ОКРЕМА УХВАЛА

07 лютого 2024 р. Справа № 120/14828/23

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіСала П.І.,

за участю:

секретаря судового засідання Ребесайло С.О.,

представника позивачкиЮрченка Т.П.,

представниці відповідачаОбревко Т.П.,

представника третьої особи 2Чайки В.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці за правилами загального позовного провадження адміністративну справу

за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

до Центрально-західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці,

третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача фізична особа-підприємець ОСОБА_2 (третя особа 1),

третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головне управління ДПС у Вінницькій області (третя особа 2),

про визнання протиправною та скасування постанови про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення,

УСТАНОВИВ:

В провадженні Вінницького окружного адміністративного суду перебувала адміністративна справа за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Центрально-західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці про визнання протиправною та скасування постанови від 26.07.2023 № ЦЗ-77/ВІ/а-2 про накладення штрафу в розмірі 67000,00 грн за порушення законодавства про працю.

Рішенням суду від 07.02.2024 вказаний позов задоволено.

Водночас під час розгляду справи судом встановлено існування виключної правової проблеми, яка потребує невідкладного вирішення з метою забезпечення дії принципу верховенства права, запобігання порушенню прав та інтересів значної кількості осіб у відповідній сфері правовідносин, а також втратам державного бюджету внаслідок недоотримання штрафів за допущені порушення законодавства про працю.

Так, відповідно до частини першої статті 259 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами-підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Згідно з пунктами 1, 7 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 р. № 96, Державна служба України з питань праці (Держпраці) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Першого віце-прем`єр-міністра України Міністра економіки, і який реалізує державну політику у сферах промислової безпеки, охорони праці, гігієни праці, поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, здійснення державного гірничого нагляду, а також з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, на випадок безробіття в частині призначення, нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб.

Держпраці здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи. На утворені територіальні органи Держпраці може покладати виконання завдань за міжрегіональним принципом.

За змістом підпунктів 6, 9 пункту 4 Положення № 96 Держпраці відповідно до покладених на неї завдань здійснює державний контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами та фізичними особами, які використовують найману працю, зокрема в частині дотримання прав громадян під час прийому на роботу та працівників під час звільнення з роботи, дотримання прав і гарантій стосовно працевлаштування громадян, які мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню, провадження діяльності з надання послуг з посередництва та працевлаштування.

В силу приписів частини першої, другої статті 265 КЗПП України посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, винні у порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

Юридичні та фізичні особи-підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі: фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час або за трудовим договором з нефіксованим робочим часом у разі фактичного виконання роботи протягом усього робочого часу, установленого на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та податків у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, стосовно якого скоєно порушення, а до юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, які використовують найману працю та є платниками єдиного податку першої-третьої груп, застосовується попередження; вчинення порушення, передбаченого абзацом другим цієї частини, повторно протягом двох років з дня виявлення порушення у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, стосовно якого скоєно порушення.

Водночас частиною четвертою статті 265 КЗпП України унормовано, що штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Механізм накладення на суб`єктів господарювання та роботодавців штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, передбачених частиною другою статті 265 КЗпП України та частинами третьою-сьомою статті 53 Закону України "Про зайнятість населення", визначає відповідний Порядок, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 р. № 509 (далі Порядок № 509).

Суд зауважує, що постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 р. № 823 "Деякі питання здійснення державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю" (далі Постанова № 823) були внесені зміни до Порядку № 509 і, зокрема, пункт 2 цього Порядку викладено у редакції, згідно з якою штрафи за порушення законодавства про працю та зайнятість населення накладаються Головою Держпраці, його заступниками, керівниками територіальних органів Держпраці та їх заступниками, зокрема, на підставі акта перевірки ДПС, її територіального органу, у ході якої виявлені порушення законодавства про працю.

Натомість попередня редакція пункту 2 Порядку № 509 передбачала можливість накладення відповідних штрафів на підставі акта документальної виїзної перевірки ДФС, її територіального органу, в ході якої виявлені порушення законодавства про працю.

Таким чином, з дня набрання чинності Постановою № 823, а саме з 30.08.2019, підлягав застосуванню Порядок № 509 у редакції, яка допускала притягнення органами Держпраці до відповідальності суб`єктів господарювання за порушення законодавства про працю шляхом накладення на порушників штрафів відповідно до частини другої статті 265 КЗпП України на підставі акта перевірки ДПС, у тому числі фактичної перевірки.

Втім, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.04.2021 у справі № 640/17424/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.09.2021, Постанову № 823 визнано протиправною та нечинною.

Постановою Верховного Суду від 09.11.2022 касаційні скарги Кабінету Міністрів України та Державної служби України з питань праці залишено без задоволення, а вищезазначені судові рішення без змін.

Отже, беручи до уваги положення частини другої статті 255 та частини першої статті 325 КАС України, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.04.2021 у справі № 640/17424/19 набрало законної сили 15.09.2021, тобто з дати прийняття судом апеляційної інстанції постанови за наслідками апеляційного перегляду, якою рішення суду першої інстанції залишено без змін.

За приписами частини другої статті 265 КАС України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Відтак Постанова № 823 втратила чинність 15.09.2021 і як наслідок втратили чинність й зміни до редакції Порядку № 509, внесені на підставі зазначеної Постанови № 823, зокрема у частині можливості накладення штрафів на підставі акта перевірки ДПС, у ході якої були виявлені порушення законодавства про працю.

Відповідно до положень статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип слід розуміти так, що дія акту починається з моменту набрання ним чинності і припиняється з втратою актом чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001 та від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Згідно з частиною першою, другою статті 57 Закону України від 24 серпня 2023 р. № 3354-IX "Про правотворчу діяльність" дія нормативно-правового акта у часі це реалізація нормативно-правового акта щодо суспільних відносин, що виникли після набрання ним чинності або до набрання ним чинності і тривали станом на дату набрання актом чинності. Дія нормативно-правового акта поширюється на суспільні відносини, що виникли (тривають) після набрання ним чинності, якщо інше не передбачено Конституцією України чи законом.

Дія нормативно-правового акта починається з моменту набрання ним чинності, якщо інше не передбачено законом, і закінчується моментом припинення його дії.

За правилами, визначеними абзацом 6 частини шостої статті 57 Закону № 3354-IX, у разі якщо припинення дії нормативно-правового акта здійснюється на підставі рішення суду, дія нормативно-правового акта припиняється з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Таким чином, норми Порядку № 509 в редакції Постанови № 823, якими органам Держпраці надано право накладати штрафи за порушення законодавства про працю на підставі акта перевірки ДПС, у ході якої виявлені порушення законодавства про працю, втратили чинність та, у зв`язку з цим, не є застосовними з 15.09.2021.

Поряд з цим, як з`ясовано під час розгляду адміністративної справи № 120/14828/23, територіальні органи Держпраці продовжують приймати постанови про накладення штрафів за порушення законодавства про працю на підставі актів фактичної перевірки ДПС, тобто далі керуються Порядком № 509 в редакції Постанови № 823, уважаючи, що скасування в судом Постанови № 823 не змінило змісту Порядку № 509, а норми цього Порядку в редакції Постанови № 823 залишаються чинними та підлягають застосуванню.

Однак вказана позиція, на переконання суду, йде в розріз основним засадам здійснення судочинства та не відповідає принципам верховенства права, правової визначеності та належного урядування.

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно з ч. 2 ст. 13 Закону України від 2 червня 2016 р. № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Вже згаданими приписами частини другої статті 265 КАС України визначено, що нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

З цією процесуальною нормою також узгоджуються процитовані вище положення абзацу 6 частини шостої статті 57 Закону України "Про нормотворчу діяльність".

Отже, національним законодавством чітко регламентовано момент втрати чинності нормативно-правовим актом у разі визнання його протиправним в судовому порядку, а саме з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

У постанові від 31.08.2018 у справ № 822/1815/16 Верховний Суд вказав на те, що у разі визнання незаконним (протиправним), індивідуальний акт є таким, що не діє з моменту його прийняття, а нормативно-правовий, якщо інше не встановлено законом або не зазначено судом, втрачає чинність після набрання законної сили судовим рішенням.

Крім того, згідно з висновками Верховного Суду, наведеними, зокрема, у постанові від 30.11.2020 у справі № 826/4922/16, визнання акта суб`єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта.

Суд повторює, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.04.2021 у справі № 640/17424/19, яке було підтримане постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.09.2021 та постановою Верховного Суду від 09.11.2022, визнано протиправною та нечинною Постанову № 823.

Відтак визнано протиправними та нечинними також зміни до Порядку № 509, внесені вказаною Постановою № 823, у тому числі щодо повноважень органів Держпраці накладати на суб`єктів господарювання штрафи на підставі акта перевірки ДПС, у ході якої виявлені порушення законодавства про працю.

Отже, відповідна постанова Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 р. № 823 та відповідні зміни до Порядку № 509 втратили чинність з 15.09.2021, тобто з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду, а тому відтоді не можуть застосовуватись як такі, що є протиправними (незаконними).

Суд наголошує, що будучи органами державної влади, Держпраці та його територіальні управління підпорядковані конституційному спеціально-дозвільному принципу, який закріплений у частині другій статті 19 Основного Закону України та встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Застосування такого принципу суттєво обмежує відповідних суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону, тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

У справі "Рисовський проти України" (заява № 29979/04, рішення від 20 жовтня 2011 року, п. 70, 71) Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування", зазначивши, що він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58).

Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74).

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див. зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).

Окремі аспекти принципу належного врядування також були зазначені ЄСПЛ у справах "Армазова проти Республіки Молдова" (Arzamazova v. The Republic of Moldova, заява №38639, п.52), "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia, заява №32457/05, п. 40), "Графов проти України" (заява № 4809/10), "Чакаревич проти Хорватії" (Сakareviс v. Croatia, заява № 48921/13), з аналізу яких можна дійти висновку, що у рішеннях ЄСПЛ сформувалась стала практика щодо розуміння принципу належного урядування, до змісту якого можна включити п`ять головних складових елементів: 1) покладення на суб`єктів владних повноважень зобов`язання запроваджувати внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок; 2) якщо діяльність суб`єкта владних повноважень впливає на основоположні права людини, такі суб`єкти повинні діяти вчасно, в належний і якомога послідовніший спосіб; 3) ризик будь-якої помилки суб`єкта владних повноважень повинен покладатися на такого суб`єкта, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються; 4) застосування принципу належного урядування, як правило, не повинно перешкоджати суб`єкту владних повноважень виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість; 5) потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій суб`єкта владних повноважень.

У постанові Верховного Суду від 28.02.2020 у справі № П/811/1015/16 зазначено, що принцип належного урядування має надзвичайно важливе значення для забезпечення правовладдя в Україні. Неухильне дотримання основних складових принципу належного урядування забезпечує прийняття суб`єктами владних повноважень легітимних, справедливих та досконалих рішень. Крім того, принцип належного урядування підкреслює те, що між людиною та державою повинні бути вибудовані саме публічно-сервісні відносини, у яких інституції та процеси служать всім членам суспільства.

Суд також враховує, що відповідно до юридичної позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004, верховенство права це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави її втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема в закони, які за змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. При цьому справедливість, одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні її як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Отже, ця юридична позиція Конституційного Суду України поширюється і на необхідність врегулювання органами публічної влади "правової процедури", яка визначає критерії справедливого ставлення органів публічної влади до особи.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 13 червня 2019 р. № 5-р/2019, Конституція України містить низку фундаментальних положень щодо здійснення державної влади, передбачених статтями 3, 5, 6, 8, 19 Основного Закону. Названі конституційні приписи перебувають у взаємозв`язку, відображають фундаментальне положення конституціоналізму щодо необхідності обмеження державної влади з метою забезпечення прав і свобод людини та зобов`язують наділених державною владою суб`єктів діяти виключно відповідно до усталених Конституцією України цілей їх утворення.

Тому, коли йдеться про реалізацію компетенції у межах дискреції суб`єктом владних повноважень, такі суб`єкти зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень, діяти у якомога послідовніший спосіб.

Правова процедура (fair procedure справедлива процедура) є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади. Вона є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи. Також ця процедура спрямована на забезпечення загального принципу юридичної визначеності, складовою якої є принцип легітимних очікувань як один з елементів принципу верховенства права.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25.07.2019 у справі № 826/13000/18 та від 08.07.2021 у справі № 160/674/19.

Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеціанська Комісія) на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року у Доповіді "Верховенство права" вказала, що основними критеріями розуміння верховенства права є, зокрема: доступність закону (закон має бути зрозумілим, чітким та передбачуваним); питання юридичних прав мають бути вирішені нормами права, а не на основі дискреції; рівність перед законом; влада має здійснюватися у правомірний, справедливий та розумний спосіб; елементами верховенства права є: законність, включаючи прозорий, підзвітний та демократичний процес введення в дію приписів права; юридична визначеність; заборона свавілля; рівність перед законом.

А згідно з позицією ЄСПЛ (рішення у справі "Олександр Волков проти України", заява № 21722/11, п. 170) законодавство повинно забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів. Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагаються, певною мірою залежить від характеру та масштабів зазначеного втручання (подібні висновки були також застосовані ЄСПЛ у справі "Р.G. та J.Н. проти Сполученого Королівства" (P.G. and J.Н. v. the United Kingdom), заява № 44787/98, пункт 46).

Таким чином, прийняття органами Держпраці постанов про накладення штрафу за порушення законодавство про працю на підставі норм підзаконного нормативно-правового акта, який визнаний протиправним та нечинним, суд вважає очевидним проявом недотримання належної правової процедури у діяльності органу державної влади, який призводить до порушення такого основоположного принципу, як принцип верховенства права та його невід`ємних складових.

Крім того, суд звертає увагу на інший аспект цієї проблематики, який полягає у тому, що відповідними постановами Держпраці накладаються штрафні санкції у значному розмірі. Тобто має місце втручання у право особи на мирне володіння майном, яке є предметом регулювання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції "Захист права власності".

Водночас у практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Серков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання держави у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; 3) чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

При цьому у справі "Щокін проти України" ЄСПЛ висловив позицію щодо сумісності способу, у який тлумачиться і застосовується національне законодавство, з принципами Конвенції та практикою ЄСПЛ в світлі захисту прав, гарантованих статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Так, у пунктах 50, 51 56 рішення у цій справі Європейський суд зазначив таке: "перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним… Говорячи про "закон", стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (див. рішення у справі "Шпачек s.r.o." проти Черкаської Республіки", № 26449/95, пункт 54, від 09 листопада 1999 року). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підставі в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі "Бейлер проти Італії" № 33202/96. пункт 109. ЄСПЛ 2000-1…".

З огляду на викладене, суд вважає, що застосування суб`єктом владних повноважень (органом Держпраці) під час притягнення особи (фізичної або юридичної) до відповідальності у вигляді штрафу положень нормативно-правового акта, який втратив чинність за рішенням суду, є свідченням недотримання означеного вище (першого) критерію та може розцінюватися як втручання у майнові права, що перебувають під захистом Конвенції.

Обґрунтовуючи правомірність своїх рішень та дій, органи Держпраці також посилаються на неможливість відновлення попередньої редакції Порядку № 509 у зв`язку із скасування судом Постанови № 823, оскільки чинне законодавство України не передбачає випадків відновлення чинності нормативно-правового акта чи окремих його норм, які у встановленому порядку втратили чинність.

Проте вказані доводи стосуються проблем правотворчої діяльності відповідних суб`єктів та не можуть узаконювати порушення органом державної влади прав, свобод та інтересів приватних осіб у публічно-правових відносинах.

Суд зауважує, що чинне законодавство встановлює конкретні наслідки визнання нормативно-правового акта протиправним та нечинним у судовому порядку, які полягають у тому, що цей нормативно-правовий акт втрачає чинність з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Звідси випливає, що нормативно-правовий акт (повністю чи в окремій частині) не може застосовуватися у разі набрання законної сили рішенням суду про визнання його протиправним (незаконним), як такий, що втратив чинність.

При цьому, на думку суду, немає значення чи відповідний нормативно-правовий акт, визнаний нечинним, містив окремо застосовні правові норми, чи вносив зміни до інших нормативно-правових актів: у зв`язку з втратою чинності відповідним нормативно-правовим актом втрачають чинність усі його правові норми, у тому числі й ті, що змінили (доповнили) інший нормативно-правовий акт (акти).

Крім того, з урахуванням завдання адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 2 КАС України, для розгляду судом адміністративної справи та надання судом правової оцінки відповідної постанови органу Держпраці на предмет її прийняття на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені законом, вирішальне значення має не те, чи відновилась попередня редакція Порядку № 509 внаслідок визнання нечинною Постанови № 823, а те, що втратили чинність норми, які надавали органам Держпраці право накладати штрафи за порушення законодавства про працю на підставі акта перевірки ДПС, у тому числі акта фактичної перевірки.

До того ж, за приписами статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Водночас Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи. Тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі № 913/204/18, від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19).

Таким чином, оскільки норми Порядку № 509 в редакції Постанови № 823 втратили чинність внаслідок втрати чинності Постановою № 823, суд доходить висновку про неможливість їх застосування органами Держпраці у відповідних правовідносинах при вирішенні питання про притягнення суб`єктів господарювання до відповідальності за порушення законодавства про працю, яке зафіксоване в акті фактичної перевірки ДПС.

Відтак з наведених вище мотивів прийняті органами Держпраці на підставі таких актів перевірки постанови про накладення штрафів відповідно до частини другої статті 265 КЗпП України визнаються судами протиправними та скасовуються, навіть без оцінки, що закономірно, інших підстав позову, зокрема по суті зафіксованого перевіркою порушення вимог законодавства про працю. При цьому відповідну судову практику на сьогодні можна вважати усталеною (див., наприклад, судові рішення у справах за №№ 560/3981/23, 560/8860/23, № 560/9096/23, № 560/11950/23, № 120/17214/23 та інші).

Відповідно до частини першої, п`ятої статті 249 КАС України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб`єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.

З метою забезпечення виконання вказівок, що містяться в окремій ухвалі, суд встановлює у ній строк для надання відповіді залежно від змісту вказівок та терміну, необхідного для їх виконання.

Враховуючи викладене та з метою:

- забезпечення дії принципів верховенства права, правової визначеності та належного урядування,

- запобігання порушенню прав та інтересів осіб у сфері правовідносин, пов`язаних з накладенням органами Держпраці штрафів за порушення законодавства про працю,

- попередження випадків звернення таких осіб зі скаргами до ЄСПЛ на недотримання державою Україною положень Конвенції,

- усунення правової прогалини, що виникла у зв`язку з визнанням нечинною Постанови № 823,

- уникнення втрат державного бюджету внаслідок скасування судами неправомірно прийнятих (з порушенням правової процедури) органами Держпраці постанов про накладення штрафів за порушення законодавства про працю,

суд вважає необхідним довести до відома відповідних уповноважених суб`єктів, в межах компетенції яких перебуває вирішення порушених у цій окремій ухвалі проблемних питань правового та практичного характеру, а саме Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України та Державної служби з питань праці, про виявлені під час розгляду справи порушення вимог закону для вжиття заходів щодо їх усунення.

Керуючись ст.ст. 248, 249, 256, 294, 295 КАС України, суд

УХВАЛИВ:

1. Про виявлені під час розгляду справи порушення вимог закону довести до відома Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України та Державної служби з питань праці для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.

2. Встановити вказаним суб`єктам владних повноважень місячний строк з дня надходження окремої ухвали для надання суду відповіді про наслідки виконання окремої ухвали та вжитті у зв`язку з цим заходи.

3. Копію ухвали надіслати учасникам справи для відома.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.

Окрема ухвала може бути оскаржена особами, яких вона стосується.

Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини ухвали суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Ухвала складена та підписана 19.02.2024.

Суддя Сало Павло Ігорович