ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

26.03.2024 Справа № 908/6167/15 (908/275/24)

м.Запоріжжя Запорізької області

За позовною заявою - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , представник - адвокат Скрима В.А., АДВОКАТСЬКЕ БЮРО "ВАЛЕРІЇ СКРИМИ", код ЄДРПОУ 42887937, має зареєстрований Електронний кабінет у підсистемі Електронний суд ЄСІТС)

до відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Константа" (69035, м. Запоріжжя, пр. Леніна, буд. 200, кв. 29, код ЄДРПОУ 13622097, не має зареєстрованого Електронного кабінету в підсистемі Електронний суд ЄСІТС, в особі ліквідатора - Потупало Н.І., вул. Нагірна, буд. 22, оф. 222, м. Київ, 04107, ІНФОРМАЦІЯ_1 , має зареєстрований Електронний кабінет у підсистемі Електронний суд ЄСІТС)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , і.к. НОМЕР_2 , не має зареєстрованого Електронного кабінету в підсистемі Електронний суд ЄСІТС, представник ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , має зареєстрований Електронний кабінет у підсистемі Електронний суд ЄСІТС)

про визнання майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва

що розглядається в межах справи № 908/6167/15 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Константа" (69035, м. Запоріжжя, пр. Леніна, буд. 200, кв. 29, код ЄДРПОУ 13622097, не має зареєстрованого Електронного кабінету в підсистемі Електронний суд ЄСІТС)

Ліквідатор - ОСОБА_4 (вул. Нагірна, буд. 22, оф. 222, м. Київ, 04107, ІНФОРМАЦІЯ_1 , має зареєстрований Електронний кабінет у підсистемі Електронний суд ЄСІТС)

Суддя Черкаський В.І.

Без участі представників

УСТАНОВИВ:

Ухвалою суду від 09.02.2024 суд прийняв позовну заяву ОСОБА_1 від 09.01.2024 (вх. № 299/08-07/24 від 05.02.2024) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Константа" про визнання майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва до розгляду в межах провадження у справі № 908/6167/15 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Константа" та відкрити провадження з розгляду позовної заяви. Розгляд справи по суті призначено на 12.03.2024, 10 - 40.

Ухвалою суду від 12.03.2024 року клопотання ОСОБА_2 (вх. № 5666/08-08/23 від 12.03.2024) задоволено. Залучено до участі у справі № 908/6167/15 (908/275/24) у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , і.к. НОМЕР_2 , не має зареєстрованого Електронного кабінету в підсистемі Електронний суд ЄСІТС, представник ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , має зареєстрований Електронний кабінет у підсистемі Електронний суд ЄСІТС). Відкладено розгляд справи по суті на 08.04.2024, 12 - 00.

18.03.2024 року до системи "Електронний суд" від ОСОБА_5 надійшла заява (вх.№ 793/08-07/24 від 18.03.2024) про вступ у справу як третьої особи, в якій він зазначає, що маючи законний інтерес, що полягає в завершенні будівництва шляхом передачі ОНБ до комунальної власності територіальної громади м. Запоріжжя, заявляє до відповідача за первісним позовом самостійну позовну вимогу на предмет спору для її сумісного розгляду з первісними позовними вимогами ОСОБА_1 . До заяви додана позовна заява третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору (вх. № 793/08-07/24 від 18.03.2024) наступного змісту.

"В провадженні Господарського суду м. Запоріжжя перебуває справа про банкрутство ТОВ "Константа", що є замовником будівництва двох житлових будинків, для будівництва яких були залучені кошти фізичних осіб - інвесторів будівництва. В ч. 2 ст. 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав, зокрема, віднесено: примусове виконання обов`язку в натурі та припинення правовідношення. В зв`язку з невиконанням забудовником зобов`язань з передачі у власність інвесторам проінвестованих ними об`єктів нерухомості, частина фізичних осіб - інвестори будівництва, зокрема позивач за первісним позовом, звернулась з грошовими вимогами до забудовника в процесі банкрутства. Відповідними ухвалами господарського суду грошові вимоги фізичних осіб - інвесторів будівництва були включені до реєстру кредиторів. Таким чином, частина інвесторів будівництва - фізичних осіб, до яких належить і позивач за первісним позовом, звернувшись з грошовими вимогами у справі про банкрутство, обрали способом захисту своїх порушених прав - припинення правовідносин з будівництва і повернення сплачених за покупку квартир грошових коштів. В той час як інша частина інвесторів будівництва - фізичних осіб, до яких належить ОСОБА_5 , третя особа з самостійними вимогами на предмет спору, способом захисту своїх порушених прав обрали спонукання до виконання зобов`язань в натурі, тобто завершення будівництва і передачі квартир у власність інвесторів. Ці способи захисту є взаємовиключними: вимагаючи повернення вкладених в будівництво коштів, інвестори не можуть одночасно вимагати отримання квартир, і навпаки: - вимагаючи повернення грошей, інвестори не можуть вимагати отримання квартир - вимагаючи виконання зобов`язань в натурі, інвестори не мають права вимагати повернення вкладених в будівництво коштів. Всупереч викладеному, фізичні особи - інвестори будівництва, грошові вимоги яких вже були включені до реєстру кредиторів, в тому числі і позивач за первісним позовом, додатково звернулись з позовними заявами про визнання права власності на майнові права на квартири. Але вимога про стягнення коштів в процедур банкрутстві і вимога про визнання права власності на майнові права в позовному провадженні вважається подвійним стягненням. В свою чергу третя особа із самостійними вимогами на предмет спору, ОСОБА_5 з грошовими вимогами у справі про банкрутство не завертався. Тим самим, на відміну від інвесторів - кредиторів у справі про банкрутство (які звернувшись з грошовими вимогами у справі по банкрутство за власною ініціативою припинили речово-зобов`язальні відносини з відповідачем, а відтак втратили майнове право), він зберігає за собою саме майнове право у зобов`язально-речових відносинах з забудовником - тобто право на отримання квартири після завершення будівництва Тому, вбачаючи свій законний інтерес у передачі недобудованих житлових будинків до комунальної власності територіальної громади м. Запоріжжя, заявником була ініційована процедура передачі майна до комунальної власності, як єдиний варіант, що має правове обґрунтування, за яким можлива добудова, а відтак - здійснення належних заявнику майнових прав. Так, в постанові Верховного суду від 22.06.2022 року у справі № 331/3702/19 за позовом ОСОБА_5 до Запорізької міської ради про зобов`язання прийняти недобудовані ТОВ "Константа" житлові будинки до комунальної власності, було встановлено, що обов`язку ліквідатора передати об`єкти незавершеного будівництва житлового призначення до комунальної власності територіальної громади, кореспондує обов`язок органу місцевого самоврядування прийняти такі об`єкти без додаткових умов у порядку, встановленому законом. Ці обов`язки є чітко встановленими, а не дискреційними. Але, саме ліквідатор був зобов`язаний ініціювати питання щодо передачі об`єктів незавершеного будівництва до комунальної власності територіальної громади. Тому, оскільки ліквідатор ТОВ "Константа" не виконував свій обов`язок, визначений постановою ВС від 22.06.2022 року у справі № 331/3702/19, ОСОБА_5 звертається з новим позовом вже до ТОВ "Константа" про спонукання відповідача передати майнові права у складі об`єкту незавершеного будівництва житлових будинків до комунальної власності територіальної громади міста Запоріжжя, заявивши їх як самостійні вимоги на предмет спору за первісними позовами інвесторів про визнання цих самих же майнових прав. Крім того, оскільки набуття речовими правами на нерухоме майно цивільної оборотоздатності (можливість бути об`єктом правочинів, в тому числі передачі) пов`язується з фактом державної реєстрації, то іншою вимогою є зобов`язання відповідача зареєструвати майнові права, звернувшись з відповідною заявою до державного реєстратора. Задоволення позовної заяви третьої особи виключало б задоволення первісних позовних вимог і навпаки. Тому їх спільний розгляд в одному провадженні є доцільний в розрізі ефективного засобу правового захисту і процесуальної економії і відповідає вимогам ст.ст. 49, 180 ГПК України. Предмет позову. Тому ОСОБА_5 , маючи законний інтерес, що полягає в завершенні будівництва шляхом передачі незавершених будівництвом житлових будинків до комунальної власності територіальної громади м. Запоріжжя і організації їх добудови, звертає до відповідача за первісним позовом самостійну позовну вимогу на предмет спору. Предметом вимоги є зобов`язання відповідача зареєструвати майнові права, що є предметом спору в первісних позовних вимогах, звернувшись з відповідною заявою до державного реєстратора, і спонукання відповідача передати такі майнові права на частини нерухомості у складі об`єкту незавершеного будівництва до комунальної власності територіальної громади міста Запоріжжя. Щодо дотримання процесуальних вимог подання позовної заяви з самостійними вимогами на предмет спору. Згідно ст. 49 ГПК України, треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до однієї або декількох сторін. Перш за все звертаю увагу суду, що суд першої інстанції на стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі не має права давати оцінку обраному позивачем способу захисту порушеного права (предмету позову), доказам та встановлювати наявність чи відсутність обставин, якими обґрунтовуються вимоги. На цьому наголосила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31.08.2023 р. у справі №990/114/23. Відповідно до правових позицій Великої Палати Верховного Суду, зокрема, у постановах від 28.11.2018 р. у справі №607/6092/18, від 05.06.2019 р. у справі №607/6865/18, від 11.06.2019 р. у справі №917/1338/18, визначення предмета спору і позову, підстав позову та відповідача у спорі - це право, яке належить позивачу; натомість установлення обґрунтованості позову - це обов`язок суду, який здійснюється під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Таким чином, встановлення судом наявності чи відсутності порушення прав особи, що звертається за судовим захистом, обґрунтованості позову, правильності визначення позовних вимог (предмету позову) перевірки доказів, характеру та суб`єктів порушення здійснюється виключно під час розгляду справи по суті, а не на стадії відкриття провадження. Повертаючи позовну заяву в тотожній справі, суд правильно зазначив, що "на відміну від зустрічного позову, який повинен бути лише взаємопов`язаним з первісним, позовна заява третьої особи відповідно до положень частини 1 статті 49 ГПК України має містити самостійні вимоги саме щодо предмета спору у справ". Такі вимоги не повинні об`єднуватись спільними підставами виникнення (підставами позову). Про що також слушно зазначив суд. А головне у цій конструкції немає жодного слова про те. що первісні позовні вимоги і самостійні вимоги третьої особи мають бути однаковими. Також суд правильно розділяє предмет позову (позовні вимоги) і предмет спору: «зокрема, предметом позову є безпосередньо матеріально- правова вимога позивача до відповідача, щодо якої особа звертається до суду за захистом своїх прав чи інтересів, а предметом спору є об`єкт спірних правовідносин, матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем». Але застосовуючи ці визначення на практиці, суд, нажаль, помилився, вказавши, що: предметом спору за первісним позовом до ТОВ «Константа» є визнання за позивачем майнових прав на квартиру, а предметом спору за позовом ОСОБА_5 до ТОВ «Константа» є зобов`язання відповідача передати майнові права (що є предметом первісних позовних вимог) у складі об`єкту незавершеного будівництва до комунальної власності територіальної громади міста Запоріжжя. Проте насправді, згідно визначеному самим судом розмежуванню між предметом спору і предметом позову: предметом спору за первісними вимогами є майнові права, а предметом позову- визнання цих майнових прав за позивачем предметом спору за самостійними вимогами третьої особи є ті ж самі майнові права, а предметом позову - зобов`язання передачі майнових прав у складі об`єкта незавершеного будівництва до комунальної власності Тому суд помилився, вказавши на різність предметів спору за первісним позовом і позовом третьої особи. Насправді, предмет спору однаковий: предметом спору за двома позовами є майнові права, що відповідає змісту ст. 49 ГПК України. Різним є предмет позовних вимог. Але й ст. 49 ГПК не вимагає їх однаковості, вона вимагає однаковості лише предмету спору. В позові, що наразі подається маємо наступне співвідношення між предметом спору і предметом позову: предметом спору за первісними вимогами є майнові права, а предметом позову - визнання цих майнових прав за позивачем. Тобто маємо спір про право власності на майнові права предметом спору за самостійними вимогами третьої особи також є ті ж самі майнові права, а предметом позову - 1) зобов`язання з реєстрації цих майнових прав (що є тим юридичним фактом, з яким закон пов`язує виникнення права власності. Таким чином - це також спір про право власності на майнові права, як і за первісним позовом) та 2) зобов`язання їх передачі у складі об`єкта незавершеного будівництва до комунальної власності. Отже маємо повний збіг за предметом спору (майнові права), так і за предметом позову (виникнення права власнрсті на майнові права) Таким чином обидва позови пов`язані предметом спору і предметом позову. Згідно Ч. 2 ч. 180 ГПК України (яка згідно ст. 49 ГПК України також застосовується до позовів третіх осіб з самостійними вимогами): "2. Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову" Отже законодавець при визначенні критеріїв взаємопов`язаності позовів використав розділовий сполучник або. Згідно правил української мови, на відміну від сполучника "та", який уживається на позначення обов`язковості наявності всіх предметів в ряді перелічуваних, використаний в ч.2 ст. 180 ГПК України сполучник "або" уживається на означення того, що з ряду перелічуваних предметів (явищ і т. ін.) можливий будь-який один з перелічених: або виникають з одних правовідносин, або задоволення одного позову виключає задоволення іншого. Кожна з цих обставин сама по собі є достатнім критерієм взаємопов`язаності позовів. Таким чином, та обставина, що "задоволення позову третьої особи може виключити повністю або частково задоволення первісного позову" є достатнім критерієм визначення взаємопов`язаності обох позовів, що є підставою для розгляду позову третьої особи спільно з первісними позовними вимогами. Вочевидь, що передача майнових прав у складі об`єкту незавершеного будівництва до комунальної власності виключає задоволення первісних вимог про визнання права власності на ті ж самі майнові права. Отже позови є пов`язаними за критерієм, що задоволення одного позову виключає задоволення іншого, що є безумовною підставою для їх спільного розгляду. їх спільний розгляд в одному провадженні є доцільний в розрізі ефективного засобу правового захисту і процесуальної економії і відповідає вимогам ст.ст. 49, 180 ГПК України. Крім того, використаний законодавцем в конструкції ст. 180 ГПК України сполучник "зокрема" не обмежує критерії взаємопов`язаності позовів лиши тими обставинами, що зазначені в цьому переліку. Сполучник "зокрема" вживається для підкреслення, уточнення, як приклад, але не виключає наявності інших обставин в перелічуваному ряді. Тому взаємопов`язаність позовів не обмежена лише двома критеріями, що зазначені в ст. 180 ГПК України, можуть бути й інші критерії. Обґрунтування вимоги про зобов`язання зареєструвати майнові права Згідно абз. 11 п. 2) ч. 1 ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до переліку речових прав на нерухоме майно, похідних від права власності, що підлягають реєстрації, крім визначених цим пунктом, належать інші речові права відповідно до закону. Зокрема, згідно ч. 2 ст. 190 ЦК України до речових прав віднесені майнові права. Майнове право - це речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому. Майнові права на нерухомість, що є об`єктом будівництва (інвестування), не є речовими правами на чуже майно, тому що об`єктом цих прав не є "чуже майно", а також не є правом власності, оскільки об`єкт будівництва (інвестування) не існує. А тому, майнові права на нерухомість є речовими правами, похідними від нього, що відповідає ч. 2 ст. 190 ЦК України, яка відносить майнові права до речових. Державна реєстрація прав сама по собі не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, та моментом, з якого зареєстроване право набуває оборотоздатності в цивільному обороті, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідним є, передусім, встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (Постанова Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18). Цей висновок узгоджується зі ч. 2 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно або їх обтяжень", згідно якої речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Таким чином, державна реєстрація речових прав не є підставою набуття права власності на них, але є тим фактом, з настанням якого закон пов`язує набуття речовими правами оборотоздатності в цивільному обороті. Тобто сама по собі державна реєстрація не є підставою виникнення прав, але є передумовою їх здійснення в цивільному обороті. В рішенні Конституційного суду від 16 листопада 2022р. № 9- р(ІІ)/2022 сформований правовий висновок щодо юридичного значення факту державної реєстрації права власності на нерухоме майно в контексті можливості здійснення власником правомочностей власника щодо нерухомого майна. Цей висновок полягає в наступному: За частиною другою статті 41 Основного Закону України "право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом". Згідно з юридичною позицією, що її сформулював Конституційний Суд України, "право власності виникає лише за наявності певних юридичних фактів та за умови формування правового статусу конкретного власника, надання йому юридично забезпеченої можливості діяти у передбачених законом межах" (друге речення абзацу третього підпункту 3.1 пункту З мотивувальної частини Рішення від 12 лютого 2002 року № 3-рп/2002). Конституційний Суд України зважає на юридичне значення державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень у контексті набуття та припинення права власності на таке майно. Статтею 11 ЦК України визначено підстави виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема договори та інші правочини тощо. За частиною першою статті 328 Кодексу "право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів". Відповідно до статті 182 Кодексу "право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації" (частина перша); "порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом" (частина четверта). Абзацом третім частини другої статті 331 Кодексу встановлено, що якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Згідно з преамбулою Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" цей нормативний акт регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) є офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав). Таким чином, укладення договору або вчинення іншого правочину, спрямованого на набуття особою права власності на нерухоме майно, не є достатнім юридичним фактом для виникнення у неї права власності. Набуття права власності на нерухоме майно ґрунтується на кількох юридичних фактах: підставі виникнення права власності в розумінні статті 11 Кодексу (договір та інший правочин тощо), рішенні щодо державної реєстрації прав, відповідному реєстраційному записі в Державному реєстрі прав. Зазначені юридичні факти в сукупності є правотвірним складним юридичним фактом. Отже, за чинним законодавством України особа набуває право власності на нерухоме майно та має змогу повноцінно його здійснювати, зокрема у спосіб розпорядження своєю власністю, після державної реєстрації права власності на нерухоме майно, тобто ухвалення рішення щодо державної реєстрації права власності на нерухоме майно, внесення та подальшого збереження (наявності) відповідного реєстраційного запису в Державному реєстрі прав. Цим обґрунтована вимога про зобов`язання відповідача зареєструвати майнові права, що є предметом позову, в зв`язку з чим майнові права набувають оборотоздатності в цивільному обороті, як обов`язкової передумови вчинення щодо них юридично значимих дій, зокрема передачі у комунальну власність у складі ОНБ, що є другою позовною вимогою. Обґрунтування вимоги про зобов`язання передати майнові права у складі об`єкта незавершеного будівництва до комунальної власності. На підставі мирової угоди, затв. ухвалою Господарського суду м. Запоріжжя від 29.05.2012р. у справі № 19/157/10-25/195/10-12/5009/7270/11, позивачеві належать майнові права на квартиру АДРЕСА_3 житлової частини в незавершеному будівництвом об`єкті житлового призначення ЖК "Тихий центр" за адресою по АДРЕСА_4 , для фінансування будівництва якого залучались кошти від фізичних та юридичних осіб, в тому числі позивача. 12 липня 2022р. я разом з іншими заявниками звернувся до ліквідатора ТОВ "Константа" з вимогами: - не розпочинати, а якщо такі були розпочаті - припинити дії з підготовки організації продажу майна незавершених будівництвом ЖК "Тихий центр" та ЖК "Зірковий" в межах ліквідаційної процедури ТОВ "Константа"; - виключити майно незавершених будівництвом ЖК "Тихий центр" та ЖК "Зірковий" з ліквідаційної маси; - ініціювати передачу незавершених будівництвом ЖК "Тихий центр" та ЖК "Зірковий" до власності територіальної громади м. Запоріжжя. На ці вимоги отримана письмова відповідь ліквідатора від 08.08.2022р. № 02-01/35-11, в якій він повідомив про відсутність підстав задоволення вимоги. Ліквідатор не погодився з виключенням недобудованих ЖК "Тихий центр" та ЖК "Зірковий", жодним чином не обґрунтувавши відмову по суті. Разом з тим, продаж недобудованих ЖК "Тихий центр" та ЖК "Зірковий" в ліквідаційній процедурі ТОВ "Константа" є незаконною ціллю, як такою, що не має правового обґрунтування. Зокрема, незаконність їх продажу встановлена постановами Верховного суду від 28.09.2021 р. у справі № 908/6167/15 (908/1258/20) про визнання недійсним результатів аукціону з продажу ЖК "Тихий центр", від 05.10.2021р. у справі № 908/6167/15 (908/1348/20) про скасування реєстрації права власності на ЖК "Зірковий", від 22.06.2022р. у справі № 331/3702/19 про передачу ЖК "Тихий центр" до власності територіальної громади м. Запоріжжя. Ключові обставини і висновки, встановлені цими рішеннями полягають в наступному: -фінансування будівництва ЖК здійснювалось за рахунок коштів фізичних і юридичних осіб; -судами не встановлено, що ТОВ "Константа" фінансувало будівництва ЖК і виготовлення майна за власні кошти або зі своїх матеріалів; -ТОВ "Константа" не є власником незавершених будівництв ЖК; -інвесторам належать майнові права на нерухомість в цих ЖК та після закінчення будівництва саме вони мають отримати, право власності на готову нерухомість; -незавершені будівництвом ЖК не включаються до ліквідаційної маси і підлягають передачі до власності територіальної громади м. Запоріжжя за ініціативою арбітражного керуючого. Вимога про виключення недобудованих ЖК зі складу ліквідаційної маси і передачу їх до комунальної власності ґрунтуються на ЗУ "Про місцеве самоврядування", що зобов`язує органи місцевого самоврядування організувати завершення будівництва багатоквартирних житлових будинків, споруджуваних із залученням коштів фізичних осіб, у разі фінансової неплатоспроможності забудовників продовжувати таке будівництво (пп. 11 ч. 1 ст. 31 ЗУ "Про місцеве самоврядування"). З цією метою незавершені будівництвом житлові будинки передаються до комунальної власності територіальної громади без додаткових умов (стаття 42 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або оголошення його банкрутом", ст. 62 КУзПБ). Згідно імперативної норми ч. 1 ст. 42 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", об`єкти житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об`єктів комунальної інфраструктури, що належать юридичній особі - банкруту, передаються в порядку. Встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і Фінансуються в установленому порядку. Таким чином, незавершені будівництвом ЖК "Зірковий" та "Тихий центр" не включається до ліквідаційної маси ТОВ "Константа", а згідно імперативної норми ч. 1 ст. 42 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передається до комунальної власності територіальної громади м. Запоріжжя. Згідно ч. 1 ст. 1 Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" цей Закон регулює відносини пов`язані з передачею об`єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, а також об`єктів права комунальної власності у державну власність. А відповідно до ч. 3 ст. 1 цього закону передача у державну або комунальну власність об`єктів права інших форм власності може регулюватися положеннями цього Закону, якщо інше не передбачено законом або рішеннями відповідних місцевих рад. Таким чином, оскільки не встановлено іншого, до спірних правовідносин застосовуються положення Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності". Згідно ст. 2 Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" об`єктами передачі є, зокрема, об`єкти житлового фонду, в тому числі незавершені будівництвом. В Україні діє Класифікатор державного майна, затв. Наказом ФДМУ 15.03.2006 № 461, відповідно до якого будівлі і споруди житлового фонду можуть перебувати в недобудованому стані, при цьому перебуваючи у складі об`єктів житлового фонду. Згідно з цим класифікатором будівлі житлового фонду, що гіеребуваються в недобудованому стані належать до підкласу № 4100.2 цього класифікатора. З цих підстав незавершені будівництвом житлові будинки відносяться до житлового фонду і можуть передаватись до комунальної власності в установленому законодавством порядку. В постанові ВС від 08.07.2021р. у справі Б-19/81-10 викладений висновок, згідно якому бездіяльність міської ради щодо прийняття об`єктів житлового фонду підприємства боржника до комунальної власності є протиправною, оскільки нормами Закону про банкрутство передбачено обов`язкове передання об`єктів житлового фонду, виявлених під час ліквідаційної процедури, до комунальної власності територіальних громад міста, при цьому, таке передання є безумовним, тобто відбувається без жодних додаткових умов. Обов`язку ліквідатора передати об`єкти до комунальної власності кореспондує обов`язок органу місцевого самоврядування прийняти такі об`єкти без додаткових умов у порядку, встановленому законом. Ці обов`язки є чітко встановленими, а не дискреційними. Точно такий же самий висновок викладений в постанові Верховного суду від 19 лютого 2019р. у справі № 5023/182/12. Згідно ч. 5 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", - висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Крім того, Верховним судом прийняте рішення, що безпосередньо стосується ЖК "Тихий центр". Так, в постанові Верховного суду від 22 червня 2022р. у справі № 331/3702/19 про передачу до комунальної власності територіальної громади м. Запоріжжя незавершених будівництвом об`єктів житлового фонду за адресою вул. Фортечна, ЗБ в м. Запоріжжя (ЖК "Тихий центр") суд дійшов наступних висновків: "Закон України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" установлює обов`язок ліквідатора передати органу місцевого самоврядування об`єкти житлового фонду та комунальної інфраструктури, які не належать боржнику на праві власності. Верховним Судом вже акцентувалась увага на обов`язку ліквідатора передати об`єкти незавершеного будівництва до комунальної власності територіальної громади, який кореспондує обов`язку органу місцевого самоврядування прийняти такі об`єкти без додаткових умов у порядку, встановленому законом. Ці обов`язки є чітко встановленими, а не дискреційними. Тобто, саме ліквідатор є суб`єктом ініціювання питання щодо передачі об`єктів незавершеного будівництва до власності територіальної громади". Це рішення Верховного суду прийнято безпосередньо щодо ЖК "Тихий центр", але оскільки обставини будівництва ЖК "Зірковий" повністю тотожні обставинам будівництва, викладеним в рішенні Верховного суду стосовно ЖК "Тихий центр", ці висновки Верховного суду повною мірою підлягають застосуванню і щодо ЖК "Зірковий". Отже, можемо однозначно і впевнено стверджувати, без жодних підстав для розумного сумніву у правильності зроблених висновків, що перспективи ЖК "Тихий центр" та ЖК "Зірковий" полягають виключно у передачі незавершених будівництвом цих ЖК до комунальної власності територіальної громади м. Запоріжжя. Згідно ст. 4 Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" передача об`єктів у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах здійснюється за наявності згоди відповідних сільських, селищних, міських, районних у містах рад, якщо інше не передбачено законом. Згідно п. 51) ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування" надання згоди на передачу об`єктів з державної у комунальну власність та прийняття рішень про передачу об`єктів з комунальної у державну власність, а також щодо придбання об`єктів державної власності належить до виключної компетенції сільської селищної, міської ради. Відповідно ч. 2 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування" підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом. А згідно п. 1) ч. 9 ст. 60 цього закону сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради мають право вносити пропозиції про передачу або продаж у комунальну власність відповідних територіальних громад інших об`єктів, що належать до державної та інших форм власності, якщо вони мають важливе значення для. забезпечення комунально-побутових і соціально-культурних потреб територіальних громад. Таким чином, передача об`єктів у комунальну власність територіальних громад відбувається шляхом прийняття рішення відповідною радою про надання згоди на прийняття об`єктів та їх фактичної передачі. Процедура передачі врегульована Положенням про порядок передачі в комунальну власність державного житлового фонду, що перебуває у повному господарському віданні або в оперативному управлінні підприємств, установ, та організацій, затвердженого П КМУ від 06.11.1995 № 891, та Положенням про порядок передачі об`єктів права державної та комунальної власності, затвердженого ПКМУ від 21.09.1998 № 1482. Згідно, ч. 2 ст. 4-1 Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" ініціатива щодо передачі об`єктів житлового фонду, гуртожитків та інших об`єктів соціальної інфраструктури у комунальну власність може виходити відповідно: 1) від органів, визначених статтею 3 цього Закону. 2) підприємств, на балансі яких перебувають ці об`єкти. В свою чергу ініціювати передачу об`єктів до комунальної власності територіальної громади м. Запоріжжя вимагає від ліквідатора імперативна норма ст. 42 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та ст. 62 КУзПБ, про що зрештою і йдеться в постанові Верховного суду у справі 331/3702/19. Правова позиція позивача по первісним позовним вимогам 1) висновки, що свідчать про відсутність майнових прав у позивачів. Позов обґрунтований тим, що звернення позивача до суду з грошовими вимогами до боржника в процедурі банкрутства не є підставою для припинення майнових прав. В підтвердження своєї позиції позивач посилається на практику Верховного суду, вдаючись до відвертого маніпулювання, про що слушно звертає увагу відповідач у своєму відзиві. В п. 69 постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19 серпня 2022 року у справі № 908/2287/17, зазначено, "що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення". З цього висновку слідує, що обов`язкових характер для нижчестоящих судів мають висновки Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Отже, згідно сталої правозастосовної практики ВС релевантною є практика у справах із тотожними або подібними предметом і підставами позову. Крім того, для нижчестоящих судів обов`язковими є висновки саме з питань застосування певної норми права, а не будь-які висновки щодо оцінки фактичних обставин справи. Тому названі в позовній заяві висновки Верховного суду, викладені в постановах № 908/1258/20, 908/1348/20, 916/4644/15 не є релевантними. Головне, що вони не містять висновків щодо застосування саме норм матеріального права, згідно з якими в разі звернення інвестора будівництва з грошовими вимогами у справі про банкрутство, він зберігає за собою майнові права на нерухомість. Крім того, в справі, що розглядається, предметом позову є визнання майнових прав інвесторів, в той час як у справі № 908/1258/20 предметом позову є скасування результатів електронного аукціону, а у справі 908/1348/20 - скасування реєстрації права власності на ОНБ. Жодних висновків про застосування конкретної норми права, згідно з якою Верховний суд дійшов висновку щодо збереження майнових прав за інвесторами, що звернулись з грошовими вимогами в процедурі банкрутства Верховний суд не робив. У справі 916/4644/15 суд вирішував питання про можливість звернення інвесторів будівництва з грошовими вимогами в процедурі банкрутства і дійшов висновку про таку можливість. Разом з цим суд НЕ виснував, що інвестори, що звернулись з грошовими вимогами у справі про банкрутство одночасно зберігають за собою майнові права на квартиру. На думку третьої особи, після звернення з грошовими вимогами у справі про банкрутство вимога інвестора зобов`язально-речового характеру (майнове право) трансформується у грошову. Велика Палата Верховного суду у справі № 916/4644/15 дійшла висновку, що інвестиційний договір, як окремий вид цивільно-правових договорів, може містити положення різних видів цивільно-правових договорів залежно від предмета й цілей інвестування (договору про спільну діяльності, капітального будівництва, кредитування, купівлі-продажу, довірчого управління майном), а отже, передбачає як грошові, так і майнові права (обов`язки) його сторін. Тому у цій справі ВПВС дійшла висновку, що власники майнових прав на об`єкт будівництво вправі звертатись з грошовими вимогами до забудовника у справі про його банкрутство, трансформуючи майнові права у грошову вимогу. Але підставою для такої трансформації є лише дії самого кредитора, який фактом пред`явлення грошової вимоги здійснює волевиявлення щодо зміни зобов`язально-речового правовідношення у грошове. Частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа вільно на власний розсуд обирає спосіб захисту порушеного права з-поміж передбачених ст. 16 ЦК України, зокрема особі належить право стягнення коштів за невиконане зобов`язання або права вимагати виконання зобов`язання в натурі. Таким чином власник майнових прав самостійно розпоряджається належним йому правом і здійснює право на захист: або здійснити волевиявлення на заміну зобов`язально-речового правовідношення грошовим шляхом пред`явлення грошових вимог у справі про банкрутство. Або залишитись у зобов`язально-речових відносинах і вимагати виконання зобов`язання в натурі. Зміст ухвал про визнання грошових вимог, заявлених кредиторами-інвесторами в процедурі банкрутства свідчить про виникнення сааме грошових вимог до боржника. Отже, звертаючись з грошовими вимогами в процедурі банкрутства кредитори забудовника - інвестори, трансформують належні їм за відповідними інвестиційними договорами зобов`язально-речові вимоги в грошові. Відтак, з моменту визнання грошових вимог і включення їх до реєстру кредиторів майнові права на частини нерухомості припиняються, замість них виникають грошові вимоги. І це, нагадую, було власним вибором інвесторів. Позивач також посилається на Постанову ВПВС від 14 вересня 2021 року 359/5719/17. Разом з цим у справі 359/5719/17 позивачка, як інвестор житлового будівництва, звернулася з позовом про визнання за собою майнових прав на проінвестовану квартиру та витребування Ті у іншої особи, за якою зареєстроване право власності на цю квартиру (пункт 1 Постанови ВПВС від 14 вересня 2021 року). Таким чином, підставою позову було невизнання майнових прав позивача в зв`язку з подвійним продажем, тому ВПВС дійшла слушного висновку, що в такому разі майнові права позивача підлягають захисту шляхом їх визнання за позивачем. В той час, як в даній справі підставою позову зазначена невиконання договірних зобов`язань, за відсутності реальних фактів невизнання або оспорювання майнових прав позивача забудовником. Фактично позивач намагається довести наявність у нього майнових прав, якими він вже володіє, та які ніким не оспорюються, на квартири в об`єкті незавершеного будівництва, набуті ним на підставі мирової угоди. Тому висновки ВС, викладеного в постанові ВПВС від 14 вересня 2021 року 359/5719/17, що за певних умов допускає визнання права власності, є не релевантними до справи, що розглядається, з огляду на різний фактичний склад. Справами, де предмет позову тотожний предмету позову у справі, що розглядається, також є Постанови ВПВС від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц , від 11 вересня 2019 року у справі 1522/16455/12, від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц. Але обставини цих справи також докорінно відрізняється від нашої. У цих справах розглядались позовні про визнання права власності на майнові права до забудовника, проти якого порушена справа про банкрутство, але інвестори якого не звертались з грошовими вимогами до боржника в процедурі банкрутства. ВПВС погодилась з рішенням судів попередніх інстанцій, які позов задовольнили. Тобто банкрутство забудовника не стало на перешкодило визнати за позивачами право власності на майнові права. Але ці інвестори не звертались з грошовими вимогами до боржника. Тому неврахування висновку Верховного Суду не буде помилкою, оскільки відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення, що ми маємо наразі. Таким чином, банкрутство забудовника дійсно само по собі не є підставою припинення майнових прав, якщо тільки сам власник не вирішить інакше і не здійснить волевиявлення змінити зобов`язально- речові відносини у грошові, звернувшись з грошовими вимогами у справі про банкрутство, що і було зроблено позивачами. На останок, змушений нагадати суду про його власний висновок, викладений в рішенні суду у справі № 908/6167/15 (908/1258/20): Судом не приймаються доводи позивачів щодо того, що у позивачів виникло право очікування (обмежене речове право, яке засвідчує правомочність отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому і є складовою частиною майна, як об`єкта цивільних прав), оскільки ухвалами суду від 23.03.2016 та 07.04.2016 визнано грошові вимоги кредиторів - позивачів у даній справі. 1-1) документальна недоведеність наявності майнових прав: Заперечуючи про обєднання позовів позивач та його представник стверджує, що це можливо з огляду на різні підстави винекнення майнових прав, додаючи до позовів договори інвестування, які замовник будівництва укладав окремо з кожним інвестором Отже позивач стверджує, що підставою виникнення є договори, як він вважає діючими, а не мирова угода (як єдина підстава виникнення майнових прав для всіх інвесторів), що навіть не додана до позову. Разом з цим дія індивідуальних договорів інвестування була припинена шляхом новації. Таким чином, позивач обґрунтовує дійсність майнових прав нечинними на час розгляду справи договорами, в той час як дійсний документ всупереч вимогам ГПК до позовної заяви не доданий Отже у задоволенні позову необхідно відмовити лише в силу самого факту недоведеності. 2) висновки, що свідчать про неефективність обраного позивачем засобу правового захисту. Дійсною метою та підставою звернення з позовом, як неодноразово стверджувала представниця позивача ОСОБА_6 взагалі, і вказано в позовній заяві зокрема, є намагання зареєструвати спеціальне майнове право, підставою для реєстрації якого на хибну думку позивача та його представниці є рішення суду про визнання майнових прав. Фактично позивач намагається довести наявність у нього майнових прав, якими він вже володіє, та які ніким не оспорюються, на квартири в об`єкті незавершеного будівництва, набуті ним на підставі мирової угоди. Отже спір не пов`язаний з порушенням майнових прав, а його підставою є неможливість здійснення їх державної реєстрації. Водночас Велика Палата Верховного Суду (зокрема, постанова від б квітня 2021 року у справі № 910/10011/19) неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту, який не призведе до реального поновлення позивача в правах, є підставою для відмови в задоволенні позову як такого, що є неефективним. Як сам стверджує позивач та його представниця, характер порушення прав позивача не пов`язаний з їх оспоренням або невизнанням відповідачем, а підставою позовних вимог насправді є відмова державного реєстратора зареєструвати майнові права позивача. При цьому, на хибну думку позивача, рішення суду про визнання майнового права, є підставою для здійснення державної реєстрації майнового права Але це зовсім не так. Тому рішення суду не призведе до бажаних позивачем наслідків, що є самостійною підставою для відмови в позові, оскільки спосіб захисту є неналежним) Спірні відносини регулюються Законом України «Про гарантування речових прав на об`єкти нерухомого майна, які будуть споруджені в майбутньому». Згідно п. 2 ст. 21 Закону № 2518-ІХ дія цього Закону поширюється на об`єкти незавершеного будівництва та майбутні об`єкти нерухомості, які є складовими частинами об`єкта незавершеного будівництва, право на виконання будівельних робіт щодо яких набуте після набрання чинност цим Законом, з урахуванням особливостей, визначених цією частиною. За рішенням замовника будівництва дія цього Закону може бути поширена на об`єкти будівництва та їх складові частини, які після прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта стануть самостійними об`єктами нерухомого майна (квартира, гаражний бокс, інше житлове або нежитлове приміщення, машиномісце тощо), право на виконання будівельних робіт щодо яких набуто до набрання чинності цим Законом, у порядку (у тому числі в частині передачі таких об`єктів в іпотеку) та з урахуванням особливостей, визначених Кабінетом Міністрів України. Відповідна процедура врегульована Порядком поширення дії Закону України «Про гарантування речових прав на об`єкти нерухомого майна, які будуть споруджені в майбутньому» на об`єкти будівництва та їх складові частини, які після прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта стануть самостійними об`єктами нерухомого майна (квартира, гаражний бокс, інше житлове або нежитлове приміщення, машино-місце тощо), право на виконання будівельних робіт щодо яких набуто до набрання чинності зазначеним Законом, затв. ПКМУ № 596 від 13.06.2023р. (надалі - порядок). Згідно п. 16 Порядку: Прийняття рішення про поширення дії Закону на об`єкти будівництва (їх складові частини), право на виконання будівельних робіт щодо яких набуте до набрання чинності Законом, здійснюється замовником через подання заяви щодо державної реєстрації: права інвестора - на об`єкти будівництва (їх складові частини), щодо яких вчинено правочини, які передбачають право на отримання об`єкта будівництва (його складових частин) у власність після прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, до прийняття рішення про поширення дії Закону і спеціального майнового права - на майбутні об`єкти нерухомості, щодо яких НЕ вчинено правочини, які передбачають право на отримання об`єкта будівництва або його складових частин у власність після прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, до прийняття рішення про поширення дії Закону. Тому висную наступне. По-перше, як вже зазначалось, прийняття рішення про поширення дії цього закону на «старі» об`єкти будівництва є правом, а не обов`язком замовника будівництва, тому наразі взагалі відсутні обставини, що дозволяли б поширити дію закону на об`єкти будівництва боржника, зокрема, шляхом прийняття рішення про реєстрацію прав на майбутній об`єкт нерухомості По-друге, що найголовніше. Реєстрація не є ефективним правовим захистом, на що сподіваються інвестори, звертаючись з цим позовом. Уважний читач побачив, що Порядок розмежовує вид прав, що реєструються на підставі цього порядку. А саме, на об`єкти або їх складові частини, що вже продані до прийняття рішення про поширення дії закону, передбачена реєстрація права інвестора, а на об`єкти, які ТОВ «Константа» ше НЕ продала - передбачена реєстрація саме спеціального майнового права. Тому компетентному фахівцю не важко зробити висновок, що на підставі Порядку інвестори, які вже придбали свої квартири до прийняття Закону, можуть правомірно розраховувати лише на реєстрацію права інвестора, а не спеціального майнового права. В свою чергу, право інвестора - це химера, яка не гарантує нічого. Чому? А ось чому. Згідно п. З Порядку, Відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про право інвестора мають інформаційний характер та відображаються лише станом на дату державної реєстрації права інвестора вперше. Подальший перехід права інвестора не підлягає державній реєстрації. Правочини щодо об`єктів будівництва (його складових частин), щодо яких зареєстровано право інвестора, вчиняються з урахуванням пункту 7 статті 21 Закону. Право інвестора не надає пріоритет особі у разі виникнення спорів щодо майнових прав. То який практичний сенс визнання судом права власності на майнові права, якщо позивачі все одно не отримують бажаний результат у вигляді гарантій їх прав, на який вони розраховують? Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Згідно ч, 1 ст. 2 ГПК України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Згідно ч. 2 ст. 2 ГПК України, суд та учасники процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд позбавлений процесуальної можливості задовольняти вимоги на майбутнє для захисту прав особи від потенціійних негативних дій учасників відносин у подальшому, оскільки, на час розгляду справи таких не існує. Цей висновок повною мірою узгоджується з міжнародним правовим регулюванням та правозастосуванням. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі. Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі. 2-1. Визнання майнових прав без забезпечення можливості їх державної реєстрації є неефективним способом правового захисту В разі відчуження недобудов, які обтяжені майновими правами інвесторів (неважливо, чи на аукціоні, чи шляхом передачі до комунальної власності) добросовісність їх набувачів буде визначатись, чи вони знали або могли знати про обтяження недобудов майновими правами інвесторів (ст. 388 ЦК України). Лише рішення суду саме по собі не забезпечує такої обізнаності у набувачів, оскільки про рішення суду відомо лише сторонам спору, тому набувачі бути визнані добросовісними. Обов`язковість речових прав у відносинах з третіми особами вони можуть набути лише через їх державну реєстрацію. Згідно пп. 1) ч. 1 ст. 2 закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», - державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно пп. 2) ч. 1 ст. 3 цього закону однією з засад реєстрації прав є її обов`язковість. З цих підстав в ч. 3 ст. 3 цього закону встановлено, що Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Але оскільки державна реєстрація неможлива апріорі (відсутність відомостей в ЄДЕССБ про речові права на земельну ділянку) то саме по собі визнання права без його реєстрації не призведе до захисту прав інвесторів, на який вони розраховують у випадку відчуження недобудов на аукціоні чи в зв`язку з передачею до комунальної власності. Натомість є альтернативна можливість належного захисту у випадку відчуження недобудов, а саме шляхом державної реєстрації обтяжень майнових прав як рухомого майна в реєстрі обтяжень рухомого майна. Згідно ст. 9 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» предмет обтяження, право власності на який належить боржнику, може бути відчужений останнім, якщо інше не встановлено законом або договором. Відомості про предмет обтяження в реєстрі обтяжень рухомого майно містить заборону відчуження. Отже продаж майна буде суперечити ст. 9 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Згідно ст, 10 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" у разі відчуження рухомого майна боржником, який не мав права його відчужувати, особа, що придбала це майно за відплатним договором, вважається його добросовісним набувачем згідно зі статтею 388 Цивільного кодексу України за умови відсутності в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (далі - Державний реєстр) відомостей про обтяження цього рухомого майна. Добросовісний набувач набуває право власності на таке рухоме майно без обтяжень. Оскільки реєстр обтяжень рухомого майна містить умови про обтяження майна, будь-який набувач не буде вважатись є добросовісним набувачем відповідно до ст. 388 ЦК України, і відповідно, не набуває право власності на нього. В той час, якщо обтяження майнових прав як рухомого майна не буде зареєстроване в реєстрі, набувач недобудов буде вважатись добросовісними. Крім того, наявність обтяжень в реєстрі рухомого, майна унеможливить реєстрацію права власності в реєстрі нерухомого майна в майбутньому після закінчення будівництва і.-виникнення права власності на нерухоме майно. Це витікає із наступного. Згідно абз. 2 пункту 12 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, затв. ПКМУ № 1127, під час розгляду заяви та документів, доданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор використовує відомості Державного реєстру прав, зокрема його невід`ємної архівної складової частини, а також Державного земельного кадастру та Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, а також відомості інших реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем, держателем (розпорядником, володільцем, адміністратором) яких є державні органи, шляхом безпосереднього доступу до них чи у порядку інформаційної взаємодії з Державним реєстром прав. Оскільки реєстр обтяжень рухомого майна - це державний реєстр, то реєстратор нерухомого майна зобов`язаний керуватися його відомостями. І в разі звернення особи за реєстрацією того ж самого майна, на яке попередньо зареєстроване обтяження в реєстрі рухомого майна, але за іншою особою, то в реєстрації має бути відмовлено. Якщо ж реєстратор не виконає цей обов`язок, і зареєструє право власності, то обтяжував оскаржить законність такої реєстрації в судовому порядку і виграє справу. Заява про застосування позовної давності за первісними позовними вимогами. Порушення прав позивача, яким він обґрунтовує підстави звернення до суду, полягає в тому, що станом на 31.12.2016 (встановлений мировою угодою граничний строк передачі квартир у власність інвесторам) року відповідач не виконав свої зобов`язання. Згідно ч. 5 ст. 261 ЦК України, за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Таким чином, про порушення своїх прав позивач дізнався 31.12.2016 року, а відтак з 01.01.2017 року почав свій перебіг строк позовної давності. У спірних відносинах відсутні обставини, що впливають на перебіг строку позовної давності, зокрема ті, що є підставою для його зупинення або переривання. Згідно ч. 1 ст. 41 КУзПБ, - Мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником ГРОШОВИХ зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), строк виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію. Визнання права власності, що предметом позову це не грошова, а РЕЧОВА вимога, на яку не поширюється дія мораторію на задоволення вимог кредиторів. І це логічно, оскільки за процедурою банкрутства задовольняються лише грошові вимоги. Відтак порушення процедури банкрутства щодо боржника не стало підставою для зупинення строку давності за речовою вимогою позивача про визнання права власності Обставини, що перешкоджали б позивачеві звернутись з позовом також відсутні, а тому підстав застосування ч. 5 ст. 267 ЦК України не має Таким чином, строк позовної давності сплив 01.01.2020 року і це є підставою для відмови в позові На підставі викладеного, керуючись ст. 267 ЦК України прошу застосувати до відносин у справі строк позовної давності Щодо судового збору У ст. 5 Закону України "Про судовий збір" визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, проте системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і ст. 22 Закону України "Про захист прав споживачів" дає правові підстави зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленому (ст. 5 Закону України "Про судовий збір"), не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів. За основу приймається те, що ст. 5 ЗУ "Про судовий збір" не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред`явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову зазначив, що вони звільняються з метою захисту своїх порушених прав (ст. 22 ЗУ "Про захист прав споживачів"). Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов`язаними з порушенням їх прав. Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судовий збір" у ч. 3 ст. 22 Закону України "Про захист прав споживачів" слова "державного мита" замінені словами "судового збору". Отже, при прийнятті Закону України "Про судовий збір" законодавець передбачив можливість застосування Закону України "Про захист прав споживачів" при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору. Цей висновок широко застосовується в прецедентній практиці Верховного суду, в основу якого покладена правова позиція, викладена в постанові Великої палати Верховного суду від 21.03.2018 у справі №761/24881/16-ц1. У відносинах інвестування в будівництво житла фізичні особи є споживачами, тому позивач звільнений від сплати судового збору як споживач. Згідно преамбули Закону України "Про захист прав споживачів", - Цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Згідно ст. 1-1 Закону України "Про захист прав споживачів", - Цей Закон регулює відносини між споживачами товарів (крім харчових продуктів, якщо інше прямо не встановлено цим Законом), робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг. Згідно ст. 1 Закону України "Про захист прав споживачів", - договір - усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція. Підтвердження вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном або іншими документами (далі - розрахунковий документ); продукція - будь-які виріб, робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб; споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. Отже, законодавство не містить окремого виду договору, як споживчий. Договір будь-якого виду може бути споживчим, якщо він відповідає критеріям, передбаченим законом. Згідно правової позиції Верховного суду України, викладеній в Узагальненні судової практики з розгляду цивільних справ про захист прав споживачів від 01.02.2013р. незалежно від виду укладених громадянами договорів на придбання нерухомості в споруджуваних будинках, їх зміст - це угода про послугу та виконання робіт з будівництва житла. Тому, враховуючи, що споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника, Верховний суд вважає що до відносин з придбання громадянами житла в забудовника застосовуються положення ЗУ "Про захист прав споживачів". Зазначена правова позиція неодноразово викладалась Верховним судом, зокрема, зокрема, в постанові від 07.10.2020р. у справі № 755/3509/182. Відносини, що склались між позивачем і відповідачем, відповідають ознакам споживчого договору, оскільки його предметом є набуття у власність товару (квартири), що використовується позивачем для власних потреб. Тож позивач є споживачами продукції, результатів будівельної діяльності відповідача - об`єкту житлового будівництва, одиниці нерухомості, передачею якої забезпечувалось виконання зобов`язань згідно укладеного договору. До цих відносин застосовується ЗУ "Про захист прав споживачів". Крім того, висновок про звільнення позивачів від сплати судового збору саме у спорах, предметом яких є об`єкти інвестування в будівництво житла, викладений в Постанові Верховного суду від 28 квітня 2021р. у справі № 752/15913/19 (провадження № б1-846св20)3. Заяви та підтвердження. Підтверджую, що мною не подано іншого позову до цього самого відповідача, з тим самим предметом та з тих самих підстав. Заходи досудового врегулювання спору та заходи забезпечення доказів або позову до подання позовної заяви не вживались."