ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 березня 2024 року

м. Київ

справа № 369/6355/15-ц

провадження № 61-4944св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Олійник А. С., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач (за первісним позовом) - ОСОБА_1 , відповідачі (за первісним позовом): ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору (за первісним позовом):Державна реєстраційна служба Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, Києво-Святошинська районна державна нотаріальна контора, позивачі (за зустрічним позовом): ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , відповідачі (за зустрічним позовом): ОСОБА_1 , Комунальний заклад Київської обласної ради «Обласне бюро медико?соціальної експертизи», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 , розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Клапчук Федір Петрович, на постанову Київського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року в складі колегії суддів Мережко М. В., Ігнатченко Н. В., Савченка С. І. та касаційну скаргу ОСОБА_5 , яка є правонаступником ОСОБА_7 , на рішення Києво?Святошинського районного суду Київської області від 29 червня 2022 року в складі судді Ковальчук Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року у складі колегії суддів Мережко М. В., Ігнатченко Н. В., Савченка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7 , ОСОБА_2 про визнання права власності на частину житлового будинку, що складає обов`язкову частку, в порядку спадкування.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_8 .

За життя ОСОБА_8 склала заповіт, посвідчений 17 грудня 2010 року секретарем виконавчого комітету Княжицької сільської ради Києво?Святошинського району Київської області ОСОБА_9 .

Все своє майно вона заповіла ОСОБА_7 .

До складу спадкового майна входить житловий будинок з надвірними спорудами та будівлями, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач зазначав, що оскільки на момент смерті матері ОСОБА_8 він був інвалідом ІІІ групи, то має право на спадкування обов`язкової частки у спадщині, а саме 1/6 частки вказаного домоволодіння.

З метою отримання свідоцтва про право на спадщину за законом позивач звернувся до Києво-Святошинської районної державної нотаріальної контори. Постановою від 06 березня 2015 року державний нотаріус відмовила у вчиненні нотаріальної дії та повідомила про неможливість видачі свідоцтва про право на спадщину на житловий будинок у зв'язку із тим, що відсутній правовстановлюючий документ, а тому позивач просив суд визнати за ним право власності на 1/6 частки житлового будинку з надвірними спорудами та будівлями, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

У вересні 2015 року ОСОБА_7 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , Комунального закладу Київської обласної ради «Обласне бюро медико-соціальної експертизи» (далі - КЗ КОР «Обласне бюро МСЕ»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про усунення від права на спадкування та визнання протиправним присвоєння групи інвалідності.

Вимоги зустрічного позову обґрунтовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_8 . На його переконання, існують підстави для усунення від спадкування обов'язкової частки у спадщині ОСОБА_1 , оскільки він ухилявся від обов`язку надавати допомогу матері, яка через похилий вік потребувала стороннього догляду і створення належних умов для її життя.

Додатково ОСОБА_7 визначав як підставу для усунення від права на спадкування те, що ОСОБА_1 здійснив замах на життя спадкодавця.

Крім того, ОСОБА_7 , заперечуючи проти первісного позову, вказував на неправомірне надання ОСОБА_1 групи інвалідності.

Як на підставу зустрічного позову ОСОБА_7 посилався на статті 8, 55, 129 Конституції України, статті 15, 16, 1224 ЦК України, статті 171, 203 Сімейного кодексу України, постанови Кабінету Міністрів України від 04 квітня 1994 року № 221 та від 22 лютого 1992 року № 83, наказ Міністерства охорони здоров`я України від 07 квітня 2004 року № 183.

ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Правонаступниками після його смерті до участі у справі залучені ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 січня 2016 року у задоволенні позовів відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 29 березня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 14 вересня 2016 року рішення суду першої інстанції та ухвалу Апеляційного суду Київської області в частини вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_7 , ОСОБА_2 треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Державна реєстраційна служба Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, Києво-Святошинська районна державна нотаріальна контора, про визнання права власності на частку житлового будинку в порядку спадкування скасовано і справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постановою Верховного Суду від 18 квітня 2018 року рішення Києво?Святошинського районного суду Київської області суду від 26 січня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 29 березня 2016 року скасовано в частині вирішення вимог зустрічного позову ОСОБА_7 та справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 червня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на 1/6 частку житлового будинку з надвірними спорудами та будівлями, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 , правонаступниками якого є ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про усунення від права на спадкування та визнання протиправним присвоєння групи інвалідності відмовлено.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до статті 1241 ЦК України позивач як інвалід ІІІ групи має право на обов`язкову частку у спадщині після смерті своєї матері, якій на час смерті належав житловий будинок з надвірними спорудами та будівлями.

Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_7 (правонаступниками якого є ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ) мотивовано тим, що позивач за зустрічним позовом не надав суду належних і допустимих доказів в обґрунтування своїх вимог.

Постановою Київського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 , яка є правонаступником ОСОБА_7 , задоволено частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 червня 2022 року скасовано в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/6 частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 та ухвалено нове рішення в цій частині, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

В іншій частині рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 червня 2022 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів набуття ОСОБА_8 права власності на збудовані і перебудовані після 1992 року будівлі і господарські споруди, а отже, нерухоме майно є самочинним будівництвом.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Клапчук Ф. П., просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6?164цс12, від 23 грудня 2014 року у справі № 3-199гс14, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15, у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 2-879/13.

Також підставою касаційного оскарження вказує відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у правовідносинах щодо спадкування житлового будинку, який може мати самочинні перебудови, декількома спадкоємцями, які мають спір між собою та не можуть дійти згоди щодо його спадкування (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, посилається на те, що апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/6 частку житлового будинку, не встановив, які саме ознаки самочинного будівництва, визначені частиною першою статті 376 ЦК України, притаманні спірному нерухомому майну за адресою: АДРЕСА_1 .

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про самочинне будівництво на підставі відомостей інвентаризаційної справи, яка не є правовстановлюючим документом. При цьому, встановивши, що лише частина будівель і споруд була прибудована спадкодавцем самочинно, апеляційний суд позбавив позивача за первісним позовом права на частку у спадковому майні, на яке ОСОБА_8 отримала свідоцтво про право власності, а саме на житловий будинок та прибудови, збудовані до 1992 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 , яка є правонаступником ОСОБА_7 , просить скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 червня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року в частині відмови в задоволенні зустрічного позову та ухвалити нове рішення про задоволення зустрічного позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Вказує, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 233/6868/15-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 491/1111/15-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 521/2087/16-ц, від 02 березня 2020 року у справі № 133/1625/18, від 19 травня 2020 року у справі № 453/968/17, від 30 червня 2020 року у справі № 521/19609/16-ц, від 26 січня 2021 року у справі № 359/9293/18, від 16 березня 2023 року у справі № 185/6281/21, від 22 березня 2023 року у справі № 156/1111/20.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили належним чином наявні у матеріалах справи докази, зокрема акти обстеження житлово-побутових умов проживання ОСОБА_10 тощо, не виконавши таким чином вказівку Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2018 року.

Заявник вказує, що позивач за первісним позовом ОСОБА_1 не надавав жодної допомоги своїй матері, коли вона цього потребувала, хоча йому про це було відомо і він мав можливість надавати матері допомогу.

Також зазначає, що ОСОБА_1 вчинив замах на життя спадкодавця, тому не має права на спадкування відповідно до частини першої статті 1224 ЦК України, що суди не взяли до уваги під час розгляд справи.

Доводи інших учасників справи

У серпні 2023 року від ОСОБА_5 , в інтересах якої діє адвокат Миклуш М. І., на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому, посилаючись на безпідставність доводів заявника, просить залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 - без змін.

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційні скарги, заперечень щодо їх вимог і змісту до суду не направили.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Клапчук Ф. П., у квітні 2023 року.

Касаційна скарга ОСОБА_5 подана до Верховного Суду у квітні 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 24 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Києво?Святошинського районного суду Київської області від 29 червня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 лютого 2023 року, витребувано цивільну справу з Києво-Святошинського районного суду Київської області.

У травні 2023 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Клапчук Ф. П., на постанову Київського апеляційного суду від 23 лютого 2023 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_8 .

За життя ОСОБА_8 26 липня 2006 року склала заповіт, посвідчений секретарем виконавчого комітету Княжицької сільської ради Києво?Святошинського району Київської області та зареєстрований в реєстрі за № 105, яким вона заповідала все своє майно ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_7 у рівних частках.

17 грудня 2010 року ОСОБА_8 склала інший заповіт, посвідчений секретарем виконавчого комітету Княжицької сільської ради Києво?Святошинського району Київської області та зареєстрований в реєстрі за № 108, яким вона заповідала все своє майно ОСОБА_7 .

Після смерті ОСОБА_8 відкрилася спадщина щодо її майна (спадкова справа № 513/2014), спадковий реєстр № 38619265 від 14 жовтня 2014 року.

Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 13 листопада 2014 року між ОСОБА_8 (мати) та ОСОБА_1 (син), ОСОБА_2 (син) встановлено родинні відносини.

Спадкоємцями після смерті ОСОБА_8 є ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7

Державний нотаріус Києво-Святошинської районної державної нотаріальної контори 06 березня 2015 року видав постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, якою, зокрема, відмовив ОСОБА_2 , ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, посвідченим 26 липня 2006 року секретарем виконавчого комітету Княжицької сільської ради Києво?Святошинського району Київської області та зареєстрований в реєстрі за № 105, на житловий будинок з відповідними господарськими спорудами та будівлями та на земельну ділянку площею 0,30 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 у зв`язку із тим, що ОСОБА_8 17 грудня 2010 року склала інший заповіт, яким вона заповіла все своє майно ОСОБА_7 . Також державний нотаріус відмовив ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_11 у видачі свідоцтв про право на спадщину за законом, оскільки останні не надали правовстановлюючих документів на зазначені житловий будинок та земельну ділянку, які необхідні для оформлення спадщини.

Відповідно до свідоцтва про право приватної власності від 07 березня 1992 року ОСОБА_8 є власником домоволодіння, яке складається з житлового будинку з надвірними спорудами та будівлями, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Загальна площа вказаного будинку становить 187,2 кв. м, житлова площа - 106 кв. м (з урахуванням самовільно збудованих та переобладнаних приміщень), що також підтверджено листом КП «БТІ Києво-Святошинської районної ради Київської області» від 09 вересня 2013 року № 695 та матеріалами інвентаризаційної справи № 105 адреса: АДРЕСА_1 , (початок 27 лютого 1988 року) (т. 2, а. с. 148-187).

Відповідно до довідки № 73/1, виданої Княжицькою сільською радою, будинковолодіння та земельна ділянка, площею 0,30 га, за адресою: АДРЕСА_1 належали померлій ОСОБА_8 згідно з погосподарською книгою Княжицької сільської ради (т. 1, а. с. 119).

Княжицька сільська рада у довідці від 24 лютого 2016 року № 86 зазначила, що будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 згідно із погосподарською книгою № 11 за 2011-2015 роки, особовий рахунок № НОМЕР_1 , обліковується за померлою ОСОБА_8 . Площа земельної ділянки становить 0,30 га, з яких 0,25 га - для будівництва та обслуговування та господарських будівель, а 0,05 га - для ведення особистого селянського господарства (т. 2, а. с. 77).

Відповідно до довідки Княжицької сільської ради від 07 листопада 2016 року № 639 за будинковолодінням, розташованим на АДРЕСА_1 , закріплена земельна ділянка, площею 0,30 га, на підставі наказу від 30 червня 1973 року № 179а згідно з земельно-кадастровою книгою Княжицької сільської ради. Відповідно до записів погосподарського обліку житловий будинок за вказаною адресою побудований у 1974 році, особовий рахунок № НОМЕР_2 відкритий на ОСОБА_12 , а з 1986 року особовий рахунок № НОМЕР_3 відкрито на ОСОБА_8 (т. 2, а. с. 133).

Депутат Княжицької сільської ради ОСОБА_13 02 жовтня 2013 року склав акт, в якому вказав, що ОСОБА_8 проживає разом із сином ОСОБА_7 , його дружиною ОСОБА_3 та дітьми в більшій частині будинку, а в іншій частині будинку проживає син ОСОБА_2 зі своїм сином та сім`єю. Житловий будинок старий та потребує ремонту, але в ньому завжди прибрано. Сім`я малозабезпечена. ОСОБА_8 є хворою жінкою похилого віку, ходить по вулиці без причин, не реагуючи на прохання залишитись вдома. За нею доглядає невістка ОСОБА_3 , яка проживає з нею. В сім`ї завжди є приготована їжа, сама ОСОБА_8 чисто одягнена, скарг та нарікань від сусідів немає.

Відповідно до довідки Княжицької сільської ради, виданої у вересні 2014 року, ОСОБА_3 до дня смерті ОСОБА_8 проживала разом із нею, доглядала, вела спільне господарство та поховала її за власний рахунок.

Депутат Княжицької сільської ради ОСОБА_13 29 серпня 2015 року склав акт, в якому вказав, що ОСОБА_7 проживає за адресою: АДРЕСА_1 з 1959 року до цього часу. Разом із ним проживала його матір ОСОБА_8 . Також зазначено, що ОСОБА_7 та його сім`я постійно надавали допомогу ОСОБА_8 , зокрема, в приготуванні їжі, по господарству, придбанні ліків, одягу, оплаті комунальних послуг, створювали належні побутові умови. ОСОБА_1 з 1986 року за цією адресою не проживав. Проживав в різних місцях Київської області і тому ніякої допомоги в утриманні будинку та догляду за матір`ю не надавав.

Відповідно до довідки Княжицької сільської ради № 452 ОСОБА_7 зі своєю сім`єю у складі дружини ОСОБА_3 , дочки ОСОБА_4 та сина ОСОБА_6 проживає та зареєстрований в будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Крім того, за цією адресою зареєстрована і проживає ОСОБА_5 із дочкою ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Також у довідці зазначено, що ОСОБА_8 не зверталася зі скаргами на своїх синів.

Згідно з довідкою до акта огляду МСЕК від 17 березня 2009 року № 313776 ОСОБА_1 встановлено ІІІ групу інвалідності з 01 квітня 2009 року довічно і видано посвідчення серії НОМЕР_4 .

Леонівська сільська рада 09 вересня 2015 року видала характеристику, згідно з якою ОСОБА_1 проживає в селі Антонівці, Кагарлицького району, Київської області разом з дружиною, є інвалідом війни ІІІ групи, працює водієм у локомотивному депо «Київ-пасажирський», виховує трьох дітей. ОСОБА_1 стриманий, ввічливий, вихований, з повагою ставиться до односельчан. Компрометуючих матеріалів до сільської ради не надходило.

Під час розгляду справи були допитані свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_15 , ОСОБА_3 , ОСОБА_16 , які надали свої показання по суті справи.

ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Його правонаступниками є ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які залучені судом до участі у справі.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , враховуючи таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо вирішення позовних вимог про визнання права власності в порядку спадкування за законом (право на обов`язкову частку у спадщині)

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка).

За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Право на обов`язкову частку - це суб`єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (стаття 1261 ЦК України) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту.

Право на обов`язкову частку у спадщині має особистий характер у тому розумінні, що цим правом наділяється виключно певне вичерпне коло спадкоємців першої черги, які є найбільш уразливими у задоволенні їх майнових інтересів (стаття 1241 ЦК України). Зокрема, відповідним правом наділені особи, які в силу свого фізичного стану об`єктивно позбавлені здатності рівної, поруч з іншими особами, реалізації своїх прав, що вимагає додаткового їх захисту з боку держави.

Коло осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, визначене статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 11 лютого 2014 року № 1?рп/2014 (справа № 1-1/2014) щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 1241 ЦК України зміст поняття «повнолітні непрацездатні діти», що використовується в абзаці 1 частини першої статті 1241 ЦК України щодо права на обов`язкову частку у спадщині, ґрунтується на положеннях частини третьої статті 75 СК України, яка відносить до категорії «непрацездатні» інвалідів I, II та III груп, а також пенсійного законодавства та законів України, які регулюють соціальне страхування і визначають поняття «непрацездатний».

У справі, яка переглядається, спадкоємцями першої черги за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 є її сини ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7

17 грудня 2010 року ОСОБА_8 склала заповіт, посвідчений секретарем виконавчого комітету Княжицької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області та зареєстрований в реєстрі за № 108, яким вона заповіла все своє майно ОСОБА_7 .

ОСОБА_1 зазначав, що оскільки на момент смерті матері ОСОБА_8 він був інвалідом ІІІ групи, тому має право на спадкування обов`язкової частки у спадщині, а саме 1/6 частки домоволодіння, належного спадкодавцю.

З метою отримання свідоцтва про право на спадщину за законом позивач звернувся до Києво-Святошинської районної державної нотаріальної контори. Постановою від 06 березня 2015 року державний нотаріус відмовив у вчиненні нотаріальної дії та повідомив про неможливість видачі свідоцтва про право на спадщину на житловий будинок у зв`язку із тим, що відсутній правовстановлюючий документ, а тому позивач просив суд визнати за ним право власності на 1/6 частку житлового будинку з надвірними спорудами та будівлями, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 у відповідності до вимог статті 1241 ЦК України, незалежно від змісту заповіту, має право на половину частки, яка належала б кожному з спадкоємців у разі спадкування за законом (обов`язкова частка).

Апеляційний суд зазначив, що матеріали справи містять свідоцтво про право власності на житловий будинок з надвірними спорудами та будівлями, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , видане на ім`я ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_4 . Проте, у вказаному свідоцтві не зазначено площу та характеристику будинку (в тому числі надвірних споруд).

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , апеляційний суд керувався тим, що не підлягають поділу (виділу) об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна, тому, враховуючи відсутність в матеріалах справи належних і допустимих доказів, які б підтверджували право ОСОБА_8 на майно, яке перебудоване, добудоване, збільшене після 1992 року (дата отримання свідоцтва про право власності на будинок), у тому числі на частину будівель, які добудовано після 2003 року, вказане нерухоме майно є самочинним будівництвом.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком апеляційного суду з огляду на таке.

За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а і об`єкт нерухомості, який виник в результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови уже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки в результаті таких дій об`єкт втрачає тотожність з тим, на який власником (власниками) отримано право власності.

Ураховуючи те, що за змістом статей 316, 317 ЦК України право власності це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але у межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до частини другої статті 376 ЦК України не породжує в неї права власності на таке майно, тому виключає це майно із цивільного обороту.

При вирішенні спорів про визнання права власності на спадкове нерухоме майно судам необхідно з`ясовувати: 1) правовий режим земельної ділянки, на якій розташоване спірне нерухоме майно (будинок, споруда); 2) чи отримано спадкодавцем дозволи на спорудження будинку, чи затверджено проект на спорудження будинку; 3) коли спадкодавцем було завершено спорудження будинку; 4) чи дотримано при будівництві проекту на спорудження будинку, вимог державних протипожежних, санітарних норм; 5) чи посвідчено право власності на нерухоме майно в установленому законом порядку на час виникнення права власності.

У постанові Верховного Суду України від 04 грудня 2013 року у справі № 6?130цс13 вирішувався спір про поділ (виділ) об`єктів нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна, згідно з нормами статей 364, 367 ЦК України.

Так, у вказаній постанові зазначено, що відповідно до пункт 3.4.1 Методичних рекомендацій з питань технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу України від 05 вересня 2003 року № 146 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі - Методичні рекомендації № 146), самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а й об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки в результаті таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності.

Поняття реконструкції об`єкта нерухомості міститься в пункті 3 Державних будівельних норм В.3.2-2-2009 Житлові будинки. Реконструкція та капітальний ремонт, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку і будівництва України від 22 липня 2009 року № 295 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі - ДБН), відповідно до якого реконструкція - це така перебудова будинку, наслідком якої є зміна кількості приміщень, їх площі, геометричних розмірів та функціонального призначення, заміна окремих конструкцій.

Норма частини першої статті 376 ЦК України підлягає застосуванню й до випадків самочинної реконструкції об`єкта нерухомості, у результаті якої об`єкт набуває нових якісних характеристик (зміна конфігурації, площі та кількості приміщень, втручання в несучі конструкції, улаштування дверних прорізів у капітальних стінах тощо; розділ 3.4 Методичних рекомендацій № 146).

Таким чином, за змістом статті 376, розділу 3.4. Методичних рекомендацій № 146, пункту 3 ДБН власник може самостійно здійснювати такі переобладнання об`єкта нерухомого майна, які не підпадають під ознаки реконструкції або перебудови, не суперечать закону, не порушують прав та охоронюваних інтересів інших осіб.

Інструкцією про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженою наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року № 127 (зі змінами), (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі - Інструкція № 127) передбачено, що не належать до самочинного будівництва: індивідуальні (садибні) житлові будинки, господарські (присадибні) будівлі та споруди, прибудови до них, побудовані до 05 серпня 1992 року; у разі самочинного будівництва на оригіналах інвентаризаційної справи, технічного паспорта і копіях планових матеріалів, що їх видають власникам, на вільному від записів місці з лицьового боку проставляють штампи встановленого зразка.

Згідно з пунктом 3.1 Порядку прийняття в експлуатацію індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, громадських будинків та будівель і споруд сільськогосподарського призначення I та II категорій складності, які збудовані без дозволу на виконання будівельних робіт, і проведення технічного обстеження їх будівельних конструкцій та інженерних мереж, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 19 березня 2013 року № 95 (далі - Порядок № 95), документом, який засвідчує відповідність закінчених будівництвом до 05 серпня 1992 року індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, які не підлягають прийняттю в експлуатацію, вимогам законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил, зокрема для потреб державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, є технічний паспорт, складений за результатами технічної інвентаризації.

Пункт 3.2 розділу 3 Інструкції № 127 та пункт 3.1. Порядку № 95, за своїм змістом встановлюють ретроспективну дію визначених ними правових норм, тобто застосовуються до правовідносин, що виникли до набрання ними чинності.

Наведений висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 301/123/15-ц (провадження № 61-3074св20).

Відповідно до матеріалів справи, на виконання вимог ухвали Вищого спеціалізованого суду України від 14 вересня 2016 року, суд для з`ясування належності спірного будинку витребував інвентаризаційну справу будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 .

Суди встановили, що відповідно до довідки № 73/1, виданої Княжицькою сільською радою, будинковолодіння та земельна ділянка, площею 0,30 га, за адресою: АДРЕСА_1 належало померлій ОСОБА_8 згідно з погосподарською книгою Княжицької сільської ради.

Княжицька сільська рада у довідці від 24 лютого 2016 року № 86 зазначила, що будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 згідно із погосподарською книгою № 11 за 2011-2015 роки, особовий рахунок № НОМЕР_1 , обліковується за померлою ОСОБА_8 . Площа земельної ділянки становить 0,30 га, з яких 0,25 га - для будівництва та обслуговування та господарських будівель, а 0,05 га - для ведення особистого селянського господарства.

Згідно із довідкою Княжицької сільської ради від 07 листопада 2016 року № 639 за будинковолодінням, розташованим на АДРЕСА_1 , закріплена земельна ділянка 0,30 га на підставі наказу від 30 червня 1973 року № 179а відповідно до земельно-кадастрової книги Княжицької сільської ради.

Відповідно до записів погосподарського обліку житловий будинок за вказаною адресою побудований у 1974 році, особовий рахунок № НОМЕР_2 відкритий на ОСОБА_12 , а з 1986 року особовий рахунок № НОМЕР_3 відкрито на ОСОБА_8 .

07 березня 1992 року ОСОБА_8 отримала свідоцтво про право приватної власності на домоволодіння, яке складається з житлового будинку з надвірними спорудами та будівлями, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , видане на підставі рішення Виконкому Княжицької сільської ради народних депутатів від 26 грудня 1991 року № 119.

Відповідно до пункту 2 Інструкції № 127 інвентаризаційна справа - це сукупність матеріалів технічної інвентаризації, що характеризують об`єкт нерухомого майна і які є підставою для надання інформації про такий об`єкт. Інвентаризаційна справа має свій інвентаризаційний номер, який надає зберігач.

Пунктами 5, 6 Інструкції № 127 визначено, що метою проведення технічної інвентаризації збудованих (реконструйованих) будинків, господарських будівель та споруд є встановлення їх наявності; визначення їх фактичної площі та об`єму; огляду та опису наявних конструктивних елементів об`єктів; встановлення наявності змін у їх плануванні та складі; визначення фізичного зносу конструктивних елементів об`єктів.

Технічна інвентаризація проводиться у таких випадках: перед прийняттям в експлуатацію завершених будівництвом об`єктів, у тому числі після проведення реконструкції та капітального ремонту; перед проведенням державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва; перед проведенням державної реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна, що утворився в результаті поділу, об`єднання об`єкта нерухомого майна або виділення частки з об`єкта нерухомого майна, крім випадків, коли в результаті такого поділу, об`єднання або виділення частки завершений будівництвом об`єкт приймався в експлуатацію. В інших випадках технічна інвентаризація проводиться за бажанням замовника.

Відповідно до матеріалів інвентаризаційної справи (технічного паспорта) домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , складеної КП «БТІ Києво?Святошинської районної ради Київської області», частина будівель була споруджена до 1987 року, а інша частина - протягом 1995-2011 років.

Так, станом на 27 лютого 1988 рік (поточна інвентаризація від 10 липня 2010 року) домоволодіння складалося із житлового будинку (1988 рік), літ. «А», площею 82,5 кв. м; сіней (1988 рік), літ. «а», площею 39,3 кв. м; сараю (1987 рік), літ. «Б»; погрібу (1957 рік), літ. «Д»; навісу (1987 рік), літ. «Ж»; сараю (1999 рік), літ. «Й»; сараю (1999 рік), літ. «К»; навісу (1995 рік), літ. «Л»; теплиці (2008 рік), літ. «М»; вбиральні (2011 рік), літ. «Р»; вбиральні (2011 рік), літ. «О»; душу (2011 рік), літ. «П»; огорожі № 1-7; вигрібної ями І; свердловини ІІ.

Станом на 19 червня 2013 року (поточна інвентаризація) домоволодіння складалося із житлового будинку, літ. «А», площею 86,1 кв. м; сараїв, літ. «Б», «И», «Й», «К»; погрібу, літ. «Д»; навісів, літ. «Ж», «Л»; теплиці, літ. «М»; вбиралень, літ. «Р», «О»; душу, літ. «П»; огорожі № 1-7; вигрібної ями І; свердловини ІІ.

До складу основної будівлі житлового будинку, літ. «А», входять також прибудова, літ. «а», площею 39,1 кв. м; тамбур, літ. «а1», площею, 1,9 кв. м; прибудова, літ. «а2», площею 2 кв. м; жила прибудова, літ. «А1», площею 54,2 кв. м; 2-й поверх, літ. «А1(1)», площею 47,3 кв. м. Загальна площа будинку, літ. «А», становить 187,2 кв. м.

За зверненням ОСОБА_8 Відділом містобудування та архітектури Києво?Святошинської районної адміністрації Київської області надано відповідь від 10 серпня 2011 року, з якої убачається, що за адресою: АДРЕСА_1 виявлено добудови без відповідного дозволу, а саме тамбур, розміром 1,08 м х 1,76 м; котельня, розміром 2,7 м х 3,12 м; фундамент, розміром 8,25 м х 5,73 м; добудова, розміром 3,77 м х 1,80 м; а також сараї.

Отже, відповідно до наявної в матеріалах справи інвентаризаційної справи № 105, яка документально підтверджує фактичне існування об`єкта нерухомого майна на час проведення технічної інвентаризації, містить його технічні характеристики, визначає їх фактичну площу та об`єми, а також засвідчує відповідність закінченого будівництвом до 05 серпня 1992 року житлового будинку, що не потребує прийняттю в експлуатацію, убачається, що станом на час отримання ОСОБА_8 свідоцтва про власності 07 березня 1992 року, домоволодіння складалося із житлового будинку, літ. «А»; сіней, літ. «а»; сараю, літ. «Б»; погрібу, літ. «Д».

Також убачається, що збільшення загальної площі житлового будинку на 87,6 кв. м обумовлене двоповерховою прибудовою, літ. «А1», яка має окремий від житлового будинку, літ. «А», вхід. При цьому житловий будинок, літ. «А», та двоповерхова прибудова, літ. «А1», не мають сполучення між собою.

Отже, відповідно до матеріалів технічної інвентаризації основна будівля житлового будинку, літ. «А», та прибудова, літ. «а», які збудовані у 1978 році, домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , не зазнали самочинної реконструкції, тобто не відбулась зміна їх конфігурації, площі та кількості приміщень, втручання в несучі конструкції, улаштування дверних прорізів у капітальних стінах тощо.

Натомість самочинними є тамбур, літ. «а1»; прибудова, літ. «а2»; жила прибудова, літ. «А1»; 2-й поверх, літ. «А1(1)», а також сараї, літ. «Й», літ. «К», які збудовані після 1992 року та не прийняті в експлуатацію у встановленому законом порядку.

З наведеним також погоджується і відповідач ОСОБА_5 у своїх поясненнях від 16 вересня 2021 року та від 10 лютого 2022 року, надісланих до суду першої інстанції.

Матеріали справи свідчать, що спірний житловий будинок не було зруйновано чи реконструйовано.

Таким чином, оскільки на час відкриття спадщини ОСОБА_8 на праві власності належали основна будівля житлового будинку, літ. «А», площею 86,1 кв. м; прибудова, літ. «а», площею 39,1 кв. м; сарай, літ. «Б», та погріб, літ. «Д», які не є самочинним будівництвом у відповідності до статті 376 ЦК України, норм Порядку, Інструкції № 127 та Методичних рекомендацій № 146, вказане нерухоме майно увійшло до спадкової маси після смерті спадкодавця.

Апеляційний суд не врахував наведених норм матеріального права, тому зробив помилковий висновок, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів, які б підтверджували право ОСОБА_8 на нерухоме майно домоволодіння на АДРЕСА_1 .

Установлено, що справа розглядалася судами неодноразово, з позовом до суду ОСОБА_1 звернувся у 2015 році.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, послався на правову позицію Верховного Суду про те, що не підлягають поділу (виділу) об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять об`єкти самочинно збудовані об`єкти, а також на Інструкцію щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна № 55, затверджену наказ Міністерства з питань житлово-комунального господарства України 18 червня 2007 року, проте ОСОБА_1 вимог про поділ (виділ) частки нерухомого майна не заявляв.

ОСОБА_1 у позові не вказував, що претендує на спадкування будівельних матеріалів, які входять до спадкової маси, у вигляді тамбура, літ. «а1»; прибудови, літ. «а2»; жилої прибудови, літ. «А1»; 2-го поверху, літ. «А1(1)», а також сараїв, літ. «Й», літ. «К», що являють собою самочинне будівництво.

Позивач просив визнати за ним право власності на 1/6 частки домоволодіння, свідоцтво про право власності на яке видано його матері та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на яке 07 березня 1992 року ОСОБА_8 видано свідоцтво про право власності.

Вказаний будинок з прибудовами знаходиться на земельній ділянці, яка відведена для будівництва, є окремим нерухомим майном, яке не зазнало змін, тому може бути об`єктом права власності.

Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Колегія суддів вважає, що відмова у позові ОСОБА_1 , як спадкоємця обов`язкової частки у спадщині після смерті матері, за умови, що відповідачі проживають та користуються усім спірним нерухомим майном, не є справедливим та свідчить про обмеження у реалізації його спадкових прав.

Відповідачі не довели належними та допустимими доказами, що житловий будинок, на який ОСОБА_8 видано свідоцтво про право власності, було реконструйовано, перебудовано чи змінено після 1992 року такою мірою, що його конфігурація та площа свідчили б про його самочинне будівництво.

Отже, врахувавши встановлені обставини справи у їх сукупності, заявлені сторонами вимоги, заперечення та пояснення, баланс прав та інтересів сторін, тривалість розгляду справи (майже 10 років), суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову ОСОБА_1 , який на час смерті матері ОСОБА_8 був інвалідом ІІІ групи, визнавши за ним у відповідності до вимог статті 1241 ЦК України у порядку спадкування обов`язкової частки у спадщині, право власності на 1/6 частки майна, яке увійшло до спадкової маси після смерті ОСОБА_8 .

Разом із тим встановлена судом першої інстанції обставина про те, що загальна площа житлового будинку домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , на яке 07 березня 1992 року ОСОБА_8 отримала свідоцтво про право власності, становить 187,2 кв. м, а житлова площа 106,0 кв. м, є помилковою та не відповідає матеріалам технічної інвентаризації (частини будівлі, рік побудови (до 1992 року)), оскільки прибудови, за рахунок яких відбулось збільшення загальної площі житлового будинку, збудовані після отримання ОСОБА_8 свідоцтва про право власності, не були прийняті в експлуатацію та є самочинними.

Таким чином, оскільки місцевий суд дійшов правильного висновку про задоволення позову ОСОБА_1 , проте помилково зазначив, що до спадкової маси після смерті ОСОБА_8 ввійшло нерухоме майно, право власності на яке у спадкодавця не виникло, тому висновок суду в цій частині слід виключити із судового рішення, що не впливає на правильне вирішення справи судом першої інстанції по суті спору.

Оскільки апеляційний суд допустив неправильне застосування норм матеріального права, постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 не можна вважати законною і обґрунтованою, тому вона підлягає скасуванню із залишенням в силі в цій частині рішення суду першої інстанції.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що апеляційний суд не встановив, які саме ознаки самочинного будівництва, визначені частиною першою статті 376 ЦК України, притаманні спірному нерухомому майну за адресою: АДРЕСА_1 , підтвердилися під час касаційного перегляду оскаржуваної постанови.

Колегія суддів не бере до уваги доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 376 ЦК України у правовідносинах щодо спадкування житлового будинку, який має самочинні перебудови, оскільки заявник не обґрунтував необхідності формування Верховним Судом правозастосовчої практики у справі, яка переглядається. Практика Верховного Суду у спірних правовідносинах є сталою, відмінність висновків обумовлено доказовою базою й фактичними обставинами конкретної справи.

Щодо вирішення зустрічних позовних вимог про усунення від права на спадкування

Як вказано вище, ОСОБА_7 звернувся із зустрічним позовом про усунення ОСОБА_1 від права на спадкування та визнання протиправним присвоєння йому групи інвалідності.

Згідно з абзацом 2 частини третьої статті 1224 ЦК України не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов`язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

Відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Верховний Суд доводи касаційної скарги оцінює з урахуванням предмета доказування у цій справі, встановлених судами обставин та їх правової оцінки відповідно до наданих сторонами доказів.

Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд зазначає, що у справах про усунення від права на спадкування, відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК України, суд має встановити сукупність таких обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи. Лише при одночасному настанні наведених обставин та їх доведеності в сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування.

Безпорадним необхідно розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який її потребував, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю. Тобто ухилення, пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Крім цього, суд має з`ясувати, чи потребував спадкодавець допомоги від спадкоємця за умови отримання її від інших осіб, чи мав спадкоємець матеріальну та фізичну змогу надавати таку допомогу.

Відповідні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 01 квітня 2019 року у справі № 752/12158/14-ц, від 25 березня 2019 року у справі № 766/810/17, від 11 лютого 2019 року у справі № 756/11676/16-ц, від 21 березня 2018 року у справі № 337/6000/15-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16-ц.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Встановивши обставини, які входять до предмета доказування, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач ОСОБА_7 , правонаступниками якого є його дружина та діти, не надали суду беззаперечних доказів, що померла ОСОБА_8 страждала на тяжку хворобу або знаходилася у безпорадному стані, потребувала допомоги саме від ОСОБА_1 , маючи ще двох синів, а також, що відповідач ОСОБА_1 , який є інвалідом ІІІ групи, ухилявся від надання допомоги своїй матері, усвідомлюючи свій обов`язок щодо утримання спадкодавця, мав можливість надавати таку допомогу, але не вчиняв необхідних дій.

Та обставина, що сторони не спілкувалися протягом тривалого часу, не свідчить про факт умисного ухилення ОСОБА_1 від надання допомоги.

Крім того, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про недоведеність позивачем порушення вимог законодавства під час встановлення ОСОБА_1 інвалідності, оскільки на підставі рішення Центральної військово-лікарської комісії МО України (витяг з протоколу № 16 від 21 лютого 2006 року) ОСОБА_1 змінено причину інвалідності. Рішення про третю групу інвалідності підтверджено. Причина інвалідності - «захворювання пов`язане з виконанням обов`язків військової служби при виконанні інтернаціонального обов`язку». При черговому огляді 17 березня 2009 року Миронівською міжрайонною МСЕК група інвалідності була встановлена довічно. Рішення про групу та причини інвалідності прийнято у відповідності до Наказу МОЗ України № 561 від 05 вересня 2011 року.

У наведених заявником постановах касаційного суду як приклад неврахування апеляційним судом під час розгляду справи викладених в них висновків, а саме постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 233/6868/15-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 491/1111/15-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 521/2087/16-ц, від 02 березня 2020 року у справі № 133/1625/18, від 19 травня 2020 року у справі № 453/968/17, від 30 червня 2020 року у справі № 521/19609/16-ц, від 26 січня 2021 року у справі № 359/9293/18, від 16 березня 2023 року у справі № 185/6281/21, від 22 березня 2023 року у справі № 156/1111/20, сформульовано висновок, що ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребує допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на ухилення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Отже, ухилення характеризується умисною формою вини.

При цьому необхідно враховувати поведінку особи, розуміння нею свого обов`язку щодо надання допомоги, її нагальну необхідність для існування спадкодавця, наявність можливості для цього та свідомого невиконання такою особою встановленого законом обов`язку.

У наведених постановах, відмовляючи у задоволенні позову про усунення особи від права на спадкування, суди виходили з недоведеності позивачем сукупності всіх обставин, а саме ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання, перебування спадкодавця в безпорадному стані та потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи.

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, надавши належну правову оцінку зібраним у справі доказам та встановленим на їх підставі обставинам, правильно дійшли до висновку, що позивач не довів одночасного настання всіх передбачених частиною п`ятою статті 1224 ЦК України обставин, необхідних для усунення від права на спадкування, а тому немає підстав для застосування такого крайнього заходу як усунення ОСОБА_1 від права на спадкування за законом після смерті його матері ОСОБА_8 .

Доводи касаційної скарги ОСОБА_5 про недослідження судами наявних у матеріалах справи доказів, зокрема актів обстеження житлово-побутових умов проживання ОСОБА_10 не заслуговують на увагу, спростовуються матеріалами справи та висновками судів щодо їх оцінки. Відповідні доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів попередніх інстанцій в частині вирішення зустрічних позовних вимог, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Колегія суддів не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 вчинив замах на життя спадкодавця, тому не має права на спадкування, оскільки такі обставини були предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанцій, яким надана належна правова оцінка.

Отже, оскільки посилання позивача на вчинення ОСОБА_1 замаху на життя спадкодавця не підтверджено належними та допустимими доказами, у суду відсутні правові підстави для усунення ОСОБА_1 від права на спадкування після смерті ОСОБА_10 відповідно до норми частини першої статті 1224 ЦК України.

Інші доводи касаційної скарги ОСОБА_5 є ідентичними доводам, що були викладені заявником в апеляційній скарзі, та є такими, що зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявників із висновками судів щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц зазначила, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Оскаржувані судові рішення в частині вирішення зустрічних позовних вимог містять вичерпні висновки суду апеляційної інстанції, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. У мотивувальній частині оскаржуваної постанови наведено дані про встановлені обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також надано оцінку всім доказам.

При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Частиною першою статті 410 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Частиною першою статті 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Верховний Суд дійшов висновку, що постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 не відповідає як нормам матеріального права, так і принципу справедливості правосуддя, у зв`язку із чим таке рішення не може вважатися законним і підлягає скасуванню із залишенням у силі в цій частині рішення суду першої інстанції на підставі статті 413 ЦПК України як помилково скасованого.

Касаційна скарга ОСОБА_5 підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_7 , правонаступниками якого є ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , залишенню без змін.

Розподіл судових витрат

Згідно із підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, крім іншого, з нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Верховний Суд в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61?39028св18) виснував: «частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи».

Звертаючись до суду з позовом у червні 2015 року, ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірі 243,60 грн.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 січня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

За подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 позивач сплатив судовий збір у розмірі 292,32 грн.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 29 березня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

За подання касаційної скарги на рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 заявник сплатив судовий збір у розмірі 584,64 грн.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 14 вересня 2016 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 скасовано і справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 червня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Постановою Київського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 червня 2022 року скасовано в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалено нове судове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Під час розгляду справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій розподіл судових витрат не здійснювався.

За подання касаційної скарги на постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 позивач сплатив судовий збір у розмірі 1 728,64 грн.

Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , скасування постанови суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на спадкове майно із залишення в цій частині рішення суду першої інстанції про задоволення позову ОСОБА_1 , судові витрати у виді судового збору, сплаченого ОСОБА_1 за подання позовної заяви, апеляційної та касаційних скарг підлягають відшкодуванню йому відповідачами.

Оскільки касаційну скаргу ОСОБА_5 залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в частині вирішення зустрічних позовних вимог у суді першої та апеляційної інстанції, а також у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Отже, підлягає відшкодуванню ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений останнім за подання позовної заяви у розмірі 243,60 грн, за подання апеляційної скарги у розмірі 292,32 грн та за подання касаційних скарг у розмірі 2 313,28 грн, а всього - 2 849,20 грн, по 569,84 грн кожним відповідачем.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 , яка є правонаступником ОСОБА_7 , залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Клапчук Федір Петрович, задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 скасувати та залишити в силі в цій частині рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 червня 2022 року.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 червня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_7 , правонаступниками якого є ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені позивачем у зв`язку з поданням позовної заяви, апеляційної та касаційних скарг у розмірі по 569 (п`ятсот шістдесят дев`ять) гривень 84 (вісімдесят чотири) копійки з кожного.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

А. С. Олійник

В. В. Сердюк