ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 березня 2024 рокусправа № 380/29354/23Львівський окружний адміністративний суд, головуючий суддя Гавдик З.В., секретар судового засідання Раєнко О.В., розглянувши в судовому засіданні адміністративну справу №380/29354/23

за позовомОСОБА_1 , представники- Кунянський С.М., Головань І.В.до проПершого заступника Голови Верховної Ради України ОСОБА_2 , представник- ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , представник- Хиря В.В. скасування рішення та відшкодування шкоди, заподіяної протиправним рішенням, ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із вищевказаним адміністративним позовом до Першого заступника Голови Верховної Ради України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просив:

- визнати протиправним і скасувати розпорядження Першого заступника Голови Верховної Ради України від 29.11.2023 № 1282 «Про скасування розпорядження Голови Верховної Ради України від 26 листопада 2023 № 1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки»;

- визнати протиправним і скасувати рішення начальника відділення прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ОСОБА_4 від 01.12.2023 про відмову у перетинанні державного кордону на виїзд з України ОСОБА_1 ;

- стягнути з Першого заступника Голови Верховної Ради України ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 500 085 гривень 00 копійок;

- стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 500 085 гривень 00 копійок.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 01.12.2023 начальник відділення прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » майор ОСОБА_5 прийняв рішення про відмову в перетинанні державного кордону на виїзд з України Президенту України (2014-2019), народному депутату України ОСОБА_6 .

Під час проходження прикордонного контролю ОСОБА_7 пред`явив паспорт громадянина України для виїзду за кордон, а також розпорядження Голови Верховної Ради України від 26.11.2023 № 1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки». На що позивачу усно було повідомлено, що зазначене розпорядження є скасованим.

Згодом підтвердилося, що 29.11.2023 О. ОСОБА_8 , дійсно підписав розпорядження Першого заступника Голови Верховної Ради України № 1282 «Про скасування розпорядження Голови Верховної Ради України від 26 листопада 2023 № 1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки».

Обидва вказаних акти позивач вважає протиправними і необґрунтованими, їх прийняття унеможливило участь ОСОБА_9 у низці міжнародних заходів, зокрема, у Форумі Міжнародного демократичного союзу у м. Вашингтон, США.

Оплата витрат на це відрядження була здійснена заздалегідь, особистим коштом ОСОБА_9 , оскільки відшкодування таких витрат за рахунок коштів державного бюджету не передбачалося.

Спірними рішеннями були порушені повноваження позивача, як народного депутата, та його конституційні права і свободи, а також заподіяно матеріальну шкоду.

Жодна з норм, на які послався відповідач 1 у спірному рішенні, не надає Голові Верховної Ради та заступникам, що виконують його обов`язки, права скасовувати власні розпорядження зокрема й розпорядження про відрядження народних депутатів. Оскільки, в оскаржуваному розпорядженні міститься посилання на ч. 2 ст. 80 Регламенту Верховної Ради України, з цього випливає, що відповідач 1, підписуючи це розпорядження, виконував обов`язки Голови Верховної Ради України.

Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 78 Регламенту Верховної Ради України, Голова Верховної Ради України, зокрема, видає розпорядження з питань відрядження народних депутатів, посадових осіб Верховної Ради і підписує відповідні документи.

Однак, відповідно до ч. 2 цієї ж статті, розпорядження Голови Верховної Ради України можуть бути змінені, скасовані рішенням Верховної Ради України, прийнятим більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України.

Тобто, на думку позивача, законом встановлений особливий і безальтернативний порядок зміни та скасування розпоряджень Голови Верховної Ради України. Це означає, що будь-які інші рішення та дії, що призводять до зміни або скасування розпоряджень Голови Верховної Ради України у будь-якій формі є протиправними.

Спірне розпорядження є індивідуальним актом, дія якого, за визначенням п. 19 ч. 1 ст. 4 КАС України, вичерпується його виконанням. Тобто, його скасування поза прямо встановленою законом процедурою суперечить самій правовій природі індивідуального акта.

Отже, ані нормами Конституції України, ані нормами Регламенту Верховної Ради України не встановлено права відповідача 1 скасовувати власні розпорядження. Водночас ч. 2 ст. 78 Регламенту Верховної Ради України імперативно встановлено особливий порядок такого скасування, якого дотримано не було.

Відтак оскаржуване розпорядження прийнято не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Таким чином, вказане розпорядження відповідача 1 є протиправним і підлягає скасуванню.

Щодо вимог до органу Державної прикордонної служби України, позивач зазначає, що статус позивача, як народного депутата виключає обмеження його прав і свобод навіть в умовах воєнного стану. У мотивувальній частині оскаржуваного рішення, за відсутності жодного посилання на конкретну норму права, вказано, що ОСОБА_6 відмовлено у виїзді з України з причини: відсутності документів, що підтверджують підстави для виїзду за кордон в період дії на території України воєнного стану у відповідності до Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про правовий режим воєнного стану в Україні» та постанови Кабінету Міністрів України № 57 (зі змінами та доповненнями).

Позивач вказує, що зазначення в оскаржуваному рішенні самих лише назв нормативних актів, без посилання на конкретні їх норми, не може вважатися прийняттям обґрунтованого рішення із зазначенням причин відмови, як це встановлено ч. 1 ст. 14 Закону України «Про прикордонний контроль».

Відносно ОСОБА_9 не існує жодної з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».

Незалежно від факту відрядження, народні депутати України мають право на перетинання державного кордону у будь-якому випадку.

Дійсно, відповідно до норми п. 2.14 Правил перетинання державного кордону громадянами України, серед інших, народні депутати України мають право перетинати державний кордон на підставі відповідних рішень про службові відрядження.

Однак, відповідно до норми ч. 2 ст. 26 Закону України «Про статус народного депутата України», повноваження народного депутата та його конституційні права і свободи не можуть бути обмежені в умовах воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.

Відтак, народні депутати України у будь-якому випадку мають право на вільне перетинання державного кордону, навіть у разі введення на території України воєнного стану. В цьому контексті наведена норма Закону України «Про статус народного депутата України» прямо забороняє обмежувати конституційні права і свободи народного депутата, зокрема право вільно залишати територію України, передбачене ст. 33 Конституції України.

Тобто, п. 214 Правил перетинання державного кордону громадянами України в частині, що стосується народних депутатів України, прямо суперечить ч. 2 ст. 26 Закону України «Про статус народного депутата України», а відтак, відповідно до ч. 3 ст. 7 КАС, застосуванню не підлягає.

Обмеження права громадян вільно залишати територію України в період воєнного стану наразі належним чином не встановлено. Відповідач в оскарженому рішенні, не наводить конкретної норми права, яка б обмежувала позивача у праві виїзду за межі України.

Рішення про відмову громадянину України у виїзді з України може бути прийнято виключно якщо в нього відсутні документи, необхідні для в`їзду до держави прямування, транзиту або у випадках, визначених ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».

Відповідач 2 не посилався на відсутність у ОСОБА_9 документів для в`їзду/транзиту територією Польщі, а отже мав посилатися виключно на ст. 6 згаданого Закону.

Водночас ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» не встановлює жодних обмежень на виїзд з України у зв`язку з оголошенням воєнного стану.

Відповідно до п. 3 Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України.

Тобто, всупереч вимогам п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», в указі Президента України про введення воєнного стану не зазначено вичерпного переліку конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються, а лише наведено перелік прав і свобод, які можуть обмежуватися.

Відтак в цій частині норми зазначеного Указу за дією в часі направлені у майбутнє, без створення реальних правових наслідків в момент прийняття.

Отже, заходи правового режиму воєнного стану в частині спірних у цій справі правовідносин не можуть встановлюватися, оскільки їх прямо не обмежено указом Президента України.

Але навіть якщо вважати такий підхід надмірним формалізмом, відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», такі заходи запроваджуються виключно військовим командуванням разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.

Натомість в оскаржуваному рішенні не наведено посилань на жодні рішення військового командування, якими обмежено свободу пересування громадян на виїзд з України на підставі п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Норма п. 6 ч. 1 ст. 8 згаданого Закону дозволяє встановлювати відповідні обмеження лише у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Лише Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» може містити випадки обмеження права громадянина на виїзд з України та перелік документів для перетинання державного кордону. Але норми цього Закону не містять обмежень, пов`язаних із введенням воєнного стану.

Позивач зауважує, що самі по собі Правила перетинання державного кордону громадянами України не можуть встановлювати обмежень на свободу пересування громадян під час воєнного стану, адже вони не є законом і не є рішенням військового командування.

В оскаржуваному рішенні не зазначено конкретної норми закону або рішення військового командування, якими запроваджено пряму заборону на виїзд з України усіх без виключення осіб чоловічої статі від 18 до 60 років. Не зазначено конкретних норм права, які б прямо вимагали від позивача під час перетину державного кордону пред`являти інші документи, окрім тих, що зазначені у ст. 2 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».

Враховуючи викладене, жодний чинний на сьогодні указ Президента України та закон України не є правовим джерелом обмеження права чоловіків - громадян України у віці від 18 до 60 років на виїзд за межі України.

Таке обмеження, а також винятки із нього слід вважати такими, що запроваджені у неправовий спосіб з порушеннями Конституції України та законів України на рівні листів Адміністрації Держприкордонслужби, інформаційних повідомлень, розміщених на її офіційному вебсайті, та постанов Кабінету Міністрів України.

Обмеження, встановлене у неправовий спосіб, призводить до значних негативних соціально-економічних та правових наслідків, нерівності громадян України перед законом, є джерелом корупційних ризиків, а також незаконних практик та схем, спрямованих на пошук шляхів «обходу» цього обмеження. Отже, оскаржуване рішення є протиправним, та таким, що ґрунтується на іншому протиправному акті оскаржуваному розпорядженні.

Позивач зазначає, що через протиправні рішення обох відповідачів позивачу було завдано майнової шкоди у розмірі 1 000 170,00 грн. витрат на авіаквитки для позивача та осіб, що мали його супроводжувати.

Представники позивача в судових засіданнях позовні вимоги підтримали, надали суду додаткові пояснення та докази, просили позов задоволити повністю.

Відповідач Перший заступник Голови Верховної Ради України ОСОБА_2 (відповідач 1), проти задоволення позовних вимог заперечив з підстав, що Порядок підготовки та оформлення документів щодо службових відряджень в межах України та за кордон народних депутатів України, їх помічників-консультантів і працівників Апарату Верховної Ради України визначений «Положенням про порядок підготовки і оформлення документів щодо службових відряджень в межах України та за кордон народних депутатів України, їх помічників-консультантів і працівників Апарату Верховної Ради України», затвердженого Розпорядженням Голови Верховної Ради України від 06.06.2000 № 490 (із внесеними змінами).

Відповідно до вказаного Положення, відрядження народного депутата України за своєю юридичною природою є обов`язком, а не правом народного депутата України. А відтак скасування розпорядження про відрядження народного депутата України не може бути порушенням його прав.

Голова Верховної Ради України відповідно до законодавства наділений правом видавати розпорядження з питань відрядження народних депутатів, посадових осіб Верховної Ради.

Відповідач 1 вважає, що права Голови Верховної Ради України не обмежуються лише правом видавати розпорядження про відрядження народного депутата України, але й охоплює його право видавати розпорядження про зміну чи скасування розпорядження про відрядження.

Частиною 2 ст. 80 Регламенту Верховної Ради передбачено, що Перший заступник Голови Верховної Ради України виконує обов`язки Голови Верховної Ради України в разі його відсутності або неможливості виконання ним своїх обов`язків. Перший заступник Голови Верховної Ради України за розподілом обов`язків веде організаційну та іншу роботу з питань взаємодії Верховної Ради з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, з питань підготовки і розгляду законопроекту про Державний бюджет України на відповідний рік та звіту про його виконання, організовує розробку проекту кошторису Верховної Ради, а також з питань здійснення Верховною Радою та її органами законопроектної діяльності, законодавчої процедури та контрольних функцій.

Відповідно до Розпорядження Голови Верховної Ради України від 22.11.2023 № 1220 «Про візит делегації Верховної Ради України на чолі з Головою Верховної Ради України ОСОБА_10 до Королівства Бельгія та Республіки Молдова» Голова Верховної Ради України ОСОБА_10 у період з 26 листопада по 02 грудня 2023 року відбув у відрядження та відповідно виконання обов`язків Голови Верховної Ради України згідно з ч. 2 ст. 80 Регламенту Верховної Ради України здійснювалось Відповідачем-1.

Підставою для видання Розпорядження Відповідача-1 від 29.11.2023 №1282 став лист на ім`я в.о. Керівника Апарату Верховної Ради України ОСОБА_11 29.11.2023 №02/03-2023/263283 у зв`язку з організаційною необхідністю та наданої інформації відповідно до листа № 5/15679дск від 29.11.2023, що містить інформацію з обмеженим доступом та службового користування (ДСК).

Виходячи з викладеного, відповідач 1 мав визначені законодавством повноваження для видання Розпорядження від 29.11.2023 року № 1282.

Пункт 15 ч. 1 ст. 78 Регламенту Верховної Ради, що закріплює право Голови Верховної Ради України видавати розпорядження з питань відрядження народних депутатів, у тому числі про відрядження та про скасування відряджень.

Оскаржуваний позивачем акт належить до внутрішньо організаційних, і є реалізацією конституційних повноважень Голови Верховної Ради України, Першого заступника Голови Верховної Ради України, який виконує повноваження Голови Верховної Ради України, та спрямований на організацію ефективного механізму роботи парламенту.

Відповідно до ст. 7-1 Регламенту Верховної Ради документообіг у Верховній Раді здійснюється в електронній та паперовій формах. Електронна форма документообігу є основною. Документом у розумінні цього Регламенту є документ, створений в електронній формі з додержанням вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги», а у випадках, передбачених цим Регламентом, - створений у паперовій формі. Усі документи, передбачені цим Регламентом, створюються в електронній формі, крім випадків, установлених цим Регламентом, а також у разі неможливості використання єдиної автоматизованої системи роботи з документами у Верховній Раді України (єдина автоматизована система) з технічних причин. Подання документів, що вносяться до Верховної Ради, про призначення (обрання) на посади, звільнення з посад, припинення повноважень, надання згоди на призначення чи звільнення з посад, висловлення недовіри у випадках, передбачених Конституцією України, здійснюється в електронній або у паперовій формі. Документи, які містять конфіденційну інформацію про особу, подаються у паперовій формі. Документи, що подаються до Верховної Ради в електронній формі, а також електронні копії оригіналів паперових документів вносяться (створюються) до (в) єдиної автоматизованої системи відповідно до Положення про єдину автоматизовану систему роботи з документами у Верховній Раді України, затвердженого Головою Верховної Ради України.

Загальні засади функціонування єдиної автоматизованої системи роботи з документами у Верховній Раді України визначені «Положенням про єдину автоматизовану систему роботи з документами у Верховній Раді України», затвердженого Розпорядженням Керівника Верховної Ради України «Про організацію заходів з введення в промислову експлуатацію єдиної автоматизованої системи роботи з документами у Верховній Раді України» від 21 лютого 2023 року № 41.

Відповідно п.п. 4 п. 4 цього Положення єдина автоматизована система роботи з документами у Верховній Раді України (далі - ЄАС) багатофункціональна інформаційно-комунікаційна система електронного документообігу Верховної Ради України, що забезпечує створення, оброблення та використання електронних документів, електронних та цифрових копій оригіналів паперових документів для забезпечення законодавчої процедури та документообігу у Верховній Раді України із застосуванням єдиних технічних і програмних засобів.

Підпунктом 5 п. 4 цього Положення визначені користувачі ЄАС - народні депутати України, інші суб`єкти права законодавчої ініціативи, працівники Апарату Верховної Ради України, відповідальні працівники підприємств, установ, організацій, підпорядкованих Верховній Раді України та Апарату Верховній Раді України, працівники Дослідницької служби Верховної Ради України, уповноважені працівники Секретаріату Кабінету Міністрів України та Офісу Президента України.

Згідно даних ЄАС Розпорядження Першого заступника Голови Верховної Ради України «Про скасування розпорядження Голови Верховної Ради України від 26 листопада 2023 № 1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки» від 29.11.2023 року № 1282 невідкладно 29.11.2023 о 18 годин 05 хвилин 47 секунд було направлено для ознайомлення співголові Фракції Політичної партії «Європейська солідарність» ОСОБА_12 та народному депутату України IX скликання ОСОБА_1 .

Відповідно до картки документа оскаржуване Розпорядження від 29.11.2023 № 1282 було отримано ОСОБА_12 для ознайомлення 30 листопада 2023 року о 9 год. 57 хв. 23 секунди.

Ознайомлення Позивачем - народним депутатом України ОСОБА_1 з Розпорядженням Голови Верховної Ради України Київ № 1276 від 26.11.2023 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки» відповідно даних ЄАС відбулось 30.11.2023 о 15 год. 14 хв. 28 секунд.

На цей час в ЄАС, відповідно до установленого порядку, у зв`язаних із цим Розпорядженням документах вже містилися відомості про оскаржуване Розпорядження Першого заступника Голови Верховної Ради України «Про скасування розпорядження Голови Верховної Ради України від 26 листопада 2023 № 1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки» від 29 листопада 2023 року № 1282 (картка документа з єдиної автоматизованої системи роботи з документами у Верховній Раді України №1394942).

Наведена інформація свідчить про те, що Позивач завчасно та належним чином був повідомлений про скасування Розпорядження Голови Верховної Ради України від 26.11.2023 № 1276.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, було запроваджено воєнний стан в Україні.

У п. 3 вказаного Указу Президента України визначено, що: «у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

27 січня 2023 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від № 69 щодо обмеження виїзду за кордон посадовцям та держслужбовцям. Відповідні зміни внесені до Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57.

Надалі виїзд за кордон народних депутатів та депутатів місцевих рад, суддів, прокурорів, державних службовців, заброньованих працівників та інших категорій осіб, може здійснюватися виключно у службове відрядження.

На виконання п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 27.01.2023 № 69, Верховною Радою України листом від 01 лютого 2023 року № 20/10-2023/20921 подано до Адміністрації Державної прикордонної служби списки народних депутатів, оскільки їх посади зазначені у пункті 214 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57.

Крім того, до Адміністрації Державної прикордонної служби Апаратом Верховної Ради України надсилаються для використання в роботі розпорядження щодо службових відряджень народних депутатів за кордон.

Позивач при плануванні відрядження мав враховувати наявність відповідних обмежень в законодавстві на виїзд за кордон, а його доводи про те, що згадані обмеження в законодавстві належним чином не встановлені - є безпідставними.

Позивач фактично пред`являє майнову вимогу щодо відшкодування витрат, які пов`язані з підготовкою до відрядження, понесені ним особисто, до відповідачів, прирівнюючи їх до майнової шкоди. Також у позовній заяві йдеться про компенсацію витрат Позивача та осіб, які мали його супроводжувати, тоді як в оскаржуване розпорядженні стосується відрядження Позивача, і про супроводжуючих осіб мова у ньому не йде. Позовна вимога щодо відшкодування майнової шкоди є похідною від інших позовних вимог, а тому не підлягає задоволенню, оскільки відповідач 1 діяв у межах та у спосіб, що визначені законодавством.

Представник вказаного відповідача в судовому засідання позовні вимоги заперечив, надав суду додаткові докази та документи, просив суд відмовити в задоволенні позову повністю.

Відповідач ІНФОРМАЦІЯ_3 (відповідач 2), проти задоволення позовних вимог також заперечив з підстав, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 (далі - Указ № 64/2022), затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб (строк дії воєнного стану неодноразово продовжений).

01.12.2023 для перетину державного кордону позивачем було надано паспорт громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_1 виданий 11.01.2015 органом 8027, копію Розпорядження Голови Верховної Ради України від 26.11.2023 №1276. Іншої мети виїзду чи документів позивач не зазначив та не надавав.

В ході перевірки документів було встановлено відсутність документу, який би відповідно до Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 року №57, надавав би підстави для перетину державного кордону в період дії правового режиму воєнного стану.

У контексті цієї справи, вирішуючи питання про правомірність чи протиправність відмови уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону у перетинанні позивачем державного кордону, ключове значення має з`ясування правового статусу, у якому позивач мав намір перетнути державний кордон на виїзд з України. Від цього, зокрема, залежить реалізація права особи на перетинання державного кордону та перелік документів, які особа має для цього надати.

Станом на час виникнення спірних у цій справі відносин в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежувалось законодавством. Водночас законом передбачена і відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації, яка надається військовозобов`язаним, зокрема, - народним депутатам України. При цьому така особа при перетині державного кордону на виїзд з України в пункті пропуску повинна надати, крім паспортних документів, і документи, які б підтверджували її право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації та виїзд з України.

Повноваження на пропуск через державний кордон України на підставі загальновизнаних фактів відсутні. Утім, Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не встановлює переліку документів, якими особа, яка звільнена від мобілізації, має підтвердити свій статус.

Норми Закону України «Про статус народного депутата України», норми Закону України «Про прикордонний контроль», так і вище вказаних Правил ґрунтуються на нормах, що наявність прав та обов`язків в особи має бути підтверджена не загальновідомими фактами чи обставинами, а певними документами, які дають уповноваженій службовій особі Держприкордонслужби прийняти обґрунтоване рішення.

01.12.2023 під час здійснення перевірки підстав перетинання державного кордону громадянином України ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_4 у відповідності до Правил перетинання державного кордону громадянами України затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57, було встановлено, що на паспортний контроль було надано паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 та паперову копію електронного документа розпорядження Голови Верховної Ради України від 26.11.2023 року №1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки».

Поряд з тим, під час здійснення процедури прикордонного контролю позивачем не було надане посвідчення народного депутата України (єдиний документ, що підтверджує відповідний статус).

В ході перевірки дійсності вказаного розпорядження Голови Верховної Ради встановлено, що в Адміністрації Державної прикордонної служби України наявне розпорядження Першого заступника Голови Верховної Ради України від 29.11.2023 року №1282 «Про скасування розпорядження Голови Верховної Ради України від 26 листопада 2023 року №1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки». Враховуючи зазначене, виявлено відсутність підстав для виїзду за кордон громадянина України ОСОБА_9 визначених Правилами перетинання державного кордону громадянами України, які затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57, у зв`язку чим було прийняте та винесене Рішення про відмову в перетинанні державного кордону України.

Надана позивачем копія розпорядження, тобто копія електронного документа на папері, не була засвідчена в порядку, встановленому законодавством.

Підсумовуючи вищевикладене, відповідач 2 зазначає, що надані позивачем 01.12.2023 року документи не дали змогу уповноваженим посадовим особам, які здійснюють прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України прийняти рішення про надання дозволу на перетин державного кордону України позивачу, тому рішення прийняте начальником відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ІНФОРМАЦІЯ_5 майором ОСОБА_4 від 01.12.2023 про відмову в перетині державного кордону України громадянину України, є правомірним.

У позовній заяві Позивач стверджує, що йому була заподіяна майнова шкода у розмірі 1000170,00 грн., а саме витрати на авіаквитки для позивача та осіб, що мали його супроводжувати відповідно до квитанції доданої до позовної заяви.

Вказане відповідач 2 спростовує тим, що позивач прямував на виїзд з України без супроводжуючих осіб, а також враховуючи розпорядження Першого заступника Голови Верховної Ради України від 29.11.2023 року №1282 «Про скасування розпорядження Голови Верховної Ради України від 26 листопада 2023 року №1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки», без документів підтверджуючих підстави для виїзду за кордон в період дії на території України правового режиму воєнного стану.

Отже, витрати на авіаквитки для позивача та осіб, що мали його супроводжувати, що в сумі складають 1000170,00 грн. не свідчать про те, що вони понесені позивачем у зв`язку із прийняттям Рішення про відмову в перетинанні державного кордону України.

Ураховуючи зазначене слід дійти висновку про те, що позивач не довів причинно-наслідкового зв`язку між діями уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону і заявленими збитками, тому відсутні правові підстави для задоволення позову в частині вимог про відшкодування майнової шкоди.

Уповноважена особа Державної прикордонної служби України діяла лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому позовні вимоги про скасування рішення та відшкодування шкоди, заподіяної протиправним рішенням є необґрунтованими, у задоволенні яких слід відмовити в повному обсязі

Представник вказаного відповідача в судових засіданнях позовні вимоги заперечив, надав суду додаткові докази та документи, просив суд відмовити в задоволенні позову повністю.

Згідно п. 3 ч. 3 ст. 246 КАС України, суд зазначає, що ухвалою судді від 18.12.2023 року відкрито загальне позовне провадження в адміністративній справі. 07.02.2024 винесено ухвалу про витребування доказів. Протокольною ухвалою суду від 16.02.2024 закрито підготовче засідання та призначено справу до судового розгляду по суті.

Судом встановлені наступні обставини:

29.11.2023 Розпорядженням Першого заступника Голови Верховної Ради України за № 1282 «Про скасування розпорядження Голови Верховної Ради України від 26 листопада 2023 № 1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки», вирішено:

«Відповідно до частини другої статті 80 Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України «Про Регламент Верховної Ради України», частини восьмої статті 33 Закону України «Про статус народного депутата України», статті 40 Закону України «Про комітети Верховної Ради України» вважати розпорядження Голови Верховної Ради України від 26 листопада 2023 № 1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки» скасованим.

Підстава: лист Першого заступника Голови Верховної Ради України ОСОБА_14 від 29.11.23 р. вх. № 1397972».

01.12.2023 уповноваженою службовою особою підрозділу охорони державного кордону ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_15 прийнято рішення «Про відмову в перетинанні державного кордону України», в якому зазначено:

«Згідно з вимогами статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль», мною начальником відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » майором ОСОБА_16 відмовлено у виїзді з України

… ОСОБА_17 … ІНФОРМАЦІЯ_4 … серія (за наявності), номер документу, що дає право на перетинання державного кордону України FB000001 …

з причин:

відсутності документів, що підтверджують підстави для виїзду за кордон в період дії на території України воєнного стану у відповідності до Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та постанови Кабінету Міністрів України № 57 (зі змінами та доповненнями)».

Зміст спірних правовідносин полягає в тому, що позивач вважає спірні рішення протиправними та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи та вимогам законодавства.

Судом не враховуються аргументи наведені позивачем про протиправність спірних рішень та стягнення шкоди з наступних підстав, згідно встановлених судом обставин та вимог законодавства:

Відповідно до усталеної судової практики обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду; порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка безпосередньо або через представника стверджує про їх порушення; вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача; під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів позивача (ухвала Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №802/2474/17-а та постанови Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 640/14623/20, від 18 березня 2021 року у справі № 826/3932/17, від 19 травня 2021 року у справі № 826/13229/16 та ін.).

Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно із ст. 9 КАС України:

1. Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

2. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Завдання адміністративного судочинства по суті є ефективний захист прав, свобод та інтересів позивача, яке здійснюються не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до КАС України, в межах позовних вимог.

Судом надається оцінка підставам та предмету спору в хронологічному порядку їх виникнення та у відповідності до вимог законодавства, фактичних обставин і доказів.

Спірні рішення по суті є актами індивідуальної дії, безпосередньо стосуються суб`єктивного права позивача, яке може бути об`єктом судового захисту, а тому породжує для позивача право на захист, тобто право на звернення до суду із цим адміністративним позовом.

Щодо позовних вимог позивача про стягнення з Першого заступника Голови Верховної Ради України ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 500 085 гривень 00 копійок та стягнення з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 500 085 гривень 00 копійок, суд зазначає наступне.

Позовні вимоги в цій частині позивачем обґрунтовані тим, що через протиправні рішення обох відповідачів позивачу було завдано майнової шкоди у розмірі 1000170,00 грн. витрат на авіаквитки для позивача та осіб, що мали його супроводжувати.

Згідно із ст. 21 КАС України, позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов`язані між собою. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Згідно із ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно із ст. 73 КАС України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно із ст. 74 КАС України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно із ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Згідно із ст. 76 КАС України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно із ч. 6 ст. 77 КАС України, якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Таким чином, в частині вказаних позовних вимог про стягнення коштів процесуальний обов`язок позивача полягав у доведенні тих обставин, на яких ґрунтуються його вимоги, належними, достовірними та достатніми засобами доказування, які у своїй сукупності дають змогу суду за внутрішнім переконанням дійти до висновку про наявність або відсутність певних обставин справи.

Не надання на пропозицію суду учасником справи без поважних причин доказів для підтвердження обставин, на які він посилається, надає право суду вирішити справу на підставі наявних доказів.

Керуючись вказаними нормами, судом встановлено, що представниками позивача в підтвердження шкоди, заподіяної на його думку, протиправними рішеннями, надано суду наступні документи:

1. Засвідчену копію доказу під назвою: «Платіжна інструкція» № 1427183 від 29.11.2023, згідно якої ОСОБА_1 оплатив ТОВ «ІТермінал» 1000170,00 грн. за авіаквитки згідно рахунку № СФ-0009077 від 29.11.2023 без ПДВ.

2. Засвідчену копію Рахунку на оплату № СФ-0009077 від 29.11.2023 виписаного ТОВ «ІТермінал», який знаходиться за адресою: « 01034, м. Київ, вул Прорізна, 8, 8, тел. НОМЕР_2 Р/рахунок №: IBAN: НОМЕР_3 НОМЕР_4 в ПАТ КБ ПРИВАТБАНК».

3. Засвідчені копії авіаквитків на ім`я позивача та ще чотирьох осіб, в яких зазначено дату видачі 29 листопада 2023 року.

4. Не засвідчену копію Довідки Вих. № 1 від 16.01.2024, в якій зазначено: «Даним листом засвідчуємо, що ТОВ «ІТермінал» отримали гроші у розмірі 1000170 грн (один мільйон сто сімдесят гривень 00 копійок), на банківський рахунок НОМЕР_3 , 29 листопада 2023 року, згідно рахунку СФ-0009077 від 29.11.2023 р.

Оскільки придбані квитки, за правилами авіакомпаній, не підлягають поверненню, станом на 16 січня 2024 гроші не були повернуті на рахунок платника».

Щодо достовірності наданих доказів суд враховує наступне:

1. У вказаній копії «Платіжної інструкції» № 1427183 від 29.11.2023, відсутні підписи платника та надавача платіжних послуг.

Згідно із п. 37 Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті користувачів платіжних послуг, затвердженої Постановою Правління Національного банку України 29.07.2022 № 163 (в редакції на час спірних правовідносин), платіжна інструкція, оформлена платником в електронній або паперовій формі, крім іншого, повинна містити такі обов`язкові реквізити - підпис(и) платника.

Правильність заповнення реквізитів платіжної інструкції надавачем платіжних послуг платника із застосуванням технічних засобів платник засвідчує власноручним/електронним підписом.

Крім цього, у вказаній копії «Платіжної інструкції» № 1427183 від 29.11.2023, у верхньому правому кутку зазначено код розрахункового документа « 0410001».

Вказаний код розрахункового документа, згідно із Державним класифікатором управлінської документації ДК 010-98, затвердженим наказом Держстандарту України від 31 грудня 1998 року № 1024 (зі змінами), за уніфікованою формою документа належав саме «Платіжному дорученню», а не «Платіжній інструкції» і діяв до втрати чинності Постанови Національного банку за № 22 від 21.01.2004, зареєстрованої в Міністерстві

юстиції України 29 березня 2004 р. за № 377/8976, яка втратила чинність на підставі Постанови Національного банку № 106 від 27.05.2022.

Отже, на момент 29.11.2023, такий документ як «Платіжне доручення» із кодом « 0410001», не застосовувався в платіжних банківських операціях, оскільки згідно із п. 54 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про платіжні послуги» (в редакції на час спірних правовідносин), саме «платіжна інструкція» є розпорядженням ініціатора надавачу платіжних послуг щодо виконання платіжної операції.

Відтак у наданій до суду копії «Платіжної інструкції» № 1427183 від 29.11.2023, відсутні засвідчення такої власноручним/електронним підписом, та зазначено код « 0410001», що не відповідає вищевказаним вимогам згаданої Інструкції.

З метою дотримання вимог ст.ст. 72-76 КАС України, судом було запропоновано представникам позивача надати суду належну виписку з банку про рух коштів, яка б підтверджувала оплату саме позивачем коштів в сумі 1000170,00 грн.

Натомість представники позивача в судовому засіданні надали суду, ще один (інший) примірних, цієї ж «Платіжної інструкції» № 1427183 від 29.11.2023, із аналогічними недоліками, як і у попередній іншій копії (відсутні підписи платника та надавача платіжних послуг). Згаданий примірник «Платіжної інструкції» долучений судом до матеріалів справи.

2. У вказаній засвідченій копії рахунку на оплату № СФ-0009077 від 29.11.2023 виписаним ТОВ «ІТермінал», який знаходиться за адресою: « 01034, м. Київ, вул Прорізна, 8, 8, Р/рахунок №: IBAN: НОМЕР_5 в ПАТ КБ ПРИВАТБАНК», не зазначено хто є його платником. Печатка з підписом керівника товариства міститься не біля прізвища підписанта.

З метою дотримання вимог ст.ст. 72-76 КАС України, судом було запропоновано представникам позивача надати суду оригінал цього ж рахунку.

Натомість представники позивача в судовому засіданні надали суду, ще один (інший) примірник, цього ж Рахунку на оплату № СФ-0009077 від 29.11.2023 виписаний ТОВ «ІТермінал», який знаходиться за адресою: « 01034, м. Київ, вул. Прорізна, 8, Р/рахунок №: IBAN: НОМЕР_5 в ПАТ КБ ПРИВАТБАНК», однак і в цьому рахунку не зазначено хто є його платником. Крім цього, на момент формування вказаного рахунку МФО АТ КБ «ПриватБанк» 305299.

3. У вказаних засвідчених та перекладених копіях авіаквитків на ім`я позивача та ще чотирьох осіб, крім зазначення дати їх видачі, зазначено: «Агенство «Термінал» 01034 вул. Прорізна, 8, м. Київ», що не відповідає найменуванню - ТОВ «ІТермінал». Вказані квитки не містять жодної інформації про те, ким та коли вони оплачені.

4. У вказаній не засвідченій копії Довідки Вих. № 1 від 16.01.2024, не зазначено хто є його платником. Печатка з підписом керівника товариства міститься не біля прізвища підписанта.

З метою усунення вказаного сумніву судом було запропоновано представникам позивача надати суду оригінал цієї ж довідки.

Натомість представники позивача в судовому засіданні надали суду, ще один (інший) примірник, цієї ж довідки, однак і в цьому примірнику не зазначено хто є його платником.

Крім цього, судом не враховується зміст згаданих довідок в частині: «Оскільки придбані квитки, за правилами авіакомпаній, не підлягають поверненню, станом на 16 січня 2024 гроші не були повернуті на рахунок платника».

Згідно офіційної інтернет сторінки авіакомпанії lufthansa «https://www.lufthansa.com/ua», є можливість та умови повернення коштів та/або перебронювання авіаквитків.

Таким чином, представниками позивача жодними належними та допустимими доказами не підтверджено понесення таких витрат саме позивачем.

Відповідно позовні вимоги позивача в даній справі про стягнення з Першого заступника Голови Верховної Ради України Корнієнка Олександра Сергійовича на користь ОСОБА_1 500 085 гривень 00 копійок та стягнення з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 500 085 гривень 00 копійок, задоволенню не підлягають, оскільки представниками позивача не надано суду належних та допустимих доказів про понесення вказаних витрат саме позивачем. Представниками позивача на пропозицію суду без поважних причин не надано належної виписки з банку про рух спірних коштів, а з наявних у справі доказів не можливо встановити та підтвердити ким, коли та в який спосіб і на підставі чого здійснена оплата за вищевказані квитки.

Щодо позовних вимог позивача про визнання протиправним і скасування розпорядження Першого заступника Голови Верховної Ради України від 29.11.2023 № 1282 «Про скасування розпорядження Голови Верховної Ради України від 26 листопада 2023 № 1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки» суд зазначає наступне.

Вказане спірне рішення прийняте відповідачем відповідно до:

Частини 2 ст. 80 Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України «Про Регламент Верховної Ради України», яка встановлює, що Перший заступник Голови Верховної Ради України виконує обов`язки Голови Верховної Ради України в разі його відсутності або неможливості виконання ним своїх обов`язків. Перший заступник Голови Верховної Ради України за розподілом обов`язків веде організаційну та іншу роботу з питань взаємодії Верховної Ради з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, з питань підготовки і розгляду законопроекту про Державний бюджет України на відповідний рік та звіту про його виконання, організовує розробку проекту кошторису Верховної Ради, а також з питань здійснення Верховною Радою та її органами законопроектної діяльності, законодавчої процедури та контрольних функцій.

Частини 8 ст. 33 Закону України «Про статус народного депутата України», яка встановлює, що Народному депутату на строк виконання депутатських повноважень видається дипломатичний паспорт. Народний депутат, який від`їздить у відрядження за межі України за погодженням з Головою Верховної Ради України, його Першим заступником або заступником, після повернення подає Голові Верховної Ради України протягом тижня звіт про відрядження з висновками про одержану інформацію, проведену роботу та її користь для України.

Статті 40 Закону України «Про комітети Верховної Ради України», яка встановлює, що:

1. Члени комітету з дозволу голови комітету можуть виїжджати у відрядження для вирішення питань, віднесених до предмета відання комітету.

2. Відрядження члена комітету здійснюється на підставі його письмової заяви, поданої на ім`я Голови Верховної Ради України, погодженої з головою комітету, або за рішенням комітету. Голова комітету вносить подання Голові Верховної Ради України про відрядження члена (членів) комітету відповідно до рішення комітету. Рішення про відрядження членів комітету приймається Головою Верховної Ради України у формі розпорядження.

3. Про результати відрядження члени комітету складають звіт на ім`я голови комітету.

4. Голови комітетів можуть виїжджати у відрядження з дозволу Голови Верховної Ради України або його заступників. Звіт про свої відрядження вони подають на ім`я Голови Верховної Ради України.

5. Кожний народний депутат України має право ознайомитися із звітом за результатами відрядження члена комітету в Апараті Верховної Ради України.

Підставою був лист Першого заступника Голови Верховної Ради України ОСОБА_14 від 29.11.23 вх. № 1397972.

Позивач в обґрунтування позовних вимог в цій частині зазначає про те, що жодна з норм, на які послався відповідач 1, не надає Голові Верховної Ради та заступникам, що виконують його обов`язки, права скасовувати власні розпорядження зокрема й розпорядження про відрядження народних депутатів.

Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 78 Регламенту Верховної Ради України, Голова Верховної Ради України, зокрема, видає розпорядження з питань відрядження народних депутатів, посадових осіб Верховної Ради і підписує відповідні документи.

Однак, відповідно до ч. 2 цієї ж статті, розпорядження Голови Верховної Ради України можуть бути змінені, скасовані рішенням Верховної Ради, прийнятим більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради.

Тобто, на думку позивача, законом встановлений особливий і безальтернативний порядок зміни та скасування розпоряджень Голови Верховної Ради України. Це означає, що будь-які інші рішення та дії, що призводять до зміни або скасування розпоряджень Голови Верховної Ради України у будь-якій формі є протиправними.

Спірне розпорядження є індивідуальним актом, дія якого, за визначенням п. 19 ч. 1 ст. 4 КАС України, вичерпується його виконанням. Тобто його скасування поза прямо встановленою законом процедурою суперечить самій правовій природі індивідуального акта.

Відтак, на думку позивача, оскаржуване розпорядження прийнято не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Таким чином, вказане розпорядження є протиправним і підлягає скасуванню.

Відповідач 1 щодо вказаного спірного рішення зазначає про те, що Голова Верховної Ради України відповідно до законодавства наділений правом видавати розпорядження з питань відрядження народних депутатів, посадових осіб Верховної Ради. Вважає, що права Голови Верховної Ради України не обмежуються лише правом видавати розпорядження про відрядження народного депутата України, але й охоплює його право видавати розпорядження про зміну чи скасування розпорядження про відрядження.

Відповідно до Розпорядження Голови Верховної Ради України від 22.11.2023 № 1220 «Про візит делегації Верховної Ради України на чолі з Головою Верховної Ради України ОСОБА_10 до Королівства Бельгія та Республіки Молдова» Голова Верховної Ради України ОСОБА_10 у період з 26 листопада по 02 грудня 2023 року відбув у відрядження та відповідно виконання обов`язків Голови Верховної Ради України згідно з ч. 2 ст. 80 Регламенту Верховної Ради України здійснювалось Відповідачем-1.

Підставою для видання Розпорядження Відповідача-1 від 29.11.2023 №1282 став лист на ім`я в.о. Керівника Апарату Верховної Ради України ОСОБА_11 29.11.2023 №02/03-2023/263283 у зв`язку з організаційною необхідністю та наданої інформації відповідно до листа № 5/15679дск від 29.11.2023, що містить інформацію з обмеженим доступом та службового користування (ДСК).

Виходячи з викладеного, Відповідач-1 мав визначені законодавством повноваження для видання Розпорядження від 29.11.2023 року № 1282.

Виїзд за кордон народних депутатів та депутатів місцевих рад, суддів, прокурорів, державних службовців, заброньованих працівників та інших категорій осіб, може здійснюватися виключно у службове відрядження.

Суд зазначає, що згідно із ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

20.10.2023 ОСОБА_7 отримав особисте запрошення на Форум Міжнародного демократичного союзу у м. Вашингтон, округ Колумбія, 4-6 грудня 2023 року.

26.11.2023 Розпорядженням Голови Верховної Ради України за № 1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки», вирішено:

«Відповідно до пункту 15 частини першої статті 78 Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України «Про Регламент Верховної Ради України», частини восьмої статті 33 Закону України «Про статус народного депутата України», статті 40 Закону України «Про комітети Верховної Ради України»:

1. Відрядити ОСОБА_18 - члена Комітету Верховної Ради України з питань інтеграції України до Європейського Союзу з 01 по 08 грудня 2023 року до Сполучених Штатів Америки (м. Вашингтон) для участі у Форумі Міжнародного демократичного союзу (IDU).

2. Взяти до уваги, що відповідне відрядження не потребуватиме відшкодування витрат та одержання інших компенсацій за рахунок коштів державного бюджету.

3. Народному депутату України ОСОБА_1 протягом тижня після повернення подати Голові Верховної Ради України звіт про відрядження.

4. Контроль за виконанням цього розпорядження у частині звітування за результатами відрядження залишаю за собою.

Підстава: листи співголови депутатської фракції Політичної партії «Європейська солідарність» ОСОБА_12 від 15.11.23 р., вх. №1370462 та від 25.11.23 р., вх. №1394936».

Згідно із ч. 15 ст. 78 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України», Голова Верховної Ради України на виконання повноважень, визначених Конституцією України, видає розпорядження з питань відрядження народних депутатів, посадових осіб Верховної Ради і підписує відповідні документи.

Також в цій частині суд зазначає, що згідно вищевказаних вимог Закону, Перший заступник Голови Верховної Ради України виконує обов`язки Голови Верховної Ради України в разі його відсутності або неможливості виконання ним своїх обов`язків. Перший заступник Голови Верховної Ради України за розподілом обов`язків веде організаційну та іншу роботу з питань взаємодії Верховної Ради з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, з питань підготовки і розгляду законопроекту про Державний бюджет України на відповідний рік та звіту про його виконання, організовує розробку проекту кошторису Верховної Ради, а також з питань здійснення Верховною Радою та її органами законопроектної діяльності, законодавчої процедури та контрольних функцій.

Заступник Голови Верховної Ради України виконує обов`язки Голови Верховної Ради України в разі його відсутності або неможливості виконання ним своїх обов`язків, за відсутності або неможливості їх виконання Першим заступником Голови Верховної Ради України.

В матеріалах справи наявна копія відповіді Апарату Верховної Ради України від 22.01.2024 на запит адвоката, згідно якої: «Відповідно до розпорядження Голови Верховної Ради України від 22 листопада 2023 року № 1220 «Про візит делегації Верховної Ради України на чолі з Головою Верховної Ради України ОСОБА_10 до Королівства Бельгія та Республіки Молдова» Голова Верховної Ради України ОСОБА_10 перебував у відрядженні у період з 26.11.2023 р. по 02.12.2023 р.

Відповідно до частини другої статті 80 Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» Перший заступник Голови Верховної Ради України виконує обов`язки Голови Верховної Ради України в разі його відсутності або неможливості виконання ним своїх обов`язків.

Відтак, Перший заступник Голови Верховної Ради України ОСОБА_2 виконував повноваження Голови Верховної Ради України у зазначений період».

29.11.2023 Розпорядженням Першого заступника Голови Верховної Ради України за № 1282 «Про скасування розпорядження Голови Верховної Ради України від 26 листопада 2023 № 1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки», вирішено вважати розпорядження Голови Верховної Ради України від 26 листопада 2023 № 1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки» скасованим на підставі листа Першого заступника Голови Верховної Ради України О. Корнієнка від 29.11.23 р. вх. № 1397972.

Відповідачем 1 на пропозицію суду не надано лист Першого заступника Голови Верховної Ради України О. Корнієнка від 29.11.23 р. вх. № 1397972, який був підставою для прийняття спірного розпорядження.

Судом частково задоволено клопотання представників позивача про витребування доказів, а саме лист № 5/15679дск від 29.11.2023, однак, згідно відповіді Апарату Верховної Ради України повідомлено суд про те, що відповідно до відповіді Голови Служби безпеки України від 23.02.2024 року № 99/56 (отримано 28.02.2024р.) згоду на надання Львівському окружному адміністративному суду запитуваного документа (№ 5/15679дск від 29.11.2023 р.) не надано.

Згідно із ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно із ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, відповідачем 1 по суті не підтверджено належними та допустимими доказами правомірність підстав спірного рішення відповідно до критеріїв встановлених у ч. 2 ст. 2 КАС України, однак вказане не є підставою для задоволення позову в цій частині із врахуванням наступного.

Судом не враховуються аргументи позивача щодо повноважень відповідача 1, а саме про застосування до спірних правовідносин вимог ч. 2 ст. 78 Регламенту Верховної Ради України, згідно якої, розпорядження Голови Верховної Ради України можуть бути змінені, скасовані рішенням Верховної Ради, прийнятим більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради, в тому числі і розпорядження з питань відрядження народних депутатів.

Згідно із п. 15 ч. 1 ст. 78 Регламенту Верховної Ради України, Голова Верховної Ради України, зокрема, видає розпорядження з питань відрядження народних депутатів, посадових осіб Верховної Ради і підписує відповідні документи.

Зміст вказаної норми, на думку суду, надає Голові Верховної Ради України, а в разі його відсутності і Першому заступнику Голови Верховної Ради України дискреційні повноваження з питань відрядження народних депутатів.

Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятими Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді (Recommendation № R(80)2 of the Committee of Ministers concerning the exercise of discretionary powers by administrative authorities), під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

У пункті 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24 квітня 2017 року № 1395/5, дискреційні повноваження визначаються як сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Здійснюючи судочинство, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово аналізував межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні ЄСПЛ від 17 грудня 2004 року у справі «Pedersen and Baadsgaard v. Denmark» (заява № 49017/99) зазначено, що, здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, відміняти замість нього рішення, яке визнається протиправним, приймати інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

Разом з тим, у рішенні ЄСПЛ від 2 червня 2006 року у справі «Волохи проти України» (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».

З огляду на вищезазначене, дискреційними є такі повноваження, у межах яких норма права допускає кілька варіантів поведінки суб`єкта владних повноважень у кожній конкретній ситуації та встановлених обставинах справи, кожна з яких буде правомірною.

Характерними ознаками адміністративного розсуду (дискреції) є: 1) реалізація дискреційних повноважень має відповідати принципу верховенства права; 2) їх здійснення можливе лише у разі відсутності єдиного можливого варіанту поведінки; 3) суб`єкти владних повноважень мають можливість вибрати оптимальний варіант поведінки з метою врегулювання певного кола суспільних відносин; 4) суб`єкти управлінської діяльності застосовують адміністративний розсуд відповідно до належної мети, без наявності власної вигоди та впливу сторонніх факторів.

Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 5 березня 2019 року у справі № 826/16911/18, від 26 травня 2021 року у справі № 824/266/20-а, від 8 липня 2021 року у справі № 160/1598/20, від 28 липня 2021 року у справі № 280/160/20, від 21 квітня 2021 року у справі № 480/2675/20, від 20 травня 2022 року у справі № 340/370/21, від 26 жовтня 2022 року у справі № 640/30483/21, від 21 березня 2023 року у справі № 640/17821/21, від 1 травня 2023 року у справі № 540/913/21 та від 1 травня 2023 року у справі № 540/913/21.

Таким чином, конструкція п. 15 ч. 1 ст. 78 Регламенту Верховної Ради України, наділяє Голову Верховної Ради України, а у разі його відсутності - Першого заступника Голови Верховної Ради України, повноваженнями вирішувати питання відрядження народних депутатів, без обмеження єдиним можливим варіантом поведінки.

Також суд зазначає, що згідно із ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Ефективність юридичного засобу захисту права людини це така його властивість, яка полягає у теоретичній спроможності та реальній здатності цього засобу забезпечити досягнення його соціальної мети захистити право людини.

Застосування будь-якого способу захисту права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду.

Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя. Одними із критеріїв ефективності судового рішення по суті є: судове рішення забезпечить захист/відновлення порушеного/оспорюваного права/інтересу; у позивача не буде потреби ще раз звертатися до суду з іншими вимогами (виконання завдання судочинства); судове рішення можливо виконати.

Як встановлено судом ОСОБА_7 отримав особисте запрошення на Форум Міжнародного демократичного союзу у м. Вашингтон, округ Колумбія, 4-6 грудня 2023 року.

Розпорядженням Голови Верховної Ради України за № 1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки», вирішено відрядити ОСОБА_9 з 01 по 08 грудня 2023 року до Сполучених Штатів Америки (м. Вашингтон) для участі у Форумі Міжнародного демократичного союзу (IDU).

Вказана мета та період відрядження вичерпали свою дію в часі і на переконання суду не можуть бути відновлені взагалі. Спірне рішення, окрім зазначених в ньому обставин, не має безпосереднього впливу на подальші та інші суб`єктивні права та обов`язки позивача.

Скасування спірного рішення не буде відповідати критеріям ефективності, оскільки по суті таке судове рішення не захистить/не відновить порушене/оспорюване право/інтерес позивача; таке судове рішення створить передумови для іншого судового процесу; таке судове рішення неможливо виконати по суті.

За обставинами даної справи мета позивача спрямована на скасування спірних рішень та відшкодування шкоди, заподіяної цими ж, на думку позивача, протиправними рішеннями.

Крім цього, в частині позовних вимог про відшкодування шкоди, суд відмовив в позові не з підстав протиправності чи правомірності спірних рішень, а з підстав не доведення належними та допустимими доказами понесення саме позивачем таких витрат.

Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід врахувати положень статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Позивач самостійно обрав спосіб захисту своїх прав та інтересів. Однак за статтею 2 КАС України метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав. Сам лише формальний розгляд справи і ухвалення рішення про задоволення позовних вимог, яке завідомо не може захистити особу, не узгоджується з метою правосуддя.

Обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення його порушених спірним рішенням прав, і у випадку задоволення судом його вимог, прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду.

Тобто, адміністративний суд, використовуючи всі надані йому процесуальним законом повноваження, з урахуванням фактичних обставин справи та положень законодавства, зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав позивача, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень; ефективний спосіб захисту повинен забезпечити негайне поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам, призводити до потрібних (бажаних) позивачу результатів (наслідків); ухвалення судами рішень, які безпосередньо не призводять до необхідних змін в обсязі прав позивача або не гарантують забезпечення примусового виконання судового рішення, не відповідає змісту цього поняття.

Відповідно скасування спірного рішення відповідача 1 не буде мати наслідків реального відновлення суб`єктивного права позивача, яке порушив, оспорює або та визнає відповідач. Спосіб захисту своїх прав, який обрав позивач, можна використати для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких він звернувся до суду, по даній справі, відповідно суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним, зокрема неефективним, що по суті і є підставою для відмови у задоволені позову в цій частині.

Вказана по суті позиція узгоджується із позицією викладеною у Постанові ВП ВС від 12.07.2023, у справі №757/31372/18-ц (№ у ЄДРСР 112516535), згідно якої задоволення судом позовної вимоги має відбуватись з урахуванням вимог правовладдя (верховенства права) дозволити досягнути мети судочинства, зокрема реально відновити суб`єктивне право, яке порушив, оспорює або не визнає відповідач. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, і той, який обрав позивач, можна використати для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких він звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним, зокрема неефективним, і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлену позовну вимогу взагалі не можна використати для захисту права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, таку вимогу не можна розглядати як спосіб захисту (пункт 60).

Крім того, у судовій практиці сформульована стала правова позиція, яка полягає у тому, що ефективним вважається такий спосіб захисту, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права; обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає завданню адміністративного судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/14016/16, від 11 лютого 2019 року у справі № 2а-204/12, від 15 липня 2019 року у справі № 420/5625/18, від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18, від 1 червня 2022 року у справі № 620/5996/21, від 25 жовтня 2022 року у справі № 200/13288/21).

Також відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 23 грудня 2021 року у справі № 480/4737/19 та від 8 лютого 2022 року №160/6762/21, ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.

До того ж, у пункті 80 рішення у справі «Perez v. France» (заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (рішення у справі «Artico v. Italy», заява № 6694/74, пункт 33).

Таким чином, скасування спірного рішення не буде відповідати критеріям ефективності, оскільки по суті таке судове рішення не захистить/не відновить порушене/оспорюване право/інтерес позивача щодо відрядження з 01 по 08 грудня 2023 року до Сполучених Штатів Америки; таке судове рішення неможливо виконати по суті, відтак в цій частині, в наслідок помилки в обраному способі захисту, позов задоволенню не підлягає з підстав зазначених судом.

Щодо позовних вимог про визнання протиправним і скасування рішення начальника відділення прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ОСОБА_4 від 01.12.2023 про відмову у перетинанні державного кордону на виїзд з України ОСОБА_1 , суд зазначає наступне.

Вказане спірне рішення відповідача 2 прийняте відповідно до:

Статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль», яка встановлює, що:

1. Іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в`їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.

2. Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону.

3. Особа, якій відмовлено у перетинанні державного кордону, має право протягом одного місяця з дня прийняття відповідного рішення у передбаченому законом порядку оскаржити його до органу Державної прикордонної служби України вищого рівня або до адміністративного суду за місцем розташування відповідного органу. Оскарження зазначеного рішення не зупиняє його дії.

Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та постанови Кабінету Міністрів України № 57 (зі змінами та доповненнями).

Позивач в обґрунтування позовних вимог в цій частині зазначає про те, що статус позивача, як народного депутата виключає обмеження його прав і свобод навіть в умовах воєнного стану. Спірне рішення немає жодного посилання на конкретну норму права. Зазначення лише назв нормативних актів, без посилання на конкретні їх норми, не може вважатися прийняттям обґрунтованого рішення із зазначенням причин відмови, як це встановлено ч. 1 ст. 14 Закону України «Про прикордонний контроль». Відносно ОСОБА_9 не існує жодної з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».

Незалежно від факту відрядження, народні депутати України мають право на перетинання державного кордону у будь-якому випадку.

Відповідно до норми ч. 2 ст. 26 Закону України «Про статус народного депутата України», повноваження народного депутата та його конституційні права і свободи не можуть бути обмежені в умовах воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях. Відтак, народні депутати України у будь-якому випадку мають право на вільне перетинання державного кордону, і у разі введення на території України воєнного стану також. Тобто п. 214 Правил перетинання державного кордону громадянами України в частині, що стосується народних депутатів України, прямо суперечить ч. 2 ст. 26 Закону України «Про статус народного депутата України», а відтак, відповідно до ч. 3 ст. 7 КАС, застосуванню не підлягає.

Рішення про відмову громадянину України у виїзді з України може бути прийнято виключно якщо в нього відсутні документи, необхідні для в`їзду до держави прямування, транзиту або у випадках, визначених ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».

Відповідач 2 не посилався на відсутність у ОСОБА_9 документів для в`їзду/транзиту територією Польщі, а отже мав посилатися виключно на ст. 6 згаданого Закону, крім цього ця ж норма не встановлює жодних обмежень на виїзд з України у зв`язку з оголошенням воєнного стану.

Всупереч вимогам п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», в указі Президента України про введення воєнного стану не зазначено вичерпного переліку конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються, а лише наведено перелік прав і свобод які можуть обмежуватися.

Відтак в цій частині норми зазначеного Указу за дією в часі направлені у майбутнє, без створення реальних правових наслідків в момент прийняття. Заходи правового режиму воєнного стану в частині спірних у цій справі правовідносин не можуть встановлюватися, оскільки їх прямо не обмежено указом Президента України.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», такі заходи запроваджуються виключно військовим командуванням разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.

В оскаржуваному рішенні не наведено посилань на жодні рішення військового командування, якими обмежено свободу пересування громадян на виїзд з України на підставі п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Відповідно до п. 8 цього Порядку, перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.

На сьогодні не існує визначеного Кабінетом Міністрів України порядку обмеження військовим командуванням свободи пересування громадян за межі України, передбаченого п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Лише Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» може містити випадки обмеження права громадянина на виїзд з України та перелік документів для перетинання державного кордону. Але норми цього Закону не містять обмежень, пов`язаних із введенням воєнного стану.

Жодний чинний на сьогодні указ Президента України та закон України не є правовим джерелом обмеження права чоловіків - громадян України у віці від 18 до 60 років на виїзд за межі України.

Таке обмеження, а також винятки із нього слід вважати такими, що запроваджені у неправовий спосіб з порушеннями Конституції України та законів України на рівні листів Адміністрації Держприкордонслужби, інформаційних повідомлень, розміщених на її офіційному вебсайті, та постанов Кабінету Міністрів України.

Відповідач 2 щодо вказаного спірного рішення зазначає про те, що 01.12.2023 під час здійснення перевірки підстав перетинання державного кордону громадянином України ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_4 у відповідності до Правил перетинання державного кордону громадянами України затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57, було встановлено, що на паспортний контроль було надано паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 та паперову копію електронного документа розпорядження Голови Верховної Ради України від 26.11.2023 року №1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки».

Поряд з тим, під час здійснення процедури прикордонного контролю позивачем не було надане посвідчення народного депутата України (єдиний документ, що підтверджує відповідний статус).

В ході перевірки дійсності вказаного розпорядження Голови Верховної Ради встановлено, що в Адміністрації Державної прикордонної служби України наявне розпорядження Першого заступника Голови Верховної Ради України від 29.11.2023 року №1282 «Про скасування розпорядження Голови Верховної Ради України від 26 листопада 2023 року №1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки». Враховуючи зазначене, виявлено відсутність підстав для виїзду за кордон громадянина України ОСОБА_9 визначених Правилами перетинання державного кордону громадянами України, які затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57, у зв`язку чим було прийняте та винесене Рішення про відмову в перетинанні державного кордону України.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», визначено, що оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов`язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги».

У разі надсилання електронного документа кільком адресатам або його зберігання на кількох електронних носіях інформації кожний з електронних примірників вважається оригіналом електронного документа.

Якщо автором створюються ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з документів є оригіналом і має однакову юридичну силу.

Оригінал електронного документа повинен давати змогу довести його цілісність та справжність у порядку, визначеному законодавством; у визначених законодавством випадках може бути пред`явлений у візуальній формі відображення, в тому числі у паперовій копії.

Електронна копія електронного документа засвідчується у порядку, встановленому законом. Копією документа на папері для електронного документа є візуальне подання електронного документа на папері, яке засвідчене в порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до пункту 25 Положення про порядок роботи з документами у Верховній Раді України затвердженого Розпорядженням Голови Верховної Ради України «Про деякі питання забезпечення документообігу у Верховній Раді України в електронній та паперовій формах» від 08 лютого 2021 року № 19, для засвідчення паперової копії оригіналу електронного документа використовуються штампи.

Наведене дає підстави для висновку про те, що надана позивачем копія розпорядження, тобто копія електронного документа на папері, не була засвідчена в порядку, встановленому законодавством.

Надані позивачем 01.12.2023 року документи не дали змогу уповноваженим посадовим особам, які здійснюють прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України прийняти рішення про надання дозволу на перетин державного кордону України позивачу, тому рішення прийняте начальником відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ІНФОРМАЦІЯ_5 майором ОСОБА_4 від 01.12.2023 про відмову в перетині державного кордону України громадянину України, є правомірним.

Суд зазначає, що Згідно із ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із ст. 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Згідно із ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

24.02.2022 Указом Президента України за № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено:

1. Ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

2. Військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, ІНФОРМАЦІЯ_6 , командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з`єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.

3. У зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

4. Кабінету Міністрів України невідкладно:

1) ввести в дію план запровадження та забезпечення заходів правового режиму воєнного стану в Україні;

2) забезпечити фінансування та вжити в межах повноважень інших заходів, пов`язаних із запровадженням правового режиму воєнного стану на території України.

5. Державній службі України з надзвичайних ситуацій невідкладно разом з обласними, Київською міською державними адміністраціями, іншими державними органами, установами, підприємствами, організаціями всіх форм власності привести єдину державну систему цивільного захисту, її функціональні та територіальні підсистеми у готовність до виконання завдань за призначенням в особливий період.

6. Обласним, Київській міській державним адміністраціям, органам місцевого самоврядування утворити ради оборони та забезпечити сприяння військовому командуванню у запровадженні та здійсненні заходів правового режиму воєнного стану.

7. Міністерству закордонних справ України забезпечити інформування в установленому порядку Генерального секретаря ООН та офіційних осіб іноземних держав про введення в Україні воєнного стану, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є відхиленням від зобов`язань за Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, та про межу цих відхилень і причини прийняття такого рішення.

8. Цей Указ набирає чинності одночасно з набранням чинності Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні»».

Згідно із Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», яким відповідно до пункту 31 частини першої статті 85 Конституції України та статті 5 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Верховна Рада України постановила:

1. Затвердити Указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні».

2. Цей Закон негайно оголошується через засоби масової інформації та набирає чинності з дня його опублікування.

В подальшому термін дії воєнного стану неодноразово продовжувався, та діяв як на момент спірних правовідносин та і на момент вирішення спору по даній справі.

Згідно із ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» (в редакції на час спірних правовідносин), Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Згідно із п. 6 ч. 1 ст. 8 цього ж Закону, в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану, як встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.

27.01.2023 року Постановою Кабінетом Міністрів України за № 69 «Зміни,

що вносяться до Правил перетинання державного кордону громадянами України», внесені зміни до Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 57, якими доповнено Правила пунктами 2-14-2-17 такого змісту:

« 2-14. У разі введення в Україні воєнного стану члени Кабінету Міністрів України, перші заступники та заступники міністрів, керівники центральних органів виконавчої влади, їх перші заступники та заступники, Державний секретар Кабінету Міністрів України, його перший заступник та заступники, Керівник Апарату Верховної Ради України, його перший заступник та заступники, державні секретарі міністерств, Керівник Офісу Президента України та його заступники, керівники інших допоміжних органів і служб, утворених Президентом України, та їх заступники, Голова Служби безпеки, його перший заступник та заступники, Голова та члени Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, Голова та члени Рахункової палати, Голова та члени Центральної виборчої комісії, голови та члени інших державних колегіальних органів, Секретар Ради національної безпеки і оборони України, його перший заступник та заступники, народні депутати України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та його представники, Голова Національного банку України, його перший заступник та заступники, Постійний Представник Президента України в Автономній Республіці Крим та його заступники, голови місцевих держадміністрацій, їх перші заступники та заступники, судді Конституційного Суду України, судді, прокурори, керівники інших державних органів та їх заступники, депутати місцевих рад, а також керівники структурних підрозділів державних органів та органів місцевого самоврядування і працівники, які заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, керівники державних унітарних підприємств та їх заступники, голова та члени виконавчих органів господарських товариств, у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків акцій (часток) належать державі, голова та члени виконавчих органів господарських товариств, у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків акцій (часток) належать господарським товариствам, частка держави в яких становить 100 відсотків, у тому числі дочірніх підприємств, мають право перетинати державний кордон на підставі відповідних рішень про службові відрядження».

30.12.2022 Розпорядженням Голови Верховної Ради України за № 806 «Про деякі питання порядку оформлення народними депутатами України відряджень за кордон в умовах дії воєнного стану», в якому визначено умови та підставі відряджень на період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні»

01.02.2023 Першим заступником Голови Верховної Ради України Адміністрації Державної прикордонної служби України, на виконання вимог постанови Кабінету Міністрів України від 27 січня 2023 року № 69 «По внесення змін до Правил перетинання державного кордону громадянами України» надіслано список народних депутатів України Верховної Ради України дев`ятого скликання за станом на 31 січня 2023 року.

26.11.2023 Розпорядженням Голови Верховної Ради України за № 1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки», вирішено відрядити ОСОБА_1 - члена Комітету Верховної Ради України з питань інтеграції України до Європейського Союзу з 01 по 08 грудня 2023 року до Сполучених Штатів Америки (м. Вашингтон) для участі у Форумі Міжнародного демократичного союзу (IDU).

29.11.2023 Розпорядженням Першого заступника Голови Верховної Ради України за № 1282 «Про скасування розпорядження Голови Верховної Ради України від 26 листопада 2023 № 1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки», вирішено вважати розпорядження Голови Верховної Ради України від 26 листопада 2023 № 1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки» скасованим на підставі листа Першого заступника Голови Верховної Ради України О. Корнієнка від 29.11.23 р. вх. № 1397972.

30.11.2023 ОСОБА_19 керівника Апарату Верховної Ради України Голові Державної прикордонної служби України, для виконання в роботі направлені розпорядження Першого заступника Голови Верховної Ради України та керівника Апарату Верховної Ради України щодо відряджень за кордон народних депутатів України та працівників Апарату Верховної Ради України: № 1281 від 29.11.2023 року; №1282 від 29.11.2023 року; № 353 від 28.11.2023 року.

Зазначений лист Апарату ВРУ був зареєстрований в Адміністрації Держприкордонслужби 30.11.2023 о 10.20 за № 3687/44-51/23-Вх.

Як зазначає Голова Державної прикордонної служби України (в листі № 10/722-24-Вих. Від 23.01.2024), з метою своєчасного доведення отриманої інформації та забезпечення безумовного виконання службовими особами Державної прикордонної служби України вимог пункту 2-14 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57, розпорядження Першого заступника Голови Верховної Ради України від 29.11.2023 № 1282 було доведено до органів охорони державного кордону 30.11.2023 о 12.47 з використанням технічних засобів зв`язку.

Згідно із ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно із ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Допитаний у даній справі, як свідок, начальник відділення прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ОСОБА_4 по суті підтвердив надані ним письмові пояснення у даній справі про те, що Прикордонний контроль в міжнародному пункті пропуску для автомобільного сполучення «Краківець» організовано відповідно до вимог Закону України «Про прикордонний контроль», «Інструкції про службу прикордонних нарядів Державної прикордонної служби України», затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 19.10.2015 № 1261 зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06.11.2015 за №1391/27836, постанови КМ України від 27.01.1997 №57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону України», Технологічної схеми пропуску через державний кордон осіб, транспортних засобів та вантажів у пункті пропуску для автомобільного сполучення «Краківець» та інших нормативно правових документів з питань прикордонного контролю.

В період з 08.00 01.12.2023 року по 10.00 01.12.2023 року, свідок виконував обов`язки в прикордонному наряді «Старший зміни прикордонних нарядів/Старший прикордонних нарядів в пункті пропуску» в пункті пропуску «Краківець».

Близько 07.30 01.12.2023 року на виїзд з України прибув транспортний засіб марки «Хюндай» з державним номерним знаком НОМЕР_6 , в якому в якості одного з пасажирів слідував громадяни України ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4

Прикордонний наряд «Перевірка документів» розпочав здійснення перевірки підстав перетинання державного кордону пасажиром транспортного засобу марки «Хюндай» з державним номерним знаком НОМЕР_6 громадянином України ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 у відповідності до Правил перетинання державного кордону громадянами України затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57.

За результатами перевірки було встановлено, що на паспортний контроль було надано паспорт громадянина України для виїзду закордон серії НОМЕР_1 та паперову версію електронного розпорядження Голови Верховної Ради України від 26.11.2023 року №1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки».

В подальшому в ході встановлення дійсності вказаного розпорядження Голови Верховної Ради встановлено, що в Адміністрації Державної прикордонної служби України наявне розпорядження Першого заступника Голови Верховної Ради України від 29.11.2023 року №1282 «Про скасування розпорядження Голови Верховної Ради України від 26 листопада 2023 року №1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки», інформацію про яке було доведено 30.11.2023 з використанням технічних засобів зв`язку.

Відповідно встановлено відсутність підстав для виїзду за кордон у громадянина України ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_4 на підставі чого прийнято та винесено спірне Рішення про відмову в перетинанні державного кордону України.

Суд зазначає, що представниками позивача по суті не спростовано вказані фактичні обставини справи.

Крім цього суд зазначає, що спірне рішення прийнято під час дії в Україні правового режиму воєнного стану, який передбачає тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, Закон України «Про правовий режим воєнного стану» та Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні, затверджений Верховною Радою України. В Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, цей строк продовжений до сьогоднішнього дня. У зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України.

28 лютого 2022 року постійне представництво України в ООН надіслало Генеральному секретарю ООН нотифікацію, що містила роз`яснення обсягу застосування таких обмежень. У цьому документі представники держави перелічили права людини і громадянина з посиланням на Конституцію України, Міжнародний пакт про громадські та політичні права та Конвенцію про захист прав людини і основоположник свобод, які можуть бути обмежені на період дії воєнного стану, де, серед інших прав, вказане право на вільне пересування (у тому числі за межі держави), право на приватне і особисте життя, право на освіту тощо. Нотифікацію аналогічного змісту 02 березня 2022 року направлено Генеральному секретарю Ради Європи.

Отож вирішуючи питання про правомірність чи протиправність відмови органу прикордонного контролю у перетинанні позивачем державного кордону, ключове значення має з`ясування правового статусу, у якому позивач мав намір перетнути державний кордон на виїзд з України. Від цього, зокрема, залежить реалізація права особи на перетинання державного кордону та перелік документів, які особа має для цього надати.

Як встановлено судом та не заперечується сторонами, 01.12.2023 року на виїзд з України ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 надав паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 та паперову, не засвідчену, копію електронного розпорядження Голови Верховної Ради України від 26.11.2023 року №1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки».

На той час в розпорядженні відповідача 2 була наявна офіційна інформація про те, що розпорядженням Першого заступника Голови Верховної Ради України від 29.11.2023 року №1282 «Про скасування розпорядження Голови. Верховної Ради України від 26 листопада 2023 року №1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки» розпорядження Голови Верховної Ради України від 26.11.2023 року №1276 «Про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 до Сполучених Штатів Америки» є скасованим.

Позивач вказані фактичні обставини подій, які передували прийняттю спірного рішення не заперечує та не спростовує. Відповідно, на думку суду, відповідачем 2, у відповідності до вищевказаних вимог законодавства правомірно встановлено відсутність підстав для виїзду за кордон позивачем 01.12.2023 про що прийняте спірне рішення про відмову в перетинанні державного кордону України.

Щодо аргументів представника позивача про протиправність спірного рішення щодо позивача, як до громадянина України, суд зазначає наступне.

Право особи на вільний перетин державного кордону України може бути обмежене в умовах воєнного стану на підставі Конституції України.

Станом на час виникнення спірних у цій справі правовідносин в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежувалось законодавством.

Лише паспорт громадянина України для виїзду закордон не є достатнім підтверджуючим документом для перетину державного кордону позивачем в умовах воєнного стану.

Оскільки позивач під час перетину державного кордону не надавав інших документів, які б підтверджували його право на перетин кордону, відповідно у спірних правовідносинах він не мав правових підстав для виїзду за кордон у період введення на території України воєнного стану.

Спірне рішення про відмову позивачу в перетині державного кордону України громадянину України, прийняте відповідачем в межах та на підставі наданих йому повноважень, як зазначав суд, це рішення відповідає визначеним у частині 2 статті 2 КАС України критеріям, а тому є правомірним.

Законодавством визначено категорії осіб, які мають право на перетин державного кордону України у період введення на території України воєнного стану та досягли 16-річного віку, і будь-якого документа, що підтверджує його належність до однієї з цих категорій, позивач не надав.

Суд наголошує на тому, що представники позивача помилково тлумачать норми законодавства, що регулюють порядок перетинання державного кордону громадянами України.

Обмеження певних категорій громадян у праві виїзду за кордон під час дії воєнного стану певною мірою є втручанням у приватне життя особи в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Однак таке втручання в цьому разі прямо передбачено законом і переслідує абсолютно легітимну мету.

По суті вказана позиція суду повністю узгоджується із позицією Верховного суду викладеною у постанові від 09.03.2023 у справі 600/2520/22.

Таким чином, відповідачем 2 по суті підтверджено належними та допустимими доказами правомірність спірного рішення відповідно до критерій встановлених у ч. 2 ст. 2 КАС України. Відтак і в цій частині, позов задоволенню не підлягає з підстав зазначених судом.

Крім цього, в цілому по суті спору суд зазначає про те, що згідно з частиною першою статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема, письмовими, речовими і електронними доказами (пункт 1 частини другої статті 72 КАС України).

В силу вимог статей 73-76 КАС України докази мають бути належними (містити інформацію щодо предмета доказування), допустимими (одержаними з дотриманням порядку, встановленого законом). достовірними (на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи), достатніми (які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування).

Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, виходячи з принципів змагальності та офіційного з`ясування всіх обставин у справі, суд визначає, які обставини входять до предмета доказування, які докази подані або мають бути подані тим чи іншим учасником справи, вживає заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, в тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи, та надає оцінку зібраним у справі доказам на предмет їх належності, допустимості, достовірності і достатності.

Водночас принцип диспозитивності покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Під час розгляду справи суд зв`язаний предметом і обсягом заявлених позивачем вимог. Вказаний принцип знайшов своє відображення у частині другій статті 9 КАС України, в якій вказано, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Окрім того, зазначений принцип також передбачає, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Верховний Суду неодноразово наголошував на тому, принцип диспозитивності передбачає розгляд судом справи в межах позовних вимог і підстав позову, визначених особою, яка звернулася за захистом до суду. Вихід суду за межі позовних вимог процесуальний закон допускає як виняток у разі, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, і таких відхід обґрунтований судом у судовому рішенні.

Також за правовою позицією ВС, що міститься у постанові від 23 грудня 2021 року у справі №480/4737/19, ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.

Тобто, адміністративний суд, використовуючи всі надані йому процесуальним законом повноваження, з урахуванням фактичних обставин справи та положень законодавства, зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав позивача, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень; ефективний спосіб захисту повинен забезпечити негайне поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам, призводити до потрібних (бажаних) позивачу результатів (наслідків); ухвалення судами рішень, які безпосередньо не призводять до необхідних змін в обсязі прав позивача або не гарантують забезпечення примусового виконання судового рішення, не відповідає змісту цього поняття.

Із питанням щодо забезпечення ефективності судового захисту прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві безпосередньо пов`язане питання щодо меж розгляду судами позовних вимог, апеляційної чи касаційної скарг, зокрема, право суду самостійно, з виходом за межі позовних вимог або вимог апеляційної чи касаційної скарг, застосовувати найбільш ефективний за даних обставин спосіб захисту прав позивача.

З цього приводу слушним видається правовий висновок, сформульований Верховним Судом у постанові від 17 лютого 2020 року у справі № 820/1961/18, відповідно до якого вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов: 1) лише у справах за позовами до суб`єктів владних повноважень, оскільки в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; 2) повний захист прав позивач неможливий у спосіб, про який просить позивач; повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; 3) вихід за межі позовних вимог повинен бути пов`язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.

Як вже зазначав суд, ОСОБА_7 отримав особисте запрошення на Форум Міжнародного демократичного союзу у м. Вашингтон, округ Колумбія, 4-6 грудня 2023 року.

Вказана мета та період відрядження (з 01 по 08 грудня 2023 року) вичерпали свою дію в часі і не можуть бути відновлені жодними юридичними наслідками. Спірні рішення, окрім зазначених в них обставин, не мають безпосереднього впливу, наслідкового зв`язку на подальші та інші суб`єктивні права та обов`язки позивача.

Спосіб захисту, про який просить позивач у даній справі не відповідає вищезгаданим критеріям ефективності, що і є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог в частині спірних рішень.

Також суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

З цих же по суті підстав, судом не враховуються аргументи позивача та враховуються заперечення відповідачів.

Відповідно позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню повністю.

Оскільки судом відмовлено у задоволенні позовних вимог відповідно до положень статті 139 КАС України відсутні підстави для розподілу судових витрат.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Першого заступника Голови Верховної Ради України Корнієнко Олександра Сергійовича (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 5), ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 ) про скасування рішення та відшкодування шкоди, заподіяної протиправним рішенням - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» цього Кодексу.

Повний текст рішення складено 25.03.2024

СуддяГавдик Зіновій Володимирович