№ 201/8322/23

провадження 2/201/2750/2023

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 грудня 2023 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Могиліною Д.О.

за участі прокурора Тешнера Г.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в м. Дніпрі цивільну справу за позовом виконуючого обов`язки керівника Лівобережної окружної прокуратури Донецької області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області до ОСОБА_1 про конфіскацію земельної ділянки і стягнення судових витрат,

ВСТАНОВИВ:

Виконуючий обов`язки керівника Лівобережної окружної прокуратури Донецької області (м. Маріуполь) 19 липня 2023 року звернувся до суду в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області до ОСОБА_1 про конфіскацію земельної ділянки і стягнення судових витрат, позовні вимоги не змінювалися, не уточнювалися і не доповнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах та з представником посилаються на те, що відповідно до ч. З ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України ст. 13, 14, Земельного кодексу України ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, і 23, 125, 126 Земельного кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону «Про оренду землі») та ЦК України. Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За результатами опрацювання відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень з`ясовано, що ОСОБА_1 , який є громадянином російської федерації, успадкував після смерті ОСОБА_2 1923 року народження, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 (спадкова справа № 28/2012) частки земельної ділянки з кадастровим номером 1412336300:01:008:1320 сільськогосподарського призначення (для ведення садівництва).

На підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, зареєстрованого в реєстрі 07 червня 2013 року за № 569, ОСОБА_1 набув право власності на частки земельної ділянки АДРЕСА_1 з кадастровим номером 1412336300:01:008:1320 площею 0,0615 га, з цільовим призначенням для ведення садівництва, розташовану на території м. Маріуполя. Право власності ОСОБА_1 на частки вказаної земельної ділянки 07 червня 2013 року зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Таким чином громадянин російської федерації ОСОБА_1 07 червня 2013 року набув право власності на частки земельної ділянки сільськогосподарського призначення, розташовану на території м. Маріуполя та протягом року не виконав покладений на нього у зв`язку з цим обов`язок не відчужив земельну ділянку. Зазначений факт підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У зв`язку з викладеним, вищезазначені частки земельної ділянки сільськогосподарського призначення (для ведення садівництва) підлягають конфіскації у громадянина російської федерації ОСОБА_1 на користь держави Україна, шляхом припинення права власності на неї з одночасним визнанням права власності держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області.

Отже відповідач при подачі документів та оформленні і реєстрації спадщини та подальшому володінні вказаною земельною ділянкою діяв не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів щодо не бажання переоформити вказане відповідно до законів України. На їх (позивача, прокурора) звернення до відповідача про з`ясування обставин вказаного спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим права позивача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідача по оформленню земельної ділянки та права власності неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим. Просили суд конфіскувати на користь держави частки земельної ділянки сільськогосподарського призначення громадянина російської федерації ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , з кадастровим номером 1412336300:01:008:1320 площею 0.0615 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (ведення садівництва), розташовану на території м. Маріуполя (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 77274714123), шляхом припинення права власності, відомості про яку зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень 07 червня 2013 року за № 2943666, та визнати право власності на цю земельну ділянку за державою в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області (вул. Уютна, 23, м. Полтава, Полтавська область, 36039, код ЄДРПОУ 39767332) та стягнути з відповідача ОСОБА_1 на користь Донецької обласної прокуратури витрати зі сплати судового збору при подачі позову до суду в сумі 4026 грн., задовольнивши позов в повному обсязі.

Представник Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області позовні вимоги прокурора підтримав в повному обсязі, погодились з викладеними в позові обставинами і просили позов задовольнити.

Відповідач ОСОБА_1 проти задоволення позову заперечував, оскільки являється добросовісним набувачем спірного майна; в судове засідання не з`явився, про день та час слухання справи повідомлявся належним чином; не заперечував проти слухання справи за наявними матеріалами справи без його участі, правом надання відзиву на позов не скористався. Причини його та/або представника неявки в судове засідання судом визнаються не поважними, оцінюються судом як спосіб затягування розгляду справи і недобросовісне виконання своїх процесуальних прав та обов`язків, оскільки таке намагання і перенесення слухання справи було вже неодноразово, доказів на підтвердження причини відсутності в засіданні сторона відповідача не надавала (з урахуванням зазначеного, відношення сторін до своїх процесуальних прав та обов`язків і тривалості розгляду справи, суд вважає, що чергова заява про перенесення слухання справи і відсутність відповідача не перешкоджає розгляду справи). Незалежно від явки чи неявки представника відповідача сама особа в судове засідання не з`явилася без поважних причин і навіть не повідомила суд про причини неявки в судове засідання. Отже, суд вважає можливим розгляд справи на підставі наявних матеріалів і доказів. При цьому суд звертає увагу на вимогистатті 121 ЦПК Українипро те, що справа має бути розглянута судом протягом розумного строку; не може бути залишене поза увагою положення статті 6 Конвенції, якими передбачено, що судові процедури при розгляді справи повинні бути справедливими, справа має бути розглянута в розумний строк, а також те, що в цивільному судочинстві діє принцип ефективності судового процесу, який направлений на недопущення затягування розгляду справи. При цьому слід керувався саме зазначеним, а не наявністю чи відсутністю права, що підлягає захисту, наявністю іншого спору, що начебто перешкоджає вирішенню цієї справи. Таким чином, суд вважає можливим слухання справи за відсутності вказаного відповідача відповідно до ст. 223 ЦПК України.

З`ясувавши думку сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими і підлягаючими задоволенню в повному обсязі.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що дійсно відповідно до ч. З ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Маріупольська міська рада та інші державні органи уповноважені здійснювати відповідні функції у цих спірних правовідносинах є представницьким органом місцевого самоврядування, який відповідно до ст. 1, 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» наділений правом представляти інтереси територіальної громади, приймати від її імені рішення та здійснювати від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Органи місцевого самоврядування, згідно зі ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.

Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (пункт 34 частини першої статті 26) органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їх компетенції, є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб`єкт владних повноважень орган місцевого самоврядування Маріупольська міська рада і Головне управління Держгеокадастру в Донецькій області як орган, уповноважений здійснювати відповідні функції у спір них правовідносинах вирішує в межах закону питання в галузі земельних відносин.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування, із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Згідно вимог ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками із земель комунальної власності на підставі рішення органу місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України ст. 13, 14, Земельного кодексу України ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, і 23, 125, 126 Земельного кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону «Про оренду землі») та Цивільного кодексу України.

Статтею 12 Земельного кодексу України визначено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин належить розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, передача земельних1 ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності, здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Судом з`ясовано, що за результатами опрацювання відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень з`ясовано, що ОСОБА_1 , який є громадянином російської федерації, успадкував після смерті ОСОБА_2 1923 року народження, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 (спадкова справа № 28/2012) частки земельної ділянки з кадастровим номером 1412336300:01:008:1320 сільськогосподарського призначення (для ведення садівництва).

На підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, зареєстрованого в реєстрі 07 червня 2013 року за № 569, ОСОБА_1 набув право власності на частки земельної ділянки АДРЕСА_1 з кадастровим номером 1412336300:01:008:1320 площею 0,0615 га, з цільовим призначенням для ведення садівництва, розташовану на території м. Маріуполя. Право власності ОСОБА_1 на частки вказаної земельної ділянки 07 червня 2013 року зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Таким чином громадянин російської федерації ОСОБА_1 07 червня 2013 року набув право власності на частки земельної ділянки сільськогосподарського призначення, розташовану на території м. Маріуполя та протягом року не виконав покладений на нього у зв`язку з цим обов`язок не відчужив земельну ділянку. Зазначений факт підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У зв`язку з викладеним, вищезазначені частки земельної ділянки сільськогосподарського призначення (для ведення садівництва) підлягають конфіскації у громадянина російської федерації ОСОБА_1 на користь держави Україна, шляхом припинення права власності на неї з одночасним визнанням права власності держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області.

У зв`язку із вказаним, на теперішній час наявні підстави для конфіскації у ОСОБА_1 вказаної земельної ділянки: частки земельної ділянки АДРЕСА_1 з кадастровим номером 1412336300:01:008:1320 площею 0,0615 га, з цільовим призначенням для ведення садівництва, розташовану на території м. Маріуполя, шляхом припинення права власності на неї з одночасним визнанням права власності держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області.

Згідно ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу.

Таким чином, єдиним вирішенням спірного питання, на думку позивача, є захист у судовому порядку, шляхом конфіскації земельної ділянки зі скасуванням права власності і державної реєстрації на цей майно.

Отже відповідач при подачі документів та оформленні і реєстрації спадщини та подальшому володінні вказаною земельною ділянкою діяв не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів щодо не бажання переоформити вказане відповідно до законів України. На їх (позивача і прокурора) звернення до відповідача про з`ясування обставин вказаного спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим права позивача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідача по оформленню земельної ділянки та права власності неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим, в добровільному порядку спір не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовну заяву підлягаючою задоволенню в повному обсязі за наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 82 ЦПК України - 1. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. 2. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку. 3. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Згідно ч. 4 і 5 ст. 82 ЦПК України «Підстави звільнення від доказування» 4. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. 5. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Законодавством України закріплене право прокурора звертатися з позовом до суду, однак підстави та умови такого звернення чітко регламентовані та не можуть тлумачитись розширено, оскільки у протилежному випадку це суперечитиме, серед іншого, конституційним принципу рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом та принципу змагальності сторін (ч. 2 ст. 129 Основного Закону України).

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 7 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17, здійснюючи тлумачення ч. З ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» у системному зв`язку з положеннями процесуального законодавства, зазначила, шо прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

При цьому Велика Палата Верховного Суду (ВГ1 ВС) у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц конкретизувала вищенаведені висновки Об`єднаної палати Касаційного господарського суду, вказавши на необхідність у кожному конкретному випадку перевіряти: 1) доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів у спосіб, який обрав прокурор та 2) доводи прокурора з приводу відсутності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави.

Розумність строку звернення визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значущість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необгрунтованим.

Разом з тим, стосовно наявності такої підстави для звернення прокурора до суду, як факт порушення або існування загрози порушенню інтересів держави, Верховним Судом, як правило, застосовується широкий підхід до тлумачення поняття «державний інтерес», в основі якого, як правило, знаходиться суспільні (публічні) інтереси, що охоплюють собою певну сукупність приватних інтересів або важливі для значної кількості фізичних і юридичних осіб потреби, які відповідно до законодавчо встановленої компетенції забезпечуються суб`єктами публічної адміністрації. Так, у постанові від 5 листопада 2019 року у справі № 804/4585/18 Верховний Суд сформулював правовий висновок, відповідно до якого «Інтереси держави» є оціночним поняттям, що охоплює широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом; надмірна формалізація поняття «Інтереси держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необгрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

У постанові від 23 червня 2020 року у справі № 630/214/16ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що реалізуючи право державної власності на земельну ділянку, відповідний орган державної влади наділений повноваженнями звернутися до суду за захистом порушених прав власника земельної ділянки, тобто за захистом майнових прав у приватноправових відносинах. Указане стосується також випадків здійснення у визначених законом випадках представництва інтересів держави прокурором.

«Інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом (постанова ВС від 05 грудня 2018 року у справі № 923/129/17, постанова ВС від 18 квітня 2018 року у справі № 913/299/18). Велика Палата ВС (постанова від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18) роз`яснила, чи повинен прокурор доводити бездіяльність компетентного органу або ж достатньо простого посилання на таку бездіяльність у позові при обгрунтуванні підстав для представництва в суді; якими доказами прокурор має доводити бездіяльність компетентного органу та чи зобов`язаний прокурор перед зверненням до суду з`ясовувати причини бездіяльності такого органу або ж достатньо доведення самого факту бездіяльності без зазначення і доведення суду її причин.

Судом встановлено, що дійсно за результатами опрацювання відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень з`ясовано, що ОСОБА_1 , який є громадянином російської федерації, успадкував після смерті ОСОБА_2 1923 року народження, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 (спадкова справа № 28/2012) частки земельної ділянки з кадастровим номером 1412336300:01:008:1320 сільськогосподарського призначення (для ведення садівництва).

На підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, зареєстрованого в реєстрі 07 червня 2013 року за № 569, ОСОБА_1 набув право власності на частки земельної ділянки АДРЕСА_1 з кадастровим номером 1412336300:01:008:1320 площею 0,0615 га, з цільовим призначенням для ведення садівництва, розташовану на території м. Маріуполя. Право власності ОСОБА_1 на частки вказаної земельної ділянки 07 червня 2013 року зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Таким чином громадянин російської федерації ОСОБА_1 07 червня 2013 року набув право власності на частки земельної ділянки сільськогосподарського призначення, розташовану на території м. Маріуполя та протягом року не виконав покладений на нього у зв`язку з цим обов`язок не відчужив земельну ділянку. Зазначений факт підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У зв`язку з викладеним, вищезазначені частки земельної ділянки сільськогосподарського призначення (для ведення садівництва) підлягають конфіскації у громадянина російської федерації ОСОБА_1 на користь держави Україна, шляхом припинення права власності на неї з одночасним визнанням права власності держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області.

У зв`язку із вказаним, на теперішній час наявні підстави для конфіскації у ОСОБА_1 вказаної земельної ділянки: частки земельної ділянки АДРЕСА_1 з кадастровим номером 1412336300:01:008:1320 площею 0,0615 га, з цільовим призначенням для ведення садівництва, розташовану на території м. Маріуполя, шляхом припинення права власності на неї з одночасним визнанням права власності держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області.

Особливості правових підстав набуття та припинення права власності на об`єкти нерухомого майна іноземцями встановлені нормами розділу V Закону України «Про міжнародне приватне право», положеннями Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України.

Відповідно до частин 1, 2 статті 38 Закону України «Про міжнародне приватне право» право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом. Належність майна до нерухомих або рухомих речей, а також інша класифікація майна визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться. Згідно з частиною 1 статті 39 даного Закону виникнення та припинення права власності та інших речових прав визначається правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення або припинення права власності та інших речових прав, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

Враховуючи, що спірна земельна ділянка, яка належить до нерухомого майна згідно з частиною 1 статті 181 ЦК України, знаходиться на території України, то на неї поширюється дія норм національного права України.

За змістом положень статті 41 Конституції України, статей 319, 321 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності набувається в порядку, визначеному законом. Власність зобов`язує. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною 2 статті 325 ЦК України фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

Відповідно до вимог статті 80 ЗК України суб`єктами права власності на землі приватної власності є громадяни та юридичні особи.

Частиною 2 статті 81 Земельного кодексу України визначено, що іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати право власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об`єкти нерухомості, які належать їм на праві власності.

Частиною 3 даної статті також передбачено, що іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати право власності на земельні ділянки зазначених категорій з наступних підстав: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; викупу земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; прийняття спадщини.

З огляду на вказане, законодавцем закріплено заборону на набуття іноземними громадянами у власність саме земель сільськогосподарського призначення.

Водночас для тих випадків, за яких іноземними громадянами все ж набуваються у власність землі зазначеної категорії, частиною 4 статті 81 Земельного кодексу України закріплено спеціальну процедуру обмежень щодо подальшого розпорядження ними, згідно з якою передбачено, що землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземцями, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Дана норма також кореспондується з частиною 1 статті 145 ЗК України, відповідно до якої, якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка за цим Кодексом не може перебувати в її власності, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права.

Відповідно до статті 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації такого права.

Як вже було зазначено, право власності на спірну земельну ділянку ОСОБА_3 набула шляхом прийняття спадщини після смерті її матері ОСОБА_4 , про що 15 січня 2016 року внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Відповідно до частини 1 статті 20 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» заява на проведення реєстраційних дій у паперовій формі подається за умови встановлення особи заявника. Особа іноземця або особи без громадянства встановлюється за національним, дипломатичним чи службовим паспортом іноземця або іншим документом, що посвідчує особу іноземця або особи без громадянства.

Зі змісту відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень вбачається, що під час проведення реєстраційних дій щодо речових прав на спірну земельну ділянку державний нотаріус Маріупольського районного нотаріального округу Донецької області Матвєєва Н.В. як суб`єкт у сфері державної реєстрації встановив особу громадянки російської федерації ОСОБА_3 ..

При цьому відповідно до частини 5 статті 12 зазначеного вище Закону України відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою до моменту державної реєстрації припинення таких прав, обтяжень у порядку, передбаченому цим Законом.

Крім того, факт наявності у відповідача статусу нерезидента України також підтверджується іншими доказами, доданими до позовної заяви (інформація ГУ ДМС в Донецькій області, відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, свідоцтво про право на спадщину за заповітом).

Таким чином, достовірно встановлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, зареєстрованого в реєстрі 07 червня 2013 року за № 569, ОСОБА_1 набув право власності на частки земельної ділянки АДРЕСА_1 з кадастровим номером 1412336300:01:008:1320 площею 0,0615 га, з цільовим призначенням для ведення садівництва, розташовану на території м. Маріуполя. Право власності ОСОБА_1 на частки вказаної земельної ділянки 07 червня 2013 року зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

З огляду на вказане, до закінчення річного строку після державної реєстрації права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, тобто до 07 червня 2014 року, ОСОБА_1 як нерезидент України повинен був виконати вимоги законодавства щодо відчуження спірної земельної ділянки, що ним, однак, самостійно в добровільному порядку вчинено не було.

У разі невідчуження іноземцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення у встановлений строк застосовуються правові наслідки, передбачені статтями 140, 143, 145 Земельного кодексу України у вигляді примусового припинення права власності на такі земельні ділянки шляхом їх конфіскації у власність держави.

Так, згідно з пунктом «е» частини 1 статті 140 Земельного кодексу України невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, передбачених цим Кодексом, а також конфіскація за рішенням суду є підставами для примусового припинення права власності на таку земельну ділянку.

Відповідно до пункту «в» частини 1 статті 143 Земельного кодексу України примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється в судовому порядку у разі конфіскації земельної ділянки.

Частиною 2 статті 145 Земельного кодексу України передбачено, що у разі, якщо відповідно до закону власник земельної ділянки зобов`язаний відчужити її протягом певного строку і земельна ділянка не була ним відчужена протягом такого строку, така ділянка підлягає конфіскації за рішенням суду.

Пунктом 10 частини 1 статті 346 Цивільного кодексу України визначено конфіскацію як одну з підстав припинення права власності.

Згідно із статтею 356 Цивільного кодексу України до особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно, крім випадків, визначених законом. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом.

Частиною 5 статті 41 Конституції України визначено, що конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно;

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 вказаного Закону України державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

Отже, поновити порушені інтереси держави у даному випадку в майбутньому можливо шляхом внесення державним реєстратором змін до відомостей Державного реєстру речових прав та їх обтяжень про земельну ділянку з кадастровим номером 1412336300:01:008:1320 площею 0,0615 га у вигляді припинення права приватної власності відповідача на зазначену ділянку з одночасним визнанням права власності держави на неї в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області на підставі відповідного рішення суду.

Відповідно до статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

У практиці ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі Перший протокол), а саме: - чи є втручання законним; - чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; - чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Отже, звернення прокурора з вказаним позовом є законним, оскільки статтею 131-1 Конституції України, статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурора наділено правом на звернення до суду за захистом інтересів держави у випадку, коли захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

Крім того, частиною 4 статті 81 ЗК України безпосередньо визначено, що іноземні громадяни у разі набуття у власність шляхом спадкування земельних ділянок сільськогосподарського призначення, зобов`язані їх відчужити. У разі ж невиконання вказаного обов`язку підлягають застосуванню правові наслідки у вигляді припинення права приватної власності іноземця на належну йому земельну ділянку шляхом її конфіскації на користь держави на підставі статті 145 ЗК України. Вказані законодавчі норми є імперативними та не можуть тлумачитися розширено, а тому втручання у право приватної власності на їх підставі вважатиметься легітимним та законним.

Звернення прокурора з вказаним позовом до суду переслідує «суспільний», «публічний» інтерес, оскільки реагування прокурора у даному разі спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого питання законності використання іноземним громадянином земельної ділянки сільськогосподарського призначення, яке відбувається з грубим порушенням вимог чинного законодавства.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (п. 54 рішення).

Таке втручання відповідає загальним принципам міжнародного права та узгоджується з інтересами суспільства (Українського народу), перехід спірної земельної ділянки у власність держави за наявності для цього законодавчих підстав дозволить поновити порушені інтереси держави та зміцнити її економічний потенціал.

Втручання держави шляхом пред`явлення прокурором цього позову відповідає принципу «пропорційності», який передбачає дотримання справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання (рішення ЄСПЛ у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселицький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 01 червня 2006 року).

З огляду на характер спірних правовідносин не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності ОСОБА_1 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, так і порушення принципу пропорційності, які сформовані у сталій практиці ЄСПЛ.

Обраний спосіб захисту порушеного права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, якою ОСОБА_1 як власник незаконно володіє та розпоряджається, є ефективним і належним способом захисту порушених прав держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області як уповноваженого органу на здійснення функцій держави щодо конфіскації на користь держави земельної ділянки сільськогосподарського призначення.

Крім того, відповідно до частини 4 статті 145 ЗК України земельна ділянка у разі її конфіскації на підставі рішення суду в подальшому підлягатиме продажу на земельних торгах. Ціна проданої на земельних торгах земельної ділянки, за вирахуванням витрат, пов`язаних з її продажем, буде виплачена її колишньому власнику.

Отже, чинним законодавством передбачено, що у разі продажу конфіскованих земельних ділянок їх колишній власник нерезидент отримає відповідну компенсацію, у зв`язку з чим його інтереси та інтереси суспільства будуть дотримані в рівній мірі.

Статтею 131-1 Конституції України на прокуратуру покладено функцію представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Офіційне тлумачення терміну «виключні випадки» надано Конституційним Судом України в рішенні № 4-р(ІІ)/2019 від 05 червня 2019 року, де зазначено, що про виключні випадки йдеться, зокрема, в ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», за якою «прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу».

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Таким чином, підстави для представництва прокурором інтересів держави в суді складаються з наступних обов`язкових елементів: 1) наявність інтересів держави у спірних відносинах; 2) порушення або загроза порушення зазначених інтересів; 3) наявність або відсутність компетентного суб`єкта владних повноважень, який має захищати зазначені інтереси держави; 4) нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави компетентним суб`єктом владних повноважень (у разі його наявності).

Наявність інтересів держави у спірних відносинах: поняття «інтереси держави» охоплює широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Державний інтерес знаходить свій вияв у підтримці такого стану суспільних відносин, який би повною мірою відповідав конституційним засадам правового регулювання та забезпечував баланс інтересів усіх членів суспільства в їх взаємовідносинах між собою та державою.

Відповідно до частини 3 статті 3 Закону України «Про основи національної безпеки» фундаментальними національними інтересами України є державний суверенітет і територіальна цілісність, демократичний конституційний лад, недопущення втручання у внутрішні справи України; сталий розвиток національної економіки, громадянського суспільства і держави для забезпечення зростання рівня та якості життя населення.

Згідно зі статтею 4 вказаного Закону України державна політика у сферах національної безпеки і оборони спрямовується на забезпечення воєнної, зовнішньополітичної, державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, безпеки критичної інфраструктури, кібербезпеки України та на інші її напрями.

Також положеннями Конституції України та Земельного кодексу України визначено, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави.

Землі сільськогосподарського призначення відповідно до статті 150 Земельного кодексу України віднесено до особливо цінних земель.

Дана категорія земель є основою агропромислового потенціалу України, у зв`язку з чим вкрай необхідним є дотримання всіма суб`єктами земельних правовідносин належного порядку набуття та реалізації прав на такі землі.

Законодавцем однозначно передбачено, що фізичні особи-нерезиденти України (в т.ч. іноземці) не можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення, а у разі ж набуття шляхом спадкування зобов`язані відчужити такі об`єкти нерухомості протягом встановленого строку.

Таким чином, держава, визначивши особливий порядок розпорядження землями сільськогосподарського призначення для іноземців, фактично встановила легітимну заборону на реалізацію ними права власності на такі землі після спливу відповідного строку з метою унеможливлення потенційного вибуття виключних об`єктів права Українського народу у власність осіб, які є громадянами інших держав, іноземних юридичних осіб, іноземних держав, що є гарантією, державного суверенітету, економічної, продовольчої та національної безпеки держави.

Порушення інтересів держави: порушення зазначених інтересів держави полягає у недотриманні ОСОБА_1 як громадянином іншої держави визначеного статтями 13, 14, 41 Конституції України, статтями 80, 81, 145 Земельного кодексу України порядку відчуження земельної ділянки сільськогосподарського призначення протягом року з моменту переходу права власності на неї у встановленому порядку.

На даний час відповідач всупереч законодавчій забороні безперешкодно володіє спірною земельною ділянкою, розташованою на території України.

Водночас бойові дії в межах території України вкрай негативно впливають на продовольчі процеси в державі, оскільки територіями, де ведуться активні бойові дії, є переважно землі сільськогосподарського призначення, які через це є забрудненими та не можуть використовуватись за своїм безпосереднім призначенням.

В сукупності зазначене призведе до зниження врожайності, у зв`язку з чим вкрай важливим є те, щоб кожна земельна ділянка, яка використовується з порушенням вимог законодавства, була безумовно повернута у власність держави.

Крім того, використання об`єктів нерухомості, які повинні належати виключно Українському народу, іноземними громадянами країни-агресора в умовах повномасштабної військової агресії російської федерації проти України порушує інтереси держави у сфері забезпечення продовольчої та економічної безпеки як основ державного суверенітету, що тягне за собою невідкладне вжиття вичерпних заходів щодо конфіскації такої земельної ділянки у власність держави для її подальшого використання в інтересах національної безпеки України.

Наявність компетентного суб`єкта владних повноважень, який має захищати порушені інтереси держави: згідно з висновками, наведеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає компетентний орган.

У даному спорі таким компетентним органом є Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 5 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Статтею 6 вказаного Закону України визначено, що до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, належить здійснення державного контролю за використанням та охороною земель у частині додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю; додержання вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових угод, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок.

Відповідно до частини 4 статті 145 ЗК України позов про конфіскацію земельної ділянки подається до суду органом, що здійснює державний контроль за використанням та охороною земель.

Згідно з Положенням про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15 (із змінами), Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади. Основним завданням Держгеокадастру є реалізація державної політики у сфері державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності. Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань подає позов про конфіскацію земельної ділянки у випадках, визначених законом. Держгеокадастр здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Згідно з Положенням про Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області, затвердженим наказом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 23 грудня 2021 року № 603, Головне управління є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, який виконує свої повноваження на території Донецької області. Завданням Головного управління є реалізація повноважень Держгеокадастру на території Донецької області. Головне управління здійснює державний нагляд (контроль) в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності, надає адміністративні послуги у сфері земельних відносин, землеустрою, Державного земельного кадастру та національної інфраструктури геопросторових даних. Відповідно до підпункту 4 пункту 36 даного Положення Головне управління подає позов про конфіскацію земельної ділянки у випадках, визначених законом.

Таким чином, саме до повноважень Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області належить звернення до суду із позовом про конфіскацію спірної земельної ділянки на користь держави.

Нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави компетентним суб`єктом владних повноважень: згідно з висновками про застосування норм права, висловленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 травня 2018 року у справі № 912/2385/18, бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Лівобережна окружна прокуратура проінформувала ГУ Держгеокадастру у Донецькій області листом від 28 березня 2023 року за № 54-01-45-651вих-23 щодо виявлених порушень вимог земельного законодавства під час володіння ОСОБА_1 земельною ділянкою сільськогосподарського призначення (для ведення садівництва).

Разом з цим, ГУ Держгеокадастру у Донецькій області листом від 27 квітня 2023 року № 10-5-0.62-872/2-23 повідомлено прокуратуру, що вбачає порушення вимог земельного законодавства в тому, що іноземний громадянин ОСОБА_1 володіє земельною ділянкою сільськогосподарського призначення (для ведення садівництва), втім не зверталося до суду в зв`язку з обмеженим фінансуванням на сплату судового збору.

Зазначене свідчить про те, що ГУ Держгеокадастру у Донецькій області самоусунулось від вжиття заходів із захисту порушених інтересів держави у сфері земельних правовідносин. За таких обставин інтереси держави залишаються незахищеними і потребують захисту.

Для здійснення прокурором представництва інтересів держави не має значення з яких причин (об`єктивних чи суб`єктивних) компетентний орган не здійснив їх захист. Важливо лише те, що захист інтересів держави не здійснено і вони його потребують.

З огляду на це, у прокурора наявні підстави для подання до суду позовної заяви в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Донецькій області. В даному випадку представництво інтересів держави здійснюється прокурором, який виконує субсидіарну роль, щоб ці інтереси не залишилися незахищеними.

Прокурором дотримано вимоги абз. 3 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру». На виконання зазначених норм, Лівобережною окружною прокуратурою попередньо листом повідомлено позивача про прийняття рішення щодо представництва інтересів держави шляхом пред`явлення до суду цього позову.

Таким чином, Головне управління, попри поінформованість щодо встановленого прокуратурою порушення у сфері земельного законодавства та наявність нормативно визначених функцій на звернення до суду із відповідним позовом, через обмеженість бюджетних асигнувань на сплату судового збору фактично не вжило та не планує в майбутньому вживати будь-які юридично значущі заходи щодо конфіскації спірної земельної ділянки у ОСОБА_1 на користь держави.

Вищенаведені обставини в розумінні частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» не є поважними, свідчать про неналежне здійснення уповноваженим органом передбачених законодавством функцій щодо захисту законних інтересів держави у сфері земельних відносин.

У зв`язку із вказаним, у даних спірних правовідносинах наявний виключний випадок, за якого порушення відповідачем інтересів держави супроводжується неналежним виконанням уповноваженим органом функцій із захисту таких інтересів, що призводить до виникнення у прокурора підстав для представництва інтересів держави в суді.

Обраний прокурором спосіб захисту права, спрямований на відновлення законності у сфері належного набуття та реалізації прав на землю, є єдиним та ефективним засобом захисту порушених інтересів держави, який безпосередньо передбачений чинним законодавством та не порушує рівноваги між приватними, суспільними та державними інтересами.

Враховуючи вищезазначене, прокурором до Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області спрямовано повідомлення про представництво інтересів держави в суді в порядку частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» щодо намірів Лівобережної окружної прокуратури звернутися до суду в інтересах держави з даною позовною заявою.

Щодо визначення підсудності спору: відповідно до частини 1 статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися.

Згідно із пунктом 1 частини 1 статті 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України є виключною у таких справах з іноземним елементом зокрема, якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України.

У відповідності до розпорядження Кабінету Міністрів України №710-р від 12 червня 2020 року «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Донецької області», з урахуванням постанови Верховної Ради України № 807-ІХ від 17 липня 2020 року «Про утворення та ліквідацію районів» територія Маріупольської міської ради Донецької області увійшла до Маріупольської міської територіальної громади Маріупольського району Донецької області.

Відповідно до частини 1 статті 30 ЦПК України визначено, що позови, які виникають з приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини.

У зв`язку з тим, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 1412336300:01:008:1320 площею 0.0615 га знаходиться на території м. Маріуполя, Маріупольської міської територіальної громади Донецької області, позов повинен пред`являтись до Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області за правилами виключної підсудності. Водночас, відповідно до частини сьомої статті 147Закону України«Про судоустрійі статуссуддів», враховуючи неможливість судами здійснювати правосуддя під час воєнного стану, Верховний суд розпорядженнямвід 06 березня 2022 року № 1/0/9-22змінив територіальну підсудність судових справ Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області наЖовтневий районний суд м. Дніпропетровська. У зв`язку з вищезазначеним, позов пред`явлено до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська.

Щодо строків позовної давності: відповідно до статті 257ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Частиною 1статті 261ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з частиною 2 статті 45 ЦПК Українипрокурор здійснює у суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу.

За змістом частини 1статті 46 ЦПК Україниоргани, які відповідно до статті 45 цього Кодексузвернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов`язки особи, в інтересах якої вони діють.

Норми, установлені частиною 1статті 261ЦК України щодо початку перебігу позовної давності, поширюються на звернення прокурора до суду із позовною заявою про захист державних інтересів. Перебіг позовної давності в такому разі починається від дня, коли прокурор довідався або міг довідатися про порушення інтересів держави.

Отже, закон пов`язує початок перебігу позовної давності не з моментом поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з моментом обізнаності про вчинення порушення закону та порушення у зв`язку з цим прав та охоронюваних законом інтересів.

Аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.

Про факт порушення земельного законодавства ОСОБА_1 у вигляді невідчуження протягом законодавчо визначеного строку земельної ділянки з кадастровим номером 1412336300:01:008:1320 площею 0,0615 га Лівобережна окружна прокуратура Донецької області дізналась у березні 2023 року за результатами опрацювання відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Саме із дати формування інформаційної довідки у вказаному Реєстрі (березень 2023 року) і необхідно обчислювати початок перебігу строку позовної давності для прокурора, який з цього моменту мав об`єктивну можливість дізнатись, що відповідач є власником спірної земельної ділянки та досі всупереч вимогам статей 81, 145 Земельного кодексу України не виконав обов`язок щодо її відчуження, а, отже, така земельна ділянка підлягає конфіскації за рішенням суду на користь держави.

Крім того, згідно Витягу із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок оціночна вартість земельної ділянки кадастровий номер 1412336300:01:008:1320 площею 0.0615 га становить 371 грн. 31 коп., тому вартість частки складає 278 грн. 48 коп., у зв`язку з чим судовий збір за майнову вимогу складає 2684 грн. та за подання заяви про забезпечення позову 1342 грн.. Загальна сума судових витрат становить 4026 грн., здійснення інших витрат у зв`язку з розглядом справи не передбачається.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з ч. і ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідач у порушення ст. 77, 81 ЩІК України не надав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження факту правомірного володіння вказаною земельною ділянкою.

Згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Перший протокол Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року і з огляду на приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України, Закону України «Про міжнародні договори України» застосовується національними судами України як частина національного законодавства.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Зазначена правова позиція закріплена у ч. 1 ст. 41 Конституції України, де зазначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Предметом безпосереднього регулювання статті Першого протоколу Конвенції про захист прав і основоположних свобод є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи власності на майно шляхом визнання недійсним договору та зобов`язання повернути все одержане за договором.

При цьому розуміння змісту норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Першого протоколу до цієї Конвенції, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини, яка згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Згідно із ч. 2 ст.16ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Положеннями ст.15ЦК України визначено, що судовому захисту підлягає лише порушене, оспорюване або невизнане право.

Згідно ст.82ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ч. 3, 6 ст.13ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Конституція України визначає, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами ст. 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов`язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Тобто інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано в резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 ІІК України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно- примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

При цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права. за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають з договорів та інших правочинів.

Частиною 1 статті 14 ЦК України передбачено, що цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Частиною 3 цієї статті ЦК України визначено, що виконання цивільних обов`язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

Разом з цим обрання особою неналежного способу захисту порушеного права в судовому порядку, який не відповідає як змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і характеру його порушення, а також не призводить до поновлення порушеного права цієї особи є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

У цій справі предметом розгляду є вимоги про конфіскацію земельної ділянки.

Отже, кінцевою метою звернення до суду є захист права позивача та повернення земельної ділянки державі.

Зважаючи на наведене, заявлені позовні вимоги є ефективним способом захисту порушеного права, а тому підлягають задоволенню.

У статті 81ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із ст. 82 ЩІК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по сучі справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 45, ЄСПЛ, 6 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року №15- рп/20041.

Добросовісність (пункт 6 статті З ЦК України) це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У цій справі підлягає застосуванню доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі «nonconcedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої принцип добросовісності. У статті 1.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

У відповідностідо ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню повністю.

Не може суд прийняти до уваги позицію відповідача стосовно не визнання позовних вимог, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим позов задовольнити та конфіскувати на користь держави частки земельної ділянки сільськогосподарського призначення громадянина російської федерації ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , з кадастровим номером 1412336300:01:008:1320 площею 0.0615 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (ведення садівництва), розташовану на території м. Маріуполя (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 77274714123), шляхом припинення права власності, відомості про яку зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень 07 червня 2013 року за № 2943666, та визнати право власності на цю земельну ділянку за державою в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, а також стягнути з відповідача ОСОБА_1 на користь Донецької обласної прокуратури витрати зі сплати судового збору при подачі позову до суду в сумі 4026 грн.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про конфіскацію земельної ділянки і стягнення судових витрат в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону, а тому підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 3-5, 11, 60, 203, 215, 216, 236, 258, 259, 263-265, 268, 331, 376, 377, 387, 526, 527, 530 ЦК України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», ст. 80, 83, 116, 122, 211, 212 Земельного кодексу України, ст. 1, 2, 4, 6, 10, 16, 18-1, 26, 27-1, 28, 60, 63, 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в України», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Конфіскувати на користь держави частки земельної ділянки сільськогосподарського призначення громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , з кадастровим номером 1412336300:01:008:1320 площею 0.0615 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (ведення садівництва), розташовану на території м. Маріуполя (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 77274714123), шляхом припинення права власності, відомості про яку зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень 07 червня 2013 року за № 2943666, та визнати право власності на цю земельну ділянку за державою в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області (вул. Уютна, 23, м. Полтава, Полтавська область, 36039, код ЄДРПОУ 39767332).

Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь Донецької обласної прокуратури (р/р № UA918201720343180002000016251, Держказначейська служба України м. Київ, МФО 820172, код ЄДРПОУ 25707002, отримувач Донецька обласна прокуратура) витрати зі сплати судового збору при подачі позову до суду в сумі 4026 грн.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень ч. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень ч. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 27 грудня 2023 року.

Суддя