РІШЕННЯ

Іменем України

08 лютого 2024 року

м. Київ

справа №800/573/16

адміністративне провадження № П/9901/965/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

Головуючої судді Коваленко Н.В.,

суддів: Берназюка Я.О., Чиркіна С.М., Гімона М.М., Кравчука В.М.,

за участю секретаря судового засідання Буденка В.В.,

учасники справи:

представник позивача Кучерук Н.С.,

представник відповідача Пантюхова Л.Р.,

представники третіх осіб Зарєчний Д.С., Шокун О.В.,

розглянувши у закритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «М.С.Л.» до Президента України, треті особи: Рада національної безпеки і оборони України, Служба безпеки України, Кабінет Міністрів України, ОСОБА_1 , про визнання протиправним з моменту прийняття та скасування Указу в частині,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. У жовтні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю «М.С.Л.» (далі також Товариство, ТОВ «М.С.Л.», позивач) звернулося до суду з адміністративним позовом до Президента України (далі також відповідач), треті особи: Рада національної безпеки і оборони України, Служба безпеки України, Кабінет Міністрів України (далі також РНБО, СБУ, КМУ відповідно), ОСОБА_1 , у якому, з урахуванням заяви про зміну (уточнення) предмету позову, просило визнати протиправним з моменту прийняття та скасувати Указ Президента України від 17 жовтня 2016 року № 467/2016 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 16 вересня 2016 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» в частині введення в дію рядка 98 додатку 2 до рішення Ради національної безпеки і оборони України від 16 вересня 2016 року, яким щодо Товариства з обмеженою відповідальністю «М.С.Л.» продовжено дію персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), застосованих рішенням Ради національної безпеки і оборони України від 02 вересня 2015 року (із змінами, внесеними рішеннями Ради національної безпеки і оборони України від 17 вересня 2015 року та від 20 травня 2016 року), уведеним в дію Указом Президента України від 16 вересня 2015 року № 549/2015, та застосовано персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) строком на один рік (далі також спірний, оскаржений Указ).

2. Обґрунтовуючи вимоги позовної заяви, Товариство вказує, що ним не вчинялось жодних дій, які у розумінні норм Закону України від 14 серпня 2014 року № 1644-VII «Про санкції» могли б свідчити про наявність підстав для застосування до нього персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), передбачених цим Законом. Тому позивач вважає, що доказів цього у відповідача існувати не може, а у випадку вчинення таких дій це обов`язково потягло б відкриття відповідних кримінальних справ та винесення відповідних вироків за ознаками злочинів проти основ безпеки та підтримки тероризму, проте такі провадження та вироки відсутні.

3. Наголошує, що оскаржене рішення не містить відомостей щодо того, які саме дії та яких саме осіб стали підставою для прийняття рішення про застосування санкцій та продовження їх дії стосовно позивача, а його обґрунтування обмежується виключно цитуванням пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про санкції».

4. У позовній заяві акцентується увага на тому, що у 2016 році Товариство зверталось до Служби безпеки України з заявою стосовно розгляду питання про скасування застосованих до нього санкцій, за результатом розгляду якої та після проведення у зв`язку з цим перевірки, СБУ направила до РНБО пропозицію розглянути це питання. Посилаючись на ці обставини, позивач висловлює переконання у тому, що ініціювавши перед РНБО питання про скасування застосованих до нього санкцій, СБУ тим самим підтвердила відсутність підстав для цього, тобто, на думку ТОВ «М.С.Л.», орган, який ініціював застосування санкцій до позивача, за результатами проведеної перевірки визнав відсутність для цього підстав.

5. Товариство вважає, що оскільки до іноземної особи - кінцевого бенефіціарного власника, під контролем якої воно перебуває ( ОСОБА_2 ), санкції не застосовувались, то й дії цієї особи не могли спричинити застосування санкцій до позивача.

6. За доводами позивача, оскільки підстав для застосування до нього санкцій не існувало взагалі, то й продовження строку їх дії також не ґрунтується на законі. При цьому Товариство підкреслює, що норми Закону України «Про санкції» не наділяють відповідача правом продовжувати дію раніше застосованих санкцій, а тому вважає, що Президент України, видаючи спірний Указ, діяв свавільно, всупереч приписів частини другої статті 19 Конституції України, не в інтересах суспільства й з перевищенням наданих йому повноважень.

7. На думку Товариства, виданий відповідачем й оспорений у цій справі Указ суперечить статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та не містить визначених Європейським судом з прав людини умов як для застосування, так і для продовження дії санкцій, які у цьому випадку зачіпають права ТОВ «М.С.Л.» як власника майна. Оскаржений Указ та введене ним у дію рішення РНБО, не свідчать про наявність обґрунтованого пропорційного співвідношення між застосуванням до Товариства санкцій та метою, яка переслідувалась у зв`язку з вжиттям такого заходу для обмеження позивача у власності.

8. Позивач наводить аргументи й про те, що безпідставне, на його переконання, введення відповідачем в дію рішення РНБО про застосування до Товариства санкцій призвело до блокування його діяльності, порушило законні права та інтереси ТОВ «М.С.Л.», у тому числі й право власності, яке гарантовані статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтею 41 Конституції України.

Позиція інших учасників справи щодо позову та заперечення позивача

9. Відповідач проти задоволення позову заперечує й вважає, що доводи та вимоги Товариства є безпідставними та необґрунтованими.

10. Відзначає, що оскаржений Товариством Указ втратив чинність на підставі Указу Президента України від 15 травня 2017 року № 133, яким введено в дію пункт 666 додатку 1 до рішення РНБО від 27 квітня 2017 року й застосовано санкції до позивача строком на один рік. Цей Указ набрав чинності з дня його опублікування 17 травня 2017 року й втратив чинність у зв`язку з закінченням строку його дії 17 травня 2018 року.

11. Тому відповідач вважає, що з 18 травня 2018 року відбулося повне відновлення законних прав та інтересів позивача й з цього часу предмет спору в цій справі вже відсутній.

12. Ці обставини, на думку відповідача, вказують на наявність самостійних підстав для відмови у задоволенні позову у справі, яка розглядається.

13. Поряд із цим відповідач наполягає на законності оскарженого Указу, оскільки вважає, що у спірних правовідносинах він діяв у межах повноважень, наданих йому статтями 102, 106, 107 Конституції України, на підставі та з дотриманням норм Закону України «Про санкції», за наявності обставин для реалізації таких повноважень.

14. Наголошує, що застосування санкцій відповідає основоположним засадам і цінностям України як суверенної, демократичної, соціальної і правової держави та переслідує легітимну мету, а відсутність у нормах статті 3 Закону України «Про санкції» конкретизованого, вичерпного і чіткого переліку дій, які створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, не свідчить про «розмитість» підстав для застосування санкцій, оскільки сфера таких дій широка і вимагає від держави комплексного й безперервного реагування на загрози її безпеці.

15. За позицією відповідача, вищевказана норма достатньо виразно пояснює (визначає), які суспільні відносини підлягають захисту з боку держави від неправомірних посягань та які суспільно - небезпечні діяння має на меті припинити застосування санкцій, чи запобігти їм. Ці положення закону, на думку відповідача, викладені зрозуміло і достатньо передбачувано для того, щоб учасники регламентованих ними правовідносин, у тому числі й позивач, мали змогу визначити характер їх дії та наслідки застосування.

16. Підкреслює, що вказані у законі підстави для застосування санкцій корелюються з їх видами, визначеними у статті 4 Закону України «Про санкції», й у сукупності такі положення законодавства дають розуміння того, які саме національні інтереси можуть вимагати захисту у такий спосіб.

17. Тому наведені у позові доводи відповідач вважає такими, що засновані на помилковому розумінні Товариством релевантних до спірних правовідносин норм законодавства.

18. З цих підстав відповідач стверджує, що таке втручання держави у приватні інтереси позивача є легітимним і ґрунтується на принципах пропорційності, відповідності меті та ефективності застосування санкцій.

19. А також звертає увагу на те, що передбачені у статті 3 Закону України «Про санкції» підстави для застосування санкцій є оціночною категорією і належать до дискреційних повноважень Президента України, який за межі такої дискреції у спірних правовідносинах не виходив. У контексті цих аргументів відповідач наводить правові позиції Великої Палати Верховного Суду щодо меж судового контролю у подібних правовідносинах, викладені у постанові від 13 січня 2021 року у справі № 9901/405/19.

20. Кабінет Міністрів України зазначає, що спірним у цій справі Указом Президента України продовжено дію вже застосованих раніше до позивача санкцій, а наявність таких повноважень у відповідача підтверджується нормами статті 5 Закону України «Про санкції», аналіз яких дозволяє стверджувати, що у разі, якщо санкції після закінчення терміну, на які вони були застосовані відносно певної особи, не досягли мети їх застосування й підстави для цього фактично продовжують існувати, то їх дія підлягає продовженню шляхом прийняття нового рішення щодо застосування санкцій.

21. Наводить доводи про те, що Служба безпеки України як первісний ініціатор застосування санкцій до позивача не встановила досягнення мети від раніше застосованих санкцій, а головний розробник проєкту розпорядження КМУ, яким у спірних правовідносинах до РНБО була внесена пропозиція про продовження дії санкцій, виходив з відсутності пропозицій щодо скасування зазначених санкцій від уповноважених державних органів, які забезпечують формування та реалізацію державної політики у відповідних сферах, у яких настали підстави для застосування санкцій до позивача.

22. Посилаючись на вищевикладене, КМУ вважає, що спірний Указ видано відповідачем відповідно до вимог чинного законодавства та в межах наявних у Президента України повноважень, а тому підстави для задоволення позову відсутні.

23. Служба безпеки України надала пояснення щодо позову, в яких вказує, що оскаржений Указ відповідає закону та виданий на підставі пропозицій органу (КМУ), який за законодавством наділений повноваженнями ініціювати таке питання.

24. Акцентує увагу на дискреційному характері повноважень, реалізованих відповідачем у спірних правовідносинах, і межах судового контролю за ними, виділяє превентивну спрямованість санкцій та стверджує про дотримання під час видання спірного Указу вимог пропорційності (співвідношення) між метою, на досягнення якої спрямовано застосування санкцій, та засобами, які для цього використовуються.

25. Не заперечуючи того, що застосування санкцій у спірних відносинах зумовило втручання у право позивача на мирне володіння майном, СБУ переконана, що у цьому випадку таке втручання переслідувало легітимну мету - забезпечити контроль за власністю особи, яка може нести потенційну загрозу національним інтересам України, який є необхідним для ефективного реагування держави на загрози її безпеці.

26. СБУ вважає, що за своєю природою та суттю санкції не належать до жодного з видів юридичної відповідальності, а їх запровадження щодо певної особи не ставить їй за провину діяння, визначене у законі як правопорушення, у тому числі кримінальне. Беручи до уваги вищевикладене і те, що для застосування санкцій до позивача існували передбачені законом достатні правові підстави, а відповідні пропозиції були подані уповноваженим на це органом, СБУ переконана у законності спірного Указу і не вважає, що цей позов підлягає задоволенню.

27. Відсутність підстав для задоволення позову СБУ обґрунтовує і тим, що після втрати чинності усіма Указами Президента України, якими були введені в дію рішення РНБО про застосування санкцій до позивача, у тому числі й тим, який оскаржено до суду в цій справі, перестав існувати предмет спору як такий. Отже в цьому випадку, на думку СБУ, завдання адміністративного судочинства, яке насамперед полягає у захисті саме порушених прав, не може бути виконано, оскільки індивідуально виражені права або інтереси Товариства наразі жодним чином не порушуються і не обмежуються. Сам собою факт визнання протиправним та скасування спірного Указу, на переконання СБУ, не впливає на відновлення прав та інтересів позивача у цій справі.

28. Товариство вищенаведені доводи та вимоги відповідача й третіх осіб повністю заперечує і не вважає, що зміст поданих ними письмових пояснень та доданих до них документів спростовує аргументи позивача стосовно відсутності та фактичного не існування будь - яких доказів наявності підстав як для застосування у спірних правовідносинах санкцій у 2015 році, так і для продовження їх дії у 2016 році.

29. Окрім цього, ТОВ «М.С.Л.» наголошує на недотриманні відповідачем вимог Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України, затвердженого Указом Президента України від 15 листопада 2006 року № 970/2006, оскільки всупереч цьому нормативно - правовому акту, яким зобов`язаний керуватись відповідач й під час видання Указів щодо накладення санкцій відповідно до Закону України «Про санкції», під проєктом спірного Указу відсутні візи, зокрема, Голови Адміністрації Президента України, його заступника, керівника структурного підрозділу Адміністрації Президента України.

30. Вищезгадані обставини, на думку позивача, засвідчують, що проєкт спірного Указу у встановлений законом спосіб не був опрацьований та взагалі не перевірявся, хоча, в силу вимог Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України, і відповідач, і Адміністрація Президента України як його допоміжний орган, при опрацюванні оспореного у цій справі Указу мали змогу і повинні були перевірити цей проєкт на відповідність його Конституції України та Закону України «Про санкції», у тому числі на наявність законних підстав для застосування санкцій до позивача.

31. Позивач категорично не погоджується з доводами відповідача та третіх осіб про те, що оскаржений Указ відповідача не призвів до порушення законних прав та інтересів Товариства, оскільки застосування до нього санкцій призвело до суттєвого скорочення обсягів господарської й, відповідно, спричинило зменшення доходу, внаслідок чого ТОВ «М.С.Л.» не мало змогу покрити усі нараховані податкові зобов`язання, пеню і штрафні санкції за їх несвоєчасне виконання, а сам факт накладення на нього санкцій зумовив нанесення репутаційних втрат, що, своєю чергою, негативно відобразилось на кількості клієнтів, які є споживачами надаваних Товариством послуг у сфері лотерейної діяльності, яку він продовжував здійснювати. Позивач вважає, що навіть після закінчення дії застосування санкцій щодо нього порушення його прав не припинились, оскільки наслідки цього продовжують існувати й досі.

32. У наданих до Верховного Суду поясненнях Товариство також заперечує позицію інших учасників справи про те, що обставини стосовно фактичних підстав для застосування санкцій не охоплюються предметом доказування у справі, а їх оцінка судом зумовить втручання у дискреційні повноваження відповідача, оскільки така аргументація не узгоджується з нормами процесуального закону, які цих обмежень не встановлюють й навпаки зобов`язують суд офіційно з`ясувати усі обставини справи, перевірити їх доказами. При цьому позивач наводить посилання на відповідну національну судову практику та рішення Європейського суду з прав людини, у яких викладено позицію про те, що навіть дискреційні повноваженні не вибувають з-під судового контролю, а правомірність їх застосування може бути перевірена під час розгляду конкретної справи у суді.

33. Не вважає обґрунтованими Товариство й наведені відповідачем та третіми особами міркування про дотримання у спірних правовідносинах вимог пропорційності санкцій, оскільки вони, на думку позивача, ґрунтуються на суб`єктивній оцінці цих обставин Президентом, КМУ та СБУ, і не підтверджені жодними доказами, засновані на довільному і помилковому тлумаченні норм національного законодавства та міжнародного права, практики Європейського суду з прав людини, не відповідають фактичним обставинам справи, які, як стверджує позивач, доводять те, що у спірних правовідносинах втручання у права ТОВ «М.С.Л.» внаслідок застосування до нього санкцій не було домірним.

34. Товариство висловлює переконання у тому, що наведені ним у позові обґрунтування засновані на цілком правильному та об`єктивному розумінні конкретних норм права, які, на думку позивача, не були дотримані Президентом України, та якими врегульовані спірні правовідносини, і такого іншими учасниками цієї справи не спростовано.

35. Інші особи, які беруть участь у справі, що розглядається, не надіслали до Верховного Суду відповідних документів з викладенням своєї позиції по суті спору, відповідних усних або письмових пояснень не надали.

36. Присутні у судовому засіданні представники відповідача та третіх осіб (СБУ та КМУ) проти задоволення позову заперечували з підстав, які раніше були ними викладені у відзиві (запереченнях) на позов та поясненнях.

37. Представниця позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримала у повному обсязі і просила позов задовольнити, а також надала письмові пояснення щодо обраного способу захисту та доводів СБУ, які за резолюцією головуючої судді приєднані до матеріалів справи.

38. У цих поясненнях представниця позивача звертала увагу на те, що втрата чинності оспореним Указом Президента України на підставі іншого Указу № 133/2017 не охоплює періоду дії Указу, який оскаржено, та не скасовує негативних наслідків його дії, які, за доводами позивача, тривали й тривають до цього часу, продовжують порушувати права і охоронювані законом інтереси.

39. Представниця позивача підкреслювала, що з урахуванням передбаченого процесуальним законом способу захисту порушених прав Товариства у спірних правовідносинах та висловлених Верховним Судом правових позицій стосовно моменту втрати чинності актом індивідуальної дії у разі визнання його протиправним та скасування в судовому порядку, такий акт втрачає свою чинність з моменту його прийняття.

40. Зважаючи на те, що оскаржений у цій справі Указ Президента України належить до актів індивідуальної дії, а негативні наслідки для Товариства від дії такого акту в той період, упродовж якого він був чинним, тривають і досі, то позивач вважає, що обраний ним спосіб судового захисту є належним і відповідає закону.

41. ТОВ «М.С.Л.» вкотре наголошувало, що зареєстроване у встановленому законом порядку юридичною особою України, здійснювало та здійснює свою діяльність відповідно до чинного законодавства України, на мало і не має жодного відношення до агресивної політики російської федерації, так само як і єдиний бенефіціарний власник Товариства - ОСОБА_1 , яким як і Товариством будь-яких протиправних дій (бездіяльності) не вчинялось.

42. Товариство вказує на узагальнений характер наведених СБУ доводів щодо позову й не вбачає того, що вони підтверджують наявність об`єктивних підстав для застосування до нього санкцій. Посилання ж СБУ на резолюцію Генеральної Асамблеї ООН від 23 лютого 2023 року, як на підтвердження мети санкційної політики держави та правомірності спірного Указу відповідача, Товариство вважає недоречним, оскільки остання видана більш ніж через шість років після застосування спірних санкцій до позивача.

43. Так само безпідставними, на думку позивача, є посилання СБУ на міжнародні акти, які торкаються питань законів та звичаїв ведення війни на суходолі, цивільного захисту населення під час війни, оскільки воєнний стан в Україні було введено лише наприкінці лютого 2022 року, тоді як спірний Указ у спірних правовідносинах видано ще у 2016 році.

44. Не погоджується Товариство й з твердженнями СБУ щодо обмеженого характеру права на справедливий суд в умовах збройного конфлікту, оскільки це право не може бути обмежене згідно з статтею 64 Конституції України.

45. На думку позивача, СБУ необґрунтовано вказує на факти здійснення Товариством діяльності без ліцензії та проведення азартних ігор, оскільки це не відповідає дійсності та спростовується, зокрема, нормами частини другої статті 15 Закону України «Про державні лотереї в Україні».

46. Окрім цього Товариство зазначає, що наданий СБУ «інформаційний документ» від 20 листопада 2014 року, який має гриф обмеження доступу до інформації «Для службового користування», за своїм змістом є викладом доводів та припущень як заінтересованої особи, а отже, на думку позивача, не відповідає критеріям належності, допустимості та достатності доказів. До того ж, як вважає позивач, такий документ не містить опису жодної конкретної протиправної дії позивача (її дати, місця, часу вчинення тощо).

Процесуальні дії у справі

47. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 21 листопада 2016 року відкрито провадження у цій справі як судом першої інстанції.

48. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 08 липня 2017 року провадження у цій справі зупинено за клопотанням Служби безпеки України.

49. Відповідно до пункту 4 розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» утворено Верховний Суд.

50. Згідно з пунктом 11 частини другої статті 46 та пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень цього ж Закону, постанови Пленуму Верховного Суду від 30 листопада 2017 року № 2 «Про визначення дня початку роботи Верховного Суду» днем початку роботи Верховного Суду визначено 15 грудня 2017 року.

51. З цієї ж дати набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (пункт 1 розділу 6 Прикінцевих положень цього Закону), яким з 15 грудня 2017 року Кодекс адміністративного судочинства України викладено у новій редакції.

52. За змістом підпункту 5 пункту 1 розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, викладеній після 15 грудня 2017 року, установлено, що зміни до цього Кодексу вводяться в дію з урахуванням таких особливостей, зокрема: позовні заяви та апеляційні скарги на судові рішення в адміністративних справах, які подані до Вищого адміністративного суду України як суду першої або апеляційної інстанції та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

53. На підставі вищезгаданих приписів законодавства справу №800/573/16 передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду й протоколом розподілу судової справи між суддями від 14 грудня 2018 року визначено колегію суддів для її розгляду у складі головуючої судді Коваленко Н.В., суддів: Анцупової Т.О. Берназюка Я.О., Гімона М.М., Кравчука В.М.

54. З огляду на відрахування судді Анцупової Т.О. зі штату Верховного Суду 09 лютого 2023 року у зв`язку з прийняттям ВРП рішення про звільнення з посади судді за власним бажанням (наказ №325-к від 09 лютого 2023 року), яка перебувала у складі колегії суддів, з урахуванням вимог Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30 (зі змінами) та Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року №8, на підставі відповідної службової записки головуючої судді, 13 вересня 2023 року було проведено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями й визначено колегію суддів у складі головуючої судді Коваленко Н.В., суддів: Берназюка Я.О., Чиркіна С.М., Гімона М.М., Кравчука В.М.

55. Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2023 року поновлено провадження у справі. Її розгляд призначено на 18 січня 2024 року о 15:00 годині з викликом (повідомленням) учасників справи.

56. У матеріалах справи наявні документи, що містять службову інформацію, і яким присвоєно гриф «Для службового користування». Ці документи отримані 09 березня 2017 року за вх. № 10ДСК « 17129» сектором режимно - секретної роботи Вищого адміністративного суду України від Головного управління контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері економічної безпеки Служби безпеки України, а також Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду від Управління правового забезпечення Служби безпеки України й зареєстровані у автоматизовані системі документообігу Суду 21.09.2022.

57. Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2024 року, занесеною до журналу судового засідання, ухвалено: приєднати до матеріалів справи отримані від СБУ письмові докази та документи, які містять службову інформацію, та яким присвоєно гриф обмеження доступу «Для службового користування». Проводити подальший розгляд справи у закритому судовому засіданні. У зв`язку з необхідністю ознайомлення сторін з матеріалами справи оголошено перерву до 12:00 години 01 лютого 2024 року.

58. У закритому судовому засіданні представниця позивача позовні вимоги підтримала і просила їх задовольнити.

59. Відповідач та треті особи (КМУ, СБУ) проти позову заперечували й просили відмовити у його задоволенні.

Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин

60. Рішенням РНБО від 02 вересня 2015 року «Про застосування та скасування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» вирішено підтримати пропозиції щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), внесені КМУ та СБУ.

61. Вказаним рішенням застосовано персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) до фізичних осіб згідно з додатком 1 та юридичних осіб згідно з додатком 2.

62. Відповідно до пункту 98 додатку 2 до рішення РНБО від 02 вересня 2015 року до ТОВ «М.С.Л.» (код ЄДРПОУ 30109292, м. Київ, вул. Шовковична, буд. 50-а) застосовано персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) строком на один рік у вигляді:

1) блокування активів - тимчасове обмеження права особи користуватися та розпоряджатися належним їй майном;

2) запобігання виведенню капіталів за межі України;

3) зупинення виконання економічних та фінансових зобов`язань;

4) припинення видачі дозволів, ліцензій на ввезення в Україну з іноземної держави чи вивезення з України валютних цінностей та обмеження видачі готівки за платіжними картками, емітованими резидентами іноземної держави;

5) заборона здійснення Національним банком України реєстрації учасника міжнародної платіжної системи, платіжною організацією якої є резидент іноземної держави.

63. Підставою для застосування таких санкцій зазначено: дії іноземної держави, іноземної юридичної чи фізичної особи, інших суб`єктів, які створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, сприяють терористичній діяльності та/або порушують права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства та держави, призводять до окупації території, експропріації чи обмеження права власності, завдання майнових втрат, створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод.

64. Указом Президента України від 16 вересня 2015 року № 549/2015 введено в дію рішення РНБО від 02 вересня 2015 року «Про застосування та скасування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)». Цей Указ Президента України набрав чинності 22 вересня 2015 року.

65. Надалі Указом Президента України від 17 жовтня 2016 року № 467/2016 введено в дію рішення РНБО від 16 вересня 2016 року «Про застосування та скасування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», яким підтримано пропозиції щодо продовження і застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), внесені КМУ (розпорядження від 31 серпня 2016 року № 639-р), СБУ та Національним банком України. Продовжено дію персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), застосованих рішенням РНБО від 02 вересня 2015 року (із змінами, внесеними рішеннями Ради національної безпеки і оборони України від 17 вересня 2015 року та від 20 травня 2016 року), уведеним в дію Указом Президента України від 16 вересня 2015 року № 549/2015. Вирішено застосувати персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) строком на один рік до: фізичних осіб згідно з додатком 1; юридичних осіб згідно з додатком 2, до якого пунктом 98 включено й ТОВ «М.С.Л.».

66. Виданий Президентом України Указ Президента України від 17 жовтня 2016 року № 467/2016, а отже й введене ним в дію рішення РНБО від 16 вересня 2016 року, набрали чинності 31 жовтня 2016 року.

67. Вказані у введеному в дію спірним Указом відповідача рішенні РНБО від 16 вересня 2016 року перелік санкцій та правові підстави їх застосування до позивача, є аналогічними тим, які наведені у рішенні РНБО від 02 вересня 2015 року, введеному в дію Указом Президента України від 16 вересня 2015 року № 549/2015.

68. Укази Президента України від 16 вересня 2015 року № 549/2015 та від 17 жовтня 2016 року № 467/2016 визнані такими, що втратили чинність, згідно з Указом Президента України від 15 травня 2017 року № 133/2017 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2017 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», який набрав чинності 17 травня 2017 року.

69. Отже Указ Президента України від 17 жовтня 2016 року № 467/2016 набрав чинності 31 жовтня 2016 року та втратив чинність 17 травня 2017 року на підставі Указу Президента України від 15 травня 2017 року № 133/2017.

70. ТОВ «М.С.Л.», вважаючи, що Указ від 17 жовтня 2016 року № 467/2016 видано Президентом України з порушенням закону та його прав, звернулось до суду з цим позовом.

Позиція Верховного Суду

71. Наведені у цьому позові підстави та зазначені в їх обґрунтуванні доводи і обставини, дозволяють стверджувати, що у справі, яка розглядається, між сторонами виник публічно - правовий спір, у якому ТОВ «М.С.Л.» наполягає на протиправності оскарженого Указу та наявності негативного впливу внаслідок його видання на права та охоронювані законом інтереси Товариства, а відповідач це заперечує, вважаючи, що у спірних правовідносинах він діяв відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, тобто на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, й прав позивача не порушив.

72. Якщо узагальнити зазначені позивачем аргументи, то такі зводяться до наступних тверджень:

передбачені законом підстави для застосування санкцій до Товариства фактично відсутні з огляду на те, що ані ТОВ «М.С.Л.» як суб`єктом відповідних правовідносин у сфері господарської діяльності, ані його службовими чи посадовими особами, власниками та особами, під контролем яких воно перебуває (кінцевим бенефіціаром) не вчинялось жодних дій, які б охоплювались нормами статті 3 Закону України «Про санкції»;

у відповідача відсутні докази наявності підстав для застосування санкцій до Товариства, оскільки у разі б вчинення Товариством або будь-ким причетним до його діяльності відповідних дій, це обов`язково потягло б відкриття кримінальних проваджень та винесення відповідних вироків за ознаками злочинів проти основ безпеки та підтримки тероризму;

у спірному Указі Президента України та у веденому ним в дію рішенні РНБО відсутнє належне обґрунтування із зазначенням конкретних дій та обставин, з якими закон пов`язує можливість застосування санкцій;

відповідачем недотримано процедуру, передбачену Положенням про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України, затвердженого Указом Президента України від 15 листопада 2006 року № 970/2006;

у законі відсутні норми, які б закріплювали повноваження щодо продовження дії раніше введених санкцій;

застосовані санкції не відповідають меті, на досягнення якої вони спрямовані, є непропорційними та зумовлюють невиправдане втручання у його права, у тому числі й у право власності, яке гарантовані статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтею 41 Конституції України.

73. Позивач, не заперечуючи можливості Президента України діяти у спірних відносинах з певною свободою розсуду, наполягає на тому, що Верховний Суд як суд першої інстанції здійснює повний судовий контроль за реалізацією відповідачем дискреційних повноважень та перевіряє правомірність їх застосування.

74. Тож надалі у цій постанові Верховний Суд зосереджує увагу на вищевказаних блоках аргументів позивача та викладених іншими учасниками справи доводів з цих питань.

Оцінка аргументів учасників справи щодо підстав для застосування санкцій у спірних правовідносинах та їх доведеності, відсутності відкритих кримінальних проваджень і вироків у кримінальних справах як доказів, які можуть підтверджувати обставини, що обумовлюють застосування санкцій.

75. Передусім колегія суддів зазначає, що відповідні джерела права і акти їх застосування викладаються у цьому рішенні Верховного Суду у редакції, чинній станом на момент виникнення спірних у цій справі правовідносин.

76. Так, у статтях 1, 2 та 3 Конституції України визначено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Суверенітет України поширюється на всю її територію. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

77. Гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина є Президент України, який за своїм конституційно - правовим статусом є главою держави і виступає від її імені, на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов`язковими до виконання на території України. Такі положення закріплені у статті 102, частині третій статті 106 Конституції України.

78. За приписами пункту 1 частини першої статті 106 Конституції України Президент забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави.

79. Виходячи з таких положень Основного Закону України та, зокрема, усвідомлюючи потребу невідкладного та ефективного реагування на наявні і потенційні загрози національним інтересам і національній безпеці України, включаючи ворожі дії, збройний напад інших держав чи недержавних утворень, завдання шкоди життю та здоров`ю населення, захоплення заручників, експропріацію власності держави, фізичних та юридичних осіб, завдання майнових втрат та створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод, прийнято Закон України від 14 серпня 2014 року № 1644-VII «Про санкції».

80. Стаття 1 цього Закону передбачає суверенне право України на захист й розкриває зміст цього права.

81. Зокрема, відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про санкції», з метою захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів громадян України, суспільства та держави можуть застосовуватися спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (далі - санкції).

82. Підстави та принципи застосування санкцій встановлені статтею 3 цього ж Закону, за нормами пункту 1 частини першої якої підставами для застосування санкцій є дії іноземної держави, іноземної юридичної чи фізичної особи, інших суб`єктів, які створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, сприяють терористичній діяльності та/або порушують права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства та держави, призводять до окупації території, експропріації чи обмеження права власності, завдання майнових втрат, створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод.

83. Порядок застосування, скасування та внесення змін до санкцій визначає стаття 5 Закону України «Про санкції» частинами першою, третьою - сьомою якої встановлено таке.

Пропозиції щодо застосування, скасування та внесення змін до санкцій виносяться на розгляд Ради національної безпеки та оборони України Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Національним банком України, Службою безпеки України.

Рішення щодо застосування, скасування та внесення змін до санкцій щодо окремих іноземних юридичних осіб, юридичних осіб, які знаходяться під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи-нерезидента, іноземців, осіб без громадянства, а також суб`єктів, які здійснюють терористичну діяльність (персональні санкції), передбачених пунктами 1-21, 23-25 частини першої статті 4 цього Закону, приймається Радою національної безпеки та оборони України та вводиться в дію указом Президента України. Відповідне рішення набирає чинності з моменту видання указу Президента України і є обов`язковим до виконання.

Припинення дії міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, як санкція згідно з цим Законом здійснюється Верховною Радою України за поданням Президента України або іншого суб`єкта законодавчої ініціативи.

Рішення щодо застосування санкцій повинно містити строк їх застосування, крім випадків застосування санкцій, що призводять до припинення прав, та інших санкцій, які за змістом не можуть застосовуватися тимчасово.

Рішення про внесення змін до санкцій приймається органом, що прийняв рішення про їх застосування відповідно до цього Закону, за власною ініціативою або на підставі пропозицій органів державної влади, зазначених у частині першій цієї статті.

Рішення про скасування санкцій приймається органом, що прийняв рішення про їх застосування відповідно до цього Закону, у разі якщо застосування санкцій привело до досягнення мети їх застосування

84. Згідно з положеннями частин першої, третьої, сьомої та восьмої статті 107 Конституції України Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України.

Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України.

Компетенція та функції Ради національної безпеки і оборони України визначаються законом.

85. Відповідно до вищевказаної статті Конституції України Верховною Радою України прийнято Закон України від 05 березня 1998 року № 183/98-ВР «Про Раду національної безпеки і оборони України».

86. За преамбулою до цього Закону він визначає правові засади організації та діяльності Ради національної безпеки і оборони України, її склад, структуру, компетенцію і функції.

87. Функції та компетенцію РНБО регламентують норми статей 3 та 4 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» відповідно, за змістом яких РНБО, окрім іншого, уповноважене на внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони, а також розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які відповідно до Конституції та законів України, Стратегії національної безпеки України, Воєнної доктрини України належать до сфери національної безпеки і оборони, та подає пропозиції Президентові України, приймає рішення щодо, зокрема: заходів політичного, економічного, соціального, воєнного, науково-технологічного, екологічного, інформаційного та іншого характеру відповідно до масштабу потенційних та реальних загроз національним інтересам України; невідкладних заходів із розв`язання кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

88. Основною організаційною формою діяльності Ради національної безпеки і оборони України є її засідання. Рішення Ради національної безпеки і оборони України приймаються не менш як двома третинами голосів її членів. Прийняті рішення вводяться в дію указами Президента України. Рішення Ради національної безпеки і оборони України, введені в дію указами Президента України, є обов`язковими до виконання органами виконавчої влади (частина перша статті 9, частини перша, третя, четверта Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України»).

89. Зміст вищевикладених положень законодавства засвідчує, що застосування санкцій відповідно до Закону України «Про санкції» насамперед обумовлено потребою невідкладного та ефективного реагування на наявні і потенційні загрози національним інтересам і національній безпеці України, є способом реалізації передбаченого законом суверенного права України на захист національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів громадян України, суспільства та держави.

90. Шляхом застосування санкцій на підставі, у спосіб та в порядку, які передбачені законом, Президент України як глава держави, який виступає від її імені, та є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, забезпечує виконання покладених на нього функцій та повноважень у сфері національної безпеки і оборони України.

91. Висновки щодо застосування вищевикладених норм Конституції України та законів України «Про санкції», «Про Раду національної безпеки і оборони України» викладались, зокрема, й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2022 року у справі № 9901/348/21.

92. У вищевказаній постанові наведені правові позиції про те, що Закон України «Про санкції» є регулятивним нормативним актом, який встановлює (запроваджує) ряд обмежень на демократичну участь у випадку загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, а також задля протидії терористичній діяльності.

93. Цей Закон, як можна побачити зі змісту наведених вище його приписів, дозволяє обмежувати певні права та свободи (право власності, право на підприємницьку діяльність тощо), не змінюючи при цьому провідних (ключових) цінностей, що становлять основу Конституції України.

94. За цим актом держава має легітимну можливість відступати від певних гарантованих конституційних прав, але водночас для того, щоб запобігти загрозам державного свавілля чи авторитаризму, повинна застосовувати обмежувальні заходи (санкції) винятково, тимчасово, використовувати їх як крайній і як необхідний (невипадковий) захід. Повинна застосовувати їх співмірно з тими загрозами національним інтересам, національній безпеці чи для протидії терористичній діяльності, яким держава намагається запобігти з їхньою поміччю.

95. Оскільки обмежувальні заходи є чутливими для осіб, до яких вони можуть бути застосовані, та мають відповідати певним стандартам обмеження основних прав, одним з яких є забезпечення балансу між потребами національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності держави, з одного боку, та демократії і прав людини, з другого, у цьому Законі визначені види обмежувальних заходів (санкцій), підстави їхнього застосування, окреслено коло осіб, до яких вони застосовуються, а також за яких умов. Встановлені органи державної влади, які вносять пропозиції про застосування санкцій, інституція, яка приймає рішення про їхнє застосування, та порядок, за яким втілюються ці заходи.

96. Позаяк главою держави і гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод людини і громадянина є Президент України, беручи до уваги, що використання санкцій в особливий спосіб перебуває на межі втручання в права особи, гарантовані Конституцією України, Закон України «Про санкції» передбачає, що рішення щодо застосування певного виду санкцій приймається РНБО та вводиться в дію указом Президента України, на якого власне й покладається відповідальність гарантувати як національні інтереси, національну безпеку, суверенітет і територіальну цілісність України, так і принципи правової держави, права і свободи людини і громадянина.

97. У цьому сенсі Закон України «Про санкції» досить чітко і передбачувано визначає підстави, умови та мету застосування санкцій.

98. Зі змісту рішення РНБО (а.с. 18, 186; том 1), введеного в дію оскарженим у цій справі Указом Президента України (а.с. 185; том 1), вбачається, що у спірних правовідносинах до Товариства застосовані санкції на підставі пропозиції Кабінету Міністрів України, оформленої розпорядженням від 31 серпня 2016 року № 639-р «Про внесення пропозицій щодо застосування та розширення персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» (а.с. 29-30; том 2).

99. Підпунктом 1 пункту 1 вищезгаданого розпорядження КМУ внесено на розгляд РНБО пропозицію, зокрема, продовжити строк дії персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) для фізичних і юридичних осіб, запроваджених рішенням Ради національної безпеки і оборони України від 02 вересня 2015 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», згідно з додатками 1 і 2 (для службового користування).

(пункт 100 мотивувальної частини цього судового рішення виключено, оскільки у ньому міститься інформація з грифом обмеження доступу «Для службового користування»).

101. Відповідно до пояснювальної записки за підписом Міністра закордонних справ України від 26 серпня 2016 року (а.с. 256-267; том 2) проєкт вищевказаного розпорядження КМУ розроблено Міністерством закордонних справ України з метою внесення на розгляд РНБО пропозицій щодо застосування санкцій, у тому числі до юридичних осіб, які прямо чи опосередковано створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, сприяють або фінансують тероризм в Україні.

102. З наданих під час розгляду цієї справи пояснень відповідачів та третіх осіб, а також з наявних у справі доказів вбачається, що застосування санкцій до Товариства відповідно до введеного в дію оскарженим Указом відповідача рішення РНБО від 16 вересня 2016 року обумовлено наявністю тих же самих обставин, що слугували накладенню санкцій до позивача на підставі рішення РНБО від 02 вересня 2015 року, введеного в дію Указом Президента України від 16 вересня 2015 року № 549/2015. За доводами відповідача та третіх осіб такі обставини продовжували фактично існувати після закінчення строку дії санкцій, визначеного в Указі Президента України № 549/2015, й станом на момент виникнення спірних у цій справі правовідносин, зокрема на дату видання Президентом України оспореного позивачем Указу. На думку відповідача та третіх осіб, враховуючи закінчення строку накладення санкцій підставі рішення РНБО від 02 вересня 2015 року, введеного в дію Указом Президента України № 549/2015, та не досягнення визначеної законом мети їх застосування, продовження існування загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України від діяльності Товариства, утворювали достатні правові підстави для застосування санкцій, та, відповідно, для прийняття РНБО рішення від 16 вересня 2016 року, введення його в дію спірним Указом відповідача.

103. На вимогу суду Головне управління контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері економічної безпеки надало письмові докази, які містяться на а.с. 12-142 у томі 3, і які містять інформацію з грифом обмеження доступу «Для службового користування».

104. Ці докази стосуються обставин та підстав для застосування до Товариства санкцій згідно з рішенням РНБО від 02 вересня 2015 року, введеного в дію Указом Президента України від 16 вересня 2015 року № 549/2015, а також підстав для застосування санкцій до ТОВ «М.С.Л.» відповідно до рішення від 16 вересня 2016 року, введеного в дію спірним Указом Президента України.

(пункти 105-133 мотивувальної частини цього судового рішення виключено, оскільки у них міститься інформація з грифом обмеження доступу «Для службового користування»).

134. Дослідивши у судовому засіданні наведені вище докази, колегія суддів визнає їх такими, що відповідають визначеним у статтях 73-76 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям належності, допустимості, достовірності й достатності.

(пункт 135 мотивувальної частини цього судового рішення виключено, оскільки у ньому міститься інформація з грифом обмеження доступу «Для службового користування»).

136. Верховний Суд вважає, що зібрані у цій справі докази підтверджують наявність передбачених законом достатніх правових підстав для застосування санкцій до Товариства відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про санкції» й вказують на дотримання встановленого цим законом порядку застосування санкцій, пропозицію стосовно яких подано належним суб`єктом (Кабінетом Міністрів України) за об`єктивного фактичного існування обставин для цього.

137. Вищевказане спростовує аргументи Товариства про відсутність обставин, які б відповідно до Закону України «Про санкції» могли зумовити накладення на нього санкцій у спірних відносинах, а також доводи позивача щодо не існування доказів стосовно цього.

138. Враховуючи предмет спору у справі, яка розглядається, та приписи частин першої, другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів відзначає, що обов`язок доказування правомірності оскарженого Указу в цій справі покладається на відповідача, який повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

139. Обсяг і зміст зібраних у справі та досліджених судом у судових засіданнях доказів дає підстави вважати, що відповідач належним чином виконав покладений на нього обов`язок доказування правомірності виданого ним Указу та надав усі наявні у нього докази.

140. Колегія суддів критично оцінює наведені позивачем твердження про те, що у разі вчинення Товариством або будь-ким причетним до його діяльності дій, які могли б вказувати на наявність визначених у пункті 1 частини першої статті 3 Закону України «Про санкції» підстав для застосування до нього санкцій, це обов`язково потягло б відкриття кримінальних проваджень та винесення відповідних вироків за ознаками злочинів проти основ безпеки та підтримки тероризму. Відсутність таких кримінальних проваджень та вироків у них, на переконання Товариства, свідчить про відсутність й доказів вчинення ним дій, які могли б потягнути за собою накладення на нього санкцій.

141. З цього приводу Верховний Суд зауважує, що схожі за змістом аргументи вже були предметом оцінки у справі, правовідносини у якій є подібними до тих, які виникли у справі, що розглядається.

142. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2023 року у справі № 9901/376/21 висловлена правова позиція про те, що санкції, передбачені Законом України «Про санкції», не є видом покарання чи відповідальності. Вони виконують функції обмежувального економічного заходу щодо осіб, які, зокрема, становлять для України загрозу посягання на її національні інтереси, національну безпеку, суверенітет і територіальну цілісність. Однією з підстав для застосування такого обмежувального заходу є дії, які створюють об`єктивні підозри для відповідних органів влади щодо терористичної діяльності цієї особи, і саме ці органи, як у цьому випадку СБУ та КМУ, надають РНБО відповідні пропозиції.

143. Доповнюючи такий висновок щодо застосування норм права, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що позивач помилково ототожнює зібрану компетентними органами інформацію з достеменно встановленими фактами, які є підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності.

144. Закон України «Про санкції» визначає механізм реагування на наявні та потенційні загрози національній безпеці й має інше призначення та правову природу, які відрізняються від захисту охоронюваних законом прав та інтересів від кримінально-протиправних посягань та, відповідно, притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень.

145. Отже наявність чи відсутність відповідного вироку та/або порушеного кримінального провадження за ознаками злочину, пов`язаного з посяганням на інтереси національної безпеки, територіальної цілісності чи подібного до них, не є обставиною, з якою Закон України «Про санкції» пов`язує підстави для застосування санкцій.

146. У світлі такого правозастосування колегія суддів вважає необґрунтованими й доводи Товариства про те, що застосовані до нього санкції відповідно до оскарженого Указу є безпідставними з огляду на незастосування санкцій до кінцевого бенефіціарного власника ТОВ «М.С.Л.» ОСОБА_1.

147. Окрему увагу колегія суддів звертає на те, що встановлені СБУ та підтверджені доказами обставини щодо причетності юридичних та фізичних осіб російської федерації до контролю за оператором лотерей - ТОВ «М.С.Л.», причетності цього Товариства до російського капіталу, створюють пряму загрозу національній безпеці національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, сприяють терористичній діяльності та порушують права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства та держави, призводять до завдання майнових втрат, створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про санкції» зумовлює виникнення у відповідних органів підстав для внесення пропозицій для застосування санкцій, а у РНБО та Президента України для прийняття рішення щодо цього та введення його вдію.

148. Такі висновки зроблені Верховним Судом на підставі того, що починаючи з 2014 року й станом на момент виникнення спірних у цій справі правовідносин триває збройна агресія російської федерації проти України.

149. Указане підтверджується, зокрема, постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VIII «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків», якою схвалено текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків».

150. У цій заяві визнано, що збройна агресія російської федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року, коли були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами російської федерації всупереч міжнародно-правовим зобов`язанням російської федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань, дислокованих у Криму, для блокування українських військових частин.

151. Наявність збройної агресії російської федерації проти України, тимчасової окупації та анексії частини її території, підтверджується й: зверненням Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання російської федерації державою-агресором, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VIII; Заявою Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами російської федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян», схваленою Постановою Верховної Ради України від 04 лютого 2015 року № 145-VIII; Постановою Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VIII «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями»; Заявою Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків», схваленою Постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VІІІ; Заявою Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов`язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод», схваленою Постановою Верховної Ради України від 21 травня 2015 року № 462-VIII; Зверненням Верховної Ради України до парламентів іноземних держав, парламентських асамблей міжнародних організацій щодо засудження триваючої агресії російської федерації проти України, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 18 лютого 2016 року № 1014-VIII.

152. Існування обґрунтованих підозр у підконтрольності ТОВ «М.С.Л.» російським юридичним та фізичним особам, російському капіталу, створює потенційну загрозу виведення отриманого нею прибутку в Україні проросійськими структурами й використання цих коштів росією для продовження розпочатої нею збройної агресії та війни проти України, фінансування терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», окупації територій України, що, своєю чергою зумовлює наявність загроз життю та здоров`ю громадян, порушення прав і свобод людини і громадянина тощо.

Фінансування російської агресії починаючи з 2014 року за рахунок російського капіталу, з якого сплачуються податки до російського бюджету, є загальновідомим фактом. Водночас у Держави України відсутній інший дієвий, визначений законом механізм впливу на російський бюджет з метою протидії військовій агресії. Сукупність встановлених фактів протиправної діяльності Товариства свідчить про його приховану участь у гібридній війні. Така діяльність має прихований характер та направлена, у тому числі, на негативний вплив на бюджет України з метою його зменшення шляхом охопленого в межах держави ухилення від сплати податків з подальшим спрямуванням цих коштів безпосередньо та/або опосередковано на фінансування агресії проти України.

153. Саме у зв`язку з триваючою збройною агресією російської федерації проти України, сприянням і фінансуванням нею терористичної діяльності в Україні, що призвело до порушення територіальної цілісності України, прав і свобод її громадян, тимчасової окупації частини її суверенної території, численних людських жертв, реальних та потенційних загроз національним інтересам, безпеці і суверенітету, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31 серпня 2016 року № 639-р у спірних правовідносинах й було внесено до РНБО пропозицію щодо застосування санкцій, у тому числі й до ТОВ «М.С.Л.», яка була підтримана цим органом шляхом прийняття рішення від 16 вересня 2016 року, уведеного в дію Указом Президента України від 17 жовтня 2016 р. № 467/2016.

154. Тож колегія суддів переконана, що за встановлених у цій справі й доведених обставин, які вказують на існування потенційних загроз інтересам держави у сферах національної безпеки та оборони, обмеження, установлені Указом Президента України від 17 жовтня 2016 року № 467/2016, є такими, що відповідають критерію «необхідність у демократичному суспільстві», оскільки в їх запровадженні та подальшому продовженні існувала нагальна потреба з огляду на визнані факти агресії проти України за відсутності іншого механізму протидії таким загрозам.

Щодо вмотивованості оскарженого Указу Президента України.

155. Верховний Суд відхиляє доводи позивача стосовно невмотивованості введеного в дію спірним Указом Президента України рішення РНБО щодо застосування до нього санкцій.

156. Оцінюючи такі аргументи позивача, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що ані Конституція України, ані Закон України «Про санкції», ані Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України» не зобов`язують РНБО наводити у своєму рішенні мотиви з розкриттям змісту конкретних дій чи фактів щодо кожної з осіб, до яких пропонується застосувати відповідні санкції. Не ставиться таких вимог й до Указу Президента України про введення в дію відповідного рішення РНБО щодо застосування санкцій.

157. РНБО є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України, визначає достатність підстав для застосування санкцій та необхідність їх застосування з метою невідкладного та ефективного реагування на наявні і потенційні загрози національним інтересам та безпеці України, несе відповідальність за їхню об`єктивність, відповідність меті та ефективності, а також дотримання іншим принципам застосування санкцій відповідно до статті 3 Закону України «Про санкції».

158. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 січня 2021 року у справі №9901/405/19 дійшла висновку, що наявність реальної чи потенційної загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, про які йдеться у статті 3 Закону України «Про санкції», безумовно є оціночним поняттям, а достатність підстав вважати існування такої реальної чи потенційної загрози передбачає певну межу дискреції.

159. При введенні в дію рішення РНБО про такі санкції Президент як гарант Конституції України, якому народом України надано представницький мандат та якому Конституцією України надано повноваження вводити в дію рішення РНБО, має самостійно оцінити наявність та достатність підстав для введення такої санкції.

160. При цьому, відповідальність за повноту і достовірність відомостей, викладених у проекті рішення Кабінету Міністрів України та пояснювальній записці до нього, несе їх ініціатор, а також інші заінтересовані органи, які подавали ініціатору інформацію.

161. У спірних правовідносинах проєкт розпорядження Кабінету Міністрів України від 31 серпня 2016 року № 639-р, яким до РНБО вносилась пропозиція щодо накладення санкцій, зокрема на ТОВ «М.С.Л.», розроблено Міністерством закордонних справ України на підставі інформації, отриманої, у тому числі, від Служби безпеки України. Про це зазначено на другому аркуші пояснювальної записки до проєкту вищезгаданого розпорядження КМУ (а.с. 257; том 2).

162. Отримані від СБУ документи (а.с. 12 - 142; том 3, а.с. 1; том 1 матеріалів для службового користування) містять службову інформацію, зібрану під час провадження діяльності у сфері оборони держави, й цим документам присвоєно гриф обмеження доступу «Для службового користування» відповідно до найвищого грифу обмеження доступу. Копіювання цих документів заборонено установою, яка є їх розробником - СБУ.

163. Так, згідно з приписами частини другої статті 6 Закону України від 02.10.1992 №2657-XII «Про інформацію» право на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

164. За порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом (частини перша та друга статті 20 вищенаведеного Закону).

165. Частинами першою та третьою статті 21 Закону України «Про інформацію» інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація. Порядок віднесення інформації до таємної або службової, а також порядок доступу до неї регулюються законами.

166. Нормами частин першої, другої статті 6 Закону України від 13.01.2011 №2939-VІ «Про доступ до публічної інформації» передбачено, що інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація. Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог:

1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;

2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;

3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

167. Частинами першою та другою статті 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації» визначено, що відповідно до вимог частини другої статті 6 цього Закону до службової може належати така інформація:

1) що міститься в документах суб`єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов`язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень;

2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці.

Документам, що містять інформацію, яка становить службову інформацію, присвоюється гриф «для службового користування». Доступ до таких документів надається відповідно до частини другої статті 6 цього Закону.

168. Єдині вимоги до ведення обліку, зберігання, використання і знищення документів та інших матеріальних носіїв інформації (далі - документи), що містять службову інформацію, зібрану під час провадження оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, діяльності у сфері оборони держави, та іншу службову інформацію (далі - службова інформація), в органах державної влади, інших державних органах, органах влади Автономної Республіки Крим (далі - установи), визначає Типова інструкція про порядок ведення обліку, зберігання, використання і знищення документів та інших матеріальних носіїв інформації, що містять службову інформацію, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 19.10.2016 №736.

169. За змістом пунктів 76, 85 та 105 цієї Інструкції робота з документами з мобілізаційних питань та з питань спеціальної інформації проводиться в окремо виділених і належним чином обладнаних службових приміщеннях з дотриманням вимог, які унеможливлюють ознайомлення із змістом таких документів сторонніх осіб.

Забороняється використовувати службову інформацію, що міститься в документах з грифом «Для службового користування», для відкритих виступів або опублікування у засобах масової інформації та демонструвати такі документи на стендах, у вітринах на відкритих виставках або в інших громадських місцях.

Документи з грифом «Для службового користування» не дозволяється виносити за межі установи, крім випадків передачі документів на виконання у структурні підрозділи, що розташовуються поза межами основного приміщення установи, та у разі виникнення необхідності в їх узгодженні, підписанні в установах, розташованих у межах одного населеного пункту. Винесення документа з грифом «Для службового користування» за межі установи здійснюється на підставі резолюції керівника установи (його заступника) або керівника структурного підрозділу, в якому такий документ (його проект) підготовлено. При цьому документ повинен бути вкладений у конверт або упакований у такий спосіб, щоб виключити можливість його прочитання.

170. А за змістом пункту 43 Типової інструкції про порядок ведення обліку, зберігання, використання і знищення документів та інших матеріальних носіїв інформації, що містять службову інформацію, установа, яка є розробником документа з грифом «Для службового користування», може зазначити на документі інформацію про заборону на розмноження (копіювання) такого документа в інших установах.

171. З аналізу вищевикладених норм законодавства вбачається, що службова інформація, зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці, належить до інформації з обмеженим доступом і така інформація охороняється законом.

172. У додатках до рішення РНБО від 16 вересня 2016 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», зокрема й у позиції 98 додатку 2 до вказаного рішення, щодо ТОВ «М.С.Л.» зазначені: Ідентифікаційні дані (повне найменування та реквізити юридичної особи, код згідно з ЄДРПОУ); Підстава для застосування санкцій (відповідно до Закону України «Про санкції»); Вид обмежувального заходу (відповідно до Закону України «Про санкції»).

173. Беручи до уваги вид інформації, яка ідентифікує Товариство як суб`єкта, на якого накладаються санкції, і те, що така інформація має обмежений доступ та зібрана в процесі контррозвідувальної діяльності у сфері оборони країни, а також те, що відображення цієї інформації як мотивів для прийняття рішення щодо застосування санкцій законом не передбачено, а у спірному Указі Президента України та введеному ним в дію рішенні РНБО (у додатках до нього) наведено підстави для застосування санкцій до ТОВ «М.С.Л.» та перелічено їх види, колегія суддів констатує, що такі адміністративні акти за формою та змістом повністю відповідають вимогам законодавства та дозволяють зрозуміти правові підстави для їх прийняття, спрогнозувати юридичні наслідки, які настають у зв`язку з набранням ними чинності.

Щодо посилання позивача на протиправність спірного Указу з огляду на недотримання процедури, передбаченої Положенням про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України, затвердженим Указом Президента України від 15 листопада 2006 року № 970/2006

174. Такі твердження позивача засновані на аргументах про те, що всупереч вимог пункту 16 вищезазначеного Положення під проєктом оспореного у цій справі Указу Президента України відсутні візи, зокрема, Глави Адміністрації Президента України, його заступника, керівника структурного підрозділу Адміністрації Президента України. На думку Товариства такі обставини вказують на те, що проєкт Указу Президента України від 17 жовтня 2016 року № 467/2016 у визначений законодавством спосіб не опрацьовувався і не перевірявся.

175. Наводячи мотиви стосовно оцінки вищенаведених аргументів, колегія суддів акцентує увагу на тому, що спірні у цій справі правовідносини врегульовані насамперед нормами спеціального законодавства, зокрема законів України «Про санкції» та «Про Раду національної безпеки і оборони України».

176. Верховний Суд враховує, що за своїм конституційно - правовим статусом, визначеним нормами статті 107 Конституції України та статті 1 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» РНБО України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України, головою якого є Президент України за посадою, і якому безпосередньо підпорядковується секретар РНБО.

177. При цьому, інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності Ради національної безпеки і оборони України здійснює її апарат, який підпорядковується Секретареві Ради національної безпеки і оборони України (частина перша статті 8 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України»).

178. Відповідно до підпункту 1 пункту 3 Положення про Апарат Ради національної безпеки і оборони України, затвердженого Указом Президента України від 14 жовтня 2005 року № 1446/2005, Апарат Ради готує матеріали для розгляду на засіданнях Ради, проекти рішень Ради, указів Президента України про введення в дію відповідних рішень Ради, інших актів Президента України з питань національної безпеки і оборони, доручень Голови Ради національної безпеки і оборони України членам Ради, пов`язані з виконанням покладених на неї функцій.

179. Підпунктом 2 пункту 7 цього ж Положення встановлено, що секретар Ради національної безпеки і оборони України: подає на розгляд Президентові України проекти рішень Ради, указів Президента України про введення в дію відповідних рішень Ради, інших актів Президента України з питань національної безпеки і оборони, доручень Голови Ради національної безпеки і оборони України членам Ради, пов`язані з виконанням покладених на неї функцій.

180. Оскільки вищевказані норми є спеціальними у спірних правовідносинах й врегульовують порядок підготовки та подання на розгляд проєктів указів Президента України про введення в дію відповідних рішень РНБО з питань національної безпеки і оборони, то ці норми мають перевагу над відповідними приписами Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України, яке визначає загальні вимоги щодо порядку підготовки та внесення на розгляд глави держави проектів актів Президента України - указів і розпоряджень.

181. Зміст вищевикладених приписів законодавства засвідчує, що регулювання спірних правовідносин має свої особливості, зокрема передбачено, що підготовка проєктів указів Президента України про введення в дію відповідних рішень РНБО з питань національної безпеки і оборони здійснюється Апаратом Ради, а сам проєкт указу глави держави з цих питань подається на розгляд Президентові України безпосередньо секретарем Ради національної безпеки і оборони України.

182. Дослідженням наявних у справі доказів встановлено, що у спірних правовідносинах такий порядок підготовки та подання проєкту оспореного Указу Президента України було дотримано.

183. Проєкт Указу Президента України від 17 жовтня 2016 року № 467/2016 (а.с. 215; том 1) підготовлений РНБО (пояснювальна записка на аркушах справи 216-217 у томі 1), завізований і поданий на розгляд Президентові України секретарем РНБО, який підписав супровідний лист від 23 вересня 2016 року № 1762/14-1-6 щодо направлення вказаного проєкту Указу (а.с. 214; том 1), а також зареєстрований у Адміністрації Президента України 23 вересня 2016 року за вх. № 501/466 43-01, що підтверджується відбитком штампу вхідної кореспонденції на супровідному листі (а.с. 214; том 1).

184. Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів не вважає обґрунтованими доводи представниці ТОВ «М.С.Л.» про те, що цей проєкт у визначений законодавством спосіб не опрацьовувався і не перевірявся.

Щодо меж судового контролю за повноваженнями, реалізованими Президентом України під час видання ним оспореного у цій справі Указу.

185. Колегія суддів не заперечує доводів Товариства про те, що спірний Указ, попри наявність у відповідача певної свободи розсуду під час його видання, не вибуває з-під судового контролю й у визначених процесуальним законом межах підлягає перевірці на відповідність критеріям, визначеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

186. У світлі вищезазначеного, колегія суддів звертає увагу на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі №9901/405/19 у якій наведено висновок про те, що наявність реальної чи потенційної загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, про які йдеться у статті 3 Закону України «Про санкції», безумовно є оціночним поняттям, а достатність підстав вважати існування такої реальної чи потенційної загрози передбачає певну межу дискреції.

187. У Рішенні Конституційного Суду України від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018 у справі № 1-123/2018(4892/17), вказано, що принцип юридичної визначеності як один із елементів верховенства права не виключає визнання за органом публічної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними.

188. Згідно з юридичною позицією Конституційного Суду України «цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості у особи передбачати дії цих органів» (абзац третій підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 8 червня 2016 року № 3-рп/2016).

189. У Доповіді «Верховенство права», схваленій Європейською Комісією «За демократію через право» на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26 березня 2011 року) (CDL-AD(2011)003rev), до елементів верховенства права віднесено, зокрема, юридичну визначеність та заборону свавілля (пункт 41).

190. У пункті 45 цієї Доповіді зазначено, що потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними; у цьому контексті закон, яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції; не відповідатиме верховенству права, якщо надана законом виконавчій владі дискреція матиме характер необмеженої влади; отже, закон повинен вказати на обсяг будь-якої дискреції та на спосіб її здійснення із достатньою чіткістю, аби особа мала змогу відповідним чином захистити себе від свавільних дій влади.

191. Щодо заборони свавілля у пункті 52 Доповіді вказано таке: хоча дискреційні повноваження є необхідними для здійснення всього діапазону владних функцій у сучасних складних суспільствах, ці повноваження не мають здійснюватися у свавільний спосіб; їх здійснення у такий спосіб уможливлює ухвалення суттєво несправедливих, необґрунтованих, нерозумних чи деспотичних рішень, що є несумісним із поняттям верховенства права.

192. Стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами суб`єктів владних повноважень Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позицію з цього питання, згідно якої національні суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (пункт 44 рішення у справі «Брайєн проти Об`єднаного Королівства» (Bryan v. the United Kingdom); пункти 156-157, 159 рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункти 47-56 рішення у справі «Путтер проти Болгарії» (Putter v. Bulgaria № 38780/02).

193. Досліджуючи питання меж судового контролю за актами Президента України, якими ним вводяться в дію рішення РНБО щодо застосування санкцій, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 18 червня 2020 року у справі №9901/259/19 (набрала законної сили 20 липня 2020 року) зазначав, що навіть якщо Президент не має нормативно врегульованої альтернативи дій під час надходження до нього в установленому порядку відповідних матеріалів щодо застосування санкцій (рішення РНБО з додатками, проект Указу та пояснювальної записки до нього), то прийнятий ним акт в будь-якому випадку має бути перевірений на відповідність вимогам частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України. У разі, якщо адміністративний суд установить, що будь-якій із цих вимог акт Глави держави не відповідає й такий акт є незаконним, він підлягає скасуванню в судовому порядку.

194. Судом, на виконання вимог закону, здійснено судовий контроль як за законністю процедури прийняття спірного Указу, так і за обґрунтованістю підстав застосування санкцій до Товариства у спірних правовідносинах.

195. Перевіривши спірний Указ на відповідність критеріям, визначеним у частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, беручи до уваги встановлені у цій справі обставини та наявні у ній докази, вважає, що такі критерії відповідачем дотримано, а реалізовані ним у спірних правовідносинах дискреційні повноваження не були здійснені у свавільний спосіб, позаяк засновані на Конституції та законах України й існуванні об`єктивних причин, щоб прийняти охоплений предметом цього спору акт саме у такому вигляді, у якому він існує в цьому спорі, що обумовлено необхідністю невідкладного реагування на загрози національній безпеці країни, забезпечення її оборони, незалежності, суверенітету та територіальної цілісності, дотримання прав і свобод людини і громадянина.

Щодо повноважень продовжувати дію раніше застосованих санкцій.

196. Здійснюючи оцінку доводів позивача про відсутність у Законі України «Про санкції» норм, які б надавали відповідачу повноваження продовжувати дію раніше застосованих санкцій, колегія суддів виходить з того, що метою застосування санкції, як про це зазначено у частині першій статті 1 вказаного вище Закону, є захист національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів громадян України, суспільства та держави.

197. За загальним правилом, закріпленим у частині п`ятій статті 5 Закону України «Про санкції», рішення щодо застосування санкцій повинно містити строк їх застосування, а відповідно до частини сьомої цієї ж статті рішення про скасування санкцій приймається органом, що прийняв рішення про їх застосування відповідно до цього Закону, у разі якщо застосування санкцій привело до досягнення мети їх застосування.

198. З аналізу вищевикладених норм можна дійти висновку про те, що дія санкцій припиняється у зв`язку з закінченням строку, на який їх було застосовано, або до закінчення цього строку, якщо досягнута мета їх застосування.

199. У разі ж, якщо строк застосування санкцій закінчився, однак мета їх застосування не досягнута, а обставини, що обумовили їх застосування, не припинились (не змінились) та фактично продовжують існувати й створюють потенційні та/або реальні загрози національній безпеці та обороні країни, то в такому випадку Президент України, як гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, набуває повноважень у встановленому законом порядку прийняти новий акт у формі Указу і таким чином продовжити дію санкцій у тому ж обсязі, у якому вони були застосовані раніше, з одночасним визначенням нового строку дії санкцій відповідно до рівня існуючих або потенційних загроз.

200. Наявні у цій справі докази дозволяють стверджувати, що обставини, які обумовили застосування до Товариства санкцій відповідно до Указу Президента України № 549/2015, після закінчення визначеного у ньому строку дії санкцій не відпали, фактично продовжили існувати та створювали загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України.

201. У зв`язку з цим колегія суддів вважає правомірним видання Президентом України Указу від 17 жовтня 2016 року № 467/2016, оскільки це переслідувало легітимну мету, відповідало фактичним обставинам, які склались на той час, й не суперечило закону і наданим відповідачу повноваженням.

Щодо пропорційності застосованих санкцій та втручання держави у право мирного володіння майном.

202. Колегія суддів, з огляду на перелік застосованих до ТОВ «М.С.Л.» санкцій та їх види, не заперечує того, що прийняте відносно нього рішення відповідача зумовлює втручання держави у його право мирного володіння майном, однак, зазначає, що у такому випадку необхідно проаналізувати співвідношення державного суверенітету і права власності, тобто співвідношення публічних інтересів держави України і приватних інтересів конкретного власника та встановити пропорційність втручання в такому випадку в право власності. Це може і має бути предметом судового контролю.

203. Відповідно до частини першої статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

204. До спірних правовідносин є застосовною й стаття 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

205. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166 - 168).

206. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

207. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

208. Положеннями частини сьомої статті 41 Конституції України визначено, що використання власності не може завдавати шкоди, зокрема, правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

209. У спірних правовідносинах втручання держави у право позивача на мирне володіння своїм майном обумовлено необхідністю захисту загальнодержавних інтересів та невідкладному реагуванні на загрози цим інтересам. Таке право глави держави ґрунтується на положеннях Конституції України та нормах Закону України «Про санкції», а отже є легітимним.

210. Оспорюваний Указ Президента України містить спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції), метою застосування яких є невідкладне та ефективне реагування на наявні потенційні загрози національним інтересам і національній безпеці України. Такі санкції за своєю правовою природою є адміністративними (економічними) запобіжними заходами, які мають превентивний характер.

211. У постанові від 13 січня 2021 року в справі № 9901/405/19 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції допускає реалізацію державою права вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів. Зазначене відповідає вищевказаному припису статті 41 Конституції України.

212. Втручання у право мирного володіння майном позивача має легітимну мету забезпечити контроль за власністю особи, яка може нести потенційну загрозу національним інтересам України. Вказаний контроль є необхідним для ефективного реагування держави на загрози її безпеці, що підтверджує, зокрема, преамбула Закону України «Про санкції». Зазначена мета відповідає пункту 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

213. Принцип пропорційності передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законом і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка його зазнала. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між передбачуваною метою та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар.

214. В оскаржуваному у цій справі Указі № 467/2016 зазначено про те, що санкції застосовуються строком на один рік. Ураховуючи встановлені компетентними органами дії позивача та їх оцінку для національних інтересів, встановлені у цій справі обставини та докази, якими вони підтверджуються, колегія суддів вважає пропорційними застосовані у спірних правовідносинах до Товариства обмежувальні заходи.

215. Доводи позивача про те, що у зв`язку із застосуванням до нього санкцій він позбавлений можливості повноцінно здійснювати свою діяльність та відчуває негативні для нього наслідки у вигляді збитків та втрати ділової репутації колегія суддів оцінює критично та не вважає, що у цьому випадку наявні підстави стверджувати про порушення прав ТОВ «М.С.Л.», оскільки саме здійснювана Товариством діяльність й зумовила застосування до нього санкцій. Ці наслідки зумовлені застосуванням до позивача санкцій на підставі закону та за наявності доведених й об`єктивних обставин для цього. Тому не можна погодитись із аргументами позивача про протиправний характер спірного у цій справі Указу Президента України.

Щодо відсутності предмету спору у зв`язку з закінченням строку дії застосованих до Товариства санкцій.

216. Обставини справи стосовно того, що станом на момент розгляду та вирішення цієї справи у суді першої інстанції строк дії застосованих до позивача санкцій вже закінчився учасниками справи визнаються, а отже такі доказуванню не підлягають. До того ж, ці обставини підтверджуються наявними у справі матеріалами й відповідають дійсності.

217. Посилаючись на вищевказані обставини, відповідач і треті особи (КМУ, СБУ) стверджують, що права Товариства після закінчення строку дії санкцій, які були до нього застосовані, фактично відновились й вже не порушуються, а тому потреба у їх захисті відпала і для цього немає необхідності визнавати протиправним та скасовувати спірний Указ.

218. Позивач такі доводи заперечує та зазначає, що виданий у спірних правовідносинах Указ Президента України порушував права Товариства увесь час його чинності, що призвело до матеріальних втрат (збитків, зменшення доходу тощо) ТОВ «М.С.Л.», які до цього часу не відшкодовані, зумовило нанесення шкоди його діловій репутації, внаслідок чого зменшилась кількість клієнтів, утворилась податкова заборгованість, а також були застосовані штрафні санкції та пеня з боку податкових органів.

219. Оцінюючи наведені вище доводи, Верховний Суд виходить з того, що відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

220. З такими приписами Основного Закону України кореспондуються норми частини першої статті 7 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якою кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом.

221. Право на суд в Україні гарантується й пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

222. З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди (частина п`ята статті 125 Конституції України).

223. Юрисдикцію та повноваження адміністративних судів визначає Кодекс адміністративного судочинства України, який також встановлює порядок здійснення судочинства в адміністративних судах. Такі положення закріплені у частині першій статті 1 цього Кодексу.

224. Частиною першої статті 2 цього Кодексу визначено завдання адміністративного судочинства, яким є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

225. За змістом абзацу першого частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у передбачений процесуальним законом спосіб.

226. Верховний Суд в ухвалі від 31 жовтня 2023 року у справі № 990/106/23 зазначав, що у контексті завдань адміністративного судочинства звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача, а тому особа повинна довести (а суд - встановити), що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту.

227. У цьому ж судовому рішенні Верховного Суду наведено правову позицію про те, що до справ адміністративної юрисдикції процесуальний закон відніс публічно-правові спори, ознакою яких є не лише особливий суб`єктний склад, але й їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких закон установив інший порядок судового вирішення. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір, тобто по відношенню до особи, яка звернулася до суду. Прийняте суб`єктом владних повноважень при виконанні управлінських функцій рішення, вчинені дії або бездіяльність безпосередньо стосуються правового статусу (прав, законних інтересів, свобод, обов`язків) цієї особи.

228. Вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні та конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, Конституційний Суд України у Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 наводив юридичні позиції про те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

229. Виходячи з аналізу вищевикладених висновків Верховного Суду щодо застосування норм права та юридичних позицій Конституційного Суду України, можна констатувати, що предмет судового захисту становлять права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам), і про порушення яких стверджується у відповідному зверненні до суду.

230. Згідно ж з усталеною правовою позицією Верховного Суду під предметом спору слід розуміти матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем. Таке визначення поняттю «предмет спору» Верховний Суд наводив, зокрема, у своїй постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 909/243/18 та інших.

231. Звідси вбачається, що поняття «предмет спору» та «предмет судового захисту» не є тотожними і не мають різний зміст та правове навантаження.

232. Так, у справі, що розглядається, предметом спору охоплюється Указ Президента України від 17 жовтня 2016 року № 467/2016, яким введено в дію рішення РНБО щодо застосування санкцій до ТОВ «М.С.Л.», тоді як предметом судового захисту виступають права та охоронювані законом інтереси Товариства, які, на його думку, порушені відповідачем.

233. Колегія суддів вважає за необхідне відзначити, що оскаржений Товариством Указ Президента України є індивідуальним актом, який за характеристиками, визначеними у пункті 19 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, стосується прав або інтересів визначеної в акті особи (у спірних відносинах - ТОВ «М.С.Л.»), та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

234. Однак вичерпання або закінчення дії індивідуального акту, втрата ним чинності, не означає, що припинили існувати наслідки, зумовлені дією такого акту, які особа - позивач оцінює негативно. Тобто предмет судового захисту у вигляді прав та законних інтересів у такому випадку не зникає і не вичерпується гарантована конституцією та законами України можливість такого захисту.

235. Товариство стверджує, що негативні наслідки від дії оспореного ним у цій справі Указу фактично продовжують існувати й зумовлюють неможливість повноцінного відновлення ним господарської діяльності у тому обсязі, у якому вона здійснювалась до застосування до нього санкцій.

236. Тому позивач вважає, що його права продовжують порушуватися й зараз і це є наслідком застосування до нього санкцій, у тому числі на підставі спірного Указу Президента України. На думку Товариства це обумовлює наявність у нього права на судовий захист його прав і на відшкодування завданої йому шкоди, чого неможливо досягти без визнання протиправним оспореного ним у цій справі акту Президента України.

237. Проаналізувавши такі аргументи сторін, колегія суддів визнає, що закінчення строку дії застосованих до Товариства санкцій не припинило існування спору між сторонами у цій справі та предмету судового захисту.

238. Проте Верховний Суд підкреслює, що адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен встановити, що у зв`язку з прийняттям рішення, дією або бездіяльністю суб`єктом владних повноважень порушуються права позивача.

239. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

240. Такі висновки узгоджуються з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постанові від 31 січня 2024 року у справі № 640/6129/22.

241. У справі, яка розглядається, не було встановлено порушення прав позивача внаслідок видання відповідачем Указу № 467/2016. Відповідні мотиви щодо цього наведені вище у цій постанові Верховного Суду.

242. У зв`язку з цим колегія суддів у цілому погоджується з твердженнями відповідача та третіх осіб стосовно необґрунтованості заявленого Товариством позову, однак вважає за необхідне уточнити, що у його задоволенні належить відмовити з огляду на не підтвердження фатів порушення прав Товариства у спірних відносинах, а не через те, що предмет спору фактично перестав існувати, як помилково вважає відповідач та треті особи - КМУ та СБУ.

Щодо тверджень позивача про визнання СБУ відсутності підстав для застосування санкцій.

243. Позивач наполягає на тому, що у 2016 році Товариство зверталось до Служби безпеки України з заявою стосовно розгляду питання про скасування застосованих до нього санкцій, за результатом розгляду якої та після проведення у зв`язку з цим перевірки СБУ направила до РНБО пропозицію розглянути це питання.

244. Посилаючись на ці обставини, позивач висловлює переконання у тому, що ініціювавши перед РНБО питання про скасування застосованих до нього санкцій, СБУ тим самим підтвердила відсутність підстав для цього. Тобто, на думку ТОВ «М.С.Л.», орган, який ініціював застосування санкцій до позивача, за результатами проведеної перевірки визнав відсутність для цього підстав.

245. Як на доказ підтвердження таких обставин Товариство посилається на лист СБУ від 08 вересня 2016 року № 8/1/2-13318 «Щодо розгляду заяви» (а.с. 82; том 1).

246. Оглянувши цей письмовий доказ, колегія суддів встановила, що вищевказаний лист СБУ стосувався розгляду звернення ТОВ «М.С.Л.» від 07 вересня 2016 року № 634 й направлявся у відповідь на нього, був адресований Товариству.

247. Цей лист містить два абзаци, у яких іде мова про те, що за дорученням керівництва СБУ головним управлінням контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері економічної безпеки, в межах компетенції цього управління, опрацьовано заяву генерального директора ТОВ «М.С.Л.» Грищенка Б.В. щодо розгляду питання про ініціювання перед РНБО України скасування санкцій, застосованих Указом № 549/2015, й направлено на адресу РНБО відповідний лист з пропозицією розглянути питання щодо скасування таких санкцій.

248. Разом з тим, колегія суддів підкреслює, що здійснювати розгляд такої пропозиції та надавати оцінку викладеним у ній фактам й обставинам уповноважена виключно Рада національної безпеки і оборони України відповідно до наявної у неї компетенції. Саме до повноважень РНБО належить прийняття остаточного рішення за результатом розгляду відповідної пропозиції. Це рішення вводиться в дію Президентом України.

249. Тож сама собою пропозиція СБУ щодо розгляду питання про скасування санкцій не може бути розцінена як визнання відсутності підстав для їх застосування, оскільки встановлення таких обставин за законом належить виключно до компетенції РНБО.

250. Тому колегія суддів не може прийняти і визнати переконливими вищенаведені аргументи Товариства як такі, що зумовлюють задоволення поданого у цій справі позову.

251. Не підтверджують наявності підстав для задоволення цього позову й інші доводи позивача, які були досліджені та проаналізовані колегією суддів під час розгляду цієї справи.

252. Верховний Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58), за якою: принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Висновки Верховного Суду за результатом розгляду справи.

253. Надавши оцінку усім вагомим, доречним та переконливим аргументам учасників справи та дослідивши усі наявні у ній докази, враховуючи встановлені судом обставини справи, положення норм релевантного до спірних правовідносин законодавства, Верховний Суд, діючи в межах наданих йому повноважень, дійшов висновку про те, що Президент України, видаючи оспорений Товариством Указ, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з дотриманням усіх критеріїв законності такого рішення, зазначених у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у тому числі з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, тобто пропорційно.

254. З огляду на це колегія суддів констатує, що відповідач у спірних правовідносинах діяв правомірно й прав позивача не порушив, у зв`язку з чим підстави для задоволення позову у справі, що розглядається, - відсутні.

Пункти 100, 105-133 та 135 мотивувальної частини цього судового рішення містять інформацію з грифом обмеження доступу «Для службового користування».

255. Керуючись статтями 2, 22, 139, 241-246, 250, 266 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «М.С.Л.» до Президента України, треті особи: Рада національної безпеки і оборони України, Служба безпеки України, Кабінет Міністрів України, ОСОБА_1 , про визнання протиправним з моменту прийняття та скасування Указу в частині - відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуюча суддя Н.В. Коваленко

Судді: Я.О. Берназюк

С.М. Чиркін

М.М. Гімон

В.М. Кравчук