ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 березня 2024 року

м. Київ

справа № 2о-30/2009

провадження № 61-444св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

заінтересовані особи: Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради, Львівське комунальне підприємство «Добробут-401», Львівська міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Білевич Христина Орестівна, на постанову Львівського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року в складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А.В., у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради, Львівське комунальне підприємство «Добробут-401», Львівська міська рада, про встановлення факту, що має юридичне значення,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст заяви

У грудні 2008 року ОСОБА_1 звернулася до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.

Заява мотивована тим, що на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення шляхом викупу від 19 вересня 2003 року № 881, вона набула у власність нежитлове приміщення, площею 29,4 кв. м, на АДРЕСА_1 .

Вказувала, що на час придбання вказаного приміщення вона користувалася ще одним нежитловим приміщенням у цьому ж будинку, площею 17,1 кв. м, яке позначене на поверховому плані під літерою «22-1» і яке вона також мала намір викупити, однак, їй було відмовлено, оскільки приміщення не було зареєстроване за територіальною громадою міста Львова, не мало реєстраційного посвідчення і, відповідно, не могло бути відчужене.

Водночас, їй повідомлено, що у майбутньому вказане приміщення приєднають до вже купленого нею нежитлового приміщення і вона може користуватися ним за призначенням, тому нею за власні кошти здійснено ремонт у цьому приміщенні.

Однак, у 2007 році в управлінні комунального майна вона дізналася, що приєднання приміщення під літерою «22-1» до належних їй приміщень є неможливим, оскільки воно не межує з ними, а також не може бути об`єктом оренди, оскільки не має окремого входу.

Заявник вказувала, що користується приміщенням з 1990 року, здійснила у ньому ремонт, є добросовісним користувачем і жодних претензій щодо використання нею цього приміщення ні від мешканців будинку, ні від ЖЕК чи органів місцевого самоврядування не виникало.

З урахуванням викладеного, просила суд встановити факт належності їй на праві приватної власності нежитлового приміщення, позначеного на поверховому плані під літерою «22-1», загальною площею 17,1 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Шевченківський районний суд м. Львова рішенням від 10 березня 2009 року заяву ОСОБА_1 задовольнив.

Встановив факт належності ОСОБА_1 на праві приватної власності нежитлового підвального приміщення, загальною площею 17,1 кв. м, яке розташоване в будинку АДРЕСА_1 і позначено на поверховому плані літерою «22-1».

Зобов`язав обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» провести державну реєстрацію цього рішення.

Судове рішення мотивовано тим, що заявник з 1990 року відкрито володіє та користується нежитловим підвальним приміщенням «22-1» у будинку АДРЕСА_1 , що відповідно до положень статті 344 ЦК України є підставою для набуття права власності на нього.

Рішення суду першої інстанції оскаржила Львівська міська рада, як особа, яка не брала участі у справі, посилаючись на те, що оскаржуваним рішенням вирішено питання про її права та законні інтереси. Львівська міська рада зазначала, що первинна реєстрація права власності на будинок у цілому за адресою: АДРЕСА_1 , була здійснена 15 серпня 2003 року за територіальною громадою міста Львова в особі Львівської міської ради на підставі рішення Шевченківського райвиконкому від 14 квітня 1987 року № 192, тому Львівська міська рада є власником і нежитлового підвального приміщення, загальною площею 17,1 кв. м, за вказаною адресою. Львівська міська рада звертала увагу, що оскільки будинок у цілому перебуває в комунальній власності, то і всі нежитлові приміщення у ньому, які не приватизовані та не відчужені у приватну чи державну власність на підставі правочинів, залишаються у комунальній власності. Міська рада вказувала на те, що рішення про відчуження комунального майна, площею 17,1 кв. м у будинку АДРЕСА_1 не приймалося, тому, таке майно вибуло з комунальної власності неправомірно, поза волею власника майна.

Львівський апеляційний суд постановою від 04 червня 2021 року апеляційну скаргу Львівської міської ради задовольнив, рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 березня 2009 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовив.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що набуття права власності на нерухоме майно на підставі судового рішення про встановлення факту, що має юридичне значення, суперечить вимогам закону, зокрема, положенням статті 328 ЦК України. Колегія суддів звернула увагу, що встановлення факту належності особі нерухомого майна на праві власності в судовому порядку не передбачено процесуальним законодавством, чинним на момент звернення ОСОБА_1 до суду.

Верховний Суд постановою від 20 липня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнив частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 04 червня 2021 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанову касаційного суду мотивовано тим, що, переглядаючи рішення суду першої інстанції за скаргою Львівської міської ради, яка не брала участі у справі, апеляційний суд не з`ясував та не зробив висновків з приводу того, чи вирішувалися судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки саме Львівської міської ради. Тому апеляційний суд зробив передчасний висновок про скасування рішення суду першої інстанції за скаргою Львівської міської ради.

Львівський апеляційний суд ухвалою від 29 серпня 2022 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою Львівської міської ради закрив.

Апеляційний суд, закриваючи апеляційне провадження, виходив із недоведеності заявником обставин щодо вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки Львівської міської ради, оскільки у матеріалах справи відсутні відомості про реєстрацію спірного майна за територіальною громадою м. Львова та його неправомірного вибуття із комунальної власності.

Верховний Суд постановою від 05 квітня 2023 року касаційну скаргу Львівської міської ради задовольнив. Ухвалу Львівського апеляційного суду від 29 серпня 2022 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Скасовуючи ухвалу апеляційного суду, колегія суддів виходив з того, що, закриваючи апеляційне провадження у цій справі, апеляційний суд не надав оцінки доданим до апеляційної скарги відомостям з Реєстру прав власності на нерухоме майно про те, що 15 березня 2003 року за територіальною громадою в особі Львівської міської ради, на підставі рішення Шевченківського райвиконкому м. Львова від 14 квітня 1987 року № 192 було зареєстроване право комунальної власності на будинок АДРЕСА_1 загальною площею 968,1 кв. м (номер запису 5786). Вказане підтверджується також договором купівлі-продажу нежитлового приміщення шляхом викупу від 19 вересня 2003 року № 881. Також, посилаючись на те, що міською радою не надано доказів належності спірного майна до комунальної власності, апеляційний суд не зазначив, яку ж форму власності мало спірне майно на час виникнення спірних правовідносин.

Під час нового розгляду Львівський апеляційний суд постановою від 21 листопада 2023 року апеляційну скаргу Львівської міської ради задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 березня 2009 року скасував.

Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту належності на праві приватної власності нежитлового приміщення під літерою «22-1» за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 17,1 кв. м, - залишив без розгляду.

Залишаючи заяву ОСОБА_1 без розгляду, апеляційний суд виходив з того, під час розгляду цієї справи встановлено існування спору про право, який повинен вирішуватися в порядку позовного провадження.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

06 січня 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Білевич Х. О., через систему «Електронний суд», звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року та закрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою Львівської міської ради.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права, без урахування висновків щодо застосування цих норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 2-3887/2009 (провадження № 14-36цс21), від 23 жовтня 2019 року в справі № 598/175/15 (провадження № 14-363цс19), у постанова Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 904/5047/18, від 26 квітня 2023 року в справі № 2-5870/07 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що Львівська міська рада була обізнана з тим, що ОСОБА_1 є власником спірного приміщення, оскільки Департамент економічної політики Львівської міської ради 31 березня 2016 року погоджував режим роботи магазину «Ксенія», який розташований у спірному приміщенні, а Департамент містобудування Львівської міської ради погоджував заяву щодо експлуатації спірного майна листом від 11 вересня 2015 року № 24-228.

Зазначає, що при поданні апеляційної скарги Львівська міська рада пропустила строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, оскільки з оскаржуваним рішенням міська рада ознайомилась 04 листопада 2019 року, а апеляційну скаргу подала лише 08 липня 2020 року. У зв`язку з чим вважає, що суд апеляційної інстанції безпідставно поновив Львівській міській раді строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, чим порушив принцип правової визначеності та право ОСОБА_1 на справедливий судовий розгляд, що становить непропорційне втручання у її право власності.

Крім того, зазначає, що на час виникнення спірних правовідносин спірне приміщення належало до допоміжних приміщень, тому перебувало у спільній сумісній власності власників квартир цього будинку і не перебувало у комунальній власності.Матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів, які підтверджували порушення прав чи охоронюваних законом інтересів Львівської міської ради та належності міській раді на праві власності спірного приміщення.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Шевченківського районного суду м. Львова.

У лютому 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 19 вересня 2003 року між ОСОБА_1 та управлінням ресурсів Львівської міської ради укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення шляхом викупу № 881 , за умовами якого ОСОБА_1 придбала нежитлове підвальне приміщення площею 29,4 кв. м на АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 з 1990 року користувалася ще одним нежитловим приміщенням у цьому ж будинку площею 17,1 кв. м, яке позначено на поверховому плані «22-1».

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Постанова апеляційного суду відповідає вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 234 ЦПК України 2004 року (в редакції, чинній на час ухвалення судом першої інстанції рішення суду) окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Аналогічні положення містяться у частині першій статті 293 ЦПК України.

За змістом пункту 5 частини другої статті 234, частини другої статті 256 ЦПК України 2004 року суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Аналогічні положення містяться у пункті 5 частини другої статті 293 ЦПК України.

Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (частина шоста статті 294 ЦПК України 2004 року).

Аналогічні положення містяться у частині четвертій статті 315 ЦПК України, згідно з якою суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

Пленум Верховного Суду України у пунктах 1, 2 постанови від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» судам роз`яснив, що в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. У тому разі, коли буде виявлено, що встановлення підвідомчого судові факту пов`язане з вирішенням спору про право, суд відмовляє в прийнятті заяви до розгляду.

Справи про встановлення юридичних фактів можуть бути предметом розгляду суду в порядку окремого провадження за таких умов: факти, які підлягають встановленню, повинні мати юридичний характер, тобто відповідно до закону викликати юридичні наслідки: виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав заявника. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети - ні.

Окреме провадження є безспірним, оскільки в ньому не розглядається матеріально-правовий спір, а можуть встановлюватися тільки факти та стани, які мають юридичне значення, а також підтверджуватися наявність чи відсутність неоспорюваних прав.

Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи за заявою фізичних осіб про встановлення фактів, якщо їх встановлення не пов`язується з наступним вирішенням спору про право і чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження з`ясується, що має місце спір про право, суд залишає заяву без розгляду та роз`яснює заявникові, що він має право звернутися до суду з позовом на загальних підставах.

Таким чином, визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням спору про право цивільне.

Під спором про право необхідно розуміти певний стан суб`єктивного права; спір є суть суперечності, конфлікт, протиборство сторін, спір поділяється на матеріальний і процесуальний. Таким чином, виключається під час розгляду справ у порядку окремого провадження існування спору про право, який пов`язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням наявності суб`єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають у реалізації такого права.

Звертаючись до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заявник ОСОБА_1 посилалася на те, що вона більше 10 років користується нежитловим приміщенням площею 17,1 кв. м, яке позначене на поверховому плані під літерою «22-1» і знаходиться на АДРЕСА_1 , однак не може його купити, оскільки воно не зареєстроване за територіальною громадою міста Львова на праві комунальної власності, не має реєстраційного посвідчення. У зв`язку з чим просила суд встановити факт належності їй на праві приватної власності спірного нежитлового приміщення.

Задовольняючи заяву ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що заявник із 1990 року відкрито володіє та користується спірним нежитловим підвальним приміщенням, що відповідно до положень статті 344 ЦК України є підставою для набуття нею права власності за набувальною давністю.

Суд апеляційної інстанції, виявивши спір про право, дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішення місцевого суду та залишення заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, без розгляду.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, оскільки такі висновки відповідають як нормам матеріального права так і нормам процесуального права.

Верховний Суд звертає увагу на те, що встановлення факту належності на праві приватної власності нерухомого майна в порядку окремого провадження не допускається, оскільки вимога про визнання права власності завжди свідчить про існування спору про право, а тому вона може розглядатися виключно в позовному провадженні.

У зв`язку з чим, суд апеляційної інстанції, врахувавши те, що у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, заявник зазначала, що встановлення такого факту має значення для подальшого оформлення права власності на спірне нерухоме майно, Львівська міська рада заперечує право заявника на спірну нежитлове приміщення, дійшов обґрунтованого висновку, що вказаний спір повинен розглядатися в порядку позовного провадження.

З урахуванням наведеного, беручи до уваги, що розгляд цієї заяви не захистить право, яке заявник вважає порушеним, породжує певний судовий спір, зважаючи на те, що заява ОСОБА_1 пов`язане із вирішенням питання щодо права власності на нерухоме майно, а саме визнання права власності на спірне нежитлове приміщення у порядку, передбаченому статтею 344 ЦК України, Верховний Суд вважає, що із заяви ОСОБА_1 наявний спір про право, який має вирішуватися у порядку позовного провадження. У зв`язку з чим відсутні підстави для скасування постанови апеляційного суду про залишення заяви ОСОБА_1 без розгляду.

Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року в справі № 465/3041/16-ц (провадження № 61-4250св18), від 26 травня 2021 року в справі № 2-378/06/05 (провадження № 61-21128св19).

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно поновив Львівській міській раді строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції чим порушив принцип правової визначеності та право ОСОБА_1 на справедливий судовий розгляд не може бути взято колегією суддів до уваги з огляду на таке.

У постанові від 06 лютого 2019 року в справі № 361/161/13-ц (провадження № 61-37352сво18) Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду зазначив, що згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Загальновизнане положення про дію цивільних процесуальних норм у часі передбачає, що незалежно від часу відкриття провадження у справі, при здійсненні процесуальних дій застосовуються той процесуальний закон, який діє на момент здійснення таких дій. Отже, процедура апеляційного оскарження визначається на момент подачі апеляційної скарги.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з частинами першою, третьою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов`язки учасника справи.

Так, законодавець визначає коло осіб, наділених процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи -учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Відповідно до пункту 4 частини першої, частини другої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. Незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.

Норми, які регулюють строки подання скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності.

У статтях 127, 357, 358 ЦПК України не визначено конкретного переліку причин, що відносяться до поважних і можуть бути підставою для поновлення пропущеного процесуального строку. Проте суд апеляційної інстанції, керуючись верховенством права та основними засадами судочинства, повинен надати оцінку наведеним особою, яка подає апеляційну скаргу, обставинам на предмет поважності причин пропуску строку, встановити чи поновлення такого строку не буде втручанням у принцип юридичної визначеності з врахуванням балансу суспільного та приватного інтересу.

У справі, яка переглядається, з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції звернулася особа, яка не брала участі в розгляді справи судом першої інстанції, - Львівська міська рада, вважаючи, що рішенням місцевого суду вирішено питання про її права та обов`язки.

При цьому на стадії відкриття апеляційного провадження судом встановлено, що Львівська міська рада як особа, яка не брала участі у справі, дізналася про існування рішення місцевого суду лише у листопаді 2019 року, та, отримавши 02 липня 2020 року його копію, вже 08 липня 2020 року подала апеляційну скаргу.

Таким чином, навівши належне мотивування для визнання причин пропуску Львівською міською радою строку на апеляційне оскарження поважними, апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність підстав для його поновлення.

Посилання в касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 2-3887/2009 (провадження № 14-36цс21), від 23 жовтня 2019 року в справі № 598/175/15 (провадження № 14-363цс19), у постанова Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 904/5047/18, від 26 квітня 2023 року в справі № 2-5870/07, не може бути взято колегією суддів до уваги, оскільки оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не суперечить наведеним у касаційній скарзі правовим висновкам Верховного Суду, підстави касаційної скарги не підтвердилися. Апеляційний суд встановив, що між заявником та Львівською міською радою існує спір про право цивільне, що розглядається судом в іншому судовому провадженні, тобто встановили реальність спору про право, а тому у справі, що переглядається, немає підстав для розгляду заяви у порядку окремого провадження.

Верховний Суд встановив, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваного судового рішення. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Переглянувши у касаційному порядку судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням того, що суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що судові рішення не суперечать правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у наведених у касаційній скарзі постановах.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Білевич Христиною Орестівною, залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко