Номер провадження: 22-ц/813/637/24

Справа № 522/20810/19

Головуючий у першій інстанції Домусчі Л. В.

Доповідач Погорєлова С. О.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.02.2024 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:

головуючого судді: Погорєлової С.О.

суддів: Заїкіна А.П., Таварткіладзе О.М.

за участю секретаря: Зєйналової А.Ф.к.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Національного університету «Одеська політехніка» у справі за позовом ОСОБА_1 до Національного університету «Одеська політехніка», третя особа: ОСОБА_2 про стягнення компенсації за порушення майнових авторських прав та зобов`язання вчинити певні дії, на рішення Приморського районного суду м. Одеси, постановлене під головуванням судді Домусчі Л.В. 04 листопада 2021 року у м. Одеса, -

встановила:

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до Одеського національного політехнічного університету, в якому просив стягнути з відповідача компенсацію за порушення майнових авторських прав у розмірі 250380,00 грн., а також зобов`язати останнього здійснити публікацію у пресі інформації про допущене ним порушення авторських прав.

В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначав, що на веб-сайті Одеського національного політехнічного університету 15 грудня 2016 року було розміщено два навчальні посібники: авторів ОСОБА_2 , ОСОБА_1 «Інформаційна безпека інформаційної інфраструктури. Реагування на атаки», а також авторів ОСОБА_2 , ОСОБА_1 «Державна експертиза інформаційної захищеності інформаційного простору». Ці твори є відтворенням раніше створених оригінальних творів під авторством ОСОБА_1 , ОСОБА_3 - «Технічна експлуатація систем захисту інформації телекомунікаційних мереж загального користування. Частина 4. Інформаційна безпека комунікаційних мереж та послуг. Реагування на атаки», та під авторством ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 «Програми та методики державної експертизи інформаційної захищеності телекомунікацій».

Позивач посилався на те, що є співавтором зазначених оригінальних творів, що тексти контрафактних творів співпадають з текстами оригінальних творів, окрім відомостей про авторів, титульних аркушів та декількох речень у вступі, де в контрафактних творах були видалені відомості про справжніх авторів оригінальних творів. Вказував, що письмового договору про надання дозволу на використання оригінальних творів з відповідачем не укладав, отже, відповідач здійснив незаконне відтворення та розповсюдження творів, співавтором яких є позивач, а також плагіат в частині зазначення співавтором контрафактних творів третьої особи по справі ОСОБА_2 . Також ОСОБА_1 зазначав, що наявність контрафактних навчальних посібників була необхідна відповідачу для проходження процедури акредитації однієї з навчальних спеціальностей.

З урахуванням того, що порушення майнових авторських прав мали місце у 2016 році, позивач просив застосувати до спірних правовідносин положення п. г ч. 2 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» у редакції, що діяла до прийняття Закону № 2415-VIII від 15 травня 2018 року, та стягнути мінімальну компенсацію за незаконне відтворення, незаконне розповсюдження та вчинення плагіату щодо кожного з двох творів по 10 мінімальних заробітних плат за кожне з цих правопорушень, а всього 60 мінімальних заробітних плат, які позивач обрахував на момент звернення до суду з позовом у розмірі 250380,00 грн. Також ОСОБА_1 просив зобов`язати відповідача здійснити публікацію у пресі інформації, передбаченої пунктом д частини 2 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2021 року позов ОСОБА_1 було задоволено частково.

Стягнуто із Державного університету «Одеська політехніка» на користь ОСОБА_1 компенсацію за порушення майнових авторських прав у розмірі 166920,00 грн.

Стягнуто із Державного університету «Одеська політехніка» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1652,51 грн.

В іншій частині позову відмовлено.

В апеляційній скарзі Національний університет «Одеська політехніка», посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

На думку апелянта, судом першої інстанції не було прийнято до уваги, що відповідачем видалено з електронної бібліотеки навчальні посібники, розроблені згідно індивідуального плану викладача ОСОБА_1 , якими учні та студенти, а також викладачі не користувалися під час чотирьох років їх знаходження в електронному вигляді. Таким чином, Національний університет «Одеська політехніка» вважає, що жодної шкоди такими діями позивачеві спричинено не було, а тому рішення суду є необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.

Сторони про розгляд справи на 27 лютого 2024 рокубули сповіщені належним чином, у судове засідання з`явився представник Національного університет «Одеська політехніка».

Колегія суддів зазначає, що згідно зі ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

На підставі викладеного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга Національного університету «Одеська політехніка» підлягає залишенню без задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Згідно ст. 54 Конституції України, кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Перелік об`єктів авторського права закріплений у ст. 433 ЦК України та ст. 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Згідно ч. 1 ст. 437 ЦК України та ст. 11 Закону України «Про авторське право і суміжні права», авторське право виникає з моменту створення твору. Для виникнення і здійснення авторського права не вимагається реєстрація твору чи будь-яке інше спеціальне його оформлення, а також виконання будь-яких інших формальностей.

Згідно з положеннями ст. ст. 440, 441 ЦК України та ст. 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права», до майнових прав автора належить виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами, а саме: дозволяти або забороняти, зокрема розповсюдження творів шляхом продажу, відчуження іншим способом, а також подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором

Наявними у матеріалах справи доказами становлено, що ОСОБА_1 є співавтором літературного письмового твору наукового характеру «Технічна експлуатація систем захисту інформації телекомунікаційних мереж загального користування. Частина 4. Інформаційна безпека комунікаційних мереж та послуг. Реагування на атаки», опублікованого у 2009 року у співавторстві з ОСОБА_3 . Крім того, авторське право на вказаний твір належить Одеській національній академії зв`язку ім. О.С. Попова.

Також, позивач є співавтором літературного письмового твору наукового характеру «Програми та методики державної експертизи інформаційної захищеності телекомунікацій», опублікованого у 2013 році у співавторстві із ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Авторське право на цей твір також належить Одеській національній академії зв`язку ім. О.С. Попова.

Згідно ч. 1 ст. 13 Закону України «Про авторське право і суміжні права», у разі порушення спільного авторського права кожен співавтор може доводити своє право в судовому порядку.

Відповідно до наданого позивачем висновку експертного комп`ютерно-технічного дослідження № 9351 від 22 серпня 2019 року (т. 1 а.с. 43-47) на веб-сайті, що належить Одеському національному політехнічному університету (реорганізовано шляхом приєднання до новоствореної юридичної особи Державного університету «Одеська політехніка»), за вказаними у дослідженні гіперпосиланнями містяться два твори, роздруківка яких наведена у додатках Б та В до експертного дослідження. З наданих позивачем порівняльних таблиць вбачається, що тексти творів, наведених у додатках Б та В до експертного дослідження ( ОСОБА_2 , ОСОБА_1 «Інформаційна безпека інформаційної інфраструктури. Реагування на атаки»; ОСОБА_2 , ОСОБА_1 «Державна експертиза інформаційної захищеності інформаційного простору»), є відтворенням оригінальних творів, співавтором яких є позивач ( ОСОБА_1 , ОСОБА_3 «Технічна експлуатація систем захисту інформації телекомунікаційних мереж загального користування. Частина 4. Інформаційна безпека комунікаційних мереж та послуг. Реагування на атаки»; ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 «Програми та методики державної експертизи інформаційної захищеності телекомунікацій»), крім відомостей про авторів (замість ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 зазначена ОСОБА_2 ), титульних аркушів з вихідними даними та наведеної у вступі оригінальних творів інформації про справжніх авторів оригінальних творів.

Відповідач цих висновків експертного дослідження не спростовував, натомість надав суду першої інстанції довідку від 17 січня 2020 року (т. 2 а.с. 38) про те, що твори з відповідними назвами були зареєстровані у відповідача 15 грудня 2016 року та видалені 04 вересня 2019 року. Це узгоджується з наданою позивачем копією листа відповідача від 24 липня 2019 року про те, що викладення в базу даних відповідних повнотекстових електронних документів було здійснено 15 грудня 2016 року (т. 1 а.с. 22). Третя особа посилалася на те, що оригінальні та контрафактні твори мають різну кількість сторінок (т. 2 а.с. 76). Разом з тим, конкретних доказів щодо розбіжностей саме у текстах цих творів, а також щодо авторства цих розбіжностей судам першої та апеляційної інстанцій ОСОБА_2 не надала.

Також судом враховано, що відповідач та ОСОБА_2 не заперечували, що остання не є співавтором творів, які були розміщені на належному відповідачу веб-сайті під назвами « ОСОБА_2 , ОСОБА_1 «Інформаційна безпека інформаційної інфраструктури. Реагування на атаки»»; « ОСОБА_2 , ОСОБА_1 "Державна експертиза інформаційної захищеності інформаційного простору»».

З пояснень ОСОБА_2 , наданих нею у судовому засіданні 31 серпня 2021 року вбачається, що вона не давала своєї згоди на співавторство позивача та не має відношення до їх написання; до вказаних творів ніякої особистої зацікавленості не має. Посилалась на те, що залучення її як співавтора було зроблено з метою підняття статусу цих посібників; посилалась на те, що видавництво цих посібників на кафедрі робилось позивачем за його власним бажанням.

Згідно ч. 1 ст. 13 Закону України «Про авторське право і суміжні права» співавторами є особи, спільною творчою працею яких створено твір. За таких обставин, суд вірно визнав доведеною відсутність творчої участі ОСОБА_2 у створенні спірних творів.

Надаючи оцінку доводам відповідача та третьої особи стосовно того, що спірні твори мають правовий режим службових творів, судом першої інстанції зазначено наступне.

Згідно ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» та ст. 16 цього Закону (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) службовий твір - твір, створений автором у порядку виконання службових обов`язків відповідно до службового завдання чи трудового договору (контракту) між ним і роботодавцем. За створення і використання службового твору автору належить авторська винагорода, розмір та порядок виплати якої встановлюються трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем.

Верховний Суд України у п. 25 постанови Пленуму від 04 червня 2010 року № 5 «Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав» зазначив, що виплата працівникові заробітної плати не є тотожною виплаті авторської винагороди за створений службовий твір, оскільки заробітна плата це винагорода за виконану роботу залежно від певних умов, а авторська винагорода це всі види винагород або компенсацій, що виплачуються авторам за використання їх творів. У разі, коли між сторонами не досягнуто згоди щодо розміру авторської винагороди, суди при обчисленні такої винагороди мають керуватися положеннями постанови Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 року N 72 (72-2003-п) «Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об`єктів авторського права і суміжних прав».

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач не надав доказів виконання ним зазначених вище вимог, що пред`являються законодавством до службових творів.

Так, позивач до моменту створення спірних творів (у 2016 році) працював у Одеському національному політехнічному університеті з перервами: з 01 жовтня 2014 року по 31 липня 2015 року (т. 2 а.с. 9), з 03 вересня 2015 року по 29 липня 2016 року (т. 2 а.с. 68), з 01 вересня 2016 року (т. 2 а.с. 69). Відповідач копій трудових договорів з позивачем не надав. Так само, у матеріалах справи відсутній і будь-який розпорядчий документ, акт приймання-передачі тощо, який би підтверджував надання позивачу службового завдання на створення спірних творів, а також дату надання такого завдання, узгодження такої дати з періодами існування трудових правовідносин між позивачем та відповідачем. Протокол засідання кафедри від 05 жовтня 2016 року, на який посилається відповідач (т. 2 а.с. 5), також не містить відомостей про спірні твори саме як про службові твори.

Допитані у судових засіданнях судом першої інстанції свідки ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 надали суду суперечливі покази щодо самого факту обговорення на кафедрі спірних творів. Однак, ніхто зі свідків не вказував на те, що спірні твори були результатом виконання саме конкретного службового завдання роботодавця. Індивідуальний план роботи викладача в розділі на 2016/2017 навчальний рік (т. 2 а.с. 25) не містить завдання на створення саме спірних творів. Не надав відповідач і доказів виплати авторської винагороди позивачу за створення спірних творів.

Що стосується на п. 2.4. посадової інструкції доцента кафедри, яка була затверджена 30 березня 2016 року (т. 2 а.с. 11-12), яка визначає обов`язок доцента кафедри своєчасно і якісно розробляти плани, конспекти, графіки, структурно-логічні схеми і навчально-методичні матеріали з дисциплін кафедри, то колегія суддів зазначає, що встановлення загального обов`язку своєчасно розробляти навчально-методичні матеріали не є належним доказом того, що позивачу було надано конкретне службове завдання - створити спірні індивідуально-визначені твори.

Згідно ст. 16 Закону України «Про авторське право і суміжні права» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем. В той же час, згідно ч. 2 ст. 429 ЦК, майнові права інтелектуальної власності на об`єкт, створений у зв`язку з виконанням трудового договору (контракту), належать працівникові, який створив цей об`єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено цим Кодексом або договором.

За відсутності трудового договору майнові права інтелектуальної власності на об`єкт, створений у зв`язку з виконанням трудового договору (контракту), належать працівникові, який створив цей об`єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно. А відповідно до ст. 428 ЦК України право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам спільно, може здійснюватися за договором між ними. У разі відсутності такого договору право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам, здійснюється спільно. До майнових прав інтелектуальної власності на твір належить право на використання твору (ч. 1 ст. 440 ЦК України, ст. 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). А згідно ст. 441 ЦК України використанням твору є, зокрема, його: опублікування (випуск у світ); відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі тощо. Використанням твору є також інші дії, встановлені законом.

Таким чином, за відсутності трудового або іншого договору опублікування, відтворення або інші способи використання твору здійснюється працівником та роботодавцем спільно. Однак, наполягаючи на тому, що спірні твори є службовими, відповідач не довів належними та допустимими доказами того, що відтворення та розповсюдження спірних творів вчинялося ним спільно з позивачем. Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_10 пояснив, що зазвичай автори творів безпосередньо звертаються до лабораторії інформаційних технологій із заявою про публікацію творів. Але хто саме звертався із заявою про опублікування саме спірних творів, свідок вказати не зміг. У листі відповідача (т. 1 а.с. 22) також зазначається, що з плином часу встановити особу, яка розміщувала відповідні файли, не представляється можливим.

Згідно ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» відтворення - виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми в будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп`ютер. А примірником твору є копія твору, виконана у будь-якій матеріальній формі. Розповсюдження об`єктів авторського права і (або) суміжних прав - будь-яка дія, за допомогою якої об`єкти авторського права і (або) суміжних прав безпосередньо чи опосередковано пропонуються публіці, в тому числі доведення цих об`єктів до відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до цих об`єктів з будь-якого місця і в будь-який час за власним вибором. Відповідач зазначає (т. 1 а.с. 22), що не може бути встановлено кількість осіб, які отримали доступ до навчальних матеріалів на сервері бібліотеки відповідача, але не заперечує, що публіка може здійснити доступ до цих об`єктів з будь-якого місця і в будь-який час за власним вибором. Також у ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» зазначено, що власник веб-сайту - особа, яка є володільцем облікового запису та встановлює порядок і умови використання веб-сайту. За відсутності доказів іншого власником веб-сайту вважається реєстрант відповідного доменного імені, за яким здійснюється доступ до веб-сайту, і (або) отримувач послуг хостингу.

На підставі викладеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що саме відповідач, як власник веб-сайту, здійснив як відтворення, так і розповсюдження спірних творів без згоди позивача.

При цьому, згідно ст. ст. 32, 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права» автору та іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами на підставі авторського договору. Використання твору будь-якою особою допускається виключно на основі авторського договору, за винятком випадків, передбачених ст. ст. 21-25 цього Закону. Договори про передачу прав на використання творів укладаються у письмовій формі. В усній формі може укладатися договір про використання (опублікування) твору в періодичних виданнях (газетах, журналах тощо). Відповідач не надав суду цивільно-правових або трудових договорів з позивачем стосовно спірних творів. Протокол засідання кафедри від 05 жовтня 2016 року, на який посилається відповідач (т. 2 а.с. 5), ознак авторського договору не містить. Отже, відповідач здійснив як відтворення, так і розповсюдження спірних творів з порушенням вимог Закону України «Про авторське право і суміжні права», тобто з порушенням майнових авторських прав позивача.

Як зазначено у п. 43 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 червня 2010 року № 5 «Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав», під контрафактними примірниками твору, фонограми, відеограми, програм організацій мовлення розуміються примірники об`єктів авторського права і (або) суміжних прав, які виготовлені, відтворені, опубліковані і (або) розповсюджені з порушенням авторського права і (або) суміжних прав (особистих немайнових і (або) майнових). Отже, спірні твори слід кваліфікувати як контрафактні.

У п. 12 зазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 червня 2010 року № 5 вказується на те, що відповідач, який заперечує проти позову, зобов`язаний довести виконання вимог Закону N 3792-XII (3792-12) при використанні ним об`єкту авторського права і (або) суміжних прав, а також спростувати передбачену цивільним законодавством презумпцію винного завдання шкоди (ст. 614 та 1166 ЦК). З матеріалів справи, зокрема, звітів позивача, вбачається, що позивач знав про використання відповідачем контрафактних творів, але не вживав ніяких заходів щодо цих фактів. Разом з тим, це не звільняє відповідача від необхідності дотримання вимог Закону N 3792-XII ( 3792-12 ) «Про авторське право і суміжні права». Адже, відповідно до ч. 3 ст. 205 ЦК України, лише у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

З матеріалів справи вбачається, що відтворення та розповсюдження спірних творів здійснювалося за участі різних структурних підрозділів відповідача (лабораторії інформаційних технологій (т. 2 а.с. 38), бібліотеки ОНПУ (т. 1 а.с. 19), кафедри (т. 2 а.с.7), а тому не могло бути пов`язане тільки з власними діями позивача та здійснюватися поза контролем відповідача.

Майнова відповідальність за порушення авторського права і (або) суміжних прав настає за наявності певних, установлених законом, умов: факту протиправної поведінки особи (наприклад, вчинення дій, передбачених ст. ст. 50, 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права»; шкоди, завданої суб`єкту авторського права і (або) суміжних прав; причинно-наслідкового зв`язку між завданою шкодою та протиправною поведінкою особи; вини особи, яка завдала шкоди. Позивач повинен довести факт наявності у нього авторського права і (або) суміжних прав, факт порушення його права відповідачем або загрозу такому порушенню, розмір шкоди (за винятком вимоги виплати компенсації), якщо вона завдана, та причинно-наслідковий зв`язок між завданою шкодою і діями відповідача. При цьому суду слід виходити із наявності матеріально-правової презумпції авторства (ч. 1 ст. 435 ЦК України, ст. 11 Закону). Зокрема, первинним суб`єктом, якому належить авторське право, є автор твору. За відсутності доказів іншого автором твору вважається особа, зазначена, як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства). Відповідач, який заперечує проти позову, зобов`язаний довести виконання вимог Закону України «Про авторське право та суміжні права» при використанні ним об`єкту авторського права і (або) суміжних прав, а також спростувати передбачену цивільним законодавством презумпцію винного завдання шкоди (ст. 614 та 1166 ЦК України).

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що відповідач вчинив порушення авторського права, передбачене пунктом а ч. 1 ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права», тобто порушення майнових авторських прав позивача, що виразилося у відтворенні та розповсюдженні відповідачем контрафактних примірників творів, співавтором яких є позивач.

Згідно п. г ч. 2 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» у редакції, що діяла на момент вчинення правопорушення, суд має право постановити рішення чи ухвалу про виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або стягнення доходу. У п. 43 зазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 червня 2010 року № 5 зазначається, що компенсація підлягає виплаті у разі доведення факту порушення майнових прав суб`єкта авторського права і (або) суміжних прав, а не розміру заподіяних збитків. Таким чином, для задоволення вимоги про виплату компенсації достатньо наявності доказів вчинення особою дій, які визнаються порушенням авторського права і (або) суміжних прав.

Розмір компенсації визначається судом, виходячи з позовних вимог, однак не може бути меншим від 10 мінімальних заробітних плат, які встановлені законом на час ухвалення рішення у справі. При цьому, позивач не скористався своїм правом на збільшення позовних вимог у зв`язку із збільшенням розміру мінімальної заробітної плати на час ухвалення рішення у справі.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що з відповідача слід стягнути як за відтворення, так і за розповсюдження кожного з двох контрафактних творів компенсацію у розмірі 40 мінімальних заробітних плат, виходячи з її розміру, визначеного позивачем у позові (4173,00 грн.), а саме у розмірі 166920,00 грн.

У задоволені позовної вимоги про стягнення компенсації за допущений відповідачем плагіат судом обґрунтовано відмовлено на підставі наступного.

Згідно положень ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права» плагіат - оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору. В свою чергу, згідно ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права», опублікування твору, фонограми, відеограми - випуск в обіг за згодою автора чи іншого суб`єкта авторського права і (або) суміжних прав виготовлених поліграфічними, електронними чи іншими способами примірників твору, фонограми, відеограми у кількості, здатній задовольнити, з урахуванням характеру твору, фонограми чи відеограми, розумні потреби публіки, шляхом їх продажу, здавання в майновий найм, побутового чи комерційного прокату, надання доступу до них через електронні системи інформації таким чином, що будь-яка особа може його отримати з будь-якого місця і у будь-який час за власним вибором або передачі права власності на них чи володіння ними іншими способами.

Позивач та третя особа не заперечували проти того, що ОСОБА_2 не є співавтором контрафактних творів. При цьому, судом вірно відхилено доводи ОСОБА_2 стосовно того, що вона не знала і не могла знати про зазначення її в якості співавтора контрафактних творів, оскільки її особистий підпис міститься під Інформацією про наукову діяльність за січень-грудень 2016 року (т.1 а.с. 25-40), Робочою навчальною програмою дисципліни «Програмно-технічні засоби захисту інформації» (т. 2 а.с. 16-21), в яких контрафактні твори зазначені за її співавторством. Так само і на відповідача покладається обов`язок, передбачений ч. 6 ст. 69 Закону України «Про вищу освіту» в редакції Закону № 2145-VIII від 05 вересня 2017 року, який набрав чинності 28 вересня 2017 року, відповідно до якої заклади вищої освіти та наукові установи здійснюють заходи із запобігання академічному плагіату - оприлюдненню (частково або повністю) наукових (творчих) результатів, отриманих іншими особами, як результатів власного дослідження (творчості). Однак, ані відповідач, ані ОСОБА_2 як посадова особа відповідача завідувач кафедри, не вчиняли дій щодо запобіганню плагіату до моменту отримання листа від представника позивача (т. 2 а.с.7).

При цьому у судовому засіданні 31 серпня 2021 року позивач надав суду першої інстанції особисті пояснення, з яких випливає, що він надав згоду, щоб ОСОБА_2 була вказана в якості співавтора контрафактних творів.

У п. 43 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 червня 2010 року № 5 зазначається, що при визначені компенсації за порушення авторського права слід враховувати загальні засади цивільного законодавства, встановлені статтею 3 ЦК, зокрема справедливість, добросовісність та розумність. Тому, встановивши факт вчинення плагіату за волею позивача, суд, виходячи з засад розумності та справедливості, дійшов висновку про необхідність не призначати компенсацію за це правопорушення з урахуванням наведених вище обставин справи. З цих же підстав підлягала відхиленню і позовна вимога про опублікування у пресі відповідної інформації.

Колегія суддів вважає необгрунтованими доводи апеляційної скарги Національного університету «Одеська політехніка» про те, що відповідачем видалено з електронної бібліотеки навчальні посібники, розроблені згідно індивідуального плану викладача ОСОБА_1 , якими учні та студенти, а також викладачі не користувалися під час чотирьох років їх знаходження в електронному вигляді. Таким чином, апелянт вважає, що жодної шкоди такими діями позивачеві спричинено не було, а тому рішення суду є необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.

Колегія суддів зазначає, що належних та допустимих доказів того, що спірними творами учні, студенти, а також викладачі дійсно не користувалися під час їх знаходження в електронному вигляді, апелянтом не надано.

Крім того, видалення спірних творів з сайту Національного університету «Одеська політехніка» не спростовує сам факт здійснення відповідачем плагіату, тобто оприлюднення контрафактних творів під іменем особи, яка не є автором цих творів, що свідчить про порушення майнових авторських прав ОСОБА_1 , які підлягають судовому захисту.

Інші докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановлені судом дотримані норми матеріального і процесуального права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення.

При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2021 року ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 375, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -

постановила:

Апеляційну скаргу Національного університету «Одеська політехніка» залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2021 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.

Повний текст постанови складено 19 березня 2024 року.

Судді Одеського

апеляційного суду С.О. Погорєлова

А.П. Заїкін

О.М. Таварткіладзе