Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
31 січня 2024 року
м. Київ
справа № 638/5446/22
провадження № 51-4092км23
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
у режимі відеоконференції:
захисника ОСОБА_6 ,
засудженого ОСОБА_7 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_6 на вирок Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 листопада 2022 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 06 квітня 2023 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42022222060000162, за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Курилівка Куп`янського району Харківської області та жителя АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 листопада 2022 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК, та засуджено до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права обіймати адміністративно-розпорядчі посади на строк 10 років з конфіскацією майна.
Вирішено питання, які стосуються: запобіжного заходу; початку строку відбування покарання; зарахування строку попереднього ув`язнення.
Згідно з вироком суду ОСОБА_7 визнано винуватим і засуджено за те, що він з початку липня 2022 року, перебуваючи на території м. Куп`янська, Харківської області, діючи умисно та усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, реалізуючи свій умисел, добровільно надав згоду представникам окупаційної адміністрації РФ на призначення та займав керівну посаду в.о. керівника Комунального підприємства «Благоустрій міста» самопроголошеної «військово-цивільної адміністрації Куп`янського району Харківської області» у структурі окупаційної адміністрації держави-агресора, що створена представниками держави-агресора РФ на тимчасово окупованій території м. Куп`янська Харківської області, та отримував заробітну плату в російських рублях.
Харківський апеляційний суд ухвалою від 06 квітня 2023 року вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_7 залишив без змін.
Вимоги та узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_7 , посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення й особі засудженого, просить скасувати постановлені щодо нього судові рішення і призначити новий судовий розгляд у Червонозаводському районному суді м. Харкова.
Суть його доводів зводиться до тверджень про порушення правил підсудності під час розгляду кримінального провадження щодо нього, отримання документів на підтвердження його винуватості в непроцесуальний спосіб, вручення йому підозри і проведення досудового розслідування щодо нього неуповноваженою особою, а також про суворість призначеного йому судом покарання.
Як зазначає ОСОБА_7 , відповідно до ч. 9 ст. 615 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) у редакції Закону № 2462-IX обвинувальний акт за його обвинуваченням мав бути направлений на розгляд суду, у межах територіальної юрисдикції якого вчинено кримінальне правопорушення, тобто до Куп`янського міськрайонного суду Харківської області. Як убачається з розпорядження Голови Верховного Суду від 18 березня 2022 року № 11/0/9-22 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану», територіальна підсудність справ Куп`янського міськрайонного суду Харківської області змінена Верховним Судом на Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області, а тому останній і мав розглядати справу стосовно нього.
На переконання засудженого, досліджені судом документи, які покладені в основу його винуватості, отримано в непроцесуальний спосіб та без попереднього дозволу суду.
Вказує про порушення правил підслідності, передбачених ст. 216 КПК, а саме проведення досудового розслідування кримінального провадження щодо нього слідчими органу поліції, а не слідчими органів безпеки.
За обґрунтуванням засудженого, досудове розслідування кримінального провадження стосовно нього проводилося неуповноваженим органом, а тому суд на підставі ст. 87 КПК мав визнати недопустимими докази, покладені в основу його винуватості.
Стверджує, що він є раніше несудимою особою, страждає на хронічні та невиліковні хвороби, має на утриманні хвору дружину, а також сина, який продовжує навчання в умовах війни, в результаті його дій не спричинено нікому шкоди, а тому вважає, що до нього можливо застосувати звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК.
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати постановлені щодо ОСОБА_7 судові рішення й призначити новий судовий розгляд у Червонозаводському районному суді м. Харкова.
Як і засуджений, захисник стверджує, що суди попередніх інстанцій порушили правила підсудності, встановлені з 18 березня 2022 року Верховним Судом та Вищою радою правосуддя. Вказує, що на цей час справи, підсудні Куп`янському міськрайонному суду Харківської області, розглядає Червонозаводський районний суд м. Харкова, до якого і має бути направлена справа стосовно його підзахисного.
Захисник піддає сумніву показання свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 .
Вважає, що покладені в основу винуватості його підзахисного докази не вказують на «добровільність» дій ОСОБА_7 .
Стверджує про відсутність у діянні засудженого таких обов`язкових ознак складу кримінального правопорушення, як добровільність зайняття посади та посада, пов`язана з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій.
Вказує, що займана ОСОБА_7 посада була номінальною, яку він зайняв під психічним та фізичним тиском окупантів.
На переконання ОСОБА_6 , апеляційний суд не провів повного безпосереднього дослідження доказів.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні захисник ОСОБА_6 та засуджений ОСОБА_7 , навівши відповідні пояснення, підтримали подані ними касаційні скарги в повному обсязі.
Прокурор ОСОБА_5 висловив заперечення проти задоволення касаційних скарг захисника та засудженого.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження і доводи, викладені в касаційних скаргах, Суд дійшов висновку,що касаційні скарги захисника та засудженого не підлягають задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
За приписами ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Отже, виходячи з наведених положень процесуального закону суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Неповнота судового розгляду (ст. 410 КПК) та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК) не є підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку.
Під час перевірки доводів, наведених у касаційних скаргах, Верховний Суд виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.
При цьому касаційний суд наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу (ч. 1 ст. 433 КПК).
За статтею 94 КПК оцінка доказів є компетенцією суду, який ухвалив вирок і який оцінює кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Щодо доведеності винуватості ОСОБА_7 та правильності кваліфікації інкримінованого йому діяння
Сторона захисту вказує, що докази, покладені в основу винуватості ОСОБА_7 , є недопустимими та неналежними, зокрема не вказують на «добровільність» зайняття засудженим посади. Крім того, як зазначає касатор, покладені в основу винуватості ОСОБА_7 письмові докази є недопустимими через те, що отримані в непроцесуальний спосіб. Також захист стверджує, що ОСОБА_7 через психічний примус і погрози фізичною розправою зайняв посадув.о. керівника Комунального підприємства «Благоустрій міста» самопроголошеної «військово-цивільної адміністрації Куп`янського району Харківської області» у структурі окупаційної адміністрації держави-агресора.
Верховний Суд, перевіривши матеріали кримінального провадження в межах доводів касаційних скарг і з урахуванням особливостей касаційного перегляду, про які зазначено вище, не погоджується із цими твердженнями захисту з огляду на таке.
З матеріалів справи вбачається, що висновок суду першої інстанції щодо доведеності винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК, ґрунтується на об`єктивно з`ясованих обставинах, які підтверджено доказами, безпосередньо дослідженими під час судового розгляду й оціненими судом згідно зі ст. 94 цього Кодексу.
Зокрема, постановляючи вирок, місцевий суд урахував показання ОСОБА_7 , який не визнав винуватості і вказав, що дійсно працював з липня 2022 року на посаді в.о. керівника Комунального підприємства «Благоустрій міста» самопроголошеної «військово-цивільної адміністрації Куп`янського району Харківської області» у структурі окупаційної адміністрації держави-агресора, що створена представниками держави-агресора РФ на тимчасово окупованій території м. Куп`янська Харківської області, та отримував заробітну плату в розмірі 40 000 руб. Крім того, зазначив, що брав участь у нарадах, які проходили в «управлінні житлово-комунального господарства військово-цивільної адміністрації Куп`янського району Харківської області».
Крім того, суд зважив на показання свідків: ОСОБА_8 , яка вказала, що бачила на огорожі власного домоволодіння підписане повідомлення про необхідність сплати орендної плати до КП «Благоустрій»; ОСОБА_9 (керуючого у справах Куп`янської міської ради), який пояснив, що під час зустрічі ОСОБА_7 повідомив йому про своє призначення на посаду в. о. керівника Комунального підприємства «Благоустрій міста» самопроголошеної «військово-цивільної адміністрації Куп`янського району Харківської області». Також вказав, що бачив повідомлення стосовно сплати комунальних платежів, яке містило прізвище і підпис ОСОБА_7 ; ОСОБА_11 («заступника» ОСОБА_7 ), котрий пояснив, що відмовився очолювати комунальне підприємство і на вказану посаду було призначено ОСОБА_7 ; ОСОБА_10 , який вказав, що йому відомо про призначення ОСОБА_7 на посаду в. о. керівника Комунального підприємства «Благоустрій міста» самопроголошеної «військово-цивільної адміністрації Куп`янського району Харківської області».
Також суд узяв до уваги матеріали справи (як зазначено мовою оригіналу) ««дело» 7022001040 «Коммунальное предприятие «Благоустройство города» временной гражданской администрации Купянского района Харьковской области», які містять письмові докази щодо реєстрації юридичної особи в «податковій службі», зокрема «выписка из реестра юридических лиц, осуществляющих деятельность в Харьковской области 23.08.2022 № № 7000-841, расписка в получении документов, представленных при постановке на учет юридического лица, заявление юридического лица о постановке на учет», яку заповнив і підписав ОСОБА_7 .
З урахуванням вищенаведених доказів суд дійшов висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому злочину.
У свою чергу сторона захисту заперечувала правильність висновків суду про доведеність винуватості засудженого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК, вважала, що вирок ґрунтується, зокрема, на недопустимих доказах. При цьому захист обґрунтовував свою позицію доводами, які ними було продубльовано в касаційних скаргах.
Зокрема, захист не погоджувався з вищенаведеними письмовими доказами, покладеними в основу доведеності винуватості ОСОБА_7 .
У судах попередніх інстанцій сторона захисту не оспорювала достовірності зазначених вище письмових доказів.
Заперечення цієї сторони полягали в тому, що ці письмові докази отримано в непроцесуальний спосіб, а саме не шляхом проведення слідчих дій.
Верховний Суд не погоджується з такими твердженнями захисту.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, стороні обвинувачення ці письмові докази добровільно надав свідок ОСОБА_10
Верховний Суд зазначає, що в разі, коли особа добровільно надає стороні обвинувачення письмові докази, що мають значення для встановлення обставин кримінального провадження, то у такому випадку відсутня необхідність цій стороні вживати заходів забезпечення кримінального провадження, передбачених гл. 15 КПК, за умови, що надання таких документів не порушує прав сторони захисту, гарантії якої закріплені цією главою.
Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій у частині доведеності винуватості засудженого, а доводи захисту про протилежне вважає безпідставними.
За частиною 5 ст. 111-1 КК, серед іншого, передбачена відповідальність за добровільне зайняття громадянином України посади, пов`язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, у тому числі в окупаційній адміністрації держави-агресора.
Окупаційна адміністрація Російської Федерації це сукупність державних органів і структур Російської Федерації, функціонально відповідальних за управління тимчасово окупованими територіями та підконтрольних Російській Федерації самопроголошених органів, які узурпували виконання владних повноважень на тимчасово окупованих територіях та які виконували чи виконують властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування функції на тимчасово окупованій території України, в тому числі органи, організації, підприємства та установи, включаючи правоохоронні та судові органи, нотаріусів та суб`єктів адміністративних послуг (п. 6 ст. 1-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).
У складі цього правопорушення важливим для кваліфікації є місце його вчинення - тимчасово окупована територія України.
У кримінальному праві добровільним вважається діяння, яке вчинено при можливості вибрати декілька варіантів поведінки, з урахуванням сукупності обставин, які можуть виключати кримінальну протиправність за приписами статей 39, 40 КК, однак яких суди у цьому кримінальному провадженні не встановили.
Організаційно-розпорядчі обов`язки - це обов`язки зі здійснення керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності.
Адміністративно-господарські обов`язки - це обов`язки з управління чи розпорядження державним, колективним або приватним майном.
Доводи захисту стосовно того, що ОСОБА_7 зайняв посаду в.о. керівника Комунального підприємства «Благоустрій міста» самопроголошеної «військово-цивільної адміністрації Куп`янського району Харківської області» у структурі окупаційної адміністрації держави-агресора, що створена представниками держави-агресора РФ на тимчасово окупованій території м. Куп`янська Харківської області, не добровільно, а через фізичний та психічний примус з боку окупаційних військ країни-терориста РФ, колегія суддів уважає необґрунтованими.
Дослідивши наведені вище докази, суди не знайшли підтвердження того, що ОСОБА_7 був вимушений зайняти зазначену вище посаду та діяв під фізичним чи психічним примусом з боку осіб, які представляли іноземну державу - Росію.
Так, показаннями свідків ОСОБА_9 і ОСОБА_11 підтверджується саме добровільне зайняття ОСОБА_7 зазначеної посади та за відсутності фізичного чи психічного примусу. Зокрема, ОСОБА_11 повідомив суду, що він тиждень обіймав посаду в. о. керівника Комунального підприємства «Благоустрій міста» самопроголошеної «військово-цивільної адміністрації Куп`янського району Харківської області» у структурі окупаційної адміністрації держави-агресора, після чого відмовився від неї і її зайняв ОСОБА_7 , а він був його «заступником». З цих показань вбачається відсутність факту примушування з боку окупантів займати відповідну посаду.
Крім того, сторона захисту в касаційній скарзі вказує про те, що ОСОБА_7 не міг разом із дружиною виїхати з міста через жорстокі перевірки на блокпостах окупантів, тоді як засуджений, даючи показання суду, зазначав, що мав змогу виїхати з м. Куп`янська, однак вимушений був залишитися через рідних.
Захист також стверджує, що окупанти погрожували ОСОБА_7 тим, що будуть катувати всіх його рідних і близьких, розправлятися з ними, а потім зроблять те саме з ним, якщо він номінально не займе місце в. о. керівника КП «Благоустрій міста», втім ці обставини не підтверджені наданими суду доказами. Так, не надано доказів того, що ОСОБА_7 не мав можливості відмовитися від цієї посади, та не встановлено факту психічного примусу, погроз і фізичного примусу щодо засудженого.
Суд вважає, що вказівки в касаційній скарзі сторони захисту про застосування до засудженого психічного та фізичного примусу не є конкретизованими. Зокрема, захист не зазначає, у чому саме полягав фізичний примус, та не називає будь-яких осіб, які здійснювали на засудженого тиск і за яких обставин.
Крім того, матеріали справи не містять того, що ОСОБА_7 постійно перебував під психічним примусом.
З урахуванням вищенаведеного суди встановили, що ОСОБА_7 , працюючи з 2016 року на посаді інженера з охорони праці на підприємстві «Благоустрій міста», опинившись в окупації внаслідок захоплення насильницьким незаконним способом території м. Куп`янська представниками держави-агресора РФ, не бажаючи втрачати роботу, зайняв зазначену вище посаду.
ОСОБА_7 особисто зареєстрував у «податковій службі» новостворене «Комунальне підприємство «Благоустрій міста» військово-цивільної адміністрації Куп`янського району Харківської області», брав участь у нарадах в «управлінні житлово-комунального господарства військової-цивільної адміністрації Куп`янського району Харківської області», отримував заробітну плату в рублях та мав у своєму підпорядкуванні 105 осіб.
З наведеного вище вбачається, що ОСОБА_7 виконував організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції.
Отже, суди дійшли правильного висновку, що ОСОБА_7 добровільно займав посаду в.о. керівника Комунального підприємства «Благоустрій міста» самопроголошеної «військово-цивільної адміністрації Куп`янського району Харківської області» у структурі окупаційної адміністрації держави-агресора, що створена представниками держави-агресора РФ на тимчасово окупованій території м. Куп`янська Харківської області.
У касаційних скаргах сторона захисту не навела доводів, які б спростовували зазначені висновки судів.
На цих підставах Верховний Суд відхиляє такі доводи сторони захисту.
Щодо доводів про здійснення досудового розслідування неуповноваженими особами (порушення правил підслідності)
Захист указує, що кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК, усупереч приписам ч. 7 ст. 214 КПК не передавалося слідчим органам служби безпеки для здійснення досудового розслідування. Вважає, що слідчі органу поліції не уповноважені здійснювати досудове розслідування зазначеного провадження.
Верховний Суд не погоджується із цими аргументами сторони захисту з огляду на таке.
Досудове розслідування здійснюється відповідно до правил підслідності, установлених у ст. 216 КПК.
Слідчі органів безпеки здійснюють досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачених, зокрема, ст. 111-1 КК.
Згідно з ч. 5 ст. 36 КПК Генеральний прокурор, керівник обласної прокуратури, їх перші заступники та заступники своєю вмотивованою постановою мають право доручити здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального правопорушення іншому органу досудового розслідування, у тому числі слідчому підрозділу вищого рівня в межах одного органу, у разі неефективного досудового розслідування. Забороняється доручати здійснення досудового розслідування кримінального правопорушення, віднесеного до підслідності Національного антикорупційного бюро України, іншому органу досудового розслідування.
Відповідна постанова Генерального прокурора, керівника обласної прокуратури, їх перших заступників та заступників про доручення здійснення досудового розслідування кримінального правопорушення іншому органу досудового розслідування має відповідати вимогам ст. 110 КПК, у тому числі бути вмотивованою, надавати обґрунтоване пояснення щодо фактичних та юридичних підстав прийнятого рішення.
Згідно з ч. 7 ст. 214 КПК, якщо відомості про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені прокурором, він зобов`язаний протягом п`яти робочих днів з дня внесення таких відомостей з дотриманням правил підслідності передати наявні у нього матеріали до відповідного органу досудового розслідування та доручити проведення досудового розслідування.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що Управління служби безпеки України в Харківській області у вересні 2022 року в ході проведення контррозвідувальних заходів встановило, що громадянин України ОСОБА_7 перейшов на бік ворога та зайняв посаду в. о. керівника Комунального підприємства «Благоустрій міста» самопроголошеної «військово-цивільної адміністрації Куп`янського району Харківської області».
05 вересня 2022 року в порядку, передбаченому статтями 214, 216 КПК з Управління служби безпеки України в Харківській області до Шевченківської окружної прокуратури м. Харкова надійшли матеріали стосовно ОСОБА_7 , обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК.
06 вересня 2022 року прокурор Шевченківської окружної прокуратури м. Харкова ОСОБА_12 вніс відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинення ОСОБА_7 зазначеного злочину.
За постановою прокурора Шевченківської окружної прокуратури м. Харкова ОСОБА_12 від 06 вересня 2022 року підслідність у кримінальному провадженні № 42022222060000162 була визначена за слідчим відділом Управління служби безпеки України в Харківській області.
У зв`язку з тим, що фактична чисельність слідчого відділу Управління служби безпеки України в Харківській області становить 25 слідчих, які розслідують 3500 воєнних злочинів та злочинів проти основ національної безпеки, що свідчить про велике навантаження на одного слідчого вказаного органу досудового розслідування та на об`єктивну неможливість здійснення ним досудового розслідування в умовах воєнного стану, керівник обласної прокуратури ОСОБА_13 постановою від 15 вересня 2022 року з метою забезпечення вимог статей 2, 28 КПК щодо швидкого, повного, неупередженого та ефективного розслідування, а також з метою оптимізації навантаження для належного функціонування слідчого безпеки доручив слідчим відділу ХРУП № 3 ГУНП в Харківській області здійснювати досудове розслідування у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_7 .
Цього ж дня старший слідчий СВ Харківського районного управління поліції № 3 ГУНП в Харківській області ОСОБА_14 розпочав досудове розслідування і заступник начальника управління - начальник СВ Харківського районного управління поліції № 3 ГУНП в Харківській області ОСОБА_15 створив групу слідчих, до складу якої увійшли старший слідчий СВ Харківського районного управління поліції № 3 ГУНП в Харківській області ОСОБА_14 і начальник відділення СВ Харківського районного управління поліції № 3 ГУНП в Харківській області ОСОБА_16 .
Таким чином, досудове розслідування у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_7 здійснювалося уповноваженим органом.
На цих підставах колегія суддів відхиляє вищевказані доводи захисту.
Щодо доводів про порушення правил підсудності
Сторона захисту стверджує, що обвинувальний акт стосовно ОСОБА_7 надійшов до Дзержинського районного суду м. Харкова з порушенням правил територіальної підсудності, оскільки відповідно до ч. 9 ст. 615 КПК у редакції Закону № 2462-IX обвинувальний акт за обвинуваченням ОСОБА_7 мав бути направлений на розгляд суду, у межах територіальної юрисдикції якого вчинено кримінальне правопорушення, тобто до Куп`янського міськрайонного суду Харківської області, територіальна підсудність справ якого за розпорядженням Голови Верховного Суду від 18 березня 2022 року № 11/0/9-22 визначена за Новомосковським міськрайонним судом Дніпропетровської області. А на теперішній час, як зазначає захисник, справи підсудні Куп`янському міськрайонному суду Харківської області розглядає Червонозаводський районний суд м. Харкова, куди і має бути направлена справа за обвинуваченням ОСОБА_7
Верховний Суд не погоджується з такими твердженнями захисту.
Так, з обвинувального акта вбачається, що місцем вчинення злочину, у якому обвинувачується ОСОБА_7 , є м. Куп`янськ Харківської області, що підпадає під територіальну юрисдикцію Куп`янського міськрайонного суду Харківської області.
Однак зазначений суд з об`єктивних причин на час звернення з обвинувальним актом не здійснював правосуддя.
25 серпня 2022 року набув чинності Закон України від 27 липня 2022 року № 2462-ХІ «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо удосконалення окремих положень досудового розслідування в умовах воєнного стану», яким абз. 1 ч. 9 ст. 615 КПК викладено в такій редакції: «Під час дії воєнного стану обвинувальні акти, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності скеровуються та розглядаються судами, у межах територіальної юрисдикції яких вчинено кримінальне правопорушення, а в разі неможливості з об`єктивних причин здійснювати відповідним судом правосуддя - судом, у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, що закінчив досудове розслідування, або іншим судом, визначеним у порядку, передбаченому законодавством».
Таким чином, названа норма вказує на альтернативність підсудності кримінальних проваджень, під час воєнного стану, в разі неможливості з об`єктивних причин здійснювати відповідним судом правосуддя. У такому випадку декілька судів є компетентними розглянути справу, зокрема, суд у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, що закінчив досудове розслідування.
З матеріалів справи вбачається, що кримінальне провадження щодо ОСОБА_7 надійшло до суду у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, що закінчив досудове розслідування, а саме до Дзержинського районного суду м. Харкова, тобто з дотриманням правил територіальної підсудності.
З огляду на викладене Суд відхиляє вказані доводи захисту.
Щодо відмови апеляційного суду в повторному дослідженні доказів
Захисник вказує, що апеляційний суд не дослідив доказів, внаслідок чого порушив вимоги ст. 404 КПК.
Відповідно до ч. 3 указаної статті за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що суд першої інстанції дослідив їх не повністю або з порушеннями, і може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно в разі, якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Суд апеляційної інстанції, перевіряючи доводи апеляційних скарг захисника і засудженого, не вважав за потрібне повторно досліджувати докази в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 404 КПК, оскільки сторона захисту не навела доводів на обґрунтування того, що місцевий суд дослідив докази неповністю або з порушенням, а тому апеляційний суд обмежився аналізом доказів, безпосередньо сприйнятих судом першої інстанції, за результатами чого погодився з їх оцінкою.
Сама наявність клопотання про повторне дослідження того чи іншого доказу або факт непогодження сторони з висновками суду першої інстанції щодо оцінки доказів не зобов`язує суд апеляційної інстанції досліджувати всю сукупність доказів, оцінених у суді першої інстанції.
Відмова в задоволенні клопотання про повторне дослідження доказів свідчить не про порушення кримінального процесуального закону та неповноту дослідження доказів, а про відсутність аргументованих доводів щодо необхідності цих дій.
Таким чином, Верховний Суд уважає, що під час здійснення апеляційної процедури не було допущено істотних порушень приписів ст. 404 КПК.
З огляду на це Суд відхиляє такі доводи.
Щодо доводів про суворість призначеного ОСОБА_7 покарання
Засуджений вважає, що матеріали кримінального провадження містять обставини, за яких можливо до нього застосувати положення ст. 75 КК.
Верховний Суд не погоджується з такими доводами засудженого.
Статтями 50 і 65 КК передбачено, що особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винуватій особі необхідного й доцільного заходу примусу, який би ґрунтувався на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяв досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини й захистом інтересів держави та суспільства.
Згідно з приписами ст. 75 КК (у редакції, чинній на момент вчинення кримінального правопорушення), якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Статті 65-75 КК є кримінально-правовими нормами, що встановлюють загальні засади та правила призначення покарання, звільнення від його відбування.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінального правопорушення, обставини справи, особу винного, а також обставини, які пом`якшують або обтяжують покарання, тощо.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.
За приписами ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.
Як убачається зі змісту вироку, суд призначив ОСОБА_7 покарання, врахувавши ступінь тяжкості вчиненого злочину, який є тяжким та дані про особу засудженого, а саме те, що він раніше не судимий, одружений, має повнолітнього сина, страждає на хронічні захворювання, на обліку в лікарів нарколога та психіатра не перебуває. При цьому місцевий суд не встановив обставин, які пом`якшують його покарання, а вчинення злочину з використанням умов воєнного стану відніс до обставини, що його обтяжує.
З урахуванням вищенаведеного місцевий суд дійшов висновку про призначення засудженому мінімального основного покарання, передбаченого санкцією статті, за якою його засуджено. Водночас суд не знайшов підстав для застосування приписів ст. 75 КК, враховуючи, що належним чином неможливо досягти мети покарання, визначеної ст. 50 цього Кодексу, зокрема загальної превенції.
Верховний Суд вважає, що визначене місцевим судом засудженому і залишене без зміни судом апеляційної інстанції покарання є справедливим, необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень.
Дані про особу засудженого (те, що він раніше не судимий, страждає на хронічні і невиліковні хвороби, потребує регулярного лікування, має на утриманні дружину і сина), на чому ОСОБА_7 акцентує, суди попередніх інстанцій обґрунтовано врахували під час визначення розміру основного покарання на рівні мінімальної межі санкції ч. 5 ст. 111-1 КК.
Доводи ОСОБА_7 стосовно того, що він не причетний до захоплення території, не здійснював активної передачі державі-агресору документів, майна, всього іншого, що належить державі, не заслуговують на увагу, оскільки вчинення таких дій перебуває поза межами інкримінованого засудженому складу злочину, а вони можуть бути ознаками інших кримінальних правопорушень.
Неспроможними є і судження ОСОБА_7 стосовно того, що його діями не було заподіяно нікому шкоди, оскільки його діяння заподіяло шкоду основам національної безпеки України, і сам факт вчинення таких дій свідчить про ступінь суспільної небезпечності діяння, притаманний злочинам.
Відхиляє колегія суддів і твердження ОСОБА_7 стосовно застосування щодо нього норм міжнародного гуманітарного права, через призму того, що очолюване ним Комунальне підприємство «Благоустрій міста» функціонувало для забезпечення життя мирних людей, оскільки, як у касаційних скаргах сторони захисту, так і у матеріалах справи відсутні відомості стосовно того, що ОСОБА_7 займався, наприклад, ліквідацією аварій на об`єктах комунального господарства, наслідків надзвичайних ситуацій і т.п., а слідує лише те, що він займав керівну посаду та отримував заробітну плату.
Таким чином, переконливих доводів, які би ставили під сумнів умотивованість висновків суду з питання правильності призначеного ОСОБА_7 покарання та справедливості обраного йому заходу примусу, засуджений у касаційній скарзі не навів.
З огляду на викладене Суд відхиляє вказані доводи сторони захисту.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були підставами для скасування або зміни судового рішення, під час розгляду кримінального провадження в суді касаційної інстанції не встановлено.
Зважаючи на наведене вище, колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги захисника і засудженого необхідно залишити без задоволення, а постановлені щодо ОСОБА_7 судові рішення - без зміни.
Керуючись статтями433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційні скарги захисника ОСОБА_6 і засудженого ОСОБА_7 залишити без задоволення, а вирок Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 листопада 2022 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 06 квітня 2023 року щодо ОСОБА_7 - без зміни.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
