ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 січня 2024 року

м. Київ

справа № 120/4609/22

адміністративні провадження № К/990/17589/23, № К/990/17568/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Соколова В.М.,

суддів: Загороднюка А.Г., Єресько Л.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження у суді касаційної інстанції адміністративну справу № 120/4609/22

за позовом ОСОБА_1 до Вінницької обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора, про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, провадження у якій відкрито

за касаційними скаргами Офісу Генерального прокурора та Вінницької обласної прокуратури на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08 грудня 2022 року (головуючий суддя Комар П.А.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2023 року (головуючий суддя - Полотнянко Ю.П. судді: Смілянець Е.С., Драчук Т.О.),

УСТАНОВИВ:

І. Короткий зміст позовних вимог

У червні 2022 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Офісу Генерального прокурора, Вінницької обласної прокуратури, в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 03 вересня 2019 року № 113к;

- поновити його на посаді в органах прокуратури України на посаді керівника Вінницької обласної прокуратури;

- стягнути з Вінницької обласної прокуратури на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 2 589 733,88 грн;

- допустити рішення до негайного виконання в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць в розмірі 82 332,80 грн.

В обґрунтування позову зазначено, що позивач проходив службу в органах прокуратури на посаді прокурора Вінницької області. Наказом Генерального прокурора від 03 вересня 2019 року № 113к його звільнено з посади та органів прокуратури за власним бажанням (пункт 7 частини першої статті 51 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII)). Позивач вказує, що звільнення відбулося проти йог волі із застосуванням психологічного тиску та грубим порушенням Закону № 1697-VII, а саме, без рекомендації Ради прокурорів України, і його трудових прав, гарантованих Конституцією України, що стало підставою для звернення до суду з цим позовом.

ІІ. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 23 червня 2022 року відкрито провадження у справі № 120/4609/22 та вирішено її розглядати за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 25 серпня 2022 року відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідачів про залишення позовної заяви без розгляду у зв`язку з повторною неявкою сторони позивача у судове засідання без поважних причин.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 27 вересня 2022 року заяву ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду задоволено. Визнано поважними причини пропуску строку звернення до адміністративного суду ОСОБА_1 та поновлено пропущений строк. У задоволенні клопотання Вінницької обласної прокуратури про залишення позову без розгляду відмовлено.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 29 листопада 2022 року відмовлено у задоволенні клопотання Вінницької обласної прокуратури про зупинення провадження у справі № 120/4609/22 до набрання законної сили рішення у кримінальному провадженні №62020000000000653 від 13 серпня 2020 року.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 08 грудня 2022 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора України № 113к від 03 вересня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Вінницької області та органів прокуратури.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді прокурора Вінницької області та в органах прокуратури або на рівнозначній посаді тій, яку він обіймав до звільнення, з 10 вересня 2019 року.

Стягнуто з Вінницької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 10 вересня 2019 року по 08 грудня 2022 року в розмірі 1 854 902,09 грн, з подальшим відрахуванням з цієї суми податків та обов`язкових платежів.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Допущено до негайного виконання рішення про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць.

Ухвалюючи вказане рішення, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що норми статей 51 та 58 Закону № 1697-VII не регулюють питання строку звільнення прокурора після подання заяви, термін, за який має бути подана заява. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Тому, оскільки у Законі № 1697-VII відсутня норма, що регулює порядок та строки звільнення за власним бажанням, то таке звільнення повинно проводитися з дотриманням встановлених чинним законодавством про працю гарантій.

Суд першої інстанції зазначив, що приписами статті 38 Кодексу законів про працю України (далі також - КЗпП України) визначено, що при розірванні трудового договору з ініціативи працівника, роботодавець може звільнити працівника у день подання останнім заяви за умови, якщо працівник сам визначає цей день датою звільнення, вказавши при цьому поважну причину, яка зумовила прийняття ним рішення про звільнення (переїзд на нове місце проживання, вступ до навчального закладу, переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість тощо). Отже, визначення дати звільнення є необхідною умовою досягнення взаємної домовленості між працівником та суб`єктом призначення, з метою дотримання прав та гарантій, встановлених трудовим законодавством.

Одночасно з цим судом звернуто увагу на те, що зі змісту статті 38 КЗпП України слідує, що фактично за працівником закріплено право протягом 14 днів з моменту подання заяви про звільнення відкликати дану заяву, а також залишитися на роботі і після спливу цього строку шляхом невчинення активних дій щодо вимагання розірвання трудового договору.

Зважаючи на це суд уважає, що звільнення позивача у день подання ним заяви, за відсутності у ній будь-якого обґрунтування причин та необхідності такого звільнення, до спливу 14-денного терміну призвело не лише до порушення права позивача на відкликання заяви про звільнення та продовження трудового договору, а й фактично позбавило останнього взагалі можливості скористатися таким правом. Більше того, заява ОСОБА_1 про звільнення не містить волевиявлення (пропозиції) та визначення строку, з якого трудовий договір пропонується припинити (розірвати).

Отже, за висновком суду, приймаючи рішення про звільнення позивача за власним бажанням, відповідач повинен був діяти обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, неупереджено, добросовісно та розсудливо з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.

Також окружний суд визнав обґрунтованими доводи позивача, що заява про звільнення 03 вересня 2019 року написана ним під тиском, що підтверджується фактом відкриття Державним бюро розслідувань кримінального провадження № 62020000000000653 про протиправні дії колишнього Генерального прокурора ОСОБА_2 під час звільнення з посад прокурорів низки областей, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 365 Кримінального кодексу України.

Як установлено під час кримінального провадження № 62020000000000653, у вересні 2019 року окрім позивача, заяву на звільнення з посади вимушено написали прокурори й інших областей, зокрема, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Івано-Франківської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Одеської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Херсонської, Черкаської та Чернігівської областей, що додатково свідчить про обґрунтованість доводів позивача.

Викладене у сукупності, на переконання суду, підтверджує обставини здійснення тиску на позивача з боку Генеральної прокуратури України та, як наслідок, відсутності волевиявлення ОСОБА_1 на написання заяви про звільнення з посади прокурора області за власним бажанням.

На додаток суду першої інстанції урахував і те, що згідно з положеннями статті 41 Закону № 1697-VII звільнення позивача із займаної посади мало б відбутися за рекомендацією Ради прокурорів України. Однак, вказані вимоги Закону було порушено при звільненні позивача. При цьому судом критично оцінені доводи представника відповідачів щодо законності звільнення ОСОБА_1 з адміністративної посади за власним бажанням без погодження з Радою прокурорів України. Зазначено, що подання заяви про звільнення прокурора за власним бажанням, у тому числі прокурора, який займає адміністративну посаду, є умовою звільнення з посади в порядку, визначеному статтею 41 Закону № 1697-VII.

У підсумку Вінницький окружний адміністративний суд констатував, що оскаржуваний наказ не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на працю, а тому, підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Вирішуючи питання поновлення позивача на посаді, суд першої інстанції зазначив, що відповідно до статті 235 КЗпП України порушене право ОСОБА_1 має бути відновлене шляхом поновлення його в органах прокуратури на посаді прокурора Вінницької області або на рівнозначній посаді тій, яку він обіймав до звільнення. При цьому суд відмітив, що позивач не може бути поновлений на посаді керівника Вінницької обласної прокуратури, адже переведення на рівнозначну посаду у новоствореній прокуратурі повинно відбуватися за результатами складеного іспиту за умови відповідності вимогам Закону № 1697-VII.

Обраховуючи розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню на користь позивача, суд першої інстанції зазначив, що середньоденна заробітна плата позивача становить 2253,83 грн, а кількість днів вимушеного прогулу з 10 вересня 2019 року по 08 грудня 2022 року - 823 робочих дні, а отже, сума середнього заробітку, яку слід стягнути на користь позивача складає 1854902,09 (2253,83 х 823) грн, із подальшим відрахуванням з цієї суми податків та обов`язкових платежів.

Сьомий апеляційний адміністративний погодився із міркуваннями та висновками суду першої інстанції щодо протиправності оскаржуваного наказу Генерального прокурора від 03 вересня 2019 року № 113к, яким позивача звільнено з посади прокурора Вінницької області та органів прокуратури, і наявності підстав для його скасування. Однак апеляційний суд змінив рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08 грудня 2022 року, а саме, в абзаці четвертому резолютивної частини рішення замість слів «у розмірі 1 854 902,09 грн» зазначив «у розмірі 1 850 394,43 грн».

Суд апеляційної інстанції вказав, що стягуючи з Вінницької обласної прокуратури середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 1 854 902, 09 грн, суд першої інстанції виходив із загальної кількості робочих днів у період з 10 вересня 2019 року по 08 грудня 2022 року - 823. Втім, судом апеляційної інстанції встановлено, що кількість робочих днів за вказаний період становить 821. Зважаючи на це загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 складає 1 850 394,43 грн. За вказаних обставин апеляційний дійшов висновку про наявність підстав для зміни рішення суду першої інстанції у частині визначення суми, присудженої до стягнення.

Щодо доводів апеляційної скарги в частині пропуску строків звернення позивача із цим позовом до суду, то суд апеляційної інстанції зазначив, що матеріалами справи підтверджуються доводи позивача щодо причин пропуску строку, які суд уважає поважними, зокрема те, що про порушення порядку звільнення встановленого Законом № 1697-VII він дізнався лише 18 травня 2022 року з листа Державного бюро розслідувань від 18 травня 2022 року №10-5-02-01-6927, у якому зазначалося про відсутність рекомендації Ради прокурорів України, яка є обов`язковою для звільнення прокурора області з адміністративної посади.

Доводи апелянта про те, що позивач мав дізнатись про відсутність рекомендації Ради прокурорів України суд апеляційної інстанції відхилив з тих підстав, що законодавством не встановлено обов`язку позивача знати про наявність чи відсутність вказаного рішення, зокрема протягом місячного терміну.

Також судом апеляційної інстанції були відхилені посилання апелянтів на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 16 березня 2023 року у справі №600/6782/21-а, позаяк у вказаній постанові зазначено про відсутність підстав для формування Верховним Судом висновків щодо застосування норм матеріального права у цій справі.

ІІІ. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційних скарг та їхній рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи

15 травня 2023 року до суду касаційної інстанції надійшла касаційна скарга Офісу Генерального прокурора на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08 грудня 2022 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2023 року у цій справі. Заявник касаційної скарги просить скасувати вказані судові рішення, а позовну заяву залишити без розгляду.

Скарга подана з підстав, визначених пунктами 1, 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Обґрунтовуючи наявність підстави касаційно оскарження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України Офіс Генерального прокурора зазначає, що суди попередніх інстанцій при вирішенні поважності причин пропуску строку звернення до суду із цим позовом не врахували висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладені у постанові від 16 березня 2023 року у справі № 600/6782/21-а та в ухвалі від 12 липня 2022 року у справі № 380/17281/21 щодо застосування статті 122 КАС України, внаслідок чого дійшли помилкового висновку про можливість розгляду позовної заяви ОСОБА_1 по суті, не зважаючи на пропущений ним строк звернення до суду.

Касатор звертає увагу, що у постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 640/18439/19 чітко визначено момент, з яким пов`язано початок відліку строку звернення до адміністративного суду, а саме, з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Разом із тим, у цій справі ОСОБА_1 за захистом свої порушених прав звернувся через два роки дев`ять місяців після ознайомлення з наказом про звільнення, тобто з порушенням строку звернення до суду, встановленого КАС України. Позивачем не надано жодних доказів, які б підтверджували поважність причин пропуску такого строку.

На переконання скаржника, твердження ОСОБА_1 , що про порушення своїх прав та незаконність наказу Генерального прокурора про звільнення від 03 вересня 2019 року № 113к він дізнався лише 18 травня 2022 року листа Державного бюро розслідувань, отриманого ним в цей же день, є безпідставними, оскільки наведене жодним чином не змінює моменту, з якого останній повинен був дізнатися про порушення прав, свобод та інтересів і не утворює підстав для визнання поважними причин пропуску такого строку. Вказана дата, на думку скаржника, свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов`язується з початком перебігу строку звернення до суду, а наявність кримінального провадження, де позивач має статус потерпілого, ніяким чином не впливало на можливість оскаржити відповідний наказ у строки, визначені чинним законодавством.

Відповідач підкреслює, що кримінальне провадження № 62020000000000653, на яке посилається позивач, розпочате 13 серпня 2020 року за заявою іншої особи. Своєю чергою, позивачем не надано доказів того, що він вчиняв всі необхідні дії, які свідчать про бажання реалізації його процесуальних прав з метою їх захисту, позаяк, протягом двох років дев`яти місяців з часу винесення оскаржуваного наказу про звільнення позивач не був позбавлений можливості на звернення до суду з позовом. Також позивачем не доведено наявності об`єктивно непереборних обставин, які не залежали від його волевиявлення чи обставин, які були б пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду.

Касатор стверджує, що аргументи позивача про неможливість звернутись до суду з позовом про скасування наказу у більш короткі строки, у зв`язку з незнанням того, що під час видання наказу порушено процедуру його звільнення, не можуть слугувати об`єктивною підставою для поновлення строків звернення за судовим захистом.

Таким чином Офіс Генерального прокурора вважає, що позовна заява ОСОБА_1 підлягала залишенню без розгляду на підставі частини третьої статті 123 та пункту 8 частини першої статті 240 КАС України.

Однак аргументи Офісу Генерального прокурора щодо застосування наслідків пропущення позивачем строку звернення до суду з даним позовом не були належним чином оцінені судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції також не взяв їх до уваги. До того ж, Сьомий апеляційний адміністративний суд, ухвалюючи постанову від 28 березня 2023 року у справі № 120/4609/22, усупереч вимогам статті 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», не врахував позицію Верховного Суду, викладену у справі № 600/6782-21-а з подібними правовідносинами.

В обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження за пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України відповідач зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 41, частини дев`ятої статті 71, пункту 7 частини першої статті 51, статті 58, пункту 2 частини другої статті 41 Закону № 1697-VII у подібних правовідносинах.

Скаржник підкреслює, що позивач подав заяву про звільнення його як із займаної ним посади, так і з органів прокуратури взагалі. За змістом пункту 7 частини першої статті 51, пункту 2 частини другої статті 41 Закону № 1697-VII звільнення прокурора з посади у зв`язку із поданням заяви про звільнення з посади за власним бажанням тягне за собою припинення його повноважень на адміністративній посаді. За таких обставин, ураховуючи, що позивач висловив намір звільнитися з органів прокуратури взагалі, відповідач уважає, що при прийнятті оскаржуваного наказу було правомірно застосовано саме вищевказані норми, а не частину першу статті 41, частину дев`яту статті 71 Закону № 1697-VII, як про те зазначили суди попередніх інстанцій.

За доводами скаржника, положення частини першої статті 41, частини дев`ятої статті 71 Закону № 1697-VII щодо обов`язкового отримання рекомендації Ради прокурорів стосується звільнення прокурора лише з адміністративної посади, передбаченої пунктами 2, 3, 6- 8, 11 частини першої статті 39 цього Закону, у зв`язку із поданням заяви про дострокове припинення повноважень на адміністративній посаді за власним бажанням. У цих спірних правовідносинах зазначені положення норм Закону застосуванню не підлягають, оскільки позивач подав заяву про звільнення його як із займаної ним посади, так і з органів прокуратури взагалі.

Також скаржник звертає увагу на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 420/2801/19, де зазначено, що з урахуванням встановлених законодавством про працю гарантій, звільнення прокурора з посади за власним бажанням проводиться після закінчення двотижневого строку попередження за умови, що сторони не домовилися про звільнення у більш короткий строк. Водночас прокурор не підлягає звільненню за поданою раніше заявою, якщо до закінчення строку попередження він відкликав свою заяву або не залишив роботи і не наполягає на звільненні після закінчення цього строку.

Між тим, у розглядуваному випадку ОСОБА_1 у заяві про звільнення висловлено бажання звільнитися з посади саме з 09 вересня 2021 року, жодних інших строків чи періодів у своїй заяві він не вказав.

Щодо доводів позивача та висновків судів попередніх інстанцій про підтвердження тиску на останнього матеріалами кримінального провадження №62020000000000653 Офіс Генерального прокурора вказав, що наразі у вказаному кримінальному провадженні вини жодної особи не встановлено. Жодних процесуальних документів, якими б підтверджувалась достовірність наданих показань під час допиту позивача та інших прокурорів немає. Лише наявність показань осіб, даних слідчому під час їх допитів не є підставою для прийняття їх судом як підтвердження будь яких протиправних дій відносно позивача. Відповідну оцінку вказаним свідченням повноважним судом в порядку, визначеному КПК України, не надано. Відтак, посилання судів на вказані обставини є передчасними.

Також, безпідставними є посилання суду апеляційної інстанції у мотивувальній частині постанови на лист слідчого Державного бюро розслідувань від 18 травня 2022 року, в якому вказано про те, що із зібраних матеріалів досудового розслідування встановлено факт порушення процедури звільнення позивача із займаної посади, а саме пункту 1 частини першої статті 41 Закону № 1697-VII. Ці висновки слідчого у кримінальному провадженні є лише його суб`єктивною думкою, висловленою без урахування всіх дійсних обставин справи, а саме написання позивачем заяви про звільнення з органів прокуратури за власним бажанням у відповідності до статті 51 Закону № 1697-VII.

За наведених обставин Офіс Генерального прокурора стверджує, що при виданні наказу від 03 вересня 2019 року № 113к про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади та органів прокуратури Генеральний прокурор діяв у спосіб та у межах повноважень, передбачених Законом № 1697-VІІ.

Ухвалою від 18 липня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження № К/990/17568/23 за вказаною касаційною скаргою.

Вказану ухвалу доставлено ОСОБА_1 18 липня 2023 року в його електронний кабінет у підсистемі «Електронний суд», що підтверджується довідкою про доставку документа в кабінет електронного суду. Водночас правом подати відзив на касаційну скаргу № К/990/17568/23 позивач не скористався, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішення судів попередніх інстанцій в касаційному порядку.

Окремо, ухвалою від 18 липня 2023 року Верховний Суд відмовив у задоволенні клопотання Офісу Генерального прокурора про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень.

Вінницька обласна прокуратура також звернулася до Суду з касаційною скаргою скарга, в якій просить скасувати рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08 грудня 2022 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2023 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України та мотивована відсутністю висновку Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 41, частини дев`ятої статті 71, пункту 7 частини першої статті 51, статті 58, пункту 2 частини другої статті 41 Закону № 1697-VII у подібних правовідносинах.

Доводи Вінницької обласної прокуратури щодо підстав касаційного оскарження судових рішень у цілому є аналогічними доводам Офісу Генерального прокурора, але додатково зазначено про помилкове застосування судами першої та апеляційної інстанцій до спірних правовідносин норм трудового законодавства - статті 38 КЗпП України. Так, доводи касаційної скарги у цій частині ґрунтуються на тому, що норми Закону № 1697-VII, які визначають умови і підстави звільнення прокурора з посади, є спеціальними відносно інших нормативних актів, у тому числі КЗпП України. При цьому спеціальним законодавством встановлено, що прокурор має право подати заяву про звільнення з посади за власним бажанням у будь-який час свого перебування на посаді незалежно від мотивів (ст. 58 Закону № 1697-УІІ); у разі подання прокурором заяви про звільнення з посади за власним бажанням звільнення проводиться з дати, зазначеної у заяві (п. 9 розділу V Положення № 351). Отже, ні з`ясування мотивів звільнення, ні дотримання двотижневого періоду після подання заяви про звільнення, що судами пораховано за належну правомірну поведінку відповідача, у даному випадку не були необхідними для дотримання законності процедури звільнення.

Ухвалою від 05 червня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження № К/990/17589/23 за касаційною скаргою Вінницької обласної прокуратури.

Окрім того, ухвалою Верховного Суду від 05 червня 2023 року відмовлено у задоволенні клопотання Вінницької обласної прокуратури про зупинення виконання оскаржуваних рішень.

19 червня 2023 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу Вінницької обласної прокуратури, в якому він просить її відхилити, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.

Зазначено, що звільнення з посади керівника регіональної прокуратури визначено спеціальною нормою Закону № 1697-VII, що повністю узгоджується і відповідає забезпеченню незалежності прокурора дотриманням особливого порядку звільнення з посади, що прямо передбачено статтею 16 цього Закону. Відтак, рішення про звільнення ОСОБА_1 має ґрунтуватись на частині першій статті 41 Закону № 1697-VII, тобто подання ним заяви про дострокове припинення повноважень на адміністративній посаді за власним бажанням та отримання роботодавцем рекомендації Ради прокурорів України. Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку, свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Додатково позивач наголошує, що підставою для видачі наказу про його звільнення слугувала подана ним 03 вересня 2019 року заява про звільнення, яка була написана під тиском і погрозами керівництва Генеральної прокуратури України.

Позивач пояснює, що до 18 травня 2022 року він був упевнений, що його звільнення відбулося відповідно до законодавчо встановленої процедури за рекомендацією Ради прокурорів України, проте дізнавшись з листа Державного бюро розслідувань про протилежне, у межах місячного строку, встановленого частиною п`ятою статті 122 КАС України, звернувся до суду з відповідним позовом.

Ухвалою від 17 січня 2024 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами.

ІV. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 з 1997 року працював в органах прокуратури.

Наказом Генерального прокурора України від 25 березня 2014 року № 318к ОСОБА_1 призначено прокурором Вінницької області строком на п`ять років.

Наказом Генерального прокурора України від 21 лютого 2019 року № 24к ОСОБА_1 призначено прокурором Вінницької області строком на п`ять років з 26 березня 2019 року.

03 вересня 2019 року ОСОБА_1 подав заяву про звільнення із займаної посади прокурора Вінницької області та органів прокуратури з 09 вересня 2019 року за власним бажанням.

Наказом Генерального прокурора від 03 вересня 2019 року № 113к державного радника юстиції 2 класу ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора Вінницької області та органів прокуратури з 09 вересня 2019 року у зв`язку з поданням заяви про звільнення з посади за власним бажанням (пункт 7 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII).

Старшим слідчим першого відділу Управління з досудового розслідування кримінальних правопорушень, вчинених працівниками правоохоронних органів та суддями Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань ОСОБА_3 , направлено ОСОБА_1 лист № 10-5-02-01-6927 від 18 травня 2022 року та повідомлено, що у межах досудового розслідування у кримінальному провадженні №62020000000000653 від 13 серпня 2020 року за заявою ОСОБА_4 про вчинення колишнім Генеральним прокурором ОСОБА_2 кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 365 Кримінального кодексу України, під час звільнення у вересні 2019 прокурорів низки областей зібрано дані, що свідчать про порушення порядку звільнення позивача з адміністративної посади прокурора Вінницької області. Зокрема повідомлено ОСОБА_1 , що в порушення вимог пункту 1 частини першої статті 41 Закону № 1697-VII Генеральним прокурором ОСОБА_2 не вносилося до Ради прокурорів України звернення щодо внесення рекомендацій про звільнення ОСОБА_1 з адміністративної посади та, відповідно, Радою прокурорів такі рекомендації не надавалися. У зв`язку із зазначеним, позивача повідомлено про право звернутися до Державного бюро розслідувань із заявою про визнання потерпілим у кримінальному провадженні №62020000000000653 від 13 серпня 2020 року.

Враховуючи зазначений лист, позивач, не погодившись з наказом про звільнення його з адміністративної посади та зазначаючи про тиск на нього під час написання заяви про звільнення із займаної посади, звернувся до суду з даним позовом.

V. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Позиція Верховного Суду

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом належить застосовувати правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Одночасно, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів зауважує, що спірні правовідносини виникли пов`язані з проходженням позивачем публічної служби, а саме його звільненням з посади прокурора Вінницької області та органів прокуратури на підставі наказу Генерального прокурора від 03 вересня 2019 року № 113к.

Ключовим аргументом Офісу Генерального прокурора у касаційній скарзі є пропуск ОСОБА_1 строку звернення до суду з цим позовом, який визначено у частині п`ятій статті 122 КАС України, та порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, що полягає у незастосуванні частини третьої статті 123 та пункту 8 частини першої статті 240 КАС України.

У світлі цих обставин колегія суддів уважає за необхідне насамперед надати оцінку доводам касаційної скарги Офісу Генерального прокурора, які слугували підставою відкриття касаційного провадження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права при вирішенні питання дотримання позивачем строків звернення до суду із цим позовом та неправильної оцінки поважності причин пропуску такого строку.

Так, частина перша статті 120 КАС України встановлює, що перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Відповідно до частини першої статті 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з частиною другою статті 122 КАС України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Водночас, частиною п`ятою статті 122 КАС України визначено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Зі змісту наведених норм слідує, що для звернення до адміністративного суду з позовом щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлено місячний строк і цей строк обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб у справах цієї категорії особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.

Слід відзначити, що строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

День, коли особа дізналася про порушення свого права - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є, зокрема, умови, за яких вона мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав. У той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.

Незвернення до суду з адміністративним позовом за захистом свої прав через неналежне використання своїх процесуальних прав не є поважною причиною пропуску строку.

Наслідки пропуску строку звернення до суду визначені статтею 123 КАС України.

Зокрема, за змістом частини третьої статті 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Таким чином, передумовою настання відповідних наслідків для позивача у спірних правовідносинах є надання можливості останньому скористатися правом подати заяву, в якій вказати інші причини поважності пропущеного строку, ніж ті, які були зазначені в первинній заяві про поновлення строку у разі визнання їх судом неповажними.

У постанові від 05 лютого 2020 року у справі № 9901/425/19 Велика Палата Верховного суду зазначила, що у випадку, коли особа вважає, що її права при прийнятті, проходженні або звільненні з публічної служби були порушені, вона має право звернутися до суду у більш стислі строки, ніж на загальних підставах. Звернення до суду з пропуском цього строку за відсутності поважних причин позбавляє таку особу права захисту у судовому порядку.

Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах.

Повертаючись до обставин справи № 120/4609/22 зазначимо, що ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 23 червня 2022 року прийнято позовну заяву ОСОБА_1 до розгляду та відкрито провадження у справі.

Між тим, Вінницька обласна прокуратура надіслала до суду першої інстанції клопотання від 11 липня 2022 року про залишення позову без розгляду з підстав пропуску позивачем строку звернення до суду, що визначений частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Також клопотання про залишення позову без розгляду було надіслано до суду Офісом Генерального прокурора.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 27 вересня 2022 року заяву ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду задоволено. Визнано поважними причини пропуску строку звернення до адміністративного суду ОСОБА_1 та поновлено пропущений строк. У задоволенні клопотання представника відповідачів про залишення позову без розгляду відмовлено.

В цій ухвалі суд першої інстанції зазначив, що разом із позовною заявою позивачем подано заяву про поновлення строку звернення суду.

Обґрунтовуючи поважність причин пропуску строку звернення до суду, позивач зазначив, що про порушення своїх прав він дізнався лише 18 травня 2022 року з листа Державного бюро розслідувань від 18 травня 2022 року №10-5-02-01-6927, у якому зазначалося, що його звільнення з адміністративної посади відбулося без рекомендації Ради прокурорів України, яка є обов`язковою у силу вимог Закону № 1697-VII, тобто з порушенням визначеного законом порядку. Тому, оскільки даний позов подано до суду в межах місячного строку з дня, коли позивач дізнався про порушення своїх прав, то строк звернення до суду ним не пропущено.

Суд першої інстанції установив, що ОСОБА_1 ознайомлено з оскаржуваним наказом 09 вересня 2019 року, однак до суду з позовом про визнання протиправним та скасування цього наказу останній звернувся лише 15 червня 2022 року, тобто з порушенням місячного строку звернення, установленого частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (по тексту - КАС України).

Оцінюючи доводи позивача щодо причин пропуску строку звернення до суду, суд першої інстанції зазначив, що виходить з оцінки та аналізу всіх наведених у адміністративному позові доводів і з того, чи мав позивач за таких обставин можливість своєчасно реалізувати право на звернення до суду (чи відсутні були вагомі перешкоди, труднощі для реалізації цього права). Суд дійшов висновку, що строк звернення до суду пропущено ОСОБА_1 з поважним причин.

Заперечення щодо ухвали Вінницького окружного адміністративного суду від 27 вересня 2022 року були викладені Офісом Генерального прокурора та Вінницькою обласною прокуратурою в апеляційних скаргах на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08 грудня 2022 року, яким вирішено цей публічно-правовий спір по суті.

Суд апеляційної інстанції, надаючи оцінку доводам апеляційних скарг відповідачів в частині пропуску строків звернення позивача із цим позовом до суду, зазначив, що позивачем доведено поважність причин пропуску строку звернення до суду з позовом, зокрема те, що про порушення порядку звільнення встановленого Законом № 1697-VII він дізнався лише 18 травня 2022 року з листа Державного бюро розслідувань від 18 травня 2022 року №10-5-02-01-6927, у якому зазначалося про відсутність рекомендації Ради прокурорів України, яка є обов`язковою для звільнення прокурора області з адміністративної посади.

У цьому зв`язку принагідно зауважити, що поняття поважних причин пропуску процесуальних строків є оціночним, а його вирішення покладається на розсуд судді, суду.

У той же час, частина друга статті 44 КАС України покладає на учасників справи обов`язок добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Наведеними положеннями КАС України чітко окреслено характер процесуальної поведінки, який зобов`язує учасників справи діяти сумлінно, тобто проявляти добросовісне ставлення до наявних у них прав і здійснювати їх реалізацію таким чином, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без суттєвих затримок та зайвих зволікань) виконання своїх обов`язків, встановлених законом або судом, зокрема щодо дотримання строку звернення до суду.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Водночас, обов`язок доведення обставин, з якими сторона пов`язує поважність причин пропуску строків звернення до суду, покладається на особу, яка звернулася до суду.

Строк звернення до суду, як одна із складових гарантії «права на суд», може і має бути поновленим, лише у разі наявності достатніх на те поважних причин.

Це дає підстави для висновку, що поновлення встановленого процесуальним законом строку для подання позовної заяви здійснюється судом у виняткових, особливих випадках й лише за наявності обставин об`єктивного і непереборного характеру (підтверджених доказами), які істотно ускладнили або унеможливили своєчасну реалізацію права на звернення до суду із позовом.

Правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення причин їх недотримання - вони повинні бути поважними, реальними або, непереборними і об`єктивно нездоланними на час перебігу строків звернення до суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2020 року у справі №9901/32/20 дійшла висновку, що інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.

Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Тобто, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулася з позовною заявою, пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином.

Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.

Дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин, якщо ці відносини стали спірними.

Законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно-правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, стабільної діяльності суб`єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій. Інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Установлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв`язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб`єкта владних повноважень в адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом установленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії в часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв`язку з таким скасуванням. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень.

Окрім того, як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011, обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя. Такі обмеження направлені на досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулюють учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків та поважати права та інтереси інших учасників правовідносин.

З оскаржуваних судових актів вбачається, що визначаючи дату, з якої розпочався перебіг установленого частиною п`ятою статті 122 КАС України місячного строку звернення позивача до суду з цим позовом, суди виходили з того, що такою датою є 18 травня 2022 року - отримання позивачем листа Державного бюро розслідувань, з якого він дізнався про порушення процедури свого звільнення у частині відсутності рекомендації Ради прокурорів України. Відповідно, саме з цієї дати, на думку судів обох інстанцій, позивач дізнався про порушення своїх прав наказом Генерального прокурора від 03 вересня 2019 року № 113к.

З цього приводу колегія суддів вказує наступне.

Не є спірним у цій справі те, що зі змістом оскаржуваного наказу від 03 вересня 2019 року позивач був ознайомлений 09 вересня 2019 року, проте з цим позовом звернувся до суду лише 15 червня 2022 року, тобто зі спливом двох років та дев`яти місяців.

На обґрунтування поважності причин попуску строку звернення до суду позивач зазначив, що про порушення своїх прав та незаконність наказу про своє звільнення він дізнався лише 18 травня 2022 року при ознайомленні з листом Державного бюро розслідувань, отриманого ним в цей же день, у якому було зазначено, що Генеральний прокурор ОСОБА_2. не вносив до Ради прокурорів України звернення щодо внесення рекомендації про звільнення позивача з адміністративної посади.

Разом із тим, на переконання колегії суддів, наведені обставини не змінюють моменту, з якого позивач повинен був дізнатися про порушення прав, свобод та інтересів. Дата ознайомлення позивача з інформацією, викладеною у листі Державного бюро розслідувань, відсилає лише до моменту, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права, однак жодним чином не пов`язується з початком перебігу строку звернення до суду. Наявність кримінального провадження, де позивач має статус потерпілого, ніяким чином не впливало на можливість позивача оскаржити відповідний наказ у строки, визначені чинним законодавством.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у схожих за змістом правовідносинах, які викладені у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 813/1726/17, від 29 жовтня 2020 року у справі № 753/20260/17, від 25 лютого 2021 року у справі № 580/2987/20 та від 26 квітня 2021 року у справі № 160/4657/20.

До того ж, доречно відмітити, що одним із головних доводів позовної заяви ОСОБА_1 про протиправність оскаржуваного наказу є те, що заяву про звільнення він написав за відсутності його добровільного волевиявлення та під впливом психологічного тиску.

Це додатково свідчить про те, що подаючи вказану заяву та ознайомлюючись 09 вересня 2019 року із прийнятим на її підставі наказом про звільнення, ОСОБА_1 достеменно був обізнаний про своє порушене право, а тому, доводи про те, що він не міг знати про порушення своїх прав до моменту отримання листа Державного бюро розслідувань є безпідставними.

Більше того, з моменту ознайомлення позивача з оскаржуваним наказом - 09 вересня 2019 року та до часу звернення до суду - 15 червня 2022 року сплинуло майже три роки і за цей час позивач не був позбавлений можливості дізнатися, чи була дотримана процедура його звільнення, і відповідно, звернутися до суду за захистом своїх порушених прав.

Колегія суддів наголошує, що норма статті 122 КАС України чітко визначає, що строк звернення до суду обчислюється не з дня коли особа почала вважати, що її права порушені, а саме з моменту обізнаності особи чи її потенційної можливості бути обізнаною про порушення своїх прав.

Між тим, матеріали справи не містять жодних доказів, що позивач протягом майже трьох років вживав активних заходів з метою з`ясування та перевірки обсягу його порушених прав, як і доказів вчинення дій з метою своєчасного оскарження наказу відповідача та що ці дії були спрямовані на підготовку позовної заяви до суду.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтованою пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»).

Отже, за практикою ЄСПЛ, застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду. І навпаки, безпідставне поновлення таких строків свідчить про порушення принципу правової визначеності.

На тлі зазначеного доречно також звернути увагу на сформований Верховним Судом у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 160/6211/21 правовий висновок, відповідно до якого встановлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв`язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб`єкта владних повноважень у адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом встановленого законом або судом проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) суб`єкта владних повноважень або судове рішення отримують додаткову легітимність (стабільність) та не передбачатимуть можливості перегляду (скасування), а правові наслідки їх прийняття (вчинення) не будуть відмінені. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень, а також судового рішення. Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а також строків на оскарження судових рішень, а від судів вимагається дотримуватися певних правил у процесі прийняття рішення про поновлення строку та оцінювати поважність причин пропуску строку, виходячи із критеріїв розумності та об`єктивності, поведінки сторін, значимості справи та її впливу на суспільні відносини і національну безпеку, наявності фундаментальної судової помилки, а також непереборності обставин, що спричинили пропуск строку.

Беручи до уваги зміст норм процесуального закону, які регулюють питання строків звернення до суду, а також правові висновки Верховного Суду та ЄСПЛ у зіставленні з установленими судами обставинами та доводами позивача, наведеними в обґрунтування поважності причин пропуску строку звернення до суду з цим позовом, колегія суддів констатує, що суд першої інстанції при вирішення питання дотримання строку звернення до суду допустив порушення норм КАС України, оскільки поновив ОСОБА_1 строк звернення до суду за відсутності на те поважних причин. Суд апеляційної інстанції ці порушення не усунув.

Аналогічний правовий підхід застосований Верховним Судом у постанові від 16 березня 2023 року при розгляді справи № 600/6782/21-а, в якій спірні правовідносини є подібними тим, що розглядаються у справі № 120/4609/22.

Слід зауважити, що у справі № 600/6782/21-а позивачем виступав прокурор із числа тих прокурорів, яких звільнив ОСОБА_2 за обставин, про які йдеться вище у цій постанові, і він також звернувся до суду з адміністративним позовом про скасування наказу про звільнення з порушенням строку, визначеного частиною пятою статті 122 КАС України (після визнання його потерпілим у кримінальному провадженні №62020000000000653 від 13 серпня 2020 року).

Зважаючи на тотожність спорів у справах № 120/4609/22 і № 600/6782/21-а колегія суддів уважає за необхідне застосувати при розгляді цієї справи висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 16 березня 2023 року.

У свою чергу, неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові висновку Верховного Суду у справі № 600/6782/21-а щодо правозастосування частини п`ятої статті 122 КАС України, за наявності посилання на нього в апеляційній скарзі Офісу Генерального прокурора, є порушенням частини п`ятої статті 242 цього Кодексу.

За таких умов, доводи касаційної скарги Офісу Генерального прокурора, які слугували підставою відкриття касаційного провадження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень у цій справі.

Згідно з частиною першою статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу, якими передбачено, що якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду. Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Ураховуючи наведене, позовна заява ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Вінницької обласної прокуратури про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає залишенню без розгляду.

З цих підстав колегія суддів не надає оцінку іншим доводам касаційних скарг відповідачів щодо неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні спірних правовідносин по суті спору, оскільки подальша правова оцінка таких доводів у цьому випадку не матиме юридичного значення.

Відповідно, підстави для формування Верховним Судом висновків щодо застосування норм матеріального права, про які просили відповідачі у касаційних скаргах, відсутні.

Отже, касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора належить задовольнити, а касаційну скаргу Вінницької обласної прокуратури задовольнити частково, судові рішення у справі № 120/4609/22 - скасувати і залишити адміністративний позов ОСОБА_1 без розгляду.

VІ. Судові витрати

З огляду на результат касаційного розгляду справи судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 240, 341, 345, 349, 354, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора задовольнити.

Касаційну скаргу Вінницької обласної прокуратури задовольнити частково.

Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08 грудня 2022 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2023 року у справі № 120/4609/22 скасувати.

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Вінницької обласної прокуратури про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - залишити без розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

СуддіВ.М. Соколов А.Г. Загороднюк Л.О. Єресько