Справа № 164/1608/21 Головуючий у 1 інстанції: Невар О. В. Провадження № 22-ц/802/123/24 Доповідач: Здрилюк О. І.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 січня 2024 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Здрилюк О. І.,

суддів - Бовчалюк З. А., Карпук А. К.,

секретар судового засідання Ганжа М. І.,

з участю представника позивачки ОСОБА_1 ,

представника відповідача: Відділу освіти, молоді та спорту Гапонюка С. В.,

представника відповідача: Маневицької селищної ради Швеця О. М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Маневицького ліцею № 2 Маневицької селищної ради Волинської області, Відділу освіти, молоді та спорту Маневицької селищної ради Волинської області, Маневицької селищної ради Волинської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середньої заробітної плати, за апеляційною скаргою відповідача Маневицького ліцею № 2 Маневицької селищної ради Волинської області на рішення Маневицького районного суду Волинської області від 09 листопада 2023 року,

В С Т А Н О В И В :

08 листопада 2021 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зазначеним позовом, який мотивує тим, що вона працює вчителем зарубіжної літератури у Маневицькому ліцеї № 2 Маневицької селищної ради Волинської області.

Наказом директора навчального закладу від 05 листопада 2021 року № 129-к/тр її відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати. Підставою відсторонення зазначено повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 від 28.10.2021 № 3649.

Вважає наказ відповідача про відсторонення її від роботи незаконним і таким, що суперечить трудовому, цивільному та медичному законодавству. Вказала, що по своїй суті вакцинація/не вакцинація від COVID-19 не є медичним оглядом та є добровільною для усіх груп населення, у тому числі професійних. Відповідач фактично обмежив її конституційне право на працю, що є неприпустимим і є дискримінацією, адже жодної законодавчої вимоги про обов`язок працівника сфери освіти вакцинуватися проти коронавірусної хвороби на цей час немає, зміни до ст. 46 КЗпП України щодо надання роботодавцю права відстороняти від роботи з підстав відсутності у працівника вакцинації проти COVID-19 не вносилися. Наказ МОЗ України та постанова КМ України, на які відповідач посилається в оспорюваному наказі, є підзаконними нормативними актами, тому їх норми не спроможні обмежувати конституційні права особи.

Вважаючи, що примусове проведення вакцинації від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 суперечить чинному законодавству України, а своє відсторонення від роботи без збереження заробітної плати порушенням її права на працю, уточнивши позовні вимоги (а.с.59-67), просила визнати незаконним і скасувати наказ № 129-к/тр від 05.11.2021 про відсторонення від роботи, поновити її у виконанні трудових обов?язків та допустити до роботи; стягнути з відповідачів середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08.11.2021 по дату ухвалення рішення суду, а також відшкодувати судові витрати.

Рішенням Маневицького районного суду Волинської області від 09 листопада 2023 року позов задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ директора Маневицького ліцею № 2 Маневицької селищної ради Волинської області № 129-к/тр від 05 листопада 2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_2 ».

Стягнуто з Маневицького ліцею № 2 Маневицької селищної ради Волинської області на користь ОСОБА_2 58 921,83 грн середнього заробітку за час відсторонення від роботи та вимушеного прогулу з 08 листопада 2021 року по 28 лютого 2022 року.

Рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць звернуто до негайного виконання.

Стягнуто з Маневицького ліцею № 2 Маневицької селищної ради Волинської області на користь ОСОБА_2 судові витрати на загальну суму 8 316 грн.

В позові ОСОБА_2 до Відділу освіти, молоді та спорту Маневицької селищної ради Волинської області, Маневицької селищної ради Волинської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи і стягнення середньомісячного заробітку відмовлено.

В апеляційній скарзі відповідач Маневицький ліцей № 2 Маневицької селищної ради Волинської області, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати це рішення та ухвалити нове про відмову у позові.

Відзив на апеляційну скаргу учасники справи не подали.

У судовому засіданні представники відповідачів Відділу освіти, молоді та спорту Маневицької селищної ради Волинської області та Маневицької селищної ради Волинської області апеляційну скаргу підтримали із наведених у ній підстав і просять її задовольнити.

Представник позивачки апеляційну скаргу заперечила і просить залишити її без задоволення.

Будучи належним чином повідомлені про день та годину розгляду справи, інші учасники справи у судове засідання не з`явилися і їх неявка відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Крім того, позивачка ОСОБА_2 і відповідач Маневицький ліцей № 2 надіслали письмові заяви-клопотання про розгляд справи у їх відсутності.

Заслухавши учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду, апеляційний суд доходить висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін з таких підстав.

Згідно зі статями 4, 5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК).

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України).

Судом встановлено, що ОСОБА_2 працює вчителем зарубіжної літератури у Маневицькому ліцеї № 2 Маневицької селищної ради Волинської області, що підтверджується копією трудової книжки (а.с.17-19).

28 жовтня 2021 року позивачку ознайомлено із письмовим повідомленням директора навчального закладу про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, у якому із посиланням на перелік низки нормативно-правових актів зазначено, що оскільки з 08 листопада 2021 року на період дії карантину, встановленого КМУ, щеплення проти COVID-19 є обов`язковим для працівників їх закладу, позивачці необхідно до 05.11.2021 надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення проти COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання для такого щеплення та повідомлено про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати 08 листопада 2021 року при ненаданні таких документів (а.с.14).

Із цим повідомленням позивачка ознайомилася та не погодилася, про що зазначила при ознайомленні. Крім того, своє обґрунтування незгоди із зобов`язанням вакцинуватися позивачка висловила в адресованій директору ліцею заяві від 01.11.2021, яка залишилася без реагування (а.с.12-13).

05 листопада 2021 року навчальним закладом видано наказ № 129-к/тр, яким ОСОБА_2 відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати, з яким позивачка ознайомилася та не погодилася (а.с.11).

Задовольняючи позов частково в частині визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час відсторонення, суд першої інстанції дійшов висновку, що відсторонення позивачки від роботи проведено з порушенням норм чинного законодавства і з такими висновками колегія суддів погоджується.

При цьому суд першої інстанції дав повні, обґрунтовані та об`єктивні висновки як в частині часткового задоволення позову, так і в частині відмови у позові до інших відповідачів.

Оспорюваний наказ винесено відповідачем 05 листопада 2021 року. Підставою для його прийняття зазначено повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 від 28.10.2021 (а.с.11.

Як вбачається із повідомлення від 28.10.2021 та наказу № 129-к/тр від 05.11.2021 їх обґрунтовано, серед інших, такими нормативно-правовими актами, як наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» та пунктом 41-6 постанови КМУ від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Проте, наказ МОЗ № 2153 набрав чинності лише 08 листопада 2021 року.

Згідно із ч. 1 ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Конституційний Суд України у рішенні від 9 лютого 1999 року по справі N 1-7/99 за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України вказав, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, ні станом на 28 жовтня 2021 року (дата повідомлення позивачки), ні на 05 листопада 2021 року (винесення наказу про відсторонення) у відповідача не існувало законних підстав для обґрунтування вимоги щодо обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 наказом МОЗ № 2153, оскільки зазначений у повідомленні підзаконний нормативно-правовий акт станом на ці дати ще не набрав чинності.

Наказ МОЗ № 2153 набрав чинності лише 08 листопада 2021 року і у ньому, а також і в пункті 41-6 постанови КМУ від 09 грудня 2020 року № 1236 не міститься вказівки, що відсторонення має відбуватися саме 08.11.2021.

Ні станом на 28.10.2021, ні станом на 05.11.2021 законодавством не було визначено обов`язку позивачки, як працівника закладу освіти, вакцинуватись проти COVID-19, а тому відсутні підстави стверджувати, що на час прийняття оспорюваного наказу позивачка відмовилася або ухилилася від проведення такого щеплення, у зв`язку із чим підлягала відстороненню від роботи.

Ураховуючи обґрунтування позову (зазначення позивачкою, у чому полягає незаконність наказу відповідача), наведені обставини щодо допущених відповідачем порушень норм законодавства при винесенні спірного наказу про відсторонення від роботи, апеляційний суд доходить висновку про відсутність підстав для перевірки таких факторів, як кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19.

До такого висновку суд доходить, керуючись ч. 7 ст. 81 ЦПК України, згідно з вимогами якої суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Крім того, законність наказу та всі обставини його винесення перевіряються судом саме на дату його прийняття.

Згідно змісту наказу відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку.

Такі обставини як соціальні контакти на робочому місці чи можливість або відсутність запровадження дистанційної чи іншої альтернативної форми роботи для позивачки не були підставою для відсторонення, а підставою для відсторонення від роботи з позбавленням на час відсторонення заробітку було лише те, що позивачка працювала у закладі освіти, всі працівники якого згідно постанови КМУ підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним).

Наведені обставини підтверджують те, що керівник навчального закладу, виносячи оспорюваний наказ, не бажав нести тягар відповідальності у вигляді штрафу з питань, які стосуються відсторонення працівників від роботи.

Відповідно до статті 9 Закону України «Про освіту» загальна середня освіта може бути організована за такими формами: інституційна (очна /денна, вечірня/, заочна, дистанційна, мережева); індивідуальна (екстернатна, сімейна /домашня/, педагогічний патронаж).

Разом із тим, Маневицький ліцей № 2 Маневицької селищної ради Волинської області ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду не надав доказів того, що було неможливо встановити дистанційну форму навчання для виконання ОСОБА_2 своїх трудових обов`язків.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідач не обґрунтував необхідності та не довів, що позивачка створювала загрозу для учнів чи працівників закладу освіти, яка б вимагала вжиття такого непропорційного заходу втручання у право на працю.

У трудових спорах презумпція вини лежить на роботодавцеві, тому він спростовує заявлені працівником вимоги. Отже, з урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюються дії роботодавця, саме відповідач повинен довести, що ці дії вчинені без порушення законодавства про працю.

Проте, у цій справі відповідачем не доведено, а судом не встановлено фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки. За таких обставин дії роботодавця в цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи.

Подібні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 692/82/22 та від 17 травня 2023 року у справі № 565/279/22.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах сформованих Великою Палатою у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі №233/2021/19, та не застосував норми права викладених: у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2023 року у справі №943/2356/21 та у постанові Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі №565/279/22, є необґрунтованими, оскільки суд першої інстанції врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суд від 14 грудня 2022 року щодо подібних правовідносин. Відмінність залежить лише від доказування та встановлених конкретних обставин справи.

З наведених підстав, колегією суддів не приймаються до уваги доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції фактично допустив відступлення від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції прийняте судом на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

У зв`язку із тим, що відсторонення позивачки від роботи відбулося з порушенням її прав, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що вимоги про визнання незаконним і скасування оспорюваного наказу необхідно задовольнити.

Також судом вірно обраховано період для стягнення середнього заробітку та обґрунтовано відмовлено у позові до інших обох відповідачів, які не є роботодавцями позивачки та не порушували її прав.

Посилання в апеляційній скарзі на недопущення ліцеєм порушення норм чинного законодавства при відстороненні позивачки відхиляються апеляційним судом ще й з огляду на таке.

Згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави захищати життя людини (частини прша і друга статті 27 Конституції України).

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам (частина третя статті 28 Конституції України).

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (частина перша статті 43 Конституції України).

Необхідно зазначити, що людина та громадянин, їх конституційні права і свободи є об`єктами національної безпеки.

Невід`ємне право на життя, право на повагу до гідності та право на працю як конституційні права і свободи людини і громадянина разом з іншими конституційними правами є основою правового статусу, як конституційні права мають найвищий юридичний захист.

У Рішенні від 24 квітня 2018 року № 3-р/2018 Конституційний Суд України констатував, що право людини на повагу до її гідності, як і її право на життя, є невідокремним, невідчуженним, непорушним та підлягає безумовному захистові з боку держави.

Питання найвищого юридичного захисту конституційних прав і свобод пов`язане з питанням обмеження прав і свобод людини і громадянина (стаття 64 Конституції України).

У цій справі питання відсторонення від роботи стосується обмеження права на працю.

У Рішенні від 22 травня 2018 року справа № 5-р/2018 Конституційний Суд України наголошував, що людську гідність необхідно трактувати як право, гарантоване статтею 28 Конституції України, і як конституційну цінність, яка наповнює сенсом людське буття, є фундаментом для усіх інших конституційних прав, мірилом визначення їх сутності та критерієм допустимості можливих обмежень таких прав. Наведене опосередковано підтверджується унікальним значенням людської гідності в Конституції України, за якою, зокрема, людина її життя і здоров`я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (стаття 21); кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (частина перша статті 68).

Отже, людська гідність є тлумачним принципом для обсягу конституційних прав та відіграє важливу роль у визначенні їх обмежень.

Людина є скарбом Природи, звідки й походять притаманні людині за народженням права і свободи, тобто ті, що природні. Людська гідність як джерело всіх прав і свобод людини та їх основа є однією із засадничих цінностей українського конституційного ладу. Із статті 3 Конституції України випливає обов`язок держави забезпечувати охорону та захист людської гідності. Такий обов`язок покладено на всіх суб`єктів публічної влади. Верховна Рада України, ухвалюючи закони, має гарантувати належний захист та реалізацію прав і свобод людини, що є однією з умов забезпечення людської гідності як природної цінності. Своєю чергою, суди мають тлумачити юридичні норми так, щоб під час їх застосування це не завдавало шкоди людській гідності (абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 16 вересня 2021 року № 6-рІІ)/2021).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина.

Згідно з частиною першою статті 12 Закону № 1645-ІІІ профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина друга статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У Рішенні від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» Конституційний Суд України наголосив, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України (пункт 3.2. мотивувальної частини).

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту 2 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Згідно зі статтею 3 Закону № 1645-ІІІ Кабінет Міністрів України у сфері захисту населення від інфекційних хвороб:

- розробляє і здійснює відповідні державні цільові програми;

- забезпечує фінансування та матеріально-технічне постачання закладів охорони здоров`я, органів державної санітарно-епідеміологічної служби, підприємств, установ та організацій, залучених до проведення заходів і робіт, пов`язаних з ліквідацією епідемій, координує проведення цих заходів і робіт;

- координує та спрямовує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

- укладає міжурядові договори;

- розробляє та затверджує перелік товарів протиепідемічного призначення, що необхідні для запобігання поширенню епідемій, пандемій, у тому числі поширенню коронавірусної хвороби (COVID-2019);

- розробляє та затверджує перелік товарів, що мають істотну соціальну значущість;

- встановлює граничні ціни для оптової та роздрібної торгівлі товарами протиепідемічного призначення, що необхідні для запобігання поширенню епідемій, пандемій, у тому числі поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), та/або товарами, що мають істотну соціальну значущість, з урахуванням постачальницько-збутової надбавки та граничної торговельної (роздрібної) надбавки;

- встановлює під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, заборону скуповування та перепродажу за цінами, що перевищують встановлені граничні ціни для оптової та роздрібної торгівлі, з урахуванням постачальницько-збутової надбавки та граничної торговельної (роздрібної) надбавки товарів протиепідемічного призначення, що необхідні для запобігання поширенню епідемій, пандемій, та/або товарів, що мають істотну соціальну значущість;

- вирішує інші питання у межах повноважень, визначених законом.

Отже, забезпечення прав і свобод людини це лише створення відповідних умов для їх здійснення, проте не визначення прав і свобод людини та їх обмеження.

Постановою № 1236 з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 19 грудня 2020 року до 30 червня 2023 року на території України було встановлено карантин.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

У первинній редакції Переліку № 2153 (наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153) до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі № 4004-XII та Інструкції № 66.

Наказом МОЗ від 25 лютого 2022 року № 380, який набрав чинності 01 березня 2022 року, зупинено дію наказу МОЗ № 2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами.

Згідно з частиною першою статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи роботодавцем допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Оскільки відсторонення від роботи є обмеженням конституційного права на працю, то має здійснюватися відповідно до закону, а не згідно з підзаконним нормативно-правовим актом.

Відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою від щеплення проти COVID-19 не передбачене законом (статтею 46 КЗпП України), а передбачене наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153, який є підзаконним нормативно-правовим актом.

З огляду на викладені норми Конституції України, Закону № 1645-ІІІ та юридичні позиції Конституційного Суду України відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою працівника від щеплення проти COVID-19 на підставі підзаконного нормативно-правового акта не відповідає пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України, а також немає підстав стверджувати, що на час виникнення спірних правовідносин існував закон, який передбачав обов`язкове щеплення проти COVID-19.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України та МОЗ є підзаконними актами, тому ними не могли запроваджуватись додаткові обмеження прав працівників, зумовлених непроходженням обов`язкового щеплення проти COVID-19.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Згідно з юридичними позиціями Конституційного Суду України «одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями» (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010); «принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності» (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).

Верховенство права передбачає законність, основану на визнанні та беззастережному прийнятті найвищої цінності людини, її убезпеченні від свавілля від владних інституцій та їх посадових осіб.

Юридична визначеність як принцип (елемент) верховенства права передбачає, зокрема, що текст норми закону має бути легкодоступним, юридичні норми мають бути чіткими і точними, прогнозованими для особи.

З огляду на зміст принципу правової визначеності правове регулювання обов`язковості щеплення проти COVID-19 підзаконними нормативно-правовими актами (як наслідок відмова від такого щеплення ? відсторонення від роботи, тобто втручання в права людини та їх обмеження) не відповідає конституційному принципу найвищого юридичного захисту конституційних прав і свобод, а отже, принципу верховенства права, зокрема, таким його складовим як законність та юридична визначеність.

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 ЦК України, якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Оскільки згідно зі статтею 3 Конституції України держава відповідає перед людиною за свою діяльність, то необхідно зазначати і таке.

Для профілактичних щеплень застосовуються медичні імунобіологічні препарати вітчизняного та зарубіжного виробництва, зареєстровані в Україні в установленому законодавством порядку (частина перша статті 13 Закону № 1645-ІІІ).

Відповідно до статті 1 Конвенції про права людини від 4 квітня 1997 року, підписаної Україною у 2002 році (далі ? Конвенція про біомедицину), сторони цієї Конвенції захищають гідність і тотожність всіх людей та гарантують кожній особі ? без дискримінації повагу до її недоторканності та інших прав і основних свобод щодо застосування біології та медицини.

Інтереси та благополуччя окремої людини превалюють над виключними інтересами усього суспільства або науки (стаття 2 Конвенції про біомедицину).

Держава, встановивши обов`язковість щеплень для певних категорій працівників, зокрема працівників освіти, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я інших людей, в тому числі і нещепленого працівника.

Сучасні міжнародні стандарти вимагають, що будь-яке медичне втручання, включаючи вакцинацію, повинно супроводжуватись попередньою вільною і поінформованою згодою, яка може бути висловлена за наявності достовірної інформації про ризики для здоров`я кожного окремого пацієнта.

Отже, повинна бути достовірна інформація (правдиві та максимально повні дані) про клінічне дослідження вакцин, їх якість, наслідки вакцинації, ризики для життя і здоров`я кожної окремої людини, безпечність препаратів, якими вакцинували і пропонували вакцинувати людей.

Якщо ризики, пов`язані з вакцинацією, переважають над ризиками шкоди без вакцини, обов`язкова вакцинація не є виправданою, особливо без урахування розумних винятків, зокрема медичних протипоказань.

Необхідно зазначити, що на час відсторонення позивача від роботи відповідні вакцини, які використовували та планували використовувати в Україні, отримали так зване умовне схвалення. На вебпотралі Європейського агентства з лікарських засобів (https://www.ema.europa.eu) систематично здійснювалося оновлення даних щодо їх безпеки, проте не було відомостей щодо їх беззаперечної безпеки для життя і здоров`я людини.

За таких обставин профілактичне щеплення проти COVID-19 може бути виключно добровільним.

З огляду на викладене, за відсутності закону, яким встановлена обов`язковість щеплення проти COVID-19, не можна стверджувати, що норми законів України, на які покликається апелянт, є чіткими, зрозумілими та дозволяють працівникові розуміти наслідки відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань.

У зв`язку із зазначеним нелогічним є застосування трискладового тесту (критерії правомірного втручання держави у право людини) для оцінки правомірності втручання у права працівника, а саме у право на працю.

Виходячи з наведеного, повно та об`єктивно дослідивши всі обставини справи і давши їм вірну правову оцінку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи апеляційної скарги спростовуються вищенаведеними обставинами страви та не містять встановлених законом підстав для скасування оскаржуваного рішення, ухваленого з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу відповідача Маневицького ліцею №2 Маневицької селищної ради Волинської області залишити без задоволення, а рішення Маневицького районного суду Волинської області від 09 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя

Судді