Справа № 308/628/16-ц

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 лютого 2024 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд у складі:

Головуючого - судді Бисага Т.Ю.

суддів: Мацунича М.В., Собослоя Г.Г.,

за участі секретаря: Форкош Е.Р.,

за участі представників сторін - Гринихи Т.Ю., Ракущинець А.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 20 липня 2022 року, головуючий суддя Деметрадзе Т.Р., у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» про визнання недійсним кредитного договору

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області з позовом до АТ КБ «Приватбанк» про визнання недійсним кредитного договору.

Позивач просить суд визнати недійсним з моменту укладення кредитний договір №MKMOG10000201 від 18.06.2007 року на суму 36 800 дол. США, укладений між ПАТ «Приватбанк» та ОСОБА_1 .

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 20 липня 2022 року позов задоволено.

Визнано недійсним з моменту укладення кредитний договір №MKMOG10000201 від 18.06.2007 року на суму 36800 дол. США, укладений між ПАТ «Приватбанк» та ОСОБА_1 .

Стягнуто з акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» на користь держави суму судового збору у розмірі 551,20 (п`ятсот п`ятдесят одна грн. 20 копійок) гривень.

Не погоджуючись з рішенням суду АТ КБ «ПриватБанк» подало апеляційну скаргу в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити по справі нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

У відзиві ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, представника АТ КБ «ПриватБанк» - Гриниху Т.Ю., представника - ОСОБА_2 , дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія приходить до наступного висновку.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції зазначив, що при укладенні між сторонами кредитного договору, ОСОБА_1 було введено в оману щодо фактичних істотних умов кредитного договору (зокрема, щодо його ціни та загальної вартості кредиту, реальної відсоткової ставки кредиту).

Однак, колегія суддів не погоджується із таким висновком суду та вважає, що суд не в повній мірі встановив дійсні обставини справи, невірно застосував норми права та надав невірної оцінки доказам по справі.

Стосовно пропуску ОСОБА_1 пропуску строку позовної давності.

За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

ОСОБА_1 була обізнана з умовами кредитного договору, з моменту його укладення (18.06.2007 року), а з позовом до суду звернулася у 2016 році.

Таким чином, Позивач пропустила встановлену законом трирічну позовну давність, перебіг якої почався з дня укладення кредитного договору.

Представник АТ КБ ''ПРИВАТБАНК'' подавав заяву про застосування строку позовної давності.

Посилання суду на те, що ОСОБА_1 не пропущена позовна давність, оскільки вона дізнався про порушення свого права в день звернення за юридичною допомогою, а не в день підписання спірного правочину, не заслуговують на увагу.

Позивач була обізнана з умовами кредитного договору з моменту його укладення. ОСОБА_1 не надала суду переконливих аргументів щодо наявності в неї об`єктивних перешкод звернутися за юридичною допомогою в межах встановлених законом строків, які є розумними і достатніми для захисту порушеного права. Також позивачем не надано суду доказів щодо поважності причин пропуску позовної давності.

Аналогічних висновків щодо початку перебігу строку позовної давності до вимог про визнання договору недійсним дійшов Верховний Суд в постановах від 02.09.2020 року, справа № 630/816/16-ц (провадження № 61-9712св19), від 08.04.2020 року, справа № 466/2053/17 (провадження № 61-44931св18), від 17.10.2018 року, справа № 643/14830/16-ц, від 10.07.2019 року, справа № 311/771/16-ц, від 29.01.2020 року, справа №726/2129/16-ц (провадження №61-44041св18).

Стосовно дотримання Банком положень Закону України ''Про захист прав споживачів''.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із частинами першою, другою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (тут і надалі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Укладений між сторонами кредитний договір № MKMOG10000201 від 18.06.2007 рокумістить базові умови кредитування, предмет договору, цільове використання кредиту.

Під час укладення оспорюваного договору сторони в порядку статті 638 ЦК України узгодили всі істотні умови даного правочину та погодилися з ними.

ОСОБА_1 особистим підписом засвідчила, що вона погодилася на отримання у кредит коштів саме на умовах, визначених договором, волевиявлення сторін на укладення і підписання договору були вільними.

Позичальник на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та у подальшому виконувала його умови, щодо свідчить про додаткову згоду із умовами договору.

У випадку ненадання необхідної інформації Позичальник мала право вимагати надати таку інформацію у найбільш короткий строк, відмовитися від одержання кредиту частково або в повному обсязі, повідомивши про це кредитодавця, однак цього не зробила.

Аналогічних висновків до вимог про визнання договору недійсним з підстав недотримання положень Закону України «Про захист прав споживачів» дійшов Верховний суд в постановах від 08.07.2020 року, справа № 522/7252/15-ц (провадження № 61-47451св18), від 03.05.2022 року, справа № 175/3530/14 (провадження № 61-1849св22), від 04.07.2018 року, справа № 362/5659/16-ц (провадження № 61-615 св 18), від 13.03.2020 року, справа № 500/3433/16-ц (провадження № 61-10123св19).

Щодо валюти кредиту, варто зазначити наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Дана норма встановлює загальне правило , відповідно до якого грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях, однак ч. 3 даної статті дозволяє використовувати іноземну валюту, а також платіжні документи в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями у випадках та на умовах встановлених законом.

Згідно ч. 2 ст. 198 ГК України грошові зобов`язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб`єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов`язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Законодавство яке регулює питання використання іноземної валюти у банківській діяльності не містить норм, що забороняють банкам надавати кредити в іноземній валюті.

Як вбачається з ст. 99 Конституції України вона регламентує особливості правового статусу гривні як грошової одиниці України. Згідно ч.2 ст. 192 ЦК України чітко вказує на можливість використання в Україні іноземної валюти у випадках і в порядку встановлених законом. Дана норма ст.192 ЦК України обумовлює правовий режим обігу іноземної валюти.

Законодавчими актами, що встановлюють право банку здійснювати операції в іноземній валюті, є: ЗУ «Про банки і банківську діяльність», Декрет КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», ЗУ «Про Національний банк України». Зазначені нормативні акти визначають, що банк має право здійснювати свою діяльність на підставі виданої НБУ ліцензії.

04.12.2001Національним банком України видано ПАТ КБ «ПриватБанк» генеральну ліцензію №22 на право здійснювати банківські операції, в тому числі щодо розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, в додатку якої зазначено перелік валютних операцій, які має право здійснювати ПАТ КБ «ПриватБанк».

Відповідно до ч.3 ст. 14 ГК України ліцензія - це документ державного зразка, який засвідчує право суб`єкта господарювання на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов`язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом. Законом України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії, банківська ліцензія надається Національним банком України (ст. 19). Відповідно до ст. 47 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик. Частиною 1 ст.49 цього Закону розміщення залучених коштів від свого імені визнається кредитною операцією. Відповідно до ст.2 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» коштами є гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Таким чином, відповідно до положень ЗУ «Про банки і банківську діяльність» банк на підставі банківської ліцензії має право здійснювати кредитування в іноземній валюті.

Висновок щодо правомірності здійснення банками операцій з валютними цінностями на підставі банківської ліцензії також підтверджено судовою практикою, зокрема постановою Вищого господарського суду України від 14.10.2009р. №24/43-09-1527.

Таким чином, Банк має право здійснювати операції з іноземною валютою, у тому числі операції з надання кредитів в іноземній валюті на підставі отриманої від Національного банку банківської ліцензії та дозволу на здійснення валютних операцій, а тому вираження в іноземній валюті грошового зобов`язання за Кредитним договором відповідає вимогам законодавства.

Стосовно обов`язковості отримання Банком або Позичальником індивідуальних ліцензій Національного банку України для здійснення валютних операцій, то він є безпідставним та спростовується наступним.

Позиція щодо правомірності надання кредитів в іноземній валюті на підставі саме генеральної ліцензії також підтверджена іншими нормативними актами Національного банку, який відповідно до ст.44 ЗУ «Про Національний банк України» діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль.

Таким чином, банк має право на постійній основі здійснювати діяльність з надання кредитів в іноземній валюті на підставі отриманої від Національного банку України банківської ліцензії та генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій без отримання індивідуальної ліцензії.

Також слід врахувати правову позицію Верховного суду України у справі за № 6-145цс14, в якій викладено наступне: «Грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

У силу положень статей 192, 533 ЦК України та статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" вирішуючи спір про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті, суд повинен установити наявність в банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказані обставини,- стягнути грошову суму в іноземній валюті.

Якщо в зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом».

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) зазначено, що як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству».

Аналогічних висновків щодо правомірності укладення кредитного договору у валюті та видачі кредитних коштів у валюті дійшов Верховний суд в постановах від 19.08.2020 року, справа № 641/11984/15-ц (провадження № 61-37843св18), від 19.05.2021 року, справа № 159/4547/19 провадження № 61-1191св21.

Окрім того, 25 серпня 2015 року з метою створення сприятливих умов для виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором №MKMOG10000201 від 18 червня 2007 року сторони уклали Додаткову угоду № 1, якою змінили валюту кредиту з доларів США на гривню за комерційним курсом гривні до долара США - 14,28 грн. за один долар США, тоді як середній курс становив 21 грн. за один долар США.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що місцевий суд неповно з`ясував обставини, які мають значення для справи, його висновки не відповідають обставинам справи та суперечать матеріальному закону, що відповідно до ст. 376 ЦПК є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.

Зважаючи на викладені вище обставини справи та відсутність належних і достовірних доказів на підтвердження позиції позивачки, колегія вважає, що у задоволенні позову слід відмовити у зв`язку з його недоведеністю.

Керуючись ст. 374,375,381-384ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк»- задовольнити.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 20 липня 2022 року - скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» про визнання недійсним кредитного договору - відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови суду складено 16 лютого 2024 року.

Головуючий

Судді