ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 січня 2024 року

м. Київ

справа № 450/126/20

провадження № 61-5149св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючої - Олійник А. С. (суддя-доповідач)

суддів: Гулейкова І. Ю., Ігнатенка В. М., Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (змінило назву на Акціонерне товариство «Сенс-Банк»),

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Буковинським Тарасом Йосиповичем, на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 23 листопада 2020 року у складі судді Кіпчарського М. О. та постанову Львівського апеляційного суду від 10 травня 2022 року у складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (змінило назву на Акціонерне товариство «Сенс-Банк», далі - АТ «Сенс-Банк», банк) про визнання недійсними окремих пунктів угод та додатків до них, визнання недійсним додатку до угоди, зобов'язання здійснити перерахунок заборгованості, визнання угоди недійсною та зарахування коштів.

Позов обґрунтований тим, що 16 березня 2019 року між нею та АТ «Сенс -Банк» укладено угоду про надання кредиту № 501121701, обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії, згідно з якою банк надав їй кредит для власних потреб у розмірі 33 267,60 грн зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 30,99 % річних, строком на 24 місяці (далі - Угода № 1).

24 липня 2019 року між нею та АТ «Сенс -Банк» укладено угоду про надання кредиту № 501166566, обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії, згідно з якою банк надав їй кредит для власних потреб у розмірі 81 580,55 грн строком на 48 місяців зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі: 33,00 % річних - за перший рік користування; 28 % річних - за період з 12-го по 23-й місяць користування; 23 % річних - за період з 24-го по 48-й місяць користування кредитом (далі - Угода № 2).

У грудні 2019 року, після отримання консультації адвоката на предмет відповідності умов вказаних договорів законодавству, позивач дізналася, що до суми щомісячного платежу відповідач включив комісійну винагороду банку за розрахунково-касове обслуговування кредиту в розмірі 2,00 % від суми кредиту за кредитним договором № 501121701, що становить 665,35 грн щомісячно, всього протягом строку дії договору 15 968,40 грн, та у розмірі 1,50 % від суми кредиту за кредитним договором № 501166566, що становить 1 223,71 грн щомісячно, всього протягом строку дії договору 58 738,08 грн.

Умови вказаних кредитних договорів, які передбачають комісійну винагороду банку за обслуговування кредиту, вважає несправедливими та такими, які необхідно визнати недійсними.

Комісія за обслуговування кредитної заборгованості є значно більшою ніж проценти за користування кредитом, та не є банківською послугою в розумінні Закону України «Про банки і банківську діяльність», за яку відповідач може отримувати будь-яку плату чи винагороду. Крім того, відповідач не надав повну та об'єктивну інформацію щодо загальної вартості кредитів, чим фактично ввів її в оману щодо реальної процентної ставки та кінцевої загальної суми кредиту, внаслідок чого оспорювані умови кредитного договору є несправедливими, а їх наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду позивача.

З урахуванням уточнених позовних вимог просила:

- визнати недійсним підпункт (б) пункту 1 Угоди № 1 та пункт 7.2 додатку № 1 до Угоди № 1, згідно з яким встановлено комісійну винагороду за обслуговування кредиту в розмірі 2,00 % від суми кредиту, на загальну суму 15 968,60 грн та комісійну винагороду за переказ коштів і приймання готівки на рахунки банку, що сплачуються згідно з чинними тарифами банку;

- визнати недійсним підпункт (б) пункту 1 Угоди № 2 та пункт 7.2 додатку № 1 до угоди, згідно з яким встановлено комісійну винагороду за обслуговування кредиту в розмірі 1,50 % від суми кредиту, на загальну суму 58 738,08 грн та комісійну винагороду за переказ коштів і приймання готівки на рахунки банку, що сплачуються згідно з чинними тарифами банку;

- визнати недійсним додаток № 1 до Угоди № 2, обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії від 24 липня 2019 року в частині нарахування розміру процентів за користування кредитом на загальну суму 66 327,74 грн, як таких, що суперечать умовам кредитного договору;

- зобов'язати АТ «Сенс-Банк» здійснити перерахунок заборгованості за угодою про надання кредиту № 501166566, шляхом зарахування сплачених ОСОБА_1 комісійних винагород банку згідно з Угодами № 1, № 2, у рахунок погашення тіла кредиту за угодою про надання кредиту від 24 липня 2019 року № 501166566;

- визнати Угоду № 2 недійсною в цілому, а зайво сплачені кошти повернути ОСОБА_1 шляхом зарахування на поточний рахунок № НОМЕР_3, відкритий у АТ «Сенс-Банк».

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 23 листопада 2020 року, яке залишене без змін постановою Львівського апеляційного суду від 10 травня 2022 року, в позові відмовлено.

01 грудня 2022 року АТ «Сенс-Банк» змінило назву на Акціонерне товариство «Сенс-Банк» (далі - АТ «Сенс-Банк»).

Відмовивши у позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_1 ознайомилася 16 березня 2019 року та 24 липня 2019 року з паспортом споживчого кредиту, акцептом пропозиції на укладення угоди про надання кредиту, додатком № 1 до кредитного договору (графік платежів та розрахунок сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки з урахуванням вартості всіх супутніх послуг), якими, зокрема, передбачена щомісячна комісія за розрахунково-касове обслуговування, що підтверджується її підписом, отже, немає правових підстав для визнання вказаних вище угод та/або окремих їх положень (пунктів угод) недійсними.

Крім того, Угода № 2 укладена між сторонами на виконання попередньої кредитної Угоди № 1 (повернення кредитної заборгованості), що додатково підтверджує визнання ОСОБА_1 умов наданого їй кредитування.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2022 року ОСОБА_1 через адвоката Буковинського Т. Й. звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 23 листопада 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 10 травня 2022 року, просила їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права і порушили норми процесуального права.

Суди не застосували та не врахували закон, який підлягає застосуванню до спірних правовідносин, а саме: статтю 1054 ЦК України, статті 47, 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність», пункт 1 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування», частину другу статті 8 Закону України «Про споживче кредитування», частину першу статті 11 Закону України «Про споживче кредитування», частину п'яту статті 12 Закону України «Про споживче кредитування», статтю 20 Закону України «Про споживче кредитування», пункт 4 частини першої статті 21 Закону України «Про споживче кредитування», пункт 17 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», пункт 23 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», абзац 3 частини третьої статті 17 Закону «України «Про захист прав споживачів», статтю 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статтю 14 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 року, підпункт 12 пункту 24 та пункт 40 постанови Правління Національного банку України від 27 лютого 2018 року № 17 «Про затвердження Правил бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України.

Умови кредитних договорів, що передбачають комісійну винагороду за розрахункове-касове обслуговування, є несправедливими умовами договору та окремою виключною підставою для визнання кредитів у цій частині недійсними.

Встановлена відповідачем на постійній основі у підпункті (б) пункту 1 кредитних договорів плата за обслуговування кредиту є також оманливою умовою кредитного договору, оскільки банк вже окремо встановив комісію за переказ коштів, прийняття готівки в касу банку, тобто за розрахункове-касове обслуговування за кредитом.

Усі кошти за кредитами позивачка сплачувала готівкою через термінал у відділеннях відповідача без відкриття поточного рахунку, які миттєво зараховувались на транзитні рахунки № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2, що зазначені у кредитних договорах.

За кожне таке внесення готівки через термінал банку (погашення по кредиту) банк автоматично при кожному погашенні кредиту окремо стягував плату - комісію у розмірі 15,00 грн за кожен такий платіж з призначенням: комісія за переказ коштів за допомогою ПТКС банкомат АТ «Сенс-Банк» з функцією cash in.

Тому встановлена відповідачем згідно з підпунктом (б) пункту 1 кредитних договорів на постійній основі й додаткова комісійна винагорода за обслуговування кредиту є фактично подвійним стягненням плати за одні й ті самі дії, а також надуманою (несправедливою) умовою кредитного.

Положення у кредитному договорі, що встановлюють плату за обслуговування кредитної заборгованості, є несправедливою умовою договору та призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків позивача та суперечать принципу добросовісності відповідно до статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Крім того, Угода № 2 є недійсною в цілому, оскільки банк здійснив нарахування процентів за іншою процентною ставкою, ніж та, що передбачена умовами кредитного договору.

При укладенні кредитного договору сторони не досягли згоди про ціну договору як істотної його умови, а відповідач приховав від позичальника реальну вартість кредиту та його складові, чим вів в оману.

Тому, встановлена відповідачем у підпункті б) пункту 1 кредитного договору комісійна винагорода за обслуговування кредиту в розмірі 1,50 % річних, є недійсною умовою, а розмір нарахованих відповідачем процентів не відповідає домовленості сторін та суперечить положенням договору.

Суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 766/8096/20, провадження № 61-15716св20, від 26 грудня 2019 року у справі № 467/555/19, провадження № 61-17707св19, від 16 вересня 2020 року у справі № 127/27751/16-ц, провадження № 61-7067св19, від 19 серпня 2020 року у справі № 641/11984/15-ц, провадження № 61-37843св18, Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року, провадження № 6-1746цс16.

Просила стягнути з відповідача на її користь витрати на правничу допомогу у розмірі 12 700,00 грн.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржувані судові рішення є законними, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З 10 червня 2017 року набрав чинності Закон України «Про споживче кредитування», який є спеціалізованим законом.

До 10 червня 2017 року стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» складалася із тринадцяти частин та містила обмеження щодо встановлення комісійної винагороди у споживчих кредитних договорах.

З 10 червня 2017 року стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» складається із однієї частини такого змісту: «Цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування» та передбачає встановлення комісійної винагороди.

Отже, з 10 червня 2017 року у договорах споживчого кредитування є можливим зазначення положень про комісійну винагороду, крім процентів.

Безпідставним є посилання ОСОБА_1 на практику Верховного Суду, оскільки висновки, викладені у наведених нею постановах, стосуються кредитних договорів укладених до 10 червня 2017 року.

Кредитні договори відповідають вимогам Закону України «Про споживче кредитування», банк провів переддоговірну роботу щодо споживчого кредитування.

Підписанням анкети-заяви, оферти на укладання угоди про надання особистого кредиту, акцепту пропозиції про укладання угоди про надання особистого кредиту, графіку платежів та розрахунку вартості споживчого кредиту і реальної процентної ставки з урахуванням вартості усіх супутніх послуг, ОСОБА_1 підтвердила, що вона належним чином ознайомлена та згодна з умовами угоди про надання особистого кредиту, розуміла та погодилася виконувати обов'язки, покладені на неї цією угодою.

16 лютого 2023 року та 10 травня 2023 року до Верховного Суду надійшли заяви ОСОБА_1, які за змістом є доповненнями до касаційної скарги.

Відповідно до статей 126, 390, 398 ЦПК України ці заяви підлягають залишенню без розгляду, оскільки їх подано до суду касаційної інстанції поза межами строку на касаційне оскарження.

Водночас у заяві від 10 травня 2023 року заявниця просить відшкодувати витрати на правничу допомогу, надала додаткову угоду до договору про правничу допомогу та остаточний розрахунок витрат у розмірі 19 700,00 грн.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

Касаційне провадження відкрито відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, оскільки касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

У вересні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п'яти суддів.

Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2023 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Об'єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справи № 204/224/21, провадження № 61-4202сво22.

Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2023 року поновлено касаційне провадження у справі.

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 16 березня 2019 року між ОСОБА_1 та АТ «Сенс-Банк» укладено Угоду № 1, відповідно до якої відповідач, як позикодавець, надав позивачці як позичальнику споживчий кредит у розмірі 33 267,00 грн зі сплатою 20,99 % річних строком на 24 місяці, до 18 березня 2021 року.

Згідно з пунктом 3 Угоди № 1 кредит надається позичальнику для власних потреб у розмірі 30 800,00 грн; оплати страхового платежу у розмірі 2 217,60 грн згідно з умовами комплексного договору добровільного страхування ризиків позичальника; сплати страхового платежу в розмірі 250,00 грн згідно з умовами договору добровільного страхування фінансових ризиків позичальника.

У додатку № 1 до Угоди № 1, який є невід'ємною її частиною, визначаються складові загальної вартості кредиту, графік платежів з повернення кредиту та сплати відсотків за його користування, суми комісійної винагороди та інші платежі за угодою.

Згідно з цим додатком загальна вартість кредиту становить 56 991,89 грн (пункт 10), щомісячний платіж за розрахунково-касове обслуговування кредиту - 665,35 грн, а за весь період - 15 968,40 грн (пункт 7.2); щомісячний платіж (18 число кожного місяця) - 2 374,67 грн.

Інформація, яка надається споживачу до укладення договору про споживчий кредит, є в паспорті споживчого кредиту, який особисто підписано позичальником 16 березні 2019 року.

Реальна річна процентна ставка становить 92,76 %, орієнтовна загальна вартість кредиту для споживача за весь строк користування кредитом (у тому числі тіло кредиту, відсотки, комісії та інші платежі), становить 56 991,89 грн, плата за розрахунково-касове обслуговування кредитної заборгованості становить 665,35 грн щомісячно.

Позичальник підтверджує отримання та ознайомлення з інформацією про умови кредитування та орієнтовну загальну вартість кредиту, виходячи із обраних ним умов кредитування. Також, підтверджено отримання всіх пояснень, необхідних для забезпечення можливості оцінити, чи адаптовано договір до його потреб та фінансової ситуації, зокрема, шляхом роз'яснення наведеної інформації, в тому числі, суттєвих характеристик запропонованих послуг та певних наслідків, які вони можуть мати для нього, в тому числі, в разі невиконання ним зобов'язань за таким договором.

24 липня 2019 року між ОСОБА_1 та АТ «Сенс-Банк» укладено Угоду № 2.

Відповідно до Угоди № 2 відповідач як позикодавець надав позивачці як позичальнику споживчий кредит у розмірі 81 580,55 грн строком на 48 місяців до 24 липня 2023 року зі сплатою процентів за користування кредитом в розмірі: 33,00 % річних - за перший рік користування; 28 % річних - за період з 12-го по 23-й місяць користування; 23% річних - за період з 24-го по 48-й місяць користування кредитом.

У додатку № 1 до Угоди № 2, яка є невід'ємною частиною угоди, визначаються складові загальної вартості кредиту, графік платежів з повернення кредиту та сплати відсотків за його користування, суми комісійної винагороди та інші платежі за угодою.

Згідно з цим додатком загальна вартість кредиту становить 206 646,37 грн (пункт 10), щомісячний платіж за розрахунково-касове обслуговування кредиту - 1 223,71 грн, за весь період - 58 738,08 грн (пункт 7.2); щомісячний платіж (24 число кожного місяця) - 4 305,14 грн.

Інформація, яка надається споживачу до укладення договору про споживчий кредит є в паспорті споживчого кредиту, який особисто підписано позичальником 24 липня 2019 року.

Зі змісту вказаного документа встановлено, що реальна річна процентна ставка становить 73,11 %, орієнтовна загальна вартість кредиту для споживача за весь строк користування кредитом (у тому числі тіло кредиту, відсотки, комісії та інші платежі) становить 206 646,37 грн, плата за розрахунково-касове обслуговування кредитної заборгованості - 1 223,71 грн щомісячно.

Позичальник підтверджує отримання та ознайомлення з інформацією про умови кредитування та орієнтовну загальну вартість кредиту, виходячи із обраних ним умов кредитування. Також підтверджено отримання всіх пояснень, необхідних для забезпечення можливості оцінити, чи адаптовано договір до його потреб та фінансової ситуації, зокрема, шляхом роз'яснення наведеної інформації, в тому числі, суттєвих характеристик запропонованих послуг та певних наслідків, які вони можуть мати для нього, в тому числі, в разі невиконання ним зобов'язань за таким договором.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частинами першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги (частини перша та друга статті 633 ЦК України).

Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору (частина перша статті 634 ЦК України).

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частинами другою, третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Отже, законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позову зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 766/8096/20, провадження № 61-15716св20, на яку посилається заявниця в касаційній скарзі.

Відповідно до абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування») кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Згідно з частиною п'ятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування») до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Відповідно до частин першої-другої, п'ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування») продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Згідно із пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, завтерджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

10 червня 2017 року набрав чинності Закон України «Про споживче кредитування», у зв'язку з чим у Законі України «Про захист прав споживачів» статтю 11 викладено у такій редакції: «Цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».

Положення частин першої, другої, п'ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» з набранням чинності Закону України «Про споживче кредитування» залишилися незмінними, проте, враховуючи ультраактивну форму дії Закону України «Про захист прав споживачів», визначені ним наслідки включення до договору споживчого кредиту умови, якою встановлено комісію за розрахунково-касове обслуговування кредитної заборгованості, підлягають перевірці на відповідність змісту положень Закону України «Про споживче кредитування».

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов'язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту.

Згідно з частиною другою статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов'язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо.

Отже, Закон України «Про споживче кредитування» передбачає право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту.

На виконання вимог, у тому числі пункту 4 частини першої статті 1 та частини другої статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» Правління Національного банку України постановою від 08 червня 2017 року № 49 затвердило Правила розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит (далі - Правила про споживчий кредит). Цією ж постановою визнано такою, що втратила чинність, постанову Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту».

Відповідно до пункту 5 Правил про споживчий кредит банк надає споживачу детальний розпис складових загальної вартості кредиту у вигляді графіка платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі про споживчий кредит, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх додаткових та супутніх послуг банку та кредитного посередника (за наявності) за кожним платіжним періодом, за формою, наведеною в додатку 2 до цих Правил.

Банк має право обчислювати загальні витрати за споживчим кредитом, базуючись на припущенні, що платежі за послуги банку залишатимуться незмінними та застосовуватимуться протягом строку дії договору про споживчий кредит, якщо договір про споживчий кредит містить умови, що дозволяють зміну процентної ставки та/або інших платежів за послуги банку, включених до загальних витрат за споживчим кредитом, і така зміна не може бути визначена на момент обчислення загальної вартості кредиту та реальної річної процентної ставки (пункт 8 Правил про споживчий кредит).

Згідно з додатком 1 до Правил про споживчий кредит загальні витрати за споживчим кредитом, тобто витрати споживача, уключаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов'язкові платежі за додаткові та супутні послуги банку (у тому числі за ведення рахунків) та кредитного посередника (за наявності), які сплачуються споживачем і пов'язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту.

Правила про споживчий кредит розроблені й затверджені на виконання вимог Закону України «Про споживче кредитування» та підтверджують правомірність дій банку щодо встановлювлення у договорі споживчого кредиту комісії за обслуговування кредитної заборгованості.

У кредитних відносинах економічною метою кредитодавця є повернення суми кредиту та одержання процентів за користування кредитом. Кредитодавець заінтересований у своєчасному виконанні позичальником обов'язків за кредитним договором.

Отже, встановлення банком комісії за обслуговування кредиту, зокрема, комісії за розрахунково-касове обслуговування, відповідає положенням Закону України «Про споживче кредитування».

Подібні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19, провадження № 14-44цс21.

У справі, яка переглядається, Верховний Суд з урахуванням доводів касаційної скарги, виходить з такого.

Щодо визнання несправедливими та недійсними умов кредитного договору про сплату щомісячної комісії за розрахунково-касове обслуговування

Розрахунково-касове обслуговування - це послуги, що надаються банком клієнту на підставі відповідного договору, у тому числі у вигляді електронного документа, укладеного між ними, які пов'язані із переказом коштів з рахунка (на рахунок) цього клієнта, видачею йому коштів у готівковій формі, а також здійсненням інших операцій, передбачених договором.

Розрахунково-касове обслуговування є однією з базових операцій банків. Будь яка операція - і пасивна, і активна, і надання послуг - неминуче супроводжується здійсненням платежу, отже - розрахунковим чи касовим обслуговуванням відповідного клієнта. Причому виконання таких операцій виконуються за дорученням клієнтів, яких банки здійснюють платежі, чи касові операції.

Банки на договірній основі здійснюють розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів і виконують їх розпорядження щодо перерахування коштів з рахунків, за що стягують плату з клієнтів у вигляді комісійної винагороди.

Отже, касове обслуговування - це сукупність банківських операцій з прийняття готівкових коштів від клієнтів і зарахування їх на відповідні банківські рахунки та видачі з клієнтських рахунків через касу банку готівкових коштів згідно з розпорядженням клієнтів на цілі, передбачені чинним законодавством.

Касові операції виконуються відповідно до інструкції з організації емісійно-касової роботи в установах банків України.

У справі, що переглядається, 16 березня 2019 року між ОСОБА_1 та АТ «Сенс-Банк» укладено Угоду № 1 у вигляді оферти і акцепту, згідно з якою банк надав їй кредит для власних потреб у розмірі 33 267,60 грн зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 30,99 % річних, строком на 24 місяці.

Згідно з пунктом 2 позичальнику для повернення заборгованості відкрито рахунок № НОМЕР_1.

Відповідно до пункту 1 Угоди № 1 встановлено сплату комісійної винагороди за переказ та приймання готівки на рахунки банку згідно з чиними тарифами банку.

24 липня 2019 року між ОСОБА_1 та АТ «Сенс-Банк» укладено Угоду № 2 у вигляді оферти і акцепту, згідно з якою банк надав їй кредит для власних потреб у розмірі 81 580,55 грн строком на 48 місяців зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі: 33,00 % річних - за перший рік користування; 28 % річних - за період з 12-го до 23-й місяць користування; 23 % річних - за період з 24-го до 48-й місяць користування кредитом (далі - Угода № 2).

Згідно з пунктом 2 позичальнику для повернення заборгованості відкрито рахунок № НОМЕР_2.

Відповідно до пункту 1 Угоди № 1 встановлено сплату комісійної винагороди за переказ та приймання готівки на рахунки банку згідно з чиними тарифами банку.

ОСОБА_1 як на підставу позову посилалася на те, що банк на постійній основі встановив комісійну винагороду за обслуговування кредиту і переказ коштів та приймання готівки на рахунки банку, чим встановив плату, що пов'язана з поверненням кредиту. Відповідно до статті 1054 ЦК України, статті 20 Закону України «Про споживче кредитування», статей 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» за користування кредитом банк може отримувати на постійній основі лише проценти. Встановлення банком будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції є незаконним.

Комісія за обслуговування кредитної заборгованості є значно більшою ніж проценти за користування кредитом, та не є банківською послугою в розумінні Закону України «Про банки і банківську діяльність», за яку відповідач може отримувати будь-яку плату чи винагороду. Крім того, відповідач не надав повну та об'єктивну інформацію щодо загальної вартості кредитів, чим фактично ввів її в оману щодо реальної процентної ставки та кінцевої загальної суми кредиту, внаслідок чого оспорювані умови кредитного договору є несправедливими, а їх наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду позивача.

У зв'язку з цим, позивачка вважає умови угод, які передбачають комісійну винагороду банку за обслуговування кредиту, несправедливими та такими, що здійснені з використанням нечесної підприємницької діяльності відповідно до статтей 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», які необхідно визнати недійсними, оскільки банк, шляхом обману, приховав від неї істотні умови угод.

Відмовивши у позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_1 ознайомилася 16 березня 2019 року та 24 липня 2019 року з паспортом споживчого кредиту, акцептом пропозиції на укладення угоди про надання кредиту, додатком № 1 до кредитного договору (графік платежів та розрахунок сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки з урахуванням вартості всіх супутніх послуг), якими, зокрема, передбачена щомісячна комісія за розрахунково-касове обслуговування, що підтверджується її підписом, отже, немає правових підстав для визнання вказаних вище угод та/або окремих їх положень (пунктів угод) недійсними.

Крім того, Угода № 2 укладена між сторонами на виконання попередньої кредитної Угоди № 1 (повернення кредитної заборгованості), що додатково підтверджує визнання ОСОБА_1 умов наданого їй кредитування.

З такими висновками судів Верховний Суд не погоджується з огляду на таке.

Згідно з графіком платежів та розрахунком сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки з урахуванням вартості всіх супутніх послуг за Угодою № 1, загальний розмір плати за розрахунково-касове обслуговування (15 968,40 грн) вдвічі більший за встановлений загальний розмір процентів за користування кредитом (7 755,89 грн) та становить майже половину кредиту, отриманого ОСОБА_1 для власних потреб (33 267,60 грн).

Згідно з графіком платежів та розрахунком сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки з урахуванням вартості всіх супутніх послуг за Угодою № 2, загальний розмір плати за розрахунково-касове обслуговування (58 738,08 грн) майже такий як загальний розмір процентів за користування кредитом (66 327,74 грн) та наближений до розміру кредиту, отриманого ОСОБА_1 для власних потреб (81 580,55 грн).

Вказані розміри плати за розрахунково-касове обслуговування за угодами у порівнянні з розмірами процентів та отриманого розміру кредиту ОСОБА_1 не можна визнати справедливими та розумними.

АТ «Сенс-Банк» не було позбавлено можливості надати докази на підтвердження справедливості умов договорів щодо встановленої комісії, зокрема з урахуванням переліку та обсягу послуг, які надаються банком за таку плату.

Водночас у кредитних договорах не зазначено перелік додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця та/або кредитного посередника, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, що надаються позивачу т за які банком встановлена щомісячна комісія за розрахунково-касове обслуговування. При цьому до таких послуг не може бути віднесено щомісячне надання інформації про стан кредиту, яку споживач має право отримувати безоплатно згідно з частинами першою та другою статті 11 Закону України «Про споживче кредитування».

Банк не зазначив та не надав доказів наявності, переліку таких послуг і погодження їх зі споживачем при укладення оспорюваного кредитного договору.

Посилання банку у відзиві на те, що підписавши угоди, ОСОБА_1 погодилася на всі його умови, зокрема, щодо сплати щомісячної комісії, є безпідставними, оскільки, умови угод, їх укладення та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими споживач вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності.

Отже, підпункт (б) пункту 1 Угоди № 1 та пункт 7.2 додатку № 1 до Угоди № 1; та підпункт (б) пункту 1 Угоди № 2 та пункт 7.2 додатку № 1 до Угоди № 2 щодо обов'язку позичальника щомісячно сплачувати комісію за розрахунково-касове обслуговування є нікчемними відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування».

Визнання судом нікчемного правочину недійсним за вимогою сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, оскільки нікчемний правочин є недійсним відповідно до закону з моменту його укладення.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 14 вересня 2022 року у справі № 755/11636/21, провадження № 61-7098св22, від 08 лютого 2023 року у справі № 168/349/20, провадження № 61-2223св21, від 16 листопада 2022 року у справі № 755/9486/21, провадження № 61-5581св22, постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 листопада 2023 року у справі № 204/224/21, провадження № 61-4202сво22, постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19, провадження № 14-44цс21.

Отже, позовні вимоги про визнання недійсними умов кредитного договору про сплату щомісячної комісії за розрахунково-касове обслуговування (підпункт (б) пункту 1 Угоди № 1 та пункт 7.2 додатку № 1 до Угоди № 1; та підпункт (б) пункту 1 Угоди № 2 та пункт 7.2 додатку № 1 до Угоди № 2) не підлягають задоволенню саме у зв'язку із обранням неналежного способу захисту порушеного права.

Суди попередніх інстанцій в цій частині неправильно визначили характер спірних правовідносин, помилково витлумачили норми матеріального права, які підлягають застосуванню, проте дійшли правильного висновку про відмову у позові, тому оспорювані рішення в частині визнання недійсними умов кредитного договору про сплату щомісячної комісії за розрахунково-касове обслуговування підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови

Щодо вимог про застосування наслідків недійсності кредитного договору

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

За правилами вказаної статті реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

З огляду на встановлені у справі обставини, а також сформульовані у цій постанові висновки щодо нікчемності підпункту (б) пункту 1 Угоди № 1 та пункту 7.2 додатку № 1 до Угоди № 1; та підпункту (б) пункту 1 Угоди № 2 та пункту 7.2 додатку № 1 до Угоди № 2, Верховний Суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача здійснити перерахунок заборгованості за Угодами.

Зобов'язання відповідача здійснити перерахунок заборгованості за Угодами, з огляду на встановлення незаконності нарахування щомісячної комісії за розрахунково-касове обслуговування, унеможливить стягнення з позивачки цієї суми заборгованості, а також зобов'язує банк переглянути виконання ОСОБА_1 зобов'язань за цими договорами, а в разі внесення коштів в більшому розмірі - повернути їх позивачці, що забезпечує захист її інтересу у правовій визначеності.

Щодо визнання недійсними Угоди № 2 та додатку № 1 до Угоди № 2 в частині нарахування розміру процентів за користування кредитом на загальну суму 66 327,74 грн

Установивши, що ОСОБА_1 ознайомилася 16 березня 2019 року та 24 липня 2019 року з паспортом споживчого кредиту, акцептом пропозиції на укладення угоди про надання кредиту, додатком № 1 до кредитного договору (графік платежів та розрахунок сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки з урахуванням вартості всіх супутніх послуг), що підтверджується її підписом, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання вказаних вище угод та/або окремих їх положень (пунктів угод) недійсними.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив, що Угода № 2 укладена між сторонами на виконання попередньої кредитної Угоди № 1 (повернення кредитної заборгованості), що додатково підтверджує визнання ОСОБА_1 умов наданого їй кредитування.

Верховний Суд погоджується з висновками судів про відмову в частині позовних вимог щодо визнання недійсним додатку № 1 до Угоди № 2 в частині нарахування розміру процентів за користування кредитом на загальну суму 66 327,74 грн у зв'язку з відсутністю підстав для визнання його недійсним, оскільки процентна ставка погоджена між сторонами у належній письмовій формі та не є комісією (платою за додаткові та супутні послуги кредитодавця). Ця процентна ставка застосовується лише при неналежному виконанні зобов'язання щодо повернення кредиту та нараховується на суму простроченої заборгованості.

Крім того, визнання недійсним певного положення правочину не є підставою для визнання недійсним правочину в цілому.

Тому в цих частинах оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.

З урахуванням викладеного, доводи касаційної скарги щодо недійсності Угоди № 2 в цілому, оскільки банк здійснив нарахування процентів за іншою процентною ставкою, ніж та, що передбачена умовами кредитного договору та те, що при укладенні кредитного договору, сторони не досягли згоди про ціну договору як істотної його умови, а відповідач приховав від позичальника реальну вартість кредиту та його складові чим вів в оману, є безпідставними.

У січні 2024 року позивачка подала до Верховного Суду клопотання про поновлення провадження у справі, залишення касаційної скарги без розгляду в частині позовних вимог: 1) про визнання недійсним підпункту (б) пункту 1 Угоди № 1 та пункту 7.2 додатку № 1 до Угоди № 1, згідно з яким встановлено комісійну винагороду за обслуговування кредиту в розмірі 2,00 % від суми кредиту, на загальну суму 15 968,60 грн та комісійну винагороду за переказ коштів і приймання готівки на рахунки банку, що сплачуються згідно з чинними тарифами банку; 2) визнання недійсним підпункту (б) пункту 1 Угоди № 2 та пункту 7.2 додатку № 1 до угоди, згідно з яким встановлено комісійну винагороду за обслуговування кредиту в розмірі 1,50 % від суми кредиту, на загальну суму 58 738,08 грн та комісійну винагороду за переказ коштів і приймання готівки на рахунки банку, що сплачуються згідно з чинними тарифами банку; 3) визнання недійсним додатку № 1 до Угоди № 2, обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії від 24 липня 2019 року в частині нарахування розміру процентів за користування кредитом на загальну суму 66 327,74 грн, як таких, що суперечать умовам кредитного договору; 4) визнання Угоди № 2 недійсною в цілому, та поверення ОСОБА_1 зайво сплачених коштів шляхом зарахування на поточний рахунок № НОМЕР_3, відкритий у АТ «Сенс-Банк».

Клопотання обгрунтоване тим, що у зв'язку з ухваленям постанови Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі № 204/224/21, провадження № 61-4202сво22, позовні вимоги № 1 і № 2 «…по суті підлягають до задоволення в розумінні власне щодо зобов'язання здійснення перерахунку процентів та основного боргу…», тому не підлягають до задоволення у такому змісті.

Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом (пункт 4 чатини першої статті 255 ЦПК України).

Згідно з частиною четвертою статті 398 ЦПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право відмовитися від неї, а інша сторона має право визнати касаційну скаргу обґрунтованою в повному обсязі чи в певній частині до закінчення касаційного провадження. У разі відмови від касаційної скарги суд, за відсутності заперечень інших осіб, які приєдналися до касаційної скарги, постановляє ухвалу про закриття касаційного провадження.

Подане завницею клопотання з викладених у ньому підстав не є клопотанням про відмову від касаційної скарги в певній частині, або клопотанням про відмову від частини позовних вимог. Суд касаційної інстанції не має повноважень щодо залишення касаційної скарги без розгляду щодо окремих позовних вимог, тому клопотання щодо залишення касаційної скарги без розгляду в частині позовних вимог не підлягає задоволенню.

Також у клопотанні ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача на її користь судові витрати на правничу допомогу у розмірі 19 700,00 грн.

Щодо відшкодування витрат на правничу допомогу

Згідно зі статтею 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).

Аналогічні висновки викладені Об'єднаною палатою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19, провадження № 61-21442св19, від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц, провадження № 61-21197св19, від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18, провадження № 61-44217св18, від 14 вересня 2021 року у справі № 204/6564/19, провадження № 61-1970св21, від 09 листопада 2021 року у справі № 648/2776/20, провадження № 61-7641св21.

17 березня 2019 року між ОСОБА_1 та Адвокатським бюро «Тараса Буковинського» укладено договір № 2/12/2019 про надання правової допомоги.

Згідно з підпунктами 4.2.1-4.2.3 додаткової угоди від 26 грудня 2019 року № 1 до договору про надання правової допомоги за надання правової допомоги в суді першої інстанції клієнт сплачує адвокатському бюро гонорар в розмірі 6 000,00 грн. Ставка адвокатського гонорару становить 480,00 грн за годину роботи. Якщо сукупний розмір гонорару за кількість годин, витрачених адвокатом, перевищує розмір гонорару, визначений пунктом 4.2 договору про правову допомогу, застосовується пункт 4.2. договору.

Відповідно до пункту 4.9 додаткової угоди № 1 окремо встановлено вартість участі адвоката у судовому засіданні - 1 200,00 грн.

Актом приймання - передання наданих послуг від 09 січня 2020 року № 1 за договором про надання правової допомоги визначено загальну вартість наданих послуг - 9 840,00 грн. З урахуванням підпунктів 4.2.1-4.2.2 додаткової угоди № 1, пункту 4.2 до договору про правову допомогу вартість гонорару адвоката за договором та додатковими угодами становить 6 000,00 грн, яка оплачена ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 38-41)

Актом приймання - передання наданих послуг від 10 серпня 2020 року № 2 за договором про надання правової допомоги з урахуванням підпунктів 4.2.1-4.2.2 додаткової угоди № 1, пункту 4.2 до договору про правову допомогу вартість гонорару адвоката за договором та додатковими угодами становить 6 000,00 грн. Крім того, вартість участі у судових засіданнях - 2 400,00 грн, вартість витрат за отримання розрахунків заборгованості від відповідача - 300,00 грн, прогнозована участь у судовому засіданні 02 жовтня 2020 року - 1 200,00 (т. 1, а. с. 176-178).

Згідно з пунктом 1 додаткової угоди від 12 листопада 2021 року № 2 до договору про надання правової допомоги за надання правової допомоги в суді апеляційної інстанції клієнт сплачує адвокатському бюро гонорар в розмірі 4 000,00 грн протягом трьох календарних днів з дня ухвалення апеляційним судом рішення у справі, який не входитьдо розміру гонорару, зазначеного у пункті 4.2 договору про правничу допомогу.

Відповідно до розрахунку остаточних витрат від 12 листопада 2022 року на правничу допомогу в судах першої та апеляційної інстанцій загальний розмір витрат становить 21 360,00 грн. З урахуванням підпунктів 4.2.1-4.2.2 додаткових угод № 1, 2 пункту 4.2 до договору про правову допомогу вартість гонорару адвоката за договором та додатковими угодами становить 12 700,00 грн (т. 2, а. с. 39-41).

Згідно з додатковою угодою від 16 грудня 2021 року № 3 дію договору про правову допомогу продовжено до 17 грудня 2022 року.

Відповідно до пункту 1 додаткової угоди від 01 червня 2021 року № 4 за надання правової допомоги в суді касаційної інстанції клієнт сплачує адвокатському бюро фіксований гонорар в розмірі 7 000,00 грн протягом трьох календарних днів з дня ухвалення Верховним Судом остаточного рішення у справі.

Згідно з додатковою угодою № 4 пункт 4.6 договору про правову допомогу викладено в такій редакції: «Факт наданої правової допомоги та представництво інтересів Клієнта у суді касаційної інстанції по цивільній справі № 450/126/20 підтверджується фактичним виконанням (вчиненням Адвокатом дій/виконаних робіт) необхідних для захисту інтересів Клієнта без складання акту».

Згідно з розрахунком остаточних витрат від 06 травня 2023 року на правничу допомогу в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій загальний розмір витрат становить 30 360,00 грн.

Відповідно до підпунктів 4.2.1-4.2.2 додаткових угод № 1, 2, 4 , пункту 4.2 до договору про правову допомогу вартість гонорару адвоката за договором та додатковими угодами до нього є фіксованою та не може сукупно перевищувати 19 700,00 грн.

Відповідно до матеріалів справи у суді першої інстанції стороною позивачки подано: позовну заяву на 14 арк., заяву про збільшення позовних вимог на 12 арк., заяву по надання доказів на 7 арк., заяви про врахування висновків Верховного Суду України на 10 і 6 арк., заяву про відмову від частини позовних вимог на 2 арк., заяву про надання рішення у справі на 2 арк., адвокат брав участь у судових засіданнях від 27 лютого 2020 року та 30 липня 2020 року; у суді апеляційної інстанції: подано апеляційну скаргу на 6 арк., адвокат брав участь у судовому засіданні від 16 листопада 2021 року; у суді касаційної інстанції: подано касаційну скаргу на 10 арк., заяви на 7, 4 арк., клопотання на 6 арк.

Велика Палати Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 вказала, що «при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв. Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною першою статті 30 Закону № 5076-VI як «форма винагороди адвоката», але в розумінні ЦК України становить ціну такого договору... Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону № 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу».

Також у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару інша сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.

Аналогічні висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21.

Заява відповідача про зменшення витрат на правничу допомогу до Верховного Суду не надійшла.

Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується зі статтею 30 Закону № 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.

Водночас не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19, зазначила, що за наявності угод, які передбачають «гонорар успіху», Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішенні від 22 лютого 2005 року у справі «Пакдемірлі проти Туреччини» (Pakdemirli v. Turkey, заява № 35839/97, пункти 70-72) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала «гонорар успіху» у сумі 6 672,9,00 євро, однак, на думку суду, визначала зобов`язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3 000,00 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат.

Заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04, пункт 268; рішення ЄСПЛ від 28 липня 1999 року у справі «Ботацці проти Італії», заява № 34884/97, пункт 30).

Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За результатами перегляду цієї справи касаційну скаргу заявниці задоволено частково, водночас її позов фактично задоволено, зобов'язано банк здійснити перерахунок її заборгованості за угодою про надання кредиту шляхом зарахування сплачених нею комісійних винагород банку у рахунок погашення тіла кредиту.

З огляду на вказане, взявши до уваги характер правовідносин у цій справі, зокрема, задоволення вимог касаційної скарги, обсяг наданих заявниці послуг, відсутність клопотань відповідача про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, з урахуванням принципу пропорційності, Верховний Суд дійшов висновку, що стягненню на користь позивачки підлягають витрати на професійну правничу допомогу, понесені в суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій, у розмірі 19 700,00 грн, що відповідатиме критерію реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, відповідності конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності, необхідності процесуальних дій.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, судові рішення в частині визнання недійсними підпункту (б) пункту 1 Угоди № 1 та пункту 7.2 додатку № 1 до Угоди № 1; та підпункту (б) пункту 1 Угоди № 2 та пункту 7.2 додатку № 1 до Угоди № 2 змінити, виклавши мотивувальну частину у редакції цієї постанови, та застосування наслідків недійсності підпункту (б) пункту 1 Угоди № 1 та пункту 7.2 додатку № 1 до Угоди № 1; та підпункту (б) пункту 1 Угоди № 2 та пункту 7.2 додатку № 1 до Угоди № 2 з ухваленням в цій частині нового рішення про задоволення позову, в іншій частині оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (частини шоста, десята статті 141 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав.

У статті 5 Закону України «Про судовий збір» визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, проте системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дає правові підстави зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленому статтею 5 Закону України «Про судовий збір», не може означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів.

Стаття 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише при пред'явленні позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову, визначив, що вони звільняються від цього платежу з метою захисту своїх порушених прав (стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц, провадження № 14-57цс18, дійшла висновку, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному та касаційному перегляді.

Велика Палата Верховного Суду у подібних правовідносинах у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19, провадження № 14-44цс21, задовольнивши позов в частині з обов'язання банку здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором з огляду на нікчемність пунктів цього договору про нарахування комісії за обслуговування кредитної заборгованості, вказала, що оскільки позивача звільнено від сплати судових витрат й вона не оплачувала судовим збором позовну заяву, апеляційну та касаційну скаргу, в цій частині судові витрати на відповідача не покладаються.

Витрати на правничу допомогу в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій у розмірі 19 700,00 грн підлягають стягненню з АТ «Сенс-Банк» на користь ОСОБА_1

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Буковинським Тарасом Йосиповичем, задовольнити частково.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 23 листопада 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 10 травня 2022 року в частині відмови у визнанні недійсними підпунктів угод щодо сплати позичальником на користь банку комісійної винагороди за обслуговування кредиту змінити, виклавши мотивувальну частину судових рішень в цій частині в редакції цієї постанови.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 23 листопада 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 10 травня 2022 року в частині застосування наслідків недійсності кредитного договору скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.

Зобов'язати Акціонерне товариство «Сенс-Банк» здійснити перерахунок заборгованості ОСОБА_1за угодою про надання кредиту № 501166566, шляхом зарахування сплачених нею комісійних винагород банку згідно з угодою про надання кредиту від 16 березня 2019 року № 501121701 та угодою про надання кредиту від 24 липня 2019 року № 501166566, у рахунок погашення тіла кредиту за угодою про надання кредиту від 24 липня 2019 року № 501166566, з огляду на нікчемність підпункту (б) пункту 1 угоди про надання кредиту № 501121701, обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії від 16 березня 2019 року та пункту 7.2 додатку № 1 до цієї угоди щодо сплати позичальником на користь банку комісійної винагороди за обслуговування кредиту; та підпункту (б) пункту 1 угоди про надання кредиту № 501166566, обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії від 24 липня 2019 року та пункту 7.2 додатку № 1 до цієї угоди.

В іншій частині рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 23 листопада 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 10 травня 2022 року залишити без змін.

Стягнути з Акціонерного товариства «Сенс-Банк» на користь ОСОБА_1 19 700 (дев'ятнадцять тисяч сімсот) грн 00 коп витрат на професійну правничу допомогу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуюча А. С. Олійник

Судді: І. Ю. Гулейков

В. М. Ігнатенко

В. В. Сердюк

І. М. Фаловська