ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2024 року

м. Київ

справа № 522/20976/19

провадження № 61-11641св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Пророка В. В.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач (за первісним позовом) - ОСОБА_1,

відповідачі (за первісним позовом): ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, Одеська міська рада,

позивач (за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,

відповідач (за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, Одеська міська рада,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2021 року у складі судді Свяченої Ю. Б. та постанову Одеського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року у складі колегії суддів Колеснікова Г. Я., Вадовської Л. М., Сєвєрової Є. С. та касаційну скаргу ОСОБА_5 на ухвалу Одеського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року у складі колегії суддів Карташова О. Ю., Коновалової В. А., Кострицького В. В.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, Одеська міська рада, про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, та визнання права користування житловим приміщенням та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Одеська міська рада, Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, про виселення та вселення.

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, Одеська міська рада, про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням та визнання права користування житловим приміщенням

Позов мотивовано тим, що на підставі постанови Одеського апеляційного суду від 05 липня 2018 року у справі № 522/11845/17 ОСОБА_1 вселено до кімнати НОМЕР_1 квартири НОМЕР_2 сімейного гуртожитку, розташованого на АДРЕСА_1. 25 січня 2019 року в добровільному порядку відповідачі, які зареєстровані в кімнаті НОМЕР_3 за вказаною адресою, переселилися в його кімнату НОМЕР_1, а він, навпаки, добровільно переселився з кімнати НОМЕР_1 до кімнати НОМЕР_3. Вважає, що добровільне виселення відповідачів підтверджує те, що вони втратили право користування кімнатою НОМЕР_3, а він таке право набув.

Позивач (за первісним позовом) просив суд:

- визнати ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 такими, що втратили право користування кімнатою НОМЕР_3 на АДРЕСА_1;

- визнати за ОСОБА_1 право користування кімнатою НОМЕР_3 сімейного гуртожитку на АДРЕСА_1.

У січні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Одеська міська рада, Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, про виселення та вселення.

Зустрічний позов мотивовано тим, що 16 травня 1996 року матері ОСОБА_2 ОСОБА_6 було видано ордер № 000301 на право зайняття з сім'єю (з дочкою ОСОБА_7, нині - ОСОБА_7) житлової площі в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2 Після смерті матері основним квартиронаймачем стала ОСОБА_2 Разом зі своєю сім'єю ОСОБА_2 зареєстрована з 29 липня 1996 року. ОСОБА_1 проживав у цьому ж гуртожитку в кімнаті НОМЕР_1. 25 січня 2019 року між нею та відповідачем було досягнуто усну домовленість про обмін кімнатами та переселення її до його кімнати НОМЕР_1, а його - до її кімнати НОМЕР_3. Оформленням документів щодо узаконення обміну кімнатами займався ОСОБА_1 Однак згідно із листом Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 28 листопада 2019 року їм було відмовлено в обміні, після чого вона неодноразово зверталась до відповідача з вимогою повернутися до кімнат попереднього мешкання, в чому ОСОБА_1 їй відмовив та чинить перешкоди у користуванні житловим приміщенням.

Позивач (за зустрічним позовом) просила суд:

- виселити ОСОБА_1 з житлового приміщення кімнати НОМЕР_3 сімейного гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1;

- вселити ОСОБА_2 в житлове приміщення кімнати НОМЕР_3 сімейного гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2021 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року, позов ОСОБА_1 залишено без задоволення, а зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Виселено ОСОБА_1 з жилого приміщення кімнати НОМЕР_3 сімейного гуртожитку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1. Вселено ОСОБА_2 в жиле приміщення кімнати НОМЕР_3 сімейного гуртожитку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_1 під час вселення у квартиру НОМЕР_3 за адресою: АДРЕСА_1 не набув достатньої правової підстави для такого вселення, оскільки рішення про надання йому відповідної житлової площі в гуртожитку не приймалося, а сам обмін кімнатами в гуртожитку є неправомірним.

Відповідно, переселення відповідачів до квартири НОМЕР_1 у вказаному гуртожитку не є правомірним, а тому наслідки, які передбачені статтями 71, 72 Житлового кодексу України (далі - ЖК України), у цьому випадку не можуть застосовуватися.

Згідно із статтею 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Отже, створення ОСОБА_1 перешкод для ОСОБА_2 у користуванні квартирою НОМЕР_3 є неправомірним, а тому ОСОБА_2 має бути вселена до вказаної квартири, а ОСОБА_1 виселений з цього житлового приміщення на підставі положень статті 109 ЖК України.

Суд апеляційної інстанції, погоджуючись із вказаним висновком суду першої інстанції, додатково вказав на те, що доводи апелянта про те, що між сторонами була усна домовленість про обмін кімнатами в гуртожитку, не ґрунтуються на вимогах закону та не мають правових наслідків. Доводи апеляційної скарги про те, що жодних перепон у користуванні ОСОБА_2 кімнатою НОМЕР_3 ОСОБА_1 не вчиняв, суперечать його ж твердженням про заміну вхідних дверей після її виселення, що і розцінюється судом як створення останнім перешкоди у користуванні кімнатою.

Твердження ОСОБА_1 про те, що його виселення з кімнати НОМЕР_3 є неможливим, оскільки окремої такої кімнати не існує, а існує створена за три роки квартира-блок НОМЕР_3, яка складається із двох кімнат, поєднаних коридором та ванною кімнатою із санвузлом, не підтверджені жодними доказами та за наявними матеріалами справи не вбачається, що спірна кімната розташована в так званому блоці НОМЕР_3.

Також Одеський апеляційний суд ухвалою від 08 грудня 2022 року відмовив у відкритті апеляційного провадження у справі № 522/20976/19 за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2021 року у зв'язку із тим, що під час апеляційного розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2021 року суд апеляційної інстанції розглянув доводи апеляційної скарги щодо правових підстав та існування прав користування ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 кімнатою НОМЕР_3 сімейного гуртожитку на АДРЕСА_1 та наявності перешкод у здійсненні такого права останніми, а доводи апеляційної скарги ОСОБА_5 є аналогічними доводам апеляційної скарги ОСОБА_1 та містять ідентичні підстави для скасування рішення, яким суд апеляційної інстанції дав оцінку у постанові Одеського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

До Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року, у якій скаржник просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Також до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_5 на ухвалу Одеського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року, у якій вона просить скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Рух касаційних скарг у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_5

У квітні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2023 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи колегією у складі п'яти суддів.

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Обґрунтовуючи свою касаційну скаргу, ОСОБА_1 вказує на те, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про те, що він не набув достатніх правових підстав для вселення у кімнату НОМЕР_3 на АДРЕСА_1, оскільки обмін між ним та ОСОБА_2 кімнатами НОМЕР_1 та НОМЕР_3 відбувся в добровільному порядку, з ініціативи ОСОБА_2, що підтверджується матеріалами справи та сторонами не заперечується, цей факт має суттєве значення для правильного вирішення справи, а суди першої та апеляційної інстанцій не обґрунтували свої рішення в частині неприйняття до уваги вказаного факту.

Крім того, ОСОБА_1 зазначає і про помилковість доводів судів першої та апеляційної інстанцій щодо створення ним перешкод у користуванні ОСОБА_2 кімнатою НОМЕР_3, оскільки остання добровільно передала йому ключі від зазначеної кімнати та від блоку НОМЕР_3, добровільно переселилася до кімнати НОМЕР_1, а заміна ОСОБА_1 дверей блоку НОМЕР_3 відбулася після переселення ОСОБА_2 та його вселення в кімнату НОМЕР_3. Крім цього, скаржник вказує на те, що ОСОБА_2 за весь час проживання у кімнаті НОМЕР_1 не зверталася ні до правоохоронних органів, ні до органів місцевого самоврядування із відповідними заявами, а її твердження про те, що вона особисто зверталася до нього із такою вимогою, не підтверджуються жодними доказами.

Скаржник також вказує на те, що у випадку його виселення із кімнати НОМЕР_3 ОСОБА_2 будуть чинитися перешкоди у вселенні його та його родини у кімнату НОМЕР_1.

Також ОСОБА_1 вказує на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не розглянули клопотання ОСОБА_2 про виклик свідків для встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме з метою з'ясування того, хто був ініціатором обміну кімнатами.

Крім цього, на думку скаржника, суди першої та апеляційної інстанцій прийняли оскаржувані судові рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 464/7923/16-ц, від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 06 липня 2022 року у справі № 932/15395/19-ц та у постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі № 914/1128/16.

ОСОБА_5 у своїй касаційній скарзі як на підставу для скасування ухвали Одеського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року та направлення справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття провадження вказує на те, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження за її апеляційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2021 року, зазначив про те, що під час розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 суд апеляційної інстанції розглянув доводи апеляційної скарги щодо правових підстав та існування прав користування ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 кімнатою НОМЕР_3 сімейного гуртожитку на АДРЕСА_1 та наявності перешкод у здійсненні такого права останніми, а доводи апеляційної скарги ОСОБА_5 є аналогічними доводам апеляційної скарги ОСОБА_1 та містять ідентичні підстави для скасування рішення, яким суд апеляційної інстанції дав оцінку у постанові від 15 листопада 2022 року.

Проте, на думку ОСОБА_5, суд апеляційної інстанції може дійти зазначених висновків лише в межах відкритого апеляційного провадження та у випадку, якщо такі обставини підтвердяться, закрити апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, тобто апеляційне провадження за її апеляційною скаргою може бути закрите з підстав, зазначених судом апеляційної інстанції лише після відкриття апеляційного провадження.

Доводи інших учасників справи

У липні 2023 року через підсистему Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи «Електронний суд» надійшов відзив ОСОБА_2, поданий її представником ОСОБА_8, на касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року разом із заявою про поновлення строку для подання відзиву.

Відзив мотивовано тим, що касаційна скарга ОСОБА_1 необґрунтована, а оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, прийняті із додержанням норм матеріального та процесуального права.

Фактичні обставини справи

Суд встановив, що ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, кімната НОМЕР_1, яка є неприватизованою.

ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1, кімната НОМЕР_3, яка є неприватизованою.

Відповідно до договору найму житла в будинках державного і комунального житлового фонду від 19 лютого 2020 року, укладеного між Приморською районною адміністрацією Одеської міської ради та ОСОБА_2, останній та членам її сім'ї: ОСОБА_4 та ОСОБА_3 надано у користування кімнату НОМЕР_3 в будинку АДРЕСА_1 житловою площею 12,30 кв. м.

25 січня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було досягнуто усну домовленість про обмін кімнатами в гуртожитку за вказаною адресою, а саме: ОСОБА_1 переселився в кімнату НОМЕР_3, а Амеліни переселилися в кімнату НОМЕР_1, що сторони не оспорюють.

Згідно із листом Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 28 листопада 2019 року № С-234/5 на ім'я ОСОБА_1 його заяву від 22 листопада 2019 року стосовно обміну з ОСОБА_2 кімнатами НОМЕР_1 та НОМЕР_3 сімейного гуртожитку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, розглянуто та зазначено, що рішенням Одеської міської ради від 09 грудня 1999 року № 460-ХХІІІ зі змінами, внесеними рішенням Одеської міської ради від 28 квітня 2000 року № 926-XXIII, до комунальної власності територіальної громади м. Одеси прийнято сімейний гуртожиток, який розташований за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Одеської міської ради від 09 квітня 2009 року № 4123-V сімейному гуртожитку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1, надано статус «гуртожиток». Враховуючи, що кімнати розташовані в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1, згідно із пунктом 6 частини першої статті 86 ЖК України їх обмін прямо заборонений законодавством, а тому райадміністрація не має прав на задоволення його клопотання. Спірне житлове приміщення - кімнату НОМЕР_3, площею 12,3 кв. м, у гуртожитку на АДРЕСА_1 відповідно до договору найму житла в будинках державного і комунального житлового фонду від 19 лютого 2020 року надано у користування ОСОБА_2 та членам її сім'ї ОСОБА_4 та ОСОБА_3

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а касаційна скарга ОСОБА_5 - задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Щодо касаційної скарги ОСОБА_1

Статтею 47 Конституції України установлено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 9 ЖК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Отже, право користування житловим приміщенням - це право жити у такому приміщенні, користуватися комунальними послугами на законних підставах.

За приписами статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.

Крім цього, документом, що підтверджує право користування житловим приміщенням, також може бути свідоцтво про право власності, рішення суду, що набрало законної сили, про надання особі права на вселення в житлове приміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням чи права власності на нього або інші документи.

Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК України осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 22 червня 2017 року у справі № 6-2010цс16).

Також пунктом 6 частини першої статті 86 ЖК України встановлено, що обмін житловими приміщеннями не допускається, якщо жиле приміщення є службовим або знаходиться в гуртожитку.

Відповідно до статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Згідно зі статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У справах про визнання наймача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, предметом доказування є причини відсутності відповідача понад встановлені строки.

При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

На підтвердження вибуття можуть братися до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Проте законодавство не встановлює вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні, а тому зазначене питання вирішується судом в кожному конкретному випадку з урахуванням встановлених обставин справи.

Крім цього, збереження житлового приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним зі способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Таким чином, при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може бути лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Крім того, у пункті 5 розділу IІІ Положення про гуртожитки, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України 27 квітня 2015 № 84, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 03 липня 2015 року № 778/27223, зокрема, зазначено, що особам, які проживають у гуртожитку, забороняється: самовільно переселятися з одного жилого приміщення в інше; без згоди власника гуртожитку обмінювати, здавати в піднайом жилі приміщення, у яких проживають.

Таким чином, беручи до уваги те, що право користування спірною кімнатою як на момент обміну, так і надалі, відповідно до договору найму житла в будинках державного і комунального житлового фонду від 19 лютого 2020 року, належало ОСОБА_2, а ОСОБА_1 такого права відповідно до закону не мав, та враховуючи, що чинним на момент обміну законодавством не допускався обмін кімнатами в гуртожитку, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши обставини справи, зібрані у справі докази та врахувавши доводи сторін, дійшли правильних висновків про те, що ОСОБА_1 не набув необхідних правових підстав для вселення у спірну кімнату, а обмін кімнатами був здійснений з порушенням законодавства, незважаючи на добровільну домовленість про такий обмін.

Разом із цим ОСОБА_1 не надав доказів того, що ОСОБА_2 втратила інтерес до спірної кімнати.

Також суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про те, що доводи ОСОБА_1 про те, що він замінив вхідні двері блоку НОМЕР_3 після переселення ОСОБА_2 у кімнату НОМЕР_1, є додатковою перешкодою останній у користуванні кімнатою НОМЕР_3.

Таким чином доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не розглянули заяву ОСОБА_2 про виклик свідків, які, за його словами, могли підтвердити доводи позову щодо ініціатора обміну кімнатами та підстави такого обміну, тобто для встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, Верховний Суд не бере до уваги, оскільки невстановлення таких обставин справи не впливає на правильність вирішення спору та законність оскаржуваних судових рішень.

ОСОБА_1 також не надав доказів на підтвердження його доводів про те, що у випадку його виселення із кімнати НОМЕР_3 ОСОБА_2 буде чинити йому перешкоду у вселенні його та його родини у кімнату НОМЕР_1.

Доводи касаційної скарги про застосування судами першої та апеляційної інстанцій норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 464/7923/16-ц, від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 06 липня 2022 року у справі № 932/15395/19-ц та у постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі № 914/1128/16, суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19, визначаючи критерій подібності правовідносин, вказала на те, що спільність, подібність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин, якими є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, тобто взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Тому для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вживається термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 (пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України; пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України) та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України (пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України; пункту 5 частини першої статті 339 КАС України), таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.

Оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників є основним, а два інші - додатковими, на що вказує, зокрема, частина дев'ята статті 10 ЦПК України щодо можливості застосування аналогії закону, якщо правовідносини подібні саме за змістом.

Подібність спірних правовідносин, виявлену одночасно за трьома критеріями, можна кваліфікувати як тотожність цих відносин (однакового виду суб'єкти, однаковий вид об'єкта й однакові права та обов'язки щодо нього), що не вимагає процесуальний закон.

Якщо вважати подібними лише ті правовідносини, у яких тотожними (однаковими) є предмети та підстави позову, встановлені судами обставини, а також матеріально-правове регулювання, то такий підхід звузив би роль Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики (частина третя статті 125 Конституції України, частина перша статті 36 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»).

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, та порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій). Лише у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, установити суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Верховний Суд, проаналізувавши наведені скаржником у касаційній скарзі постанови, дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, оскільки правовідносини у вказаних справах та у справі № 522/20976/19 не є подібними.

Інші доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на їх законність та обґрунтованість не впливають, фактично полягають у незгоді скаржника з оцінкою судами першої та апеляційної інстанцій зібраних у справі доказів та встановлених обставин та зводяться до їх переоцінки, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Щодо касаційної скарги ОСОБА_5

Частиною першою статті 17 ЦПК України також встановлено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно із статтею 18 ЦПК України обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Тлумачення зазначеної норми процесуального права визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи: учасники справи; особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків.

При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов'язок, причому такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах.

У постанові від 16 жовтня 2019 року у справі № 638/21181/15-ц Верховний Суд зазначив, що особи, які не брали участь у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку лише ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють або припиняють права і обов'язки цих осіб. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасниками справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов'язок, причому такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08, особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов'язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов'язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов'язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов'язки цієї особи.

У постанові Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 1715/2798/12 також зазначається, що залежно від того, чи вирішувалось судовим рішенням питання про права та обов'язки особи, яка його оскаржує, визначається право на оскарження такого рішення. Судове рішення, що оскаржується особою, яка не залучалась до розгляду справи, повинно безпосередньо впливати на обсяг прав та обов'язків цієї особи, тобто суд має розглянути й вирішити спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або містити судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах.

З матеріалів справи відомо, що 29 листопада 2022 року з апеляційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2021 року звернулась ОСОБА_5, в якій, посилаючись на те, що вона не брала участі у справі, але суд вирішив питання, яке впливає на її права (порушені майнові та житлові права ОСОБА_5 як члена родини ОСОБА_1), просила рішення скасувати та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 та відмовити у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2

Одеський апеляційний суд, керуючись частиною п'ятою статті 370 ЦПК України, ухвалою від 08 грудня 2022 року відмовив у відкритті апеляційного провадження у справі № 522/20976/19 у зв'язку із тим, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_5 є аналогічними доводам апеляційної скарги ОСОБА_1 та містять ідентичні підстави для скасування рішення, яким суд апеляційної інстанції дав оцінку у постанові Одеського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року.

У постанові Верховного Суду від 26 серпня 2020 року у справі № 320/7396/16-ц зазначено, що тотожність висновків, викладених у первісній постанові суду апеляційної інстанції, тим мотивам, що їх викладено особою, яка подає апеляційну скаргу згідно зі статтею 370 ЦПК України, визначається шляхом логічного співставлення відповідних аргументів та їх змістовним співпадінням. При цьому, аналізуючи та співставляючи зміст відповідних аргументів, суду апеляційної інстанції слід виходити також зі змісту міжнародних зобов'язань України, зокрема, змісту статті 6 Конвенції, яка, серед іншого, передбачає повагу до судового рішення, що набрало законної сили, та не допускати задоволення апеляційної скарги, поданої згідно зі статтею 370 ЦПК України з підстав, які за своїм матеріально-правовим навантаженням не є суттєвими для вирішення конкретного спору.

Невідповідність (неповнота) мотивів постанови суду апеляційної інстанції поданій апеляційній скарзі надає апелянту право оскаржити відповідне судове рішення суду апеляційної інстанції до суду касаційної інстанції у встановлених законом випадках. При цьому таке порушення не обмежує іншу особу, яка має право подати апеляційну скаргу згідно зі статтею 370 ЦПК України, просити суд апеляційної інстанції розглянути відповідні мотиви, що їх викладено в апеляційній скарзі первісного апелянта і які не було належно розглянуто судом апеляційної інстанції під час розгляду первісної апеляційної скарги/скарг.

Аналогічне правило діє і у тому випадку, якщо судове рішення суду апеляційної інстанції містить опис аргументів первісного скаржника в описовій частині власного судового рішення, але не містить висновків суду апеляційної інстанції як результату судового розгляду таких аргументів.

Крім того, слід зазначити, що підстави для відмови у відкритті апеляційного провадження визначені у статті 358 ЦПК України, відповідно до якої суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо: апеляційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає апеляційному оскарженню; є ухвала про закриття провадження у зв'язку з відмовою від раніше поданої апеляційної скарги цієї самої особи на це саме судове рішення; є постанова про залишення апеляційної скарги цієї самої особи без задоволення або ухвала про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення; скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.

Тлумачення наведених норм процесуального права свідчить про те, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції. При цьому, якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердились, апеляційне провадження підлягає закриттю.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц та у постанові Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 592/6996/21.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Апеляційний суд, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, не врахував вказаних доводів ОСОБА_5 та не надав їм належної правової оцінки.

За таких обставин оскаржувана ухвала апеляційного суду не може вважатись законною і обґрунтованою.

Згідно із прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, яка визначає можливість обмеження права на доступ до суду, але при умові, що це право не буде обмежено таким чином і до такого рівня, щоб зачіпалася сама його суть і допустимі обмеження даного права повинні мати законну ціль, а між процесуальними засобами, що використовуються, і поставленою ціллю повинна бути розумна співмірність (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).

Враховуючи сталу практику Європейського суду з прав людини, зазначені вище положення національного законодавства та встановлені фактичні обставини, слід дійти висновку, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, не дослідив доводів заявника щодо порушення його прав при ухваленні судом першої інстанції оскаржуваного судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, підстав вийти за межі доводів касаційної скарги судом касаційної інстанції не встановлено.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а касаційна скарга ОСОБА_5 - задоволенню.

Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Заяву ОСОБА_2, подану її представником ОСОБА_8, про поновлення строку для подання відзиву задовольнити частково.

Продовжити ОСОБА_2 строк на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року залишити без змін.

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.

Ухвалу Одеського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Постанова відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України оформлена суддею Грушицьким А. І.