ОКРЕМА ДУМКА

09 лютого 2024 року

м. Київ

cправа № 905/20/23

суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Вронської Г. О., Дроботової Т. Б., Чумака Ю. Я. щодо ухвали об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.02.2024 про прийняття до розгляду справи № 905/20/23 об`єднаною палатою Касаційного господарського суду.

Повністю не погоджуємося з ухвалою об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.02.2024 у справі № 905/20/23 та з мотивами, наведеними в ній, та, керуючись частиною 3 статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), викладаємо окрему думку, суть якої полягає в такому.

Короткий зміст позовних вимог

1. Керівник Покровської окружної прокуратури звернувся до суду з позовом, в якому просив:

- визнати недійсним договір від 26.04.2021 № 106-1/2021-ПР на виконання сільськогосподарських робіт, укладений між Державним підприємством "Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу" (далі - ДП "Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу") та Товариством з обмеженою відповідальністю "Агропрод-Донбас" (далі - ТОВ "Агропрод-Донбас");

- зобов`язати ТОВ "Агропрод-Донбас" звільнити земельну ділянку площею 454,50 га, яка є частиною земельної ділянки, кадастровий номер 1423381500:08:000:0409, яка розташована за адресою: Донецька область, Покровський район, м. Курахове, яку ТОВ "Агропрод-Донбас" займає на підставі договору від 26.04.2021 № 106-1/2021-ПР на виконання сільськогосподарських робіт;

- визнати недійсним договір від 26.04.2021 № 107-1/2021-Ф на поставку зерна майбутнього врожаю, укладений між ДП "Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу" та Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю "Жовтневе" (далі - СТОВ "Жовтневе").

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорювані договори є удаваними правочинами та містять ознаки договору оренди, що суперечить вимогам цивільного та земельного законодавства, та відповідно до положень статей 203, 215, 235 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є підставою для визнання їх недійсними.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

3. Рішенням Господарського суду Донецької області від 07.07.2023, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 04.10.2023, у задоволенні позову відмовлено.

4. Господарські суди попередніх інстанцій, проаналізувавши умови оспорюваних договорів, дійшли висновку, що оспорювані правочини разом за своєю правовою природою не є прихованим договором оренди землі, а тому немає підстав для застосовування законодавчих положень, передбачених для договору оренди землі, що врегульовано, зокрема, положеннями Земельного кодексу України (далі - ЗК України), Закону України "Про оренду землі", а також правил, передбачених для договору оренди державного нерухомого майна.

Короткий зміст касаційної скарги

5. Не погоджуючись із рішенням і постановою, прокурор звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Мотиви касаційної скарги

6. На обґрунтування своїх вимог скаржник із посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) вказує на неврахування судами правових позицій Верховного Суду, наведених ним у касаційній скарзі.

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

7. ДП "Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу" у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення та закрити касаційне провадження.

8. ТОВ "Агропрод-Донбас" у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін.

Мотиви для передачі справи на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду

Ухвала Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд об`єднаної палати від 10.01.2024 мотивована необхідністю відступити від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі судової колегії палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 29.09.2022 у справі №918/351/21(918/672/21), пункти 74, 76, щодо того, що положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права надання земельної ділянки в тимчасове користування.

Мотиви висловлення незгоди з ухвалою про прийняття до розгляду справи № 905/20/23 об`єднаною палатою Касаційного господарського суду

Насамперед необхідно зазначити, що за весь час роботи об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - об`єднана палата) остання не розробила чітких критеріїв для повернення справ, переданих колегією суддів на розгляд об`єднаної палати. Хоча за цей час було повернуто з різних підстав близько 18 справ, тим не менш у цих ухвалах знову ж таки не було зазначено чітких критеріїв для прийняття або повернення справ об`єднаною палатою.

Передусім вважаємо, що задля правової визначеності об`єднаній палаті необхідно сформулювати критерії, за якими справи, передані на розгляд об`єднаної палати, можуть бути прийняті нею до свого розгляду або підлягають поверненню відповідній колегії суддів Касаційного господарського суду

9. Процесуальне законодавство, а саме частина друга статті 302 ГПК України визначає такі підстави для передання справ на розгляд об`єднаної палати, зокрема коли суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Частина четверта статті 303 ГПК України встановлює, що в ухвалі про передачу справи на розгляд палати суд викладає мотиви необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

10. Принагідно можна покликатися на практику об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, зокрема на висновки, зроблені в ухвалі від 09.12.2019 у справі 756/2765/15-ц щодо тлумачення норми процесуального права (йдеться про статтю 403 Цивільного процесуального кодексу України, яка є аналогічною за змістом зі статтею 302 ГПК України). В цій ухвалі об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду доходить висновку, що на розгляд об`єднаної палати може бути передано справу, якщо в аналогічній (подібній) справі викладено інший правовий висновок щодо застосування норми права. Подібність правовідносин в іншій (аналогічній) справі визначається їхніми елементами: суб`єктами, об`єктами та змістом (правами та обов`язками суб`єктів правовідносин).

11. Звідси можна дійти висновку, що невідповідність переданої на розгляд об`єднаної палати справи визначеним вище критеріям може мати наслідком її повернення об`єднаною палатою справи відповідній колегії суддів.

12. Насамперед процесуальне законодавство передбачає передання на розгляд об`єднаної палати саме справи, а не касаційної скарги, заяви чи клопотання учасників справи. Тобто розгляд об`єднаної палати колегія суддів повинна передавати справу після відкриття касаційного провадження у цій справі.

13. З огляду на положення статей 302, 303 ГПК України визначальними обставинами щодо передання справи на розгляд об`єднаної палати є, по-перше, саме наявність висновку щодо застосування норми права в постанові (постановах) Верховного Суду в подібних правовідносинах, а також те, що такий висновок зроблений колегією суддів з іншої палати цього суду або іншою палатою цього суду чи самою об`єднаною палатою. По-друге, в ухвалі про передачу справи має бути наведене обґрунтування колегією суддів, яка передає справу на об`єднану палату, про необхідність відступу від висновку щодо застосування норми права в іншій справі.

14. Таким чином, з метою правової визначеності об`єднаній палаті необхідно надати відповідь на деякі проблемні питання, пов`язані з такими випадками.

15. Чи повинна об`єднана палата приймати/повертати колегії суддів справу, якщо в постанові (постановах), від яких колегія суддів обґрунтовано пропонує відступити, відсутній висновок щодо застосування норми права? Відповідь є очевидною - об`єднана палата не має підстав приймати такі справи до розгляду та повинна повертати їх відповідній колегії суддів.

16. Тобто можна виснувати, що в усіх випадках на стадії прийняття об`єднана палата повинна перевіряти наявність в постанові (постановах), від якої колегія суддів пропонує відступити, висновків щодо застосування норми права. Як наслідок, у цьому контексті виникає питання щодо визначення такого поняття, як висновок щодо застосування норми права. ГПК України та інші процесуальні кодекси не містять такого визначення.

17. Правова доктрина щодо цього питання містить деякі визначення. Одне з них, наприклад, зводиться до того, що прийняття Верховним Судом висновків щодо застосування норми права можна пов`язувати з визначенням судами шляхів застосування норми права до конкретних правовідносин із урахуванням їх індивідуальних особливостей, що наповнює первинне застосовне правило поведінки новим змістом насамперед як наслідок вирішення складних питань права, зокрема, з об`єктивізацією ціннісних засад правового регулювання, усуненням законодавчих прогалин чи колізій тощо, що виходить за межі застосування норми права в її буквальних формулюваннях. Результати судового правозастосування визнаються органічним продовженням нормативно-правових актів із їх переважно абстрактними формулюваннями прав та обов`язків учасників правовідносин та закріпленими ними загальними правовими орієнтирами.

18. З урахуванням доктринального тлумачення поняття «висновок щодо застосування норми права» можна виснувати, що об`єднана палата має повноваження щодо перевірки того, чи наявний взагалі в постанові (постановах), на які посилається колегія суддів, що передає справу, висновок щодо застосування норми права, тоді як аналіз того, чи є висновок саме висновком щодо застосування норми права, можна визначити за такими критеріями:

1) висновок щодо застосування норми права повинен містити посилання на конкретну норму матеріального або процесуального права;

2) такий висновок повинен не буквально повторювати норму права, а розширювати її зміст, тлумачити або усувати законодавчу прогалину;

3) висновок повинен бути абстрактним та універсальним, тобто застосовним до інших випадків у подібних правовідносинах;

4) висновок щодо застосування норми права необхідно відрізняти від правової оцінки суду.

19. Наступне питання, яке повинна вирішувати об`єднана палата при прийнятті справи, полягає в тому чи зроблений такий висновок у подібних правовідносинах. Питання подібності правовідносин неодноразово досліджувалося Верховним Судом і можна послатися на відповідні правові позиції.

20. У пункті 39 постанови від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критерієм відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

21. Процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Самі по собі предмет позову та сторони справи можуть не допомогти встановити подібність правовідносин за жодним із критеріїв. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказати на зміст і об`єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (наприклад, коли позивач або відповідач неналежний). Тому порівняння сторін справи не обов`язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб`єктами спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладений у пунктах 96, 97, 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

22. У той же час справедливо буде зазначити, що судова практика свідчить про те, що позиції суддів як Верховного Суду, так і інших інстанцій, нажаль, часто по-різному розуміють і застосовують положення щодо подібності правовідносин. Доказами чого, в тому числі, є і згадані вище висловлені Великою Палатою висновки щодо тлумачення подібності правовідносин. Тобто у визначенні подібності правовідносин на стадії прийняття справи на розгляд об`єднаної палати встановити подібність чи неподібність правовідносин буде досить складно і це доволі суб`єктивний процес. Вочевидь подібність чи неподібність повинна встановлюватися під час більш ґрунтовного розгляду справи по суті з урахуванням всіх обставин справи, вивчення справи суддями об`єднаної палати, заслуховуванні у визначених випадках доводів представників учасників справи. Хоча, з іншого боку, очевидні випадки неподібності обставин можуть бути підставою для неприйняття справи до розгляду об`єднаною палатою.

23. Нарешті колегія суддів, яка передає справу на розгляд об`єднаної палати, повинна обґрунтувати свою позицію щодо необхідності відступу від висновку про застосування норми права в іншій постанові (постановах).

24. Очевидним є те, що в більшості справ визначити обґрунтованість чи необґрунтованість підстав для відступу на стадії прийняття справи об`єднаною палатою є досить складно і такий висновок може бути зроблений судом лише після прийняття справи до розгляду, вивчення всіх обставин справи, заслуховування думки сторін. Саме обґрунтування відступу може бути висловлене у відповідній касаційній скарзі, заяві, клопотанні учасника справи, з яким погоджується колегія суддів, або безпосередньо сформульовані колегією суддів в ухвалі про передачу справи на розгляд об`єднаної палати.

25. Тобто ініціатива щодо необхідності відступу може виходити як безпосередньо від учасників справи, так і від самої колегії суддів. Натомість об`єднана палата не повинна повертати справу колегії суддів у зв`язку з неналежним обґрунтуванням необхідності відступу, оскільки на стадії прийняття справи об`єднаною палатою дослідження підстав обґрунтованості чи необґрунтованості відступу не є очевидним.

26. В той же час необґрунтованими для прийняття справи до розгляду об`єднаною палатою необхідно вважати доводи колегії суддів, що передає справу, про наявність різної практики Касаційного господарського суду, але без обґрунтування щодо необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права. Колегія суддів, яка передає справу на розгляд об`єднаної палати, має не лише констатувати різні правові підходи щодо вирішення подібних справ, а також навести вагомі аргументи щодо необхідності відступлення від якогось із висновків на користь іншого.

27. Нарешті ще одним важливим питанням є обґрунтування колегією суддів необхідності уточнення відповідних висновків щодо застосування норми права, а не відступлення від таких висновків. Хоча положення статті 302 ГПК України не містить такої підстави для передачі справи на розгляд об`єднаної палати, як уточнення висновку щодо застосування норми права, але можна погодитися з усталеною практикою Верховного суду, щодо того що підставами для передання справи може бути аргументація колегії суддів щодо відступлення від висновку щодо застосування норми права шляхом його уточнення.

28. Також виникає ще одне питання - чи може об`єднана палата приймати до розгляду справи, передані колегією суддів із метою відступу від висновку щодо застосування норми, якщо вже є правова позиція Великої Палати чи, наприклад, правові позиції інших касаційних судів. Очевидним є те, що в таких випадках, незалежно від того, чи на це посилається сама колегія при передачі, чи це буде з`ясовано об`єднаною палатою на етапі прийняття, така справа підлягає поверненню відповідній колегії суддів, оскільки в таких випадках процесуальне законодавство встановлює необхідність передання такої справи саме на розгляд Великої Палати Верховного Суду. При тому, що Велика Палата Верховного Суду вже сформувала свою практику щодо визначення критеріїв прийняття/повернення справ, переданих на її розгляд, і обґрунтування колегії суддів повинно відповідати цій практиці.

З огляду на наведене, підсумовуючи аналіз критеріїв щодо прийняття/повернення справ, переданих на розгляд об`єднаної палати, можна дійти таких висновків:

1) на розгляд об`єднаної палати може бути передано справу після відкриття касаційного провадження колегією суддів, а касаційні скарги, заяви і клопотання на розгляд об`єднаної палати не передаються;

2) колегія суддів може самостійно прийняти рішення про передання справи на розгляд об`єднаної палати або погодитися з відповідним клопотанням, або підставами касаційного оскарження, зазначеними в касаційній скарзі (пункт другий частини 2 статті 287 ГПК України);

3) для відступу або уточнення правової позиції колегія суддів повинна посилатися на постанову (постанови) Касаційного господарського суду:

а) в якій викладено висновок щодо застосування норми права з посиланням на конкретну норму (норми) матеріального або процесуального права;

б) відповідний висновок має бути зроблено в іншій справі в подібних правовідносинах, хоча подібність чи неподібність правовідносин не має бути визначальною підставою для неприйняття справи об`єднаною палатою;

в) висновок повинен бути зроблений в постанові (постановах) колегій суддів з інших палат, іншою палатою Касаційного господарського суду або самою об`єднаною палатою.

4) колегія суддів має аргументувати підстави відступлення від висновку або необхідність відступлення шляхом уточнення попереднього висновку;

5) підлягає поверненню відповідній колегії суддів справа, якщо колегія фактично просить відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду або іншого касаційного суду у складі Верховного Суду.

Застосовуючи викладені вище критерії до цієї справи, можна стверджувати про помилковість висновку об`єднаної палати щодо прийняття цієї справи на розгляд об`єднаної палати з огляду на таке.

29. Так, колегія суддів в ухвалі від 10.01.2024 про передачу справи на розгляд об`єднаної палати дійшла висновку щодо необхідності відступу від висновку, зробленого в постанові колегії суддів з іншої палати касаційного господарського суду.

30. В постанові від 29.09.2022 у справі № 918/351/21 (918/672/21) Верховний Суд зазначив, що постійний користувач (замовник за договором про виконання робіт і продавець за договором контрактації з цією самою особою - Відповідачем-2 незалежно від інших положень договору отримує від Відповідача-2 грошові кошти в розмірі фіксованої суми 700 000 грн. За змістом пункту 2.5 Договору контрактації зазначені грошові кошти не є оплатою переданої Відповідачу-2 сільськогосподарської продукції, як це передбачено статтею 713 ЦК України. Зважаючи на те, що внаслідок укладення Договору контрактації в сукупності з Договором підряду Відповідач-2 фактично отримав від Боржника право обробітку земельних ділянок у відповідний період із отриманням у власність вирощеного на них врожаю, Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що зазначена сума грошових коштів за своєю суттю є винагородою за використання земельних ділянок для вказаної діяльності (орендною платою).

31. Ухвала від 10.01.2024 мотивована необхідністю відступити від висновків, викладених у пунктах 74, 76 постанові Верховного Суду у складі судової колегії палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 29.09.2022 у справі № 918/351/21 (918/672/21), згідно з якими положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права надання земельної ділянки в тимчасове користування.

32. Пункти 74- 76 постанови Верховного Суду від 29.09.2022 у справі № 918/351/21 (918/672/21), в яких, на думку колегії суддів, міститься висновок щодо застосування норми права:

"74. Однак положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, в тому числі шляхом надання її в оплатне користування (оренду), оскільки цим правом наділений саме відповідний орган, уповноважений державою на здійснення таких функцій. Схожого за змістом висновку дійшов Верховний Суд, зокрема, у постановах від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20, від 03.11.2021 у справі № 918/1226/20 та інших, на які посилається прокурор у касаційній скарзі.

75. Конституційний Суд України в пункті 5.6 рішення від 22.09.2005 № 5-рп/2005 у справі № 1-17/2005 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України (справа про постійне користування земельними ділянками) також наголосив, що суб`єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб`єктивного права власності на землю та суб`єктивного права оренди. Зокрема, власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені.

76. Отже, оскільки Боржник як постійний користувач Земельних ділянок не наділений правом передавати їх іншим особам, зокрема в оплатне користування (оренду), укладення спірних у справі договорів, які в сукупності складають удаваний договір оренди Земельних ділянок, суперечить наведеним вимогам земельного законодавства, що є достатньою правовою підставою для визнання їх недійсними".

34. Надалі в ухвалі від 10.01.2024 у справі № 905/20/23 щодо передачі справи на розгляд об`єднаної палати колегія суддів наводить такі обґрунтування:

Прокурор, оскаржуючи судові рішення, вважає, що під виглядом виконання сільськогосподарських послуг фактично виконавець обробляє земельну ділянку, яка належить державі, практично залишаючи у розпорядженні вирощений врожай, що, у свою чергу, є прихованою орендою землі.

Скаржник, посилаючись, зокрема, на постанову Касаційного господарського суду від 29.09.2022 у справі № 918/351/21 (918/672/21), звертає увагу, що положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, у тому числі шляхом надання її в оплатне користування (оренду), оскільки цим правом наділений саме відповідний орган, уповноважений державою на здійснення таких функцій.

Колегія суддів вважає, що зазначений вище підхід, за якого постійний землекористувач не вправі надавати земельну ділянку в користування (оренду), призводить до нерозумних результатів, зокрема до того, що земля не використовується ефективно.

Відповідно до частини 2 статті 92 ЗК України права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:

а) органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;

б) громадські організації осіб з інвалідністю України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації;

в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності;

г) публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», та акціонерне товариство, утворене відповідно до Закону України "Про акціонерне товариство «Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом»;

ґ) заклади освіти незалежно від форми власності;

д) співвласники багатоквартирного будинку для обслуговування такого будинку та забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку;

е) оператор газотранспортної системи, оператор газосховища та оператор системи передачі;

є) господарські товариства в оборонно-промисловому комплексі, визначені частиною першою статті 1 Закону України "Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності";

ж) акціонерне товариство «Національна суспільна телерадіокомпанія України», утворене відповідно до Закону України «Про суспільні медіа України».

Колегія суддів звернула увагу на те, що до цього переліку входять, зокрема, недержавні суб`єкти (громадські організації осіб з інвалідністю України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації; релігійні організації; приватні заклади освіти; співвласники багатоквартирного будинку). Крім того, існують недержавні юридичні особи, не наведені в цьому переліку (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю), яким земельні ділянки належать на праві постійного користування внаслідок універсального правонаступництва. Більше того, державні та комунальні підприємства є самостійними суб`єктами права і мають власні права та інтереси.

Всі ці суб`єкти права постійного користування не зацікавлені в переданні належних їм земельних ділянок у користування іншим особам власниками земельних ділянок (державою чи територіальними громадами), оскільки в такому разі суб`єкти права постійного користування не отримують для себе вигоди від такого передання. Уявлення про те, що суб`єкти права постійного користування не вправі самостійно передати належні їм земельні ділянки в користування іншим особам призводить або до неефективного використання землі, або до пошуку шляхів приховання передання землі в користування, зокрема через укладення удаваних договорів.

Водночас колегія суддів вважає, що таке уявлення не відповідає закону.

Статтями 92, 95, 96 ЗК України не передбачено права постійного землекористувача передавати земельну ділянку у вторинне користування, але і не встановлено відповідної заборони. Тому зазначені норми підлягають належному тлумаченню.

Відповідно до частини 5 статті 116 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом. Отже, якщо земельна ділянка належить особі на праві постійного користування, то держава чи територіальна громада (в особі відповідних органів) не вправі надавати земельну ділянку в користування іншій особі до припинення права постійного користування.

При цьому і постійний користувач не вправі встановлювати речові права на земельні ділянки, оскільки речові права обмежують право власності власника земельної ділянки (держави, територіальної громади). Тому колегія суддів вважає неправомірним встановлення речових прав інших осіб постійним користувачем.

Водночас колегія суддів вважає, що законодавство не забороняє постійному користувачу дозволяти тимчасове користування земельною ділянкою (але не надавати речове право на неї) іншій особі, якщо таке користування не суперечить змісту права постійного користування. Такий висновок випливає із системного тлумачення закону.

Так, хоча у статті 95 ЗК України не згадується окремо таке право користувача, але пункт «а» частини першої цієї статті передбачає право землекористувача самостійно господарювати на землі, що передбачає і укладення зобов`язальних договорів, спрямованих на ефективне використання земельної ділянки. Пунктом «ґ» цієї частини передбачено право споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди, що може бути неможливим без надання будівельній організації дозволу на тимчасове користування будівельним майданчиком на земельній ділянці. Частина перша статті 97 Земельного кодексу України згадує можливість землекористувачів дозволяти використання земельних ділянок для проведення розвідувальних робіт; стаття 97-1 Земельного кодексу України встановлює, що дозволяється використовувати земельну ділянку на підставі угоди про проведення розвідувальних та видобувних робіт, що укладається із власником землі та/або за погодженням із землекористувачем; відповідно до статті 18 Лісового кодексу України постійний користувач землями лісогосподарського призначення може дозволяти «короткострокове тимчасове користування лісами для заготівлі другорядних лісових матеріалів, побічних лісових користувань та інших потреб, передбачених цим Кодексом».

Такі приклади слід вважати окремими проявами не забороненого законом права землекористувача дозволяти користування на підставі зобов`язального договору. Користувач в цьому разі не передає більше прав, ніж є у нього - він діє в межах наявної у нього правомочності користування земельною ділянкою.

Таке розуміння закону відповідає і інтересам обороту, і принципам раціонального землекористування (статті 4, 5 ЗК України). Натомість за іншого розуміння виходив би явно нерозумний результат, оскільки право дозволяти тимчасове користування земельною ділянкою з метою ефективного використання властивостей земельної ділянки не належало би нікому.

Зазначене розуміння закону узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що законодавство слід тлумачити у відповідності з розумними цілями регулювання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 911/1278/20).

При цьому зобов`язальне право тимчасового користування земельною ділянкою не підлягає державній реєстрації, оскільки така реєстрація перетворила би його на речове право. Так, Велика Палата Верховного Суду (постанова від 18.04.2023 у справі № 357/8277/19) сформулювала висновки про те, що оскільки зареєстроване право оренди землі є речовим правом, то і способи захисту такого права можуть бути такими, що притаманні речовим правам; у відносинах оренди визнається право орендаря на абсолютний захист від порушення його права на орендоване майно третіми особами; на збереження сили договору оренди при переході права власності на орендоване майно до іншої особи (право слідування).

У зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду також сформульовані висновки про те, що тимчасове володіння нерухомими речами може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації такого права на це майно у встановленому порядку, тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право тимчасового володіння, визнається тимчасовим фактичним володільцем нерухомого майна та його користувачем протягом строку дії договору оренди; тимчасовим володільцем земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право оренди землі.

При цьому Велика Палата Верховного Суду (постанова від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц) сформулювала висновок, що, ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. Цей висновок, що відображає концепцію книжкового володіння нерухомістю за принципом реєстраційного підтвердження володіння, неодноразово підтверджувався в подальших постановах Великої Палати Верховного Суду (див. наприклад, постанову від 20.06.2023 у справі № 362/2707/19).

Отже, специфіка книжкового володіння полягає, серед іншого, в тому, що нерухомістю можуть володіти одночасно кілька осіб, але щодо різних речових прав. Зокрема, якщо зареєстровані право власності і право оренди нерухомого майна, то і особа, зареєстрована як власник, і особа, зареєстрована як орендар, визнаються фактичними володільцями нерухомої речі щодо права власності і права оренди відповідно (постанова Верховного Суду від 20.09.2023 у справі № 910/3453/22).

Водночас якщо особі за договором наданий дозвіл на тимчасове користування земельною ділянкою, тобто така особа набула зобов`язальне право тимчасового користування, то ця особа не є володільцем земельної ділянки, оскільки зобов`язальне право тимчасового користування нерухомим майном не підлягає державній реєстрації.

Відповідно до частини 1 статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

Частиною 1 статті 283 Господарського кодексу України визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у володіння та користування майно для здійснення господарської діяльності.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Зазначені законодавчі положення передбачають передання предмета оренди не тільки у користування, а й у володіння користувачу.

Водночас відповідно до частини 1 статті 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, власник або постійний користувач земельної ділянки не позбавлений права укласти договір, за яким лише надає контрагенту дозвіл на тимчасове користування земельною ділянкою або її частиною, але не надає її у володіння контрагенту. Такий договір може бути сконструйований за зразком договору оренди землі, але виключати володіння земельною ділянкою тимчасовим володільцем (а відтак, і виключати державну реєстрацію права користування). До такого зобов`язального договору тимчасового користування земельною ділянкою можуть mutatis mutandis застосовуватися правила про оренду землі, тобто тією мірою, якою вони відповідають суті правовідносин. Наприклад, не підлягають застосуванню правила про ідентифікацію в договорі об`єкта користування обов`язковою вказівкою на кадастровий номер та площу земельної ділянки (як це передбачено у частині першій статті 15 Закону України «Про оренду землі»), якщо, виходячи із суті правовідносин, земельна ділянка або її частина (якій кадастровий номер взагалі не може бути присвоєний) може бути ідентифікована іншим чином з точністю, достатньою для цілей договору, оскільки зобов`язальне право користування нерухомим майном не підлягає державній реєстрації (потребами якої і зумовлена вимога про зазначення кадастрового номера).

Таким чином, постійний користувач земельної ділянки вправі укласти договір, за яким він надає зобов`язальне право тимчасового користування земельною ділянкою або її частиною без надання користувачу речового права, якщо таке тимчасове користування не суперечить змісту права постійного користування. Таке зобов`язальне право, встановлене договором між постійним і тимчасовим користувачами, не зв`язує власника земельної ділянки і не обмежує його право власності.

33. Насамперед необхідно відмітити, що посилання в ухвалі від 10.01.2024 у справі № 905/20/23 про передачу справи на розгляд об`єднаної палати на пункти 74, 76 постанови Верховного Суду у від 29.09.2022 у справі № 918/351/21 (918/672/21) є очевидно необґрунтованими, оскільки ці пункти взагалі не містять посилання на будь-які норми права.

33. Наразі зі змісту самої ухвали про передачу справи на розгляд об`єднаної палати все таки можна зрозуміти мотиви передачі, які передусім зводяться до того, що постійний користувач не вправі встановлювати речові права на земельні ділянки, оскільки речові права обмежують право власності власника земельної ділянки (держави або територіальної громади). Тому колегія суддів вважає неправомірним встановлення речових прав інших осіб постійним користувачем. Водночас колегія суддів вважає, що законодавство не забороняє постійному користувачу дозволяти тимчасове користування земельною ділянкою (але не надавати речове право на неї) іншій особі, якщо таке користування не суперечить змісту права постійного користування. Такий висновок випливає із системного тлумачення закону.

34. Іншими словами, колегія суддів, з одного боку, підтверджує висловлену в постанові, від якої пропонується відступити, правову позицію про те, що постійний користувач не може передавати в оренду (тимчасове користування з передачею речового права) земельну ділянку, а з другого боку, колегія суддів, яка передала справу на розгляд об`єднаної палати, пропонує ввести нову дефініцію, а саме передання земельної ділянки в тимчасове користування, але без передавання речового права на цю земельну ділянку.

35. Така нова дефініція досі не вживалася як у правовій доктрині, так і в судовій практиці. По суті, йдеться про надання доступу до земельної ділянки в зобов`язальних правовідносинах. Наприклад, надання тимчасового користування земельною ділянкою без надання речового права на неї особі як виконавцю робіт, надання послуг або виконання підрядних робіт на земельній ділянці. Суть такого тимчасового користування полягає не у використанні корисних властивостей земельної ділянки, отримання прибутку від її використання, а надання послуг, робіт замовнику як постійному користувачу земельної ділянки на цій земельній ділянці, надання яких (послуг) неможливе без доступу до цієї земельної ділянки.

36. В той же час у постанові Верховного Суду, від якої колегія суддів пропонує відступити, немає жодного посилання на будь-яке тимчасове користування без передання речового права на цю земельну ділянку, тому фактично колегія суддів намагається започаткувати нову судову практику, але не як колегія суддів спеціалізованої судової палати, а через об`єднану палату.

37. Крім того, звертаємо увагу на те, що в постанові Верховного Суду, від якої колегія суддів пропонує відступити, є посилання на Рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005 у справі № 1-17/2005, в якому зроблено висновок, що власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені.

38. Більше того, посилання на згадане Рішення Конституційного Суду України та висновок про відсутність у постійного користувача права передавати земельну ділянку в оренду вже було раніше сформульовано в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 823/1984/19 (пункт 75), що зумовлює передання справи саме до Великої Палати Верховного Суду, а не до об`єднаної палати Касаційного господарського суду.

39. Нарешті, проаналізувавши постанову Верховного Суду у від 29.09.2022 у справі №918/351/21 (918/672/21), можна виснувати, що в зазначеній постанові колегія суддів не робила самостійних висновків щодо застосування норми права, а здійснила свою правову оцінку, яка збіглася з правовою оцінкою суду першої інстанції про те, що між сторонами виникли саме відносини оренди, а не підряду (див. пункт 69 вказаної постанови: "Зважаючи на викладене, Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про удаваність спірних у справі правочинів та вважає правильною їх оцінку з точки зору відповідності вимогам земельного законодавства, що регулює порядок користування земельними ділянками").

Висновки щодо незгоди з ухвалою про прийняття до розгляду справи № 905/20/23 об`єднаною палатою Касаційного господарського суду:

- пункти 74, 76 постанови Верховного Суду у від 29.09.2022 у справі № 918/351/21 (918/672/21), що, на думку колегії судді, яка передала справу, містять висновок щодо застосування норми права, однак не містять посилання на будь-які норми права взагалі;

- зміст постанови Верховного Суду у від 29.09.2022 у справі № 918/351/21 (918/672/21) переконливо свідчить, що колегія суддів не викладала самостійних висновків щодо застосування норми права, а здійснила свою правову оцінку, яка збіглася з правовою оцінкою суду першої інстанції про те, що між сторонами виникли саме відносини оренди, а не підряду;

- посилання в постанові Верховного Суду у від 29.09.2022 у справі № 918/351/21 (918/672/21) на Рішення Конституційного Суду України щодо відсутності в постійного користувача права передавати земельну ділянку в оренду, а також наявність постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 823/1984/19 (пункт 75) з аналогічним висновком зумовлює передання справи саме до Великої Палати Верховного Суду, а не до об`єднаної палати Касаційного господарського суду;

- в ухвалі про передачу справи на розгляд об`єднаної палати колегія суддів фактично погоджується з відсутністю в постійного користувача права передавати земельну ділянку в оренду, але натомість колегія суддів намагається запровадити нову дефініцію, а саме передання земельної ділянки в тимчасове користування, але без передання речового права, що очевидно не є підставою для прийняття справи об`єднаною палатою.

Беручи до уваги викладене вище, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, на нашу думку, не мала підстав для прийняття цієї справи до свого розгляду, натомість мала би повернути її на розгляд відповідній колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з врахуванням мотивів, викладених у цій окремій думці.

Суддя Г. О. Вронська

Суддя Т. Б. Дроботова

Суддя Ю. Я. Чумак