ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

за участю представників сторін від:

позивача: Петасюк Л.В. –за довіреністю від 06.11.2006р.

відповідачів: 1) Крижановський А.С. –керівник, Музика М.В. –за довіреністю від 28.03.2007р.

2) Менюк С.А. –за довіреністю від 10.01.2007р., Довжинець О.В. –за довіреністю від 1212.2006р.

прокуратури: Громадський С.О. –прокурор відділу ГП України (посвідчення №76 від 10.02.2005р.)

Згідно розпорядження Заступника голови Вищого господарського суду України від 24.10.2007р. Осетинського А.Й. розгляд касаційної скарги здійснюється у складі колегії суддів: Кривда Д.С. (головуючий), Жаботина Г.В. та Уліцький А.М.

ВСТАНОВИВ:

Заступник прокурора м. Києва звернувся у господарський суд м. Києва з позовом в інтересах держави в особі Міністерства культури і туризму України до державного підприємства "Українська студія хронікально-документальних фільмів" (далі - Студія), закритого акціонерного товариства "Зодча Діадема" (далі - Товариство) та з урахуванням уточнення позовних вимог просив визнати недійсним з моменту укладення відповідачами договір № 035/12 від 7 грудня 2004 року про інвестування реконструкції Студії з надбудовою головного корпусу для офісних приміщень та будівництва житлового комплексу за адресою м. Київ, вул. Щорса, 18 ( далі - Договір). Заявлена позовна вимога мотивована невідповідністю умов Договору вимогам ст.ст. 4, 15 Закону України "Про інвестиційну діяльність", ст.75 Господарського кодексу України стосовно заборони інвестування в об'єкти, створення і використання яких порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом; відсутності обов'язкової державної експертизи інвестиційної програми передбаченої вказаним Договором; відсутності згоди Міністерства культури і туризму України до сфери управління якого входить Студія на відчуження майнових об'єктів, що належать до її основних фондів, на користь Товариства.

Рішенням господарського суду м. Києва від 13 березня 2006 року позов задоволено: визнано недійсним спірний Договір з моменту його укладення; судові витрати стягнуто пропорційно з кожного відповідача.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 21 липня 2006 року рішення господарського суду м. Києва від 13 березня 2006 року скасовано, прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 22 листопада 2006 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 липня 2006 року у справі скасовано, а рішення господарського суду м. Києва від 13 березня 2006 року залишено в силі.

Постановою Верховного Суду України від 30 січня 2007р. постанову Вищого господарського суду України від 22 листопада 2006 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 липня 2006 року та рішення господарського суду м. Києва від 13 березня 2006 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд.

Рішенням господарського суду міста Києва від 22.03.2007 року (суддя Хілінська В.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 21.06.2007р. (судді Моторний О.А. –головуючий, Кошіль В.В., Алданова С.О.), в задоволенні позову про визнання недійсним договору відмовлено повністю.

В касаційному поданні Заступник прокурора м.Києва просить скасувати рішення та постанову і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення судами норм матеріального права, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи. Позивач приєднався до касаційного подання.

Колегія суддів, перевіривши наявні матеріали (фактичні обставини) справи на предмет правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення представників сторін та прокуратури, дійшла висновку, що касаційне подання задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Відповідно до вимог статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція виходить з встановлених у даній справі обставин.

Як встановлено місцевим господарським судом та підтверджено судом апеляційної інстанції, 7 грудня 2004 року між відповідачами було укладено договір № 035/12 про інвестування реконструкції Студії з надбудовою головного корпусу для офісних приміщень та будівництва житлового комплексу за адресою м. Київ, вул. Щорса, 18, предметом якого є інвестування та виконання передпроектних, проектно-вишукувальних та будівельних робіт на земельній ділянці по вул. Щорса, 18, а саме: житлового комплексу з підземним автопаркінгом та об'єктами соціального призначення (об'єкт 1); реконструкції Студії з надбудовою аттикових та мансардних поверхів головного корпусу (об'єкт 2); ремонт приміщень головного корпусу Студії з оновленням технологічного обладнання (об'єкт 3); погашення боргів Студії перед бюджетними, комунальними та іншими підприємствами (розділ 2 Договору). Одночасно сторони обумовили розмір внесків кожної з них у сумісний проект інвестування ( розділ 3 Договору), а також визначили власні зобов'язання за цим Договором ( розділ 4 Договору). Зокрема, відповідно до п.п. 4.1.4, 4.1.5, 4.1.7, 4.1.8 розділу 4 Договору Студія зобов'язалася передати Товариству у п'ятнадцятиденний термін після підписання даного договору земельну ділянку та малоповерхові споруди, які підлягають знесенню, горищні приміщення головного корпусу Студії для надбудови аттикових та мансардних поверхів та приміщення, які підлягають реконструкції. Після введення в експлуатацію об'єктів 1, 2 Студія зобов'язалася передати їх Товариству та сприяти останньому в оформленні права власності на ці об'єкти. Водночас, згідно п.п. 4.3.1, 4.3.3-4.3.5 розділу 4 Договору Товариство зобов'язалося забезпечити повне та своєчасне фінансування пов'язане з погоджувальними, проектними, ремонтно-будівельними роботами та введенням в експлуатацію об'єктів 1, 2, 3; компенсувати Студії вартість споруд, які підлягають знесенню з території забудови об'єкту 1 (вартість майна визначається шляхом експертної балансової оцінки майна); здійснити фінансування погашення боргів Студії перед бюджетними, комунальними та іншими підприємствами, а також ремонт приміщень головного корпусу Студії з оновленням технологічного обладнання. Порядок розподілу та обсяги майна і коштів, набутих внаслідок виконання Договору, сторони визначили в п.п. 5.5.1, 5.5.3 розділу 5 Договору.

Отже, між сторонами склалися цивільно-правові відносини, що регулюються умовами Договору, який позивач просить визнати недійсним, а також відповідними нормами матеріального права.

Відповідно до ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5, 6 ст.203 цього Кодексу. Крім того, згідно ч.1 ст.207 Господарського кодексу України судом може бути визнане недійсним повністю або частково господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка за відомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Суди попередніх інстанцій, виходячи з юридичної оцінки змісту договору, дійшли висновку, що спірний договір за своєю правовою природою є договором простого товариства, передбаченого ст.1132 Цивільного кодексу України.

Відтак, враховуючи, що спірний договір за своєю правовою природою є договором простого товариства, а не інвестиційним договором, то наведені у позовній заяві обставини для визнання його недійсним, зокрема, стосовно того, що він укладений з порушенням норм Закону України “Про інвестиційну діяльність” не може бути підставою для визнання його недійсним, оскільки порядок укладання таких договорів врегульований главою 77 Цивільного кодексу України.

Направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд України в постанові від 30.01.2007р. зазначив, що посилання на недійсність Договору внаслідок порушення вимог ч.2 ст.75 Господарського кодексу України зроблене без урахування тієї обставини, що за змістом вказаної норми закону згода органу, до сфери управління якого входить державне підприємство, потребується лише у випадку відчуження основних фондів, а не будь-якого належного підприємству майна, а також те, що судами не з'ясовувалися склад майна, його віднесення до основних фондів Студії, а також доводи відповідачів про те, що вказане майно має нульову балансову вартість внаслідок повної амортизації.

Суди попередніх інстанцій, здійснюючи новий розгляд справи, встановили, що майно ДП “Українська студія хронікально-документальних фільмів”, що є у державній власності і закріплене за ним, належить йому на праві повного господарського відання. Підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи до нього будь-які дії, які не суперечать законодавству України та цілям його діяльності (п. 5.2 статуту).

За змістом ст.75 Господарського кодексу України в редакції, чинній на час укладення договору, згода органу, до сфери управління якого входить державне підприємство, потребується лише у випадку відчуження основних фондів, а не будь-якого майна.

Наказом Фонду державного майна України від 29.03.2004 № 604 “Про внесення змін та доповнень до Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, та Положення про порядок продажу на аукціоні, за конкурсом основних засобів, що є державною власністю”, чинним на час укладення спірного договору, визначено, що відчуженням майна є передача права власності на державне майно, яке перебуває на балансі суб'єктів господарювання, іншим юридичним чи фізичним особам шляхом його продажу за грошові кошти. За спірним договором, як зазначалося вище, між сторонами виникли відносини простого товариства, Студія володіла внесеним майном на інших ніж право власності підставах. Такі правовідносини не передбачають передачу права власності шляхом продажу за грошові кошти. Тобто, за спірним договором відчуження майна, яке передавалося у якості внеску, не було.

Відповідно до ч.7 ст.75 Господарського кодексу України, згода органу, до сфери управління якого входить підприємство потрібна на списання з балансу тільки не повністю амортизованих основних фондів. Оскільки, малоповерхові споруди, які підлягають знесенню за Договором, повністю амортизовані, то згода Міністерства на їх списання з балансу непотрібна.

Згідно пп.8.2.1 п.8.2 ст.8 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” під терміном “основні фонди” слід розуміти матеріальні цінності, що використовуються у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом. Як встановлено судами попередніх інстанцій, сторони не надали доказів того, що малоповерхові споруди, які передані для знесення, використовуються у господарській діяльності Студії, а тому суди дійшли висновку, що зазначені споруди не відносяться до основних фондів, та, відповідно, згода органу, до сфери управління якого входить Студія не потрібна.

Згідно приписів ч.1 ст.1134 ЦК України внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.

При цьому суди встановили, що внесок Студії складається із земельної ділянки площею 0,84га (орієнтовно) та горищних приміщень головного корпусу Студії. Зазначені об'єкти не перебувають у власності Студії (земля у користуванні, горищні приміщення в господарському віданні), а тому не можуть бути у спільній частковій власності учасників договору. Внесене Студією майно, яким воно володіло на підставах інших, ніж право власності, відповідно до ч.1 ст.1134 Цивільного кодексу України, використовується в інтересах усіх учасників і є їх спільним майном. Правовий статус цього майна передбачає, що після закінчення дії договору майно, у відповідності до ч.2 ст.1141 Цивільного кодексу України повертається учасникові, який його надав, без винагороди, якщо інше не передбачено домовленістю сторін.

Враховуючи наведені приписи законодавства, а також те, що укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором простого товариства, і внаслідок його укладення не відбувається відчуження майна підприємства (переходу права власності від підприємства до товариства) і передачі його в безоплатне користування товариства, місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, встановили, що в даному випадку згода, отримання якої передбачено ст.75 Господарського кодексу України, не вимагається.

Згідно приписів частини 2 статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України до юрисдикції касаційної інстанції не відноситься повторна оцінка доказів та встановлення обставин відхилених господарським судом при розгляді спору.

На підставі викладеного суди дійшли цілком обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для визнання спірного договору недійсним.

Доводи прокурора, викладені у касаційному поданні, є безпідставними, оскільки їм була надана вичерпна оцінка судами попередніх інстанцій. Окрім того, вони фактично зводяться до оцінки доказів та переоцінки обставин справи, що не є компетенцією касаційної інстанції з огляду на вимоги ст.ст.111-5, 111-7 ГПК України.

За таких обставин, переглянута у справі постанова апеляційного господарського суду відповідає приписам чинного законодавства, а доводи касаційного подання визнаються непереконливими.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-8, п.1 ч.1 ст. 111-9, ст. 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

П О С Т А Н О В И В:

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.06.2007р. у справі №40/98-3/146 залишити без змін, а касаційне подання –без задоволення.

Головуючий суддя Д.Кривда

Судді Г.Жаботина

А.Уліцький