КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 757/35725/19-ц Головуючий у суді І інстанції Остапчук Т.В.

Провадження № 22-ц/824/1358/2024 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 лютого 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Голуб С.А.,

суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 червня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора Комунального підприємства «Світоч» міста Києва Алієва Гусейн Азіз Огли, акціонерного товариства «Сенс Банк», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , товариства з обмеженою відповідальністю «Латанія» про скасування запису про проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно та витребування майна,

в с т а н о в и в:

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, в якому, уточнивши у подальшому його предмет, просила скасувати запис про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 46603008 від 23 квітня 2019 року щодо реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна - нежиле приміщення № 31 (в літ. А) по АДРЕСА_1 за АТ «Укрсоцбанк», проведений державним реєстратором КП «Світоч» м. Києва Алієвим Г.А. Огли, номер запису про право власності: 31304563; витребувати нерухоме майно - нежиле приміщення № 31 (в літ. А) по АДРЕСА_1 у ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ТОВ «Латанія» та передати у її власність.

Позовні вимоги обґрунтувала тим, що з метою забезпечення виконання грошових зобов`язань за кредитним договором № 10-29/3134 від 22 березня 2007 року вона уклала з АКБ СР «Укрсоцбанк» іпотечний договір № 02-10/754 від 22 березня 2007 року, відповідно до умов якого передали в іпотеку банку належне їй нерухоме майно, а саме нежиле приміщення № 31 (в літ. А), загальною площею 44,0 кв. м, по АДРЕСА_1 .

23 квітня 2019 року державним реєстратором КП «Світоч» м. Києва Алієвим Г.А. Огли на підставі вказаного договору іпотеки було проведено державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за АТ «Укрсоцбанк», яке у свою чергу 05 липня 2019 року за договором купівлі-продажу відчужило нежиле приміщення ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а останній 28 вересня 2021 року вніс свою 1/2 частку спірного приміщення у статутний капітал ТОВ «Латанія».

Позивачка вважала, що реєстрація права власності на належне їй приміщення за іпотекодержателем відбулась незаконно, з порушенням пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, і вимог статей 35 - 37 Закону України «Про іпотеку», оскільки вона не укладала з банком окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя, не отримувала письмової вимоги про усунення порушень зобов`язань та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нього іпотекодержателем, останній не проводив оцінки майна та не повідомляв її про вартість, за якою воно відчужується, а перехід права власності на спірне приміщення від банку до фізичних осіб і надалі до ТОВ «Латанія» був здійснений без достатніх правових підстав під час судових спорів та наявності ухвал суду про накладення арешту на нежиле приміщення, про що їм було відомо.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21 червня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивачка в особі представника - адвоката Ахрамовича Я.І. звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального й неправильного застосування норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що суд першої інстанції безпідставно вважав встановленою обставину того, що ОСОБА_1 отримала надіслану їй банком вимогу про усунення порушення і що ця вимога відповідала критеріям закону. Між тим, в матеріалах справи відсутні докази дотримання іпотекодержателем та державним реєстратором вимог закону. Вимога про усунення порушень, яка була подана (за твердженням кредитора) державному реєстратору, не містить вказівки на конкретний спосіб позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. Також в ході судового розгляду справи відповідачі не надали доказів надсилання цієї вимоги та її отримання позивачкою. Зокрема, в матеріалах справи відсутній документ, який може підтвердити, що іпотекодержатель насилав боржниці саме вимогу про усунення порушень кредитного договору. Кредитор надав лише копію рекомендованого поштового повідомлення з інформацією про надсилання якоїсь кореспонденції від ПАТ «Укрсоцбанк» на ім`я ОСОБА_1 , опис вкладення відсутній.

Вважає необґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що є встановленим факт отримання позивачкою вимоги про усунення порушень, оскільки нею не заявлялось клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи. Так, сторона позивача протягом слухання справи неодноразово виявляла бажання довести факт неотримання боржницею кореспонденції від кредитора шляхом проведення почеркознавчої експертизи підпису на рекомендованому поштовому повідомленні від 07 грудня 2017 року, для чого заявляла клопотання про витребування оригіналу доказу, однак іпотекодержатель всіляко цьому перешкоджав та відмовився виконати запит суду та позивачки про надання оригіналу цього документу, посилаючись на його відсутність. Банк обґрунтовував свою відмову тим, що вказаний документ начебто був переданий в оригіналі державному реєстратору та залишений ним в матеріалах реєстраційної справи. Однак, ці твердження не відповідають дійсності, оскільки зберігання оригіналу такого документу в матеріалах реєстраційної справи не передбачено законом та реєстратор не міг собі його залишити. Така позиція кредитора свідчить про небажання встановити істину у справі та не дати позивачці можливості довести наведені нею заперечення.

Окрім того, аргументом апеляційної скарги є те, що згідно із частиною п`ятою статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. Однак, матеріали справи не містять доказів того, що банком проводилась оцінка предмета іпотеки і доводилась до відома позивачки.

В порядку, визначеному статтею 360 ЦПК України, на адресу Київського апеляційного суду від представника ТОВ «Латанія» - адвоката Коковіна Д.І. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач заперечує проти доводів позивачки про те, що нею не отримувалася вимога банку про усунення порушень зобов`язання, оскільки ці обставини доводяться доказами, які містяться в матеріалах справи і яким суд надав належну правову оцінку.

Зазначає, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 05 березня 2020 року у справі № 757/23850/19-ц, яке залишилось без змін постановою Київського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року, уже зроблений висновок, що ОСОБА_1 не довела належними і допустимими доказами неправомірність дій державного реєстратора при реєстрації ним права власності на спірне нежитлове приміщення за ПАТ «Укрсоцбанк», отже ОСОБА_3 та ОСОБА_2 правомірно набули вказане приміщення у спільну часткову власність і в подальшому ОСОБА_2 вніс свою частку до статутного капіталу ТОВ «Латанія».

З урахуванням вищезазначеного вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 необґрунтована, не підтверджується належними доказами і не спростовує висновків, що викладені у рішенні суду першої інстанції, а тому підлягає залишенню без задоволення.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивачки - адвокат Ахрамович Я.І. підтримав апеляційну скаргу та аргументи, викладені в ній, просив скасувати рішення суду першої інстанції.

Представники АТ «Сенс Банк» - адвокат Півторак Т.О.та ТОВ «Латанія» - адвокат Коковін Д.І. в судовому засіданні заперечували проти задоволення апеляційної скарги, просили залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Інші відповідачі в судове засідання не з`явилися і явку своїх представників не забезпечили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, причини неявки до апеляційного суду не повідомили і відзивів не подавали, тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представників сторін у судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.

Суд першої інстанції встановив, що 22 березня 2007 року ОСОБА_1 та АКБ СР «Укрсоцбанк» уклали кредитний договір № 10-29/3134, за умовами якого позивачка отримала кредит в сумі 315 000 доларів США зі сплатою 1 3% річних строком погашення до 21 березня 2017 року.

Цього ж дня сторони уклали іпотечний договір № 02-10/754, за яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належне їй нерухоме майно, а саме нежиле приміщення № 31 (в літ. А), загальною площею 44,0 кв. м, по АДРЕСА_1 .

01 липня 2009 року сторони уклали додаткову угоду № 1 про внесення змін до кредитного договору, відповідно до якої ОСОБА_1 передані кошти в сумі 333 425, 55 доларів США зі сплатою 14 % річних з кінцевим терміном погашення основної суми заборгованості до 21 квітня 2022 року згідно з графіком. 01 липня 2009 року сторони уклали договір про внесення змін до договору іпотеки, яким було внесено зміни до пункту 1 щодо забезпечення іпотекою та строків повернення кредиту.

Відповідно до пункту 4.5 статті 4 договору іпотеки іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду або на підставі виконавчого напису нотаріус або шляхом передачі іпотекодержателю прав власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», яка передбачає задоволення вимоги іпотекодержателя, шляхом набуття права власності на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

У зв`язку із порушенням позичальником умов кредитного договору ПАТ «Укрсоцбанк» 07 грудня 2017 року на адресу позивачки направило повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, що підтверджується описом поштового вкладення.

Банк у вказаній вимозі вимагав у тридцятиденний строк з дня отримання цієї вимоги усунути порушення кредитного договору № 10-29/3134 від 22 березня 2007 року та погасити заборгованість перед АТ «Укрсоцбанк» у розмірі 606 729,27 доларів США. Вказано, що у випадку непогашення у встановлений строк заборгованості за договором кредиту № 10-29/3134 від 22 березня 2007 року у повному обсязі банком відповідно до вимог діючого законодавства буде звернуто стягнення на майно, що було передано в іпотеку згідно з іпотечним договором № 02-10/754 від 22 березня 2007 року.

12 грудня 2017 року зазначену вимогу було одержано ОСОБА_1 , що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення.

23 квітня 2019 року державним реєстратором КП «Світоч» м. Києва Алієвим Г.А. Огли зареєстровано право власності на нежиле приміщення № 31 (в літ. А) в будинку АДРЕСА_1 за АТ «Укрсоцбанк».

05 липня 2019 року АТ «Укрсоцбанк» уклало з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір купівлі-продажу нежилого приміщення, відповідно до якого останній в рівних частках набули право власності на спірне нежиле приміщення № 31 (в літ. А) по АДРЕСА_1 .

ТОВ «Латанія» є власником 1/2 частини вказаного приміщення на підставі акту оцінки вартості та приймання-передачі майна від ОСОБА_2 , що вноситься до статутного капіталу товариства від 28 вересня 2021 року.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що банком було дотримано вимоги закону щодо надсилання боржнику письмової вимоги про виконання взятого на себе зобов`язання за кредитним договором, проте ОСОБА_1 вказаного не виконала й банк був змушений задовольнити свої вимоги за рахунок звернення стягнення на іпотечне майно.

Твердження позивачки, що вона не отримувала вказаної вимоги банку про виконання зобов`язання та що на зворотному повідомленні було проставлено не її підпис, судом першої інстанції були відхилені, оскільки вказане не було спростовано у належний спосіб, зокрема не було проведено почеркознавчої експертизи вказаного (позивачкою не заявлялось відповідне клопотання).

Також суд вважав, що позивачка не довела належними та допустимими доказами неправомірність дій державного реєстратора КП «Світоч» м Києва Алієва Г.А.Огли при реєстрації ним права власності на спірне нежитлове приміщення за ПАТ «Укрсоцбанк» як іпотекодержателем у зв`язку з невиконанням позичальником ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань за кредитним договором від №10-29/3134 від 22 березня 2007 року. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 05 березня 2020 року вже було відмовлено у позові ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації та витребування майна.

Проте колегія суддів не може в повній мірі погодитися з такими висновками суду першої інстанції виходячи з такого.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Важливим також є визначення правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин. Саме визначення цих правовідносин дає можливість суду остаточно визначитись, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

З урахуванням наведеного, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми.

При цьому відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи, тому при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).

Застава є способом забезпечення зобов`язань; у силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 1 Закону України «Про заставу», стаття 572 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про іпотеку» від 05 червня 2003 року № 898-IV (далі - Закону України «Про іпотеку» або Закон № 898-IV) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону № 898-IV).

У статті 33 Закону № 898-IV передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до принципу свободи договору саме сторони договору вправі визначати процедуру та порядок направлення та вручення відповідних повідомлень та виконання інших вимог, встановлених Законом України «Про іпотеку», і за відсутності в договорі відповідних умов необхідно виходити з такого.

Згідно із частиною першою статті 35 Закону № 898-IV у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Визначена у частині першій статті 35 Закону України «Про іпотеку» процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та (або) умов іпотечного договору передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору.

Аналогічний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц, провадження № 14-48цс19.

Згідно з частиною першою статті 36 Закону № 898-IV сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. (частина друга статті 36 Закону № 898-IV).

Отже, Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.

За приписами частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Системний аналіз положень статей 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку» дає підстави для висновку, що згода іпотекодавця про передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя), не є беззастережною, а залежить від ряду умов, таких як: чинність іпотеки, невиконання або неналежне виконання основного зобов`язання, визначення в установленому порядку вартості майна, наявності чинного рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на вказане майно.

Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на предмет іпотеки пов`язана з дотриманням порядку, визначеного статтею 35 Закону України «Про іпотеку». У разі порушення встановленого вказаною нормою порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності не допускається.

У разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.

За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.

Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року № 1952- IV (далі - Закон № 1952-IV).

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у спосіб реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, має наслідком відчуження предмета іпотеки на користь іпотекодержателя без згоди власника такого нерухомого майна.

Частиною першою статті 2 Закону 1952-IV, визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом частини третьої статті 10 Закону № 1952-IV державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.

Згідно з частиною першою статті 11 Закону № 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Відповідно до статті 18 Закону № 1952-IV перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.

Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок № 1127), визначено процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Згідно з пунктом 57 Порядку для державної реєстрації права власності та інших речових прав на майно, яке набувається у зв`язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення таких прав, також подається документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину.

Відповідно до пункту 61 Порядку № 1127 для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:

копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

документ, що підтверджує наявність факту завершення тридцятиденного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;

заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

У наведених нормах визначено вичерпний перелік обов`язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і з огляду на закріплені у статтях 10, 18 Закону № 1952-IV та статті 37 Закону № 898-IV порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора під час її проведення ця особа приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.

З врахуванням наведених норм права, які регулюють порядок звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі іпотечного застереження суд першої інстанції перевірив дотримання кредитором цього порядку.

При цьому судом було встановлено, що цей порядок кредитором було дотримано, оскільки підтвердженням надіслання банком боржнику ОСОБА_1 письмової вимоги щодо усунення виконання договору кредиту, а отже, й завершення 30-денного строку з моменту її отримання, є повідомлення про вручення поштового відправлення, вручене та оформлене відповідно до Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270, та Порядку пересилання поштових відправлень, затвердженого наказом Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта» від 12 травня 2006 року № 211.

Іпотекодержатель на підтвердження факту направлення й отримання іпотекодавцем вимоги про порушення основного зобов`язання та звернення стягнення на предмет іпотеки у силу зазначених норм матеріального права зобов`язаний надати державному реєстратору докази отримання іпотекодавцем такої вимоги разом із заявою про державну реєстрацію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 638/20000/16-ц, провадження № 14-2цс19).

Підтвердженням надіслання банком іпотекодавцю письмової вимоги щодо усунення виконання договору позики, а отже, й завершення 30-денного строку з моменту її отримання, є повідомлення про вручення поштового відправлення, вручене та оформлене відповідно до Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270, та Порядку пересилання поштових відправлень, затвердженого наказом Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта» від 12 травня 2006 року № 211 (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 грудня 2021 року у справі № 333/3149/19, провадження № 61-1392св21).

Суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що оскільки зворотнє поштове повідомлення містить підпис отримувача ( ОСОБА_4 ) і дату його вручення, воно вважається врученим позивачці. Ці висновки суду першої інстанції доводами апеляційної скарги не спростовані.

Крім того, обставини вручення позивачці вказаної письмової вимоги були предметом судового розгляду у межах справи № 757/23850/19-ц. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 05 березня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно та повернення майна було відмовлено, в тому числі з тих підстав, що відправлення вказаної вимоги на адресу ОСОБА_1 підтверджується копією квитанції та описом вкладення й вказану вимогу вона отримала 12 грудня 2017 року.

Разом з тим, однією із підстав пред`явлених позовних вимог у цій справі про скасування запису про проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно та витребування майна ОСОБА_1 визначила те, що ПАТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк» (змінено найменування на АТ «Сенс Банк») не повідомило її про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності із зазначенням інформації саме про вартість майна, за якою відбулося зарахування вимог, оскільки ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватися з власником майна, а звіт про оцінку ринкової вартості предмета іпотеки державному реєстратору для вчинення відповідних реєстраційних дій відповідачем також надано не було.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції взагалі не дав оцінки доводам позивачки про те, що банком проведено процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки за відсутності оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності.

Відповідно до частини другої статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За вимогами частини третьої статті 37 Закону № 898-IV, яка має назву «Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки» іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді (частина друга статті 37 Закону № 898-IV).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18) за позовом про визнання дій нотаріуса щодо реєстрації права власності на нерухоме майно такими, що вчинені з порушенням порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, та скасування державної реєстрації зазначено про правильність висновків судів про те, що державна реєстрація права власності на предмет іпотеки проведена всупереч нормам чинного законодавства, оскільки іпотекодавець ухилився від виконання свого обов`язку щодо надсилання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов`язання. Також Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що спірний предмет іпотеки повністю добудовано та він має 100 % готовності. Оцінка предмета іпотеки на момент набуття права власності за іпотекодержателем та визначення його ринкової вартості в розмірі 2 563 480, 20 грн є значно нижчою ніж на момент укладення договорів іпотеки та наступної іпотеки, коли готовність житлового будинку становила 95, 9 %. Оцінка предмета іпотеки здійснена суб`єктом оціночної діяльності шляхом застосування порівняльного методичного підходу, без виходу на місце і без огляду самого об`єкта будівництва, а тому вона не відповідає дійсній ринковій вартості спірного нерухомого майна.

У постанові від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19) за позовом про скасування реєстрації речового права, права власності на іпотечне майно Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів про задоволення позову через порушення вимог договору щодо процедури звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, оскільки в матеріалах справи відсутні відомості про отримання іпотекодавцем письмової вимоги від іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності, та через відсутність інформації про вартість майна, за якою відбулося зарахування вимог, оскільки ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватися з власником майна, проте оцінка майна предмета іпотеки на момент переходу права власності не проводилася.

Отже, у зазначених постановах Велика Палата Верховного Суду однозначно висловила правові висновки щодо необхідності подання державному реєстратору документа про оцінку предмета іпотеки для проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем.

Подібні за змістом висновки із посиланням на зазначені висновки Великої Палати Верховного Суду викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17, від 11 червня 2020 року у справі № 914/953/19, від 12 серпня 2020 року у справі № 921/353/19 та в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 лютого 2020 року у справі № 653/2857/17 (провадження № 61-1113св19), від 29 січня 2020 року у справі № 607/8488/18 (провадження № 61-7603св19), від 14 липня 2021 року у справі № 761/11601/19 (провадження № 61-3609св21).

В силу положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Колегія суддів перевірила вимогу, яка міститься в матеріалах справи (а.с. 101-103 т. 2), була досліджена судом першої інстанції і яку суд визнав належним повідомленням боржника (іпотекодавця).

ПАТ «Укрсоцбанк» складена вимога по усунення порушення в порядку статті 35 Закону України «Про іпотеку» і ця вимога адресована ОСОБА_1 .

У вимозі було зазначено про розмір боргу станом на 30 жовтня 2017 року на загальну суму 606 729,27 доларів США, що складається із: 280 924,65 доларів США - заборгованість за кредитом, 325 804,62 доларів США - заборгованість за відсотками, а також про намір звернути стягнення на предмет іпотеки після спливу тридцятиденного строку після отримання цієї вимоги і не погашення заборгованості.

Також у вимозі вказано, що у випадку задоволення вимог іпотекодержателя в порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», ОСОБА_1 буде прощено (анульовано) залишок непогашеної заборгованості за кредитом, у зв`язку з чим вона буде зобов`язана сплатити 18 % податку на доходи фізичних осіб та 1,5 % військового збору з доходу у вигляді основної суми боргу, анульованого кредитором.

Разом із тим, в цій вимозі кредитор не повідомив боржника про оцінку майна, на яке звертається стягнення і тим самим порушив вимоги статті 37 Закону України «Про іпотеку». Тобто ціна, за якою предмет іпотеки переходить у власність іпотекодержателя, не була доведена до відома іпотекодавця.

Отже, наявна в матеріалах справи вимога від 07 грудня 2017 року не може вважатись належним доказом виконання банком вимог закону, оскільки вказана вимога не містить інформації про вартість майна, за якою в подальшому відбувається зарахування вимог за договором кредиту.

Колегія суддів відмічає, що неповідомлення боржника про ціну, за якою майно набувається у власність, позбавляє його можливості оспорити її в разі незгоди, та позбавляє боржника гарантій, встановлених статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

У даному випадку в разі звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку боржник не позбавлений можливості перевірки дотримання прав під час відповідних процедур, проте при позасудовому порядку саме дотримання процедури попередження у вимозі є гарантією не порушення його прав, а тому невідповідність вимоги про усунення порушення умовам договору чи закону є істотним порушенням, яке впливає на обсяг прав позивача, який має право знати про ціну майна, за яку воно набувається у власність.

Матеріали справи не містять доказів того, що державному реєстратору КП «Світоч» м. Києва Алієву Г.А. Огли надавався звіт про оцінку майна, а також доказів того, що вартість майна, на яке звертається стягнення, була доведена до боржника. Матеріали справи взагалі не містять звіту про оцінку майна станом на день звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто 23 квітня 2019 року.

Згідно частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Тобто, не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, і саме ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Крім того, преюдиційне значення можуть мати лише ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які зазначені у резолютивній частині рішення.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) зазначено, що преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Колегія суддів не може погодитись із запереченнями ТОВ «Латанія» на апеляційну скаргу, які зводяться до того, що правомірність дій державного реєстратора Алієва Г.А. Огли при реєстрації права власності на предмет іпотеки за ПАТ «Укрсоцбанк» перевірялась у межах справи № 757/23850/19-ц і суди зробили висновок, що ОСОБА_1 не довела належними та допустимими доказами неправомірність його дій.

Як вбачається зі змісту судових рішень у справі № 757/23850/19-ц, ОСОБА_1 оскаржувала дії державного реєстратора КП «Світоч» м. Києва Алієва Г.А. Огли з тих підстав, що пункт 4.5.3. іпотечного договору не можна визнати іпотечним застереженням, а також виходячи з того, що вона не отримувала від банку вимогу про усунення порушень зобов`язань і звернення стягнення на предмет іпотеки.

Між тим, ОСОБА_1 у своєму позові не зазначала, а тому судом і не перевірялось дотримання державним реєстратором КП «Світоч» м. Києва Алієвим Г.А. Огли вимог закону щодо наявності оцінки предмета іпотеки.

В даній справі ОСОБА_1 навела ці підстави для доведення безпідставності набуття банком предмета іпотеки, вони перевірені судом та їх обґрунтованість встановлена в ході апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції.

Виходячи з вищевикладеного та урахувавши правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18) та від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19), колегія суддів вважає, що під час здійснення державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за іпотекодержателем не враховано положення частини третьої статті 37 Закону України «Про іпотеку», оскільки така державна реєстрація була проведена за відсутності відомостей про вартість предмета іпотеки, визначену на момент такого набуття, а також не доведено до відома іпотекодавця інформацію про вартість майна, за якою відбулося зарахування вимог кредитора.

Наведене також повністю узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 18 травня 2022 року у справі № 487/5843/17 (провадження 61-5308св21), яка прийнята за схожих правовідносин, де суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для скасування рішення державного реєстратора з огляду на неподання державному реєстратору документа про експертну оцінку предмета іпотеки для проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (Воловік проти України, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 остаточно просила скасувати запис про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 46603008 від 23 квітня 2019 року щодо реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна - нежиле приміщення № 31 (в літ. А) по АДРЕСА_1 за АТ «Укрсоцбанк», проведений державним реєстратором КП «Світоч» м. Києва Алієвим Г.А. Огли, номер запису про право власності: 31304563, а також витребувати вказане нерухоме майно у ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ТОВ «Латанія» та передати у її власність.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та інших звернуто увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції.

Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, у розумінні положень наведеної норми права у редакції, яка була чинною на час уточнення предмету позову і ухвалення оскаржуваного рішення від 21 червня 2023 року, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону № 1952-IV у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав, як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, правомірними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав.

З метою забезпечення ефективного захисту порушених прав законодавець застеріг, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 686/19656/19 (провадження № 61-9418св20), від 03 серпня 2021 року у справі № 295/6177/19-ц (провадження № 61-5270св21), від 10 листопада 2021 року у справі № 543/253/16-ц (провадження № 61-18491св20) та інших.

За наведених обставин, на момент вирішення спору між сторонами про скасування запису про право власності банку на спірне нежиле приміщення такий спосіб захисту суперечив частині другій статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», тому правомірним та ефективним способом захисту права позивача, з урахуванням змін, внесених до Закону, є скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав та їх обтяження.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) підтримала такий правовий висновок щодо застосування статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», визначивши, що задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності може призвести до відновлення порушених прав особи без застосування додаткових способів захисту, таких як поновлення права власності (за умови, якщо суд, задовольнивши таку позовну вимогу, вирішить тим самим спір про право, наявний між сторонами). Скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, на яке було звернено стягнення за договором іпотеки, є належним способом захисту прав іпотекодавця за умови, якщо таке майно не було відчужене на користь третіх осіб.

Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення, що відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

Однак, у справі, яка переглядається, було встановлено, що банк відчужив спірне нежиле приміщення ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а останній у свою чергу відчужив свою частку ТОВ «Латанія».

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За положеннями статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, зокрема, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (частина перша статті 388 ЦК України).

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

У відповідності до вимог статей 330, 387, 388, 396 ЦК України право власності на нерухоме майно, яке було відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15; від 16 квітня 2014 року у справі № 6-146цс13.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14 захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Колегія суддів вважає, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14).

З огляду на те, що спірне нежиле приміщення № 31 (в літ. А) по АДРЕСА_1 вибуло із власності ОСОБА_1 поза її волею з порушенням вимог закону, пред`явлення нею позову до кінцевих набувачів права на це нерухоме майно про його витребування на підставі статті 387, 388, 396 ЦК України відповідає вимогам закону.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. Застосування вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння, виключає застосування інших вимог власника про визнання права власності чи інших вимог, спрямованих на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України.

Колегія суддів вважає, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не вимагається.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 14-208цс18 та постановах Верховного Суду від 20 вересня 2019 року у справі № 369/3971/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 369/12149/16-ц, 23 жовтня 2019 року у справі № 369/12148/16, 19 лютого 2020 року у справі № 369/4161/17-ц.

За наведених обставин справи, наявні всіх правові підстави для витребування на користь ОСОБА_1 з незаконного володіння ОСОБА_3 та ТОВ «Латанія» нежитлового приміщення № 31 (в літ. А) в будинку АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1817200080000).

Належним відповідачем за позовом про витребування нерухомого майна є особа, за якою зареєстроване право власності на таке майно, відтак, оскільки ОСОБА_2 28 вересня 2021 року відчужив свою 1/2 частку спірного приміщення ТОВ «Латанія», то він не повинен відповідати за пред`явленим позовом про витребування майна.

Що стосується правомірності вирішення спору за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора КП «Світоч» м. Києва Алієва Г.А. Огли, то колегія суддів також вважає, що державний реєстратор не є належним відповідачем у справі, тому в цій частині вимог слід відмовити саме з наведеної підстави.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (провадження № 14-626цс18), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (провадження № 14-61цс19, від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (провадження № 14-94цс19) та інших звертала увагу на те, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Суд першої інстанції не врахував висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397цс19) та від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц (провадження № 14-445цс19), за змістом яких спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатися як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та стосовно якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Державний реєстратор не може бути належним відповідачем у такому спорі.

У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між сторонами, встановлені судом першої інстанції обставини справи підтверджують, що спір виник між ОСОБА_1 як іпотекодавцем та АТ «Сенс Банк» як правонаступником іпотекодержателя та особами, за якими зареєстровано право власності на спірне нежитлове приміщення.

Відповідно позовна вимога про скасування запису про проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно не може бути звернена до державного реєстратора, якого позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор зобов`язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження.

Неналежна сторона у цивільному процесі - це особа, стосовно якої суд встановив, що вона не є ймовірним суб`єктом тих прав, свобод, законних інтересів чи юридичних обов`язків, щодо яких суд повинен ухвалити рішення, і у зв`язку з цим проведено її заміну або ухвалено рішення про відмову в позові.

Належними сторонами у справі є особи, між якими виник спір, який є предметом розгляду та вирішення судом, і які є суб`єктами спірних матеріальних правовідносин.

Колегія суддів відзначає, що пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в позові.

Вирішуючи спір між сторонами в цій частині, суд першої інстанції не звернув уваги, що позовна вимога про скасування запису про проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно фактично пред`явлено до неналежного відповідача - державного реєстратора Алієва Г.А. Огли, внаслідок чого ухвалив судове рішення, яке не відповідає вимогам закону, а саме нормам процесуального права.

Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 до державного реєстратора КП «Світоч» м. Києва Алієва Г.А. Огли та ОСОБА_2 не підлягають задоволенню внаслідок їх пред`явлення до неналежних відповідачів.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин рішення суду першої інстанції не відповідає матеріалам справи, ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про скасування запису про проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно та витребування майна.

За змістом підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення; та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відтак, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом, зокрема, у суді апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.

Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)).

Оскільки рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову, то пропорційно до розміру задоволених позовних вимог з відповідачів в рівних частках стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені позивачкою у межах даної справи, а саме: 768,40 грн сплаченого судового збору за подання позовної заяви, 384,20 грн - за подання заяви про забезпечення позову та 14 407,50 грн - за подання апеляційної скарги.

Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 червня 2023 рокускасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково.

Витребувати у ОСОБА_3 та товариства з обмеженою відповідальністю «Латанія» на користь ОСОБА_1 нежитлове приміщення АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1817200080000).

Стягнути з акціонерного товариства «Сенс Банк», ОСОБА_3 , товариства з обмеженою відповідальністю «Латанія» в рівних частках на користь ОСОБА_1 768,40 грн сплаченого судового збору за подання позовної заяви, 384,20 грн - за подання заяви про забезпечення позову та 14 407,50 грн - за подання апеляційної скарги.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 29 лютого 2024 року.

Головуючий С.А. Голуб

Судді: Т.А. Слюсар

Д.О. Таргоній