Справа № 755/6112/23

В И Р О К

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"16" січня 2024 р. Дніпровський районний суд м. Києва (далі - Суд)

складі головуючої судді ОСОБА_1 одноособово,

за участю

секретаря судових засідань ОСОБА_2 ,

та сторін кримінального провадження:

прокурора ОСОБА_3 ,

захисника ОСОБА_4 ,

за відсутності обвинуваченої ОСОБА_5 (in absentia, спеціальне судове провадження), розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві кримінальне провадження внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 20 вересня 2016 року за № 42016000000002481 за обвинуваченням

ОСОБА_5 , яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Грушів, Дрогобицького району, Львівської області, УРСР, громадянка України, освіта вища, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 111 Кримінального кодексу (далі КК) України в редакції Закону України від 08.04.2014 № 1183-VІІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України»,

у с т а н о в и в :

І. Суть питання, що вирішується судом

Згідно обвинувального акта, складеного 05 грудня 2023 року прокурором у кримінальному провадженні - заступника начальника відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, що поширює свою діяльність на Автономну Республіку Крим та місто Севастополь ОСОБА_3 слідує, що ОСОБА_5 будучи громадянкою України, суддею «Ленінського районного суду м. Севастоля», діючи умисно, маючи достатній рівень освіти, спеціальних знань і життєвого досвіду для усвідомлення фактів активної підривної діяльності Російської Федерації (далі - РФ) проти України шляхом окупації та подальшої анексії території України в АР Крим, з власної ініціативи добровільно надала допомогу РФ у проведенні підривної діяльності проти України, тобто вчинила державну зраду ч. 1 ст. 111 КК України (в редакції від 08.04.2014 № 1183-VІІ).

Відповідно до ст. 91 Кримінального процесуального кодексу (далі КПК) України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню в т.ч. 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат.

В цій ситуації Суд надаючи відповідь на питання щодо того, чи надавала обвинувачена іноземній державі та її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України відповідає ствердно, як і на всі три вище наведені питання, що обумовлює доведеністю обставин вказаних ст. 91 КПК, як дійсних, в ключі такого.

ІІ. Процедура

Дане кримінальне провадження, як на етапі досудового розслідування, так і під час судового розгляду, здійснювалось за відсутності обвинуваченої (in absentia, спеціальне досудове розслідування/судове провадження), що обумовлюється таким.

Принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою правову позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом (див. постанову Великої палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року в справі № 1-24/2009).

У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 14 (3) (d)) вказується: «Кожен має право при розгляді будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення, як мінімум, на такі гарантії на основі повної рівності: (d) бути засудженим в його присутності […]».

ЄСПЛ визнає, що хоча право обвинуваченого бути судимим у його присутності в Конвенції прямо не згадується, воно має «першорядне значення». Під час слухання людина володіє таким процесуальним правом як право фізично постати перед судовим посадовцем («Мулен проти Франції» (3710/406), (2010) §118; «Оджалан проти Туреччини» (46221/99), Велика палата (2005) §103; «Медведєв проти Франції» (3394/03), Велика палата (2010) §118). Право обвинувачених на особисту присутність вимагає, щоб влада досить завчасно інформувала їх самих (а також їх захисників) про дату і місце слухань, викликала їх до суду.

Водночас, обвинувачений може добровільно відмовитися від здійснення свого права бути присутнім на судових слуханнях, […]; що має супроводжуватися дотриманням гарантій, відповідних важливості такого рішення; і не повинна вступати в протиріччя з громадським інтересом («Колоцца проти Італії» (9024/80), (1985) §28; «Пуатрімоль проти Франції» (14032/88), (1993) §31; «Ермі проти Італії»(18114/02), Велика палата (2006) §73).

До початку судового процесу за відсутності обвинуваченого суд зобов`язаний переконатися, що обвинувачений був […] повідомлений про судовий розгляд, […]. Контрольні механізми в галузі прав людини, які вважають судовий розгляд in absentia допустимим у виняткових обставинах, передбачають, що в цьому випадку суди зобов`язані ще суворіше дотримуватися права обвинуваченого на захист. До таких прав також відноситься право на допомогу адвоката, навіть якщо обвинувачений відмовився особисто бути присутнім на суді […] («Пелладоах проти Нідерландів» (16737/90), (1994) §41; «Пуатрімоль проти Франції» (14032 / 88), (1993) §34).

Отже, міжнародні стандарти прав людини, які є обов`язковими для виконання в Україні, дозволяють проводити заочні судові розгляди із суворими гарантіями, що забезпечують підсудному можливість бути присутнім і захищатися. Ніщо не заважає підсудному відмовитися від права бути присутнім на суді. Якщо така відмова не є однозначно висловленою, ЄСПЛ вимагає від держави можливості продемонструвати за допомогою об`єктивних фактів, що підсудний повинен був знати про судовий розгляд, перш ніж можна буде зробити висновок про мовчазну відмову від права бути присутнім або про навмисну спробу ухилитися від правосуддя.

До прикладу, у справі «Санадер проти Хорватії» (заява № 66408/12 від 12 лютого 2015 року) ЄСПЛ розглядав заяву про порушення права на справедливий судовий розгляд щодо заявника, якого було заочно засуджено за воєнні злочини, пов`язані з конфліктами після розпаду колишньої Югославії. Підсудний був недосяжний для хорватських судів, оскільки на момент висунення йому звинувачення та судового процесу він проживав на окупованій території, непідконтрольній Хорватії (п. 75).

У питанні неповідомлення підсудного суд зазначив таке: «Дійсно, враховуючи умови ескалації війни в Хорватії в той час і той факт, що заявник проживав на території, що була непідконтрольною національним органам влади, вони не могли повідомити його про кримінальне провадження або забезпечити його присутність, і було вкрай малоймовірно, що він міг знати про провадження, і що причиною його відсутності в той час було уникнення судового розгляду. За таких обставин згідно з відповідним національним законодавством було можливо провести заочне слухання, якщо для цього були дуже вагомі причини [...]. У справі, що розглядається, ці причини були пов`язані з необхідністю ефективного кримінального переслідування серйозних воєнних злочинів, скоєних проти військовополонених [...]» (п. 76).

За цих обставин суд чітко вказав на допустимість проведення заочного судового розгляду, зазначивши, що «за конкретних обставин цієї справи, враховуючи, що тяжкість злочину, про який йдеться, хоча і не підпадає під дію строків давності, була співмірною з великим суспільним інтересом та зацікавленістю потерпілих у тому, щоб правосуддя здійснилося, Суд визнає, що проведення судового провадження за відсутності заявника саме по собі не суперечило статті 6 Конвенції» (п. 77).

У справі ОСОБА_5 . Суд встановив відмову обвинуваченої від особистої присутності під час її розгляду, адже є дійсним факт того, що у відношенні неї у цьому кримінальному провадженні здійснювалося спеціальне досудове розслідування, та установлено дані її інформування про цей процес у максимально можливі та доступні способи.

Дії на етапі слідства вжиті стороною обвинувачення (йдеться про 2016 рік та відповідно процесуальне законодавство, котре визначало інформування обвинувачених в той період) полягали в такому.

29 січня 2016 року, заступником Генерального прокурора України - Головним військовим прокурором, складено повідомлення про підозру обвинуваченої, у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України, та яке, у порядку ст. 111, 278 КПК, розповсюджено на офіційному сайті ГПУ (див. дані ухвали Печерського районного суду м. Києва від 31 серпня 2016 року у справі № 757/41647/16-к).

Також обвинувачена неодноразово викликалася до слідчого, прокурора у встановлений законом спосіб у т.ч. шляхом розміщення інформації на офіційних сайтах ГПУ (нині Офісу Генерального прокурора).

Після надходження провадження до суду обвинувального акту, відповідно до ухвали від 11 травня 2023 року визначено, зокрема, про день, час та місце проведення підготовчого судового засідання повідомляти осіб, зазначених у ч. 2 ст. 314 КПК України із урахуванням норм Глави 24-1 даного Кодексу, щодо порядку інформування цих учасників, зокрема розповсюдивши повістки для обвинуваченої про виклик через надсилання за останнім відомим місцем її проживання/перебування та з обов`язковою публікацією в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора, а копію процесуальних документів, що підлягають врученню обвинуваченому, надіслати захиснику.

Про розгляд справи повідомлялася захисник обвинуваченої.

У наведений спосіб обвинувачена інформувалася до 20 липня 2023 року.

Ухвалою суду про призначення судового розгляду від 20 липня 2023 року визначено, що про день, час та місце проведення судового засідання повідомляти осіб, зазначених у ч. 2 ст. 318 КПК із забезпеченням інформування про цей процес обвинуваченого з дотриманням порядку ч. 8 ст. 135 КПК України згідно із Законом України № 1422-IX від 27.04.2021.

Згідно ч. 8 ст. 135 КПК відповідно із Законом № 1422-IX від 27.04.2021 особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, вважається такою, яка належним чином повідомлена про виклик, з моменту опублікування повістки про її виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора.

Про засідання під час судового розгляду обвинувачена інформувалася у порядку ч. 8 ст. 135 КПК до 18 жовтня 2023 року.

Надалі, ухвалою суду від 18 жовтня 2023 року у кримінальному провадженні визначено здійснювати спеціальне судове провадження.

Стаття 323 КПК визначено повістки про виклик обвинуваченого надсилати за останнім відомим місцем його проживання/перебування, а процесуальні документи, що підлягають врученню обвинуваченому, надсилати захиснику. Інформація про такі документи та повістки про виклик обвинуваченого обов`язково публікувати у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження згідно з положеннями статті 2975 КПК України та на офіційному веб-сайті суду.

З моменту опублікування повістки про виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті суду обвинувачений вважається належним чином ознайомленим з її змістом.

З 18 жовтня 2023 року обвинувачена інформувалася про засідання у порядку ст. 323 КПК.

У підсумку слід констатувати, що з наявних в матеріалах справи численних документів на підтвердження завчасних належних викликів обвинуваченої до слідчого (прокурора), направлених повідомлень з приводу прав та обов`язків, оголошеної підозри, висунутого обвинувачення та руху спеціального судового провадження свідчить про те, що вона мала підстави усвідомлювати, що проти неї розпочато кримінальне провадження. Вона отримала чи мала б отримати оголошену підозру, відповідні виклики та пред`явлене обвинувачення, маючи можливість бути обізнаною із усіма своїми правами, в тому числі, на захист та доступ до правосуддя.

Відтак, держава Україна під контролем сторони захисту та суду використала всі можливості для того, щоб обвинувачена мала право під час судового провадження як мінімум на такі гарантії: а) бути терміново і докладно повідомленою мовою, яку вона розуміє, про характер і підставу обвинувачення; б) мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту, обрати самою захисника; в) приймати участь в розгляді і захищати себе особисто або за посередництвом обраного захисника, бути повідомленою про це право і мати призначеного захисника безплатно для неї.

Така ситуація узгоджується із взятими на себе зобов`язаннями, яких повинна дотримуватися держава Україна з тим, щоб забезпечити реальне використання права, яке гарантується статтею 6 Європейської Конвенції з прав людини та ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Натомість, обвинувачена скористалася своїми правами на власний розсуд за відсутності будь-яких перешкод для їх реалізації на території України.

Вказані висновки ґрунтуються і на правовій позиції Європейського суду з прав людини (напр., справа «Колоцца проти Італії» від 12 лютого 1985 року, «Шомоді проти Італії» від 18 травня 2004 року та ін.), за якою суд при розгляді справи в порядку спеціального судового провадження зобов`язаний обґрунтувати чи були здійсненні всі можливі, передбачені законом заходи, щодо дотримання прав обвинуваченого на захист та доступ до правосуддя.

Суд вважає, що наявні у справі документи свідчать про відмову обвинуваченої, яка повинна знати про розпочате кримінальне провадження, від здійснення свого права предстати перед українським судом за діяння вчинені на території суверенної України, юрисдикцію якої над собою вона не визнає, та захищати себе безпосередньо в такому суді, а так само свідчать про її наміри ухилитися від зустрічі з правосуддям держави Україна.

Ухилення обвинуваченої від правосуддя Суд оцінює як реалізацію останньою її невід`ємного права на свободу від самозвинувачення чи самовикриття (п/п. «g» п. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 63 Конституції України), як одну з ключових гарантій презумпції невинуватості.

В той же час, зважаючи на специфіку спеціального судового провадження (ч. 3 ст. 323 КПК України), Суд, зберігаючи неупередженість та безсторонність, серед іншого констатує, що надає особливого значення охороні прав та законних інтересів обвинуваченої як учасника кримінального провадження, яке відбувається за її відсутності, забезпеченню повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб до обвинуваченої була застосована належна правова процедура в контексті приписів ст. 2 КПК України з дотриманням всіх загальних засад кримінального провадження з урахуванням особливостей, встановлених виключно законом. Ці особливості вимагають від суду прискіпливої оцінки кожного поданого доказу обвинувачення, відтак поріг вимогливості до доказування у даному випадку має бути підвищений.

ІІІ. Позиції сторін

Прокурор у кримінальному провадженні - заступник начальника відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, що поширює свою діяльність на Автономну Республіку Крим та місто Севастополь ОСОБА_3 у ході судового розгляду підтримав висунуте обвинуваченій обвинувачення в державній зраді, адже вона будучи суддею суду України, не звільнившись у встановленому законодавством порядку, стала здійснювати після окупації території АР Крим судочинство від імені суду РФ, тобто з власної ініціативи добровільно вирішила надати допомогу РФ у проведенні підривної діяльності проти України, чим вчинила державну зраду.

Захисник обвинуваченої - адвокат ОСОБА_4 (діє на підставі доручення для надання безоплатної вторинної правової допомоги особі, що видане Центром до: закриття кримінального провадження, закінчення останнього судового провадження з перегляду судових рішень; використання всіх національних засобів правового захисту, для надання безоплатної вторинної правової допомоги в т.ч. здійснення захисту (приймала участь у розгляді в режимі відео конференції за допомогою системи зв`язку EASYCON, що кореспондується з п. 10 роз`яснень РС України від 02 березня 2022 року, котрі відповідають критеріям офіційних в силу Рішення РСУ № 23 від 05 серпня 2022 року «Щодо затвердження рекомендацій щодо роботи судів в умовах воєнного стану») зауважила, що як вбачається з ч. 1 ст. 2 КК України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно-небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбачений цим Кодексом. Обов`язковими елементами складу будь-якого злочину є об`єкт, об`єктивна сторона, суб`єкт, суб`єктивна сторона. Відсутність хоча б одного з цих елементів свідчить про те, що дії, які оцінюються, не є злочином. У цій справі, відсутні усі обов`язкові елементи складу злочину за ч. 1 ст. 111 КК України у діях обвинуваченої, що вказує на слушність настання наслідків передбачених ч. 1 ст. 373 КПК України.

Зокрема, захист покликався на те, що

- не доведено того, що суддя свідомо, добровільно, без примусу подала документи для отримання громадянства РФ та зайняття посади судді цієї країни;

- неподання заяви про звільнення з посади судді України не свідчить про те, що обвинувачена не намагалася подати таку заяву, або не змогла цього зробити з об`єктивних причин, зокрема через відсутність поштового зв`язку з окупованим півостровом Крим;

- законодавство України не містить чіткого визначення терміна «підривна діяльність», а стороною обвинувачення не доведено фактів вчинення обвинуваченою будь-яких прихованих дій з метою завдання шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України або фактів допомоги особам чи організаціям, які такі дії вчиняли.

Також, оскільки судовий розгляд у межах даного кримінального провадження здійснювався за відсутності обвинуваченого (in absentia), остання показань суду не надавала, при цьому заяв, протестів та клопотань на адресу суду не подавала.

І V. Фактичні обставини кримінального провадження

Відповідно Суд, провівши судовий розгляд лише в межах висунутого обвинувачення, відповідно до обвинувального акту за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, виходить з наступного в своїх висновках.

(і) події в АРК у 2014 році

Представники Російської Федерації 19 лютого 2014 року зайняли об`єкти нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України, перелік яких визначено постановою Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2022 року № 945 «Про затвердження переліку об`єктів нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України, які є окупованими Російською Федерацією».

Із 20 лютого 2014 року всупереч вимогам п. 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року, принципам Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі і вимогам ч. 4 ст. 2 Статуту ООН і декларацій Генеральної Асамблеї ООН від 09 грудня 1981 року № 36/103, від 16 грудня 1970 року № 2734(XXV), від 21 грудня 1965 року № 2131(XX), Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX), ст. 1, 2 Конституції України на територію України, а саме півострова Крим, розпочато збройне вторгнення Збройних Сил РФ (далі - ЗС РФ), яке керівники РФ назвали переміщенням військових підрозділів у межах звичайної ротації сил Чорноморського флоту РФ, які у взаємодії з військовослужбовцями Чорноморського флоту РФ та іншими підрозділами ЗС РФ здійснили блокування і захоплення адміністративних будівель і ключових об`єктів військової та цивільної інфраструктури України, забезпечили військову окупацію території Автономної Республіки Крим (далі - АРК) і м. Севастополя.

Також, 06 березня 2014 року в приміщенні Верховної Ради АР Крим, у порушення вимог ч. 2 ст. 2, ст. 73, п. 2 ч. 1 ст. 85, ст. 132 Конституції України та п. 2 ч. 3 ст. 3, ст. 6, 18, 27 Закону України «Про всеукраїнський референдум», депутатами Верховної Ради АР Крим прийнято незаконну постанову за № 1702-6/14 «О проведении общекрымского референдума», згідно з якою, 16 березня 2014 року мав відбутися так званий «референдум», на який було винесено питання входження АР Крим та м. Севастополя до складу російської федерації на правах суб`єктів федерації. 06 березня 2014 року Севастопольська міська рада на позачерговій сесії прийняла рішення за № 7151 аналогічного змісту.

Відповідно до зазначених постанов, 16 березня 2014 року проведено незаконний референдум із заздалегідь відомим та підконтрольним РФ результатом, який в подальшому став формальною підставою для прийняття незаконного рішення про включення до складу російської федерації території АР Крим і міста Севастополя на правах суб`єктів федерації.

Конституційний суд України своїм рішенням за № 2-рп/2014 від 16 березня 2014 року визнав постанову ВР АРК за № 1702-6/14 від 06 березня 2014 року неконституційною.

У подальшому, 17 березня 2014 року депутатами Верховної Ради АР Крим, в порушення вимог ч. 2 ст. 2, ст. 73, п. 2 ч. 1 ст. 85, ст. 132 Конституції України, прийнято постанову за № 1745-6/14 «О независимости Крыма», згідно з якою, на підставі Декларації про незалежність Республіки Крим і міста Севастополя, прийнятої на позачерговому пленарному засіданні Верховної Ради АР Крим 11 березня 2014 року та позачерговому пленарному засіданні Севастопольської міської ради від 11 березня 2014 року, створено нелегітимне державне утворення «Республика Крым».

Рішенням Конституційного суду України за № 3-рп/2014 від 20 березня 2014 року згадану вище «Декларацию о независимости Республики Крым и города Севастополя» визнано неконституційною.

18 березня 2014 року між РФ та представниками нелегітимного державного утворення «Республика Крым» підписано договір про входження території АР Крим та м. Севастополя до складу РФ.

20 березня 2014 року державною думою РФ прийнято федеральний конституційний закон від 21 березня 2014 року за № 6-ФКЗ «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя».

Згідно з цим законом, АР Крим та м. Севастополь, всупереч Хартії ООН від 26 червня 1945 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією від 01 квітня 1999 року, Договору між Україною і російською федерацією про українсько-російський державний кордон від 20 квітня 2004 року, увійшли до складу РФ.

Водночас, відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.

Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими РФ з 20 лютого 2014 року.

Цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається: 1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій.

За змістом правової позиції, викладеної у Рішенні Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 до юрисдикції Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції належить, відповідно до їх повноважень вирішення питань, які мають правовий (а не політичний) характер.

З огляду на що вищенаведені обставини - факт збройної агресії та прийняття ВР АРК незаконних актів Суд сприймає, як дійсні та реальні, через призму наведених вище актів прийнятих органами державної влади України.

Тим самим, цього роду обставини, не є такими, які у розумінні ст. 91 КПК України, підлягають доказуванню, адже є дійсними, у світлі рішень Конституційного суду України за № 2-рп/2014 у справі за № 113/2014 від 16 березня 2014 року, яким визнано постанову ВР АРК за № 1702-6/14 від 06 березня 2014 року неконституційною, цього ж суду за № 3-рп/2014 у справі за № 115/2014 від 20 березня 2014 року, яким згадану вище «Декларацию о независимости Республики Крым и города Севастополя» визнано неконституційною.

Цими же критеріям (загальновідомим) відповідають і дії РФ, котрі були визнані збройною агресією, поняття якої визначено у ст. 1 Закону України "Про оборону України", у зверненні Верховної Ради України до держав - гарантів безпеки України, Декларації "Про боротьбу за звільнення України" від 23 березня 2014 року, зверненні Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, національних парламентів держав світу про визнання РФ державою-агресором тощо (такий перелік правових актів не є вичерпним), таким чином факт збройної агресії російської федерації проти України є очевидним фактом і не потребує перевірки та підтвердження відповідними доказами у цій справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що вказаний Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії РФ. Також Постановою Верховної Ради України "Про заяву Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків", схвалено Заяву ВРУ та визначено, що збройна агресія РФ проти України розпочалась 20 лютого 2014 року, а також визначено про встановлені факти порушень РФ територіальної цілісності України. Крім того, Указом Президента України від 24 вересня 2015 року № 555/2015 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року "Про нову редакцію Воєнної доктрини України", затверджено Воєнну доктрину України, пунктами 3, 9, 11, 16, 17, 28, 30, 36, 49, 59, 65 якої встановлено наявність збройної агресії РФ проти України, таким чином, зазначений факт є загальновідомим і встановленим.

(іі) доля суддів та судової системи у АРК після 20 лютого 2014 року

До часу окупації та подальшої анексії РФ території АР Крим правосуддя здійснювалось суддями від імені України.

Щодо їх долі після 20 лютого 2014 року, то вони мали наступні шляхи реалізації кар'єри в України та РФ, як-то:

а. в Україні

В статті 16 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» який діє з 27 квітня 2014 року, визначено, що суддям, які працювали в судах України на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя і виявили бажання переїхати у зв`язку з її тимчасовою окупацією російською федерацією, гарантується право на переведення на посаду судді до суду на іншій території України.

Це право реалізовувалось, в силу норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів» на підставі волевиявлення судді.

Тобто, у зв`язку з анексією Криму та неможливістю здійснювати правосуддя відповідно до законів України судді отримали вагомі (беззаперечні) гарантії на переведення на посаду судді до суду на іншій території України (в законі не йшлося про можливість переведення, остання гарантувалося імперативно). Спосіб їх реалізації не був утрудненим та залежав лише від волевиявлення судді (фактично самого його бажання);

б. в РФ

Після 20 лютого 2014 року з метою забезпечення режиму окупації та придушення спротиву проукраїнського населення Криму прийнято ряд «законів та підзаконних нормативних актів», відповідно до яких слідчі, прокурори та судді підпорядковуються своїм керівникам по висхідній лінії відповідної гілки влади так званої «Республики Крым», що входить у склад РФ.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 13 «О судебной системе Российской Федерации» від 31 грудня 1996 року № 1-ФКЗ порядок наділення повноваженнями голів, заступників голів, інших суддів касаційних судів загальної юрисдикції, апеляційних судів загальної юрисдикції, верховних судів республік, окружних, обласних судів, судів міст федерального значення, судів автономної області і автономних округів, районних судів, військових і спеціалізованих судів, арбітражних судів округів, арбітражних апеляційних судів, арбітражних судів суб`єктів російської федерації і спеціалізованих арбітражних судів встановлюється відповідним федеральним конституційним законом і федеральним законом про статус суддів.

Відповідно до ч. 5 ст. 6 Закону РФ від 26 червня 1992 року № 3132-I зі змінами та доповненнями «О статусе судей в российской федерации» - президент РФ в двомісячний термін з дня отримання необхідних матеріалів призначає суддів федеральних судів, а кандидатів у судді верховного суду російської федерації представляє для призначення раді федерації федеральних зборів російської федерації або відхиляє подані кандидатури, про що повідомляється голові верховного суду російської федерації.

Водночас, згідно зі ст. 86 «Конституції «Республики Крым»»:

1. Правосуддя в Республіці Крим здійснюється тільки судом.

2. У Республіці Крим діють федеральні суди і мирові судді. Повноваження, порядок утворення та діяльності федеральних судів визначаються законодавством російської федерації.

3. З ініціативи Державної Ради Республіки Крим, узгодженої з Верховним Судом російської федерації, в Республіці Крим можуть утворюватися судові ділянки і посади мирових суддів відповідно до законодавства російської федерації і законодавства Республіки Крим.

4. Статус, повноваження, порядок і гарантії діяльності суддів визначаються федеральним законом, а по відношенню до мирових суддів - також законом Республіки Крим.

Окрім того, 20 березня 2014 року державною думою РФ прийнято «Федеральний конституційний закон» від 21 березня 2014 року за № 6-ФКЗ «О принятии в российскую федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя».

Зазначене свідчить про проведення представниками РФ та її федеральних органів підривної діяльності проти України.

Здійснюючи підривну діяльність проти України, представники суддівського корпусу та інших органів державної влади іноземної держави утворили на окупованій території України федеральні органи державної влади, місцевого самоврядування, правоохоронні органи та судову систему РФ з метою зміцнення та посилення заходів тимчасової окупації території Автономної Республіки Крим.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 «Федерального конституційного» закону від 21 березня 2014 року № 6-ФКЗ протягом перехідного періоду на територіях Республіки Крим і міста федерального значення Севастополя з урахуванням їх адміністративно-територіального поділу, встановленого відповідно законодавчим (представницьким) органом державної влади Республіки Крим і законодавчим (представницьким) органом державної влади міста федерального значення Севастополя, створено суди Російської Федерації (федеральні суди) відповідно до законодавства РФ про судову систему.

Частина 2 статті 9 вказаного закону передбачено, що громадяни, які заміщають посади суддів судів, що діють на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя на день прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим і утворення в складі РФ нових суб`єктів, мають переважне право на заміщення посади судді в судах РФ, що створюються на цих територіях, при наявності у них громадянства РФ, а також за умови їх відповідності іншим вимогам, що пред`являються законодавством РФ про статус суддів до кандидатів на посади суддів. Конкурсний відбір на заміщення посади судді в зазначених судах здійснюється Вищою кваліфікаційною колегією суддів РФ.

Частина 5 цієї ж статті вказаного закону РФ визначає, що до створення на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя судів Російської Федерації правосуддя від імені Російської Федерації на вказаних територіях здійснюють суди, що діють на день прийняття до Російської Федерації Республіки Крим.

Особи, які заміщають посади суддів цих судів, продовжують здійснювати правосуддя до створення та початку діяльності на зазначених територіях судів Російської Федерації за умови наявності у них громадянства Російської Федерації (див. протокол огляду від 04 травня 2023 року з додатком до нього у вигляді нормативних актів РФ,, з яких слідує, що оглянуто розміщені на офіційному сайті президента РФ, законодавчого органу нормативні акти цієї країни в т.ч. цитований вище закон № 6-ФКЗ.

Федеральний закон від 5 травня 2014 року № 91-ФЗ «Про застосування положень Кримінального кодексу Російської Федерації та Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя» у статті 1 визначає, що кримінальне судочинство на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя здійснюється за правилами, встановленими кримінально-процесуальним законодавством України, з урахуванням положень Федерального конституційного закону від 21 березня 2014 року № 6-ФКЗ «Про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим та утворення у складі Російської Федерації нових суб`єктів - Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя» та цього Федерального закону; у статті 2 вказує, що злочинність та караність діянь, вчинених на територіях Республіки Крим та міста Севастополя до 18 березня 2014 року, визначаються на підставі кримінальної законодавства Російської Федерації.

Зрозуміло, що діяння вчинене після цієї дати також розглядається через призму КК РФ.

Однак відповідно до норм міжнародного права, окупація є спеціальним правовим режимом, за якого застосовуються положення міжнародного гуманітарного права як lex specialis.

МГП накладає на державу, що окупує, низку міжнародно-правових зобов`язань у сфері застосування законодавства та відправлення правосуддя на окупованій території. Ці зобов`язання містяться, зокрема, у положеннях Конвенції про закони та звичаї сухопутної війни 1907 року41 (ГК), чотирьох Женевських конвенціях про захист жертв війни 1949 року (ЖК), в окремих норми Додаткового протоколу І 1977 року до Женевських конвенцій (ДП І), нормах звичайного МГП, а також у похідному праві такої компетентної міжнародної організації, як Організація Об`єднаних Націй.

До основних зобов`язань держави, що окупує, у зазначеній сфері щодо статусу окупованої території та законодавства окупованої держави слід віднести:

? заборону позбавляти переваг ЖК IV (стаття 47 ЖК IV);

? вимогу поважати чинні закони країни, територія якої окуповано, якщо для цього немає абсолютних перешкод (стаття 43 ГК); держава, що окупує, не має права як поширювати дію свого законодавства на окуповані території, так і виступати як законодавець на цих територіях;

- вимогу залишити в силі кримінальне законодавство країни, територія якої окупована, крім положень, які можуть загрожувати безпеці держави, що окупує (стаття 64 ЖК IV).

Відповідно до ст. 64 Конвенції Про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (далі - Конвенція) кримінальне законодавство окупованої території залишається чинним, за винятком випадків, коли дія його скасовується або призупиняється окупаційною державою, якщо це законодавство становить загрозу безпеці окупаційної держави або є перешкодою виконання цієї Конвенції.

У ключі наведеного, Суд зауважує, що створення та діяльність органів іноземної держави, у тому числі судової системи, на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим призвели до заходів посилення тимчасової окупації невід`ємної території України.

Тобто, у контексті окупації Криму, РФ, як окупаційна держава, не мала права втручатися у порядок здійснення правосуддя українськими судами, однак остання вимог указаної Конвенції не дотрималась створивши систему судів на території Республіки Крим.

(ііі) дії та вчинки обвинуваченої в період настання вище вказаних обставин

Відповідно до положень ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Тобто, докази - це єдність фактичних даних (даних про факти) та їх процесуальних джерел. Фактичні дані - це не факти об`єктивної дійсності, а відомості про них, що утворюють зміст доказів, за допомогою яких встановлюються факти і обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (див. постанову ККС ВС від 28 березня 2019 року у справі № 154/3213/16).

У той час, як процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (ч. 2 ст. 84 КПК).

Так, в цій справі установлено, що відповідно до даних «Анкети отримувача паспорту громадянина України для виїзду за кордон» УДМС України в м. Севастополі, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , місце народження: Україна, Львівська область, має паспорт громадянина України серії НОМЕР_2 від 27.08.2002 року виданий Гагарінським РВ та має паспорт громадянина України для виїзду за кордон від 12.07.2010 серії НОМЕР_3 .

Також згідно листа Адміністрації Президента України від 28 вересня 2016 року № 03-01/3021, копії Указу Президента України від 15 лютого 2010 року № 162/2010 «Про призначення суддів» вбачається, що з 15 лютого 2010 року ОСОБА_5 призначено на посаду судді Ленінського районного суду міста Севастополя.

Відповідно до рішення Вищої ради правосуддя від 11 травня 2017 року № 1121/0/15-17 звільнено ОСОБА_5 з посади судді Ленінського районного суду міста Севастополя» (див. протокол огляду від 04 травня 2023 року).

Згідно протоколу огляду інтернет-видань від 04 травня 2023 року з додатком до нього у вигляді нормативних актів РФ, слідує, що оглянуто розміщені на офіційному сайті президента РФ нормативні акти цієї країни щодо діяльності судів на території АР Крим.

З них убачається, що федеральним Законом РФ № 154-Ф3 від 23.06.2014 «О создании судов российской федерации на территориях Республики Крым и города федерального значения Севастополя и о внесении изменений в отдельные законодательные акты Российской Федерации» створено систему судів на території Республіки Крим.

Постановою Пленуму Верховного Суду Російської Федерації від 23 грудня 2014 року № 21 «Про день початку діяльності федеральних судів на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя» у п. 1 визначено вважати днем початку діяльності Верховного Суду Республіки Крим, Арбітражного суду Республіки Крим, районних та міських судів Республіки Крим, Кримського гарнізонного військового суду, Севастопольського міського суду, Арбітражного суду міста Севастополя, районних судів міста Севастополя, Севастопольського гарнізонного військового суду, Двадцять першого арбітражного апеляційного суду 26 грудня 2014 року.

Тобто, до цієї дати (26 грудня 2014 року) обвинувачена здійснювала повноваження судді «Ленінського районного суду м. Севастоля» у порядку ч. 5 ст. 9 Закону № 6-ФКЗ.

Надалі, відповідно до постанови законодавчих зборів міста Севастопоял від 25 жовтня 2015 року № 462 ОСОБА_5 призначено на посаду «мирового судді Ленінського судового району міста Севастополя судового участку № 15» на 5-річний строк.

Потім, з протоколу огляду від 04 травня 2023 року, із додатком до нього у вигляді нормативних актів РФ індивідуального характеру про призначення суддів, з офіційного сайту президента РФ, слідує, що згідно

(1) з п/п «б» п. 3 Указу президента РФ від 31 травня 2017 року № 246 призначено ОСОБА_5 на посаду «судді Балаклавського районного суду»;

(2) з п/п «а» п. 2 Указу президента РФ від 15 лютого 2021 року № 90 призначено ОСОБА_5 на посаду «судді Севастопольського міського суду».

При цьому, згідно протоколу огляду сайтів «судових органів Республіки Крим» від 12 жовтня 2015 року з долученими роздруківками даних з таких сайтів слідує, що ОСОБА_5 активно здійснювала «правосуддя» на підставі законодавства РФ.

Зокрема, це підтверджується рішеннями « Ленінського районного суду м. Севастоля», а саме:

(1) вироком від 24 липня 2014 року справі № 1-213/2014 за обвинуваченням ОСОБА_6 , де вказаний суд «в составе судьи ОСОБА_5 », керуючись законодавством РФ, притягнув його до кримінальної відповідальності за п.п. «а», «б» ч. 2 ст. 158 КК РФ;

(2) постановою від 26 серпня 2014 року в справі № 5-424/2014, де «судья ОСОБА_5 » керуючись законодавством РФ притягнула до адміністративної відповідальності ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 5.35 КоАП РФ.

V. Оцінка доказів з зазначенням мотивів, з яких Суд відкидає певні докази

Поняття доказів та доказування у кримінальному провадженні регламентовано Главою 4 КПК України.

Складовою процесу доказування у кримінальному провадженні є «предмет доказування», який визначається як коло закріплених у законі обставин, що повинні бути встановлені чи спростовані під час доказування у кожному кримінальному провадженні.

У кримінальному провадженні підлягають доказуванню: (1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); (2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; (3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат (ст. 91 КПК України).

Законодавець в ст. 94 КПК України вказує, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке є основою для прийняття процесуальних рішень у кримінальному провадженні (постанови Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 688/788/15-к, від 08 жовтня 2019 року у справі № 195/1563/16-к, від 21 січня 2020 року у справі № 754/17019/17, від 16 вересня 2020 року у справі № 760/23459/17).

Водночас, суд досліджує докази безпосередньо (ч. 1 ст. 23 КПК України).

Саме кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом, позаяк сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом, що встановлено ст. 22 КПК України, адже вони, в силу ст. 26 КПК України, є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом.

Отже, у підсумку слід зауважити про таке, щодо доказів вказаних у п. ІV вироку.

а. за критерієм належності та допустимості

Згідно зі ст. 85 КПК України належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Відповідно до ст. 86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Частина 1 статті 87 КПК України передбачає, що для визнання доказу недопустимим необхідно встановити, що при його отриманні істотно порушені права і свободи людини, гарантовані Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Тоді як частина 2 цієї ж статті визначає, яке саме порушення суд має визнати істотним, істотність порушення прав і свобод у інших випадках має вирішуватися судом, виходячи з обставин порушення та їх впливу на отримання доказів.

Вищеназвані норми закону не передбачають, що будь-яке формальне недотримання вимог кримінального процесуального закону при отриманні доказу автоматично тягне необхідність визнання доказу недопустимим. Натомість закон зобов`язує суд дати оцінку доказу з точки зору його допустимості з урахуванням того, чи було допущене порушення КПК істотним та яким чином воно перешкоджало забезпеченню та реалізації прав і свобод особи (правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду від 01 грудня 2020 року у справі № 318/292/18).

Вирішуючи питання про застосування правил ст. 87 КПК України до наданих сторонами доказів, суд виходить з того, що ці положення можуть бути підставою для визнання доказів недопустимими не за будь-якого порушення процесуального закону, а лише у випадку порушення фундаментальних прав і свобод особи, гарантованих у документах, що згадані в цій статті (правова позиція, викладена у постановах ВС від 28 січня 2020 року у справі № 359/7742/17 та від 8 жовтня 2019 року у справі № 639/8329/14-к).

Визнаючи доказ недопустимим відповідно до ч. 2 або ч. 3 ст. 87 КПК України, суд має зазначити, який саме пункт цих положень став підставою для такого рішення. Якщо суд визнає доказ недопустимим з посиланням на частину 1 статті 87 КПК України, він має зазначити, наслідком порушення якого саме фундаментального права або свободи стало отримання цього доказу та хто саме зазнав такого порушення. Обґрунтовуючи наявність такого порушення, суд має послатися на конкретні норми Конституції України та/або міжнародних договорів, якими гарантуються ці права і свободи, і за потреби на практику відповідних органів, уповноважених тлумачити ці норми. Крім того, суд, вирішуючи питання щодо допустимості доказу з точки зору ч.1 ст.87 КПК України, має обґрунтувати, чому він вважає порушення фундаментального права або свободи настільки істотним, щоб зумовити визнання доказу недопустимим (правова позиція, викладена у постанові ВС від 8 жовтня 2019 року у справі №639/8329/14-к).

Тобто, будь-яке процесуальне порушення, допущене в ході збирання доказів, саме по собі не може бути підставою для визнання їх недопустимими. У зв`язку із цим, за наявності процесуальних порушень порядку отримання доказів визнавати їх недопустимими слід лише тоді, коли вони: прямо та істотно порушують права і свободи людини; та/або надають підстави для сумнівів у достовірності отриманих фактичних даних, які не видалося за можливе усунути в ході судового розгляду (правова позиція, викладена у постанові ВС від 06 липня 2021 року у справі №720/49/19).

Повертаючись до обставин даної справи, Суд зауважує, що вважає такий підхід правильним, оскільки він ґрунтується на розумінні, що для прийняття рішення у справі суд має отримати якомога більшу інформацію щодо фактичних обставин, важливих для вирішення справи, забезпечивши сторонам можливість у змагальній процедурі перевірити та заперечити цю інформацію. Виключення доказів, які можуть мати стосунок до важливих фактів справи, є крайнім заходом, який має застосовуватися у разі, якщо іншими засобами неможливо усунути фактори, які перешкоджають забезпеченню справедливого судового розгляду.

Безумовно, істотне порушення фундаментальних прав і свобод особи - отримання доказів внаслідок поганого поводження, порушення права не свідчити проти себе та на правову допомогу захисника тощо - не може бути терпимим у правосудді, і суди мають протистояти таким порушенням для того, щоб органи правопорядку не перетворили такі методи у звичайну практику.

Водночас порушення тих чи інших численних формальностей, які регулюють порядок проведення кримінального розслідування чи окремих процесуальних дій і які жодним чином не зачіпають права і свободи особи, мають оцінюватися виходячи з балансу конкуруючих інтересів: потреби суспільства у розкритті злочину і покаранні злочинця та важливості тих формальностей для забезпечення справедливості розгляду справи в цілому.

Як наслідок слід зазначити, що, вирішуючи питання про застосування правил ст. 87 КПК України до доказів зазначених у блоці (ііі) п. ІV вироку, Суд констатує, що підстав для визнання досліджених доказів неналежними або ж недопустимими Суд не убачає, у світлі такого.

Вказані докази отримані у порядку ст. 93 КПК та у ході слідчої дії - оглядів, відповідно до ст. 223, 237 КПК.

Положення ст. 93 КПК дотримані. При цьому необхідно зважати на те, що згідно з ч. 4 ст. 132 КПК для оцінки потреб досудового розслідування варто враховувати можливість отримати речі й документи, які можуть бути використані під час судового розгляду для встановлення обставин у кримінальному провадженні, без застосування заходу забезпечення кримінального провадження.

Отримання тимчасового доступу до речей, документів і, за наявності підстав для того, розпорядження про надання можливості вилучення речей і документів, обумовлене, за приписами ст. 163 КПК, необхідністю доведення стороною кримінального провадження наявності достатніх підстав вважати, що без такого доступу та вилучення існує реальна загроза зміни або знищення речей чи документів, або таке вилучення необхідне для досягнення мети отримання доступу до речей і документів.

За відсутності таких обставин, тим більше за умови добровільного надання особою, у володінні яких перебувають певні документи, не виникає підстав та умов до звернення з клопотанням до слідчого судді стосовно застосування заходів забезпечення кримінального провадження у виді тимчасового доступу до документів і речей (див. з цього ж питання в т.ч. позицію ККС ВС у постанові від 31 березня 2021 року в справі № 333/1539/16-к).

Вимоги ст. 237 КПК щодо умов огляду дотримано.

При цьому Суд ураховує те, що в постанові від 27 жовтня 2021 року в справі № 759/7443/17 Верховний Суд у т.ч. зауважив, що є безпредметними аргументи захисту в частині того, що протоколи огляду інтернет-ресурсів є недопустимими та неналежними доказами, оскільки здобуті в порядку, не передбаченому КПК (не встановлено офіційного існування інтернет-ресурсів їх власників та користувачів, а також відповідальних осіб за розміщення інформації на них і її перевірку), та не підтверджують існування рішень, за якими можливо ідентифікувати особу обвинуваченого.

Відповідно до ч. 1 ст. 223 КПК слідчими (розшуковими) діями є дії, спрямовані на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні.

Згідно з ч. 1 ст. 237 КПК з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор проводять огляд місцевості, приміщення, речей та документів.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, на підтвердження винуватості обвинуваченого суди посилалися, зокрема, на протокол огляду сайтів «судових органів Республіки Крим» і протокол огляду інтернет-видань, відповідно до якого оглянуто розміщені на офіційних сайтах президента РФ та верховного суду РФ нормативні акти цієї країни щодо діяльності судів на території АР Крим.

Цими протоколами було встановлено, що обвинувачений був чинним «суддею» РФ і активно здійснював правосуддя, що підтверджується, зокрема, постановленими на підставі законодавства РФ за його участі «судовими рішеннями».

Підстав для визнання вищевказаних протоколів, якими здійснено огляд інтернет-сайтів та офіційного сайту президента РФ і ВС РФ недопустимими і неналежними доказами Верховний Суд не вбачає, оскільки це офіційні інтернет-сайти органів державної влади рф, загальнодоступні в мережі Інтернет.

Огляд зазначених інтернет-сайтів здійснено слідчим з дотриманням вимог ст. 237 КПК та зафіксовано (за допомогою функцій скріншоту та друку) зміст відображеної у них, як електронних документах, інформації, що підтверджує існування обставин, які підлягають доказуванню у цьому кримінальному провадженні.

Водночас Суд в цій справі надходить тотожних висновків, що і ВС у справі № 759/7443/17, адже як слідчі дії є тотожними, так і з`ясовані обставини у ході їх проведення, та й сам спосіб їх установлення.

Так, протоколами було встановлено, що обвинувачена будучи «суддею РФ» активно здійснювала правосуддя, що підтверджується, зокрема, постановленими на підставі законодавства РФ за її участі «судовими рішеннями».

Підстав для визнання вищевказаних протоколів, якими здійснено огляд інтернет-сайтів та офіційного сайту президента РФ та інших інституцій недопустимими і неналежними доказами Суд не вбачає, оскільки це офіційні інтернет-сайти органів державної влади РФ, загальнодоступні в мережі Інтернет. Огляд зазначених інтернет-сайтів здійснено слідчим з дотриманням вимог ст. 237 КПК та зафіксовано (за допомогою функцій скріншоту та друку) зміст відображеної у них, як електронних документах, інформації, що підтверджує існування обставин, які підлягають доказуванню у цьому кримінальному провадженні.

Водночас, Суд уважає неналежними доказами протоколи оглядів та самих роздруківок «рішень» у якості додатків ухвалених обвинуваченою, зокрема:

- що «судья Ленинского районного суда м. Севастоля ОСОБА_5 » прийняла постанову від 09 грудня 2014 року у справі № 1-380/2014 у межах кримінальної справи щодо ОСОБА_8 керуючись законодавством РФ.

Вона ж ухвалила постанову від 12 грудня 2014 року у справі № 5-762/2014 у порядку КоАП РФ щодо ТОВ «КП Славянская гавань»;

- будучи суддею Балаклавського районного суду міста Севастополя «судья ОСОБА_5 » ухвалила

- вирок від 20 червня 2020 року у справі № 1-223/2019 згідно КК РФ щодо ОСОБА_9 ;

- постанову від 25 липня 2020 року у справі № 5-327/2020 згідно КоАП РФ щодо ОСОБА_10 ;

- рішення від 28 червня 2020 року у справі № 12-249/2020 згідно КоАП РФ у справі ОСОБА_11 ;

- під час роботи в Севастопольському міському суді «судья ОСОБА_5 » прийняла наступні рішення, керуючись законодавством РФ:

- постанову від 30 грудня 2022 року у справі № М-179/2022;

- рішення від 07 квітня 2023 року у справі № 3-а-33/2023.

Вказане Суд обумовлює тим, що в силу ч. 1 ст. 337 КПК судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта. Однак за цими епізодами обвинувачення обвинуваченій не висувається.

Неналежними є і Указ президента РФ від 19 грудня 2014 року №786, Указ Президента України від 30 січня 2016 року № 28/16, рішення ВРП від 24 грудня 2015 року № 1206/0/15-15, протоколи огляду сайтів від 02 лютого та 07 квітня 2015 року, позаяк вони не стосуються обвинуваченої, тобто не відповідають критеріям ст. 86 КПК.

Довідка УСР в Київській області не є підписаною, а тому не розглядається судом, як офіційний документ.

b. щодо дотримання порядку встановленого КПК України

Також Суд аналізуючи дотримання в цілому порядку визначеного КПК, зауважує, що Верховний Суд у постанові від 20 березня 2018 року в справі № 753 /11828/13-к указав, що у змагальному процесі повинні розглядатися не лише докази, які безпосередньо стосуються фактів справи, а й інші докази, які можуть стосуватися допустимості, достовірності та повноти останніх.

У ракурсі того, що порядок, встановлений КПК (процесуальний порядок, форма, процедура), - це певна послідовність (кроки) прийняття кримінальних процесуальних рішень і здійснення кримінальних процесуальних дій (див. постанову Верховного суду України від 16 березня 2017 року у справі № 671/463/15-к).

У цій справі порядок, встановлений КПК дотримано.

Так, вимоги ст. 481 КПК виконані, адже повідомлення про підозру підписане заступником Генерального прокурора.

Дотримано положення ст. 216 КПК в редакції чинній на дату порушення кримінального провадження з якого виділено дане.

Доводи захисту про те, що положення КПК щодо можливості заочного судового розгляду стосовно осіб, котрі перебувають на території РФ, без оголошення в міжнародний розшук, не ґрунтуються на принципі недискримінації та не узгоджуються з п. 1 ст. 1 Протоколу № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не є дійсними.

Згідно з п. 20-1 Розділу ХІ «Перехідні положення» КПК можливо виділити три категорії підозрюваних, окрім неповнолітнього, стосовно яких могло здійснюватися спеціальне досудове розслідування на підставі ухвали слідчого судді у кримінальному провадженні щодо зазначеного у цьому пункті переліку злочинних діянь, у тому числі щодо злочину, передбаченого ст. 111 КК, а саме: підозрюваного, який переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та оголошений у міждержавний та/або міжнародний розшук; підозрюваного, який понад шість місяців переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності; підозрюваного, стосовно якого наявні фактичні дані, що він перебуває за межами України, на тимчасово окупованій території України або в районі проведення антитерористичної операції.

Відповідно, для здійснення спеціального досудового розслідування стосовно підозрюваного, який перебуває на тимчасово окупованій території України, не ставилася вимога щодо оголошення цього підозрюваного у міждержавний та/або міжнародний розшук.

При цьому, виходячи з міжнародно-правових актів та національного законодавства, тимчасова окупація частини території України внаслідок збройної агресії РФ не змінює статусу АР Крим, що залишається територією суверенної держави Україна.

Разом з тим слідчий суддя Печерського районного суду м. Києва під час розгляду клопотання прокурора про надання дозволу на здійснення спеціального досудового розслідування встановив, що за наявними фактичними даними підозрювана постійно перебуває на тимчасово окупованій території України - в АР Крим.

А тому Суд вважає, що у цьому кримінальному провадженні здійснення спеціального досудового розслідування стосовно підозрюваної, котра постійно перебувала на тимчасово окупованій території України - в АР Крим, без оголошення її в міжнародний розшук відповідає приписам пункту 20-1 Розділу ХІ «Перехідні положення» КПК та не може свідчити про порушення гарантій щодо заборони дискримінації згідно з п. 1 ст. 1 Протоколу № 12 до Конвенції.

Обвинувальний акт складений із дотриманням вимог ст. 291 КПК України, у ньому викладено фактичні обставини кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правова кваліфікація кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення, а також інші відомості, передбачені ч. 2 вказаної статті.

Копії цього процесуального документа відповідно до приписів ч. 2 ст. 297-5 КПК України були вручені захиснику.

Щодо зміни обвинувачення в суді, то слід зауважити, що відповідно до ст. 338 КПК з метою зміни правової кваліфікації та/або обсягу обвинувачення прокурор має право змінити обвинувачення, якщо під час судового розгляду встановлені нові фактичні обставини кримінального правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується особа.

При зміні обвинувачення прокурором були дотримані вимоги ч. 2 ст. 338, ст. 341 КПК.

Так, зміну обвинувачення прокурору погодженого заступником керівника прокуратури. Обвинувальний акт сформований у порядку ст. 338, 341 КПК долучено до матеріалів кримінального провадження.

Копію обвинувального акта вручено захиснику. В газеті «Урядовий кур`єр» у випуску від 23 грудня 2023 року про зміну обвинувачення поінформовано обвинувачену.

Копію обвинувального акта також розповсюджено на сайті офісу Генерального прокурора та сайті Дніпровського районного суду міста Києва.

Розгляд провадження був відкладений на строк визначений ч. 4 ст. 338 КПК (понад сім днів від дати публікації в газеті). Після закінчення цього строку судовий розгляд продовжився.

Також слід відмітити, що ВС у справах № 587/3056/15-к (постанова від 18.06.2020), № 504/3802/15-к (постанова від 10.09.2020), № 533/285/19 (постанова від 10.02.2021), № 360/1322/18 (постанова від 25.02.2021) окреслив підхід та алгоритми при дотримані яких зміна обвинувачення є дійсною та учиненню з дотримання вимог КПК, а саме у разі виконання порядку визначеного ст. 338, 341 КПК, у т.ч. касаційний суд в наведених справа відмітив, що немає потреби здійснювати повторно дослідження доказів після цієї дії у разі згоди сторін на це та відсутність їхніх аргументів, котрі указували б на таку потребу (справа № 360/1322/18).

В цій справі, із матеріалів кримінального провадження вбачається, що прокурор у судовому засіданні після дослідження усього обсягу доказів змінив пред`явлене обвинувачення. Змінене обвинувачення було вручено учасникам провадження для ознайомлення, а розгляд справи відкладено для надання можливості підготуватися до захисту проти нового обвинувачення. Судом у повній мірі дотримано вимоги ст. 338 КПК України. Потім сторони підтвердили, що суть зміненого обвинувачення зрозуміла. При цьому учасники процесу зазначили, що потреби повторно вивчати досліджені докази до зміни немає.

Щодо підсудності, то слід зауважити, що це кримінальне провадження підсудне даному місцевому суду з мотивів викладених в ухвалі від 14 серпня 2023 року та в ключі позиції Верховного Суду викладеній у п. 21-23 постанови від 03 березня 2020 року в справі № 569/6966/16 (джерело https://reestr.court.gov.ua/Review/88322601, згідно ч. 3 ст. 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру) де вказано про таке:

[… 21. Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо незаконності складу суду першої інстанції через порушення правил територіальної підсудності. Пункт 1 частини 1 статті 34 КПК передбачає, що кримінальне провадження передається на розгляд іншого суду, якщо до початку судового розгляду виявилося, що воно надійшло до суду з порушенням правил підсудності. Також відповідно до пункту 4 частини 3 статті 314 КПК у підготовчому судовому засіданні суд має право направити обвинувальний акт до відповідного суду для визначення підсудності у випадку встановлення непідсудності кримінального провадження.

22. Навіть якщо погодитися з тим, що кримінальне провадження було помилково направлено до Рівненського міського суду Рівненської області, цю помилку не було виявлено до початку судового розгляду. Відповідно до згаданого положення статті 34 КПК, якщо таке порушення виявляється після початку судового розгляду, це не може бути підставою для передання кримінального провадження до іншого суду.

23. Суд не вважає, що розгляд справи Рівненським міським судом свідчить про порушення права засудженого на розгляд справи законним складом суду, оскільки, навіть припускаючи помилкове визначення територіальної юрисдикції, суд першої інстанції діяв відповідно до правил, установлених КПК, тобто продовжив розгляд справи, розпочатий у цьому суді …].

Цей же підхід (наведений у справі № 569/6966/16) ККС застосував і у справі № 490/10025/17 (постанова від 19 травня 2020 року).

В даному випадку, на стадії судового розгляду, після зміни обвинувачення виникло вказане питання, однак в силу позиції ВС у п. 21-23 постанови від 03 березня 2020 року в справі № 569/6966/16 відсутні підстави для висновків про потребу зміни суду.

Щодо громадянства України обвинуваченої, то Суд в ключі норм Конституції України, законів України від 18 січня 2001 року № 2235-III «Про громадянство України», від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» констатує, що обвинувачена продовжуючи з 21 березня 2014 року «правосуддя» до створення і початку діяльності на території АР Крим «судів РФ» та скориставшись переважним правом на заміщення посади судді в утвореному суді РФ фактично отримала за законодавством РФ громадянство РФ як необхідну умову такої діяльності, тобто з боку РФ з 21 березня 2014 року за нею автоматично визнається громадянство РФ і вона своїм правом протягом одного місяця заявити про своє бажання зберегти громадянство України не скористалася. Водночас навіть за вказаним законодавством РФ, залишаючи протягом одного місяця з 21 березня 2014 року можливість зберегти громадянам України на території АР Крим громадянство України та не розповсюджуючи на таких громадян України протягом вказаного місця передбачені законодавством РФ обмеження на заміщення державних посад як на осіб, що мають громадянство іншої країни, РФ визнавало за громадянами України, а отже, і за обвинуваченою з 21 березня по 21 квітня 2014 року не тільки громадянство РФ, а й громадянство України.

Відповідно, ураховуючи приписи вище перелічених нормативно-правових актів законодавства України Суд зазначає, що обвинувачена на час ухвалення вироку залишається громадянкою України незалежно від місця проживання, оскільки примусове автоматичне набуття нею, як громадянином України, яка проживає на тимчасово окупованій території, громадянства РФ не визнається Україною, отже, не може бути підставою для втрати громадянства України.

Набуття громадянства РФ не впливає на зміст правових відносин з Україною, за якими вона визнається лише громадянином України (див. постанову Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 759/5737/17).

с. за критеріями передбаченими ст. 94 КПК України (достатність доказів)

Згідно ч. 1 ст. 92 КПК обов`язок доказування обставин, передбачених ст. 91 цього Кодексу, […], покладається на […] прокурора […].

Відповідно до ст. 94. Оцінка доказів КПК слідує, що суд здійснює таку оцінку за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення , з урахуванням того, що жоден доказ не має наперед встановленої сили.

В постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 688/788/15-к, від 08 жовтня 2019 року у справі № 195/1563/16-к, від 21 січня 2020 року у справі № 754/17019/17, від 16 вересня 2020 року у справі № 760/23459/17 зауважено, що законодавець в ст. 94 КПК вказує, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке є основою для прийняття процесуальних рішень у кримінальному провадженні.

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням віддзеркалює незалежність суду у здійсненні процесуальних функцій, оскільки за своїм змістом є впевненістю в тому, що судом надано правильну оцінку процесуальним джерелам доказів, засобам доказування і встановленим фактам, і що ухвалений із дотриманням правил ст. 94 КПК висновок щодо питань, які поставлені перед судом в кримінальному провадженні його учасниками, є правильним в контексті стандарту доведення поза розумним сумнівом винуватості (невинуватості) особи у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення.

Такий стандарт доказування передбачає, що сумнів не повинен бути суто умоглядним, а має ґрунтуватися на недоведеності важливих для справи обставин або певних установлених судом обставинах, що дає підстави припускати такий розвиток подій, який суперечить версії обвинувачення.

З іншого боку, для дотримання цього стандарту недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту.

Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винуватою за пред`явленим обвинуваченням.

В цій ситуації, у порядку ч. 1 ст. 92 КПК, прокурор, за наслідками розгляду провадження, обставини визначені ч. 1 ст. 91 цього Кодексу довів поза розумним сумнівом.

Враховуючи зазначене, Суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, у порядку ст. 94 КПК, приходить до висновку про повну доведеність вини обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 111 КК за обставин, встановлених судом.

У тому числі такі висновки слідують саме з сукупності досліджених доказів судом, в т.ч. сукупності непрямих (стосовно конкретного факту) доказів, які хоча й безпосередньо не вказують на відповідну обставину, але підтверджують її поза розумним сумнівом на основі логічного аналізу їх сукупності та взаємозв`язку.

При формуванні такого підходу Суд ураховує, що в постанові від 07 грудня 2020 року в справі № 728/578/19 Верховний Суд указав, що чинний КПК мне містить заборони щодо встановлення тих чи інших обставин на підставі сукупності непрямих (стосовно конкретного факту) доказів, які хоча й безпосередньо не вказують на відповідну обставину, але підтверджують її поза розумним сумнівом на основі логічного аналізу їх сукупності та взаємозв`язку.

Навпаки, як засвідчує судова практика, доказування тих чи інших обставин злочину досить часто ґрунтується не на основі одного чи кількох прямих доказів, а на аналізі саме сукупності всіх, у тому числі непрямих доказів, на підставі чого й робиться висновок про доведеність поза розумним сумнівом або недоведеність (згідно з цим стандартом доказування) факту вчинення злочину конкретною особою.

Докази вказані у п. ІV цього вироку в своїй сукупності дозволяють сформувати таку картину тогочасних подій у житті обвинуваченої.

Будучи суддею судової влади України, діючи з указаною метою, реалізовуючи свій злочинний умисел на вчинення державної зради, особисто взяла участь в утворенні та функціонуванні на території АР Крим системи незаконних органів окупаційної судової влади рф.

Зокрема, використовуючи власні теоретичні знання і практичні навички, після окупації продовжила здійснювати «правосуддя» на підставі ч. 5 ст. 9 Закону РФ № 6-ФКЗ, як «суддя» суду РФ, керуючись законодавством РФ, в незаконно створеному на тимчасово окупованій території України «судовому органі» РФ до створення та початку діяльності на окупованій території України судів РФ.

Таким чином, своїми умисними діями, будучи на той час суддею суду України, порушуючи вимоги ст. 65 Конституції України, якою передбачено обов`язок громадян України щодо захисту Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності України, не дотримуючись присяги судді, забезпечила становлення і зміцнення окупаційної влади РФ шляхом безпосередньої участі в утворенні та функціонуванні незаконно створених окупаційних органів судової влади РФ на окупованій території України, виконання функцій представника окупаційної судової влади РФ з метою недопущення здійснення контролю українською владою на території АР Крим, надавши тим самим допомогу РФ в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду суверенітетові та територіальній цілісності України.

При цьому, Суд поважає права і свободи громадян, зокрема право на працю та на вільний вибір місця свого проживання, право на зміну громадянства, однак констатує, що обвинувачена, як суддя, отже публічна особа, що наділена правом приймати доленосні рішення від імені держави, а у зв`язку з цим і особливими гарантіями незалежності, мала б розраховувати на те, що і від неї вимагатимуть поважливого ставлення до права. При цьому вибір обвинуваченої залишитися проживати на тимчасово окупованій території України, навіть змінити громадянство, сам по собі не розглядається судом як підстава для кримінального переслідування. Однак Суд визнає принциповим те, що обвинувачена у зв`язку з такими рішеннями не склала повноважень судді держави, яку раніше представляла і здійснювати правосуддя від імені якої надалі відмовився, а навпаки, маючи цей статус, розпочала здійснювати «правосуддя» від імені держави, яка тим часом окупувала та анексувала частину території України.

Крім того, Суд зазначає, що обвинувачена, маючи громадянські права, може не підтримувати політичного режиму країни, у якій проживає, працевлаштуватися на території іншої країни тощо, але вона при цьому не має права шкодити суверенітетові та територіальній цілісності України чи надавати іноземній державі будь-яку допомогу в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду таким цінностям, тим більше будучи суддею.

На переконання Суду обвинувачена не була позбавлена можливості подати відповідну заяву про звільнення засобами електронного зв`язку або безпосередньо прибути на не окуповану частину території України.

Як наслідок в підсумку Суд констатує, що цими процесуальними джерелами доказів, у розумінні ст. 84 КПК, в їх сукупності, підтверджуються обставини регламентовані ст. 91 того ж Кодексу.

VІ. Формулювання обвинувачення із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і його мотивів

Отже, враховуючи встановлені за наслідками цього судового розгляду, на підставі досліджених доказів, обставини Суд визнає доведеним, що ОСОБА_5 будучи громадянкою України вчинила державну зраду, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, а саме: надання іноземній державі та її представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Реалізуючи свій злочинний умисел, направлений на вчинення державної зради, з метою заподіяння шкоди територіальній цілісності України та становлення і зміцнення окупаційної влади на території Автономної Республіки Крим, в порушення вимог ст. 65 Конституції України, якою передбачено обов`язок громадян України захищати, незалежність та територіальну цілісність України, порушуючи присягу судді в частині неупередженого, незалежного, справедливого та кваліфікованого здійснення правосуддя від імені України, керуючись принципом верховенства права, підкоряючись лише закону, та не вчинення дій, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя, громадянка України ОСОБА_5 , будучи суддею та відповідно до Указу Президента України №162/2010 від 15 лютого 2010 року займаючи посаду судді «Ленінського районного суду міста Севастополя», маючи достатній рівень освіти, спеціальних знань, життєвого та професійного досвіду для розуміння факту здійснення підривної діяльності проти України представниками, у тому числі незаконно утворених судових органів та органів державної влади Російської Федерації та неможливість відправлення правосуддя на підставі законодавства іноземної держави, бажаючи допомогти в проведенні цієї підривної діяльності та зробити свій особистий внесок в утворення та функціонування в АР Крим системи незаконних судових органів Російської Федерації, вчинила дії щодо надання допомоги у здійсненні підривної діяльності проти України.

Зокрема, достовірно знаючи про тимчасову окупацію Російською Федерацією з 20 лютого 2014 року території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя ОСОБА_5 , будучи громадянкою України, в порушення вимог Конституції та законів України, маючи тривалий стаж роботи суддею, а тому достовірно знаючи, розуміючи та усвідомлюючи незаконність дій Верховної Ради АР Крим та Російської Федерації щодо приєднання території АР Крим та м. Севастополя до складу Російської Федерації, усвідомлюючи, що так званий «Ленинский районный суд города Севастополя», відповідно до положень ст. 64 Конвенції є незаконно створеним органом, діючи добровільно та умисно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності України, бажаючи допомогти іноземній державі та її представникам у проведенні підривної діяльності проти України, з метою зміцнення та посилення заходів тимчасової окупації території АР Крим, діючи в інтересах Російської Федерації, перебуваючи в м. Севастополь упродовж березня - грудня 2014 року продовжила роботу у складі незаконного органу судової влади Російської Федерації на території АР Крим на посаді так званих «громадян, які заміщають посади суддів судів, що діють на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя», чим надала допомогу представникам іноземної держави у переході судової системи України, яка діяла на території півострова Крим, на відправлення правосуддя відповідно до ч. 5 ст. 9 «Федерального Конституційного Закону» Російської Федерації № 6-ФКЗ «Про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення в складі Російської Федерації нових суб`єктів Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя» та на підставі законодавства іноземної держави - Російської Федерації.

Продовжуючи свою злочинну діяльність, щодо надання допомоги іноземній державі у проведенні підривної діяльності проти України, громадянка ОСОБА_5 , діючи добровільно та умисно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності України, в порушення вимог Конституції та законів України, маючи тривалий стаж роботи суддею, а тому достовірно знаючи та усвідомлюючи незаконність своїх дій, розуміючи незаконність дій окупаційної влади, незаконність застосування на території України законодавства Російської Федерації, перебуваючи в приміщенні так званого «Ленинского районного суда города Севастополя» по вул. Леніна, буд. 31, м. Севастополя, Автономна Республіка Крим, діючи в інтересах Російської Федерації, керуючись нормами законодавства Російської Федерації ухвалила «рішення» від 24 липня 2014 року у справі №1-213/2014 та від 26 серпня 2014 року у справі №5-424/2014, чим надала допомогу представникам іноземної держави у переході судової системи України, яка діяла на території півострова Крим, на відправлення правосуддя на підставі законодавства іноземної держави - Російської Федерації.

Допомога ОСОБА_5 іноземній державі та її представникам у переході судів АР Крим на відправлення правосуддя на підставі законодавства іноземної держави Російської Федерації та допомога у впровадженні практики переслідування осіб, що перебувають під захистом призвели до забезпечення належного функціонування незаконно створених судових органів та посилили заходи тимчасової окупації півострова.

VІІ. Стаття (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачен ий

При кваліфікації дій обвинуваченої, Суд ураховує, що Верховний Суд у постанові від 05 квітня 2018 року в справі № 658/1658/16-к зазначає, що кваліфікація злочину - кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому КК, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.

За своєю суттю і змістом кваліфікація злочинів завжди пов`язана з необхідністю обов`язкового встановлення і доказування кримінально-процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб`єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.

Частина 1 статті 111 Кримінального кодексу (далі КК) України в редакції Закону України від 08.04.2014 № 1183-VІІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України» у собі передбачає відповідальність за державну зраду, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: […] надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Термін «підривна діяльність» вживається в Декларації Генеральної Асамблеї ООН про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 09 грудня 1981 року № 36/103, Декларації Генеральної Асамблеї ООН про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, обмеження їх незалежності й суверенітету від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ) та інших й в ключі з позицією Верховного Суду викладеною в постанові від 06 грудня 2021 року у справі № 756/4855/17, дає можливість в своїй сукупності констатувати, що він (термін «підривна діяльність»), у контексті положень ст. 111 КК України, визнає підривною діяльністю дії спрямовані на підрив основ національної безпеки України та завдання істотної шкоди суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.

Суд в цій справі додатково зауважує, що надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України полягає у сприянні їх можливим чи дійсним зусиллям заподіяти шкоду державній безпеці України.

Підривною слід визнавати будь-яку діяльність яка створює загрози національній безпеці України.

Слова "на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України" визначають суб`єктивну спрямованість дій винного і не є характеристикою суспільне небезпечних наслідків діяння.

Факт заподіяння вказаної шкоди не має значення для кваліфікації діяння за ст. 111 КК.

При цьому мотив, тобто внутрішнє спонукання, рушійна сила кримінально караного вчинку людини, що визначає його зміст і допомагає більш глибоко розкрити психічне ставлення особи до вчиненого, як правильно зазначив місцевий суд, не є визначальною ознакою для кваліфікації конкретного діяння за ст. 111 КК.

З об`єктивної сторони, державна зрада характеризується наданням іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України, полягає у сприянні їх можливим чи дійсним зусиллям заподіяти шкоду національній безпеці України. Види підривної діяльності проти України можуть бути різноманітними. Різний вигляд може мати і допомога у проведенні такої діяльності. Вона може надаватися шляхом організації, чи виконання конкретного злочину, схиляння до державної зради інших осіб, усунення перешкод для вчинення певних діянь тощо.

З урахуванням того, що Верховний Суд у постанові від 27 вересня 2018 року у справі № 686/6613/16-к вказав, що у разі визнання особи винуватою у вчиненні декількох діянь, які відповідають складу злочину, передбаченого однією і тією самою статтею (частиною статті) закону про кримінальну відповідальність, всі ці діяння кваліфікуються в сукупності за відповідною статтею (частиною статті) лише один раз і окремої кваліфікації не потребують.

Відповідно судом констатується, що згідно вимог Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України.

ОСОБА_5 є громадянкою України. Разом з тим, вона не дотрималася Конституції України та законів України, й вчинила дії, котрі визнані судом доведеними з числа вказаних у п. VІ вироку. Тобто, громадянка України ОСОБА_5 не будучи у встановленому законами України порядку звільненою з посади судді в Україні, як «суддя» незаконно створеного «суду» здійснювала «правосуддя» на окупованій території України від імені іноземної держави - РФ, керуючись її матеріальним та процесуальним правом, а з призначенням на посаду відповідно до Указу президента РФ, прийняла на себе на окупованій території України повноваження судді іншої держави - РФ, яка окупувала та незаконно анексувала цю територію.

Здійснення за таких умов «правосуддя» від імені РФ свідчить про порушення ним вимог ст. 65 Конституції України, присяги судді, оскільки забезпечувало становлення та зміцнення окупаційної влади РФ шляхом утворення та функціонування незаконно створених окупаційних органів судової влади на окупованій території України, виконання функцій представника окупаційної судової влади з метою недопущення контролю української влади на території АР Крим, а відтак надання ним допомоги РФ в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду суверенітетові та територіальній цілісності України.

Що стосується періоду незаконної діяльності як «судді», що не охоплюється виявленими органом досудового розслідування та дослідженими судом «судовими рішеннями», ухваленими за участю обвинуваченої, то Суд бере до уваги прямі приписи з цього приводу ст. 1 Закону РФ № 6-ФКЗ, юрисдикцію якого для себе визнала остання, за якими, починаючи з 21 березня 2014 року, тобто дати, з якої за законодавством РФ «Республіка Крим» вважається прийнятою до РФ, застосування російського законодавства на анексованій території АР Крим було безапеляційним та обов`язковим, чим вона і послуговувалася з огляду на її подальшу кар`єру в системі правосуддя РФ.

Достатній рівень освіти, спеціальних знань і життєвого досвіду для усвідомлення обвинуваченою фактів активної підривної діяльності РФ проти України шляхом окупації та подальшої анексії території України в АР Крим доводиться об`єктивними даними про її кваліфікаційний рівень підготовки як судді.

Використання ж під час здійснення такого «правосуддя» від імені РФ матеріально-технічної бази суду України, власних теоретичних знань і практичних навичок підтверджується даними згаданих вище «судових рішень» окупаційних органів судової влади про організацію та проведення судових засідань в приміщенні відповідного «суду» та використання під час їх ухвалення інтелектуальних здібностей «суддів» (теоретичних знань, правосвідомості та життєвого досвіду).

На свідомий і добровільний характер дій з надання допомоги РФ в проведенні підривної діяльності на шкоду суверенітетові та територіальної цілісності України, вказує сам характер таких дій, їх послідовність, тривалість у часі та динаміка розвитку.

Так, обвинувачена починаючи з дати призначення на посаду судді РФ не складає своїх повноважень судді в Україні, зокрема, як суддя не вчиняє жодних дій у зв`язку із своєю мовчазною згодою на автоматичне набуття по факту громадянства іншої країни, продовжує здійснювати «правосуддя» як «суддя» суду РФ, керуючись при цьому матеріальним та процесуальним правом іноземної держави, бере успішно участь у конкурсі на зайняття посади «судді», процедура якого передбачає свідоме складання окремих документів та добровільне подання персональних особистих даних про себе та членів своєї сім`ї, та в подальшому здійснює «правосуддя» на цій посаді.

З огляду на наведене та у світлі формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, Суд кваліфікує дії ОСОБА_5 за ч. 1 ст. 111 КК України в редакції Закону України від 08.04.2014 № 1183-VІІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України», оскільки вона вчинила умисне діяння, будучи громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності України, а саме: надала іноземній державі та її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України.

Підстав для виходу за межі висунутого обвинувачення, чи його зміни, у відповідності до ч. 3 ст. 337 КПК України, Суд не вбачає, оскільки в ході судового розгляду обставин, які б перешкоджали ухваленню справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод не встановлено, а в постанові від 21 грудня 2022 року в справі № 759/5737/17 Верховний Суд зауважив, що контексті положень ст. 111 КК України підривною діяльністю є дії іноземних держав, іноземних організацій або їх представників, спрямовані на підрив основ національної безпеки України та завдання істотної шкоди суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України. Отже, Верховний Суд робить висновок, що застосування ст. 111 КК України в таких випадку є передбачуваним й не протирічить вимогам ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З вказаною позицією ВС у справі № 759/5737/17 погоджується і Суд в цій справі, оскільки, як уже зауважено судом вказаний термін («підривна діяльність») давно застосовується в міжнародному праві та його визначення розкривається в науковій доктрині, зокрема, термін «підривна діяльність» вживається в вище вказаних Деклараціях Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй та інших.

Водночас, Суд деталізує, що висунуте обвинувачення в тій частині, що обвинувачена згідно Указу Президента України № 162/2010 була суддею Ленінського районного суду міста Севастополя, а не Ленінського районного суду АРК.

Уточнює Суд і дані про ПІБ обвинуваченої, позаяк містяться вказівки на ОСОБА_12 , коли дійсним є ОСОБА_5 .

Конкретизує Суд також дату ухвалення рішення у справі у справі №5-424/2014, позаяк вказується «26.00.2014», а дійсним є 26 серпня 2014 року.

Така деталізація не впливає на характер, об`єм та суть висунутого обвинувачення, відповідно і не порушує право на захист особи, позаяк вказані неточності містять характер описок.

Виключає Суд дані про те, що

(1) внаслідок вищевказаних дій (ухвалення рішення у справах №1-213/2014, №5-424/2014) Указом Президента Російської Федерації ОСОБА_13 від 31 липня 2017 року №246 була призначена на посаду судді незаконно утвореного Балаклавського районного суду на території міста федерального значення Севастополя, позаяк за цим епізодом, окрім його згадки в обвинувальному акті, жодне обвинувачення не висувається узагалі (ухвалення певних рішень чи надання в той період допомоги РФ певним чином). Згаданих фактичних обставин із життя обвинуваченої без висунення щодо них обвинувачення є безпредметною.

Тим паче, що на той час обвинувачена була звільнена в Україні з посади судді. А сама подія взагалі мала місце 31 травня 2017 року, а не 31 липня 2017 року, як про те вказується прокурором у висунутому обвинуваченні, після його зміни у порядку ст. 338 КПК України. Відповідно це твердження не є дійсним, навіть, за датою вчинення, тому не може йтися про потребу в його зазначенні;

(2) вказівку про допомогу РФ у формі «сприяння окупаційним органам влади у придушенні спротивів окупації півострова з боку громадян України на території Автономної Республіки Крим», позаяк справи №1-213/2014, №5-424/2014 не стосувалися питання спротиву громадян проти окупації. Справа №1-213/2014 пов`язана з ст. 158 КК РФ (крадіжка), а справа №5-424/2014 - ст. 5.35 КоАП РФ (невиконання батьківських обов`язків). Інших даних обвинувачення не містить. Таке виключення не впливає на кваліфікацію дій обвинуваченої, адже встановлені інші форми допомоги РФ з боку обвинуваченої за якими їй власне висунуто обвинувачення.

VІІІ. Мотиви призначення покарання

Вирішуючи питання про обрання міри покарання обвинуваченій Суд, відповідно до ст. 65 КК України, враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Те, що згідно ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

З урахуванням того, що за ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер та, що Конституційний Суд України в рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004, досліджуючи принцип індивідуалізації юридичної відповідальності, зазначив таке: […] призначене судом покарання повинно відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його вчинення та враховувати особу винного, тобто бути справедливим.

Згідно з принципом індивідуалізації юридичної відповідальності при призначенні покарання суд має враховувати обставини справи (як ті, що обтяжують, так і ті, що пом`якшують покарання) щодо всіх осіб незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину […] (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини) .

Окремим виявом справедливості є відповідність покарання вчиненому злочину, адже покарання за злочин повинно бути домірним злочину (див. те ж рішення КС України, п. 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від08 липня 2020 року в справі № 1-42/2004).

Даний принцип (індивідуалізації юридичної відповідальності) має виявлятись не лише в притягненні до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, а й у призначенні їй виду та розміру покарання з обов`язковим урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики цієї особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди (див. рішення Конституційного Суду України від 15 червня 2022 № 4-р(II)/2022 року).

Отже, принцип домірності зобов`язує суд у кожному конкретному випадку домірно застосовувати види покарання та (або) інші заходи кримінально-правового характеру з огляду на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та низку інших фактів і обставин (п. 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2022 року № 1-р/2022).

Відповідно покарання, як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації, адже застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання, визначені ч. 1 ст. 368 КПК, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила.

Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства (див. постанову Верховного Суду від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18).

В цій ситуації, обставин, що пом`якшують покарання або ж обтяжують його, відповідно до ст. 66, 67 КК України, не встановлено.

Водночас, Суд враховує, що обвинувачена раніше не судима, спосіб життя (див. дані установочної частині цього рішення); позицію сторони обвинувачення щодо необхідної міри покарання; відношення обвинуваченої до вчиненого (не складання повноважень судді держави, яку раніше засуджена представляла від імені якої надалі відмовився здійснювати правосуддя, апріорі експлуатуючи свій статус, розпочала здійснювати «правосуддя» від імені держави, яка окупувала та анексувала частину території України), ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, а саме: класифікацію за ст. 12 КК, особливості й обставини вчинення: форму вини, мотив і мету, спосіб, стадію вчинення, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали; поведінку під час та після вчинення злочинних дій та вважає за необхідне призначити покарання, в силу ст. 5 КК України, у межах санкції статті 111 КК в редакції Закону України від 08.04.2014 № 1183-VІІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України» у виді позбавлення волі.

Підстав для звільнення від відбування покарання з випробуванням, у відповідності до вимог ст. 75 КК України, або ж застосування ст. 69 КК України, чи норм ст. 69-1 КК України до обвинуваченої, Суд не знаходить, у зв`язку з відсутністю передумов за яких дані правові норми мають змогу бути застосовані, та оскільки однозначно переконаний в тому, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 65 КК України, визначена даним вироком міра покарання є достатньою для виправлення обвинуваченої та попередження нових кримінальних правопорушень.

Дане покарання на переконання суду, відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи).

Таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню, в той час, як покарання завжди призначається як відповідний захід примусу держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами, зокрема, індивідуалізація покарання ґрунтується на прогностичній діяльності суду, з урахуванням того, що оптимальним орієнтиром такої діяльності є визначення покарання в тому обсязі, який був би достатнім для досягнення найближчої мети покарання - виправлення засудженого (див. постанову ВС від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18), що власне і має місце, в цій ситуації, при застосуванні наведеного судом покарання щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення.

На підставі викладеного та керуючись статтями 368-371, 373-374, 376 Кримінального процесуального кодексу України, Суд

у х в а л и в :

ОСОБА_5 визнати винуватою у пред`явленому обвинуваченні за ч. 1 ст. 111 Кримінального кодексу України в редакції Закону України від 08.04.2014 № 1183-VІІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України» та призначити покарання у виді позбавлення волі на строк 12 (дванадцять) років.

Строк відбуття покарання ОСОБА_5 обчислювати з моменту затримання в порядку виконання даного вироку.

Вирок може бути оскаржено протягом 30 днів з дня проголошення до Київського апеляційного суду через Дніпровський районний суд м. Києва.

Копію судового рішення негайно після його проголошення учасникам судового провадження та не пізніше наступного дня після ухвалення надіслати учаснику судового провадження, який не був присутнім в судовому засіданні. Копію вироку, яка підлягає врученню ОСОБА_5 , вручити захиснику, а інформацію про вирок опублікувати в газеті «Урядовий кур`єр» та на офіційному веб-сайті суду відповідно до вимог статті 323 КПК України.

С у д д я: ОСОБА_1