Справа № 308/12877/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 лютого 2024 року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області:

під головуванням судді Іванова А.П.,

при секретарі судового засідання Боті О.І.,

за участю представника позивача Романець О.П. ,

представника відповідача Леміша О.О. ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в м. Ужгород, цивільну справу за позовною заявою керівника Ужгородської окружної прокуратури до Ужгородської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа ОСОБА_6 про скасування рішення Ужгородської міської ради, витребування земельних ділянок на користь територіальної громади м. Ужгорода в особі Ужгородської міської ради,

встановив:

09.11.2018 позивач Ужгородська місцева прокуратура (правонаступник Ужгородська окружна прокуратура) в особі керівника Кириленка Д. звернувся до суду із позовною заявою до відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , зазначивши третьою особою на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог ОСОБА_6 , в якому просить:

- визнати незаконним та скасувати пункт 1.24 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за №1882;

- витребувати від ОСОБА_4 земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:28:001:0199 площею 0,0026 га вартістю 22751,35 грн. на користь територіальної громади м. Ужгорода в особі Ужгородської міської ради (ідентифікаційний код юридичної особи 33868924);

- витребувати від ОСОБА_7 земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:28:001:0200 площею 0,0028 га вартістю 24501,40 грн. на користь територіальної громади м. Ужгорода в особі Ужгородської міської ради (ідентифікаційний код юридичної особи 33868924 );

- витребувати від ОСОБА_7 земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:28:001:0201 площею 0,0027 га вартістю 23626,35 грн. на користь територіальної громади м. Ужгорода в особі Ужгородської міської ради (ідентифікаційний код юридичної особи 33868924).

При цьому 05.04.2023 позивачем пункти 3-4 прохальної частини позову змінено й викладено в наступній редакції:

Витребувати від ОСОБА_8 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:28:001:0244 площею 0.0055 га на користь територіальної громади м. Ужгорода в особі Ужгородської міської ради (ідентифікаційний код юридичної особи 33868924).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 27 сесія 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 відбулася з порушенням вимог Конституції та законодавства України в цілому, що зокрема підтверджується матеріалами досудового розслідування. Вказує на те, що до міської ради відповідного скликання було обрано 60 депутатів. При цьому, як наголошує представник позивача, у голосуванні нібито брали участь депутати, котрі з об`єктивних причин не могли бути присутні на засіданні міської ради. Зазначає про те, що перед початком сесії 09.11.2015 о 10 год. 06 хв., у відповідності до ст. 34 Регламенту, згідно роздруківки ПТК «Віче», шляхом застосування персональних карток «Віче» зареєстровано 30 депутатів. В подальшому, 09.11.2015 о 10 год. 07 хв. проведено повторну реєстрацію, згідно роздруківки ПТК «Віче», шляхом застосування персональних карток «Віче» зареєстровано 33 депутати Ужгородської міської ради. Натомість серед присутніх, зокрема, значаться депутати ОСОБА_9 (пульт для голосування № 57), ОСОБА_10 (пульт для голосування № 33), ОСОБА_11 (пульт для голосування № 13) та ОСОБА_12 (пульт для голосування № 49), які як встановлено, не були присутні на сесії міської ради 09.11.2015 та персональну участь в голосування не приймали. Крім того позивач зазначає, що ОСОБА_13 , будучи депутатом Ужгородської міської ради, під час виникнення конфлікту інтересів не повідомив про нього в установленому порядку колегіальний орган Ужгородську міську раду і вчинив дії в умовах реального конфлікту інтересів на 27 сесії Ужгородської міської ради 6 скликання (4 пленарне засідання), взяв участь у голосуванні і голосував за рішення №1882 від 09.11.2015 «Про затвердження та відмову в затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок», тому в силу вимог ст. 67 ЗУ «Про запобігання корупції» підлягає скасуванню. Позивач зазначає, що передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється у разі відсутності плану зонування або детального плану території, а тому оскільки ні плану зонування, ні детального плану території за рахунок якої відведено земельну ділянку станом на прийняття рішення про їх відведення не було (такі прийняті лише на тій же сесії, без відповідного кворуму і не набрали законної сили) передача земельних ділянок відбулась з порушенням ст. ст. 19, 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». Тож, оскільки волевиявлення територіальної громади міста Ужгорода, як власника нерухомого майна на відведення земельних ділянок та передачу у власність, могло мати місце тільки за умови неухильного дотримання вимог законодавства Ужгородською міською радою при прийнятті спірних рішень та, натомість, прийняття оспорюваних усупереч вищенаведеним вимогам не може свідчити про наявність волі власника землі (територіальної громади) на вибуття з комунальної власності землі, що є підставою для його витребування на підставі ст. 388 ЦК України.

У позовній заяві також вказує, що звернення прокурора до суду в інтересах держави у сфері регулювання земельних відносин і охорони землі спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно - значимого питання щодо порядку та правомірності розпорядження земельної ділянки шляхом скасування відповідного рішення ради.

25.05.2023 постановлено ухвалу, якою співвідповідача ОСОБА_7 замінено на належного ОСОБА_5 , РНОКПП НОМЕР_1 , мешканку АДРЕСА_1 .

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав з викладеними в такому мотивами та просив суд позов задовольнити повністю.

Представник відповідача Ужгородської міської ради у судове засідання не з`явився.

10.01.2019 представник відповідача подав відзив на позовну заяву, в якій серед іншого зазначив, що прокурор є неналежним позивачем, належним чином не підтверджено обґрунтування щодо наявності підстав для представництва в інтересах держави тощо.

Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в судове засідання не з`явилися повторно, хоча про час та місце розгляду справи повідомлялися своєчасно та належним чином, клопотання про відкладення не подали.

07.12.2018 від відповідачки ОСОБА_4 надійшов відзив на позовну заяву, в якому вона серед іншого зазначає, що земельна ділянка за кадастровим номером 2110100000:28:001:0199 є відмінною від земельної ділянки, яка була передана у власність ОСОБА_3 на підставі оскаржуваного рішення, є самостійним окремим об`єктом, вона є забудованою гаражем, власником якого вона, а відтак за нормами ЗК України вона відповідно є і власником земельної ділянки, оскільки право власності на земельну ділянку є похідним.

09.01.2019 прокуратурою подано відповідь на вищевказаний відзив.

10.01.2019 представник відповідачки ОСОБА_7 адвокат Ільницький М.П. подав відзив, в якому серед іншого зазначив, що земельні ділянки за кадастровим номером 2110100000:28:001:0200 та 2110100000:28:001:0201 не вибували із володіння територіально громади, оскільки у відповідному вигляді ніколи не належали такій, а тому обґрунтування позивача не відповідає вимогам Закону.

15.03.2019 прокуратурою подано відповідь на вищевказаний відзив.

10.06.2019 представник відповідачки ОСОБА_7 адвокат Ільницький М.П. подав заперечення на відповідь на відзив.

Представник відповідача ОСОБА_5 адвокат Леміш О.О. просив відмовити у задоволенні позову в частині витруювання земельної ділянки від ОСОБА_5 , оскільки вона є добросовісним набувачем такої.

Третя особа ОСОБА_6 в судове засідання не з`явилася.

Заслухавши позицію представника позивача, представника відповідача ОСОБА_5 , дослідивши матеріали справи, оцінивши докази по справі, суд дійшов до наступного.

Відповідно до частини 2 статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Згідно із частиною 4 статті 42 ЦПК України у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб

За правилами статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Відповідно до частини 4 статті 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» №1697-VII від 14.10.2014 (далі - Закон №1697-VII), яка визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).

З аналізу частини 3 статті 23 Закону №1697-VII вбачається, що прокурор може представляти законні інтереси держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави в двох випадках:

- захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження,

- у разі відсутності такого органу.

Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу.

Тобто суд самостійно перевіряє, чи справді відсутній орган, що мав би для захисту інтересів держави звернутися до суду з таким позовом як заявив прокурор.

Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.

Іншими словами, прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює.

Відповідні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11.02.2020 у справі №922/614/19 (пункт 57 постанови).

Між тим, з обставин справи вбачається, що прокурор, звертаючись до суду з без визначення органу, уповноваженого на здійснення відповідних функцій щодо спірних відносин, вказує на відсутність у Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі - Держгеокадастр) повноважень на звернення до суду з відповідним позовом.

Слід вказати на те, що у відповідності до пункту 1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 №15 (далі - Положення №15) у редакції від 29.08.2017, яка діяла на момент звернення позивача до суду, Держгеокадастр є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань організовує та здійснює державний нагляд (контроль) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок.

За змістом статті 15-2 Земельного кодексу України в редакції, яка діяла на момент звернення представника позивача з відповідним позовом до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, у сфері земельних відносин, належить організація та здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за: веденням державного обліку і реєстрацією земель, достовірністю інформації про наявність та використання земель; дотриманням вимог земельного законодавства при набутті права власності на земельні ділянки за договорами купівлі-продажу, міни, дарування, застави та іншими цивільно-правовими угодами; дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.

Наведене свідчить, що органи Держгеокадастру можуть виконувати, зокрема, дві абсолютно різних функції, а саме:

1) функції розпорядника земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності від імені власника, яким є держава Україна, з усіма повноваженнями власника на захист права власності;

2) функції органу державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності.

При цьому відповідно до статті 10 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» в редакції від 28.12.2015 посадові особи Держгеокадастру та його територіальних органів, які є державними інспекторами у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель, в межах своїх повноважень мають право звертатися до суду з позовом щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.

Як вбачається з матеріалів справи, земельна ділянка за кадастровим номером 2110100000:28:001:0191, яку за оскаржуваним рішенням було передано у власність ОСОБА_3 , з цільовим призначенням «для будівництва індивідуальних гаражів по вул. Закарпатській» відносилася до земель комунальної власності, право розпорядження якою належить територіальній громаді Ужгородської міської ради.

Таким чином, територіальні органи Держгеокадастру в цьому разі не наділені повноваженнями щодо звернення до суду з позовними вимогами, заявленими у справі, яка розглядається.

Подібна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 09.09.2020 у справі №917/342/19, в постанові Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №910/7813/18, в постанові Верховного Суду від 25.09.2020 у справі №921/341/19.

Слід вказати на те, що Конституційний Суд України у рішенні від 08.04.1999 №3-рп/99, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» дійшов висновку, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Як вказує прокурор, звернення з даним позовом до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання щодо повернення земельної ділянки.

Суд зазначає про те, що захист інтересів держави в особі територіальної громади міста має здійснювати відповідна міська рада, проте, у разі, коли саме цей орган місцевого самоврядування вчинив дії у вигляді прийняття рішення, яке є незаконним та порушує інтереси держави в особі територіальної громади міста, правомірним є звернення до суду прокурора та визначення міської ради відповідачем, оскільки іншого органу місцевого самоврядування, який би міг здійснити захист інтересів держави в особі територіальної громади міста, не існує.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема у постановах Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №922/2383/16, від 24.09.2020 у справі №922/3272/18, від 31.03.2021 у справі №922/3272/18, в ухвалі від 01.09.2020 у справі №922/1441/19.

Враховуючи викладене, суд відхиляє доводи сторони відповідача про відсутність підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави у справі, яка розглядається, та приходить до висновку про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави.

Так, судом встановлено, що у 2010 році до Ужгородської міської ради Закарпатської області обрано 60 депутатів, що підтверджується відомостями з офіційного вебсайту Ужгородської міської ради.

27 сесією 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 прийнято рішення №1882 «Про затвердження та відмову в затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок», згідно з пунктом 1.24 якого затверджено проект землеустрою щодо відведення громадянці ОСОБА_3 земельної ділянки (кадастровий номер 21010100000:28:001:0191) площею 0,0080 га для будівництва індивідуальних гаражів по АДРЕСА_2 та передати її у власність.

Згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек,єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 141914885, дата та час формування: 19.10.2018 12:39:53, кадастровий номер ділянки: 21010100000:28:001:0191, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 785823921101, площа: 0,008 га, цільове призначення: для будівництва індивідуальних гаражів адреса: АДРЕСА_2 здійснено поділ об`єкта нерухомого майна 29.04.2016.

Право власності ОСОБА_3 на вказаний об`єкт нерухомості погашено.

В позовній заяві зазначено, що 29.04.2016 земельна ділянка за кадастровим номером 2110100000:28:001:0191 була поділена на три частини, та таким чином було сформовано три земельні ділянки за кадастровими номерами 2110100000:28:001:0199 площею 0,0026, за номером 2110100000:28:001:0200 площею 0,0028 га та за номером 2110100000:28:001:0201 площею 0,0027.

Витягом із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 05.11.2018 стверджується,що вартість земельної ділянки 21010100000:28:001:0199 становить 22751, 30 грн., 2110100000:28:001:0200 - 24501, 40 грн., 2110100000:28:001:0201 - 23626, 35 грн.

Згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 142000113, дата та час формування: 19.10.2018 17:32:43, кадастровий номер ділянки: 21010100000:28:001:0199, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 917459721101, площа: 0,0026 га, цільове призначення: для будівництва індивідуальних гаражів, адреса: АДРЕСА_2 власником значиться ОСОБА_4 , підстава виникнення права власності договір купівлі-продажу серія та номер 183 від 15.03.2017.

Земельні ділянки за кадастровими номерами 2110100000:28:001:0200 та номер 2110100000:28:001:0201, в свою чергу, відчужені за договорами купівлі-продажу серії та номер 275 та 274 відповідно від 14.05.2017 на користь ОСОБА_6 .

В свою чергу ОСОБА_6 вказані ділянки за договором купівлі-продажу серія та номер 1502 від 19.10.2017 відчужено на користь ОСОБА_7 .

Згодом земельні ділянки за кадастровими номерами 2110100000:28:001:0200 та 2110100000:28:001:0201, площею 0,0028 га та 0,0027 га відповідно, на підставі договору дарування нерухомого майна за № 537 від 16.11.2018, посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Петрик Н.В. зареєстровано за ОСОБА_14 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 .

В подальшому на підставі договору дарування нерухомого майна за №561 від 30.11.2018, посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Петрик Н.В., право власності на відповідні земельні ділянки зареєстровано за ОСОБА_8 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

В подальшому земельні ділянки за кадастровими номерами 2110100000:28:001:0200 та 2110100000:28:001:0201 об`єднано в єдину земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:28:001:0244 площею 0.0055 га, власником якої на даний час є ОСОБА_8 .

Означене стверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, зокрема №327845503 від 03.04.2023.

Разом з тим, судом встановлено, що старшим слідчим слідчого відділу Ужгородського відділу поліції ГУНП в Закарпатській області В.І. Пекарем здійснювалося досудове розслідування у кримінальному провадженні №42015070030000163 від 25.11.2015 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 366 КК України.

Листом вих. №36687/106/25/1-2017 від 23.11.2017 вказаний слідчий повідомив про виявлення у ході здійснення досудового розслідування факту здійснення не особистого голосування окремими депутатами органу місцевого самоврядування на четвертому пленарному засіданні XXVII сесії Ужгородської міської ради від 09.11.2015 та надав дозвіл на розголошення відомостей досудового розслідування із можливістю виготовлення копій з документів кримінального провадження №42015070030000163.

Як вже зазначалось, 09.11.2015 відбулось голосування за рішення Ужгородської міської ради №1882 від 09.11.2015 «Про затвердження та відмову в затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (проект №1626), відповідно до якого, оспорювану земельну ділянку передано у власність ОСОБА_3 (пункт 1.24 рішення).

Перед початком 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради, 09.11.2015 о 10 год. 06 хв., у відповідності до ст. 34 Регламенту, згідно з роздруківки ПТК «Віче», шляхом застосування персональних карток «Віче» зареєстровано 30 депутатів. В подальшому, 09.11.2015 о 10 год. 07 хв. проведено повторну реєстрацію, згідно роздруківки ПТК «Віче», шляхом застосування персональних карток «Віче» зареєстровано 33 депутати Ужгородської міської ради.

Відповідно до роздруківки ПТК «Віче», шляхом застосування персональних карток «Віче» щодо прийняття проекту рішення № 1626 за основу проголосувало 32 депутати Ужгородської міської ради.

Серед присутніх, зокрема, значаться депутати ОСОБА_9 (пульт для голосування № 57), ОСОБА_10 (пульт для голосування № 33), ОСОБА_11 (пульт для голосування № 13) та ОСОБА_12 (пульт для голосування № 49).

Відповідно до листа № 394 від 13.04.2016 командира військової частини НОМЕР_3 , полковника м/с Я.Р. Бекера, з 05.11.2015 по 08.12.2015 ОСОБА_9 перебував на стаціонарному лікуванні у травматологічному відділенні військової частини НОМЕР_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ).

Згідно з інформацією Державної прикордонної служби викладеної в листі № 5/13-93 від 07.04.2016 ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_11 з 08.11.2015 по 12.11.2015 перебував за межами Державного кордону України.

Свою відсутність на зазначеній сесії ОСОБА_12 підтвердив у розмові з журналістом телеканалу «Тиса», а ОСОБА_10 під час допиту у режимі телефонної розмови про, що складено відповідний рапорт.

Окрім того, встановлено, що ОСОБА_13 , будучи депутатом Ужгородської міської ради, під час виникнення конфлікту інтересів не повідомив про нього в установленому порядку колегіальний орган Ужгородську міську раду і вчинив дії в умовах реального конфлікту інтересів на 27 сесії Ужгородської міської ради 6 скликання (4 пленарне засідання) взяв участь у голосуванні і голосував за рішення № 1882 від 09.11.2015 «Про затвердження та відмову в затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок».

Згідно з Роздруківкою результатів голосування із зазначенням прізвищ депутатів Ужгородської міської ради на четвертому пленарному засіданні XXVII сесії Ужгородської міської ради VI скликання 09 листопада 2015 року за проект № 1626 «Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» в цілому, депутат ОСОБА_13 проголосував «ЗА». З даної Роздруківки також встановлено, що всього проголосувало 33 депутати, з них: «ЗА» - 32; «ПРОТИ» - 0; «УТРИМАЛОСЬ» - 0; «НЕ ГОЛОСУВАЛО» - 1. РІШЕННЯ ПРИЙНЯТО.

Прийняття оспорюваного рішення в умовах реального конфлікту інтересів та допущення ОСОБА_13 порушення вимог ст. 28, ч.2 ст. 35 Закону України «Про запобігання корупції» та ст. 59-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» підтверджено в постанові Ужгородського міськрайонного суду від 12.04.2017 у справі № 308/12880/16-п, якою ОСОБА_13 визнано винним у вчиненні адміністративних правопорушень, передбачених ч. 1, ч. 2 ст. 172-7 КУпАП. Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 11.07.2017 вказану постанову в цій частині залишено без змін.

Відповідно до ч. 6 ст. 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» (в редакції статті, яка діяла на час вчинення правопорушення) близькі особи - особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом і мають взаємні права та обов`язки із суб`єктом, зазначеним у частині першій статті 3 цього Закону (крім осіб, взаємні права та обов`язки яких із суб`єктом не мають характеру сімейних), у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі, а також - незалежно від зазначених умов - чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, зять, невістка, тесть, теща, свекор, свекруха, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням згаданого суб`єкта.

Статтею 35 Закону України «Про запобігання корупції» передбачено, що правила врегулювання конфлікту інтересів в діяльності Президента України, народних депутатів України, членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, суддів, суддів Конституційного Суду України, голів, заступників голів обласних та районних рад, міських, сільських, селищних голів, секретарів міських, сільських, селищних рад, депутатів місцевих рад визначаються законами, які регулюють статус відповідних осіб та засади організації відповідних органів.

Разом з тим у частині другій статті 35 Закону України «Про запобігання корупції» зазначено, що у разі виникнення реального чи потенційного конфлікту інтересів у особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, прирівняної до неї особи, яка входить до складу колегіального органу (комітету, комісії, колегії тощо), вона не має права брати участь у прийнятті рішення цим органом.

Відповідно до пункту 1.1.2 Методичних рекомендацій щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів, затвердженого рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції від 29.09.2017 № 839 (далі - Методичні рекомендації) «... депутат сільської ради в силу приписів статті 59-1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", якщо розгляд, підготовка чи прийняття рішення радою з певного питання утворює конфлікт інтересів у такого депутата, зобов`язаний самостійно публічно оголосити про це під час засідання ради, на якому розглядається відповідне питання. Контроль за дотриманням цих вимог, надання консультацій та роз`яснень покладається на постійну комісію, визначену відповідною радою».

За частиною другою статті 35 Закону член колегіального органу, у разі виникнення у нього реального чи потенційного конфлікту інтересів, не має права брати участь у прийнятті рішення цим органом, а його заява про конфлікт інтересів заноситься в протокол засідання колегіального органу.

Згідно з частиною першою статті 67 Закону України «Про запобігання корупції» нормативно-правові акти, рішення, видані (прийняті) з порушенням вимог цього Закону, підлягають скасуванню органом або посадовою особою, уповноваженою на прийняття чи скасування відповідних актів, рішень, або можуть бути визнані незаконними в судовому порядку за заявою заінтересованої фізичної особи, об`єднання громадян, юридичної особи, прокурора, органу державної влади, зокрема Національного агентства, органу місцевого самоврядування.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.03.2019 у справі №442/730/17 назвала помилковими висновки судів попередніх інстанцій, щодо відсутності підстав для скасування прийнятого рішення, де голос особи, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, не був вирішальним та не вплинув на правомірність прийняття цього рішення, а також, що чинним законодавством не передбачено необхідності безумовного скасування рішення органу місцевого самоврядування, прийнятого за наявності конфлікту інтересів.

Отже, для встановлення порушення процедури прийняття рішення, визначальним є сам факт участі депутата у голосуванні за наявності конфлікту інтересів (незалежно потенційного чи реального), а не вплив такого голосування на прийняте рішення з урахуванням наявності кваліфікованої більшості, необхідної для прийняття позитивного рішення колегіальним органом.

Прийняте в умовах реального конфлікту інтересів у одного з депутатів рішення органу місцевого самоврядування компрометує, спаплюжує таке рішення, та, як наслідок, нівелює довіру суспільства до органів місцевого самоврядування в цілому.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2018 року у справі № 459/2673/16 у подібних правовідносинах, оскільки у ньому міститься помилковий висновок, що наявність потенційного або реального конфлікту інтересів не тягне за собою автоматичної недійсності прийнятих рішень колегіального органу, а лише у визначених законом випадках може вплинути на втрату правомочності органу.

Аналогічна позиція Верховного Суду відображена й у постанові від 16.10.2019 у справі 445/2346/16-ц.

Крім того, Верховний Суд у постанові суду від 31.10.2018 у справі №810/2500/16 звертає увагу на помилковість висновку, що стаття 67 Закону України «Про запобігання корупції» не містить імперативного припису про обов`язковість визнання незаконним та скасування такого рішення, оскільки, альтернатива у вказаній статті зазначена, виключно, щодо вибору способу оскарження рішення прийнятого за наявності конфлікту інтересів (скасування органом або посадовою особою, уповноваженою на прийняття чи скасування відповідних актів, рішень, чи визнання незаконними рішень в судовому порядку), і не передбачає іншої компетенції суду, ніж визнання такого рішення незаконним, у порядку, встановленим процесуальним законом.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 21.09.2018 у справах № 237/2574/17, № 237/2242/17.

У свою чергу, відповідно до висновку Консультативної ради європейських суддів від 10.11.2017 № 20 однакове та уніфіковане застосування закону зумовлює загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність.

Оскільки, п. 1.26 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за №1882 прийнято за участі депутата Ужгородської міської ради ОСОБА_13 в результаті корупційних адміністративних правопорушень, передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 172-7 КУпАП у зв`язку із невиконанням останнім покладеного ст.ст. 28, 35 Закону України «Про запобігання корупції» зобов`язання щодо врегулювання конфлікту інтересів під час прийняття оспорюваного рішення, що встановлено постановою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12.04.2017, яка в частині залишена без змін постановою апеляційного суду Закарпатської області від 11.07.2017, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для задоволення позову в частині визнання незаконним та скасування пункту 1.24 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за №1882.

Щодо дотримання умов містобудування, аналізуючи обґрунтованість доводів представника позивача про недотримання Ужгородською міською радою вимог містобудівного законодавства, суд зазначає.

Рішення про передачу спірної земельної ділянки у власність прийняте 09.11.2015.

У зв`язку з цим правова оцінка спірним правовідносинам у відповідній частині повинна надаватися з урахуванням положень Земельного кодексу України в редакції від 01.07.2015 та положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 №3038-VI (далі - Закону №3038-VI).

Відповідно до частини 3 статті 24 Закону №3038-VI у разі відсутності плану зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього Закону, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється.З огляду на вказане, суд погоджується із аргументом представника позивача про те, що відсутність затвердженого детального плану територій або зонування унеможливлювало передачу спірної земельної ділянки.

Утім, зі змісту підстав позову вбачається, що представник позивача не заперечує проти наявності вказаних рішень. Натомість позовні вимоги обґрунтовує тим, що рішення про затвердження детального плану територій та зонування є нікчемними, не набрали чинності з огляду на відсутність кворуму у міської ради при їх прийнятті.

У цьому контексті суд наголошує на тому, що правомірність рішень про затвердження детального плану територій та зонування не є предметом правової оцінки у справі, що розглядається, зважаючи на те, що судовий розгляд здійснюється у межах заявлених позовних вимог.

Таким чином, зважаючи на те, що представник позивача не довів обставини відсутності затвердженого детального плану територій або зонування, підстави для застосування приписів частини 3 статті 24 Закону №3038-VI до спірних правовідносин та задоволення позовних вимоги з цих підстав відсутні.

З приводу вимоги позивача про витребування земельних ділянок, суд прийшов до наступного висновку.

Згідно з ч. 1 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Відповідно до ч. 5 вказаної статті, органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

З аналізу наведених норм випливає, що право комунальної власності має територіальна громада, а місцева рада лише реалізовує його від імені територіальної громади.

Тобто, спосіб реалізації Ужгородською місцевою радою права власності територіальної громади міста Ужгорода від імені територіальної громади повинен відповідати вимогам, передбаченим Конституцією та законами України.

Крім того, витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Частинами 1 та 3 статті 388 ЦК України передбачено, що Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

У постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц вказано, що наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Суд звертає увагу, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року).

Вирішуючи спір, суд мав належним чином з`ясувати обставини справи та надати їм правову оцінку, з урахуванням встановлених обставин справи за допомогою «трискладового тесту» як юридичної конструкції, який є засобом перевірки необхідності втручання в права особи, вирішити конфлікт між правами та інтересами держави як власника лісів та фізичних осіб, які набули ці земельні ділянки у власність.

Суд зауважує про те, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Отже, критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року).

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

У вимірі спірних правовідносин суд вказує на те, що можливість витребування земельної ділянки передбачена законом, а тому відповідає критерію законності втручання.

Крім того, витребування земельної ділянки переслідує легітимну мету, оскільки спрямоване на захист прав законного власника, як зазначалося вище - громади міста Ужгорода.

Згідно з роз`яснень, які містяться в п. 26 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 №5, відповідно до положень ч. 1 ст. 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в ч. 1 ст. 388 ЦК України....»

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, зроблено висновок, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

З матеріалів справи видно, що:

1) 09.11.2015 було винесено спірне рішення, на підставі якого гр. ОСОБА_3 набула права власності на земельну ділянку кадастровий номер 2110100000:28:001:0191 площею 0, 0080 га. Право власності на такий об`єкт нерухомого майна зареєстроване 13.11.2015.

2) 29.04.2016 проведена державна реєстрація поділу такої земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:28:001:0191 площею 0, 0080 га на три окремі земельні ділянки:

- земельна ділянка кадастровий номер 2110100000:28:001:0199 площею 0, 0026 га;

- земельна ділянка кадастровий номер 2110100000:28:001:0200 площею 0, 0028 га;

- земельна ділянка кадастровий номер 2110100000:28:001:0201 площею 0, 0027 га;

3) земельна ділянка кадастровий номер 2110100000:28:001:0199 набута ОСОБА_4 на підставі оплатної угоди купівлі продажу № 183 від 30.03.2017, яка була укладена між останньою та ОСОБА_3 ;

4) земельна ділянка кадастровий номер 2110100000:28:001:0200 та земельна ділянка кадастровий номер 2110100000:28:001:0201 набуті ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу № 1502 від 19.10.2017, тобто оплатної угоди, із ОСОБА_6 (третьою особою), яка в свою чергу набула право власності на такі на підставі оплатної угоди, згідно з договору купівлі-продажу, у ОСОБА_3

5) земельні ділянки за кадастровими номерами 2110100000:28:001:0200 та 2110100000:28:001:0201, площею 0,0028 га та 0,0027 га відповідно, на підставі договору дарування нерухомого майна за № 537 від 16.11.2018, посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Петрик Н.В. зареєстровано за ОСОБА_14 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 .

6) на підставі договору дарування нерухомого майна за №561 від 30.11.2018, посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Петрик Н.В., право власності на відповідні земельні ділянки зареєстровано за ОСОБА_8 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

7) земельні ділянки за кадастровими номерами 2110100000:28:001:0200 та 2110100000:28:001:0201 об`єднано в єдину земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:28:001:0244 площею 0.0055 га, власником якої на даний час є ОСОБА_8 .

Так, відповідачі, зокрема ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , виконали вимоги статей 1, 2, 4 та 182 ЦК України, статей 125 та 126 ЗК України, положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», їх право власності на земельні ділянки виникло на підставі чинних правочинів. Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно. Держава гарантує достовірність таких зареєстрованих прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Водночас згідно з договору купівлі-продажу № 1501 від 19.10.2017 ОСОБА_7 набуто на оплатній основі у ОСОБА_15 торгове приміщення площею 46, 8 кв. м. за адресою буд. АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна - 1338971021101, яке знаходиться на двох спірних земельних ділянках (кадастрові номери 2110100000:28:001:0200 та 2110100000:28:001:0201).

Згідно з інформаційної довідки №327845503 від 03.04.2023 наступним власником торгового приміщення значиться ОСОБА_14 на підставі договору дарування за №536 від 16.11.2018, посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Петрик Н.В., яке згодом передано ОСОБА_5 на підставі договору дарування №560 від 15.11.2018 дарувальником ОСОБА_14 .

При цьому 15.03.2017 за договором купівлі-продажу № 183 ОСОБА_4 набула у власність гараж, позн 5/1, розташований на земельній ділянці кадастровий номер 2110100000:28:001:0199 площею 0, 0026 га.

Частиною 1 ст. 120 ЗК України (в редакції чинній на момент набуття права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці) визначено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Враховуючи положення статті 120 ЗК України, перехід права власності на торгове приміщення й гараж відповідно тягне за собою і виникнення у відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відповідного речового права на земельну ділянку, на якій таке торгове приміщення й гараж розміщено.

Виходячи із вищенаведеного, можна констатувати, що індивідуально визначеної речі - земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:28:001:0191, яка була первинно відведена ОСОБА_3 , вже не існує.

Така нова річ, а саме земельні ділянки кадастрові 2110100000:28:001:0199 та 2110100000:28:001:0244, разом із торговим приміщенням й гаражем, розміщеним на таких, не вибувала із володіння територіальної громади і ніколи у відповідному вигляді не належали територіальній громаді.

Відповідно, твердження позивача щодо незаконного вибуття земельних ділянок кадастрові номери 2110100000:28:001:0199 та 2110100000:28:001:0200 й 2110100000:28:001:0201 (наразі об`єднана 2110100000:28:001:0244) із володіння територіальної громади, внаслідок відсутності волевиявлення останньої, підтвердження належними та допустимими доказами не знаходить.

Так, суд зауважує, що твердження позивача про те, що витребування спірних земельних ділянок на користь територіальної громади міста Ужгорода відповідають суспільному та/або публічному інтересу не підтверджено відповідними доказами. Так, нічим не доведено, що передача таких земельних наділів у більш ефективне приватне використання, з розміщенням на нього торгових приміщень, не відповідає суспільному інтересу чи порушує його, а повернення таких земельних ділянок у комунальну власність такому суспільному інтересу відповідають.

Окрім цього, на думку суду, таке втручання порушує справедливий баланс між вимогами загального інтересу суспільства та вимогам захисту основоположних прав людини, є явно непропорційним і покладає на відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які протиправних дій по відведенню земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:28:001:0191 відповідачу ОСОБА_3 у приватну власність, набули право власності на земельні ділянки, які виділено з останньої, за чинними правочинами, є власниками майна, яке розміщене на частині вже неіснуючої земельної ділянки, індивідуальний надмірний тягар.

Відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не можуть бути позбавленими права власності за те, що територіальна громада міста Ужгорода у особі уповноважених органів та інститутів порушила правила належного урядування та принцип правової визначеності, за дотримання яких вона сама і є відповідальною. Неузгодженості та неврегульованості щодо пленарного засідання 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради, яке відбулося 09.11.2015, з питань землекористування, планування та забудови території міста, судові тяжби з цього приводу, тощо, є доказом саме неналежного урядування, вина і відповідальність за які у вигляді позбавлення права власності на майно не може покладатися на відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

З огляду на вищевказане позов в частині витребування від ОСОБА_4 земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:28:001:0199 та від ОСОБА_8 земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:28:001:0244 на користь територіальної громади м. Ужгорода в особі Ужгородської міської ради до задоволення не підлягає.

У відповідності до положень статті 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Керуючись положеннями статті 89 ЦПК України суд, оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду зазделегіть встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У відповідності до положень частини 1 статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

В силу приписів статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи висновок суду про часткове задоволення позову, відповідно до статті 141 Цивільного процесуального кодексу України судові витрати у вигляді судового збору слід покласти на відповідача - Ужгородську міську раду, пропорційно задоволеним вимогам.

Керуючись статтями 12, 13, 18, 81, 259, 263-265,354 ЦПК України, суд

ухвалив :

Позов задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати пункт 1.24 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за № 1882.

Стягнути з Ужгородської міської ради (код ЄДРПОУ 33868924, місцезнаходження: 88000, м. Ужгород, пл. Поштова, 3) на користь Закарпатської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02909967, місцезнаходження: 88000, Закарпатська обл., місто Ужгород, вул. Коцюбинського, буд. 2 А) суму сплаченого судового збору у 7048 (сім тисяч сорок вісім) гривень 00 копійок.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Закарпатського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Ужгородського

міськрайонного суду А.П. Іванов