ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/10373/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Малашенкової Т.М.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Брайтф`юче Ессет Менеджмент» - Петрушина К.І., адвокат (ордер від 08.01.2024),

відповідача - державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» - Фінагіна В.Б., в порядку самопредставництва,

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - державного підприємства «Український інститут інтелектуальної власності» (УКРПАТЕНТ) - не з`явився,

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій»

на рішення господарського суду міста Києва від 31.05.2023 (суддя Зеленіна Н.І.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2023 (головуючий суддя: Поляков Б.М., судді: Остапенко О.М., Отрюх Б.В.)

у справі № 910/10373/22

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Брайтф`юче Ессет Менеджмент» (далі - ТОВ «КУА «Брайтф`юче Ессет Менеджмент»)

до державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» (далі - ДО «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій»),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - державне підприємство «Український інститут інтелектуальної власності» (УКРПАТЕНТ),

про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ТОВ «КУА «Брайтф`юче Ессет Менеджмент» звернулося до суду з позовом до ДО «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» (з урахуванням заяви про зміну предмета позову) про:

- визнання протиправними дій УКРПАТЕНТУ щодо відмови в публікації в офіційному бюлетені «Промислова власність» та внесенні змін до Державного реєстру свідоцтв України на торговельні марки відомостей про передачу права власності на знаки для товарів і послуг за свідоцтвами України № 132176 від 10.12.2010 та № 132177 від 10.12.2010;

- зобов`язання відповідача опублікувати в офіційному бюлетені «Промислова власність» та внести до Державного реєстру свідоцтв України на торговельні марки відомості про передачу права власності на знак, засвідчений свідоцтвом України № 132176 від 10.12.2010 та на знак, засвідчений свідоцтвом України № 132177 від 10.12.2010, на ім`я позивача, який діє від свого імені за рахунок та в інтересах як компанія з управління активами закритого недиверсифікованого венчурного пайового інвестиційного фонду «Промислові інвестиції».

Згідно з ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28.08.2023 зі справи № 910/10373/22 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача залучено УКРПАТЕНТ.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Рішенням господарського суду міста Києва від 31.05.2023, яке залишено без змін згідно з постановою Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2023, позов задоволено з посиланням на його обґрунтованість.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ДО «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій», з посиланням на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати судові рішення попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову в позові.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник посилається на пункт 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначаючи про те, що оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме: щодо питання реєстрації майнових прав інтелектуальної власності за інститутами спільного інвестування, за договорами про передання таких прав на ім`я компаній, що здійснюють управління активами інституту спільного інвестування від свого імені в інтересах пайових фондів, які не є юридичними особами; скаржник зазначає, що необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо реалізації майнових прав інститутів спільного інвестування обумовлена юридичною колізією - розбіжністю норм спеціального законодавства, зокрема, положень Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», який регулює відносини, що виникають у зв`язку з набуттям і здійсненням прав на торговельні марки в Україні та Закону України «Про інститути спільного інвестування», який поширюється на суспільні відносини, що виникають у сфері спільного інвестування у зв`язку з утворенням та діяльністю суб`єктів спільного інвестування, з метою забезпечення гарантування права власності на цінні папери інститутів спільного інвестування та захисту прав учасників інститутів спільного інвестування.

За доводами ДО «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій», невизначеним залишається питання застосування вказаних законів у судовій практиці, з огляду на наявність спорів в частині набуття та реєстрації майнових прав інтелектуальної власності інститутами спільного інвестування.

Також скаржник зазначає про те, що судами не надано оцінки аргументам відповідача та не зазначено в рішенні підстави для відмови у закритті провадження у справі; судами розглянуто справу за відсутності предмета спору до ДО «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій», як відповідача за даними позовним вимогами.

Доводи інших учасників справи

ТОВ «КУА «Брайтф`юче Ессет Менеджмент» у відзиві на касаційну скаргу просило Суд залишити судові рішення попередніх інстанцій без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, з посиланням, зокрема, на безпідставність доводів касаційної скарги.

У відзиві на касаційну скаргу позивач просить Суд покласти судові витрати, у тому числі, витрати на правничу допомогу, понесені ТОВ «КУА «Брайтф`юче Ессет Менеджмент» в суді касаційної інстанції у розмірі 15 000,00 грн., на відповідача.

3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

20.01.2022 товариством з обмеженою відповідальністю «Орієнтир-Буделемент» (продавець) та ТОВ «КУА «Брайтф`юче Ессет Менеджмент», яке діяло від свого імені за рахунок та в інтересах як компанія з управління активами закритого недиверсифікованого венчурного пайового інвестиційного фонду «Промислові інновації» (покупець) укладено договір № 3-ІІІ про передання (відчуження) виключних майнових прав інтелектуальної власності (права власності) на торговельні марки (знаки для товарів і послуг) (далі - Договір), відповідно до умов якого продавець передає (відчужує) покупцю виключні майнові права на торговельні марки (знаки для товарів і послуг), визначені у пункті 1.1 договору (зокрема, торговельну марку «Стоунлайт» за свідоцтвом України на знак для товарів і послуг № 132176 від 10.12.2010, та торговельну марку «Stonelight» за свідоцтвом України на знак для товарів і послуг № 132177 від 10.12.2010), а покупець отримує виключні майнові права на знаки і сплачує продавцю кошти на умовах, в розмірі та порядку, передбачених цим договором.

Відповідно до пункту 1.2 Договору, виключні майнові права на знаки переходять до покупця після укладення цього договору та надходження повної оплати за торговельні марки згідно розділу 4 цього договору, та державної реєстрації цього договору відповідно до законодавства.

14.02.2022 ТОВ «КУА «Брайтф`юче Ессет Менеджмент» в інтересах закритого недиверсифікованого венчурного пайового інвестиційного фонду «Промислові інновації» звернулося до Національного органу інтелектуальної власності - УКРПАТЕНТУ із заявою за вх. № 6295/2022 про внесення змін до Державного реєстру свідоцтв України на торговельні марки щодо передачі права власності на торговельні марки за свідоцтвами України № 132176 та № 132177, та опублікування відповідних відомостей в офіційному бюлетені «Промислова власність».

Листом за вих. № 4927/2022 від 10.06.2022 УКРПАТЕНТ повернув надіслані документи, як такі, що не відповідають вимогам чинного законодавства. Зокрема, повернення документів мотивовано тим, що у поданих документах зазначено, що ТОВ «КУА «Брайтф`юче Ессет Менеджмент» діє в інтересах та щодо активів закритого недиверсифікованого венчурного пайового інвестиційного фонду «Промислові інновації» - пайового фонду, який не є юридичною особою та не може бути власником свідоцтв на торговельні марки.

З посиланням на те, що стороною Договору є ТОВ «КУА «Брайтф`юче Ессет Менеджмент», яке при його укладенні діяло від власного імені, в інтересах та за рахунок коштів пайового фонду; дії Національного органу інтелектуальної власності є протиправними та порушують права позивача, позивач звернувся з цим позовом до суду.

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для: визнання протиправними дій УКРПАТЕНТУ щодо відмови в публікації в офіційному бюлетені «Промислова власність» та внесенні відомостей до Державного реєстру свідоцтв України на торговельні марки про передачу права власності на знаки для товарів і послуг за свідоцтвами України № 132176 від 10.12.2010 та № 132177 від 10.12.2010; зобов`язання відповідача опублікувати в офіційному бюлетені «Промислова власність» та внести до Державного реєстру свідоцтв України на торговельні марки відомості про передачу права власності на вказані знаки на торговельні марки.

В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник посилається на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про те, що оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме: щодо питання реєстрації майнових прав інтелектуальної власності за інститутами спільного інвестування, за договорами про передання таких прав на ім`я компаній, що здійснюють управління активами інституту спільного інвестування від свого імені в інтересах пайових фондів, які не є юридичними особами; скаржник зазначає, що необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо реалізації майнових прав інститутів спільного інвестування обумовлена юридичною колізією - розбіжністю норм спеціального законодавства, зокрема, положень Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», який регулює відносини, що виникають у зв`язку з набуттям і здійсненням прав на торговельні марки в Україні та Закону України «Про інститути спільного інвестування», який поширюється на суспільні відносини, що виникають у сфері спільного інвестування у зв`язку з утворенням та діяльністю суб`єктів спільного інвестування, з метою забезпечення гарантування права власності на цінні папери інститутів спільного інвестування та захисту прав учасників інститутів спільного інвестування. За доводами ДО «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій», невизначеним залишається питання застосування вказаних законів у судовій практиці, з огляду на наявність спорів в частині набуття та реєстрації майнових прав інтелектуальної власності інститутами спільного інвестування.

Відповідно до приписів пункту 3 частини третьої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Отже, по-перше, слід з`ясувати відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а по-друге, наявність/відсутність подібності правовідносин та наявність/відсутність неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Слід зазначити, що висновки Верховного Суду стосовно питання застосування норм матеріального права, про які зазначає скаржник у спорах предметом розгляду яких є визнання недійсними дій Національного органу інтелектуальної власності та спонукання органу до вчинення дій, відсутні.

Отже, з огляду на відсутність таких висновків, необхідно з`ясувати наявність або відсутність неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Верховний Суд виходить з того, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про інститути спільного інвестування» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) інститут спільного інвестування - це корпоративний або пайовий фонд; активи інституту спільного інвестування - це сформована за рахунок коштів спільного інвестування сукупність майна, корпоративних прав, майнових прав і вимог та інших активів, передбачених законами та нормативно-правовими актами Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі - Комісія); інвестиційний сертифікат - це цінний папір, емітентом якого є компанія з управління активами пайового інвестиційного фонду та який засвідчує право власності учасника пайового фонду на частку в пайовому фонді та право на отримання дивідендів (для закритого пайового фонду); Єдиний державний реєстр інститутів спільного інвестування - це сукупність записів про інститути спільного інвестування, які містять інформацію, визначену нормативно-правовими актами Комісії.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 41 названого Закону пайовий фонд - це сукупність активів, що належать учасникам такого фонду на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються нею окремо від результатів її господарської діяльності. Пайовий фонд не є юридичною особою і не може мати посадових осіб.

У силу приписів статті 42 Закону України «Про інститути спільного інвестування» пайовий фонд створюється компанією з управління активами. Емітентом інвестиційних сертифікатів пайового фонду є компанія з управління активами такого фонду. Пайовий фонд вважається створеним з дня внесення відомостей про нього до Реєстру.

Відповідно до частин другої та третьої статті 43 названого Закону (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), укладаючи договори за рахунок активів пайового фонду, компанія з управління активами діє від свого імені в інтересах пайового фонду з обов`язковим зазначенням у таких договорах реквізитів фонду. Активи пайового фонду, в тому числі нерухоме майно, цінні папери і депозити, реєструються в установленому порядку на ім`я компанії з управління активами з обов`язковим зазначенням реквізитів такого фонду.

У силу приписів статті 63 Закону України «Про інститути спільного інвестування» компанія з управління активами - це господарське товариство, створене відповідно до законодавства у формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю, яке провадить професійну діяльність з управління активами інституційних інвесторів на підставі ліцензії, що видається Комісією. Компанія з управління активами здійснює управління активами інституту спільного інвестування. У відносинах з третіми особами компанія з управління активами пайового фонду повинна діяти від власного імені, в інтересах учасників такого фонду та за його рахунок або в разі недостатності коштів фонду - за власний рахунок.

З правового аналізу вказаних норм законодавства Верховний Суд дійшов висновку, що пайовий фонд у спірних правовідносинах є об`єктом - сукупністю активів (а не суб`єктом права, як про це помилково вказує скаржник). Водночас суб`єктами прав у таких спірних правовідносинах є: компанія з управління активами (господарське товариство, створене відповідно до законодавства у формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю) та учасники пайового фонду (юридична або фізична особа, яка є власником інвестиційного сертифіката такого фонду в силу приписів статті 45 Закону України «Про інститути спільного інвестування»).

З огляду на викладене, правовий режим спільної часткової власності учасників пайового фонду хоча формально відповідатиме приписам статті 356 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), яка визначає суть права спільної часткової власності, проте у даному випадку норми статті 358 ЦК України, які визначають особливості здійснення права спільної часткової власності, до спірних правовідносин застосовуватись не будуть, зокрема, через врегулювання таких правовідносин спеціальними нормами Закону України «Про інститути спільного інвестування», які прямо передбачають, що діяльність з професійного управління активами пайового фонду виконує відповідна компанією з управління активами, а інвестори не впливають на її діяльність, а також з огляду на специфіку здійснення прав інтелектуальної власності, яке належить кільком особам.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Згідно з приписами статті 418 ЦК України право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об`єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом.

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об`єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

В силу приписів статті 428 ЦК України право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам спільно, може здійснюватися за договором між ними. У разі відсутності такого договору право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам, здійснюється спільно.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08.05.2019 в справі № 646/1750/17 (провадження № 61-17405св18) зазначено, що тлумачення статті 428 ЦК України свідчить, що в ній передбачено конструкцію спільності прав інтелектуальної власності. При цьому законодавець не пов`язує спільну належність прав інтелектуальної власності із правовим режимом спільної власності, оскільки вона є притаманною для речових відносин.

Згідно з частиною сьомою статті 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» власник свідоцтва може передавати будь-якій особі виключні майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку повністю або щодо частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг на підставі договору.

Водночас відповідно до статті 1 названого Закону термін «особа» вживається у ньому як фізична або юридична особа.

При цьому перелік майна, в яке компанія з управління активами як управитель має/не має права інвестувати кошти спільного інвестування з урахуванням складу і структури активів пайового інвестиційного фонду регламентовано, зокрема, Положенням «Про склад та структуру активів інституту спільного інвестування», яке затверджене рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 10.09.2013 № 1753 (з внесеними змінами та в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Положення), що визначає загальні вимоги щодо складу та структури активів інституту спільного інвестування (далі - ІСІ).

Так, абзац перший пункту 1 розділу II вказаного Положення (у наведеній редакції) передбачає, що активи ІСІ складаються з грошових коштів, у тому числі в іноземній валюті, на поточних та депозитних рахунках, відкритих у банківських установах, банківських металів, об`єктів нерухомості, цінних паперів, визначених Законом України «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки», цінних паперів іноземних держав та інших іноземних емітентів, корпоративних прав, виражених в інших, ніж цінні папери, формах, майнових прав і вимог, а також деривативних контрактів та інших активів, дозволених законодавством України, з урахуванням обмежень, установлених Законом безпосередньо для конкретних типів та видів інвестиційних фондів.

Водночас у чинному законодавстві (як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент судового розгляду справи), у тому числі, й у Положенні відсутні будь-які обмеження щодо можливості включення до складу активів пайових інвестиційних фондів майнових прав інтелектуальної власності на торгівельну марку (в активи відповідного інституту спільного інвестування).

Як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 12.02.2002 № 3-рп/2002 правова сутність статей 13 і 41 Конституції України полягає у проголошенні рівних можливостей володіння, користування і розпорядження власністю та гарантіях держави щодо забезпечення захисту цих прав (абзац тринадцятий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 12.02.2002 № 3-рп/2002); правовий статус суб`єктів права різних форм власності ґрунтується на єдиних конституційних принципах; разом з тим правовий статус кожного з них має особливості, що і характеризують того чи іншого суб`єкта права власності як такого; держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності як у тому, що є загальним для них, так і в його особливостях відповідно до законів, дія яких на них поширюється (абзац третій підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини рішення від 10.06.2003 № 11-рп/2003).

Закони, інші нормативно-правові акти, які визначають порядок реалізації встановлених Конституцією України та міжнародними договорами прав і свобод людини і громадянина, в тому числі порядок набуття права власності, не повинні звужувати, заперечувати чи в будь-який інший спосіб обмежувати ці права і свободи.

Суд зазначає, що в силу наведених законодавчих приписів власниками активів пайового інвестиційного фонду є його учасники. При цьому порядок реєстрації прав на об`єкти права власності (у тому числі, й об`єкти інтелектуальної власності) врегульований спеціальним Законом України «Про інститути спільного інвестування», статтею 43 якого унормовано, що укладаючи договори за рахунок активів пайового фонду, компанія з управління активами діє від свого імені в інтересах пайового фонду з обов`язковим зазначенням у таких договорах реквізитів фонду. Активи пайового фонду, в тому числі нерухоме майно, цінні папери і депозити, реєструються в установленому порядку на ім`я компанії з управління активами з обов`язковим зазначенням реквізитів такого фонду.

Державна реєстрація виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку на ім`я компанії з управління активами із зазначенням реквізитів фонду, в інтересах якого така компанія діє, не суперечить нормативно-правовим актам, якими врегульовано питання інститутів спільного інвестування.

Суд зазначає, що на момент звернення позивача до УКРПАТЕНТУ із заявою, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.10.2020 № 1267-р на виконання підпункту 1 пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 16.06.2020 № 703-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо створення національного органу інтелектуальної власності» було визначено, що УКРПАТЕНТ виконує функції Національного органу інтелектуальної власності.

В силу приписів статті 1 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» Національний орган інтелектуальної власності - це державна організація, що входить до державної системи правової охорони інтелектуальної власності, визначена на національному рівні Кабінетом Міністрів України як така, що здійснює повноваження у сфері інтелектуальної власності, визначені цим Законом, іншими законами у сфері інтелектуальної власності, актами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері інтелектуальної власності, та статутом, і має право представляти Україну в міжнародних та регіональних організаціях.

Критеріями перевірки законності оскаржуваного рішення УРПАТЕНТУ є конституційні положення про те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (формальний критерій), а складові принципу верховенства права дають суду підстави досліджувати зміст ухваленого рішення (сутнісний критерій) на предмет відповідності легітимній меті, недискримінації, пропорційності тощо.

Вказуючи на порушення принципу недискримінації стосовно позивача, останній, з посиланням на загальнодоступну інформацію з Державного реєстру свідоцтв України на торговельні марки, звертав увагу суду на те, що власниками свідоцтв на торговельні марки вказані, у тому числі, компанії з управління активами, що діють від свого імені, в інтересах та за рахунок пайових інвестиційних фондів (зокрема, за свідоцтвами України на торговельні марки № 201112, № 211559, № 310991 тощо).

Доказів на спростування наведеної інформації відповідачем суду не надано.

З огляду на викладене вище, суди попередніх інстанцій дійшли заснованого на законі висновку про неправомірну відмову УКРПАТЕНТУ у здійсненні публікації в офіційному бюлетені «Промислова власність» та у внесенні відомостей до Державного реєстру свідоцтв України на торговельні марки про передачу права власності на знаки для товарів і послуг за свідоцтвами України № 132176 від 10.12.2010 та № 132177 від 10.12.2010, а також про наявність підстав для зобов`язання відповідача як функціонального правонаступника УКРПАТЕНТУ вчинити дії із здійснення публікації та внесення відповідних відомостей до Державного реєстру свідоцтв України на торговельні марки.

Верховний Суд виходить з того, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник повинен обґрунтувати, в чому саме полягає неправильне застосування норми матеріального права чи порушення норми процесуального права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду (у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права та як саме ці норми права судами були застосовано неправильно).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц зазначила, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності, та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.

Отже, формування Верховним Судом висновку має стосуватися спірних конкретних правовідносин, ураховуючи положення чинного законодавства та встановлені судами під час розгляду справи обставини. При цьому формування правового висновку не може здійснюватися поза визначеними статтею 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

Враховуючи викладене вище, підстава касаційного оскарження - пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, наведена скаржником у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримала свого підтвердження.

Верховний Суд зазначає про те, що посилання відповідача на те, що останній не повинен відповідати за дії УКРПАТЕНТУ, оскільки не є його правонаступником як юридичної особи, а є його функціональним правонаступником, ґрунтується на неправильному розумінні відповідачем поняття «функціонального правонаступництва» та його наслідків.

Так, в силу приписів статті 52 ГПК України усі дії, вчинені в судовому процесі до вступу у справу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку правонаступник замінив. Зазначеним спростовується довід скаржника про те, що останній не може відповідати за дії УКПАТЕНТУ, які є предметом розгляду у цій справі, у той час як позивач безпосередньо до ДО «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» з відповідною заявою не звертався (у зв`язку з чим, на думку відповідача, предмет спору відсутній).

Що ж стосується посилання скаржника на те, що місцевим господарським судом не зазначено підстави для відмови в задоволенні його клопотання про закриття провадження у справі, то Суд зазначає таке.

Господарський процесуальний кодекс України покладає на суд обов`язок розглянути заявлені сторонами клопотання та з врахуванням кожного окремого випадку навести мотиви щодо їх задоволення чи відмови у їх задоволенні відповідно до норм чинного законодавства.

Водночас мотиви відмови у задоволенні відповідного клопотання наведені місцевим господарським судом (зокрема, й у рішенні від 31.05.2023 зі справи) з посиланням на необґрунтованість відповідного клопотання.

Суд зазначає, що міра та обсяг, якими суд обґрунтовує суд свої мотиви, залежить від характеру рішення і перебуває поза межами перевірки Верховним Судом, з огляду на приписи статей 300, 310 та частини другої статті 311 ГПК України.

Незгода скаржника з рішеннями суду про відмову в задоволенні його клопотання про закриття провадження у справі, - не свідчить про прийняття судом рішення з порушенням норм процесуального права та не є підставою для скасування судового рішення з наведених причин.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Верховний Суд зазначає, що під час розгляду цієї справи судами попередніх інстанцій встановлені та досліджені всі обставини справи та їм була надана правова оцінка, водночас переоцінка обставин не може бути предметом розгляду в касаційному порядку в силу приписів частини другої статті 300 ГПК України. Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.

Верховний Суд у прийнятті даної постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

Верховний Суд зазначає, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, наявність яких скаржником у цій справі аргументовано не доведено.

У справі «Трофимчук проти України» (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Суд бере до уваги доводи ТОВ «КУА «Брайтф`юче Ессет Менеджмент», викладені у відзиві на касаційну скаргу, у тій частині, в якій вони узгоджуються з наведеним у цій постанові та висловленими у ній міркуваннями.

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій норм права при ухваленні оскаржуваних судових рішень за результатами перегляду справи в касаційному порядку не знайшли свого підтвердження з мотивів, викладених у цій постанові.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про необхідність залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Судові витрати

Судовий збір, сплачений у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладається на скаржника, оскільки Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій - без змін.

Що ж стосується заяви позивача, яка міститься у відзиві на касаційну скаргу, про покладення на відповідача витрат на правничу допомогу, які понесені ТОВ «КУА «Брайтф`юче Ессет Менеджмент» в суді касаційної інстанції у розмірі 15 000,00 грн., то Суд зазначає таке.

Відповідно до пункту 12 частини третьої статті 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Частинами першою та другою статті 126 ГПК України унормовано, що витрати, пов`язані із правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу в суді касаційної інстанції позивачем надано Суду: договір від 28.09.2022 № 9-КУА про надання правової допомоги, який укладений позивачем з адвокатським об`єднанням «СДМ Парнери»; ордер від 12.02.2022 серії АІ № 1547224, виданий адвокатським об`єднанням «СДМ Парнери» на ім`я адвоката Петрушиної К.І., свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю; рахунок на оплату від 13.02.2024 № 5 на суму 15 000,00 грн. з ПДВ за надання правової допомоги за договором від 28.09.2022 № 9-КУА; акт надання послуг від 13.02.2024 № 5 на суму 15 000,00 грн. з ПДВ; платіжну інструкцію від 14.02.2024 на суму 15 000,00 грн. Згідно з квитанціями від 19.02.2024 № 606601 та № 606602 копії заяви позивача, яка викладена у відзиві на касаційну скаргу, та відповідних доказів доставлені до зареєстрованих Електронних кабінетів Користувачів ЄСІТС - учасників справи № 910/10373/22.

Виходячи зі змісту положень частин п`ятої та шостої статті 126 ГПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, що узгоджується з принципом змагальності сторін.

Таким чином, у розумінні положень частини п`ятої статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат зі складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Відповідач з відповідним клопотанням до Суду не звертався.

Згідно з частинами п`ятою-сьомою та дев`ятою статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат в частині такого перевищення, крім випадків, якщо сторона доведе, що не могла передбачити такі витрати на час подання попереднього (орієнтовного) розрахунку.

Якщо сума судових витрат, заявлених до відшкодування та підтверджених відповідними доказами, є неспівмірно нижчою від суми, заявленої в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат (крім судового збору) повністю або частково, крім випадків, якщо така сторона доведе поважні причини зменшення цієї суми.

У випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Велика Палата Верховного Суду у пунктах 119, 120 постанови від 16.11.2022 зі справи № 922/1964/21 вказала, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою-сьомою та дев`ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами п`ятою - сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

З огляду на викладене, у вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, а саме витрат позивача на правничу допомогу, Суд враховує різницю між поняттями сингулярне та функціональне правонаступництво, відшкодуванням збитків та відшкодуванням судових витрат, а також те, що з касаційною скаргою у цій справі звернувся відповідач, зважаючи на результат розгляду цієї касаційної скарги (відмову в її задоволенні) та понесення позивачем витрат на правничу допомогу саме у зв`язку з розглядом касаційної скарги відповідача у справі, ураховуючи критерії дійсності, необхідності, розумності розміру витрат та принцип справедливості, виходячи з конкретних обставин справи, Суд дійшов висновку про необхідність покладення на відповідача - ДО «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» судових витрат ТОВ «КУА «Брайтф`юче Ессет Менеджмент» на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн.

Керуючись статтями 129, 300, 308, 309, 315 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 31.05.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2023 у справі № 910/10373/22 - без змін.

2 Стягнути з державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Брайтф`юче Ессет Менеджмент» 5 000,00 грн. судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з касаційним розглядом справи № 910/10373/22.

3. Видачу відповідного наказу доручити господарському суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Т. Малашенкова