Постанова

Іменем України

26 березня 2024 року

м. Київ

справа № 750/6086/23

провадження № 61-18582св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Сердюка В. В.

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 29 червня 2023 року у складі судді Требух Н. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року у складі колегії суддів Онищенко О. І.,Мамонової О. Є., Шитченко Н. В.,

за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про захист прав споживача та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживача.

Вказував, що 03 квітня 2008 року між ним та банком було укладено договір про іпотечний кредит № CNGLGI0000006778, на підставі якого він отримав кредит у розмірі 101 000,00 грн.

06 серпня 2008 року між ними укладена додаткова угода, відповідно до якої банк зобов`язався надати позичальникові кредитні кошти шляхом перерахування на рахунок на строк з 06 серпня 2008 року по 03 квітня 2018 року включно строковий кредит у розмірі 21 490,24 доларів США на придбання нерухомості.

21 липня 2021 року із судового рішення у справі № 751/4015/15-ц він дізнався, що 08 серпня 2008 року банком погашено кредит за договором

від 03 квітня 2008 року станом на 06 серпня 2008 року в сумі 99 714,71 грн; додаткова угода від 06 серпня 2008 року не є окремим договором про надання кредиту, а є продовженням кредитних правовідносин за договором

від 03 квітня 2008 року; додатковою угодою від 06 серпня 2008 року розмір кредиту встановлено в сумі 21 490,24 доларів США; з 06 серпня 2008 року він безпідставно сплачував відповідачу грошові кошти в доларах США в натурі за резервування ресурсів; з 06 серпня 2008 року відповідач незаконно стягував пеню за несвоєчасне виконання зобов`язання; з 03 серпня 2008 року відповідач не збільшував розмір відсоткової ставки з 15 % до 25,08 % річних, тобто він дізнався про недобросовісність працівників банку та що банк діяв у заборонений частиною третьою статті 13 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спосіб з метою умисного завдання йому матеріальних збитків.

Зазначав, що додаткова угода до кредитного договору є нікчемною відповідно до частини шостої статті 633 ЦК України, що відповідач ввів його в оману щодо природи правочину, який вчиняється додатковою угодою, змусивши укласти угоду, якою передбачив зміну реального розміру заборгованості в національній валюті гривні на фальшивий облік заборгованості в доларах США у набагато більшому розмірі та підвищив відсоткову ставку за користування кредитом з 15 % до 17,04 %. Банк не надавав йому грошові кошти в доларах США.

Банк ввів його в оману щодо правової природи додаткової угоди, стосовно розміру заборгованості, її складових, розміру еквівалента боргу у доларах США, щодо резервування ресурсів та валютних ризиків. Його заява про продаж іноземної валюти від 06 серпня 2008 року не містить обов`язкових реквізитів, відповідач не мав повноважень перерахувати для продажу грошові кошти у доларах США, яких не існувало та якими він не мав права розпоряджатися.

Пунктом 3 частини п`ятої статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» (далі - Закон про споживачів) встановлена підстава недійсності несправедливих умов у договорах із споживачами про надання споживчого кредиту, а саме положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Банк перерахував на погашення гривневого кредиту суму у доларах США за власним курсом валют, а не офіційним курсом Національного банку України. Відповідач не попереджав його про валютні ризики.

Просив визнати недійсною додаткову угоду від 06 серпня 2008 року до договору про іпотечний кредит від 03 квітня 2008 року № CNGLGI0000006778, укладену між ним та АТ КБ «ПриватБанк»; скасувати нарахування кредитної заборгованості, відсотків, комісій, штрафів, пені та інших нарахувань відповідно до умов додаткової угоди; визнати незаконними дії АТ КБ «Приватбанк» щодо погашення його заборгованості за договором про іпотечний кредит від 03 квітня 2008 року в сумі 99 714,71 грн; скасувати погашення заборгованості за договором про іпотечний кредит.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду

29 червня 2023 року рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова в задоволенні позову відмовлено.

13 вересня 2023 року постановою Чернігівського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 29 червня 2023 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що оспорювана ОСОБА_1 додаткова угода від 06 серпня 2008 року до договору про іпотечний кредит від 03 квітня 2008 року № CNGLGI0000006778 є невід`ємною частиною договору, передбачає погоджену сторонами зміну умов основного зобов`язання. Сторони, підписавши угоду, досягли згоди щодо усіх її істотних умов, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Позичальник погодився, що станом на день підписання угоди залишок заборгованості за договором про іпотечний кредит від 03 квітня 2008 року № CNGLGI0000006778 складає 99 714,71 грн, що еквівалентно 21 490,24 доларів США.

Доводи позивача про те, що відповідач не виконав визначений в пункті 8.1 додаткової угоди обов`язок і не перерахував грошові кошти в сумі 21 490,24 доларів США, суди визнали безпідставними, оскільки ОСОБА_1 особисто подав заяву про зміну умов кредитування, яке було здійснено шляхом викладення договору про іпотечний кредит від 03 квітня 2008 року № CNGLGI0000006778 в іншій редакції. Суди зазначили, що докази стосовно здійснення тиску на позичальника з боку банку з метою укладення додаткової угоди у матеріалах справи відсутні.

Суди встановили, що позичальник відповідно до заяви № 1 про продаж іноземної валюти особисто доручив банку продати за українські гривні грошові кошти в розмірі 21 490,24 доларів США з призначенням платежу: перерахування коштів за кредитним договором від 03 квітня 2008 року № CNGLGI0000006778. Твердження ОСОБА_1 , що додатковою угодою внесені несправедливі та незаконні умови у правовідносини за договором, суди визнали безпідставними, зазначили, що позивач не довів факт умисних дій чи умисної бездіяльності банку з метою введення його в оману та відсутність вільного волевиявлення на укладення додаткової угоди, як і не довів факт замовчування банком наявності обставин, які могли б перешкодити підписанню оспорюваної угоди.

У судових рішеннях зазначено, що в пункті 10.2 договору про іпотечний кредит передбачено, що цей договір може бути змінений або доповнений за взаємною згодою сторін. Саме за взаємною згодою сторін 06 серпня 2008 року і була укладена додаткова угода. ОСОБА_1 , підписавши додаткову угоду до договору про іпотечний кредит, погодився з розміром залишку заборгованості за договором про іпотечний кредит, який станом на 06 серпня 2008 року становив 99 714,71 грн, а тому не заслуговують на увагу його доводи про те, що банк ввів його в оману щодо розміру заборгованості та її природи.

Суди виснували про відмову в задоволенні позовних вимог про скасування нарахування кредитної заборгованості, відсотків, комісій, штрафів, пені та інших нарахувань за додатковою угодою від 06 серпня 2008 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду

м. Чернігова від 29 червня 2023 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року.

У касаційній скарзі заявник посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, суд не розглянув усі заявлені ним вимоги; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, не врахував правові висновки щодо спірного питання, викладені у постановіВерховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 583/524/21, чим позбавив його прав, визначених статтею 43 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

Законом України від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон про банки) не передбачено право банку змінювати залишок боргу за кредитом з однієї валюти на іншу. Внесення таких змін порушує публічний порядок та свідчить про нікчемність додаткової угоди до кредитного договору відповідно до статті 228 та частини шостої статті 633 ЦК України. Крім того, така зміна умов повернення наданих грошових коштів у конкретній валюті на грошові кошти в іншій валюті пунктом 3 частини п`ятої статті 11 Закону про споживачів є несправедливою, адже містить змінну величину у витратах позичальника (зміна курсу валют). Суд не врахував правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від07 лютого 2018 року у справі № 175/1543/16-ц, про те, що до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення Закону про споживачів про несправедливі умови в договорах, зокрема, положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Суд не врахував правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі № 910/12876/19, та не дослідив відповідність додаткової угоди загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема, справедливості, добросовісності, розумності.

Суд не врахував правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 31 травня 2021 року у справі № 917/265/18, в якій зазначено, що необхідно розрізняти поняття «додаток до договору» та «додаткова угода до договору». Суди помилково виснували про те, що оспорювана додаткова угода є невід`ємною частиною кредитного договору, адже в основному договору відсутнє посилання на цю угоду.

Зазначав, що додаткову угоду до кредитного договору він підписав на вимогу банку та просив конвертувати гривневий кредит у долар США у зв`язку з тим, що банк в односторонньому порядку погрожував підвищити процентну ставку за кредитом з 15 % до 25,08 % річних. Тобто його волевиявлення на укладення додаткової угоди не було вільним.

У справі № 751/4015/15-ц з нього незаконно стягнуто заборгованість за кредитним договором у доларах США, адже кредит йому надавався у гривні, а додатковою угодою незаконно змінено предмет кредитного договору на доларовий еквівалент. Встановлені у справі № 751/4015/15-ц обставини порушують верховенство права та загальні засади добросовісності, ставлять його у вкрай невигідне становище.

Його заява про продаж іноземної валюти від 06 серпня 2008 року не містить обов`язкових реквізитів, визначених Положенням про оформлення та виконання документів на перерахування, зарахування, купівлю та продаж іноземної валюти або банківських металів, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 05 березня 2003 року № 82. Банк мав повернути йому цю заяву без виконання. Банк не виконав визначений пунктом 8.1 додаткової угоди від 06 серпня 2008 року обов`язок і не перерахував на його рахунок доларовий кредит у сумі 21 490,24 доларів США. У матеріалах справи відсутній документ щодо проведення такого перерахування. У платіжному дорученні про перерахування коштів на погашення кредиту у гривні відсутній його підпис та підпис відповідального працівника банку. Тобто суд встановив істотні для вирішення справи обставини на підставі недопустимих доказів. Банк незаконно створив грошові кошти в сумі 21 490,24 доларів США шляхом маніпуляції з рахунками різного призначення, незаконно зарахував грошові кошти з метою їх розподілу на погашення заборгованості гривневого кредиту.

Чернігівське Регіональне Управління Закритого акціонерного товариства (далі - ЗАТ) КБ «ПриватБанк» не мало законного права укладати додаткову угоду до договору про іпотечний кредит та вносити зміни в договірні правовідносини сторін на підставі основного договору, адже кредитування здійснює сам банк, який отримав відповідну ліцензію, а не його структурні одиниці. Філії та представництва не є юридичними особами. Відповідач ввів його в оману щодо сторони додаткової угоди та її повноважень. Сам банк додаткову угоду, укладену філією з перевищенням повноважень, не схвалив.

Банк ввів його в оману стосовно розміру заборгованості, її складових, розміру еквівалента боргу у доларах США, щодо резервування ресурсів та валютних ризиків.

Пунктами 4.2 та 8.1 кредитного договору встановлена винагорода банку за резервування ресурсів у розмірі 3 % річних від зарезервованих коштів. Цієї послуги банк не надавав, але плату за послугу стягував.

Банк не надав йому у письмовій формі інформаційний лист про умови кредитування у доларах США, не надав додатки до додаткової угоди, без яких вона є недійсною.

Банк перерахував на погашення гривневого кредиту суму у доларах США за власним курсом валют, а не офіційним курсом Національного банку України.

Фактично умови кредиту змінилися із кредиту у гривні зі сплатою 15 % річних та доларовий кредит зі сплатою 17,04 % річних.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи

03 квітня 2008 року між ОСОБА_1 (позичальник) і ЗАТ КБ «ПриватБанк» (перейменовано на АТ КБ «ПриватБанк») (кредитор) було укладено договір про іпотечний кредит № CNGLGI0000006778, за умовами якого кредитор зобов`язується надати позичальнику на умовах цього договору грошові кошти в сумі 101 000,00 грн, а позичальник зобов`язується прийняти, належним чином використати та повернути кредит в сумі 101 000,00 грн, сплатити відсотки за користування кредитом у розмірі 15,00 % річних, а також інші платежі в порядку, на умовах та в строки, визначені цим договором, а також сплатити винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 0,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту (а. с. 16-20).

Згідно з пунктом 1.3. вказаного договору кредит надається строком погашення не пізніше 03 квітня 2018 року на поліпшення якості окремої квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Того ж дня на підставі вказаного договору ОСОБА_1 отримав грошові кошти у розмірі 101 000,00 грн, що підтверджується меморіальним ордером (а. с. 21 зворот).

06 серпня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» в особі Чернігівського регіонального управління та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до договору про іпотечний кредит від 03 квітня 2008 року № CNGLGI0000006778, згідно з якою договір про іпотечний кредит викладено в новій редакції, зокрема пунктом 8.1 передбачено, що банк зобов`язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом перерахування на рахунок № НОМЕР_1 на строк з 06 серпня 2008 року по 03 квітня 2018 року включно у вигляді строкового кредиту у розмірі 21 490,24 доларів США на наступні цілі: на придбання нерухомості, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,17 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагорода за резервування ресурсів у розмірі 3 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу. Сторони в договорі погодили, що станом на 06 серпня 2008 року залишок заборгованості за договором про іпотечний кредит від 03 квітня 2008 року № CNGLGI0000006778 складає 99 714,71 грн, що еквівалентно 21 490,24 доларів США (а. с. 24-27).

06 серпня 2008 року ОСОБА_1 подав до АТ КБ «ПриватБанк» заяву № 1 про продаж іноземної валюти, в якій доручив банку продати за українські гривні 21 490,24 доларів США та кошти в сумі 99 714,71 грн перерахувати на транзитний рахунок ОСОБА_1 з призначенням платежу: перерахування коштів за кредитним договором від 03 квітня 2008 року № CNGLGI0000006778 (а. с. 29).

Згідно з виписками з рахунку ОСОБА_1 за період із 03 квітня 2008 року по 03 жовтня 2014 року заява була виконана: 21 490,24 доларів США конвертовано у 99 714,71 грн, які в свою чергу перераховано на рахунок ОСОБА_1 № НОМЕР_2 (а. с. 30-41).

У справі № 751/4015/15-ц постановою Чернігівського апеляційного суду від 09 квітня 2020 року скасовано рішення Новозаводського районного суду м.Чернігова від 23 травня 2016 року в частині задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення в солідарному порядку 465,03 доларів США винагороди за користування кредитом, 37 118,74 грн - пені за несвоєчасність виконання зобов`язання, відмовлено у задоволенні позовних вимог банку у вказаній частині; рішення суду першої інстанції змінено в частині визначення загального розміру заборгованості, яка підлягає стягненню з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у солідарному порядку на користь АТ КБ «ПриватБанк» за договором про іпотечний кредит від 03 квітня 2008 року № CNGLGI0000006778 та додатковою угодою до нього від 06 серпня 2008 року № CNGLGI0000006778 станом на 31 березня 2016 року, зменшено загальний розмір вказаної заборгованості з 15 898,46 доларів США до 15 433,43 доларів США та з 60 066,01 грн до 22 947,27 грн; рішення суду першої інстанції змінено в частині розподілу судових витрат (а. с. 62-72).

Постановою Верховного Суду від 21 липня 2021 року рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 23 травня 2016 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 09 квітня 2020 року в частині стягнення відсотків за користування кредитними коштами змінено, зменшено їх розмір з 2 546,62 доларів США до 1 235,43 доларів США, а також в частині розподілу судових витрат (а. с. 73-86).

У справі № 751/4015/15-ц судами встановлено, що 08 серпня 2008 року було повністю погашено заборгованість за кредитним договором від 03 квітня 2008 року № CNGLGI0000006778 у сумі 99 714,71 грн та договірні зобов`язання продовжилися за додатковою угодою до договору про іпотечний кредит, за якою кредит визначено в розмірі 21 490,24 доларів США. Додаткова угода від 06 серпня 2008 року, укладена між банком та позичальником, відповідно до якої договір про іпотечний кредит від 03 квітня 2008 року викладений у новій редакції, не є окремим договором про надання кредиту в розмірі 21 490,24 доларів США, а є продовженням кредитних правовідносин.

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження у справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункти 2, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо порушень процесуального закону

Заявник у касаційній скарзі посилається на те, що суд не розглянув усі заявлені ним вимоги; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, не врахував правові висновки щодо спірного питання, викладені у постановіВерховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 583/524/21, чим позбавив його прав, визначених статтею 43 ЦПК України.

Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження (пункт 2 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Відповідно до частини четвертої статті 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду: 1) малозначних справ; 2) справ, що виникають з трудових відносин; 3) справ про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд; 4) справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Згідно із частиною першою статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у надані нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд. Частиною другою вказаної статті визначено, що у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Відповідно до частини четвертої статті 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя;2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.

У постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 583/524/21 зазначено, що в порядку спрощеного позовного провадження можуть розглядатися не лише справи, визначені частиною першою статті 274 ЦПК України, але й будь-які інші справи, якщо з частини четвертої вказаної статті не випливає заборона щодо можливості їх розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. При цьому визнання таких справ судом малозначними не вимагається. Для розгляду справ, не зазначених в частині першій статті 274 ЦПК України, які відповідно до частини другої статті 274 ЦПК України можуть розглядатися у порядку спрощеного позовного провадження, у вказаному порядку необхідне волевиявлення про це позивача, оформлене у вигляді відповідного клопотання. Суд за результатами розгляду клопотання, з урахуванням конкретних обставин справи, може його або задовольнити, або відмовити в задоволенні та розглянути справу за правилами загального позовного провадження. В свою чергу відсутність клопотання позивача про розгляд справи, яка відповідно до частини другої статті 274 ЦПК України може розглядатися в порядку спрощеного позовного провадження, про застосування вказаного порядку унеможливлює розгляд такої справи в порядку спрощеного позовного провадження.

Справа № 750/6086/23 не підлягає розгляду тільки в порядку спрощеного провадження, проте й не входить до винятків, зазначених у частині четвертій статті 274 ЦПК України, тобто за клопотанням позивача могла бути розглянута у порядку спрощеного позовного провадження.

Позивач такого клопотання не заявляв, однак це не призвело до порушення його прав та не унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право: 1) ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень;2) подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; 3) подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб; 4) ознайомлюватися з протоколом судового засідання, записом фіксування судового засідання технічними засобами, робити з них копії, подавати письмові зауваження з приводу їх неправильності чи неповноти; 5) оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках; 6) користуватися іншими визначеними законом процесуальними правами.

Частинами першою - третьою, сьомою статті 277 ЦПК України визначено, що питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Відповідно до частини п`ятої статті 279 ЦПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

08 травня 2023 року ухвалою Деснянського районного суду м. Чернігова відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживача, ухвалено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

10 серпня 2023 року ухвалою Чернігівського апеляційного суду призначено справу до розгляду апеляційним судом, ухвалено повідомити учасників справи про час та місце та місце розгляду справи.

Матеріалами справи підтверджено, що позивач повідомлявся про розгляд справи у судах першої та апеляційної інстанцій, був присутній у судових засіданнях щодо вирішення його спору, тобто суди забезпечили йому особисту участь у судовому засіданні для надання пояснень на підтвердження вимог, тому відсутні підстави для скасування судових рішень судів попередніх інстанцій з підстав недотримання порядку розгляду справи.

Аналогічними висновками за подібних обставин керувався Верховний Суд у постанові від 23 лютого 2022 року у справі № 583/524/21 (у вказаній справі під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції позивачу були забезпечені умови щодо особистої участі, якими він не скористався), на яку посилається заявник, тож відсутні підстави для висновку щодо неврахування цієї постанови у справі.

Доводи позивача про те, що суд не розглянув усі заявлені ним вимоги, спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень.

Відповідно до статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються: 1) фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; 2) докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; 3) мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; 4) чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду; 5) норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування; 6) норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування. У резолютивній частині рішення зазначається, зокрема, висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог.

Мотивувальна частина рішення суду першої інстанції містить висновки стосовно розгляду позовних вимог про визнання недійсною додаткової угоди від 06 серпня 2008 року до договору про іпотечний кредит від 03 квітня 2008 року № CNGLGI0000006778; скасування нарахування кредитної заборгованості, відсотків, комісій, штрафів, пені та інших нарахувань відповідно до умов додаткової угоди; визнання незаконними дій АТ КБ «Приватбанк» щодо погашення заборгованості за договором про іпотечний кредит від 03 квітня 2008 року в сумі 99 714,71 грн; скасування погашення заборгованості за договором про іпотечний кредит із заявлених підстав недійсності додаткової угоди до кредитного договору.

Резолютивна частина рішення суду першої інстанції відображає результати вирішення спору та містить висновок про відмову в позові повністю, що відповідає вимогам статті 265 ЦПК України.

За відмови у позові повністю процесуальний закон не вимагає зазначати у резолютивній частині рішення про відмову з кожної із заявлених вимог.

Щодо суті спору

Згідно з частинами першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хтодо неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги (частини перша та друга статті 633 ЦК України).

Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору (частина перша статті 634 ЦК України).

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Згідно з частинами другою, третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Отже, законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення.

При вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позову зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.

Недійсність, в тому числі нікчемність, додаткової угоди до кредитного договору позивач пов`язує з тим, що: Законом про банки не передбачено право банку змінювати залишок боргу за кредитом з однієї валюти на іншу; внесення таких змін порушує публічний порядок та свідчить про нікчемність додаткової угоди до кредитного договору відповідно до статті 228 та частини шостої статті 633 ЦК України; крім того, така зміна умов повернення наданих грошових коштів у конкретній валюті на грошові кошти в іншій валюті пунктом 3 частини п`ятої статті 11 Закону про споживачів є несправедливою, адже містить змінну величину у витратах позичальника (зміна курсу валют); додаткову угоду до кредитного договору він підписав на вимогу банку та просив конвертувати гривневий кредиту у долар США у зв`язку з тим, що банк в односторонньому порядку погрожував підвищити процентну ставку за кредитом з 15 % до 25,08 % річних, тобто його волевиявлення на укладення додаткової угоди не було вільним; відповідач ввів його в оману щодо сторони додаткової угоди та її повноважень, сам банк додаткову угоду, укладену філією з перевищенням повноважень, не схвалив; банк ввів його в оману стосовно розміру заборгованості, її складових, розміру еквівалента боргу у доларах США, щодо резервування ресурсів та валютних ризиків; пунктами 4.2 та 8.1 додаткової угоди встановлена винагорода банку за резервування ресурсів у розмірі 3 % річних від зарезервованих коштів, цієї послуги банк не надавав, але плату за послугу стягував; банк не надав йому у письмовій формі інформаційний лист про умови кредитування у доларах США, не надав додатки до додаткової угоди, без яких вона є недійсною.

Верховний Суд погоджується з висновками судів щодо необґрунтованості позовної вимоги про визнання недійсною додаткової угоди від 06 серпня 2008 року до договору про іпотечний кредит від 03 квітня 2008 року № CNGLGI0000006778, з огляду на таке.

Відповідно до пункту 3 частини п`ятої статті 11 Закону про споживачів (у редакції станом на 06 серпня 2008 року - дату укладення додаткової угоди) до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Згідно із частинами першою-другою, п`ятою статті 18 Закону про споживачів (у редакції станом на 06 серпня 2008 року - дату укладення додаткової угоди) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (далі - Правила № 168), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

Отже, несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо сплати винагороди за резервування ресурсів, і це є підставою для визнання такого положення недійсним.

Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від07 лютого 2018 року у справі № 175/1543/16-ц, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 рокуу справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Пунктами 4.2 та 8.1 оспорюваної додаткової угоди встановлена винагорода банку за резервування ресурсів у розмірі 3 % річних від зарезервованих коштів.

Отже, у спірному договорі сплата винагороди за резервування ресурсів визначена в процентах від суми зарезервованих ресурсів, тобто є змінною величиною, тому такі умови суперечать положенням частини п`ятої статті 11 Закону про споживачів.

Однак відповідно до статті 4 ЦПК України суд захищає порушені (невизнані, оспорювані) права, свободи чи законні інтереси позивача.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 сформульовано висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.

У справі № 751/4015/15-ц постановою Чернігівського апеляційного суду від 09 квітня 2020 року та постановою Верховного Суду від 21 липня 2021 року відмовлено банку у стягненні винагороди за користування кредитом у розмірі 465,03 доларів США з підстав, що встановлення і нарахування такої комісії суперечить Закону про споживачів.

Вказаними рішеннями встановлено, що дія договору кредиту припинилася 18 квітня 2015 року шляхом використання банком права на дострокове повернення кредиту, у зв`язку з чим платежі за договором не нараховуються після цієї дати.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Враховуючи встановлені судами у справі № 751/4015/15-ц обставини відмови у позові про стягнення винагороди за користування кредитом, припинення договору кредиту 18 квітня 2015 року та відсутність доказів нарахування винагороди за резервування ресурсів після цієї дати, Верховний Суд висновує про відсутність підстав для визнання недійсними пунктів 4.2 та 8.1 оспорюваної додаткової угоди.

Відповідно до частини шостої статті 633 ЦК України умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та правилам, обов`язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (частини перша і друга статті 228 ЦК України).

Умова кредитного договору про сплату винагороди банку за резервування ресурсів не спрямована на незаконне заволодіння майном позивача, тому Верховний Суд вважає, що відсутні визначені частиною першою статті 228 ЦК України підстави вважати пункти 4.2 та 8.1 оспорюваної додаткової угоди такими, що порушують публічний порядок і є нікчемними.

Аналогічні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21).

Заявник у касаційній скарзі вважає несправедливою за пунктом 3 частини п`ятої статті 11 Закону про споживачів умову додаткової угоди стосовно зміни курсу валют, внаслідок чого збільшується відповідальність позичальника.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України).

На момент укладення додаткової угоди до кредитного договору законодавець не забороняв видачу споживчого кредиту в іноземній валюті, натомість пунктом 3.8 Правил № 168 зобов`язував банки у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов`язань за кредитним договором несе споживач.

Отже, курс валют не є змінною величиною у розумінні частини п`ятої статті 11 Закону про споживачів, така умова кредитного договору на момент його укладення передбачена законодавцем та у випадку узгодження сторонами могла бути включена в договірні положення.

Пункти 2.1.3 та 2.2.5 додаткової угоди містять умови щодо конвертації національної валюти в іноземну за курсом купівлі банком іноземної валюті, встановленим на день виконання відповідного доручення позичальника.

Додаткова угода містить підпис позичальника та підтверджує його ознайомлення з умовами договору про те, що він несе валютні ризики під час виконання зобов`язань за кредитним договором.

Відсутні також підстави для недійсності додаткової угоди до кредитного договору внаслідок вчинення її під впливом обману.

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

За змістомстатті 19 Закону про споживачів (у редакції на момент вчинення додаткової угоди) нечесна підприємницька практика забороняється. Нечеснапідприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Додаткову угоду укладено в письмовій формі, підписано сторонами, тобто вона є чинною.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Установивши, що спірна угода підписана банком та ОСОБА_1 , які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, позичальник на момент укладення додаткової угоди не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та у подальшому виконував його умови, тобто в період з 06 серпня 2008 року по 07 листопада 2014 року погашав кредит у доларах США (про що безпосередньо зазначає в касаційній скарзі), додаткова угода містить умови стосовно сукупної вартості кредиту, строку кредитування, процентної ставки (1,17 % на місяць, тобто 14,04 % річних), платежів за кредитом та порядку погашення боргу, суди правильно застосували положення статей 11, 18, 19 Закону про споживачів, статей 203, 215, 230 ЦК України та обґрунтовано виснували про відсутність підстав для визнання недійсною додаткової угоди від 06 серпня 2008 року до договору про іпотечний кредит від 03 квітня 2008 року № CNGLGI0000006778.

Підпис позивачем додаткової угоди свідчить про ознайомлення з умовами кредитування та спростовує доводи касаційної скарги стосовно ненадання відповідної інформації.

Матеріали справи не містять доказів на спростування презумпції правомірності правочину у цілому, зокрема позивачем не спростовано, що під час укладення додаткової угоди він діяв свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодився з її умовами, визначивши при цьому характер правочину і всі його істотні умови, погодився на заміну гривневого кредиту валютним, із розміром залишку заборгованості за договором про іпотечний кредит у розмірі 99 714,71 грн; не спростовано погашення ним цього боргу внаслідок зміни валюти кредиту, виконання протягом певного часу умов кредитного договору з урахуванням додаткової угоди до нього.

Суди надали належну правову оцінку доводам позивача щодо несправедливих умов додаткової угоди до кредитного договору та обману позичальника щодо дійсних умов цієї угоди. Доводи касаційної скарги не спростовують зазначених висновків судів, зводяться до переоцінки доказів, яким суд, відповідно до покладених на нього процесуальних повноважень, надав обґрунтовану оцінку.

Верховний Суд є судом права, а не судом фактів, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку.

Суди обґрунтовано виснували про відсутність підстав, передбачених статтями 11, 18, 19 Закону про споживачів,статтями 203, 215, 230 ЦК України, для визнання оспорюваного договору недійсним та правильно зазначили, що позивачем не доведено, що при укладенні оспорюваної угоди дії позивача суперечили його волевиявленню, а також наявності умислу у діях банку щодо введення його в оману відносно обставин, які мали істотне значення при укладенні договору.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідач не виконав визначений в пункті 8.1 додаткової угоди обов`язок і не перерахував грошові кошти в сумі 21 490,24 доларів США, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_1 особисто подав заяву про зміну умов кредитування, що було здійснено шляхом викладення договору про іпотечний кредит від 03 квітня 2008 року № CNGLGI0000006778 в іншій редакції.

Позичальник відповідно до заяви № 1 про продаж іноземної валюти особисто доручив банку продати за українські гривні грошові кошти в розмірі 21 490,24 доларів США з призначенням платежу: перерахування коштів за кредитним договором від 03 квітня 2008 року № CNGLGI0000006778.

Згідно з виписками з рахунку ОСОБА_1 за період із 03 квітня 2008 року по 03 жовтня 2014 року заява була виконана: 21 490,24 доларів США конвертовано у 99 714,71 грн, які в свою чергу перераховано на рахунок ОСОБА_1 № НОМЕР_2 (а. с. 30-41).

У справі № 751/4015/15-ц судами встановлено, що 08 серпня 2008 року було повністю погашено заборгованість за кредитним договором від 03 квітня 2008 року № CNGLGI0000006778 у сумі 99 714,71 грн та договірні зобов`язання продовжилися за додатковою угодою до договору про іпотечний кредит, за якою кредит визначено в розмірі 21 490,24 доларів США. Додаткова угода від 06 серпня 2008 року, укладена між банком та позичальником, відповідно до якої договір про іпотечний кредит від 03 квітня 2008 року викладений у новій редакції, не є окремим договором про надання кредиту в розмірі 21 490,24 доларів США, а є продовженням кредитних правовідносин.

Наведені обставини не підлягають додатковому доказуванню у цій справі відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що усправі № 751/4015/15-ц з нього незаконно стягнуто заборгованість за кредитним договором у доларах США, адже кредит йому надавався у гривні, а додатковою угодою незаконно змінено предмет кредитного договору на доларовий еквівалент; встановлені у справі № 751/4015/15-ц обставини порушують верховенство права та загальні засади добросовісності, ставлять його у вкрай невигідне становище, є безпідставними.

Наведені доводи касаційної скарги є спробою ревізії ОСОБА_1 судових рішень у справі № 751/4015/15-ц про стягнення з нього заборгованості за кредитним договором, проте вказані рішення не є предметом касаційного перегляду.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

ОСОБА_1 у касаційній скарзі посилається також на те, що його заява про продаж іноземної валюти від 06 серпня 2008 року не містить обов`язкових реквізитів, визначених Положенням про оформлення та виконання документів на перерахування, зарахування, купівлю та продаж іноземної валюти або банківських металів, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 05 березня 2003 року № 82; банк мав повернути йому цю заяву без виконання; у платіжному дорученні про перерахування коштів на погашення кредиту у гривні відсутній його підпис та підпис відповідального працівника банку; тобто суд встановив істотні для вирішення справи обставини на підставі недопустимих доказів.

Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

У справі не встановлено визначеної пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.

Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу.

Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них. Ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів, а з метою ухилення від виконання зобов`язань, є неприпустимим (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), постанова Верховного Суду від 13 лютого 2024 рокуу справі № 754/15711/17 (провадження № 61-15261св23) та інші).

ОСОБА_1 ініціювавзміну умов кредитування, що було здійснено шляхом викладення договору про іпотечний кредит від 03 квітня 2008 року № CNGLGI0000006778 в іншій редакції, власноруч підписав заяву № 1 про продаж іноземної валюти, якою особисто доручив банку продати за українські гривні грошові кошти в розмірі 21 490,24 доларів США з призначенням платежу: перерахування коштів за кредитним договором від 03 квітня 2008 року № CNGLGI0000006778, тому його доводи стосовно неможливості прийняття банком відповідної заяви та подальша поведінка щодо оспорення додаткової угоди з цих підстав свідчить про недобросовісність позичальника й спробу ухилитися від виконання зобов`язаньза кредитом, стягнутих рішенням судів у справі № 751/4015/15-ц.

Стосовно доводів касаційної скарги про те, що суд не врахував правові висновки, викладеніу постанові Великої Палати Верховного Судувід 01 червня 2021 року у справі № 910/12876/19, у постанові Верховного Суду від 31 травня 2021 року у справі № 917/265/18, необхідно зазначити таке.

За змістом пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України оскарження судових рішень з підстави, передбаченої цим пунктом, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд, насамперед, має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Такий правовий висновок викладено у пунктах 96, 97 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 у справі № 233/2021/19.

Посилання ОСОБА_1 як на підставу касаційного оскарження на те, що суди застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі № 910/12876/19, постанові Верховного Суду від 31 травня 2021 року у справі № 917/265/18, на увагу не заслуговують, оскільки не спростовують висновків судів про відсутність підстав, передбачених статтями 11, 18, 19 Закону про споживачів,статями 203, 215, 230 ЦК України, для визнання оспорюваної угоди недійсною.

Упостанові Великої Палати Верховного Судувід 01 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 (провадження № 12-94гс20) сформульовано правовий висновок про те, що сторони не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов`язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору (справедливість, добросовісність, розумність). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення.

У цій справі обставин порушення додатковою угодою до кредитного договору існуючих у законодавстві обмежень не встановлено.

Доводикасаційної скарги про те, що банк перерахував на погашення гривневого кредиту суму у доларах США за власним курсом валют, а не офіційним курсом Національного банку України, мають характер припущень.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях(частина шоста статті 81 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 31 травня 2021 року у справі № 917/265/18зазначено, що необхідно розрізняти поняття «додаток до договору» та «додаткова угода до договору».Так, додаток до договору - це документ, який містить доповнення, уточнення, додаткові роз`яснення, пояснення умов договору, перелік конкретних товарів, послуг тощо. Тобто додаток до договору - це документ, який уточнює або більш детально розкриває зміст договірних умов. Водночас додаткова угода є правочином, що вносить зміни до вже існуючого договору. І саме до додаткової угоди можуть застосовуватись вимоги статті 654 ЦК України, а також положення про нікчемність.

Висновки судів у справі не суперечать постанові Верховного Суду від 31 травня 2021 року у справі № 917/265/18, адже суди встановили правову природу підписаної між сторонами додаткової угоди та виснували, що додаткова угода від 06 серпня 2008 року, відповідно до якої договір про іпотечний кредит від 03 квітня 2008 року викладений у новій редакції, не є окремим договором про надання кредиту в розмірі 21 490,24 доларів США, а є продовженням кредитних правовідносин.

Стосовно доводів касаційної скарги про те, що Законом про банки не передбачено право банку змінювати залишок боргу за кредитом з однієї валюти на іншу, необхідно зазначити таке.

На час укладення між сторонами додаткової угоди до кредитного договору нормативним актом, який регулював правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю, був, зокрема, Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет КМУ).

Відповідно до статті 5 Декрету КМУ операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту другого статті 5 Декрету КМУ.

За змістом статті 47 Закону про банки (в редакції на час укладення додаткової угоди до кредитного договору) на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції: розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, операції з валютними цінностями.

Порядок надання дозволу Національного банку України на банківські операції та генеральних ліцензій встановлювався також Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 року № 275, у пункті 5.3 якого зазначено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМУ.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що на час укладення оспорюваної угоди банк як фінансова установа, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, мав право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Відповідно до вимог підпункту «в» пункту четвертого статті 5 Декрету КМУ індивідуальної ліцензії потребують операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують установлені законодавством межі, які законодавством не встановлені.

Отже, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій достатньою правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету КМУ була наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 20 грудня 2023 року у справі № 463/3782/15 (провадження № 61-12097св23), від 21 грудня 2023 року у справі № 754/11899/19 (провадження № 61-5004св23), від 13 лютого 2024 року у справі № 754/15711/17 (провадження № 61-15261св23) та інших.

Отже, надання кредитів у іноземній валюті (у тому числі й заміни гривневого кредиту на кредит в іноземній валюті) за наявності в банку відповідної генеральної ліцензії (дозволу Національного банку України на здійснення кредитних операцій у валюті) не суперечило вимогам законодавства України чинного на час укладення оспорюваної додаткової угоди до кредитного договору.

На відсутність у ЗАТ КБ «ПриватБанк» відповідної ліцензії, у тому числі на операції з валютними цінностями, позивач не посилався й такі обставини доказами не підтверджував, а тому відсутні підстави для висновку, що банк не мав права здійснювати кредитування в іноземній валюті шляхом зміни залишку боргу за кредитом у гривні на кредит у доларах США.

Безпідставними є також доводи касаційної скарги про те, що Чернігівське Регіональне Управління ЗАТ КБ «ПриватБанк» не мало законного права укладати додаткову угоду до договору про іпотечний кредит та вносити зміни в договірні правовідносини сторін на підставі основного договору з підстав, що кредитування здійснює сам банк, який отримав відповідну ліцензію, а не його структурні одиниці.

Такі обставини не зазначені у позові як підстава недійсності оспорюваної угоди, а відповідно до частини другої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Інші доводи касаційної скарги на висновки судів не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 29 червня 2023 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:О. М. Ситнік Є. В. Петров В. В. Сердюк