КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 березня 2024 року № 640/11870/21

Суддя Київського окружного адміністративного суду Лисенко В.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду державного майна України про визнання протиправними та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

в с т а н о в и в:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов позов ОСОБА_1 до Фонду державного майна України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії.

Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 зазначила, що звільнення із займаної посади головного спеціаліста Відділу внутрішнього контролю Фонду державного майна України на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» є незаконним, спірний наказ про звільнення є протиправним, оскільки відповідач порушив порядок звільнення, не виконав положення ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу», а саме не запропонував позивачу одночасно із попередженням про вивільнення, відповідної посади з урахуванням абз. 2 ч. 3 вказаної статті.

Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду. Звернув увагу, що у відповідача були наявні вакантні рівнозначні посади, що підтверджується долученим до матеріалів справи списком вакантних посад станом на 05.04.2021, проте, у той же час, відповідач оголосив конкурс на зайняття вакантних посад, серед яких були присутні рівнозначні посади, які позивачці запропоновані не були. Вважаючи вказані дії відповідача протиправними, позивач просить позовні вимоги задовольнити.

Відповідач проти задоволення позову заперечував, надіслав на адресу суду письмовий відзив, у якому зазначив, що 04.03.2021 позивачка отримала попередження про наступне вивільнення та їй запропоновано переведення на вакантну посаду спеціаліста Відділу внутрішнього контролю, яка відповідає її кваліфікації. Крім того роз`яснено, що у разі згоди на запропоновану посаду необхідно подати відповідну заяву, а у випадку відмови від переведення на запропоновану посаду по закінченню 30 календарних днів, з дня ознайомлення з цим попередженням, трудовий договір буде припинено на підставі п.1 ч.1. ст.87 Закону України "Про державну службу". Вказує, що положеннями ч.3 ст.87 Закону України "Про державну службу", у редакції, яка діяла на момент вручення попередження, передбачено право, а не обов`язок суб`єкта призначення або керівника державної служби запропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі при попередженні державного службовця про наступне звільнення на підставі п.1 ч.1 ст. 87 Закону України "Про державну службу". Також зазначає, що відповідно до роз`яснень НАДС, якщо процедура вивільнення розпочата і не завершена до набрання чинності Законом України від 23.02.2021 № 1285-ІХ «Про внесення змін до законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби», який набрав чинності 06.03.2021, процедура вивільнення завершується згідно законодавства, яке діяло на момент початку такої процедури. Просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій вона зазначила, що долучені відповідачем докази не вказують на законність його дій, а викладені у відзиві доводи не спростовують вимог позову.

Від відповідача надійшли письмові заперечення на відповідь на відзив, у яких просив відмовити у задоволенні позовних вимог позивача, оскільки звільнення позивача відбулось у відповідності до вимог чинного законодавства.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.04.2021 вказану позовну заяву прийнято до провадження та відкрито провадження у справі.

На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13 грудня 2022 року №2825-ІХ, дана справа отримана Київським окружним адміністративним судом за належністю.

20.04.2023 вказані матеріали адміністративного позову отримані Київським окружним адміністративним судом та протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, 20.04.2023 справа розподілена судді Лисенко В.І.

Ухвалою Київської окружного адміністративного суду від 26.04.2023 прийнято справу до провадження та постановлено здійснювати розгляд справи в порядку загального провадження та призначено підготовче засідання 31.05.2023.

Протокольною ухвалою суду від 31.05.2023 підготовче засідання закрито та призначено розгляд справи по суті на 06.06.2023.

Протокольною ухвалою суду від 02.08.2023 постановлено подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження.

Ухвалою суду від 15.02.2024 витребувано у відповідача довідку про середньоденну заробітну плату.

14.03.2024 до суду надійшли витребувані документи.

Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, оглянувши письмові докази, які були надані, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

ОСОБА_1 з 1999 року працювала у Фонді державного майна України, а з 01.02.2021 року обіймала посаду головного спеціаліста Відділу внутрішнього контролю Фонду державного майна України, що підтверджується копією трудової книжки.

04.03.2021 року позивача ознайомлено з Попередженням, яким повідомлено про те, що у зв`язку із скороченням посад державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису апарату Фонду без скорочення чисельності, відповідно до наказу Фонду державного майна України з кадрових питань (особового складу) від 03.03.2021 №200к "Про введення в дію структури та штатного розпису апарату Фонду державного майна України" та попереджено позивача про наступне скорочення посади, яку вона обіймала.

Згідно з новим штатним розписом апарату Фонду, введеним наказом Фонду від 03.03.2021 № 200к, чисельність Відділу внутрішнього контролю скоротилась з 6 штатних посад до 5, також скорочено 3 посади головних спеціалістів та введено 2 посади спеціаліста. Таким чином, у Відділі внутрішнього контролю залишилися вакантними посади начальника відділу та 2 посади спеціаліста.

Під час повідомлення позивача про наступне звільнення йому було запропоновано вакантну посаду спеціаліста Відділу внутрішнього контролю та повідомлено, що у разі відмови, від запропонованої посади позивача буде звільнено з державної служби на підставі ті. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу".

01.04.2021 позивач виявила незгоду з запропонованою посадою шляхом зазначення в Попередженні таких відомостей.

Як зазначає у позовній заяві позивач, таку незгоду вона виявила у зв`язку з тим, що їй достеменно було відомо про наявність вакантних рівнозначних посад апараті.

На підтвердження інших рівнозначних посад позивачем долучено Список вакантних посад станом на 05.04.2021, в якому чітко вбачається наявність рівнозначних вакантних посад у апараті ФДМ України.

Також, позивач вказує, що наявність вакантних посад підтверджується тим, що на сайті відповідача опубліковано інформацію про оголошення конкурсу на зайняття вакантних посад державної служби категорії "Б" та "В" апарату Фонду державного майна України на підставі Наказу Фонду державного майна України від 16.04.2021 р. № 405к, який також долучено до матеріалів справи.

05.04.2021 позивача було ознайомлено з наказом Фонду від 05.04.2021 № 341к «Про звільнення ОСОБА_1 », яким останню звільнено з посади головного спеціаліста Відділу внутрішнього контролю у зв`язку з відмовою від запропонованої посади.

Не погоджуючись зі спірним наказом про звільнення та вважаючи його протиправним позивач звернувся з даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 58 Конституції України передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до частин першої-третьої статті 5 Закону № 889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до частини першої статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється: 4) за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону) («за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87 цього Закону)» - у редакції, яка діяла на дату попередження та звільнення позивача).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII (із змінами, внесеними згідно із Законом № 117-IX) підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

На момент винесення попередження позивачу, абз. 1 ч. 3 ст. 87 Закону №889-VIII діяв в редакції Закону № 440-IX від 14.01.2020, відповідно до якої суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Відповідно до абзацу 1 частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII (в редакції Закону № 1285-IX від 23.02.2021) одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

Очевидно, що частина третя статті 87 Закону України «Про державну службу» у чинній редакції (відповідно до Закону №1285-ІХ) передбачає для позивача як державного службовця певні гарантії при звільненні з публічної служби у порівнянні з тим, як була викладена частина третя статті 87 Закону України «Про державну службу» у попередній редакції.

Повертаючись до фактичних обставин цієї справи, варто зауважити, що позивачка про наступне вивільнення з посади була повідомлена 04.03.2021. Звільнили ж позивачку з посади наказом від 05.04.2021.

Тож, має місце ситуація, за якої на момент повідомлення позивача про наступне вивільнення чинною була редакція частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу», яка передбачала право (а не обов`язок) роботодавця пропонувати працівникові іншу посаду, а на момент звільнення ОСОБА_1 редакція указаної статті зазнала змін, й встановила обов`язок для роботодавця пропонувати рівнозначну посаду, тобто включила в себе певну гарантію трудових прав працівника.

Після внесення Законом №1285-ІХ змін до частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» існування обставин, з якими законодавець пов`язує наявність підстав для звільнення державних службовців відповідно до пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті включає зобов`язання роботодавця (держави) в особі суб`єкта призначення або керівника державної служби щодо працевлаштування державних службовців, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють їх можливе вивільнення.

Тобто, суб`єкт призначення або керівник державної служби зобов`язаний не лише попередити державного службовця про наступне звільнення, а й одночасно з цим запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. Одночасно, враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Верховний Суд неодноразово, зокрема у постановах Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі №807/3588/14, від 27 травня 2020 року у справі №813/1715/16 та інших, наголошував, що обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.

Суд звертає увагу, що позивачці, перед тим, як видати оскаржуваний наказ про її звільнення, не пропонували рівнозначної посади державної служби або, як виняток, нижчої посади державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей в новоутвореному відділі державного органі, відповідно до абзацу другого частини третьої статті 87 Закону.

При цьому, позиція відповідача зводиться до того, що до спірних правовідносин не застосовується положення частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII в редакції Закону № 1285-ІХ з огляду на незворотність дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, закріплену в статті 58 Конституції України, а відтак у нього не було обов`язку пропонувати позивачці рівнозначну посаду.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Суд зауважує, що звільнення позивача мали місце вже під час дії частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, в редакції Закону № 1285-ІХ, тому суд погоджується з твердженнями позивача, що відповідач мав запропонувати позивачу рівнозначну або, як виняток, нижчу посаду державної служби, а також вжити заходів щодо встановлення переважного права позивача в залишенні на роботі, чого ним не зроблено.

Подібна правова позиція з зроблена Верховним Судом у постанові від 22 грудня 2022 року у справі №640/1678/21, від 11 травня 2023 року у справі № 380/9574/21.

Процедура переведення державних службовців передбачена статтею 41 Закону № 889-VIII, згідно з якою державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу:

1) на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби або суб`єкта призначення;

2) на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.

Державний службовець, призначений на посаду без конкурсу, не може бути переведений на вищу посаду державної служби без проведення конкурсу.

Переведення здійснюється лише за згодою державного службовця.

Переведення не повинно бути прихованим покаранням.

Визначення рівнозначної посади міститься у пункті 6 частини першої статті 2 Закону № 889-VIII та означає посаду державної служби, що належить до однієї підкатегорії посад державної служби з урахуванням рівнів державних органів. Визначення підкатегорій посад державної служби та прирівняння посад державної служби проводиться Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2017 року № 15 затверджено перелік посад державної служби, що прирівнюється до відповідних категорій.

Посада позивачки належить до категорії посад державної служби В підкатегорії В1.

У позивачки наявна повна вища юридична освіта.

У попередженні про звільнення у зв`язку із скороченням посади державної служби від 04.03.2021 позивачці, враховуючи наявну кваліфікацію, запропоновано переведення на посаду спеціаліста.

Зазначена посада відноситься до категорії посад державної служби В підкатегорії В3, тобто не є рівнозначною посадою та є нижчою від посади, яку позивачка займала до переведення та з іншим посадовим окладом.

Отже, відповідачем не в повній мірі виконано вимоги статті 87 Закону України «Про державну службу» та не запропоновано позивачці рівнозначні посади державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.

Статтею 42 КЗпП України передбачено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається:

1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців;

2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком;

3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації;

4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва;

5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту";

6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій;

7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання;

8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України;

9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.

10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Відповідно до роз`яснення Верховного Суду України (п.19 постанови Пленуму від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів») при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, зокрема, щодо рівнозначності посади, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Даний висновок кореспондується також із висновками Національного агентства України з питань державної служби, викладеними у роз`ясненні від 22.07.2016 року № 13-р/з «Щодо переведення на нижчу посаду».

Оскільки, обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини 3 статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Така ж думка висловлена у постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі №813/5500/14, адміністративне провадження К/9901/15302/18, від 18 жовтня 2017 року №6-1723цс17.

На переконання суду відповідачем не було виконано усі приписи чинного законодавства, оскільки позивачці пропонувались не всі наявні рівнозначні посади.

Водночас позивачці запропоновано перейти на посаду спеціаліста Відділу внутрішнього контролю, яка віднесена до посад державної служби категорії «В» підкатегорії В3, яка відноситься до іншої групи оплати праці та схеми посадових окладів державних службовців передбаченої статтею 51 Закону № 889-VIII та є нижчою посадою.

Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що законодавством регламентовано чітку та послідовну процедуру вивільнення працівників у разі скорочення штату, яка передбачає:

1) повідомлення працівників не пізніше, ніж за два місяці;

2) запропонування працівнику всіх наявних вакантних посад (що були наявними на момент попередження працівника про звільнення та з`явилися протягом періоду з дня попередження до дня звільнення, а також існували безпосередньо станом на день звільнення), які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації;

3) перевірку наявності у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці, тобто здійснення їх порівняльного аналізу за такими критеріями.

При цьому, визначальним критерієм для встановлення наявності переважного права на залишення на роботі працівникам при скороченні чисельності штату у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці є саме рівень його кваліфікації та продуктивність праці, а сімейний стан, стаж роботи та інші обставини, що надають право для залишення на роботі, враховуються лише у тому разі, коли працівники мають однакову кваліфікацію і продуктивність праці.

Разом з тим, під кваліфікацією розуміється здатність працівника виконувати завдання та обов`язки відповідної роботи.

Доказами більш високої кваліфікації можуть бути відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), підвищення кваліфікації, навчання без відриву від виробництва, винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, тимчасове виконання обов`язків більш кваліфікованих працівників, досвід трудової діяльності.

У свою чергу, про продуктивність праці, як узагальнюючий показник її результативності, може свідчити збільшення обсягу виконуваної роботи, її якості, суміщення професій тощо. Однією з істотних ознак більш високої продуктивності праці є дисциплінованість працівника.

Таким чином, для порівняння кваліфікації та продуктивності праці працівників повинні досліджуватись документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів, про підвищення кваліфікації, про навчання без відриву від виробництва, про винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, про тимчасове виконання обов`язків більш кваліфікованих працівників, про досвід трудової діяльності, про виконання норм виробітку (продуктивність праці), про розширення зони обслуговування, про збільшення обсягу виконуваної роботи, про суміщення професій тощо.

Продуктивність праці і кваліфікація працівника підлягають оцінюванню окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій статті 42 КЗпП.

Водночас, для виявлення працівників, які підлягають у першу чергу залишенню на роботі при скороченні штатів, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом складання відповідної довідки у довільній формі з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі.

Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 31.01.2018 року у справі №824/3229/14-а, від 11.07.2018 року у справі № 816/1232/17.

Отже, лише виконання роботодавцем всіх у сукупності вищезазначених гарантій реалізації працівником права на працю при скороченні штатів є підставою для переведення на нижчу посаду чи правомірного звільнення.

При цьому, матеріалами справи підтверджується, а сторонами не спростовується, наявність вільних вакансій на 05.04.2021, які не було запропоновано позивачці. Крім того, відповідачем не було надано жодних пояснень щодо переведення саме позивачки на нижчу посаду, або будь - якого аналізу чи порівняння позивача поряд з іншими працівниками.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, висловленої у постанові від 01.04.2015 року у справі №6-40цс15, власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Вказана позиція також підтримана в постанові Верховного Суду у справі №816/1232/17 від 11.07.2018 року.

Наведене свідчить про переведення позивачки на посаду спеціаліста Відділу внутрішнього контролю ФДМ України в порушення статті 41 Закону № 889-VIII.

А відтак, наказ Фонду державного майна України від 05.04.2021 № 341к «Про звільнення ОСОБА_1 », яким останню звільнено з посади головного спеціаліста Відділу внутрішнього контролю у зв`язку з відмовою від запропонованої посади, є протиправним та таким що підлягає скасуванню.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При цьому, закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Отже, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено, а відтак позивач підлягає поновленню на посаді головного спеціаліста Відділу внутрішнього контролю Фонду державного майна України.

Щодо позовних вимог позивача про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи із виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Згідно з п. 4 вказаного порядку при обчисленні середньої заробітної плати за два останні місяці не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов`язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження, тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.

Вимушений прогул у зв`язку з незаконним звільненням позивачки рахується судом з 06.04.2021 (наступний день за днем звільнення) по 14.03.2024 (день ухвалення судом цього рішення).

Згідно з довідкою ФДМ України від 20.02.2024 середньоденна заробітна плата складала 1 018,35 грн., середньомісячна заробітна плата

Кількість днів вимушеного прогулу: 2021 рік - 184 робочих дні, 2022 рік - 257 робочих днів, 2023 рік - 260 робочих днів, 2024 рік - 54 робочих днів, що разом становить 755 днів.

Таким чином, сума вимушеного прогулу позивача складає 768 854,25 грн. (755 робочих днів х 1 018,35 грн. середньоденного заробітку).

Згідно з ст. 256 КАС України, негайно виконуються постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби та присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць.

Отже, суд дійшов висновку задовольнити позов в цій частині позовних вимог та стягнути з ФДМ України на користь позивача 21595,34 грн. стягнення за один місяць за час вимушеного прогулу.

Одночасно суд зважає на положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу. Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У сукупності викладеного, суд дійшов висновку, що відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не обґрунтував обставин, на яких ґрунтуються його заперечення, а позивач довів ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Підсумовуючи викладене суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивачка звільнена від сплати судового збору, а тому підстави для вирішення питання про розподіл судових витрат наразі у суду відсутні.

Щодо відшкодування витрат на послуги адвоката в сумі 5000,00 грн, суд зазначає наступне.

Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Частиною третьою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, серед іншого, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з положенням частини першої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Як вбачається з пункту першого частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

З наведеної норми вбачається, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.

Отже, розподілу підлягає навіть кредиторська заборгованість позивача зі сплати витрат на професійну правничу допомогу, надання якої підтверджується відповідними доказами.

Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 85211544) та постанові від 20.12.2019 у справі № 903/125/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 86504028).

Відповідно до положень частини четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з частиною п`ятою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною шостою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з частиною сьомою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З аналізу наведених положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний з позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 12.09.2018 у справі № 810/4749/15 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 76397938).

При цьому з імперативних положень частини шостої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що зменшити розмір витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність суд може виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про це.

Отже, за відсутності такого клопотання суд не може надавати оцінку співмірності витрат на правничу допомогу за власною ініціативою, а лише перевіряє, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі Баришевський проти України, від 10 грудня 2009 року у справі Гімайдуліна і інших проти України, від 12 жовтня 2006 року у справі Двойних проти України, від 30 березня 2004 року у справі Меріт проти України, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Крім того, у справі East/West Alliance Limited проти України Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі Ботацці проти Італії, заява № 34884/97, п. 30).

У пункті 269 рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Отже, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. Водночас, надання такої оцінки можливо, виходячи з аналізу частини шостої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про зменшення розміру витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність.

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п`ятій статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 19.12.2019 у справі № 520/1849/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 86504176).

Згідно з пунктом четвертим частини першої статті 1 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність від 05.07.2012 № 5076-VI (далі - Закон № 5076) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076).

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076).

Статтею 19 Закону № 5076 визначено, зокрема, такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Відповідно до статті 30 Закону № 5076 гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Судом встановлено, що 12.04.2021 між Адвокатом Артеменко Оленою Іванівною (далі - Адвокат) та Асіловою М.С. (далі - Клієнт) було укладено договір про надання правничої допомоги №12042021 (далі - Договір), за умовами якого адвокат взяв на себе зобов`язання надавати Клієнту правову допомогу, зокрема, в адміністративних справах, а Клієнт зобов`язується оплатити вартість наданих послуг на умовах, передбачених даним Договором.

Відповідно до пункту 3.1 Договору розмір оплати праці Адвоката при наданні правової допомоги, а також умови і порядок розрахунків послуг наданих Виконавцем за даним Договором, визначається за домовленістю Сторін, в додатках до цього Договору, та може здійснюватися також у вигляді передоплати або авансу.

У Додатку №1 до договору №12042021 від 12.04.2021 про надання правничої допомоги сторони погодили вартість надання правової допомоги та порядок оплати.

Відповідно до акту №1 від 30.06.2021 приймання-передачі виконаних робіт до договору №12042021 від 12.04.2021 за квітень-червень 2021 року позивачці були надані наступі послуги: складання інформаційного запиту від 12.01.2021 - 600 грн (1 год. х 500 грн); складання позовної заяви - 2800 грн (2 год. х 1400 грн); візит до суду (20.05.2021) - 300 грн (1 год. х 300 грн); складання відповіді на відзив - 1400 грн (1 год. х 1400 грн).

До матеріалів справи також додано квитанцію №1104412384459403 від 14.04.2021 про сплату витрат на правову допомогу у розмірі 5000 грн.

Відповідач не погоджуючись з розміром суми витрат на правову допомогу надіслав свої заперечення, у яких не навів жодних мотивувань та доказів не співмірності вказаної суми зі складністю цієї справи.

Оцінюючи подані документи, якими представник позивача обґрунтовує фактичне понесення витрат на професійну правничу допомогу, складність справи, обсяг доказів, суд приходить до висновку, що сума зазначена в договорі та акті наданих послуг є співмірною із часом, який може бути витрачено адвокатом на виконання відповідних послуг.

Відтак, на користь позивача слід присудити судові витрати по сплаті витрат правничу допомогу у загальному розмірі 5000,00 грн за рахунок відповідача.

Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ Фонду державного майна України від 05.04.2021 № 341к «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста Відділу внутрішнього контролю Фонду державного майна України з 06.04.2021.

Стягнути з Фонду державного майна України (ЄДРПОУ 00032945, місцезнаходження: 01133, м. Київ, вул. Генерала Алмазова, 18/9) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 06.04.2021 по 13.03.2024 у розмірі 768 854,25 грн. (сімсот шістдесят вісім тисяч вісімсот п`ятдесят чотири грн. 25коп.) з відрахуванням обов`язкових податків та зборів.

Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста Відділу внутрішнього контролю Фонду державного майна України з 06.04.2021.

Допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Фонду державного майна України на користь ОСОБА_1 суми середнього середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 21595,34 грн. (двадцять одна тисяча п`ятсот дев`яносто п`ять грн. 34 коп.) з відрахуванням обов`язкових податків та зборів.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Фонду державного майна України (ЄДРПОУ 00032945, місцезнаходження: 01133, м. Київ, вул. Генерала Алмазова, 18/9) витрати на правову допомогу у сумі 5000 грн (п`ять тисяч ).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Лисенко В.І.