КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 березня 2024 року 320/34917/23

Київський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуюча суддя Колеснікова І.С., судді Головенка О.Д. та Перепелиця А.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

До Київського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі також ОСОБА_1 , позивач) до Кабінету Міністрів України (далі також Уряд, відповідач), у якій позивач просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України в частині неприведення постанови від 12 червня 2013 року № 413 «Про затвердження переліку сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу» у відповідності до Законів №2397-VIII від 05 квітня 2018 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення окремих питань проходження громадянами військової служби» №1357-ІХ від 30 березня 2021 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення окремих питань виконання військового обов`язку та ведення військового обліку», №2122-ІХ від 15 березня 2022 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо звільнення від військової служби осіб з інвалідністю та осіб, які доглядають за особами з інвалідністю і хворими дітьми» та №2169-ІХ від 01 квітня 2022 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо звільнення від військової служби деяких категорій громадян»;

- зобов`язати Кабінет Міністрів України постанову від 12 червня 2013 року № 413 «Про затвердження переліку сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу» привести у відповідність до Законів №2397-VIII від 05 квітня 2018 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення окремих питань проходження громадянами військової служби» №1357-ІХ від 30 березня 2021 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення окремих питань виконання військового обов`язку та ведення військового обліку», №2122-ІХ від 15 березня 2022 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо звільнення від військової служби осіб з інвалідністю та осіб, які доглядають за особами з інвалідністю і хворими дітьми» та №2169-ІХ від 01 квітня 2022 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо звільнення від військової служби деяких категорій громадян».

Ухвалою суду від 23 жовтня 2023 року відкрито провадження у справі із визначенням порядку її розгляду за правилами загального позовного провадження.

У судовому засіданні 21 лютого 2024 року вирішено здійснювати подальший розгляд справи у порядку письмового провадження.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про безпідставне неприведення відповідачем вимог постанови від 12 червня 2013 року № 413 у відповідність вимогам наведених вище Законів України.

Відповідачем надано відзив на позовну заяву, в якому він просить відмовити в задоволенні позовних вимог, оскільки у межах спірних правовідносин він діє у чіткій відповідності до вимог закону. Крім того, відповідач наголошує на відсутності обставин порушення прав позивача.

Такі доводи були заперечені позивачем у наданій суду відповіді на відзив.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

Постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 2013 року № 413 затверджено «Перелік сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу» надано роз`яснення які саме можуть бути сімейні обставини, та відповідно які документи необхідно подати.

Вважаючи, що положення наведеної постанови Уряди безпідставно не приведені у відповідність до вимог Законів №2397-VIII від 05 квітня 2018 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення окремих питань проходження громадянами військової служби» №1357-ІХ від 30 березня 2021 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення окремих питань виконання військового обов`язку та ведення військового обліку», №2122-ІХ від 15 березня 2022 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо звільнення від військової служби осіб з інвалідністю та осіб, які доглядають за особами з інвалідністю і хворими дітьми» та №2169-ІХ від 01 квітня 2022 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо звільнення від військової служби деяких категорій громадян», позивач звернувся до суду з даним позовом.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог виходячи з такого.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Згідно пункту 2 статті 2 Закону основними завданнями Кабінету Міністрів України є: забезпечення державного суверенітету економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України; вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості; забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров`я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки природокористування; розроблення виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових програм; забезпечення розвитку і державної підтримки науково-технічного та інноваційного потенціалу держави; забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об`єктами державної власності відповідно до закону; здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій; організація і забезпечення провадження зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; спрямування та координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю.

У зв`язку з військовою агресією Російською Федерації проти України, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/202 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

Указами Президента України воєнний стан неодноразово продовжувався та є чинним на даний час.

Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» № 2232-ХІІ від 25 березня 1992 року (далі - Закон № 2232-ХІІ) регулює відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 1 Закону № 2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України, інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону №2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Відповідно до частини 6 статті 2 Закону № 2232-ХІІ розрізняють наступні види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.

Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону № 2232-ХП.

Відповідно до абзаців 3, 7 підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-ХІІ військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах: під час воєнного стану через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я; у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд.

Згідно абзацу 4 підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України № 2232-ХІІ контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах: з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації: г) через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

Як вже зазначалось вище, постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 2013 року № 413 затверджено «Перелік сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу» надано роз`яснення які саме можуть бути сімейні обставини, та відповідно які документи необхідно подати.

Відповідно до пункту 6 вказаного Переліку військовослужбовці, крім військовослужбовців строкової військової служби, та особи рядового і начальницького складу на їх прохання можуть бути звільнені з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу через такі сімейні обставини та інші поважні причини: необхідність постійного стороннього догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії для осіб віком понад 18 років чи лікарсько-консультативної комісії для осіб до 18 років.

В примітці до вказаного вище переліку визначено, що члени сім`ї військовослужбовця, особи рядового чи начальницького складу - особи, внесені в особову справу військовослужбовця або особи рядового чи начальницького складу: дружина (чоловік), діти, батьки та батьки дружини (чоловіка), які перебувають на його утриманні.

Отже, відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-ХІІ військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, звільняються з військової служби у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за батьками, що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії, позаяк необхідність постійного стороннього догляду підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії для осіб віком понад 18 років чи лікарсько - консультативної комісії для осіб до 18 років (саме на наявність висновку МСЕК як належного медичного документу, який підтверджує необхідність стороннього догляду за хворими батьками, зазначено у постанові Верховного Суду від 15 листопада 2019 року у справі № п/811/1375/16).

Згідно із пунктами 3, 4 Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року № 1317, медико-соціальна експертиза проводиться особам, що звертаються для встановлення інвалідності, за направленням лікувально-профілактичного закладу охорони здоров`я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності відомостей, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених захворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричиняють обмеження життєдіяльності. Медико-соціальну експертизу проводять медико-соціальні експертні комісії (далі - комісії), з яких утворюються в установленому порядку центри (бюро), що належать до закладів охорони здоров`я при Міністерстві охорони здоров`я Автономної Республіки Крим, управліннях охорони здоров`я обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій.

Міські, міжрайонні, районні комісії визначають: ступінь обмеження життєдіяльності осіб, що звертаються для встановлення інвалідності, потребу в сторонньому нагляді, догляді або допомозі, реабілітації, реабілітаційний потенціал, групу інвалідності, причину і час її настання, професію, з якою пов`язане ушкодження здоров`я, а також ступінь втрати професійної працездатності (у відсотках) працівників, які одержали ушкодження здоров`я, пов`язане з виконанням ними трудових обов`язків.

При цьому, відповідно до пункту 4 розділу IV Порядку організації експертизи тимчасової втрати працездатності, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 09 квітня 2008 року № 189, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 04 липня 2008 року за №589/15280, лікарсько-консультативна комісія (ЛКК) видає такі документи, що засвідчують тимчасову непрацездатність особи: висновки або рекомендації щодо догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку, а в разі, коли дитина хвора на цукровий діабет І типу (інсулінозалежний), - до досягнення дитиною 16-річного віку.

Підпунктами 2-3 пункту 3 розділу III порядку №189 передбачено, що до основних завдань ЛКК належить здійснення направлення хворих на огляд та обстеження до МСЕК для встановлення інвалідності та надання до МСЕК документів хворого, направленого на огляд та обстеження.

Отже, необхідність постійного стороннього догляду за хворою дружиною (чоловіком), а також батьками своїми чи дружини (чоловіка) підтверджується виключно відповідним медичним висновком МСЕК, у той час як необхідність постійного стороннього догляду за хворою дитиною до 18 років підтверджується висновком ЛКК.

У даному контексті необхідно зазначити, що положення Постанови № 413 деталізують приписи Закону № 2232-ХІІ, зазначені у підпункті «г» пункту 2 частини 4 статті 26. При цьому суперечність правових норм одна одній відсутня.

Водночас, Закон встановлює загальну правову норму, яка передбачає коло документів та перелік органів, які можуть підтверджувати відповідні обставини, у той час як приписи Постанови № 413 розмежовують повноваження таких органів в залежності від віку суб`єкта, якому надається відповідний висновок. Тож суперечностей у викладеному правовому регулюванні немає, позаяк воно не передбачає одночасної можливості різних суб`єктів (ЛКК і МСЕК) підтверджувати ідентичні обставини.

А тому, твердження позивача щодо неприведення норм Постанови № 413 у відповідність до вимог актів вищої юридичної сили є безпідставними та таким, що не відповідають дійсності.

З урахуванням наведеного слід зазначити, що постанова, яка є предметом спору у вказаній справі, є відповідною та узгодженою з актами законодавства вищої юридичної сили, в тому числі і з Законом України № 2232-ХІІ, що й свою чергу свідчить про безпідставність позовних вимог та про те, що такі вимоги задоволенню не підлягають.

Крім того, додатково суд акцентує увагу на такому.

Відповідно до частини 1 статті 21 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у відповідних сферах суспільного і державного життя, виконання Конституції та законів України, актів Президента України, додержання прав і свобод людини та громадянина.

Згідно з положеннями частин 1 та 2 статті 45 цього ж Закону члени Кабінету Міністрів України несуть солідарну відповідальність за результати діяльності Кабінету Міністрів України як колегіального органу виконавчої влади.

Члени Кабінету Міністрів України особисто несуть відповідальність за стан справ у доручених їм сферах державного управління.

Аналогічні положення визначені частиною 2 § 4 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 року № 950, відповідно до якої члени Кабінету Міністрів забезпечують його єдність та несуть відповідно до закону солідарну відповідальність за результати діяльності Кабінету Міністрів як колегіального органу виконавчої влади і особисто несуть відповідальність за стан справ у дорученій сфері державного управління.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти до висновку про те, що Кабінет Міністрів України є вищим колегіальним органом у системі органів виконавчої влади, а посади його членів належать до політичних; Уряд не володіє всіма ознаками юридичної особи та, за загальним правилом, як колегіальний орган не може нести самостійно відповідальність.

Частиною 1 § 48 Регламенту передбачено, що проекти актів Кабінету Міністрів вносяться на розгляд Кабінету Міністрів головними розробниками - міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади (крім тих органів, діяльність яких спрямовується та координується Кабінетом Міністрів через відповідних міністрів), державними колегіальними органами, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями.

Проекти актів, підготовлені центральними органами виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується Кабінетом Міністрів через відповідного міністра, вносяться на розгляд Кабінету Міністрів відповідним міністром.

З аналізу наведених правових норм вбачається, що прийняття актів Уряду передбачає багатостадійний процес, в якому проект відповідного акта готує міністерство, що визначається головним розробником, та надає його на розгляд Уряду. Останній може повернути акт на доопрацювання до профільного міністерства, а після усунення відповідних зауважень розглядає акт на своєму засіданні як колегіальний орган.

Водночас, відповідальність, як за розроблення так і за виконання певного нормативно-правового акту після набрання ним чинності, як правило, несе міністерство, що виступало його головним розробником та до відання якого належить управління сферою, регулювання якої стосується такий акт.

Аналогічна за змістом правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 03 березня 2020 року у справі № 826/7011/16 та від 08 грудня 2020 року у справі № 826/11008/18.

З урахуванням наведеного додатково варто констатувати, що позовні вимоги у частині зобов`язання Кабінету Міністрів України вчинити певні дії, у частині внесення змін до певних актів, не підлягають задоволенню з огляду на те, що відповідні зміни пропонуються та розробляються у відповідності до положень Регламенту Кабінету Міністрів України.

Крім того, при вирішенні даної справи суд враховує, що як відповідно до частини 2 статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Отже, судова юрисдикція і поширюється не загалом на всі суспільні правовідносини, а лише на такі, що врегульовані нормами права, що свідчить про наявність юридичного спору.

У свою чергу неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб`єктивне право особи та її обов`язок. Тобто, юридичному захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується шляхом завдання змін у конкретних правовідносинах.

Відповідні зміни або перешкоди можуть бути створені протиправними рішеннями, діями або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень.

Якщо відповідні рішення, дії чи бездіяльність протиправно, на думку особи, спричинили виникнення, зміни чи припинення прав та обов`язків особи (тобто є юридично значимими), особа може порушити питання про визнання протиправними таких рішень, дій чи бездіяльності в судовому порядку.

Відповідно до змісту статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України), кожна особа має право в порядку, встановленому ним Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Наведена процесуальна норма кореспондується з положеннями частини 1 статті 19 КАС України, в силу якої юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1).

Таким чином, до адміністративного суду вправі звернутися з позовом особа, яка має суб`єктивне уявлення, особисте переконання в порушенні її прав чи свобод. Однак обов`язковою умовою надання правового захисту судом є об`єктивна наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною.

Отже, в порядку адміністративного судочинства можуть розглядатися спори щодо будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень без обмежень, але відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови, що такі рішення, дії (бездіяльність) є юридично значимими для позивача, тобто порушують права та інтереси останнього шляхом обмежень у реалізації його прав чи покладення на нього необґрунтованих обов`язків.

Наслідком розв`язання публічно-правового спору по суті має бути захист порушеного суб`єктивного права позивача. Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті позовні вимоги, які відновлюють фактично порушені права, свободи та інтереси особи у сфері публічно-правових відносин.

При цьому позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Водночас задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об`єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин.

Водночас, в аспекті зазначеного вище, суд наголошує на тому, що в адміністративному позові відсутні докази та факти, що підтвердили б, що відбулось дійсне порушення прав позивача саме положеннями оскаржуваної постанови, що й у свою чергу свідчить про відсутність такого суб`єктивно порушеного права заявника, положеннями оскаржуваної постанови.

Водночас, позивач стверджуючи про наявність у нього суб`єктивно порушеного права, зазначає, що таке відображено у наявній відмові заявнику у звільненні з військової служби через положення оскаржуваної постанови.

Втім, такі твердження позивача не відповідають дійсності з огляду на те, що підставою відповідної відмови слугувала невідповідність документів, наданих позивачем, положенням актів вищої юридичної сили, а саме оскільки зазначений позивачем висновок лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я не може підтверджувати необхідності здійснення постійного догляду за хворою матір`ю позивача та слугувати підставною для звільнення позивача з військової служби, так як стосовно підтвердження цього факту уповноважений інший орган (установа).

Таким чином, варто констатувати, що підставою для відмови позивачу у звільненні з військової служби слугувало надання останнім, як підтвердження необхідності догляду за хворою матір`ю, висновку ЛКК, який у свою чергу не може підтверджувати такі обставини, оскільки у відповідності до вищенаведених положень законодавства такі обставини підтверджуються виключно висновком МСЕК.

З урахуванням наведеного оскаржувана постанова Уряду не порушує права позивача, оскільки виключно дії заявника щодо надання неналежних документів слугували підставою для відмови останньому у звільненні з військової служби, що жодним чином не може бути ототожнено з порушенням прав позивача відповідною оскаржуваною постановою Уряду.

Відповідно, суд не вбачає правових підстав для задоволення позовних вимог.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

З огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд зазначає, що решта доводів та тверджень учасників справи, у контексті наведених правових вимог, не впливають на висновки суду за наслідком розгляду даної справи.

Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1)чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2)чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 263 КАС України суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Кабінету Міністрів України (01008, місто Київ, вулиця Грушевського, будинок 12/2) про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Головуючий - суддя Колеснікова І.С.

Судді: Головенко О.Д.

Перепелиця А.М.