Справа № 135/211/24

Провадження № 22-ц/801/839/2024

Категорія: 101

Головуючий у суді 1-ї інстанції Корнієнко О. М.

Доповідач:Береговий О. Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 квітня 2024 рокуСправа № 135/211/24м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Берегового О.Ю. (суддя-доповідач),

суддів: Панасюка О.С., Шемети Т.М.,

за участю секретаря судового засідання: Куленко О.В.,

учасники справи:

заявник: ОСОБА_1 ,

заінтересована особа: Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області,

розглянув апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Ладижинського міського суду Вінницької області від 21 лютого 2024 року про відмову у відкритті провадження, постановлену місцевим судом під головуванням судді Корнієнка О.М., в цивільній справі за заявою ОСОБА_1 , з участю заінтересованої особи: Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про встановлення факту проживання,

встановив:

У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою, у якій просить встановити факт його постійного проживання в період з 26 квітня 1986 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Ладижин Вінницької області.

Заява обґрунтована тим, що 21 липня 2023 року за заявою ОСОБА_1 до сервісного центру № 11 в м. Ладижин Головного управління ПФ України у Вінницькій області в порядку екстериторіальності Головним управлінням ПФ України у м. Києві було прийнято рішення про відмову у призначенні пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Підставою для відмови стало те, що він не проживав станом на 01 січня 1993 року більше 4 років на території зони посиленого радіоекологічного контролю, а також йому не була зарахована початкова величина зниження пенсійного віку в два роки.

ОСОБА_1 вказує, що має статус постраждалої особи внаслідок Чорнобильської катастрофи, оскільки проживав на території зони посиленого радіоекологічного контролю більше 4 років. Йому було видано посвідчення постраждалої особи 4 категорії за № НОМЕР_1 .

Встановити факт проживання в місті Ладижин Вінницької області в період з 26 квітня 1986 року по 31 липня 1986 року йому необхідно для призначення пенсії відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Вирішити питання в позасудовому порядку заявник не може, оскільки жодного іншого механізму встановлення факту проживання не існує, тому звернувся до суду з відповідною заявою.

Ухвалою Ладижинського міського суду Вінницької області від 21 лютого 2024 року відмовлено у відкритті провадження у даній справі на підставі п.1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України.

Ухвала суду мотивована тим, що заява ОСОБА_1 не підлягає розгляду в окремому провадженні в порядку цивільного судочинства, оскільки порядок встановлення факту проживання, визначений відповідним законодавством в позасудовому порядку, а тому не може бути встановлений в порядку окремого провадження відповідно до глави6розділуІV Цивільного процесуального кодексу України.

Не погоджуючисьз вказаною ухвалою суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права та неправильним застосуванням норм процесуального права, просив суд ухвалу Ладижинського міського суду Вінницької області від 21 лютого 2024 року скасувати та вирішити питання про відкриття провадження у справі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що на переконання заявника суд попередньої інстанції не звернув увагу, що ОСОБА_1 має статус особи, постраждалої від наслідків Чорнобильської катастрофи про що йому видано посвідчення 4 категорії та він належить до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, а тому спір про право на отримання чорнобильського статусу відсутній. Також судом не враховано, що вирішення питання про встановлення факту проживання можливе тількив порядку цивільного судочинства в окремому провадженні, оскільки жодного іншого досудового механізму підтвердження проживання не існує.

01 березня 2024 року на адресу Вінницького апеляційного суду від представника Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він заперечив аргументи викладені в апеляційній скарзі вказавши, що суд прийшов до вірного висновку про відмову у відкритті провадження. Поряд з цим, зазначив, що існує позасудовий порядок установлення юридичного факту, при цьому ОСОБА_1 має можливість одержати документ, що засвідчує факт проживання у місцевості, звернувшись до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

В судове засідання апеляційного суду ОСОБА_1 не з`явився, про день та час судового розгляду повідомлений належним чином.

04 квітня 2024 року на адресу Вінницького апеляційного суду від представника заінтересованої особи ГУ ПФУу Вінницькійобласті надійшла заява, в якій просить розглянути справу без участі представника, а також зазначив, що при вирішення питання щодо вимог заявника покладається на розсуд суду.

Неявка сторін, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (ч.2 ст. 372 ЦПК України).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість ухвали в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам ухвала суду не відповідає.

У відповідності достатті 2 ЦПК Українизавданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною сьомою статті 19 ЦПК України визначено, що окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Відповідно до положень статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи, зокрема, про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

У судовому порядку встановлюються тільки такі факти, які мають юридичні наслідки і від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника і в судовому порядку можливе лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;

- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);

- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним.

Заявник ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою з метою встановлення юридичного факту для призначення пенсії із зменшенням пенсійного віку за ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», як потерпілому від наслідків Чорнобильської катастрофи, який належить встановити в судовому порядку судом цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України.

Згідно ізстаттею 4 ЦПК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК України).

Вирішуючи проблему єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2024 року справа №560/17953/21 (провадження №11-150апп23) відступила від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах стосовно юрисдикції спору, які викладено у постанові Великої Палати від 30 січня 2020 року у справі №287/167/18-ц (провадження №14-505цс19), у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 березня 2023року у справі №290/289/22-ц (провадження №61-13369св22), вказавши, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у позасудовому та судому порядку. Рішення стосовно фактів, що мають юридичне значення, прийняті у позасудовому порядку, можуть бути оскаржені до судів адміністративної юрисдикції. Натомість, юридичні факти, які належать встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України.

Також Велика Палата Верховного Суду виснувала, що неефективним є підхід до визначення юрисдикції спорів у судовому порядку про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в залежності від їх мети звернення та наявності у заявника певних цивільних прав та обов`язків, чи виникнення публічно-правових спорів із суб`єктами владних повноважень, оскільки це не сприятиме належному способу захисту порушеного права заявника, бо призведе до необхідності звертатися в суди різних юрисдикцій з доказуванням одних і тих же обставин, подій та фактів при поданні кожної позовної заяви.

Аналізуючи наведені вище норми процесуального закону, а також висновки Верховного Суду, колегія суддів приходить висновку про те, що чинне законодавство не передбачає іншого судового порядку підтвердження факту, що має юридичне значення, окрім як розгляд справ про встановлення факту, що має юридичне значення, в порядку цивільного судочинства, що узгоджується з правовою позицію Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 18 січня 2024 року, cправа № 560/17953/21.

Звертаючись до суду з даною заявою ОСОБА_1 просив встановити факт його проживання за відповідною адресою у місцевості, яка згідно з переліком населених пунктів, відноситься до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Заявник посилався на те, що встановлення вказаного факту необхідно йомудля призначення пенсії на пільгових умовах відповідно доЗакону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи",як потерпіломувід аваріїЧАЕС. Крімтого,в поданій до суду заяві ОСОБА_1 зазначив, що йому було видане посвідчення постраждалої особи 4 категорії за № 033817.

Передумовою для звернення до суду стала відмова Пенсійного фонду України Рішенням №025350009415 від 21 липня 2023 року щодо призначення пенсії за віком згідно п.2 ст. 55 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (а.с.9).

Відповідно до змісту заяви ОСОБА_1 та доказів долучених до неї, заявник просить встановити факт свого проживання у певний період і на певній території, оскільки прямих доказів реєстрації місця свого проживання за даний період він не має, однак, як стверджує заявник, у період часу з 09 квітня 1986 року по 20 листопада 1986 року після закінчення навчання та призову на військову службу він проживав в м. Ладижин Вінницької області у своєї сестри, але в цей період він там прописаний не був. Дану обставину він має намір довести свідками та іншими документами.

Колегія суддів також враховує, що у разі наявності у суду підстав вважати, що заявник має можливість отримати необхідний документ у позасудовому порядку, з урахуванням особливостей розгляду заяв в окремому провадженні, суд не позбавлений можливості з метою з`ясування обставин справи за власною ініціативою витребувати необхідні докази або ж зобов`язати заявника їх надати (п. 2 ст. 294 ЦПК України).

Як вже зазначалося вище, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 суд зазначав, що до судів адміністративної юрисдикції можуть бути оскаржені рішення стосовно фактів, що мають юридичне значення, прийнятті у позасудовому порядку.

При вирішенні питання про відкриття/відмову у відкритті провадження у справі за заявою про встановлення юридичного факту, суд першої інстанції не врахував, що будь-якого рішення щодо факту у позасудовому порядку стосовно заявника прийнято не було; суд також не з`ясував чи взагалі можливе ухвалення такого рішення (за даних обставин) на користь заявника, а також, яке юридичне значення матиме для заявника факт, який він просить встановити, та не зробив чіткого висновку, підлягає такий факт встановленню у позасудовому чи судовому порядку.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що суд першої інстанції зазначивши, що існує позасудовий порядок встановлення такого факту, не вказав яким саме нормативно-правовим документом це передбачено для прикладу, заява про встановлення факту належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, не підлягає розгляду судом, оскільки умови, за яких особа може бути віднесена до такої категорії, закріплені в ЗУ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Тобто, суд не з`ясував, якими мають бути подальші дії особи (після відмови у відкритті провадження в порядку цивільного судочинства), у разі якщо в органах місцевого самоврядування та/ або управління адміністративних послуг відсутня інформація щодо його зареєстрованого у встановленого законом порядку місця проживання у визначений заявницею період, а також не врахував, що відповідно до вимог ст. 29 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» у встановленому законом порядку можуть бути оскаржені лише рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб щодо внесення інформації до реєстру територіальних громад про зареєстроване або задеклароване місце проживання (перебування) особи та зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування).

У свою чергу, колегія суддів враховує, що відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення.

Стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Отже, висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для відкриття провадження у справі є помилковим. На переконання апеляційного суду справа про встановлення факту належить до цивільної юрисдикції.

У постанові від 18 січня 2024 року (справа №560/17953/21) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах стосовно юрисдикції спору, вказавши, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у позасудовому та судому порядку. Рішення стосовно фактів, що мають юридичне значення, прийняті у позасудовому порядку, можуть бути оскаржені до судів адміністративної юрисдикції. Юридичні факти, які належать встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України.

У пункті 122 Постанови від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вона відступає не від постанов у конкретних справах, а від висновку щодо застосування норм права при визначенні предметної юрисдикції спорів. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 521/21255/13-ц).

Відтак, з урахуванням того, що відсутній позасудовий порядок встановлення факту проживання особи на тій чи іншій території, апеляційний суд прийшов до висновку, що суд першої інстанції помилково послався на постанову Великої Палати ВС від 10 квітня 2019 року у справі № 162/760/17, в якій висловлено позицію, що факт проживання на певній території (за умови спору про право на пільгову пенсію) не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки Великою Палатою ВС у постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 зроблено відступ від такої правові позиції із зазначенням, що «…неефективним є підхід до визначення юрисдикції спорів у судовому порядку про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в залежності від їх мети звернення та наявності у заявника певних цивільних прав та обов`язків чи виникнення публічно-правових спорів із суб`єктами владних повноважень» (пункт 116), та чітко виснував, що «рішення стосовно фактів, що мають юридичне значення, прийняті у позасудовому порядку, можуть бути оскаржені до судів адміністративної юрисдикції. Юридичні факти, які належать встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України» (пункт 117).

З урахуванням наведеного, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції постановляючи оскаржувану ухвалу не врахував висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, тому ухвала суду першої інстанції постановлена з порушенням норм процесуального права, які регулюють питання юрисдикції загальних судів та відкриття провадження у справі, що призвело до постановлення помилкового висновку про відмову у відкритті провадження у справі.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя, оскільки не з`ясував чи передбачено чинним законодавством інший порядок встановлення факту проживання особи у певній період у зоні посиленого радіологічного контролю.

Тобто, Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Враховуючи вказані норми права, апеляційний суд приходить до висновку, що відмовляючи заявнику у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції обмежив права заявника на доступ до правосуддя.

Наведені в апеляційній скарзі доводи є суттєвими та дають підстави вважати, що суд першої допустив порушення норм процесуального права, що призвело до постановлення помилкової ухвали.

Відповідно до п. 3, 4 ч. 1ст. 379 ЦПК Українипідставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

За таких обставин ухвала суду підлягає скасуванню, а справа направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.374,379,381-384 ЦПК України, суд,-

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Ладижинського міського суду Вінницької області від 21 лютого 2024 року про відмову у відкритті провадження скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий О.Ю. Береговий

Судді О.С. Панасюк

Т.М. Шемета