок попередити покупця про права третіх осіб на майно, що відчужується, про перебування майна у спорі, про що зазвичай здійснюється застереження у договорі купівлі-продажу. І хоча цей факт не є перешкодою у вчиненні відповідного правочину, втім така обізнаність могла сприяти усвідомленню відповідачами усіх ризиків вчинюваного правочину.

З огляду на викладене вище, хоча суд і вважає, що відповідачі не були в достатній мірі обачливими, втім їх необачність не ставить під сумнів їх добросовісність, а приховування ФГВФО, що діяв від імені власника земельних ділянок - ПАТ «Дельта Банк» про існування спору, наслідком якого може бути витребування земельних ділянок на користь держави, дає суду підстави вважати, що відповідачі не знали та не могли знати про те, що ПАТ «Дельта Банк» чи ФГВФО від його імені не мали права розпоряджатися земельними ділянками. Адже на момент вчинення відповідних правочинів, формально, ПАТ «Дельта Банк» був зареєстрованим власником (володільцем) земельних ділянок та жодних офіційно встановлених заборон відчуження не існувало.

При цьому, публічність та відкритість процедури відчуження не виключає можливість витребування придбаного майна, коли як таке витребування виключається у разі якщо майно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (ч. 2 ст. 388 Цивільного кодексу України), а тому, сама по собі, реалізація земельних ділянок на відкритому аукціоні, організованого на виконання рішення ФГВФО не може легалізувати попередні порушення вимог закону та не може надавати відповідачам переваг у спорі із належним власником майна, проданого за такою процедурою.

З огляду на факт визнання недійсними розпоряджень КОДА від 26.09.2007 та від 24.10.2007 постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.02.2023 у справі № 910/1809/18 з тих мотивів, що КОДА не мала необхідних повноважень (на час видачі цих розпоряджень) на здійснення вилучення земельних ділянок лісогосподарського призначення, оскільки такі повноваження належали Кабінету Міністрів України, суд виходить з презумпції того, що спірні земельні ділянки вибули з власності держави поза межами її волі, адже Кабінет Міністрів України погодження на таке вилучення не надавав.

Дії інших державних органів чи органів місцевого самоврядування, до компетенції яких не віднесено повноваження розпорядження землями лісогосподарського призначення, не можуть свідчити про вибуття земельних ділянок з волі держави, адже у такому випадку такі органи діяли не у спосіб, встановлений законом, та з перевищенням компетенції, наданої законом, що не може свідчити про наявність волі дійсного власника.

З наведеного вбачається, що держава не втратила свого права власності на земельні ділянки, адже належним компетентним органом рішення про їх вилучення не приймалося, ПАТ «Дельта Банк», як особа, що здійснила остаточне розпорядження спірними земельними ділянками, відповідними повноваженнями власника наділена не була, та той факт, що право власності ПАТ «Дельта Банк» було належним чином зареєстровано, внаслідок вчинення ланцюгу попередніх правочинів, не виключає право держави вимагати витребування спірних земельних ділянок як від ПАТ «Дельта Банк», так і від осіб, на користь яких вони були відчужені.

Отже, як в межах справи № 910/1809/18 вимагаючи витребування спірних земельних ділянок від ПАТ «Дельта Банк», так і в межах розглядуваної справи, вимагаючи витребування земельних ділянок від відповідачів, що набули їх у ПАТ «Дельта Банк», як володіючого не власника, прокурор підставно звернувся до суду із відповідним позовом.

Тобто, правова оцінка суду у цій справі повністю збігається із правовою оцінкою обставин вибуття спірних земельних ділянок з державної власності, що було зроблено Північним апеляційним господарським судом у справі № 910/1809/18, адже суд вважає, що хоча розпорядження КОДА приймалися окремо щодо земельних ділянок лісогосподарського призначення розміром, що не перевищував 1 га, втім усі обставини у сукупності свідчать про здійснення, у такий спосіб, розпорядження земельними ділянками єдиним масивом, розмір якого становить близько 40 га, повноважень на що КОДА, на момент прийняття відповідних розпоряджень не мала, а належний орган, що мав компетенцію на таке вилучення земель з державної власності Кабінет Міністрів України, відповідного рішення не приймав, вилучення землі не погоджував, що свідчить про те, що держава свого права власності на земельні ділянки не втратила, а усі особи в ланцюгу правочинів, що вчинялися, права власності не набували, а тому їх володіння спірними земельними ділянками не було законним.

Наведене зумовлює висновки суду про наявність достатньої правової підстави у розумінні ст. 388 Цивільного кодексу України для витребування земельних ділянок від відповідачів на користь держави.

Як вже зазначалося із прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» від 28.04.2021, який набрав чинності 27.05.2021, змінено положення Земельного кодексу України щодо повноважень державних органів на розпорядження земельними ділянками.

Так, відповідно до ст. 122 Земельного кодексу України, в редакції цього закону повноваження на розпорядження землями державної власності лісогосподарського призначення за межами населених пунктів від Кабінету Міністрів України було передано обласним державним адміністраціям.

З огляду на викладене, прокурором підставно визначено КОДА у якості органу, що діє від імені держави у спірних правовідносинах, а тому земельні ділянки підлягають витребуванню на користь держави в особі КОДА.

Твердження, зокрема НБУ, про те, що звернення прокурора в інтересах держави в особі КОДА до суду з даним позовом зумовлює порушення принципу правової певності (визначеності) та принципів добросовісності, оскільки КОДА спочатку вчинила дії щодо розпорядження своїм майном, а потім прокуратура та КОДА, вчиняють дії щодо визнання недійсними волевиявлення держави в особі державних органів та витребування майна у добросовісних набувачів, що впливає на права та інтереси громадян України та інших осіб, судом відхиляються.

Як вбачається з обставин справи, держава є послідовною у своєму прагненні відновити законність та повернути на свою користь земельні ділянки, що вибули з її володіння неправомірно, що завдає значної шкоди суспільним інтересам.

Розглядуваний позов, спрямований саме на усунення виявленої правової невизначеності у питанні приналежності прав на спірні земельні ділянки і така невизначеність по відношенню до відповідачів відбулася внаслідок невиправданого (поспішного) здійснення відчуження на користь відповідачів земельних ділянок у 2020 році, щодо яких з 2018 року тривав судовий спір.

Суд вважає, що здійснення ФГВФО такого відчуження, хоча і відбувалося в межах, визначеної законом процедури реалізації активів банку, що ліквідується, втім з наявних у справі доказів вбачається, що ФГВФО, що вочевидь був обізнаний про існування спору у справі № 910/1809/18, не вніс відповідні застереження про наявність такого спору у загальну інформацію про умови проведення конкурсу та/чи у договори купівлі-продажу, що укладалися за його наслідками чим, напевно, намагався створити умови для тверджень про «юридичне очищення» майна, відчуженого в межах відкритого аукціону, створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову та ускладнення витребування земельних ділянок на користь держави.

Інакше кажучи, якщо б ФГВФО не здійснив відчуження земельних ділянок під час судового провадження у згаданій справі, жодної невизначеності для відповідачів не виникло, а відповідний спір та остаточне вирішення справи було б завершено набранням законної сили остаточним рішенням у справі № 910/1809/18.

З огляду на викладене вище, суд не вважає, що звернення прокурора із цим позовом породжує правову невизначеність у питанні права на спірні земельні ділянки.

А той факт, що позов прокурором подано саме в інтересах КОДА, дії якої призвели до виникнення цього спору обумовлене лише змінами у законодавстві, внаслідок яких відповідні повноваження щодо розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення було передано від Кабінету Міністрів України до обласних адміністрацій і така трансформація повноважень не означає, що прокурор діє недобросовісно, в інтересах органу, який сам вчинив порушення.

Суд звертає увагу на те, що безпосереднім учасником спірних правовідносин, та особою чиї права було порушено є сама держава, а визначення прокурором відповідного органу, уповноваженого здійснювати представництво інтересів держави, навіть якщо така особа сама допустила порушення чи прорахунки, не може позбавляти державу права на захист власних інтересів.

Таким чином, судом встановлено та перевірено усі обставини, що є необхідними для застосування ст. 388 Цивільного кодексу України, встановлено факт вибуття спірних земельних ділянок з державної власності поза межами волі держави, а тому позовні вимоги прокурора про витребування спірних земельних ділянок з незаконного володіння відповідачів на користь держави в особі КОДА підлягають задоволенню.

Щодо пропорційності втручання у право відповідачів на мирне володіння майном.

Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення загального («суспільного», «публічного») інтересу, яким може бути, зокрема, інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства може становити суспільний (загальний) інтерес (рішення у справі «Tregubenko v. Ukraine» від 02.11.2004, заява № 61333/00, пункт 54).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо добросовісна особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки пропорційності ЄСПЛ, як і з питань наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку сферу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

У пункті 71 рішення у справі «Rysovskyy v. Ukraine» від 20.10.2011 ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

Таке бачення напрацьовано Верховним Судом та вже неодноразово було відтворено у відповідних постановах, зокрема але не виключено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21.

Здійснюючи оцінку правомірності втручання у право відповідачів мирно володіти майном на предмет його пропорційності із тими інтересами, які захищаються у спосіб відповідного втручання суд має виходити з оцінки того, чи не є таке втручання свавільним позбавленням майна.

Вже сталою є практика Європейського суду з прав людини сформульована у низці справ розглянутих щодо захисту права, гарантованого ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, з якої вбачається, що національним судам необхідно встановити чи є втручання у відповідне право, та чи є таке втручання передбачене законом, чи переслідує воно легітимну мету чи є воно пропорційним тим цілям, які мають досягатися таким втручанням.

З огляду на висвітлене суд погоджується із твердженнями прокурора про те, що втручання у право відповідачів на мирне володіння своїм майном передбачено законом, переслідує легітимну мету відновлення законності, забезпечення суспільних інтересів, зокрема в аспекті екологічної безпеки чому має сприяти збереження земель лісового фонду.

З огляду на викладене вище, суд дійшов висновку, що втручання у право мирного володіння своїм майном, що вочевидь відбувається, якщо суд доходить до висновку про витребування майна, то встановлена судом наявна легітимна мета такого втручання, його пропорційність та необхідність у демократичному суспільстві задля забезпечення широкого кола інтересів, що переважають приватний інтерес відповідачів, виправдовує таке втручання та робить його необхідним задля утвердження принципу верховенства права, відновлення законності та справедливості.

Як вбачається зі ст. 1 Першого протоколу не встановлює заборону на втручання у право мирно володіти своїм майном, вона встановлює запобіжники від того, щоб таке втручання не було свавільним, несправедливим та надмірно обтяжливим (непропорційним) для особи, у права якої відбувається втручання.

В цьому контексті, суд виходить з того, що відповідачі набули земельні ділянки тільки у 2020 році, тобто користування ними не було настільки тривалим, що ставило б під сумнів виправданість перегляду правомірності набуття та витребування цих земельних ділянок.

Відповідачі в перебігу розгляду справи не повідомляли про те, що їх інтереси не охоплюються виключно питаннями володіння земельними ділянками, що вони витратили значні кошти на поліпшення їх стану, збереження, їх забудови тощо.

А тому, з огляду на відносну нетривалість перебування земельних ділянок у власності відповідачів, очевидно комерційний характер цих земельних ділянок, суд не вбачає, що їх витребування на користь держави призведе до невиправданих, значних та непоправних втрат для відповідачів, які не можуть бути компенсовані фінансово з боку осіб, які мають відповідати, зокрема, за завдані відповідачам збитки.

Тут суд вважає за необхідне звернутися до положень ч. 1 ст. 661 Цивільного кодексу України, відповідно до якої у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Отже, національне законодавство передбачає ефективний інструмент захисту інтересів добросовісного набувача, якщо майно буде витребуване у нього на користь власника, який був позбавлений прав на майно у протиправний спосіб.

Суд вважає, що фінансові витрати пов`язані із придбанням спірних земельних ділянок та можливі інші збитки, спричинені таким придбанням є забезпечені особливим статусом ФГВФО, джерелами його фінансування, а тому вимоги відповідачів, що вочевидь можуть виникнути внаслідок витребування у них земельних ділянок є в значній мірі захищені та відновлення фінансових інтересів відповідачів є цілком здійсненим.

З огляду на викладене вище суд не може дійти висновку, що на відповідачів покладається надмірний тягар та усі наслідки непослідовної, неправомірної та невиправданої поведінки окремих державних органів, що вчинили низку дій з метою виведення земельних ділянок із державної власності, а тому суд вважає, що витребування земельних ділянок на користь держави не свідчить про свавільне порушення прав відповідачів на мирне володіння майном та наявність в державі ефективного засобу відновлення фінансових втрат відповідачів є достатнім підтвердженням дотримання правил пропорційності у вирішенні цього спору.

Щодо строків позовної давності.

Відповідачі подали заяви про застосування строків позовної давності.

В обґрунтування своїх заяв відповідачі посилалися, зокрема на висновки, що викладено в постанові Північного апеляційного господарського суду від 16.02.2023 у справі № 910/1809/18, про те, що «про необхідність захисту прав та інтересів держави в судовому порядку прокурору стало відомо лише у 2015-2017 роках».

На підставі чого відповідачі вважають, що оскільки точної календарної дати коли прокурору стало чи могло стати відомо про порушення інтересів держави судом встановлено не було, то при обчисленні трирічного строку позовної давності слід виходити з початку перебігу строку позовної давності з 01.01.2016 та, відповідно, строк позовної давності для звернення до суду із розглядуваним позовом сплив 01.01.2019.

По відношенню до КОДА, відповідачі окремо визначили початок перебігу строку позовної давності з 27.09.2007, тобто з наступного дня після видання розпоряджень про припинення права постійного користування та зміну цільового призначення земельних ділянок, та оскільки видавцем зазначених розпоряджень була саме КОДА, то про порушення інтересів держави зазначений орган, що є позивачем у справі, міг довідатися під час прийняття зазначених розпоряджень.

Прокурор, окремих заперечень щодо заяв про застосування строків позовної давності не надав та в перебігу розгляду справи стверджував, що строки позовної давності пропущено не було.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України).

На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17 (пункти 39, 60), від 07.11.2018 у справах № 488/5027/14-ц (пункт 103) і № 372/1036/15-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 65)).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 Цивільного кодексу України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 зазначила, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати захист цих інтересів у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати такий захист (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 95)).

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (частина четверта статті 53 Господарського процесуального кодексу України).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац перший частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

У постанові від 20.06.2018 у справі № 697/2751/14-ц, зважаючи на її обставини, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (пункт 48): позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався чи міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 Цивільного кодексу України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.01.2023 по справі № 488/2807/17 виклала правовий висновок про те, що для цілей застосування цих приписів поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі його учасники як позивач і відповідач, тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 70), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 27; номер постанови у реєстрі - 91460925), від 09.02.2021 у справі № 635/4741/17 (пункт 33.2)). З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один із них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 139), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66)). Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою саме до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого виснувати про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

Як вже зазначалося із прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» від 28.04.2021, який набрав чинності 27.05.2021, змінено положення Земельного кодексу України щодо повноважень державних органів на розпорядження земельними ділянками.

Зокрема, відповідно до ст. 122 Земельного кодексу України, в редакції цього закону повноваження на розпорядження землями державної власності лісогосподарського призначення за межами населених пунктів від Кабінету Міністрів України було передано обласним державним адміністраціям.

Тобто, від моменту прийняття КОДА згаданих вище розпоряджень, внаслідок яких земельні ділянки остаточно перейшли у власність відповідачів та до 27.05.2021, органом уповноваженим діяти від імені держави щодо розпорядження такими земельними ділянками був Кабінет Міністрів України (з огляду на розпорядження землями єдиним масивом, площа якого становить більше 1 га) та після 27.05.2021 таким органом щодо спірних земельних ділянок стала КОДА.

Як вже зазначалось прокурор в межах справи № 910/1809/18 у лютому 2018 році звернувся із позовом, зокрема про витребування, в тому числі спірних земельних ділянок. Такий позов було подано в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та вимога про витребування була адресована до ПАТ «Дельта Банк», за яким станом на час звернення до суду спірні земельні ділянки були зареєстровані.

В межах зазначеної справи, апеляційний суд дійшов висновку, що прокурором не було пропущено строків позовної давності, оскільки, як вже зазначалось, про відповідне порушення інтересів держави прокурору стало відомо у 2015-2017 роках. В межах цієї ж справи, Кабінет Міністрів України підтримував позицію про те, що йому стало відомо про порушення інтересів держави із повідомлення прокурора про виявлені ним порушення у 2018 році.

Наразі, в матеріалах справі відсутні відомості, з яких суд міг би встановити конкретну дату, коли Кабінету Міністрів України, як належному органу (до 27.05.2021) уповноваженому здійснювати розпорядження спірними земельними ділянками стало відомо про порушення інтересів держави.

Твердження відповідачів, що оскільки прокурору стало відомо про порушення інтересів держави у 2015-2017 роках, а тому початок строку позовної давності слід обраховувати починаючи з останнього дня календарного року, а саме з 31.12.2015 та, відповідно, строк позовної давності для подання розглядуваного позову сплив 01.01.2019 суд відхиляє.

Навіть якщо керуватися запропонованим відповідачами порядком обліку строку позовної давності, то дійсно вбачається, що прокурор мав пред`явити позов про витребування земельних ділянок до 01.01.2019.

І як вбачається, прокурор з таким позовом звернувся у лютому 2018 році в межах справи № 910/1809/18 і на момент звернення із цим позовом прокурором було вірно визначено суб`єктний склад учасників справи, зокрема до складу відповідачів було включено ПАТ «Дельта Банк», як зареєстрованого власника спірних земельних ділянок на момент звернення прокурора із зазначеним позовом.

Отже, в межах згаданої справи, прокурором було дотримано строки позовної давності.

Відповідно до ст. 264 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Таким чином, строк позовної давності, що за твердженнями відповідачів мав спливти 01.01.2019 було перервано поданням прокурором позову у справі № 910/1809/18 до належних відповідачів та почав свій облік заново.

При цьому, прокурор був позбавлений можливості в межах справи № 910/1809/18 пред`явити позов про витребування земельних ділянок від ТОВ «АВА-Груп» та ТОВ «Агрікалче Груп», адже зазначені особи набули право власності на спірні земельні ділянки лише у 2020 році, під час здійснення судового провадження у зазначеній справі та на стадії, коли заміна відповідача була процесуально унеможливлена.

Штучна та передчасна, на думку суду, зміна власника під час перебування розгляду справи № 910/1809/18 не може створювати переваг для нових власників, навіть якщо виходити з їх добросовісності, бо інакше сама сутність права на судовий захист, не буде дотримана.

Посилаючись на неможливість перегляду судом, що розглядає цю справу, дотримуючись принципу послідовності, передбачуваності та правової визначеності, спираючись на базові принципи, що притаманні цивільним правовідносинам, суд вважає, що оскільки в межах справи № 910/1809/18, належний на момент вирішення цієї справи, відповідач ПАТ «Дельта Банк», як сторона у спорі, порушував питання про пропуск прокурором строку позовної давності, з огляду на те, що це питання було вирішено судом та суд не знайшов підстав вважати строк позовної давності пропущеним, суд не може погодитися із твердженням нових власників, відповідачів у цій справі, про пропуск строку позовної давності з огляду на недоведеність зазначених тверджень, а також тому, що відповідачі стали стороною у спорі лише у 2020 році.

При цьому той факт, що прокурор звернувся в межах цієї справи лише у 2023 році також не може свідчити про порушення прокурором строку позовної давності, по відношенню до відповідачів, що набули спірні земельні ділянки у 2020 році, якщо рахувати відповідний строк від моменту набуття відповідачами права власності на спірні земельні ділянки за правочинами, укладеними за наслідками проведених за дорученням ФГВФО аукціонів з продажу майна ПАТ «Дельта Банк».

Відповідно п. 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (в редакції Закону № 540-IX від 30.03.2020) під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

А згідно п. 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (доповненого згідно із Законом № 2120-IX від 15.03.2022; в редакції Закону № 3450-IX від 08.11.2023) у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

Отже, якщо виходити із суто календарної дати набуття відповідачами права власності на спірні земельні ділянки, то і в цьому випадку строк позовної давності прокурором пропущено не було.

Безпідставними також є твердження відповідачів про пропуск прокурором строків позовної давності з огляду на обставини обізнаності позивача КОДА про прийняття нею ж розпоряджень, за наслідками чого земельні ділянки вибули з державної власності.

Оскільки, як вже зазначалося судом, належним та повноважним органом, що мав приймати рішення про розпорядження земельними ділянками державної власності (до 27.05.2021), що є предметом спору у розглядуваному позові, був Кабінет Міністрів України та, відповідно, КОДА діяла поза межами своїх повноважень, то обраховувати початок перебігу строків позовної давності із дати прийняття КОДА розпоряджень про припинення права постійного користування та зміну цільового призначення земельної ділянки, є безпідставним, оскільки їх прийняття неповноважним органом не може свідчити про обізнаність держави про порушення своїх прав, в особі повноважного органу.

Той факт, що після 27.05.2021 повноваження щодо розпорядження земельними ділянками державної власності передано до обласних адміністрацій не може змінювати порядку обрахунку початку, тривалості та закінчення строків позовної давності по правовідносинах, що виникли у період часу, коли обласні адміністрації відповідних повноважень не мали.

Отже суд вважає, що прокурором не було пропущено строків позовної давності та відповідні твердження відповідачів з цього питання суд відхиляє.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги прокурора підлягають задоволенню у повному обсязі.

Витрати прокурора понесені на оплату судового збору підлягають відшкодуванню відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, шляхом їх покладення на відповідачів у рівних частках.

Керуючись ст. ст. 4, 12, 13, 73-80, 86, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов Заступника керівника Київської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації задовольнити повністю.

2. Витребувати з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрікалче Груп» на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222782600:05:023:0039, 3222782600:05:023:0052, 3222782600:05:024:0061.

3. Витребувати з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю «АВА-Груп» на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222782600:05:023:0021, 3222782600:05:023:0023, 3222782600:05:023:0049, 3222782600:05:023:0050, 3222782600:05:024:0059, 3222782600:05:023:0010, 3222782600:05:023:0016, 3222782600:05:023:0019, 3222782600:05:023:0024, 3222782600:05:023:0011, 3222782600:05:023:0059, 3222782600:05:023:0060, 3222782600:05:023:0062, 3222782600:05:023:0063, 3222782600:05:023:0064, 3222782600:05:023:0020, 3222782600:05:023:0025, 3222782600:05:023:0012, 3222782600:05:023:0015, 3222782600:05:023:0058.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «АВА-Груп» (03039, місто Київ, проспект Голосіївський , будинок 42, код: 43433162) на користь Київської обласної прокуратури (01601, м. Київ, бул. Л. Українки, 27/2, код: 02909996) 5453,89 гривень судового збору.

5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрікалче Груп» (17600, Чернігівська обл., Варвинський р-н, селище міського типу Варва, вулиця Шевченка, будинок 82, кімната 8, код: 40354675) на користь Київської обласної прокуратури (01601, м. Київ, бул. Л. Українки, 27/2, код: 02909996) 5453,89 гривень судового збору.

6. Накази видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга може бути подана до Північного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту рішення у відповідності до ст. ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення складено та підписано 11.04.2024.

Суддя Р.М. Колесник