П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 лютого 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/15715/23

Перша інстанція: суддя Катаєва Е.В.,

повний текст судового рішення

складено 16.10.2023, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача: Танасогло Т.М.,

суддів: Димерлія О.О., Крусяна А.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_4» про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В :

У червні 2023 року ОСОБА_1 (позивач) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_4» (далі ІНФОРМАЦІЯ_4), в якому позивач просив суд: -

визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати йому грошової компенсації за 97 днів щодо невикористаної відпустки, передбаченої ст.19 Закону України «Про відпустки» за 2012-2020 роки; -

зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити йому - ОСОБА_1 , грошову компенсацію за 97 днів невикористаної відпустки, передбаченої ст.19 Закону України «Про відпустки» за 2012-2020 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день звільнення.

В обґрунтування своїх вимог позивач вказав, що з 1995 року по 2020 рік проходив військову службу у Збройних Силах України. У червні 2020 року позивача було звільнено з військової служби у запас у зв`язку із закінченням строку контракту. Також, позивач зазначив, що з 2009 по 2016р.р. знаходився від якого має двох дітей - 2009 та 2012 року народження. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 23.11.2016р. шлюб розірвано та з того час діти проживають разом з позивачем, яких він виховував самостійно. Колишня дружина на той час не працювала та не мала самостійного доходу. Рішенням Київського районного суду м.Одеси від 05.05.2020р. визначено місце проживання дітей за батьком (позивачем у справі) - ОСОБА_1 . Позивач вказував, що в його особовій справі перебували копії свідоцтв про народження дітей, а також ним подавались копії зазначених вище рішень суду. В ній же зазначений сімейний стан та ним подавалась автобіографія. Крім того, відповідач неодноразово видавав довідки про стан сім`ї для різних потреб, остання перед звільненням - 20.07.2020р. Також, в позові звертав увагу, що разом з дітьми перебуває на обліку в житловій комісії на покращення житлових умов при Інституті, в житловій справі також знаходиться указана довідка від 20.07.2020р. Отже, позивач вважає, що починаючи з 2012 року і до моменту звільнення він мав право на відпустку, передбачену ст. 19 ЗУ «Про відпустки» як батько двох дітей, віком до 15 років який виховує до того ж їх самостійно. Разом з тим, всупереч законодавчим приписам, відповідач протягом спірного періоду вказану вище відпустку позивачу не надавав, відповідну компенсацію не виплачував.

Відповідач позов не визнав, просив відмовити в задоволенні позовних вимог, зазначаючи, що позивачем не доведено наявності у нього визначених чинних законодавством підстав для надання у спірному періоді соціальної відпустки, а відтак і обов`язку на момент звільнення виплачувати за невикористання такої відпустки позивачем у відповідача не було. Також, відповідач вказав, що позивач військову службу в Інституті проходив з 2015 року по 2020 рік.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2023 року, відмовлено в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 .

Не погодившись з ухваленим рішенням судом першої інстанції, позивач подав на зазначене судове рішення апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16.10.2023р. та прийняти нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити.

Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги позивач зазначив, що з 1995 року по 2020р. проходив службу в Збройних Силах України. Частину з цього періоду, а саме з 2012р. по 2015р. проходив службу у військовій академії (м.Одеса), а у 2015р. був переведений до Науково-дослідного центру Збройних Сил України. З 2009року, як далі вказує скаржник, по 2016 рік, він перебував у шлюбі та має двох дітей ОСОБА_2 (2009р.) та ОСОБА_3 (2012р.). рішенням Київського районного суду м. Одеси від 23.11.2016 по справі №520/10125/16-ц шлюб розірвано, та з того часу діти проживали разом з позивачем, та він їх виховував самостійно, колишня дружина на той час не працювала та не мала самостійного доходу. Рішенням Київського районного суду м.Одеси від 05.05.2020 по справі №947/6989/20 визначено місце проживання дітей з позивачем у справі - ОСОБА_1 . Апелянт вважає, що починаючи з 2012 року в його сім`ї з`явилось двоє дітей, відтак він мав право відповідно до ст.19 ЗУ «Про відпустки» на 10-ти денну щорічну додаткову відпустку, а в 2020 р. тривалість такої відпустки повинна бути у кількості 17 днів, так як було одночасно дві підстави передбачені ст. 19 ЗУ «Про відпустки». Однак, під час проходження служби позивачу така додаткова відпустка починаючи з 2012 року не надавалась, тому за його ствердженням наявні були підстави для виплати відповідачем грошової компенсації за всі невикористані дні такої додаткової відпустки. Однак, як слідує з витягу з наказу №131 від 08.07.2020р., під час виключення позивача зі списків особового складу, відповідач проявив бездіяльність, не надав додаткову відпустку, передбачену ст. 19 ЗУ «Про відпустки» та не виплатив також грошову компенсацію за всі дні невикористаної такої додаткової відпустки з 2012р. Апелянт вказує, що стаття 19 ЗУ «Про відпустки» у період спірних правовідносин містила дискримінаційні приписи за ознакою статті відносно того, що тільки жінці, яка працює і має двох і більше дітей віком до 15 років надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів. Тобто, чоловік такого права не має. При цьому, як зауважує скаржник стаття 24 ЗУ «Про відпустки» закріплювала гарантію виплати компенсації за неотриману додаткову відпустку працівнику незалежно від його статі. У своїх доводах, скаржник зауважує, що КЗпП України передбачає заборону будь-якої дискримінації у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно зокрема, від статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків. Запровадження законодавчих обмежень не може суперечити принципові рівноправності, установленому ст.ст. 21, 24 Конституції України. Той факт, що у 2021 році відбулись зміни у законодавстві стосовно надання права на додаткову відпустку одному з батьків, лише підтверджує наявність такого права. За вказаного, на думку ОСОБА_1 , він має право на грошову компенсацію за неотриману додаткову відпустку як батько, який працював та мав двох дітей віком до 15 років за 2012-2020рр.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач у справі фактично виклавши аналогічні доводи тим, що ним вже були зазначені у відзиві на позов, просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 та залишити без змін рішення суду першої інстанції мотивуючи тим, що позивач не довів наявності у нього права на соціальну відпустку, а відтак і на компенсацію за невикористання такої відпустки права також не має.

Позивач надав відповідь на відзив відповідача на апеляційну скаргу.

Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст.311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження на підставі наявних у ній документів.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановив суд першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.24), проходив військову службу НОМЕР_1 .

Наказом ІНФОРМАЦІЯ_4 від 08.07.2020 року №131 визначено, що ОСОБА_1 , звільненого наказом командувача ІНФОРМАЦІЯ_5 від 22.06.2020 року №174, вважати таким, що 08.07.2020 року справи та посаду здав. Надана щорічна основна відпустка за 2020 рік строком на 23 доби з 09.07.2020 по 02.08.2020 року з наступним виключенням зі списків особового складу частини та всіх видів грошового забезпечення з 02.08.2020 року (а.с.8).

На підставі рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23.11.2021 року по справі №420/6964/21 наказом ІНФОРМАЦІЯ_4 від 29.07.2022 року №204 внесені зміни в наказ від 08.07.2020 року №131 та ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_4 28.08.2022 року (а.с.63).

Згідно довідки ІНФОРМАЦІЯ_12 від 20.04.2021 №3/78 ОСОБА_1 проходив службу на наступних посадах: з серпня 2011 по березень 2015 старшим викладачем-начальником служби ІНФОРМАЦІЯ_6 з березня 2015 по січень 2019 на посаді начальника науково-дослідного відділу ІНФОРМАЦІЯ_7», з січня 2019 по грудень 2019 начальником науково-дослідного відділу ІНФОРМАЦІЯ_7» ІНФОРМАЦІЯ_8 та з грудня 2019 по серпень 2020 на посаді начальника науково-дослідного управління Науково-дослідного центру НУ «ІНФОРМАЦІЯ_9» ІНФОРМАЦІЯ_8 (а.с.27-28).

Відповідно до свідоцтв про народження серії НОМЕР_2 та серії НОМЕР_3 , виданих 04.12.2019 року ОСОБА_1 є батьком дітей: ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.32-33).

Згідно відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень рішенням Київського районного суду м. Одеси від 23.11.2016 по справі №520/10125/16-ц, яке набрало законної сили 06.12.2016, розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , зареєстрований 19.06.2009 року Печерським районним управлінням юстиції в м.Києві, актовий запис №504.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 05.05.2020 по справі №947/6989/20, яке набрало законної сили 07.08.2020, визначено місце проживання сина - ОСОБА_5 та доньки ОСОБА_5 з батьком ОСОБА_1 громадянином України за місцем його реєстрації (проживання).

Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 від 08.07.2020 №131 капітана 2 рангу ОСОБА_1 , звільненого наказом командувача ІНФОРМАЦІЯ_10 від 22.06.2020 №174 з військової служби у запас за п.п. «а» п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (у зв`язку з закінченням строку контракту), виключено зі списків особового складу частини, всіх видів грошового забезпечення з 02.08.2020 (а.с.31).

Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_8 від 02.08.2022 №208 внесено зміни до наказу від 08.07.2020 №131 із зазначенням іншої дати виключення позивача з видів грошового забезпечення - 28.08.2020 року (а.с.64-65).

У зв`язку з невиплатою при звільненні компенсації за невикористану щорічну додаткову оплачувану відпустку як батьку, що має на утриманні двох неповнолітніх дітей, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що у відповідача у спірних правовідносинах був відсутній обов`язок при звільненні ОСОБА_1 з військової служби та виключення його зі списків особового складу частини виплачувати грошову компенсацію за невикористану відпустку, яка передбачена ст.19 Закону України «Про відпустки» за 2012-2020 роки, оскільки у спірні періоди позивач не мав права на отримання такої відпустки.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, вважає його обґрунтованим, виходячи з наступного.

Як встановлено ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У відповідності до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок надання військовослужбовцям відпусток визначений ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року №2011-XII.

Відповідно до ч. 8 ст. 10-1 Закону України від 20.12.1991 року №2011-XII військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.

Державні гарантії права на відпустки працівників, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи визначає Закон України "Про відпустки" №504/96-ВР (далі Закон №504/96-ВР).

За приписами ст.4 Закону № 504/96-ВР установлюються такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

У пункті 5 ч.13 статті 10 Закону №504/96-ВР закріплено, що щорічні відпустки за бажанням працівника в зручний для нього час надаються: одинокій матері (батьку), які виховують дитину без батька (матері); опікунам, піклувальникам або іншим самотнім особам, які фактично виховують одного або більше дітей віком до 15 років за відсутності батьків.

Відповідно до ч.1 ст. 19 Закону №504/96-ВР у редакції, чинній у період з 2021 по 2020 рр., жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 КЗпП України).

Аналогічні положення закріплені також у ст. 182-1 КЗпП України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, згідно яких жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 цього Кодексу).

За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 17 календарних днів.

Зазначена у частині першій цієї статті відпустка надається понад щорічні відпустки, передбачені статтями 75 і 76 цього Кодексу, а також понад щорічні відпустки, встановлені іншими законами та нормативно-правовими актами, і переноситься на інший період або продовжується у порядку, визначеному статтею 80 цього Кодексу.

Також, аналогічні за змістом правові положення закріплені і в Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 № 170 (далі Інструкція № 170).

Так, у пункті 8.3 розділу VIII вказаної Інструкції закріплено, що до щорічних додаткових відпусток із збереженням грошового і матеріального забезпечення військовослужбовців належать відпустки, передбачені чинним законодавством.

Військовослужбовцям, які одночасно мають право на зазначені додаткові відпустки, щорічна додаткова відпустка надається за однією з підстав за вибором військовослужбовця.

Згідно з пунктом 8.6 розділу VIII Інструкції № 170 військовослужбовцю-жінці, яка має двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда, або яка усиновила дитину, одинокій матері, батькові, який виховує дитину без матері (у тому числі й у разі тривалого перебування матері в закладі охорони здоров`я), а також особі, яка взяла дитину під опіку, надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів. За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 17 календарних днів.

Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 року №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічні положення закріплені в абз. 3 п. 14 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року №2011-XII, згідно якого у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Разом з цим, за приписами п.п. 17, 18 Закону України від 20.12.1991 року №2011-XII в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.

В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.

Згідно із п. 19 вказаної статті Закону України від 20.12.1991 року №2011-XII надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

Пунктом 21 ст. 10-1 Закону України від 20.12.1991 року №2011-XII визначено, що у разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв`язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об`єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об`єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів.

При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21 жовтня 1993 року №3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та від 06 грудня 1991 року №1932-XII «Про оборону України».

З огляду на викладене, а також враховуючи положення Закону №3543-XII, які визначають особливий період, в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак, Законом №2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.

Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.

Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», статтею 16-2 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки».

Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Аналогічні положення закріплені і у п. 5 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам, затвердженої наказом МВС від 15.03.2018 року №200 (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин), згідно якого у рік звільнення військовослужбовців зі служби, зазначених у пунктах 3, 4 цього розділу, у разі невикористання ними щорічної основної та додаткової відпусток їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Згідно із абз. 2 вказаної Інструкції виплата грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки здійснюється на підставі наказу.

Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ.

З огляду на наведене, апеляційний суд зауважує, що грошову компенсацію у рік звільнення за дні невикористаної відпустки в тому числі й додаткової (соціальної відпустки) мають право лише особи, у яких виникає право протягом такого періоду на таку відпустку, зокрема додаткову соціальну.

Суд першої інстанції на переконання судової колегії вірно врахував, що в силу приписів ст.24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно абз.2 ч.2 ст.17 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» роботодавець зобов`язаний створювати умови праці, які дозволяли б жінкам і чоловікам здійснювати трудову діяльність на рівній основі, а також забезпечувати жінкам і чоловікам можливість суміщати трудову діяльність із сімейними обов`язками.

Частиною 1 ст.2-1 КЗпП України передбачено, що забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від, зокрема, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків.

Разом з цим, оцінюючи доводи скаржника, колегія суддів зауважує, що у зв`язку із прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення рівних можливостей матері та батька у догляді за дитиною» №401-IX від 15.04.2021 (далі Закон №401-IX) у ч.1 ст.19 Закону №504/96-ВР було внесено зміни шляхом заміни слів, зокрема, «Жінці, яка працює і має» на слова «Одному з батьків, які мають дітей».

З урахуванням внесених змін указаним вище Законом, з 09.05.2021 року стаття 19 Закону №504/96-ВР визначає, що додаткова оплачувана відпустка надається одному з батьків, не залежно від статі, який має двох дітей віком до 15 років.

Як ґрунтовно відзначив суд першої інстанції, згідно Пояснювальної записки до проекту Закону №401-IX, метою законопроекту слугувало забезпечення рівних можливостей матері та батька на догляд за дитиною та поєднання трудової діяльності із сімейними обов`язками; усунення законодавчих прогалин, які обмежують права чоловіка на відпустку для догляду за дитиною; створення передумов для посилення ролі батька у процесі вихованні дітей та розвитку відповідального батьківства в Україні.

Законопроект розроблений з урахуванням Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи №2079(2015) «Рівність і спільна батьківська відповідальність: роль батька», рекомендацій «Партнерства Біарріц» з утвердження гендерної рівності в частині реформування законодавства у сфері соціальних відпусток, пов`язаних із народженням дитини та доглядом за нею, а також задля імплементації окремих положень Директиви 2010/18/EU від 08.03.2010 про імплементацію переглянутої рамкової угоди щодо батьківської відпустки (ст.424, додаток XL Угоди про асоціацію між Україною та ЄС) .

Таким чином, зміни статті 19 Закону №504/96-ВР, які набрали чинності 09.05.2021 забезпечили однакове право на отримання додаткової соціальної відпустки на дітей, як матері, так і батьку. За умови, що в дану відпустку йде батько дітей, мати втрачає можливість скористатись даним видом відпустки у поточному році, і навпаки.

При цьому, для отримання відповідної відпустки чи компенсації згідно ст.19 ЗУ «Про відпустки» у чинній станом на даний час редакції, роботодавцеві має бути наданий будь-який належним чином оформлений і засвідчений в установленому порядку документ, у якому з достатньою достовірністю підтверджується, що другому з батьків дітей не надавалася така соціальна відпустка. Таким документом є довідка з місця роботи другого з батьків, у якій зазначено, що працівник не використовував додаткову відпустку. Але, якщо працівник таку довідку не може надати, зокрема, з об`єктивних причин (другий з подружжя є безробітним, приватним підприємцем тощо), то відповідними документами можуть стати: копія трудової книжки, витяг з електронної трудової книжки з порталу електронних послуг ПФУ, довідка з центру зайнятості, довідка про зайняття підприємницькою діяльністю тощо.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що відповідно до встановлених обставин справи, позивача було звільнено зі служби наказом від 22.06.2020 №174, знято з усіх видів грошового забезпечення з 28.08.2020 року, з урахуванням наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_11" від 02.08.2022 №208.

У відповідності до приписів ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

З викладеного вбачається вірним зауваження суду першої інстанції про те, що під час звільнення позивача зі служби, та протягом усього періоду починаючи з 2012 року по 2020 рік за який позивач вважає наявним у нього право на отримання грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку передбачену ст. 19 ЗУ «Про відпустки» діяла ст.19 Закону №504/96-ВР в редакції до 09.05.2021 року, яка встановлювала лише право матері на отримання додаткової відпустки на дітей. Норми вказаної статті узгоджувались із аналогічними нормами, закріпленими у інших нормативно-правових актах, законах, Інструкціях тощо, про які вже згадувалось вище.

Тобто, впродовж 2012 і до дати звільнення та виключення зі списків та з видів грошового забезпечення ОСОБА_1 , позивач - відповідно до приписів діючого на той час ЗУ "Про відпустки" (зокрема ст.19 згаданого Закону, приписи якої узгоджувались з іншими нормативно-правовими актами к сфері регулювання спірних правовідносин) не мав права на такий вид соціальної відпустки як батько, який працює та має двох дітей віком до 15 років.

Апеляційний суд вважає також доречним у даному контексті звернути увагу скаржника на те, що вказана норма ст. 19 ЗУ «Про відпустки», у редакції яка діяла впродовж спірного періоду заявленого позивачем з 2012 по 2020р.р. (у період спірних правовідносин) не визнавалась неконституційною та була чинною/діючою у період виникнення спірних правовідносин, зокрема діяла як під час проходження позивачем з 2012 по 2020 р.р. військової служби, так і під час його звільнення, виключення зі списків особового складу, всіх видів грошового забезпечення (аж до внесення в неї змін Законом №410-ІХ).

Що стосується посилання суду першої інстанції колізію між нормами ст.ст. 19 та 24 Закону України "Про відпустки", то на переконання колегії суддів таке ствердження є не досить коректним, оскільки стаття 19 ЗУ "Про відпустки" передбачає саме види соціальних відпусток на які має право працівник, в той час як стаття 24 цього ж Закону передбачає можливість грошової компенсації у разі звільнення працівника за всі невикористані ним дні щорічні відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Тобто, одна норма - а саме ст. 19 ЗУ «Про відпустки» визначає саме умови за яких виникає право у особи (у спірному періоді це саме жінки) на можливість отримання додаткової відпустки у зв`язку із наявністю двох дітей віком до 15 років, а інша ж норма - стаття 24 ЗУ «Про відпустки» визначає лише можливість отримання певною особою грошової компенсації, у разі звільнення працівника за всі невикористані ним дні щорічні відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Отже, посилання ОСОБА_1 на указану норму не є доцільним, та не обґрунтовує наявність у позивача права на отримання грошової компенсації за спірний період, як батьку який працює та має двох дітей віком до 15 років. Отже, позивач не довів наявність у нього права на отримання такого виду додаткової відпустки у спірному періоді, про що також зробив висновок суд першої інстанції.

В свою чергу недоречне посилання суду першої інстанції про наявність колізії між нормами ст.19 та ст.24 ЗУ «Про відпустки» не привело до неправильного вирішення справи.

Посилання апелянта на те, що в судовому рішенні нібито судом було підтверджено наявність у позивача права на отримання додаткової відпустки (та її компенсації), колегія суддів оцінює критично, позаяк суд першої інстанції зробив висновок, що під час звільнення позивача зі служби діяла норма ст.19 Закону №540/94-ВР в редакції, яка встановлювала лише право матері на отримання додаткової відпустки на дітей.

Висновок же суду першої інстанції про те, що системний аналіз норм Закону №504/96-ВР у сукупності з Конституцією України, КЗпП України та Законом України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» свідчить про наявність у працівника (одного з батьків, тобто матері або батька) гарантії на отримання компенсації за неотриману додаткову соціальну відпустку на дітей, не суперечить діючій на даний час редакції ст.19 ЗУ «Про відпустки», між тим, не є висновком про наявність у позивача права у спірній ситуації на отримання додаткової відпустки на дітей про що він заявляв у позові та наголошує в своїй апеляційній скарзі за період з 2012р. по 2020р., а відтак і відповідної компенсації за неотримання такої відпустки при звільненні.

Також, апеляційний суд в контексті наведеного зауважує, що судом першої інстанції попередньо у своєму рішенні було вказано на приписи Закону України № 401-ІХ від 15.04.2021р., якими вносились зміни до ЗУ «Про відпустки», з урахуванням яких у ч.1 ст.19 Закону №504/96-ВР внесено зміни шляхом заміни слів, зокрема: «Жінці, яка працює і має» на слова «Одному з батьків, які мають дітей» та ці зміни не діяли на час спірних правовідносин. Протягом 2012-2020рр. стаття 19 ЗУ «Про відпустки» передбачала лише право матері на отримання додаткової відпуски на дітей.

Також, судова колегія враховує, що законодавчо умови надання соціальних відпусток передбачено різні, та у спірному періоді позивач в тому числі заявляв про наявність у нього також права не тільки на додаткову відпустку як батьку, який працює та має двох дітей віком до 15 років, а ще як батько, який виховує дітей один, чим він також обґрунтовував вимоги свого позову, та до цієї категорії осіб законодавчо не було встановлено критерію розмежування по статі. З даного приводу, відповідач не заперечував право позивача як батька двох дітей на компенсацію за неотриману відпустку за ознакою статі, а вважав, що позивач не має легітимних очікувань на таку компенсацію з підстав не доведеності наявності у нього статусу батька, який виховує дітей без матері.

На переконання колегії суддів, суд першої інстанції вірно зазначив про недоведеність позивачем наявності у нього підстав для отримання у 2020 році додаткової відпустки тривалістю 17 календарних днів та відповідно на компенсацію за неотримання такої відпустки під час проходження позивачем служби.

Апеляційний суд враховує, що згідно п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 №91 одинокою матір`ю є жінка, яка не перебуває у шлюбі й у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама.

Верховний Суд у постанові від 13.06.2018 року по справі №822/2446/17 виклав позицію, що правовий статус «одинокого батька» не врегульований законодавством, однак вбачається можливість застосування поняття «одинокої матері», тлумачення якого зазначено у постанові Пленуму ВСУ. Тобто, для набуття статусу «одинока матір», «одинокий батько» необхідні два факти: неперебування у шлюбі, а також виховання і утримання дитини самими матір`ю чи батьком відповідно, тобто без участі іншого з подружжя в житті дитини.

Згідно ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З наведеного слідує, що для підтвердження права на додаткову соціальну відпустку на дітей роботодавцю має бути пред`явлено будь-який офіційно складений, оформлений та засвідчений в установленому порядку документ, у якому з достатньою достовірністю підтверджується участь лише одного із батьків у вихованні дитини (а не бабусі, дідуся, інших родичів (наприклад).

Зокрема, такими документами можуть бути: свідоцтво про смерть іншого з подружжя, акт, складений соціально-побутовою комісією, створеною первинною профспілковою організацією, чи будь-якою іншою комісією, утвореною на підприємстві, в установі, організації, або акт дослідження комітетом самоорганізації населення, в якому зі слів сусідів (за наявності їх підписів в акті) підтверджується факт лише одного з батьків у вихованні дитини (не родичів); довідка зі школи про те, що лише батько бере участь у вихованні дитини (спілкується з учителями, забирає дитину додому, бере участі в батьківських зборах) тощо.

Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_1 на підтвердження наявності у нього статусу батька, на утриманні якого у період з 2012 по 2020 р.р. перебувало двоє неповнолітніх дітей, надав до суду довідки від 20.07.2020 №460/86/506 та №460/86/507 про утримання дітей станом на липень 2020 року (а.с.9) та довідки від 22.11.2011 №Т7-313381-ф/л та №Т7-3134061-ф/л про реєстрацію місця проживання дітей за адресою реєстрації позивача.

Однак, згадані документи, як вірно вважав суд першої інстанції, не підтверджують факт самостійного виховання позивачем доньки та сина у період з 2012 по 2020 р.р.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дітей з позивачем, що включає в себе обов`язок батька щодо утримання та виховання дитини, не доводять факт відсутності участі матері у вихованні дитини та, відповідно, не підтверджують наявність статусу «одинокий батько», враховуючи, що у рішенні суду встановлення місця проживання дітей зазначено, що відповідачка мати дітей зареєстрована за адресою, що і позивач з дітьми, - АДРЕСА_1 . Будь-яких інших даних що до місця проживання мати, батька, дітей та участі батьків в утриманні дітей не зазначено.

Отже, в даному випадку, статус позивача як одинокого батька у спірному періоді (зокрема 2020) не підтверджений наданими в матеріали справи документами.

Суд першої інстанції також доречно звернув увагу на те, що разом з позовом позивач також не надав доказів звернення до відповідача в період проходження військової служби із заявами про надання йому соціальної відпустки, а також щорічного подання відповідних документів, що підтверджують його статус як одинокого батька (самостійного виховання та утримання дітей), тобто права на отримання такої відпустки, а при звільненні - права на компенсацію за її невикористання.

Додатково, апеляційний суд вважає за доцільне звернути увагу й на те, що при звільненні позивача з військової служби відповідачем не вирішувалось питання про надання невикористаної додаткової відпустки як батьку, який працює та має двох дітей віком до 15 років/який виховує дітей без матері (2020р.), про що вбачається з матеріалів справ. Вказане питання, у тому числі про компенсацію додаткової відпустки не досліджувалось відповідачем із за відповідним зверненням позивача.

З огляду на те, що компенсація додаткової відпустки військовослужбовця вирішується органом за наявності таких умов у військовослужбовця і ці обставини не були враховані відповідачем під час звільнення позивача зі служби, відповідні матеріали, що свідчать про наявність/відсутність цього права не досліджувались.

Підсумовуючи усе викладене вище у сукупності, апеляційний суд вбачає вірним висновок суду першої інстанції, що у відповідача був відсутній обов`язок при звільненні позивача з військової служби та виключення його із особового складу частини виплачувати грошову компенсацію, про яку просить позивач у позові.

Отже, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції відмовив обгрунтовано.

Загалом доводи апеляційної скарги є несуттєвими, встановлених обставин справи, встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Ухвалюючи дане судове рішення колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України» ) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень та враховує, що у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов`язаний оцінити, виконуючи свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає вказану апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.

Керуючись ст. ст. 241-243, 308, 311, 315, 316, 321-322, 325, 328 КАС України, апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2023 року по справі № 420/15715/23 - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Суддя-доповідач Т.М. ТанасоглоСудді О.О. Димерлій А.В. Крусян