ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 березня 2024 року

м. Київ

справа № 466/674/18

провадження № 61-3929св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідач - Генеральне Консульство Республіки Польща у Львові;

треті особи: виконавчий комітет Львівської міської ради, Міністерство закордонних справ України;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Львова від 04 листопада 2022 року у складі судді Ковальчука О. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 19 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О.

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Генерального Консульства Республіки Польща у Львові, треті особи: виконавчий комітет Львівської міської ради, Міністерство закордонних справ України, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення коштів за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що вона працювала у Генеральному Консульстві Республіки Польща у Львові на посадах референта та перекладача з 18 травня 2009 року до 02 січня 2018 року.

На підставі трудового договору громадянина України з іноземним елементом від 05 квітня 2017 року вона прийнята на посаду перекладача за строковим трудовим договором до 31 березня 2018 року.

02 січня 2018 року її було ознайомлено з наказом № КG.LWOW.6020.2.2018 про припинення трудового договору від 05 квітня 2017 року у зв`язку із скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Вона вважає звільнення на цій підставі незаконним через порушення встановленого порядку для такого звільнення з огляду на те, що у Генеральному Консульстві Республіки Польща у Львові скорочення чисельності штату фактично не відбулося.

Також разом із попередженням про наступне звільнення їй не було запропоновано інших вакантних посад, які були наявні на той час і до її звільнення.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати незаконним та скасувати наказ від 02 січня 2018 року № КG.LWOW.6020.2.2018 «Про припинення строкового трудового договору», яким її звільнено з 02 січня 2018 року з посади перекладача Генерального Консульства Республіки Польща у Львові у зв`язку із скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, поновити її на цій посаді та стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 23 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ від 02 січня 2018 року № KG.LWOW.6020.2.2018 «Про припинення строкового трудового договору», яким ОСОБА_1 звільнено з посади перекладача Генерального Консульства Республіки Польща у Львові з 02 січня 2018 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Визнано ОСОБА_1 такою, що звільнена з посади перекладача Генерального Консульства Республіки Польща у Львові з 31 березня 2018 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України. Стягнуто з Генерального Консульства Республіки Польща у Львові на користь ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за період з 02 січня 2018 року до 31 березня 2018 року в сумі 69 591,77 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що звільнення позивача відбулося з порушенням вимог статей 40, 49-2 КЗпП України, оскільки в день попередження про майбутнє вивільнення позивачеві не було запропоновано всі наявні вакантні посади, а також вакансії, які в подальшому відкривались у відповідача до дня її звільнення включно. Також відповідачем не надано доказів про наявність інших працівників, які мали переважне право на залишення на роботі перед позивачем.

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 04 листопада 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Генерального Консульства Республіки Польща у Львові про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та зобов`язання до негайного виконання рішення в частині стягнення заробітної плати за один місяць відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі, суд першої інстанції виходив з того, що строк трудового договору, укладений між сторонами, сплив 31 березня 2018 року, у зв`язку з чим позивача слід вважати звільненою з 31 березня 2018 року.

В частині стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та негайного виконання рішення щодо стягнення заробітної плати за один місяць, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з огляду на те, що звільнення позивача було протиправним, а тому відповідач повинен відшкодувати позивачеві заробітну плату за період з 02 січня 2018 року до 31 березня 2018 року в розмірі 69 591,77 грн, виходячи із середньомісячного заробітку. Ця сума, на думку суду, не є стягненням заробітної плати за час вимушеного прогулу, яка відшкодовується при поновленні на роботі, а тому і не підлягає негайному виконанню в межах суми за один місяць.

Постановою Львівського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 23 вересня 2019 року залишено без змін, додаткове рішення цього суду від 04 листопада 2019 року в частині відмови в стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким допущено до негайного виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць у розмірі 23 197,25 грн. У решті додаткове рішення від 04 листопада 2019 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ця справа розглянута судом першої інстанції з дотриманням правил підсудності та за загальними правилами, встановленими законодавством України, зважаючи на положення статей 1, 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року, статей 1, 43 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року, статей 1, 16 Консульської конвенції між Україною та Республікою Польща 1993 року, а також пунктів 1, 13 Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав України від 10 червня 1993 року № 198/93, де вказано, що судовими імунітетами у цивільних справах наділені саме консульські посадові особи, а не установи. Про це ж йдеться і у статті 79 Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV «Про міжнародне приватне право» (далі - Закон № 2709-IV), а також у пункті 34 трудового договору, укладеного між сторонами.

На думку апеляційного суду, відповідачем не було висловлено жодних обґрунтованих заперечень щодо наведених норм міжнародних актів та національного закону, а також положень трудового договору чи власних тлумачень на спростування згаданих статей міжнародних нормативно-правових актів, про що йшлося у листі, надісланому відповідачеві судом 24 лютого 2020 року.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 04 листопада 2019 року, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо порушення прав позивача при звільненні та необхідності їх поновлення, вважаючи, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічного і повного з`ясування обставин справи, дотримуючись принципу змагальності сторін.

Крім того, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо звільнення позивача у зв`язку із закінченням строку трудового договору, зауваживши, що на час ухвалення рішення у справі закінчився строк дії трудового договору, укладеного між сторонами, а тому судом зроблено правильний висновок про необхідність зміни дати звільнення на дату закінчення строку дії трудового договору, а не поновлення на роботі, а також - стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з часу незаконного звільнення до 31 березня 2018 року.

Скасовуючи додаткове рішення суду першої інстанції в частині відмови в стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення, апеляційний суд, врахував рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 та вимоги статті 430 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), допустив до негайного виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць у розмірі 23 197,25 грн (з розрахунку середньомісячної заробітної плати позивача).

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року касаційні скарги ОСОБА_1 та Генерального Консульства Республіки Польща у Львові задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 23 вересня 2019 року, додаткове рішення цього суду від 04 листопада 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року скасовано. Справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що кожна суверенна держава може бути відповідачем в судах іншої держави тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це осіб.

Суд першої інстанції на стадії підготовки до судового розгляду неодноразово надсилав відповідне доручення про вручення документів, що підтверджується матеріалами справи, натомість під час виконання такої процесуальної дії не дотримався вимог щодо належного повідомлення відповідача про звернення позивача з цим позовом та не отримав згоди на розгляд справи в судах України.

Апеляційний суд також не з`ясував належним чином, чи набуло Генеральне Консульство Республіки Польща у Львові статусу відповідача у цьому спорі, чи має воно судовий імунітет, не звернув увагу на те, що лист Міністерства закордонних справ України від 01 квітня 2020 року № 721/17-636-270, на який послався місцевий суд, не містить підпису представника Андрєєвої Т. В. , що свідчить про неналежність доказу, водночас Міністерство закордонних справ України в поясненнях від 05 березня 2020 року № 721/17-636/193 за підписом представника Андрєєвої Т. В. просило рішення суду першої інстанції скасувати внаслідок порушення норм процесуального права.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасного висновку про розгляд справи по суті позовних вимог без урахування згоди компетентних органів іноземної держави - Республіки Польща на участь у справі як відповідача, а також належного повідомлення відповідача про розгляд справи.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Львова від 04 листопада 2022 року закрито провадження у справі з підстав, передбачених пунктами 6, 7 частини першої статті 255 ЦПК України.

Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до ноти KG.LWOW.027/1/2018/34-2022 від 25 травня 2022 року Генеральне Консульство Республіки Польща у Львовіповідомило про брак згоди Республіки Польща на участь Генерального Консульства Республіки Польща у Львовів якості відповідача в цій справі.

Постановою Львівського апеляційного суду від 19 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Шевченківського районного суду міста Львова від 04 листопада 2022 року змінено шляхом визначення правильного посилання в мотивувальній частині ухвали Шевченківського районного суду міста Львова від 04 листопада 2022 року на пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України замість зазначених пунктів 6, 7 частини першої статті 255 ЦПК України. В решті ухвалу залишено без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що згода компетентного органу Республіки Польща на розгляд цієї справи Шевченківським районним судом міста Львова відсутня, тому зазначений спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, що є підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та закриття провадження у справі згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Приписи «справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можуть розглядатися за правилами відповідно цивільного, адміністративного чи господарського судочинства, так і тих позовів, які взагалі не можуть розглядатися судами. Однак в оскаржуваній ухвалі суд першої інстанції помилково послався на пункти 6, 7 частини першої статті 255 ЦПК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

В березні 2023 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Шевченківського районного суду міста Львова від 04 листопада 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 грудня 2022 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Касаційна скарга подана на підставі абзацу 2 частини другої статті 389ЦПК України та обґрунтована тим, що судами порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконних та необґрунтованих судових рішень.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 березня 2023 року справу призначено судді-доповідачеві Воробйовій І. А., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду Воробйової І. А. від 28 березня 2023 року вказану касаційну скаргу залишено без руху з наданням строку для усунення її недоліків.

У квітні 2023 року заявником усунуто недоліки та заявлено клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д. від 26 квітня 2023 року клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено, поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження ухвали Шевченківського районного суду міста Львова від 04 листопада 2022 року та постанови Львівського апеляційного суду від 19 грудня 2022 року, відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Львова.

23 травня 2023 року справа № 466/674/18 надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 23 травня 2023 року у зв`язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Воробйової І. А. , на підставі службової записки Секретаря Першої судової палати Луспеника Д. Д., призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

За протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 травня 2023 року матеріали справи № 466/674/18 передано судді-доповідачу Осіяну О. М., судді, які входять до складу колегії: Білоконь О. В., Сакара Н. Ю.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 січня 2024 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди не звернули увагу на те, що спір між сторонами в цій справі є трудовим, а правовідносини з яких він виник врегульовано трудовим договором, що укладений між сторонами, а також трудовим законодавством України в частині, що не охоплюється умовами такого договору.

Позов в цій справі спрямований на захист гарантованих Конституцією України та трудовим законодавством прав працівника від незаконного звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, незалежно від правового статусу роботодавця у спірних трудових правовідносинах. Генеральне Консульство Республіки Польща у Львовіє роботодавцем, який згідно з трудовим законодавством України самостійно уклав трудовий договір, тобто вступив у трудові правовідносини з позивачем відповідно до трудового законодавства України і є учасником таких правовідносин.

При укладенні трудового договору та у трудових відносинах Генеральне Консульство Республіки Польща у Львовіяк роботодавець діяло самостійно, що випливає із змісту трудового договору, попередньо укладених трудових договорів та додатків до них, а також із вчинених дій, які пов`язані із виконанням вказаних договорів та подальшим незаконним звільненням позивача.

Доводи Генерального Консульства Республіки Польща у Львовіпро те, що ним не набуто процесуального статусу відповідача є безпідставними, оскільки з його сторони забезпечено представництво прав та інтересів в цій справі, подані заяви по суті справи та інші процесуальні документи (заяви, клопотання, скарги), вчинялися інші процесуальні дії саме як відповідачем відповідно до вимог ЦПК України.

Нотою KG.LWOW.027/1/2018/34-2022 від 25 травня 2022 року, на яку послалися суди попередніх інстанцій, Генеральне Консульство Республіки Польща у Львовізаперечило щодо розгляду справи за його участю. При цьому Генеральне Консульство Республіки Польща у Львовіне має повноважень самостійно вирішувати питання про надання/ненадання згоди на розгляд судом України справи за його участю як відповідача, оскільки компетентним органом Республіки Польща в даному випадку є Посольство Республіки Польща в Україні.

За таких обставин висновки судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі є помилковими.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

05 квітня 2017 року між Генеральним Консульством Республіки Польща у Львові (наймач) та ОСОБА_1 (працівник), за посередництвом виконавчого комітету Львівської міської ради, було укладено трудовий договір громадянина України з іноземним наймачем, за умовами якого працівник прийняла на себе обов`язок виконувати у наймача як перекладач роботу відповідно до переліку, наведеному у цьому договорі. Пунктом 34 цього договору передбачено, що трудові спори між наймачем та працівником розглядаються згідно з чинним законодавством України. Відповідно до пункту 36 цей договір укладений на визначений термін з 05 квітня 2017 року до 31 березня 2018 року і вступає в силу з моменту підписання його сторонами (т.1 а.с.55-58).

31 жовтня 2017 року Генеральне Консульство Республіки Польща у Львові ознайомило ОСОБА_1 з попередженням № KG.LWOW.6020.45.2017 про розірвання угоди про працю, підписану 05 квітня 2017 року у Львові між сторонами, зі збереженням двомісячного строку попередження, який закінчується 02 січня 2018 року. Причиною попередження згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України є ліквідація посади (зменшення штату працівників) (т.1 а.с.5).

Наказом Генерального консульства Республіки Польща у Львові від 02 січня 2018 року № KG.LWOW.6020.2.2018 «Про припинення строкового трудового договору» перекладача Генерального Консульства Республіки Польща у Львові ОСОБА_1 звільнено з 02 січня 2018 року у зв`язку із ліквідацією посади (скороченням штату працівників), на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Наказано виплатити вихідну допомогу у розмірі середньомісячного заробітку (т.1 а.с.6).

Судами встановлено, що ні зі змісту попередження від 31 жовтня 2017 року № KG.LWOW.6020.45.2017 про наступне звільнення, ні впродовж двомісячного строку аж до моменту фактичного звільнення, відповідач не повідомляв позивача про наявність вакантних посад чи відсутність таких посад у вказаний період.

Відповідно до податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб, і сум утриманого з них податку за IV квартал 2017 року, поданого 16 січня 2018 року Генеральним Консульством Республіки Польща у Львові, у жовтні-грудні 2017 року (на час повідомлення про скорочення штату працівників) у Генеральному Консульстві Республіки Польща у Львові були наявні вакантні посади, які так і не були запропоновані позивачеві, що не заперечувалося Генеральним Консульством Республіки Польща у Львові, чим порушено вимоги частини третьої статті 49-2 КЗпП України (т.1 а.с.170-173).

Як зазначено вище постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 23 вересня 2019 року, додаткове рішення цього суду від 04 листопада 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року було скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи місцевим судом отримано заяву представника Генерального Консульства Республіки Польща у Львові - адвоката Жак Н. Т. про закриття провадження у справі у зв`язку з тим, що Генеральне Консульство Республіки Польща у Львові повідомило про брак згоди Республіки Польща на його участь в якості відповідача в цій справі, що засвідчено відповідною нотою KG.LWOW.027/1/2018/34-2022 від 25 травня 2022 року, долученою до матеріалів справи (т.3 а.с.231).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 15 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо закриття провадження у справі.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Вказаним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

У міжнародному цивільному процесі під підсудністю цивільних справ за участю іноземних осіб (міжнародною підсудністю) розуміють компетенцію судових органів тієї чи іншої держави щодо розгляду та вирішення певних категорій цивільних справ з іноземним елементом і здійснення окремих процесуальних дій стосовно іноземного елемента. Тому, спочатку необхідно вирішити питання про те, чи підлягає розгляду конкретна справа на території держави, до суду якої звернувся заявник, а вже потім має бути визначений конкретний суд, наділений повноваженнями вирішувати подібні цивільні справи.

Згідно з частинами першою, третьою статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону № 2709-IV, законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій. Розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 497 ЦПК України підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. У випадках, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом може бути визначено за угодою сторін.

Стаття 4-1 Закону № 2709-IV, якою було доповнено вказаний закон відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з ратифікацією Конвенції про угоди про вибір суду» від 21 вересня 2022 року № 2627-IX учасники приватноправових відносин з іноземним елементом можуть укласти угоду про вибір суду, якою визначити підсудність судам певної держави або одному чи декільком конкретним судам певної держави справ у спорах, що виникли або можуть виникнути між ними у зв`язку з такими правовими відносинами. Угода про вибір суду укладається у письмовій формі незалежно від місця її укладення. Угода про вибір суду, якою обрано суд України, укладається у письмовій формі відповідно до закону України. Угода про вибір суду не може передбачати зміну виключної підсудності справи з іноземним елементом судам України. Недійсність правочину, складовою частиною якого є угода про вибір суду, не тягне за собою недійсність угоди про вибір суду.

Зі змісту статті 497 ЦПК України, статей 4-1, 75-77 Закону № 2709-IV вбачається, що при визначенні підсудності цивільних справ за участі іноземного елемента можуть мати місце договірна, загальна, альтернативна та виключна підсудність.

Відповідно до договірної підсудності сторони заздалегідь своєю угодою можуть обрати будь-який судовий орган певної країни, який вони визнають компетентним при розгляді їх цивільної справи. При цьому з аналізу статей 76, 77 Закону № 2709-IV випливає, що у випадку наявності між сторонами договору, в якому встановлена умова про договірну підсудність справи іноземним судам, суди України не мають права розглядати спори між сторонами спору, які уклали угоду про розгляд спорів у іноземному суді, за виключенням випадків, коли такий спір відноситься до переліку справ, визначених у статті 77 Закону, що підпадають під виключну юрисдикцію судів України.

Згідно до статті 8 КЗпП України трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюються відповідно до Закону № 2709-IV.

Згідно зі статтею 52 Закону № 2709-IV до трудових відносин застосовується право держави, у якій виконується робота, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

Згідно з статтею 53 Закону № 2709-IV трудові відносини громадян України, які працюють за кордоном, регулюються правом України в разі, якщо: громадяни України працюють у закордонних дипломатичних установах України; громадяни України уклали з роботодавцями-фізичними або юридичними особами України трудові договори про виконання роботи за кордоном, у тому числі в їх відокремлених підрозділах, якщо це не суперечить законодавству держави, на території якої виконується робота; це передбачено законом або міжнародним договором України.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Генерального Консульства Республіки Польща у Львові як до роботодавця, посилаючись на те, що вона працювала у відповідача на посадах референта та перекладача на підставі трудового договору від 05 квітня 2017 року, укладеного відповідно до трудового законодавства України, однак її було незаконно звільнено з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Тобто як прийняття на роботу, так і звільнення позивача з роботи відбулося за трудовим законодавством України.

При цьому позивач є громадянином України, яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , та виконувала роботу за місцезнаходженням відповідача за адресою: місто Львів, вулиця Івана Франка, 110 .

Однак, закриваючи провадження у справі, ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не звернули уваги на перебування як позивача, так і відповідача на території України, що Генеральне Консульство Республіки Польща у Львовіяк роботодавець та позивач як працівник в пункті 34 трудового договору від 05 квітня 2017 року передбачили договірну підсудність справи згідно з чинним законодавством України.

Доводи Генерального Консульства Республіки Польща у Львовіпро те, що ним не набуто процесуального статусу відповідача та повідомлення про брак згоди Республіки Польща на його участь в якості відповідача в цій справі, суперечать процесуальній поведінці, оскільки Генеральне Консульство забезпечило представництво прав та інтересів в цій справі, та вчиняло процесуальні дії саме як відповідач відповідно до вимог ЦПК України.

При укладенні трудового договору Генеральне Консульство Республіки Польща у Львовіяк роботодавець діяло самостійно, що випливає із змісту трудового договору, а також із вчинених дій, які пов`язані із виконанням вказаного договору, без отримання згоди інших державних органів Республіки Польща.

Оскільки спір між сторонами в цій справі є трудовим, а правовідносини з яких він виник врегульовано трудовим договором, що укладений між сторонами, а також трудовим законодавством України, то необґрунтованими є висновки апеляційного суду щодо того, що зазначений спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а тому є підстави для закриття провадження у справі згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Крім того, в оцінці спірних правовідносин Верховний Суд вважає необхідним звернути увагу на рішення у справі Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02) від 23 березня 2010 року, в якому ЄСПЛ дійшов висновку про те, що застосування судового імунітету держави в рамках позову щодо незаконного звільнення з боку співробітниці посольства є порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. При цьому ЄСПЛ відхилив заперечення з боку уряду-відповідача щодо можливості заявниці оскаржити своє звільнення в польських судових інстанціях та вказав, що, навіть якщо припустити теоретичну можливість для заявниці звернутись до польських судових органів, такий позов не був би ані доступним, ані ефективним з огляду на те, що, будучи литовською громадянкою і працюючи в Литві в рамках контракту, що укладено відповідно до литовського законодавства, заявниця мала би серйозні практичні труднощі, аби скористатися такою можливістю.

Під час розгляду цієї справи ЄСПЛ зазначив про те, що заявниця не виконувала особливих функцій, пов`язаних із здійсненням державних повноважень, або ці функції були пов`язані із верховними інтересами польської держави.

Визначаючи, чи поширюється судовий імунітет у справі, яка переглядається, суди не врахували таке:

- предметом позову є поновлення на роботі громадянина України;

- місцем укладення договору та його виконання є територія держави Україна;

- Генеральне Консульство Республіки Польща у Львовітапозивач у трудовому договорі від 05 квітня 2017 року передбачили регулювання умов праці згідно з законодавством України, визначили договірну підсудність справи згідно з чинним законодавством України, а також в решті питань не передбачених цим договором, сторони зазначали про те, що вони керуються законодавством України.

З обставин, встановлених судами попередніх інстанцій вбачається, що ОСОБА_1 працювала на посаді перекладача, тобто на посаді, яка не пов`язана із здійсненням державної влади. При цьому матеріали справи не містять відомостей, які б вказували на те, що позивач виконувала роботу, пов`язану із здійсненням суверенних функцій Республіки Польщі, мала доступ до конфіденційної інформації, зокрема могла знайомитися з документами, які містять державну таємницю.

Частина перша статті 79 Закону № 2709-IV встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року.

Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Відповідно до загальноприйнятої та усталеної практики міжнародних судових органів, держава може бути пов`язана положеннями міжнародного договору, навіть якщо вона не ратифікувала такий договір, якщо положення такого договору відображають звичаєве міжнародне право (Рішення Міжнародного Суду ООН у справі North Sea Continental Shelf (ФРН проти Нідерландів) від 20 лютого 1969 року, § 71; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 66).

Зокрема, при застосуванні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вона не може тлумачитися абстрактно, а підлягає тлумаченню у світлі правил, викладених у Віденській конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року, у пп. (с) пункту 3 статті 31 якої зазначається про необхідність брати до уваги «будь-які відповідні норми міжнародного права, застосовні у відносинах сторін» (Loizidou v. Turkey (скарга № 15318/89), рішення від 18 грудня 1996 року, § 43).

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що суд «повинен пам`ятати про особливий характер Конвенції як договору про права людини, а також брати до уваги відповідні норми міжнародного права, зокрема ті, що стосуються надання державного імунітету» (Fogarty v. The United Kingdom, (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001, § 35; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 56; Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 48).

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі Oleynikov v. russia, якщо національні суди підтримують юрисдикційний імунітет держави без будь-якого аналізу застосовних принципів звичаєвого міжнародного права, такі суди порушують право заявника на доступ до суду навіть у тих випадках, коли юрисдикційний імунітет підлягає застосуванню (Oleynikov v. russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, §§ 71-73).

Як зазначив ЄСПЛ у справах Cudak v. Lithuania та Oleynikov v. russia: «Застосування абсолютного державного імунітету явно розмивалося протягом багатьох років, зокрема, у зв`язку із прийняттям Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй Конвенції про юрисдикційні імунітети держав та їх власності у 2004 році» (Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/0256), рішення від 23 березня 2010 року, § 64; Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 53; Oleynikov v. russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 61). Отже, концепція судового імунітету держави зазнала обмежень з огляду на динамічний розвиток звичаєвого міжнародного права.

У рішенні ЄСПЛ у справі Oleynikov v russia ЄСПЛ підтвердив зазначену правову позицію. ЄСПЛ встановив, що російська федерація не ратифікувала Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), але й не заперечила їй, підписавши конвенцію 01 грудня 2006 року. З огляду на наведене, вирішуючи питання порушення права заявника на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року, ЄСПЛ застосував положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) на основі звичаєвого міжнародного права (Oleynikov v. russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 68).

Згадану правову позицію підтвердив Верховний Суд у пункті 75 постанови від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18 (провадження № 61-44159ав18) про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення про стягнення сум компенсації з російської федерації.

Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.

Враховуючи наведене, Верховний Суд доходить висновку, що стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований звід звичаєвих норм міжнародного права.

Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» («tort exсeption»).

Умовами, які потрібні для застосування «деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4)?відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Отже, Верховний Суд вважає, що у питанні застосування імунітету держави від юрисдикції відповідні норми не можна тлумачити абстрактно або у відриві від встановлених фактичних обставин справи. Необхідно повністю враховувати особливості та обставини кожної справи, а також фактори, що лежать в її основі.

Вищенаведене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 463/14365/21 (провадження № 61-4498св22).

Також в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19 (провадження № 1257гс21) вказано, що у статті 5 Закону № 2709-IV розкрито суть автономії волі (lex voluntatis) як принципу міжнародного приватного права. Так, у випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин (частина перша статті 5 цього Закону). Вибір права згідно з частиною першою цієї статті має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом (частина друга статті 5 Закону № 2709-IV).

Аналіз положень частини першої статті 32, статті 33 Закону № 2709-IV дозволяє дійти висновку, що зміст правочину може регулюватися правом, яке обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом. Дійсність правочину, його тлумачення та правові наслідки недійсності правочину визначаються правом, що застосовується до змісту правочину.

Отже, у правовідносинах з іноземним елементом, які виникли на підставі правочину з вибором сторонами права іноземної держави, що підлягає застосуванню до таких правовідносин, як зміст правочину, так і його тлумачення визначаються іноземним правом, що сторони обрали за принципом автономії волі. Визначаючи обсяг застосування права іноземної держави до правовідносин з іноземним елементом, законодавець у частині першій статті 6 Закону № 2709-IV передбачив, що застосування права іноземної держави охоплює всі його норми, які регулюють відповідні правовідносини.

Статтею 8 Закону № 2709-IV перебачено порядок встановлення змісту норм права іноземної держави. Так, за приписами частини першої цієї статті вбачається обов`язок суду при застосуванні права іноземної держави встановити зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі. З метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів (частина друга статті 8 Закону № 2709-IV).

Зважаючи на обов`язок суду застосовувати норми іноземного права при розгляді справ у правовідносинах з іноземним елементом, встановлення судом змісту норм іноземного права здійснюється ex officio (за офіційним принципом). Для реалізації цього обов`язку суд використовує такі способи здобуття інформації про іноземне право: (1) власне з`ясування змісту іноземного права суддею, у провадженні якого є справа; (2) використання експертних висновків; (3) дипломатичний порядок отримання такої інформації; (4) офіційний запит через Міністерство юстиції України; (5) отримання довідок через систему правової допомоги; (6) обмін правовою інформацією; (7) безпосередні зносини судів різних держав та з іншими компетентними органами; (8) встановлення іноземного права сторонами тощо.

Положеннями частини третьої статті 8 Закону № 2709-IV сторонам надано повноваження подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються на обґрунтування своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм. Однак законодавцем не визначено негативних наслідків для сторін, якщо ними не буде надано таких документів.

Отже, встановлення змісту норм іноземного права, що підлягають застосуванню до правовідносин з іноземним елементом, є обов`язком суду, який розглядає справу, в силу закону та здійснюється ex officio, тоді як учасники справи, які зацікавлені у застосуванні судом норм права відповідної іноземної держави, мають право сприяти суду у вжитті заходів щодо встановлення змісту норм іноземного права шляхом подання суду документів, що підтверджують зміст таких норм, на які вони посилаються на обґрунтування своїх вимог або заперечень.

Диспозиція частини четвертої статті 8 Закону № 2709-IV є відсильною та для цілісного розуміння її змісту має одночасно застосовуватися з частинами першою та другою цієї статті. Неможливість встановлення судом, який вжив передбачені частинами першою, другою статті 8 цього Закону способи здобуття інформації, змісту норм права іноземної держави може бути підставою для застосування судом права України для забезпечення розгляду такої справи в розумні строки.

Відтак ненадання учасником справи на вимогу суду витребуваних документів на підтвердження змісту норм права іноземної держави, на які він посилався у своїх доводах, не може бути самостійною підставою для настання передбаченого частиною четвертою статті 8 Закону № 2709-IV негативного наслідку у вигляді застосування до правовідносин з іноземним елементом відповідних норм права України, що регулюють спірні правовідносини, якщо судом не вживалися заходи, передбачені частинами першою та другою статті 8 Закону № 2709-IV.

Частиною четвертою статті 406 та частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

З огляду на викладене, у зв`язку з допущеними судами попередніх інстанцій порушеннями норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання про закриття провадження у справі, оскаржувані судові рішення, що перешкоджають подальшому провадженню у справі, необхідно скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Щодо розподілу судових витрат.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) наведено висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Враховуючи, що в цій справі Верховний Суд не змінював рішення судів попередніх інстанцій та не ухвалював нове, а направив справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, то розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, належить здійснити суду, який ухвалить остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Шевченківського районного суду міста Львова від 04 листопада 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 грудня 2022 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович