ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2024 року Справа № 160/34618/23 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кальника В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

29 грудня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, в якому позивач просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 28.11.2023 № 12014300020953, видане громадянину Турецької Республіки ОСОБА_2 ;

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області повторно розглянути заяву громадянина Турецької Республіки ОСОБА_2 від 21.12.2022р. із доданими документами про надання дозволу на імміграцію в Україну, з урахуванням висновків суду.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач звернувся до відповідача за отриманням дозволу на імміграцію у Україну. Пакет документів був прийнятий у повному обсязі та без заперечень. 30.12.2023 року позивач отримав копію рішення від 28.11.2023 року № 12014300020953 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну з підстав, встановлених п. 5 ч. 1 ст. 10 ЗУ «Про імміграцію». На думку позивача, рішення не містить жодного обґрунтування та винесене без належної правової підстави, а тому в силу приписів ст. 2 КАС України не відповідає критеріям правомірності та є очевидно протиправним.

Позивачем також звернуто увагу на те, що дійсно у 2023 році ним було допущено порушення правил дорожнього руху та правил паркування у м. Дніпро. Проте усі штрафи були ним сплачені у належних сумах, на день звернення до суду записи про позивача у Єдиному реєстрі боржників відсутні.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.01.2024 року відкрито провадження у справі, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження.

23.01.2024 року відповідачем до суду подано відзив на позов, в якому вказано, що позивач звернувся до територіального підрозділу із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію» (у зв`язку з тим, що він є батьком громадянки України - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ). Уповноважений працівник територіального підрозділу ГУ ДМС у Дніпропетровській області після прийняття до розгляду заяви та доданих до неї документів здійснив дії щодо з`ясування у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», також були надіслані відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ та Держприкордонслужби.

Зазначено, що ГУ ДМС у Дніпропетровській області було здійснено перевірку за БД «Єдиний реєстр боржників» та встановлено, що станом на 21.11.2023 року у ОСОБА_1 є невиконані майнові зобов`язання перед державою, а саме, адміністративне правопорушення у сфері безпеки дорожнього руху. Також відповідачем 28.11.2023 року було здійснено повторну перевірку за БД «Єдиний реєстр боржників» та встановлено, що на момент прийняття рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію у ОСОБА_1 є невиконані майнові зобов`язання перед державою, а саме: виконавче провадження №70656869, категорія стягнення штрафів у сфері безпеки дорожнього руху у справах про адміністративні правопорушення. 28.11.2023 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області було складено висновок про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну гр. Турецької Республіки ОСОБА_1 та 28.11.2023 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області прийнято рішення №12014300020953 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянину Турецької республіки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на підставі частини 1 пункту 5 статті 10 Закону України «Про імміграцію». При цьому, під час прийняття рішення про відмову, відповідач керувався чинним та діючим законом.

Також, щодо заявленої позивачем у позові правничої допомоги у розмірі 10 000 грн., відповідачем у відзиві було вказано, що такі витрати не відповідають критеріям співмірності та вимогам розумності.

02.02.2024 року на адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій підтримано позицію, викладену в позовній заяві, та, зокрема, зазначено, що посадові особи відповідача, будучи обізнаними з фактом припинення виконавчого провадження (тобто відсутності заборгованості), 28.11.2023 року не вчинили моніторингу Автоматизованої системи виконавчого провадження, а сприйняли сам факт наявності відомостей про позивача у Єдиному реєстрі боржників за належний доказ наявності заборгованості /невиконаних зобов`язань перед державою.

Отже, позивач вважає, що на момент винесення оскаржуваного рішення були відсутні фактичні підстави для застосування ст. 10 Закону України «Про імміграцію».

Дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується адміністративний позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

З матеріалів справи вбачається, що 21.12.2022 року громадянин Турецької республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , звернувся до ГУ ДМС у Дніпропетровській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію», у зв`язку з тим, що він є батьком громадянки України - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (довідка про реєстрацію особи громадянином України №1211-000005099 від 04.01.2022, свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 ).

28.11.2023 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області було прийнято рішення №12014300020953 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянину Турецької республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на підставі частини 1 пункту 5 статті 10 Закону України «Про імміграцію».

Не погоджуючись з рішенням від 28.11.2023 року №12014300020953, позивач зверувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи питання обґрунтованості заявлених позовних вимог, суд зазначає наступне.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Умови та порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства, регулюється Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 № 2491-ІІІ (далі - Закон № 2491-III), в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

У розумінні положень ст. 1 Закону № 2491-III, імміграцією є прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому закономпорядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрантом - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; квотою імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року; дозволом на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Відповідно до ст. 4 Закону № 2491-III, дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.

Статтею 6 Закону України «Про імміграцію» визначено повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів. Відповідно до частини першої цієї статті Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів: організовує роботу з прийняття заяв разом із визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах; організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні; організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються; організовує роботу з видання та вилучення у випадках, передбачених цим Законом, посвідок на постійне проживання; забезпечує ведення обліку осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.

Згідно з пунктами 1, 7 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 №360 (далі - Положення №360) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів є Державна міграційна служба України (ДМС).

ДМС здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи та територіальні підрозділи, у тому числі міжрегіональні.

Порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені ст. 9 Закону № 2491-III.

Згідно зі ст. 9 Закону № 2491-III заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.

Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.

Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи:

1) три фотокартки;

2) копія документа, що посвідчує особу;

3) документ про місце проживання особи;

4) відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі);

5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.

Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.

Підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію встановлені статтею 10 цього Закону.

Дозвіл на імміграцію не надається:

1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;

2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено;

3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я;

4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи або документи, що не підтверджують законність перебування на території України на день подання документів для отримання дозволу на імміграцію чи наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію, передбачених статтею 4цього Закону, або документи, що підтверджують підстави, які припинилися;

4-1) особам, які уклали шлюб з громадянином України або іммігрантом, факт перебування в якому є підставою для надання дозволу на імміграцію, якщо такий шлюб за рішенням суду визнано недійсним у разі його фіктивності або якщо наявні обставини, визначені у статті 4-1 цього Закону;

4-2) особам, які не подали всі передбачені цим Законом документи;

4-3) особам, які під час попереднього перебування в Україні були притягнуті до кримінальної або адміністративної відповідальності за вчинення незаконного перетинання чи спробу незаконного перетинання державного кордону України або порушили порядок в`їзду на тимчасово окуповану територію України чи виїзду з неї, або порушили законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;

5) особам, яким на підставі закону заборонено в`їзд на територію України, а також особам, стосовно яких виявлено факти невиконання рішення суду чи державних органів, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або які мають інші майнові зобов`язання перед державою, фізичними чи юридичними особами, включаючи ті, що пов`язані з попереднім видворенням за межі України, у тому числі після закінчення строку заборони подальшого в`їзду в Україну;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначає Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983 (далі - Порядок № 1983).

Відповідно до пункту 3 Порядку №1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні підрозділи ДМС (далі - територіальні підрозділи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС або територіальний орган), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.

За змістом пункту 12 Порядку №1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію:

- формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, інформацію, зазначену ними у заяві про надання дозволу на імміграцію, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію;

- проводять перевірку законності перебування в Україні іммігранта з використанням інтегрованої міжвідомчої інформаційно-комунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон України (система «Аркан»), або шляхом надсилання запитів до Адміністрації Держприкордонслужби;

- проводять перевірку даних іммігранта за банками даних Інтерполу з метою отримання інформації, яка є підставою для відмови у наданні дозволу на імміграцію відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію»;

- надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам;

- здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.

Згідно з пунктом 14 Порядку № 1983 територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ та Держприкордонслужби.

МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит. Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.

Пунктом 16 Порядку № 1983 визначено, що у разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.

Тобто, територіальні органи і територіальні підрозділи ДМС після отримання заяви про надання дозволу на імміграцію та доданих документів перевіряють правильність їх оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію».

Саме з цією метою з`ясування наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію» підрозділи ДМС надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ та Держприкордонслужби. У відповідь на запит МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ та Держприкордонслужби проводять відповідно до компетенції перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається, а про результати перевірки інформують орган, який надіслав запит (абзац другий пункту 14 Порядку №1983), - для прийняття обґрунтованого рішення.

У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і територіальних підрозділів ДМС, ці органи аналізують у місячний строк отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу з урахуванням інформації, отриманої у ході проведення перевірок, передбачених пунктом 12 цього Порядку.

Суд, дослідивши спірне рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, зазначає наступне.

Підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію визначені статтею 10 Закону України «Про імміграцію».

Спірне рішення прийнято на підставі п. 5. ч. 1 ст. 10 ЗУ «Про імміграцію», тобто: дозвіл на імміграцію не надається особам, яким на підставі закону заборонено в`їзд на територію України, а також особам, стосовно яких виявлено факти невиконання рішення суду чи державних органів, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або які мають інші майнові зобов`язання перед державою, фізичними чи юридичними особами, включаючи ті, що пов`язані з попереднім видворенням за межі України, у тому числі після закінчення строку заборони подальшого в`їзду в Україну.

Як було зазначено відповідачем та підтверджується матеріалами справи, на момент прийняття рішення від 28.11.2023 року №12014300020953 про відмову у наданні дозволу на імміграцію ОСОБА_5 , ГУ ДМС у Дніпропетровській області було проведено перевірку інформації, що міститься в Єдиному реєстрі боржників та відповідачем встановлено, що станом на 28.11.2023 року у гр. Турецької Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , було наявне адміністративне правопорушення - невиконання майнових зобов`язань перед державою, а саме: виконавче провадження №70656869, категорія стягнення штрафів у сфері безпеки дорожнього руху у справах про адміністративні правопорушення, що також підтверджується долученою до матеріалів справи копією витягу з Єдиного реєстру боржників від 28.11.2023 року.

З матеріалів справи вбачається, що 22.12.2023 року ГУ ДМС у Дніпропетровській області було направлено запит до Другого правобережного відділу ДВС у Чечелівському та Новокодацькому районах м. Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса).

04.01.2024 року Другий правобережний відділ ДВС у Чечслівському та Новокодацькому районах м. Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) надав відповідачу інформацію, в якій зазначено наступне: «у період з 11.08.2023р. по 26.12.2023р. перебувало виконавче провадження №70656869 з виконання постанови ДП18 № 473657 від 21.08.2022 НПУ ДПП УПП в Житомирській області ВАП про стягнення з ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на користь держави в розмірі 850,00 грн. Виконавче провадження завершено».

Матеріали справи свідчать та підтверджено позивачем, що дійсно ОСОБА_1 у 2023 році було допущено порушення правил дорожнього руху. Разом з цим, згідно з Інформацією з Єдиного реєстру боржників від 28.12.2023 року станом на час розгляду справи записи про позивача у Єдиному реєстрі боржників відсутні.

Окремо суд зауважує, що наявність відомостей у Єдиному реєстрі боржників не може свідчити про невиконання позивачем виконавчого документа і так само підставою для застосування п.5 ч.1 ст.10 ЗУ «Про імміграцію» у діючій редакції, оскільки постанова про накладення адміністративного стягнення є виконавчим документом і підлягає виконанню відповідно до розділу V КУпАП та Закону України «Про виконавче провадження» та є стадією адміністративного провадження відповідно до положень КУпАП. Невиконання рішення суду чи державних органів, уповноважених накладати адміністративні стягнення має бути доведено належним чином та полягати насамперед в умисному невиконанні рішення суду чи рішення державного органу або вчинення перешкод у їх виконанні, тобто вчинення свідомих, активних дій, що спрямовані на досягнення результату у вигляді невиконання рішення суду або державного органу. В матеріалаї справи відсутні докази вчинення позивачем таких дій.

Також, у даному випадку, в матеріалах справи відсутні докази про вчинення відповідачем дій щодо з`ясування достовірності та актуальності зазначених у витягу даних на момент прийняття оспорюваного рішення, зокрема, шляхом відібрання пояснень у позивача щодо існування невиконаних рішень органів, уповноважених накладати адміністративні стягнення, у відповідь на які позивач міг би надати пояснення щодо добровільної сплати штрафу.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем на момент прийняття спірного рішення були здійснені перевірки лише за БД «Єдиний реєстр боржників».

Запит до Другого правобережного відділу ДВС у Чечелівському та Новокодацькому районах м. Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) стосовно позивача було направлено лише 22.12.2023 року.

Таким чином, без проведення відповідної перевірки вказаних обставин, в тому числі щодо звернення відповідача до 28.11.2023 року до органів виконавчої служби або суб`єкта, що прийняв рішення про накладення адміністративного стягнення, прийняття відповідачем спірного рішення є лише формальністю та суперечить як діючому законодавству у даній сфері, так і вимогам статті 19 Конституції України, якою передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Водночас суд враховує, що, як вбачється з матеріалів справи, позивач має посвідку на право тимчасового проживання в Україні, що видана 28.08.2021 року терміном дії до 19.09.2024 року. Має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з реєстру Територіальної громади № 2022/001841209.

Позивач має у власності нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією договору купівлі-продажу та витягом про реєстрацію права власності.

Позивач здійснює підприємницьку діяльність на території України та зареєстрований у якості фізичної особи-підприємця, сплачує податки до державного бюджету України.

Також, позивач має доньку ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є громадянкою України.

Суд зазначає, що позивач звернувся до відповідача із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію», як особа, яка є батьком ОСОБА_8 - громадянки України.

Отже, позивач має дитину, яка народилась на території України і є її громадянкою, у зв`язку з цим, суд вважає, що рішення, прийняте відповідачем, порушує не лише права позивача, але й права і інтереси його дитини.

Згідно з частиною другою статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до рішень Європейського суду з прав людини у справі «Боррехаб проти Нідерландів» від 21 червня 1988 року та у справі «Каплан та інші проти Норвегії» від 24 липня 2014 року, які в силу положень частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права, роз`єднання сім`ї без доведення таким заходом втручання досягнення мети - захисту національної, громадської безпеки, запобігання правопорушень чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб, навіть за умови дотримання вимоги законодавства, не відповідає вимогам частини другої статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, мав би також виходити з правових та фактичних наслідків такої дії, а тому був зобов`язаний обґрунтувати суттєву суспільну необхідність прийняття такого рішення (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1991 року у справі «Moustaquim v. Belgium») та врахувати право позивача на сім`ю та міцність соціальних, культурних і родинних зв`язків у сім`ї позивача.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30.01.2020 у справі №2340/2851/18.

Крім того, згідно з судовою практикою Європейського суду з прав людини, «для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання» (постанова у справі «МакМайкл проти Сполученого Королевства» (McMichael v. UnitedKingdom) від 24.02.1995 р., Series A, №307, р. 55, § 86).

Отже, суд вважає, що оскаржене рішення не відповідає критеріям законності, адже не містить жодної оцінки суб`єктом владних повноважень співрозмірності балансу між приватним інтересом позивача та його неповнолітньої доньки на отримання права на постійне проживання в Україні разом із дочкою, яка є громадянкою України, та публічним інтересом держави, у контексті змісту ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Отже, на думку суду, рішення відповідача порушує право та законні інтереси позивача, право на постійне проживання в Україні, право на сім`ю.

Крім того, суд зазначає, що відмова у наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україну за встановлених обставин, що були підставою для відмови у наданні дозволу, суперечить принципу пропорційності, передбаченому пунктом 8 частини другої статті 2 КАС України, за яким у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

З огляду на викладене вище, суд приходить до висновку, що спірне рішення відповідача прийняте формально, за відсутності фактичних та правових підстав, необґрунтовано та непропорційно, відтак, є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 21.12.2022 року про надання дозволу на імміграцію в Україну, суд зазначає наступне.

Зі змісту Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, вбачається, що під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною другою статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, ключовим завданням якого є здійснення правосуддя.

Враховуючи те, що повноваження щодо прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну позивача належить до виключної компетенції відповідача, то адміністративний суд позбавлений можливості підміняти інших суб`єктів владних повноважень.

Разом з тим, позивачем заявлена вимога про зобов`язання повторно розглянути заяву про надання дозволу на імміграцію, що свідчить про відсутність втручання суду в дискреційні повноваження відповідача щодо прийняття відповідного рішення у разі задоволення такої позовної вимоги.

Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Суд наголошує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Отже, враховуючи, що спірне рішення відповідача про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну позивача є протиправним та таким, що підлягає скасуванню, ефективним способом захисту порушених прав позивача є зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 21.12.2022 про надання дозволу на імміграцію в Україну, з урахуванням висновків, викладених в рішенні суду.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно із частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню у повному обсязі.

При цьому, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

У позовній заяві представником позивача зазначено про розрахунок витрат на правничу допомогу у сумі 10 000,00 грн. Разом із тим, жодних доказів фактичного понесення позивачем цих судових витрат до суду надано не було, а тому підстави для їх розподілу при ухваленні рішення відсутні.

Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 28.11.2023 року № 12014300020953, видане громадянину Турецької Республіки ОСОБА_2 .

Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області повторно розглянути заяву громадянина Турецької Республіки ОСОБА_2 від 21.12.2022р. про надання дозволу на імміграцію в Україну із доданими документами, з урахуванням висновків суду.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області сплачені позивачем судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору, у розмірі 1717,83 грн.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та у строки, встановлені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.В. Кальник