ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

_______________________________________________________________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.03.2024м. ХарківСправа № 922/5067/23

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Жигалкіна І.П.

при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Комунального підприємства "Харківводоканал", м. Харків до 1. Державного Підприємства Зовнішньоекономічної Діяльності «Укрінтеренерго», м. Київ , 2. Акціонерного товариства Харківобленерго, м. Харків , 3. Акціонерне товариство Українська залізниця» у особі Харківське регіональне відділення Енергозбут, м. Харків про зобов`язання вчинити певні дії за участю представників:

позивача- Матофія Р.М.

3-го відповідача - Нестеренко О.О.

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Комунальне підприємство "Харківводоканал" звернувся до Господарського суду Харківської області 30 листопада 2023 року із позовною заявою про: - Зобов`язання Державного Підприємства Зовнішньоекономічної Діяльності Укрінтеренерго (надалі - 1-й Відповідач) дотримуватись меж застосування права з припинення постачання електричної енергії об`єктам єдиної технологічної системи Комунального підприємства "Харківводоканал";

- Зобов`язання Акціонерного товариства "Харківобленерго" (надалі - 2-й Відповідач), як оператора системи розподілу дотримуватись меж застосування права з припинення (обмеження) електропостачання об`єктам єдиної технологічної системи Комунального підприємства "Харківводоканал";

- Зобов`язання Акціонерного товариства Українська залізниця в особі Харківське регіональне відділення Енергозбут (надалі - 3-й Відповідач), як оператора системи розподілу дотримуватись меж застосування права з припинення (обмеження) електропостачання об`єктам єдиної технологічної системи Комунального підприємства "Харківводоканал".

Також, Позивач просить суд покласти на відповідачів судові витрати.

Дослідивши подані матеріали позовної заяви, перевіривши їх відповідність вимогам, встановленим ст.ст. 162, 164, 172 ГПК України, суд дійшов до висновку, що підстави для залишення зазначеного позову без руху, повернення або відмови у відкритті провадження у справі відсутні, а отже ухвалою суду від 01.12.2023 було прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі №922/5067/23 розгляд якої вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін та призначенням підготовчого засідання на 21 грудня 2023 року о 11:15.

Суд своєю ухвалою від 04.12.2023 встановивши, що заява (вх. № 32899) КП "Харківводоканал" про забезпечення позову подано без додержання вимог статті 139 та ГПК України повернуто заявнику, як передбачено ч. 7 ст. 140 ГПК України. З тих же підстав судом постановлено ухвалу від 11.12.2023 про повернення заявнику заяви (вх. № 33838) про забезпечення позову.

Також, в грудні 2023 року позивачем подано заяву про забезпечення позову шляхом вжиття заходів забезпечення позову та заборони Державному підприємству зовнішньоекономічної діяльності Укрінтеренерго, Акціонерному товариству Харківобленерго, Акціонерному товариству Українська залізниця в особі Харківського регіонального відділення Енергозбут вчиняти будь-які дії з припинення та/або обмеження постачання, та/або розподілу (передачі) електричної енергії постачальником останньої надії для КП Харківводоканал до вирішення по суті спору у справі.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 14.12.2023 у справі №922/5067/23 у задоволенні заяви (вх. № 34249 від 12.12.2023) Комунального підприємства "Харківводоканал" про забезпечення позову - відмовлено. Де судом, було обґрунтовано, що у заяві, з урахуванням доказової бази, на які посилається заявник, вжиття наведених заходів забезпечення позову спрямоване виключно на заборону вчинення відповідних дій, що мають тотожне значення з вимогами викладеними в позові. Суд не знайшов підстав, що забезпечення позову шляхом обраного заявником способу є обґрунтованими, оскільки такий спосіб забезпечення позову не відповідає чинному законодавству та не підтверджується наявними та допустимими доказами вчинення відповідачами дій по відключенню електропостачання КП "Харківводоканал". Як зазначено в ухвалі, таке відключення від електропостачання вказаного підприємства призведе до відсутності питної води в житлових будинках, медичних установах, навчальних закладах тощо, а отже це може призвести до ускладнення санітарно-епідемічної ситуації, виникнення та поширення інфекційних хвороб серед населення, оскільки відсутня можливість забезпечення фізіологічних, санітарно-гігієнічних та господарських потреб населення та виробництво продукції (у тому числі харчової), що потребує використання питної води. Крім того це може спричинити серйозні екологічні наслідки у разі відключення насосних станцій каналізації, адже фекальними водами будуть забруднені повітря, ґрунт та найближчі відкриті водойми, річок, що в свою чергу, безумовно, призведе до масових інфекційних захворювань серед мешканців. Оскільки заявником не доведено те, що невжиття визначених ним заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів заявника, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову.

Комунальне підприємство "Харківводоканал" з ухвалою суду першої інстанції не погодилось та звернулось до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду Харківської області від 14.12.2023 у справі №922/5067/23 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву КП Харківводоканал про забезпечення позову, вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони (зобов`язання утриматись від вчинення певних дій) Державному підприємству зовнішньоекономічної діяльності Укрінтеренерго, Акціонерному товариству Харківобленерго, Акціонерному товариству Українська залізниця в особі Харківського регіонального відділення Енергозбут вчиняти дії з припинення договірних відносин, у тому числі, припинення та/або обмеження постачання та/або розподілу (передачі) електричної енергії постачальником останньої надії для КП Харківводоканал як об`єкта критичної інфраструктури до вирішення по суті спору у справі.

Скарга обґрунтована тим, що фактичні обставини направлення відповідачами у цій справі на адресу КП Харківводоканал повідомлень про припинення електропостачання для КП Харківводоканал безпосередньо підтверджуються наявними у матеріалах цієї справи:

1. Попередженням ДПЗД Укрінтеренерго про припинення постачання електричної енергії №44/11-16/П69/В від 10.11.2023, яким встановлено, що постачання електричної енергії на об`єкти КП Харківводоканал буде припинено 26.12.2023 з 9:00 години.

2. Повідомленням АТ Харківобленерго №06-56к/05-4934 від 21.11.2023 про припинення електропостачання КП Харківводоканал.

3. Повідомленням АТ Українськазалізниця у особі Харківське регіональне відділення Енергозбут №17/1563/2 від 07.11.2023 про припинення електропостачання КП Харківводоканал.

4. Повідомленням АТ "Харківобленерго" №162 від 07.12.2023 про припинення розподілу електроенергії для КП "Харківводоканал" шляхом відключення об`єктів підприємства від системи енергопостачання.

5. Листом-повідомленням АТ "Харківобленерго" №01-06/7379 від 21.11.2023 до Прем`єр міністра України, Міністра енергетики України, Секретаря РНБО України, Голови НКРЕКП, Голови ХОВА, Харківського міського голови про припинення розподілу електроенергії, зокрема, для КП "Харківводоканал".

6. Листомповідомленням АТ "Харківобленерго" №01-56к/05-7842 від 11.12.2023 до Харківського міського голови про припинення електропостачання КП Харківводоканал.

Наведеним, на думку скаржника, спростовуються незаконні припущення суду першої інстанції щодо необґрунтованості обраного заявником способу забезпечення та відсутності доказів щодо вчинення відповідачами дій для припинення електропостачання КП "Харківводоканал" та підтверджуються підстави для скасування протиправної ухвали Господарського суду Харківської області від 14.12.2023 у справі №922/5067/23 відповідно до п.3-4 ч.1 ст.277 ГПК України.

При цьому, cуд звертає увагу, що 06.02.2024 до суду від апелянта надійшла заява про відмову від апеляційної скарги (вх.№1863), що підтримана представником в судовому засіданні, в якій КП "Харківводоканал" просить прийняти відмову від апеляційної скарги. Закрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою Комунального підприємства "Харківводоканал" (вх.№2827 Х/2) на ухвалу Господарського суду Харківської області від 14.12.2023 у справі №922/5067/23, посилаючись на те, що ухвалою Господарського суду Харківської області від 30 січня 2024р. у справі № 922/206/24 задоволено клопотання КП Харківводоканал про забезпечення позову. Вжито заходи забезпечення позову шляхом заборони Державному підприємству зовнішньоекономічної діяльності Укрінтеренеpгo, Акціонерному товариству Харківобленерго, Акціонерному товариству Українська залізниця в особі філії Енергозбут, до вирішення по суті спору у справі №922/206/24 вчиняти будь-які дії з припинення та/або обмеження постачання та/або розподілу (передачі) електричної енергії за договором про постачання електричної енергії.

Така відмова КП "Харківводоканал" від апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду Харківської області від 14.12.2023 у справі №922/5067/23 прийнята судом апеляційної інстанції та закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою КП "Харківводоканал" на ухвалу Господарського суду Харківської області від 14.12.2023 у справі №922/5067/23, про що свідчить ухвала Східного апеляційного господарського суду від 07.02.2024.

Ухвалою суду від 21.12.2023 повідомлено учасників, що підготовче засідання у справі відбудеться 25 січня 2024 року о(б) 11:00 год. Суд своєю ухвалою від 25.01.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 08 лютого 2024 року о 11:30.

Суд своєю ухвалою від 08.02.2024 повідомлено учасників справи про наступне: - прийнято та долучено до матеріалів справи пояснення (вх. №3100 від 02.02.2024) з додатком; - прийнято та долучено до матеріалів справи пояснення (вх. №3611 від 08.02.2024) з додатком; - судове засідання у справі відбудеться 29 лютого 2024 року о(б) 12:30 год.; - Явку представників сторін визнати обов`язковою. Ухвалою від 29.02.2024 повідомлено, що судове засідання у справі відбудеться 07 березня 2024 року о(б) 12:55 год. Визнати явку представників сторін обов`язковою.

Представник Позивача у судовому засіданні підтримує заявлені позовні вимоги, вважає їх обґрунтованими, доведеними відповідними доказами наданими до матеріалів справи. Також посилається на те, що припинення постачання електричної енергії об`єктам єдиної технологічної системи КП "Харківводоканал" призведе до зупинення постачання до населення, суб`єктам господарювання в комунальних послугах, забезпечення групового, індивідуального водопостачання, водовідведення м. Харкова та населених пунктів Харківської області, які мають важливе значення для принципів життєдіяльності міста та області питного водопостачання та централізованого водовідведення, та об`єктів життєзабезпечення і стратегічного значення.

Представник третього відповідача у судовому засіданні проти позовних вимог заперечує, вважає зазначений позов безпідставним, не обґрунтованим та таким, що не відповідає обраного позивачем способу захисту порушеного права. Підтримує викладене у відзиві пояснення, зазначаючи, що станом на 07.11.2023 року постачання електричної енергії КП «Харківводоканал» постачальником «останньої надії» перевищує 90 днів, оскільки відповідно до пункту 1.2.15 Правил, на роздрібному ринку електричної енергії не допускається споживання (використання) електричної енергії споживачем без укладення договору з електропостачальником, а отже з зазначених підстав та з метою запобігання припинення розподілу електричної енергії Позивачу було запропоновано здійснити процедуру зміни електропостачальника шляхом укладення нового договору про постачання електричної енергії споживачу (постачання електричної енергії постачальником універсальних послуг) з новим електропостачальником.

Як вже було зазначено судом, задля реалізації завдань правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, суд своєю ухвалою надав учасникам справи право на подання заперечень, пояснень, доказів, що було реалізовано учасниками справи на їх власний розсуд, таким чином суд приймає та долучає до матеріалів справи для усунення обставин недоведеності, недослідженості, не надання можливості захисти свої процесуальні права.

Суд звертає увагу на те, що розумність строків розгляду справи судом є одним із основних засад (принципів) господарського судочинства (пункт 10 частини третьої статті 2 ГПК України). Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) неодноразово вказував на необхідність дотримання принципу розумності тривалості провадження.

Так, у рішення "Вергельський проти України" ЄСПЛ вказав, що розумність тривалості провадження має оцінюватися у світлі конкретних обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів.

Враховуючи вищевказане суд вважає, що учасники процесу були належним чином повідомлений судом про розгляд спору за їх участю. В той же час, вони не були позбавлений можливості скористатися вільним доступом до електронного реєстру судових рішень в Україні, в силу статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" та ознайомитися з ухвалами Господарського суду Харківської області та визначеними у ній датами та часом розгляду даної справи та забезпечити представництво його інтересів в судових засіданнях.

Суд приймає до уваги, що сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів, надано достатньо часу для підготовки до судового розгляду справи.

В ході розгляду даної справи Господарським судом Харківської області, у відповідності до п. 4 ч. 5 ст. 13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Суд зазначає, що ним були здійснені заходи щодо належного повідомлення всіх учасників процесу стосовно розгляду справи та надання до суду відповідних доказів, заперечень (за наявності), щодо вказівки на незгоду з будь-якою із обставин викладених у вимогах сторони процесу.

Так, процесуальні документи у цій справі направлялись всім учасникам судового процесу, що підтверджуються штампом канцелярії на зворотній стороні відповідного документу.

Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

Указом Президента України Про введення воєнного стану в Україні №64/2022 від 24.02.2022, затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.

Враховуючи приписи статті 3 Конституції України, зважаючи на наявність активних військових дій та загрози небезпеки на території України, зокрема в м. Харкові та Харківській області, а також особливого режиму роботи господарського суду, обмеження доступу та відвідування працівниками та суддями будівлі Господарського суду Харківської області з міркувань безпеки, розгляд справи здійснювався судом у межах необхідного розумного строку в розумінні положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, оскільки судом вчинені всі необхідні визначені процесуальним законом вимоги щодо повідомлення сторін, суд визнає, що сторони були належним чином повідомлені про розгляд справи, як того вимагають приписи ст.ст. 6, 120, 242 ГПК України, однак не скористався своїми правами на подання пояснень, доказів, заперечень на позов та участь у судовому засіданні.

Суд констатує, що учасниками справи вчинені дії по пред`явленню до суду своїх позицій, які прийняті судом та враховуються під час прийняття рішення.

Таким чином, вбачається, що всім учасникам справи надано можливість для висловлення своєї правової позиції по суті позовних вимог, а також судом надано сторонам достатньо часу для звернення із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.

З`ясувавши всі фактичні обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, заперечення проти такого позову, всебічно та повно дослідивши докази, які містяться в матеріалах справи, господарський суд встановив наступне.

Позивач звертаючись до Господарського суду Харківської області посилається, перш за все на обставини, які можуть призвести до протиправної зупинки виробничої діяльності КП «Харківводоканал», що є єдиним підприємством централізованого водопостачання та водовідведення міста Харкова та 52-х міст Харківської області, що в умовах дії воєнного стану є вкрай небезпечним. А отже на підставі зазначеного КП «Харківводоканал» для захисту своїх прав визначив у вигляді Відповідачів, ДП Зовнішньоекономічної діяльності «Укрінтеренерго», АТ «Харківобленерго», АТ «Українська залізниця» у особі Харківське РВ «Енергозбут», що на думку Позивача, своєю діяльністю (діями або бездіяльністю) можуть порушити права шляхом можливого відключення від електроенергії.

Свої вимоги позивач обґрунтовує наступним.

Між Позивачем та 1-м Відповідачем на виконання спеціального наказу Міністерства енергетики України від 13 квітня 2022 року N 148, яким затверджено Положення про особливості постачання електричної енергії споживачам та розрахунків між учасниками роздрібного ринку електричної енергії у період дії в Україні воєнного стану, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 22 квітня 2022 року за N 441/37777 (надалі Наказ №148) укладений договір про постачання електричної енергії з постачальником останньої надії (в редакціях № 33/10-ПД/23 від 19.10.23, №29-8-ПД-23 від 17.08.2023, №38/4-ПД/23 від 25.04.2024, №56/1-ПД/23 від 30.01.2023). Операторами системи розподілу (ОСР) у даних відносинах з постачання електричної енергії постачальником останньої надії є 2-й Відповідач та 3-й Відповідач.

Позивач посилається на лист ДПЗД Укрінтеренерго, що надійшов 09.11.2023 №44/09-5859 за таким змістом: «...ДПЗД Укрінтеренерго відповідно розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 грудня 2018 року № 1023-р визначено постачальником «останньої надії» на період з 1 січня 2019 року до 30 червня 2024 року.

З 01 грудня 2023 року набуває чинності нова Комерційна пропозиція №8 від 07.11.2023 постачання електричної енергії споживачам постачальником «останньої надії», що є Додатком 1 до Договору про постачання електричної енергії постачальником «останньої надії» (далі - Договір) з якою можна ознайомитися на сайті ДПЗД «Укрінтеренерго» за посиланням https://uie.kiev.ua/wpcontent/uploads/2023/11/Komertsijna-propozytsiya-8.pdf.

Згідно Наказу Міністерства енергетики України від 10.10.2023 № 307 «Про визнання таким, що втратив чинність, Наказу Міністерства енергетики України від 13 квітня 2022 року № 148», (далі - Наказ № 307), що зареєстрований в Міністерстві юстиції України 24.10.2023 за № 1859/40915, скасовано Наказ Міністерства енергетики України від 13.04.2022 № 148. Відповідно до умов Договору (пункт 15.2. Комерційної пропозиції від 07.11.2023 року № 8, що набуває чинності з 01 грудня 2023 року), інформуємо, що Договір вважається припиненим в частині постачання електричної енергії з дати втрати чинності/скасувания наказу Міністерства енергетики України від 13.04.2022 №148, якщо на день втрати чинності/скасування зазначеного наказу постачання електричної енергії Споживачу здійснюється більше ніж 90 діб....»

Позивач посилаючись на наказ Міністерства енергетики України №148 від 13.04.2022 та зазначає, що це єдиний спеціальний нормативно - правовий акт в системі законодавства України, який визначає порядок, умови, особливості та гарантії постачання електричної енергії у період дії воєнного стану, який триває та системно продовжується. У пункті 7 цього Наказу встановлюються гарантії того, що Постачальник «останньої надії» у період дії воєнного стану та протягом 30 днів після його припинення або скасування (крім випадку зміни постачальника за ініціативою споживча в порядку глави 6.1 розділу VI Правил роздрібного ринку електричної енергії) здійснює постачання електричної енергії тим споживачам, у яких відсутній електропостачальник, в тому числі яким станом на 04 березня 2022 року постачання електричної енергії здійснював постачальник «останньої надії».

Позивач посилається, що цим Наказом заборонено відключення, так у підпункті 2 пункту 8 Наказу прямо застережене, що забороняється відключення споживача без погодження відповідною військовою адміністрацією на адміністративній території розташування об`єкта споживача у разі, якщо об`єкт споживача забезпечує, зокрема надання життєво важливих послуг для населення.

При цьому Позивач вказує, що наказом Міністерства енергетики України від 10.10.2023 р. №307 визнано таким, що втратив чинність наказ Міністерства енергетики України від 13 квітня 2022 року N 148, на який посилаються сторони в обґрунтування припинення електропостачання КП Харківводоканал, не передбачає жодних механізмів забезпечення безперебійного постачання електричної енергії в умовах воєнного стану для підприємств критичної інфраструктури до яких належить КП Харківводоканал, а так само захисту від відключення без погодження з обласною військовою адміністрацією.

Обґрунтовуючи свою значимість у суспільстві, Позивач зазначає наступне.

Згідно Закону України «Про критичну інфраструктуру» (Закон №1882), враховуючи особливий виробничий статус, Позивача віднесено до об`єкту критичної інфраструктури які є елементом системи національної безпеки України. Положеннями п. 1 ст. 21 вказаного Закону на КП «Харківводоканал», як оператора критичної інфраструктури, покладено завдання: забезпечення захисту об`єктів критичної інфраструктури (ч.1 п. 1), забезпечення відновлення функціонування об`єктів критичної інфраструктури в разі виникнення аварій та інших небезпечних подій (ч. 7 п.1), створення і використання необхідних резервів фінансових та матеріальних ресурсів для реагування на кризові ситуації та ліквідації їх наслідків (ч.12 п. 1). При цьому п. 4 ст. 21 Закону № 1882 прямо зобов`язує операторів критичної інфраструктури забезпечити захист об`єктів критичної інфраструктури, який полягає у забезпеченні функціональності, безперервності роботи, відновлюваності, цілісності і стійкості критичної інфраструктури (ч. 1 п. 1 ст.1 Закону № 1882). Крім того, Позивач є Виконавцем мобілізаційного завдання. Так, у порядку та на умовах визначених Договором на виконання мобілізаційного завдання від 06.02.2023 №77 укладеного між Харківською районною державною адміністрацією (далі-Замовник) та Комунальним підприємством «Харківводоканал» (далі - Виконавець), Виконавець зобов`язується виконати мобілізаційні завдання на надання комунальних послуг для задоволення потреб Збройних Сил України, інших військових формувань, правоохоронних органів із спеціальним статусом, Держспецтрансслужби, Держзв`язку, сил цивільного захисту для забезпечення системи життєзабезпечення населення, для виконання робіт з технічного прикриття об`єктів водопровідно-каналізаційного господарства для забезпечення функціонування національної економіки в особливий період. Мобілізаційні завдання (далі-завдання), затверджені розпорядженням голови Харківської обласної державної адміністрації від 15 червня 2021 року №23т «Про внесення змін до розпорядження голови обласної державної адміністрації від 19 червня 2019 року №10т» розпорядження голови Харківської районної держаної адміністрації від 28.12.2021 №329дск «Про затвердження мобілізаційних завдань (замовлень) на особливий період в Харківському районі» (зі змінами), а Замовник зобов`язується прийняти замовлення. В свою чергу, виконання, в т.ч., мобілізаційного завдання, які поставлені перед оператором критичної інфраструктури в особливий період, без електричної енергії неможливе, оскільки від електричної енергії повністю залежить робота технологічно виробничо-господарського комплексу водопровідних споруд з виробництва, транспортування, розподілу та реалізації питної води споживачам системи групового водопостачання м. Харкова і Харківської області. Робота системи водовідведення та очищення рідких відходів, яка також залежить від електричної енергії має не менше значення в забезпеченні санітарного та епідемічного благополуччя споживачів послуг. Припинення Позивачем надання послуг з водовідведення та постачання води унеможливить нормальне, безпечне та безперебійне функціонування об`єктів Збройних сил (військових формувань, правоохоронних органів із спеціальним статусом, тощо), закладів охорони здоров`я, закладів освіти, об`єктів інфраструктури міста (транспорту, зв`язку, тощо), об`єктів включених до «Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 N83, які розташовані у місті Харкові, а саме: ДП «Завод імені В.О. Малишева», ДП «Харківське конструкторське бюро з машинобудування імені О. О. Морозова», ДП «Центральне конструкторське бюро «Протон», ДП «Харківський машинобудівний завод «ФЕД», ДП «Харківське агрегатне конструкторське бюро», ДП «Харківське конструкторське бюро з двигунобудування», ДП «Український державний центр по експлуатації спеціалізованих вагонів», ПрАТ «Харківський електротехнічний завод «Трансзв`язок», ДП «Південна залізниця», ДП «Хлібна база N 85» Державного агентства резерву України, ДНВП «Об`єднання Комунар», Харківське державне авіаційне виробниче підприємство, ДП Науково-дослідний технологічний інститут приладобудування, АТ «Хартрон», ДП «Завод «Електроважмаш», АТ «Турбоатом», ДП «Державний інститут по проектуванню підприємств коксохімічної промисловості», ДП «Український науково-технічний центр металургійної промисловості «Енергосталь». Наслідки створення перешкод для роботи та функціонування вищезазначених об`єктів важко передбачити, але вони будуть вкрай негативними, та можуть бути кваліфіковані, як злочин в умовах воєнного стану.

Як зазначає Позивач, його фінансовий стан унеможливує погашення заборгованості перед постачальниками електроенергії та операторами розподілу в найближчий час, тому попередження про припинення електропостачання не може залишитися поза увагою та сприйматися як інформація для загального використання.

Таким чином, з наданого позову та пояснення вбачається, що Позивач захищаючи право на отримання електричної енергії, тобто не надання відключення його від енергопостачання, як підприємство, турбується не про отримання прибутку, а про безпеку споживачів, забезпечення виконання покладених на нього мобілізаційних завдань, як оператора критичної інфраструктури, що є обов`язковим для забезпечення функціонування національної безпеки та економіки.

Суд вказує, що ним прийнято, викладені обставини та правове обґрунтування Позивача, які описані судом вище, а також містяться у позові, поясненнях, запереченнях на відзиви Відповідачів.

Суд звертає увагу, що не весь матеріал, який подається учасниками справи може бути викладений та описаний в тексті рішення, оскільки таке рішення буде мати надвеликий об`єм, крім того, рішення, як документ характеризується точністю, стислістю та зрозумілістю викладу. Тобто рішення не повинно містити зайвої деталізації, яка не має правового значення для вирішення справи.

Щодо викладеного Відповідачами, стосовно посилань Позивача, які не знаходить свого підтвердження у поясненнях, твердженнях та висновках, що на думки Відповідачів спростовуються наданими доказами та невірно обраним Позивачем способом захисту, суд зазначає нижче.

АТ «Харківобленерго» у своїх запереченнях проти позову зазначає, предметом позову є зобов`язання АТ «Харківобленерго» як оператора системи розподілу дотримуватись меж застосування права з припинення (обмеження) електропостачання об`єктам єдиної технологічної системи КП «Харківводоканал», що обґрунтовані наявними судовими рішеннями у справі №922/470/16 та у справі №922/590/20, а також предметом позову щодо зобов`язання АТ «Харківобленерго» дотримуватись меж застосування права з припинення (обмеження) електропостачання об`єктам єдиної технологічної системи КП «Харківводоканал», що викладені у цьому позові тотожній з вимогами (позовом) у справі №922/590/20. Таки дії Позивача, з тією ж самою вимогою, у тому числі до АТ «Харківобленерго» з тих же самих підстав, суперечить принципу верховенства права в складовому аспекті принципу остаточності судового рішення.

Також, 2-м Відповідачем зазначено, що на час звернення до господарського суду не порушено жодного права Позивача, крім того вимога про зобов`язання дотримуватися меж застосування права з припинення постачання електричної енергії припинення (обмеження) електропостачання є забороною вчиняти певні дії на майбутнє, що є одразу порушенням ст. 42 Конституції України та ст.ст. 15, 16 ЦК України.

Третій Відповідач так саме, зазначає, що вимоги Позивача є необґрунтованими, оскільки немає правового підґрунтя, щодо відсутності наявного порушеного, невизначеного та/або оспорюваного прав та/або законних інтересів і обставин Позивача, які є обов`язковою передумовою для отримання відповідного судового захисту.

Надаючи оцінку доводам сторін та їх обґрунтування, оцінивши надані до матеріалів справи докази, суд дійшов наступного.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права.

Суд погоджується із застосуванням Позивачем таких норм закону, на які він посилається при зверненні з позовом, щодо Закону України "Про ринок електричної енергії", де передбачено обов`язок споживача сплачувати за електричну енергію та надані йому послуги відповідно до укладених договорів; дотримуватися правил технічної експлуатації, правил безпеки під час експлуатації власних електроустановок, нормативно-правових актів, що регулюють функціонування ринку електричної енергії, та умов укладених договорів (пункти 1, 3 частини третьої статті 58 цього Закону).

Частиною третьою статті 60 Закону України "Про ринок електричної енергії" відключення споживачів здійснюється виключно у порядку, визначеному цим Законом та правилами роздрібного ринку.

Також, щодо посилання на відповідність до підпункту 6 пункту 5.1.1 Правил роздрібного ринку електричної енергії оператор системи має право тимчасово припиняти розподіл (передачу) електричної енергії, обмежувати обсяг розподілу (передачі) електричної енергії або відключати споживача від мережі без його згоди у випадках та порядку, передбачених цими Правилами та Кодексом систем розподілу, зокрема у зв`язку із заборгованістю споживача за договором про користування електричною енергією та/або договором про постачання електричної енергії, які продовжують свою дію в частині регулювання відносин сторін щодо заборгованості (переплати) за цими договорами, нарахування пені, неустойки, обмеження та припинення постачання електричної енергії тощо. Пунктом 11.5.2 Кодексу системи розподілу, встановлені випадки припинення розподілу електричної енергії за ініціативою оператора системи розподілу (ОСР) в разі несплати та/або неповної оплати послуг згідно з умовами договору про надання послуг з розподілу електричної енергії та у разі несплати споживачем заборгованості за договором про постачання електричної енергії або договором про користування електричною енергією, правонаступником за якими є ОСР.

Стосовно звернення Позивача з позовом, з підстав направлення Відповідачами повідомлення про припинення Позивачу постачання та розподілу електроенергії з дня оприлюднення листа Міністерства енергетики України від 10.10.2023 р. №307, де на думку Позивача є порушенням вимог статті 13 Цивільного кодексу України, законодавства про критичну інфраструктуру та статті 6 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання", оскільки зазначеним законом встановлено заборону відключення об`єктів питного водопостачання та централізованого водовідведення від системи енергозабезпечення, суд не знаходить підтвердження та вважає за доцільне зазначити наступне.

Відповідно до ст. ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання; кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 3 ст. 4 ГПК України передбачено, що до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбаченихстаттею 3 Цивільного кодексу України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин.

Такі загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 зазначив, що добросовісність (пункт 6статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується на давньоримській максимі "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі цієї доктрини є принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно на них покладається.

Посилаючись у своєму позові на лист АТ «Харківобленерго» №06-56к/05-4934 від 21.11.2023, Позивач стверджує, що є наявність порушення його прав, яке полягає у відключенні КП «Харківводоканал» від електроенергії, а тому просить суд вчинити певні дії, що саме по собі є заборона Відповідачам відключати Позивача від електропостачання навіть у порушення договірних умов. Проте з боку Позивача не надано жодного обґрунтування та пояснення не бажання укладати договори у встановленому законом порядку після закінчення дії договору, що були переведені на постачання до постачальника №останньої надії» ДПЗД «Укрінтеренерго».

При цьому суд погоджується з твердженнями Відповідачів, що листами має виключно інформаційний характер та містить інформацію (з посиланням на норми чинного законодавства) які дії необхідно зробити, щоб уникнути процедури припинення електричної енергії, де саме було здійснення повідомлення Позивача, стосовно винесеного Мінерегетики наказу №307 «Про визнання таким, що втратив чинність, наказ Міністерства енергетики України від 13.04.2022 №148», для вчинення Позивачем певних заходів щодо здійснення правового врегулювання, можливого укладення певних договорів щодо підключення (перепідключення, переведення) до електроенергії, тобто не створення умов, які б призвели до відключення від електропостачання.

Таким чином з матеріалів справи вбачається, що Позивач був обізнаний стосовно прийнятого наказу №307 та щодо умов постачання електричної енергії постачальник «останньої надії» ДПЗД «Укрінтеренерго», проте не здійснив правових наслідків, встановленими нормами чинного законодавства для створення умов безперебійного отримання електричної енергії, у вигляді укладання договору про постачання електричної енергії та договору споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії.

Щодо викладених позовних вимог на які посилається КП «Харківводоканал» зазначені правовідносини сторін стосуються, як постачання електричної енергії та отримання споживачем такої.

Щодо регулювання відносин у правових, економічних та організаційних засадах функціонування ринку електричної енергії, пов`язаних з виробництвом, передачею, розподілом, купівлею-продажем, постачанням електричної енергії для забезпечення надійного та безпечного постачання електричної енергії споживачам з урахуванням інтересів споживачів, розвитку ринкових відносин, мінімізації витрат на постачання електричної енергії та мінімізації негативного впливу на навколишнє природне середовище визначені Законом України "Про ринок електричної енергії". (надалі Закон)

Частиною п`ятою статті 2 ЗУ "Про ринок електричної енергії" правила роздрібного ринку передбачають, зокрема, загальні умови постачання електричної енергії споживачам, систему договірних відносин між учасниками роздрібного ринку, права та обов`язки учасників ринку, процедуру заміни споживачем постачальника електричної енергії, умови та порядок припинення та відновлення постачання електричної енергії споживачу, процедуру розгляду скарг споживачів, особливості постачання електричної енергії постачальником універсальної послуги, постачальником "останньої надії".

Частини першої статті 58 Закону споживач має право, зокрема: купувати електричну енергію для власного споживання за двосторонніми договорами та на організованих сегментах ринку, за умови укладення ним договору про врегулювання небалансів та договору про надання послуг з передачі електричної енергії з оператором системи передачі, а у разі приєднання до системи розподілу - договору про надання послуг з розподілу електричної енергії з оператором системи розподілу; або купувати електричну енергію на роздрібному ринку у електропостачальників або у виробників, що здійснюють виробництво електричної енергії на об`єктах розподіленої генерації, за правилами роздрібного ринку.

У статті 4 Закону встановлено, що учасники ринку електричної енергії провадять свою діяльність на ринку електричної енергії на договірних засадах. Для забезпечення функціонування ринку електричної енергії укладаються, зокрема, і договори про постачання електричної енергії постачальником "останньої надії".

Відповідно до пункту 66 частини першої статті 1 Закону України "Про ринок електричної енергії" постачальник "останньої надії" це - визначений відповідно до цього Закону електропостачальник, який за обставин, встановлених цим Законом, не має права відмовити споживачу в укладенні договору постачання електричної енергії на обмежений період часу. Так, постачальник "останньої надії" надає послуги з постачання електричної енергії споживачам, у відповідності до встановленим приписам ч. 1 ст. 64 Закону, у разі: 1) банкрутства, ліквідації попереднього електропостачальника; 2) завершення строку дії ліцензії, зупинення або анулювання ліцензії з постачання електричної енергії споживачам попереднього електропостачальника; 3) невиконання або неналежного виконання електропостачальником правил ринку, правил ринку "на добу наперед" та внутрішньодобового ринку, що унеможливило постачання електричної енергії споживачам; 4) необрання споживачем електропостачальника, зокрема після розірвання договору з попереднім електропостачальником; 5) в інших випадках, передбачених правилами роздрібного ринку.

Як встановлено частинами 6 - 10 статті 64 Закону, постачальник "останньої надії" здійснює постачання електричної енергії у порядку, визначеному правилами роздрібного ринку, на умовах типового договору постачання електричної енергії постачальником "останньої надії", що затверджується Регулятором, та є публічним договором приєднання. Постачальник "останньої надії" оприлюднює відповідний договір на своєму офіційному веб-сайті.

Електропостачальник, неспроможний постачати електричну енергію, має повідомити про дату припинення постачання електричної енергії постачальника "останньої надії", споживачів, Регулятора, оператора системи передачі та оператора системи розподілу.

Постачальник "останньої надії" здійснює постачання з моменту припинення постачання електричної енергії попереднім електропостачальником. Договір постачання електричної енергії між постачальником "останньої надії" і споживачем вважається укладеним з початку фактичного постачання електричної енергії такому споживачу.

Постачальник "останньої надії" постачає електричну енергію споживачу протягом строку, що не може перевищувати 90 днів. Після завершення зазначеного строку постачальник "останньої надії" припиняє електропостачання споживачу.

Порядок заміни електропостачальника на постачальника "останньої надії" визначається правилами роздрібного ринку.

Щодо порядку та зміни електропостачальника визначено розділом 6 ПРРЕЕ.

Пунктом 6.2.3 ПРРЕЕ передбачено, що в разі необрання споживачем електропостачальника після розірвання договору з попереднім електропостачальником або незабезпечення власного споживання шляхом купівлі електричної енергії за двосторонніми договорами та/або на організованих сегментах ринку адміністратор розрахунків в одноденний термін переводить такого споживача на постачання електричної енергії постачальником "останньої надії" шляхом зміни записів у реєстрі точок комерційного обліку електропостачальника щодо постачальника "останньої надії" у порядку, визначеному Правилами ринку, з одночасним повідомленням операторів системи.

У пункті 6.2.4 ПРРЕЕ визначено, що початком постачання електричної енергії постачальником "останньої надії" вважається дата припинення постачання електричної енергії споживачу попереднім електропостачальником. Адміністратор розрахунків повідомляє дату переведення споживача (споживачів) на постачання електричної енергії постачальником "останньої надії" постачальнику (постачальникам) послуг комерційного обліку.

Постачальник "останньої надії" здійснює постачання електричної енергії на підставі договору про постачання електричної енергії постачальником "останньої надії", який розробляється постачальником "останньої надії" на основі Типового договору про постачання електричної енергії постачальником "останньої надії" (додаток 7 до цих Правил) та вважається укладеним у визначених законодавством України та цими Правилами випадках, у разі настання яких споживач безакцептно приймає умови договору про постачання електричної енергії постачальником "останньої надії"(пункт 1.2.9 ПРРЕЕ).

Відповідно до частини восьмої статті 64 Закону України "Про ринок електричної енергії" договір постачання електричної енергії між постачальником "останньої надії" і споживачем вважається укладеним з початку фактичного постачання електричної енергії такому споживачу.

Аналіз наведених вище норм дає підстави для висновку, що у разі настання обставин, визначених у частині першій статті 64 Закону України "Про ринок електричної енергії" постачальник "останньої надії" надає послуги з постачання електричної енергії та відповідно до пункту 66 частини першої статті 1 цього Закону не має права відмовити споживачу в укладенні договору постачання електричної енергії на обмежений період часу, а факт приєднання до публічного договору постачання електричної енергії від постачальника "останньої надії" відбувається по факту споживання електричної енергії без укладення договору з іншим електропостачальником.

Відповідний правовий висновок викладено також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.09.2021 у справі №910/8958/20 та від 04.04.2023 у справі № 905/1791/21, на які скаржник посилається на обґрунтування вимог касаційної скарги, та правовідносини у яких є подібними за матеріально-правовим регулюванням відносин учасників сфери електроенергетики і пов`язаними з цим їх правами та обов`язками у таких правовідносинах.

Згідно статті 64 Закону України "Про ринок електричної енергії" встановлено, що постачальник "останньої надії" здійснює постачання електричної енергії у порядку, визначеному ПРРЕЕ, на умовах типового договору постачання електричної енергії постачальником "останньої надії", що затверджується Регулятором (Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг), та є публічним договором приєднання. Постачальник "останньої надії" оприлюднює відповідний договір на своєму офіційному веб-сайті.

Згідно з пунктом 13.1 Типового договору про постачання електричної енергії постачальником "останньої надії" (т. 1 а.с.135), які кореспондуються з частинами восьмою та дев`ятою статті 64 Закону України "Про ринок електричної енергії", цей договір приєднання споживача набирає чинності за фактом споживання електричної енергії у перший день, наступний за останнім днем постачання електричної енергії попереднім електропостачальником, за відсутності факту відключення, передбаченого ПРРЕЕ, та діє в частині здійснення розрахунків між сторонами до повного їх здійснення, а в частині постачання електричної енергії його дія не може перевищувати 90 діб.

Таким чином, договір про постачання електричної енергії постачальником "останньої надії" укладається на підставі дій споживача - споживання електричної енергії (акцепт договору) без договору з іншим електропостачальником. У такому разі договір вважається укладеним (момент укладення договору) з постачальником "останньої надії" у перший день, наступний за останнім днем постачання електричної енергії попереднім електропостачальником.

Пунктом 7.5 ПРРЕЕ встановлено, що припинення повністю або частково постачання електричної енергії споживачу здійснюється електропостачальником за умови попередження споживача не пізніше ніж за 10 робочих днів до дня відключення у разі заборгованості з оплати за спожиту електричну енергію відповідно до умов договору з електропостачальником.

За змістом пункту 11.5.12 Кодексу систем розподілу електропостачальник має право звернутися до оператора системи розподілу щодо припинення електроживлення Користувача (споживача електричної енергії), з яким електропостачальником укладено договір про постачання електричної енергії. У зверненні електропостачальник повинен, зокрема, зазначити дані, що ідентифікують відповідного споживача електричної енергії (EIC-код), та причину (підставу) припинення електроживлення такого споживача електричної енергії. Оператор системи розподілу не має права вимагати від електропостачальника обґрунтування причини (підстави) припинення електроживлення, якщо вона відповідає випадкам, визначеним Правилами. У випадках, не передбачених Правилами роздрібного ринку електричної енергії, оператор системи розподілу має право відхилити звернення електропостачальника, про що повідомляє електропостачальника протягом 2 робочих днів з дати отримання звернення. Попередження про припинення електроживлення надсилається оператором системи розподілу одночасно електропостачальнику та відповідному споживачу електричної енергії за 5 робочих днів до запланованої дати обмеження/припинення розподілу електричної енергії. Оператор системи розподілу не розглядає заперечення щодо припинення електроживлення або звернення щодо неправомірності дій електропостачальника від споживачів електричної енергії. Оператор системи розподілу повинен припинити електроживлення споживача електричної енергії протягом 10 робочих днів з дати отримання звернення від електропостачальника.

Вищевикладене зазначено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13.02.2024 у справі №910/14138/22, де Верховним Судом встановлені правові обставини укладення договору про постачання електричної енергії постачальником "останньої надії", його строк та подальші дії учасників такого договору з підстав закінчення такого строку.

При цьому, господарський суд, дійшовши до висновку, що невиконання з боку Позивача вимог передбачених умовами договору (ів) та закону не є обов`язком звернення до суду з вимогами про зобов`язання Відповідача(ів) здійснити порушення встановлених зобов`язань. При цьому з боку Позивача не надано доказу в підтвердження того, що йому відмовлено у підписанні (приєднані) до нових договорів.

Так, виходити з розуміння ефективності способу захисту, що узгоджується з положення ст. 16 ЦК України, суд дійшов до висновку, що з боку Позивача не надано обґрунтованих доводів та доказів щодо застосування певного захисту наявних порушених чи оспорюваних прав в судовому порядку, що полягає в зазначені певного способу захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Суд звертає увагу сторін на правову позицію Європейського суду з прав людини, який неодноразово вказував, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, N 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

З урахуванням наведеного, надаючи оцінку відповідним доводам відповідача та третьої сооби суд звертається до доктринального тлумачення поняття загальної та спеціальної норми, які є парними категоріями. У такому співвідношенні (загальна-спеціальна норма) можуть перебувати лише конкретні норми права, а не правові інститути і тим більше не нормативно-правові акти (Харьковская цивилистическая школа: в духе традиций: монография /под ред. И.В. Спасибо-Фатеевой. Х.: Право, 2011. С. 214). Саме таку позицію щодо визначення співвідношення загального та спеціального закону (lex generalis et lex specialis) обіймає і Верховний Суд, і Конституційний Суд, і Європейський суд з прав людини, що доволі однозначно випливає з викладеного у п.п. 58-60 постанови Верховного Суду віж 19.01.2023 у справі № 902/207/22.

Таким чином, для дії принципу lex specialis derogate generali спеціальна норма, норма-виключення, має існувати, адже неіснування її, просте мовчання закону з того чи іншого питання не створює пари загальна норма спеціальна норма, що само собою вимагає застосування тієї норми, яка в іншому разі була б загальною. Стосовно спірної правової ситуації це означає, що відсутність у Законі України "Про ринок електричної енергії" будь-яких приписів з приводу порядку продовження строку дії договору без заключення нового не надає права звертатись до суду з таким способом захисту щодо зобов`язання застосування лише певних умов договору, без врахування всіх обставин, саме у спосіб на власний розсуд, а зобов`язує їх керуватися приписами Цивільного кодексу України.

Суд зауважує, що добросовісність це певний стандарт поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07.08.2019 у справі № 496/1561/16-ц), що зумовлює, зокрема, сувору заборону використання цивільно-правового інструментарію всупереч його призначенню, у тому числі «використання права на зло» (така позиція висловлена, зокрема, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.01.2022 у справі № 904/5693/20 (904/4523/21) та від 17.01.2023 у справі №29/5005/6325/2011 (904/8849/21)).

При цьому суд вважає за доцільне зазанчити, що коли особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право, то це є зловживанням правом (така правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 910/1873/17 та від 09.02.2021 у справі № 910/5251/20).

Так, принцип добросовісності це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом це свого роду спотворення права, якому за жодних умов не можна потурати.

Крім того, суд бере до уваги правову позицію, викладену в пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17, відповідно до якої захист права розуміють як державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15.11.2018 у справі № 545/3728/16-ц також зроблено висновок, що відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Цей спосіб пов`язаний з застосуванням певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб`єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто, для того, щоб подати цей позов необхідно, щоб суб`єктивне право не було припинене, і його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. Також у п. 114 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі №914/2350/18(914/608/20), вказано, що відновлення становища, яке існувало до порушення, як спосіб захисту суб`єктивних цивільних прав і законних інтересів особи може бути опосередковане різними конкретними заходами. Отже, відновлення становища, яке існувало до порушення (п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України), може бути застосоване безпосередньо, а конкретна форма такого відновлення залежить від характеру порушення права.

Суд наголошує, що застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим: (а) застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; (б) обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; (в) застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; (г) застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципу верховенства права.

Належним та ефективним способом захисту є лише той, який спрямований саме на ті правові наслідки, які захищають право.

Системний аналіз ст.ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України, ст. 5 ГПК України дає підстави для висновку, що вимога про застосування судом ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного права та інтересу, який не суперечить закону, має бути викладена у позовній заяві, а саме має бути відображена (конкретно сформульована) у змісті позовних вимог, саме це є первинною підставою для застосування судом матеріально-процесуального інструментарію закону. Інакше суд позбавляється процесуальної можливості застосувати його та визначити ефективний спосіб захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного права та інтересу, який не суперечить закону.

Практика ВС щодо способів захисту базується на двох основних взаємопов`язаних принципах: (а) спосіб захисту має бути належним та ефективним; (б) має дотримуватися принцип процесуальної економії.

Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (Постанови ВП ВС від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (п. 63), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (п. 6.13), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (п. 98).

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в кінцевому результаті ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту) (п. 145 рішення ЄСПЛ від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93) та п. 75 рішення ЄСПЛ від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02), п. 8.40. Постанови ВП ВС від 25.01.2022 у справі № 143/591/20).

Підставою для застосування визначення судом ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного право чи інтересу є обов`язкова умова, що предмет та підстави позову визначаються тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу. Адже неухильне дотримання одного з основних принципів господарського судочинства - принципу диспозитивності (п. 5 ч. 3 ст. 2 ГПК України) при визначенні підстав та предмету позову є підставою для правильного визначення судом ефективного способу захисту порушеного приватного права чи інтересу. І саме принцип диспозитивності пов`язаний з ефективним способом захисту приватного права.

Диспозитивність, перш за все полягає у визначеній нормами цивільного права можливості управомочених осіб діяти ініціативно, обираючи можливі варіанти їх правомірної поведінки, тобто самостійно визначати форми реалізації комплексу наданих їм правових можливостей, а характерними рисами диспозитивного уповноважувального елемента цивільно-правового методу є, серед іншого, можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанта поведінки, що не суперечить засадам цивільного законодавства й нормам моралі. Учасники цивільних правовідносин самостійно вибирають форми, способи, час і межі своєї юридичної та фактичної поведінки, не порушуючи прав інших, сторонніх осіб. У цьому знаходить свій вияв загальна ідея, згідно з якою в галузі приватного права особа здійснює свої суб`єктивні права вільно, на власний розсуд. Реалізація диспозитивності в цивільному процесі має на меті забезпечення ефективного системного саморегулювання там де це виправдано з точки зору досягнення завдань господарського судочинства та створення розумного балансу загальних та приватних інтересів.

КЦС у постанові від 5 грудня 2019 року зазначив, що принцип диспозитивності у цивільному судочинстві реалізується шляхом вільного використання та розпорядження такими процесуальними правами, які, зокрема, впливають на виникнення, рух, розвиток і закінчення судового розгляду (право на звернення з позовом, право на зміну предмета або підстав позову), випливають з участі у розгляді справи, забезпечують сторонам належний судовий захист (постанова КГС по справі № 910/19581/16-ц від 19.06.20019 року).

Принцип диспозитивності, реалізований при здійсненні суб`єктивних прав, рівною мірою може бути застосований і до вибору способу захисту, а це означає можливість вибору заінтересованою особою способу захисту на її власний розсуд. Подібні твердження можуть викликати ілюзію можливості використання для захисту порушеного права будь-якого з існуючих способів захисту, що насправді не відповідає дійсності (постанова ВС КЦС по справі 705/3869/18 від 05.12.2019 року).

Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 17 квітня 2018 року висловила тези, у яких чітко розмежовує правомочності носіїв суб`єктивних прав та суду. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Однак встановлення належності відповідачів і обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц).

Відповідно до ст. 20 ЦК України право на захист особа здійснює на власний розсуд. Через цю норму закону, також, реалізується ще один з основних принципів цивільного права - принцип свободи вибору поведінки особи при реалізації свого права на захист.

Особа вільна у виборі механізму здійснення свого права на захист, а також у змозі відмовитися від реалізації цього права. Це свідчить про те, що особа вільна у застосуванні будь-яких способів захисту, які передбачені чинним законодавством. Однак перш ніж застосувати той чи інший спосіб захисту, особа, права якої порушено, не визнано чи оспорено, постає перед проблемою вибору того чи іншого способу захисту, який оптимально забезпечить відновлення її порушеного права.

У контексті визначення процесуальних ініціатив сторони процесу КГС у постанові від 19.06.2019 року вказав наступне. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, котрі не мають процесуальної дієздатності. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Попри обов`язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.06.2019 У справі № 910/19581/16-ц).

Оскільки окреслені питання в межах предмета спору є надто важливими в контексті визначення умов застосування процесуальних механізмів «визначення судом ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного права та інтересу» варто додатково проілюструвати наступну судову справу.

На думку ВС у складі палати КГС, процесуально-правовий аспект захисту права включає в себе не лише правильність обрання передбаченого законом або договором способу захисту, але й необхідність належного правового обґрунтування вимог відповідними нормами права (постанова Верховного Суду у складі палати для розгляду справ земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 23.09.2019 у справі №917/1739/19).

ВС в Ухвалі від 23 вересня 2019 року, обґрунтовуючи передачу справи до ВП ВС, зазначив, що встановлення способу захисту, а саме з`ясування позовних вимог, обґрунтування позову певними правовими нормами, як і посилання на фактичні обставини справи та визначення предмета спору, процесуальним законом покладено саме на позивача, у зв`язку з чим у відповідача у справі виникають певні правомірні очікування, оскільки реалізація його прав на захист проти позову перебуває у прямому причинно-наслідковому зв`язку з правовими вимогами та підставами, викладеними саме позивачем.

Керуючись з аксіомою цивільного судочинства jura novit curia («суд знає закон»), при розгляді справи суд дійсно повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін (постанова ВС від 23.09.2019 у справі №917/1739/19).

ВП ВС у постанові від 4 грудня 2019 року зазначила, що суди, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального й процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, яким законом слід керуватися під час вирішення спору.

ВП ВС зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін з огляду на факти, встановлені під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не приводить до зміни предмета позову та/або вибраного позивачем способу захисту (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/1).

Щодо оцінки судом належності обґрунтованого позивачем способу захисту, тобто суди мають визначити, чи є такий спосіб ефективний.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту, суди мають визначити, чи є такий спосіб ефективним: вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та забезпечувати його поновлення, а у разі неможливості такого поновлення повинна гарантувати особі отримання відповідного відшкодування (постанова ВП ВС від 12.12.2018 року по справі № 339/142/16-ц).

З початком дії ч. 2 ст. 5 ГПК України остання зобов`язує суд займати активну позицію, тобто обирати між конкуруючими способами захисту, де привілеї у виборі тепер будуть мати самі ти способи захисту порушеного права чи інтересу особи, які відповідатимуть критерію «ефективності».

Здійснення таких активних дій полягають у аналізі (перевірці, тестуванню) викладених у позові вимог на предмет їх «ефективності» в аспекті спірних правовідносин, відповідності змісту порушеного права та характеру його порушення.

Наведене цілком узгоджується з теорією «судового розсуду» або «судової дискреції», які можуть бути застосовані як орієнтири у підходах до розуміння «судової ролі» або ж з огляду на завдання господарського судочинства навіть можуть певною мірою розглядатися як обов`язок суду.

У випадку заявлення позивачем декількох позовних вимог суд, у межах процесуального обов`язку здійснює пошук саме «ефективного» способу захисту буде обирати один із шляхів правомірної поведінки: зупинитися на «застосованості» у конкретній справі як ефективного способу захисту, передбаченого законом чи договором, або ж визначити «ефективний спосіб захисту, порушеного приватного права чи інтересу, який не суперечить закону». Тобто, обираючи «ефективний спосіб захисту» суддя виходить із наявних у нього дискреційних повноважень.

Способи захисту цивільних прав та інтересів встановлено у ч. 2 ст. 16 ЦК. Законом N 2147-VIII було змінено абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК. Так, починаючи з 15.12.2017, суд вправі захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що буде встановлений судом у визначених законом випадках. У свою чергу КУ не містить положень, які б зводились до обмеження осіб у праві на судовий захист їхніх цивільних прав, свобод чи інтересів. Навпаки, у ч. 5 ст. 55 Основного Закону України міститься загальне правило про те, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави є основною метою при вирішенні судом господарських справ та виконанні завдань господарського судочинства.

Суд встановлює способи захисту цивільних прав або інтересів визначені цим же Законом № 2147-VIII, де ч. 2 ст. 5 ГПК доповнено новелою господарського судочинства відповідно «визначення судом ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи», а саме: «у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону».

Зазначена новела у процесуальній нормі, є по суті спробою імплементації у національному процесуальному законодавстві усталеної практики ЄСПЛ, відповідно до якої конвенційні права мають бути практичними та ефективними, а справедливий судовий розгляд не закінчується ухваленням рішення, оскільки судове рішення також має бути виконане належним чином. Зазначена норма запроваджена законодавцем насамперед з метою ефективного захисту приватного права або інтересу, що визначається у спосіб, встановлений самим же судом, створює нові можливості для судового захисту.

Особливістю захисту суб`єктивних цивільних прав та інтересів є можливість вибору різних порядків визнання порушення прав та правового впливу на порушника, що не обмежується способами, встановленими ст. 16 ЦК України.

Вирізняють ознаки поняття способів захисту цивільних прав: «1) підставою їх застосування є закон чи договір; 2) реалізується суб`єктом у рамках матеріального правовідношення; 3) виникає із факту об`єктивно-протиправного діяння (порушення, невизнання чи оспорювання права)». Наведене поняття способів захисту цивільних прав та його ознаки, на нашу думку, необхідно застосовувати також і до судових способів захисту права цивільного.

«Способи захисту суб`єктивних цивільних прав» - це закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника. (постанова Верховного Суду України від 15.04.2015 у справі № 6-55Ц15).

Повертаючись до конвенційних провідників нової норми ст. 5 ГПК України, ст. 13 ЄСПЛ передбачено право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі конвенційних прав і свобод.

ЄСПЛ неодноразово, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання ст. 13 СКПЛ, вказував, що для того, аби бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути: незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення у справі «Гуренка проти України» (Gurepka v.т Ukraine, №.61406/00, §59, 6.09.2005); «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоби його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey, №.21987/93, § 95, 18.12.1996); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення у справі «Кудла проти Польші» (Kudla v. Poland, №.30210/96, §158, 26.10.2000), рішення у справі Гарнага проти України (Garnaga v. Ukraine, №.20390/07, п. 29, 16.05.2013) - постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №339/142/16-ц.

3 аналізу наведеної судової практики можна дійти висновку, що ЄСПЛ виділяє декілька конвенційних процесуальних вимог до ефективного національного засобу юридичного захисту: засіб є ефективним якщо він доступний і достатній: має бути достатнім не тільки в теорії, а й на практиці: повинен бути ефективним на практиці й по закону з урахуванням індивідуальних обставин справи. У той же час важливою ремаркою щодо змісту правової категорії «ефективний спосіб судового захисту» у приватному праві України правової категорії «ефективний національний засіб юридичного захисту» буде те, що його ефективність не залежить від впевненості в успішному результаті для заявника. У цьому випадку мета позитивного зобов`язання держави Україна за ст. 13 ЄСПЛ обмежується утворенням ефективного засобу юридичного захисту, що вступає у суперечність із головним завданням ефективного способу судового захисту для заявника - забезпечення реального результату. Тобто, ЄСПЛ не гарантує успішний результат для заявника, тому залишає широкий розсуд за національним судовим органом.

У справі № 339/142/16-ц, застосовуючи ч. 2 ст. 5 ЦПК (є тотожною за змістом ст. 5 ГПК України), ВП ВС висловила таку позицію. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту, суди мають визначити, чи є такий спосіб ефективним: вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та забезпечувати його поновлення, а у разі неможливості такого поновлення повинна гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

На думку суду, зазначена позиція ВП ВС не лише ґрунтується на практиці ЄСПЛ, а й ураховує останні наукові/доктринальні дослідження критерію «ефективності» в контексті обрання позивачем належного (адекватного) способу захисту приватного права та інтересу як категорії процесуального права, що є першим визначенням наукової категорії «ефективний спосіб захисту», який міститься у практиці найвищого суду у системі судоустрою України (Визначення судом ефективного способу захисту приватного права та інтересу, який не суперечить закону: монографія /А.В. Потапенко/ За науковою редакцією д.ю.н., проф, І.Е. Берестової. Київ: Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва ім. ак. Ф.Г. Бурчака НАПрН України, 2022. 248 с.).

Таким чином, «ефективний спосіб судового захисту» - це пред`явлена до суду вимога (матеріально-правовий захід примусового характеру) про захист приватного права чи інтересу, що відповідає змісту порушеного права чи інтересу та забезпечує його реальне поновлення, а у разі неможливості такого поновлення повинна гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

«Спосіб захисту, який не суперечить закону» - це пред`явлена до суду з метою ефективного захисту приватного права чи інтересу непоіменована вимога, яка не заборонена законом, ґрунтується на власному суб`єктивному уявленні позивача, що за технікою формулювання не вимагає дослівного відтворення тими словосполученнями, які застосовані у законі, однак йому не суперечить, відповідає змісту порушеного, невизнаного або оспорюваного приватного права чи інтересу та забезпечує його реальне поновлення.

У судовій практиці вже сформовано правові позиції «застосовності» новітніх норм щодо «ефективного судового захисту» до приватних прав чи інтересів різних галузей права.

Свого часу, змінюючи тенденції у судовій практиці ВС України виходив із того, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 КУ та Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, незаборонений законом.

Оскільки положення Конституції України а ЄСПЛ мають вищу юридичну силу, а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Обмежене тлумачення касаційним судом ст. 16 ЦК суперечить зазначеним положенням та призвело до неправомірної відмови позивачу в реалізації його права на судовий захист. (постанова Верховного Суду України від 21.05.2012 у справі №6-20цс, №6-18цс11, №6-69цс11, №6-110цс12, №6-32цс13 та ін.).

У судовій практиці було удосконалено правові висновки щодо реалізації суб`єктивних прав через обрання ефективного судового способу захисту.

Так, з урахуванням положень п. 5 ч. 3 ст. 2 ГПК України, ч. 1, 2 ст. 11,ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України, уразі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування певного (конкретного) способу захисту. Цим правом, на застосування певного способу захисту і є права, які існують у межах захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин які існують між позивачем та відповідачем (окрема думка судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду Погрібного С.О. у справі № 753/7390/16-ц).

Обмеженого (вичерпного) переліку способів захисту права та інтересів які можуть бути застосовані в судовому порядку, чинне цивільне законодавство не містить.

Стаття 5 ГПК України не обмежує суд у виборі способу захисту, прямо передбаченого законом, а дозволяє, керуючись принципом верховенства права, визначити не тільки прямо передбачений в нормативному акті спосіб захисту порушеного права особи, а й спосіб захисту, який не передбачений законом, але не суперечить йому.

В аспекті переваг застосування судами новели слід неодмінно підкреслити нарешті відшуканий шлях законодавчого вирішення питання «відкриття» переліку способів захисту, що дозволяє позивачу з метою ефективного захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного приватного права чи інтересу сформулювати власну вимогу.

Чинна модель «відкритого» переліку способів захисту створює можливості для позивача бути по суті творцем закону і сформулювати той спосіб захисту, який не буде передбачений у законі або договорі, однак насамперед не суперечитиме закону. У свою чергу суд, погодившись із запропонованим у позові формулюванням, закріпить його у резолютивній частині рішення, й у разі набрання таким рішенням законної сили ефективний спосіб судового захисту приватного права або інтересу набуде форми нового непоіменованого способу захисту (Лесько .А О. Захист цивільних прав та інтересів судом. https://censor.net.ua/blogs/3038431/zahist_tsivlnih_prav_ta_nteresv_sudom№v_aspekt., Potapenko A . Effective method of judicial defence of private right and interest: advantages and risks of application ofshort story. Ефективний спосіб судового захисту приватного права та інтересу: переваги і ризики застосування новели. Visegradjournal on human rights. 2019. № 6 . P. 160).

При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (див. рішення у справах існування ефективного засобу правового захисту є гарантування «Джорджевич проти Хорватії» (Djordjevic v Croatia, №.41526/10, конвенційних прав у рамках національного правопорядку. §101, 24.07.2012; «Ван Остервійк проти Бельгії» (Van Oosterwijck Суди застосовують при розгляді справ ЄКПЛ та протоколи до неї, v Belgium, №.7654/76, $36-40, 6.11.1980).

ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст. 13 ЄСПЛ, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення у справі проти Об`єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine, №.61406/00, § 123, 59, 6.09.2005).

Статтею 8 Загальної декларації прав людини, прийнятої та проголошеної у резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948, визначено, що кожна людина має право на ефективне відновлення у правах компетентними національними судами у випадках порушення його основних прав, наданих йому конституцією або законом.

Пунктом 3 ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 16.12.1966, встановлено, що кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов`язується забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні.

Міжнародним стандартом, що розкриває межі «активності» суду та надає відповідні рекомендації «цивільним судам» є висновок № 6 (2004) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо справедливого суду в розумний термін та ролі судді в судових процесах з урахуванням альтернативних засобів вирішення спорів. Коментуючи принцип з рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи, суд повинен «(...) відігравати активну роль у забезпеченні швидкого ходу судового процесу при дотриманні прав сторін, у тому числі право на рівне ставлення. Зокрема, суд повинен мати повноваження proprio motu («з власної ініціативи») наказувати сторонам надавати такі пояснення, які є необхідними; наказувати сторонам з`являтися в суд особисто; піднімати питання права; вимагати надання доказів, принаймні в тих справах, де присутні інтереси не тільки сторін процесу; контролювати отримання доказів; виключати свідків, можливі свідчення яких не мають відношення до справи; обмежувати кількість свідків з певного факту там, де така кількість є надмірною (....)». Такі повноваження мають здійснюватися в межах предмету судового провадження.

Тобто з наведеного переліку дій активної ролі суду, суд не вправі з власної ініціативи створювати нові ефективні способи захисту прав. Насамперед суд здійснює повноваження в межах предмету судового провадження, який за українською моделлю цивільного судочинства із зазначенням відповідного способу захисту права формує позивач у справі.

Відомий суддя, вчений Аарон Барак, визначаючи формальні джерела судового розсуду, зазначав, що суддя не може вирішити справу, поки не буде мати перед собою правову норму, відповідно до якої справа буде вирішуватися. Влада повинна визначати правову норму, відповідно до якої справа буде вирішуватися, а також межі застосування цієї правової норми. Зазначене визначення здійснюється для сторін, однак, керуючись принципом зобов`язального прецеденту, йому надається загальна нормативна сила у справах, у яких воно застосовується. Рішення стає актом правотворчості (Барак Аарон. Суддівський розсуд. Переклад з англійської., Видавництво HOPMA, 1999. C. 129.).

При цьому вимоги про застосування судом ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного права чи інтересу, який не суперечить закону, насамперед будуть оцінюватися судом з точки зору відповідності його предмету і підставам позову.

У справі «Ятрідіс проти Греції» (latridis v. Greece, №. 31107/96, § 65, 25.03.1999) стосовно відмови органів державної влади повернути заявникам їхнє майно (кінотеатр), Суд встановив, що існує різниця в характері інтересів, захищених ст. 13 ЄСПЛ та ст. 1 п. 1: перша забезпечує процедурну гарантію, а саме «право на ефективний засіб правового захисту», тоді як процедурна вимога, притаманна останній, є допоміжною для ширшої мети забезпечення поваги до права на мирне володіння майном. Проте поняття «юридичного спору» має тлумачитися широко, виходячи з підходу ЄСПЛ до тлумачення поняття «спір про право» (п. 1 ст. 6 ЄСПЛ). Зокрема, ЄСПЛ зазначає, що відповідно до духу ЄСПЛ поняття «спору про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.

3 початком дії ч. 2 ст. 5 ГПК зобов`язує суд займати активну позицію, тобто обирати між конкуруючими способами захисту, де привілеї у виборі тепер будуть мати саме ті способи захисту порушеного права чи інтересу особи, які відповідатимуть критерію «ефективності».

Здійснення таких активних дій полягають у аналізі (перевірці, тестуванню) викладених у позові вимог на предмет їх «ефективності» в аспекті спірних правовідносин, відповідності змісту порушеного права та характеру його порушення.

Наступним елементом ланцюга алгоритму є визначення судом конкретного способу захисту цивільного права, адже право чи інтерес мають бути захищені судому конкретний спосіб захисту цивільного права, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

До подібних правових висновків ВП ВС дійшла у постанові від 05.06.2018 у справі №338/180/17, зазначивши, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, не визнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. (подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах ВП ВС від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-Ц).

Водночас, розвиток судової практики не суперечить належному правозастосуванню, оскільки відсутність еволюційного та динамічного підходу попереджують будь-які зміни чи покрашення («Атанасовський проти «Колишньої Югославської республіки Макелонія» (Atanasouski v. The former Yugoslav Republic of Macedonia, №.36815/03, § 38, 14.01.2010).

Іншими словами відсутність відповідної судової практики із застосування певного способу захисту не означає, що такий спосіб захисту не буле відповідати критерію «ефективності».

У справі що розглядається судовою практикою вже розроблені та напрацьовані через призму практичного застосування ефективні механізми способу захисту права цивільного. Проте Позивачем за цією справою було обрану іншу позицію з використанням іншого юридичного інструментарію щодо права яке підлягає захисту з його точки зору.

При цьому, суд вважає, що задля правильного розуміння і застосування у цій справі норм права стосовно заявлених Позивачем позовних вимог, щоб воно було очевидним і не викликало розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення у сторонньої особи, ми, як і власне суд, повинні звернутись до правової позиції ВП ВС, яка викладена у Постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду 13 лютого 2024 року, Справа №910/14138/22 виклала свої висновки -

«78. Таким чином, відповідаючи на питання, яке постало перед Касаційним господарським судом у справі № 910/14138/22 (пункт 5 цієї постанови), колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що електропостачальник "останньої надії" не має права відмовити споживачу в укладенні договору постачання електричної енергії на обмежений період часу (що не перевищує 90 днів) і такий договір вважається укладеним з початку фактичного постачання електричної енергії. Тобто такий договір укладається автоматично з моменту початку постачання електричної енергії і діє протягом строку, що не перевищує 90 днів. У випадку повторного початку фактичного постачання електричної енергії споживачу внаслідок настання обставин, визначених у частині першій статті 64 Закону України "Про ринок електричної енергії", відбувається нове приєднання до публічного договору постачання електричної енергії на новий обмежений строк.

79. У цьому контексті також необхідно врахувати те, що попри збереження обов`язку здійснення розрахунків між сторонами за попереднім договором, укладеним із постачальником "останньої надії", фактичне нове приєднання до публічного договору постачання електричної енергії призводить до виникнення нових договірних відносин, які стосуються іншого строку, обсягів та зобов`язань. Саме обставини наявності заборгованості за конкретним договором обумовлюють можливість припинення повністю або частково постачання електричної енергії. Аналогічний за змістом висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.04.2023 у справі № 905/1791/21, підстав для відступу від якого колегія суддів не вбачає.

80. При цьому Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції фактично дійшовши висновку про те, що споживач постачальника "останньої надії", безакцептно поновлює договірні відносини з постачальником "останньої надії", приєднуючись згідно з положеннями статті 64 Закону України "Про ринок електричної енергії" повторно до договору про постачання електричної енергії постачальником "останньої надії", не врахував сукупності як законодавчих положень щодо регулювання спірних правовідносин, так і особливостей договірних відносин із постачальником "останньої надії". Колегія суддів зазначає, що зміст статті 64 Закону України "Про ринок електричної енергії" жодним чином не вказує на безакцептне поновлення попередніх договірних відносин з постачальником "останньої надії", а навпаки зумовлює необхідність кожного разу укладення нового договору із постачальником "останньої надії". Як вже зазначалось у цій постанові (пункт 48), у спірний період ДПЗД "Укрінтеренерго" визначено постачальником "останньої надії". Матеріалами справи підтверджується та не спростовано відповідачем і третьою особою, що у січні 2022 року КП "ХТМ" не мало підписаного договору на постачання електричної енергії з енергоспочальником, тому відповідно до Закону України "Про ринок електричної енергії" постачання електричної енергії здійснювалось постачальником "останньої надії", яким є ДПЗД "Укрінтеренерго" на умовах публічного договору. Початок споживання електричної енергії від позивача в січні 2022 року як постачальника "останньої надії", в силу вимог законодавства, свідчить про нове акцептування споживачем умов нового приєднання до публічного договору, а саме, договору постачання електричної енергії постачальником "останньої надії", який діє протягом строку, що не може перевищувати 90 днів.

81. Наведеним вище також спростовуються відповідні доводи відзивів ПрАТ "НЕК "Укренерго" і АТ "Харківобленерго" щодо наявності в учасників спірних правовідносин лише одного договору про постачання електричної енергії постачальником "останньої надії".»

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникає, зокрема, з договорів та інших правочинів, має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (ст. 509 ЦК України).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

На підставі ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За правилами ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту (ст. 527 ЦК України).

Згідно зі ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що Позивачем обрано не належний та не ефективний спосіб захисту прав, оскільки останній обраний ним, фактично зводиться до зобов`язання судом Відповідачів встановити суб`єктивне розуміння змісту норм права та виниклих правовідносин.

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Роуз Торія проти Іспанії", параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", параграф 32).

Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.

У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов`язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.

Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.

Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" та пункті 23 рішення ЄСПЛ "Гурепка проти України № 2" наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.

На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005 зазначено: "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі". "Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права" (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004).

Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю "питомою вагою" принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах"

Відповідно до вимог частини 1 статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно частини 1 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до статті 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту статті 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010 року).

Питання справедливості розгляду не обов`язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008 року).

Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи те, що суд відмовив у задоволенні позову, у відповідності ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати щодо сплати судового збору покладаються на Прокурора.

З підстав викладеного та наявною загрозою, у зв`язку зі збройною агресією збоку рф, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, враховуючи поточну обстановку, що склалася в місті Харкові, постійні тривоги, які впливають на працездатність, великий обсяг поданих документів та доказів, вивчення надвеликого об`єму практики на які посилалися учасники справи та які застосовані судом при виготовленні кінцевого документу, суд був вимушений вийти за межі строку встановленого ст. 238 ГПК України, а тому повний текст рішення Господарського суду Харківської області від 07 березня 2024 року у справі №922/5067/23 складено за межами ст. 238 цього Кодексу.

На підставі викладеного та керуючись статтями 4, 20, 73, 74, 86, 129, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Повне рішення складено "25" березня 2024 р.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду з урахуванням положень Господарського процесуального кодексу України.

Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.

СуддяІ.П. Жигалкін