ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/15737/22 Суддя (судді) першої інстанції: Бояринцева М.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 грудня 2023 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Кобаля М.І.;

суддів: Бужак Н.П., Костюк Л.О.;

при секретарі: Литвин С.В.

за участю:

позивача ОСОБА_1

представника позивача: Губської А.В.

представника відповідача: Карпіленко Н.В.

представника третьої особи: Коваленка О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду апеляційні скарги Пенсійного фонду України, Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 грудня 2022 року (розглянута у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження у порядку спрощеного провадження адміністративну справу, м. Київ, дата складання повного тексту рішення - відсутня) у справі за адміністративним позовом у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправними дій, зобов`язати вчинити дії,

В С Т А Н О В И Л А:

У вересні 2022 року, ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Пенсійного фонду України (далі - відповідач, ПФУ) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі - третя особа, ГУ ПФУ в м. Києві), в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати наказ Пенсійного фонду України від 28 грудня 2021 року №322-о «Про звільнення ОСОБА_1 »;

- поновити ОСОБА_1 до штату працівників на посаді першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві;

- допустити рішення про поновлення на роботі до негайного виконання.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідачем порушено процедуру звільнення, зокрема, позивач стверджує про відсутність підстав для скорочення ОСОБА_1 , порушення вимог статті 87 Закону України «Про державну службу», статей 49-2, 119, 252 Кодексу законів про працю України, статті 41 Закону України «Про професійні спілки,їх права та гарантії діяльності».

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 грудня 2022 року даний позов задоволено.

Визнано протиправним та скасовано наказ Пенсійного фонду України від 28 грудня 2021 року №322-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновлено ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві датою, із якої остання була звільна із займаної посади.

Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві датою, із якої остання була звільнена із займаної посади.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що на час виникнення спірних правовідносин, тобто на момент початку процедури попередження позивачки про вивільнення (15 лютого 2021 року), положення частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» не передбачали обов`язку суб`єкта призначення або керівника державної служби щодо пропонування державному службовцю будь-якої вакантної посади державної служби у тому самому державному органі (за наявності) у разі його звільнення згідно із пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

При цьому суд першої інстанції установив, що разом з попередженням про наступне вивільнення позивачці були запропоновані 38 вакантних посад державної служби в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві, від зайняття яких остання відмовилась.

В аспекті вказаного суд першої інстанції зазначив, що станом на момент початку процедури попередження в територіальних органах Пенсійного фонду України були наявні вакантні посади, які є рівнозначними посаді першого заступника начальника Головного управління, яку обіймала позивачка. Водночас, заперечуючи проти позовних вимог, відповідач не навів жодних обґрунтувань щодо підстав не пропонування позивачці при вивільненні рівнозначних посад, а обмежився пропозицією виключно вакантних посад у кількості 38 посад.

Суд першої інстанції урахував, що позивачці в подальшому листом від 24 листопада 2021 року №2800-0901-9/58717 були запропоновані рівнозначні вакантні посади в органах пенсійного фонду. Проте, суд першої інстанції указав, що ні положеннями Закону України «Про державну службу», ні положеннями Кодексу законів про працю України не передбачено повторної пропозиції суб`єктом призначення рівнозначних вакантних місць. Також суд першої інстанції зазначив, що вказана пропозиція була здійснена відповідачем на підставі частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» в іншій редакції, аніж та, що діяла станом на час початку процедури попередження позивачки про звільнення.

Резюмуючи наведене суд першої інстанції дійшов висновку, що мали місце дві процедури щодо звільнення позивачки на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», у відмінних редакціях закону. В першому випадку, з врученням попередження про майбутнє звільнення, складеного з порушенням чинного законодавства, застосовуючи при цьому положення частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» у редакції, чинній на момент початку процедури попередження (15 лютого 2021 року). В другому випадку, з наданням пропозиції про вакантні рівнозначні посади, застосовуючи положення частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу», у редакції чинній станом на 24 листопада 2021 року, яка вже встановлювала обов`язок суб`єкта призначення або керівника державної служби щодо пропонування державному службовцю іншої рівнозначної посади державної служби або, як виняток, нижчої посади державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому, попередження про звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» під час цієї процедури позивачці видано не було.

Крім цього, суд першої інстанції указав, що позивачку звільнено після спливу дев`яти місяців з дня попередження про звільнення, тобто з порушення строків, визначених частиною третьою статті 87 Закону України «Про державну службу», у редакції станом на момент початку процедури попередження про вивільнення.

Також, суд першої інстанції акцентував на недотриманні відповідачем вимог статті 42, частини другої статті 49-2 Кодексу законів про працю України при звільненні позивачки, наголосивши, що ОСОБА_1 згідно із довідкою до акту огляду МСЕК серії 10 ААА №769765 від 11 січня 2012 року є особою, яка має переважне право на залишення на роботі.

При вирішенні цього спору суд першої інстанції урахував покликання позивачки на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 жовтня 2021 року у справі №640/25471/21, якою заборонено Пенсійному фонду України вчиняти дії щодо звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві в порушення частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» без попередження про звільнення та запропонування рівнозначної посади до набрання рішенням у справі законної сили. Проте, зауважив, що такі покликання не можуть бути покладені в основу рішення про задоволення позовних вимог, оскільки вказана ухвала суду прийнята з урахуванням положень частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу», у редакції від 23 лютого 2021 року, яку в межах спірних правовідносин у справі № 640/15737/22 суд не застосовує.

Разом з тим, суд першої інстанції уважав необґрунтованими твердження позивачки про те, що її було попереджено про звільнення начальником Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві ОСОБА_2 , тобто неуповноваженою особою, указавши на наказ Голови правління Пенсійного фонду України від 15 лютого 2021 року «Про деякі питання делегування повноважень з питань управління персоналом», згідно з яким Голова правління Пенсійного фонду України делегував повноваження керівника державної служби з питань управління персоналом щодо попередження про звільнення та повідомлення про зміну істотних умов державної служби державним службовцям, які займають посади заступників начальників головних управлінь Пенсійного фонду України в областях та м. Києві, посадовим особам, серед іншого ОСОБА_2 .

Суд першої інстанції також відхилив покликання позивачки на порушення відповідачем вимог статті 252 Кодексу законів про працю України та статті 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», зазначивши, що за змістом частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу», у редакції на час видачі попередження про вивільнення, не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Щодо доводів позивачки про порушення відповідачем статті 119 Кодексу законів про працю України суд першої інстанції зазначив, що контракт добровольця територіальної оборони був укладений позивачкою 25 березня 2022 року, в той час коли наказ про її звільнення прийнято 28 грудня 2021 року.

Твердження позивачки щодо формування Головним управління Пенсійного фонду України в м. Києві штатного розпису та штучного скорочення її посади тощо, суд першої інстанції залишив поза увагою, зазначивши, що роботодавець наділений правом самостійно визначати чисельність працівників та штатний розпис не потребує додаткового доведення, а судові органи не можуть вимагати обґрунтування доцільності скорочення чисельності або штату.

Не зважаючи на часткову обґрунтованість позовних вимог, вказані вище порушення відповідачем процедури звільнення позивачки суд першої інстанції уважав самостійними та достатніми для формування висновку про задоволення її позовних вимог.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням, Пенсійний фонд України звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати та прийняти нову постанову, якою в задоволенні позову відмовити.

Також не погоджуючись з зазначеним рішенням, Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві звернулося до суду з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати та прийняти нову постанову, якою в задоволенні позову відмовити.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2023 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 грудня 2022 року скасовано та прийнято нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції погодився з твердженням суду першої інстанції про те, що на час виникнення спірних правовідносин, тобто на момент початку процедури попередження позивачки про вивільнення (15 лютого 2021 року), норма частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» не встановлювала обов`язку суб`єкта призначення надавати державному службовцю, якого попереджено про звільнення, пропозиції всіх наявних посад, а тим паче рівнозначних посад, зокрема, в державному органі, з яким такий державний службовець не перебував в трудових відносинах.

Водночас суд апеляційної інстанції зауважив, що суд першої інстанції висловив непослідовну позицію щодо застосування наведеної норми. Так, суд апеляційної інстанції уважав, що Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві не було зобов`язане пропонувати позивачці вакантні посади в інших головних управліннях, а воно мало право запропонувати вакантні посади у Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві. Також, Законом не було передбачено обов`язку пропонувати всі вакантні посади.

Таких висновків суд апеляційної інстанції дійшов з огляду на роз`яснення Національного агентства України з питань державної служби від 15 березня 2021 року № 132-р/з, згідно з якими, якщо процедура вивільнення, розпочата і не завершена до набрання чинності Законом України від 23 лютого 2021 року № 1285-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби», така процедура завершується згідно із законодавством, яке діяло на момент початку такої процедури.

З цих міркувань, на думку суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції помилково уважав, що мали місце фактично дві процедури щодо звільнення позивачки на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у відмінних редакціях закону. В цьому сенсі апеляційної інстанції зазначив, що процедура звільнення позивачки була розпочата та відбувалася відповідно до норм частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» в редакції, яка діяла на момент початку процедури попередження позивачки, що відповідає змісту роз`яснення Національного агентства України з питань державної служби від 15 березня 2021 року № 132-р/з. Натомість, повторна пропозиція позивачці щодо вакантних рівнозначних посад листом від 24 листопада 2021 року № 2800-0901-9/57817 була здійснена на виконання вимог ухвали Окружного адміністративного суду міста Києві від 06 жовтня 2021 року у справі № 640/25471/21. Суд апеляційної інстанції зауважив, що вказана ухвала набрала законної сили, а отже підлягала обов`язковому виконанню. Тож, висновок суду першої інстанції про те, що суб`єкт призначення або керівник державної служби не мав права на повторну пропозицію вакантних посад, суд апеляційної інстанції уважав помилковим.

Крім того, суд апеляційної інстанції указав на помилковість висновку суду першої інстанції про порушення відповідачем вимог статті 42, частини другої статті 49-2 Кодексу законів про працю України. З цього приводу суд апеляційної інстанції зазначив, що стаття 87 Закону України «Про державну службу» у редакції, чинній на момент початку процедури попередження, не передбачала врахування при звільненні державного службовця переважного права залишення на роботі. Також указав, що суд першої інстанції неправильно застосував частину шосту статті 49-2 Кодексу законів про працю України, згідно з якою при вивільненні працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу» не застосовуються положення частини другої статті 49-2 Кодексу законів про працю України щодо переважного права на залишення на роботі.

В частині покликань позивачки на попередження про її звільнення неуповноваженою особою, суд апеляційної інстанції погодився з твердженням суду першої інстанції про їх безпідставність.

Необґрунтованими також суд апеляційної інстанції визнав твердження позивачки в частині формування Головним управління Пенсійного фонду України в м. Києві штатного розпису та штучного скорочення посади тощо, підтвердивши висновок суду першої інстанції про те, що роботодавець наділений правом самостійно визначати чисельність працівників і штатний розпис не потребує додаткового доведення, а судові органи не можуть вимагати обґрунтування доцільності скорочення чисельності або штату.

Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій позивач звернулась з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив рішення судів скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Постановою Верховного Суду від 14 вересня 223 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2023 року у справі №640/15737/22 скасовано і направлено справу на новий розгляд до Шостого апеляційного адміністративного суду.

Верховним судом зазначено, що фактично позивачку було звільнено значно пізніше, адже наказом №1289-о від 30 грудня 2021 року внесено зміни до наказів Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 28 грудня 2021 року №1264-о «Про оголошення наказу Пенсійного фонду України від 28 грудня 2021 року №322-о «Про звільнення ОСОБА_1 , зокрема, вказано, що датою звільнення слід вважати перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності ОСОБА_1 . Зокрема, як зазначала позивачка у позовній заяві, останнім днем її тимчасової непрацездатності було 05 квітня 2022 року.

Відповідно до ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог, проте зазначає, що судом першої інстанції в повній мірі не надано оцінки щодо наданих відповідачем позивачеві наявних пропозицій вакантних посаду період з 30 грудня 2021 року по 06 квітня 2021 року, а тому її мотивувальна частина підлягає зміні.

Як встановлено судом першої інстанції, що відповідно до пункту 10 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22 грудня 2014 року №28-2 Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві прийнято наказ №911 від 12 жовтня 2020 року «Про введення в дію змін до штатного розпису Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві», яким введено в дію з 12 жовтня 2020 року зміни до штатного розпису Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві зі штатною чисельністю 1264 штатних одиниць та у зв`язку із введенням в дію змін до штатного розпису управлінню по роботі з персоналом ( ОСОБА_3 ) провести відповідну роботу, згідно із чинним законодавством.

01 лютого 2021 року Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві скеровано до Пенсійного фонду України лист №2600-01-5/13811, яким, з метою покращення роботи Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, надано на затвердження проект структури Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві.

Наказом Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 11 лютого 2021 року №97 «Про введення в дію структури та змін до штатного розпису Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві» введено новий штатний розпис Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі - Наказ №97).

На підставі Наказу №97, керуючись статтею 87 Закону України «Про державну службу» та відповідно до наказу Пенсійного фонду України від 15 лютого 2021 року №16 «Про деякі питання делегування повноважень з питань управління персоналом» Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві прийнято наказ від 15 лютого 2021 року №104-а «Про попередження про звільнення першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві ОСОБА_1», яким наказано ОСОБА_1 , першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві попередити про наступне звільнення на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» та наказано управлінню по роботі з персоналом ( ОСОБА_3 ) забезпечити ознайомлення ОСОБА_1 з цим наказом та надати перелік вакантних посад державної служби (далі - Наказ №104-а).

Також на виконання Наказу №104-а ГУ ПФУ в м. Києві складено попередження першому заступнику начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві ОСОБА_1 , яким попереджено про наступне звільнення та в порядку частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» запропоновано вакантні посади (далі - попередження).

З Наказом №104-а та попередженням позивач ознайомлена 16 лютого 2021 року та нею виявлено незгоду з пропозицією про переведення на запропоновану посаду.

24 листопада 2021 року листом №2800-0901-9/57817 Головою Правління Пенсійного фонду України складено пропозицію першому заступнику начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві ОСОБА_1 рівнозначних вакантних посад станом на 24 листопада 2021 року.

Листом від 13 грудня 2021 року №2600-08-8/200076 ГУ ПФУ в м. Києві просило Голову первинної профспілкової організації працівників Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві відповідно до статті 43 Кодексу законів про працю України дату згоди на звільнення першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві ОСОБА_1 .

Листом від 24 грудня 2021 року №16 Первинна профспілкова організація працівників Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві повідомила про прийняття рішення (протокол №21 від 23 грудня 2021 року) лист від 13 грудня 2021 року №2600-08-8/200076 без розгляду по суті.

В подальшому 28 грудня 2021 року Пенсійним фондом України прийнято наказ №322-о «Про звільнення ОСОБА_1 », яким звільнено ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі - оскаржуваний та/або спірний наказ, Наказ №322-о).

Наказом №1264-о від 28 грудня 2021 року «Про оголошення наказу Пенсійного фонду України від 28 грудня 2021 року №322-о «Про звільнення ОСОБА_1 » оголошено наказ Пенсійного фонду України від 28 грудня 2021 року №322-о про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві у зв`язку зі скороченням посади державної служби 28 грудня 2021 року.

Наказом №1289-о від 30 грудня 2021 року «Про внесення змін до наказу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 28 грудня 2021 року №1264-о «Про оголошення наказу Пенсійного фонду України від 28 грудня 2021 року №322-о «Про звільнення ОСОБА_1 » наказано внести зміни до вказаних наказів, зокрема, вказано, що датою звільнення вважати перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності ОСОБА_1 , зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність.

Не погоджуючись з таким рішенням відповідача, вважаючи його протиправним, а свої права порушшеними, позивач звернулася до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам та матеріалам справи, а також наданим додатковим поясненням та запереченням сторін, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Статтею 38 Конституції України унормовано, що громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII).

Згідно із частиною 1 статті 1 Закону № 889-VIII державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону № 889-VIII державна служба здійснюється з дотриманням таких принципів: 1) верховенства права - забезпечення пріоритету прав і свобод людини і громадянина відповідно до Конституції України, що визначають зміст та спрямованість діяльності державного службовця під час виконання завдань і функцій держави; 2) законності - обов`язок державного службовця діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 3) професіоналізму - компетентне, об`єктивне і неупереджене виконання посадових обов`язків, постійне підвищення державним службовцем рівня своєї професійної компетентності, вільне володіння державною мовою і, за потреби, регіональною мовою або мовою національних меншин, визначеною відповідно до закону; 4) патріотизму - відданість та вірне служіння Українському народові; 5) доброчесності - спрямованість дій державного службовця на захист публічних інтересів та відмова державного службовця від превалювання приватного інтересу під час здійснення наданих йому повноважень; 6) ефективності - раціональне і результативне використання ресурсів для досягнення цілей державної політики; 7) забезпечення рівного доступу до державної служби - заборона всіх форм та проявів дискримінації, відсутність необґрунтованих обмежень або надання необґрунтованих переваг певним категоріям громадян під час вступу на державну службу та її проходження; 8) політичної неупередженості - недопущення впливу політичних поглядів на дії та рішення державного службовця, а також утримання від демонстрації свого ставлення до політичних партій, демонстрації власних політичних поглядів під час виконання посадових обов`язків; 9) прозорості - відкритість інформації про діяльність державного службовця, крім випадків, визначених Конституцією та законами України; 10) стабільності - призначення державних службовців безстроково, крім випадків, визначених законом, незалежність персонального складу державної служби від змін політичного керівництва держави та державних органів.

У той же час статтею 5 Закону № 889-VIII регламентовано, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Особливості правового регулювання державної служби в системі правосуддя визначаються законодавством про судоустрій і статус суддів.

Відповідно до пункту 10 частини 1 статті 7 Закону № 889-VIII державний службовець має право на оскарження в установленому законом порядку рішень про накладення дисциплінарного стягнення, звільнення з посади державної служби, а також висновку, що містить негативну оцінку за результатами оцінювання його службової діяльності.

Згідно із пунктом 4 частини 1 статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).

У разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 6 і 7 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати. Вихідна допомога державному службовцю, який звільняється на підставі пункту 7 частини першої цієї статті, виплачується одноразово за його бажанням. Вихідна допомога державному службовцю, який звільняється на підставі пункту 7 частини першої цієї статті, виплачується одноразово за його бажанням у разі досягнення 65-річного віку або припинення державної служби при її продовженні згідно з частиною четвертою цієї статті (ч. 3 ст. 83 Закону № 889-VIII).

Положеннями статті 87 Закону № 889-VIII встановлено порядок припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення.

Так, підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, серед іншого скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Суб`єкт призначення приймає рішення про припинення державної служби з підстав, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, у п`ятиденний строк з дня настання або встановлення відповідного факту.

Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.

Наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.

У такому випадку оформлення і видача трудової книжки, а також розрахунок при звільненні проводяться протягом семи днів з дня звільнення.

Аналізуючи вказані положення Закону № 889-VIII, у редакції чинній станом на час прийняття наказу від 15.02.2021 №104-а «Про попередження про звільнення першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві ОСОБА_1», судом встановлено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Тобто, положеннями частини 3 статті 87 Закону № 889-VIII, у редакції Закону №117-IX від 19.09.2019 не встановлено обов`язку щодо пропонування державному службовцю будь-якої вакантної посади державної служби у тому самому державному органі (за наявності) у разі його звільнення згідно із пунктом 1 частини 1 статті 83 Закону № 889-VIII.

Колегія суддів вказує, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.

З метою визначення норм права, які на момент виникнення спірних правовідносин підлягали застосуванню до процедури звільнення державних службовців у зв`язку з реорганізацією державного органу, слід провести ретроспективний та системний аналіз відповідних положень Закону № 889-VIII у взаємозв`язку з нормами КЗпП України.

У первинній редакції, чинній до 25 вересня 2019 року, пункт 1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VIII передбачав, що однією з підстав для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

При цьому, частиною 3 статті 87 Закону № 889-VIII у її первинній редакції було унормовано, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю (абзац перший). Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення (абзац другий).

25 вересня 2019 року набрав чинності Закон України від 19.09.2019 № 117-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» (далі - Закон №117-IX), який мав на меті спрощення порядку прийняття на державну службу та розширення підстав її припинення з метою швидкого та ефективного перезавантаження державної влади в Україні.

Внаслідок цих законодавчих змін у частині 1 статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції підпункту 53 пункту 6 розділу I Закону № 117-ІХ) виокремлені дві підстави припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення:

- скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу (пункт 1 частини першої);

- ліквідація державного органу (пункт 1-1 частини першої).

Законом № 117-ІХ були також виключені положення абзаців першого і другого частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, які стосувалися застосування до державних службовців законодавства про працю та допускали звільнення з підстав реорганізації або ліквідації державного органу лише в разі неможливості переведення державного службовця на іншу посаду чи його відмови від такого переведення.

Цим же Законом № 117-ІХ стаття 40 КЗпП України доповнена частиною 5 такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону № 889-VIII цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

За змістом частини 5 статті 22 і пункту 2 частини 1 статті 41 Закону №889-VІІІ (зі змінами, внесеними згідно із Законом № 117-IX), у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу.

Державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.

02.02.2020 набрав чинності Закон України від 12.12.2019 № 378-IX «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» (далі - Закон № 378-IX), пунктом 2 розділу І якого стаття 49-2 КЗпП України після частини п`ятої доповнена новою частиною такого змісту: «Вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону № 889-VIII, здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:

про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;

у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;

не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень».

У зв`язку з цим частину шосту вважати частиною сьомою.

13.02.2020 набрав чинності Закон України від 14.01.2020 № 440-IX «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» (далі - № 440-IX), підпунктом «в» пункту 106 розділу І якого частину третю статті 87 доповнено новим абзацом першим такого змісту: «Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення». У зв`язку з цим абзаци перший - третій вважати відповідно абзацами другим - четвертим.

Вищенаведені норми були чинними на момент їх застосування до спірних правовідносин та неконституційними не визнавалися.

Внесення таких послідовних змін до Закону № 889-VIII та КЗпП України, якими законодавець визначав особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VІІІ, зокрема, в частині строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби та визначення випадків застосування законодавства про працю, свідчить про намір законодавця обмежити дію законодавства про працю на державну службу та максимально спростити порядок звільнення державних службовців з метою швидкого та ефективного перезавантаження влади в Україні задля вирішення питання відновлення суспільної довіри до державної влади.

У постанові Верховного Суду від 28.07.2021 у справі № 640/11024/20 суд вказав, що вжите у частині 3 статті 87 Закону № 889-VIII слово «може», означає, що на суб`єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов`язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб`єкта призначення.

За змістом роз`яснення Національного агентства України з питань державної служби від 20 лютого 2020 року № 86р/з при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб`єкта призначення або керівника державної служби, а не обов`язком.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Тобто за загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, вирішальним для правильного вирішення цього спору є момент виникнення спірних правовідносин, враховуючи неодноразове внесення змін до Закону № 889-VIII.

Верховний Суд, зокрема у постановах від 16.02.2022 у справах №380/3389/20, №380/3435/20, №380/3654/20 наголосив, що правовідносини щодо звільнення між роботодавцем та працівником, зокрема, у разі реорганізації підприємства виникають не з дати початку реорганізації, а з дати попередження працівника про зміну в майбутньому його становища, тобто можливого звільнення.

Колегія суддів вказує, що з попередженням про наступне вивільнення із займаної посади на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VІІІ позивач ознайомилась 16.02.2021.

Таким чином, процедура звільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення на момент виникнення спірних правовідносин, а саме на момент ознайомлення позивача із попередженням про наступне звільнення була врегульована Законом № 889-VІІІ (у редакції зі змінами, внесеними згідно із Законами № 117-IX та № 440-IX).

Колегія суддів зазначає, що Верховним Судом вже неодноразово, зокрема у постановах від 28.07.2021 у справі №640/11024/20, від 08.12.2021 у справі №380/3646/20, від 23.12.2021 у справі №380/3551/20, від 16.02.2022 у справі №380/3389/20, від 16.02.2022 у справі №380/3435/20, від 16.02.2022 у справі №380/3654/20, від 16.02.2022 у справі №380/4357/20, від 22.02.2022 у справі №380/3547/20, від 09.06.2022 у справі №380/3833/20, від 09.06.2022 у справі №380/3269/20, від 07.07.2022 у справі №380/3754/20, досліджувалося питання щодо правильного розуміння сутності нормативного врегулювання процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VІІІ (у редакції Закону № 117-IX) у сукупності з положеннями частини 3 статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції Закону № 440-IX). У наведених постановах Верховний Суд підкреслив, що вжите у частині 3 статті 87 Закону №889-VIII слово «може», означає, що на суб`єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов`язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб`єкта призначення.

Також, колегія суддів вказує, що в межах спірних правовідносин не вбачає підстави для застосування положень КЗпП України, оскільки це питання було врегульовано законодавцем, який вніс зміни до Закону № 889-VІІІ шляхом виключення з попередньої редакції речення, яке означало наявність обов`язку суб`єкта призначення виконати такий обов`язок.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.07.2022 у справі №380/3613/20.

Зважаючи на наведене колегія суддів вважає помилковими доводи позивача щодо застосування положень Закону № 889-VІІІ, у редакції чинній станом на час прийняття оскаржуваного наказу та, як наслідок твердження щодо наявного у відповідача обов`язку запропонувати їй іншу, рівнозначну посаду державної служби.

Проте, матеріалами справи встановлено, що позивача попереджено про майбутнє звільнення наказом від 15.02.2021 №104-а «Про попередження про звільнення першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві ОСОБА_1 » і надано попередження про майбутнє звільнення із зазначенням вакантних посад. Із такими документами позивач ознайомлена 16.02.2021, у тому числі шляхом виявлення незгоди із запропонованими посадами.

Разом з цим, зі змісту листа від 16.03.2021 №2800-0901-8/12327 Управління по роботі з персоналом Пенсійного фонду України судом встановлено, що станом на 15.02.2021 в територіальних органах Фонду були наявні вакантні посади, які є рівнозначними посаді першого заступника начальника Головного управління, а саме заступник начальника Головних управлінь Фонду у Вінницькій, в Донецькій, в Тернопільській, в Миколаївській, в Херсонській областях та посада заступника начальника головного управління - начальника управління інформаційних систем та електронних реєстрі Головного управління Фонду у Львівській області.

Досліджуючи наявне в матеріалах справи попередження першому заступнику начальника ГУ ПФУ в м. Києві ОСОБА_1 судом встановлено, що посади, які перелічені у листі від 16.03.2021 №2800-0901-8/12327 Управління по роботі з персоналом Пенсійного фонду України позивачу не пропонувались.

Колегія суддів вказує, що заперечуючи щодо задоволення позовних вимог відповідачем не наведено жодного обґрунтування щодо підстав не пропонування позивачу при вивільненні рівнозначних посад, а обмеження пропозиції виключно вакантних посад у кількості 38 посад.

На переконання колегії суддів, реалізація суб`єктом призначення вільного розсуду в частині пропонування державну службовцю вакантних посад не може здійснюватися шляхом пропонування ним, за його розсудом, не всіх вакантних посад (певних посад). Тобто, за висновком суду, у разі реалізації суб`єктом повноважень свого вільного розсуду щодо пропонування державному службовцю вакантних посад, у разі його звільнення на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VІІІ, останній має запропонувати усі вакантні посади, наявні у відповідних органах, у тому числі територіальних. В іншому ж випадку вибіркове пропонування вакантних посад державному службовцю матиме наслідком порушення статті 21 Конституції України, згідно із якої усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Колегія суддів уважає за необхідне підкреслити, що відносини публічної служби в основі своєї правової природи є наслідком реалізації не тільки права на участь в управлінні державними справами через забезпечення доступу до державної служби, визначеного статтею 38 Конституції України, але і права на працю, оскільки перебування особи на державній службі є однією із форм реалізації права на працю, закріпленого у статті 43 Конституції України, а тому за правовою позицією Верховного Суду України, сформованою у постанові від 06 листопада 2013 року у справі № 21-389а13, до відносин публічної служби застосовуються норми трудового законодавства в частині неврегульованій спеціальним законодавством.

Усталеною є також судова практика субсидіарного застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, з приводу яких виник спір, у значенні різновиду аналогії закону як засобу подолання прогалин спеціального законодавства.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у справі №360/2308/20 від 13 жовтня 2021 року.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що не пропонування суб`єктом призначення позивачу усіх наявних вакантних посад, у тому числі рівнозначних не може трактуватися як дотримання останнім вимог Закону № 889-VІІІ, у взаємозв`язку із положеннями Конституції України, що у свою чергу свідчить про обмеження права позивача на доступ до державної служби.

Також при вирішенні спору по суті колегія суддів враховує, що згідно із статтею 42 КЗпП України, у редакції чинній станом на час попередження позивача про звільнення (15.02.2021) встановлено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Відповідно до частини 2 статті 49-2 КЗпП України при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Відповідно до частини першої та другої статті 49-2 цього ж Кодексу про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Вимогами частини третьої статті 49-2 КЗпП України встановлено, що одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Положеннями частин першої та другої статті 42 КЗпП України регламентовано, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається, зокрема: 2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.

Верховний Суд неодноразово, зокрема у постановах від 11 березня 2020 року у справі №813/1220/16, від 09 липня 2020 року у справі № 809/2894/13-a, наголошував на тому, що однією з правових гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. При цьому, власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у справі №360/2308/20 від 13 жовтня 2021 року.

Частиною 6 статті 49-2 КЗпП України регламентовано, що вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:

про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;

у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;

не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

Тож у випадку фактичного скорочення займаної працівником посади йому має бути запропонована рівноцінна посада, передбачена новим штатним розписом, а в разі, якщо на таку посаду претендують також інші працівники, роботодавець зобов`язаний провести порівняльний аналіз продуктивності їхньої праці і кваліфікації з метою визначення працівника, який має переважне право на залишення на роботі, як це передбачено частиною першою статті 42 КЗпП України У процесі цього аналізу, як правило, враховуються такі обставини, як: наявність відповідної освіти, післядипломної освіти, документів про підвищення кваліфікації, відсутність дисциплінарних стягнень, наявність заохочень за успіхи в роботі, отримання премій за виконання особливо важливих робіт, відсутність прогулів, відпусток без збереження заробітної плати, тривалої тимчасової непрацездатності, зауважень з боку адміністрації щодо строків і якості виконуваних завдань, обсяги виконуваних робіт тощо.

Інша вакантна робота, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації і досвіду пропонується в разі відсутності рівноцінної посади.

Рівень кваліфікації визначається в залежності від освіти працівника та здобутих ним навичок під час виконання робіт за певною спеціальністю, а продуктивність праці вимірюється певними виробничими (службовими) показниками.

Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників.

Тобто у першу чергу перевага на залишення на роботі надається особам, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці. І лише за умови встановлення, що у всіх працівників є рівні умови продуктивності праці і кваліфікації, можна аналізувати, хто з них має переважне право на залишення на роботі згідно з частиною другою статті 42 КЗпП України.

Крім того, при проведенні вивільнення орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, за його згодою на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 13 жовтня 2021 року у справі №360/2308/20, від 14 лютого 2018 року та від 08 липня 2020 року у справі 2а-9821/11/2670, від 11 липня 2018 року у справі №816/1232/17, від 15 травня 2020 року у справі №П/811/2408/15, від 09 липня 2020 року у справі № 809/2894/13-a та інш. Підстави для відступу від цієї позиції у цій справі відсутні.

Згідно із частиною 3 статті 5 Закону № 889-VІІІ дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Колегія суддів вказує, що положеннями Закону № 889-VІІІ не врегульовано питання щодо врахування при вивільненні працівників переважного права на залишення на роботі, а відтак в цій частині, враховуючи положення частини 3 статті 5 Закону № 889-VІІІ підлягають до застосування приписи статті 42, частини 2 статті 49-2 КЗпП України.

Відповідно до проекту структури Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, яка в подальшому введена в дію наказом Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 11.02.2021 №97 «Про введення в дію структури та змін до штатного розпису Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві» скорочено 1 посаду заступника начальника Головного управлінні та залишено 3 штатні одиниці.

Досліджуючи матеріали справи колегія суддів звертає увагу на те, що відповідачем не надано належних та достатніх доказів на підтвердження виконання вимог статті 42, частини 2 статті 49-2 КЗпП України. При цьому, колегія суддів наголошує, що позивач згідно із довідкою до акту огляду МСЕК серія 10 ААА №769765 від 11.01.2012 є особою, яка має переважне право на залишення на роботі.

Колегія суддів зазначає, що жодного обґрунтування щодо вказаних вище обставин відповідачем не надано.

Також, вважає за необхідне наголосити, що за правилами частини 6 статті 6 статті 49-2 КЗпП України вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону № 889-VІІІ здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей, зокрема не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

Окрім зазначеного вище колегія суддів зазначає, що в ході розгляду справи відповідачем не надано належних та достатніх доказів на підтвердження виконання ним абзацу 3 частини 6 статті 49-2 КЗпП України.

Враховуючи наведене колегія суддів пиходить до висновку про порушення відповідачем положень статті 42, частини 2 статті 49-2 КЗпП України, що також вказує про порушення прав та охоронюваних законом інтересів ОСОБА_1 щодо наявності переважного права на залишення на роботі при її попереджені про звільнення на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VІІІ.

У той же час, під час розгляду справи встановлено, що Головою правління Пенсійного фонду України листом від 24.11.2021 №2800-0901-9/58717 запропоновано позивачу рівнозначні вакантні посади в органах пенсійного фонду (далі - пропозиція).

Колегія суддів зазначає, що ані положеннями Закону № 889-VІІІ, ані положеннями КЗпП України не передбачено повторної пропозиції суб`єктом призначення рівнозначних вакантних місць.

Варто наголосити, що вказана пропозиція була здійснена відповідачем на підставі частини 3 статті 87 Закону № 889-VІІІ в іншій редакції, аніж та, що діяла станом на час попередження позивача про майбутнє звільнення.

На переконання суду апеляційної інстанції при формуванні пропозиції щодо вакантних місць відповідач не мав права керуватися наказом №104-о, адже ним уже було реалізовано повноваження (вільний розсуд) щодо пропозиції ОСОБА_1 вакантних місць.

Колегія суддів наголошує, що в даному випадку має місце фактично 2 процедури щодо звільнення позивача на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VІІІ, у відмінних редакціях закону, а саме.

В першому випадку відповідачем прийнято наказ №104-о та складено попередження про майбутнє звільнення із порушенням чинного законодавства, застосовуючи при цьому положення частини 3 статті 87 Закону № 889-VІІІ, у редакції чинній станом на 16.02.2021

В другому випадку відповідачем складено пропозицію про вакантні рівнозначні посади, застосовуючи положення частини 3 статті 87 Закону № 889-VІІІ, у редакції чинній станом на 24.11.2021, яка вже встановлювала, що одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому, попередження про звільнення на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VІІІ видано не було. Більше того, положення частини 3 статті 87 Закону № 889-VІІІ, у редакції чинній станом на 24.11.2021 вже не містило право суб`єкта призначення на не застосування положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Отже, за висновком суду лист від 24.11.2021 №2800-0901-9/58717 (пропозиція щодо вакантних рівнозначних посад) не можливо ототожнювати з процедурою вивільнення позивача, яка була розпочата на підставі наказу №104-о, а наявність таких пропозицій, за відсутності нового попередження про майбутнє звільнення на підставі положень Закону №889-VІІІ, у редакції чинній станом на 24.11.2021 не може та не вказує на правомірність оскаржуваного наказу.

В даному випадку колегія суддів наголошує, що позивача попереджено про наступне звільнення 16.02.2021, наказ №322-о «Про звільнення ОСОБА_1 » прийнято 28.12.2021, тобто після спливу 9 місяців з дня попередження про звільнення, що також вказує на порушення строків прийняття останнього, визначених частиною 3 статті 87 Закону № 889-VІІІ, у редакції станом на 16.02.2021.

У той же час при вирішенні спору по суті колегія суддів враховує, що ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06.10.2021 №640/25471/21 заборонено Пенсійному фонду України вчиняти дії щодо звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві в порушення частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» без попередження про звільнення та запропонування рівнозначної посади до набрання рішенням у справі законної сили.

Посилання позивача на вказану ухвалу враховуються, проте останні не можуть бути покладені в основу рішення про задоволення позовних вимог, оскільки вказана ухвала суду прийнята з урахуванням положень частини 3 статті 87 Закону № 889-VІІІ, у редакції від 23.02.2021, яку в межах спірних правовідносин у справі № 640/15737/22 суд не застосовує.

Щодо посилання позивача щодо попередження про її звільнення неуповноваженою на те особою, колегія суддів зазначає наступне.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 №1041 затверджено Порядок делегування окремих повноважень керівника державної служби в центральному органі виконавчої влади (далі - Порядок №1041), який визначає процедуру делегування окремих повноважень керівника державної служби в центральному органі виконавчої влади (далі - керівник державної служби) з питань управління персоналом, визначених частиною другою статті 17 Закону України «Про державну службу», керівникам самостійних структурних підрозділів апарату та територіальних органів чи відокремлених підрозділів центрального органу виконавчої влади.

Відповідно до пункту 3 Порядку №1041 обсяг делегованих повноважень визначається наказом/ розпорядженням керівника державної служби.

До окремих повноважень керівника державної служби, які можуть бути делеговані, належать, зокрема попередження державних службовців, які займають посади державної служби категорій «Б» і «В», про звільнення та повідомлення таким державним службовцям про зміну істотних умов державної служби.

Згідно із підпунктом 7 пункту 11 Положення про Пенсійний фонд України, затверджений Постановою Кабінету міністрів України від 23.07.2014 №280 затверджено Положення про Пенсійний фонд України (далі - Положення №280) Голова правління Пенсійного фонду України призначає на посади та звільняє з посад за погодженням з Міністром соціальної політики керівників та заступників керівників територіальних органів Пенсійного фонду України відповідно до законодавства про державну службу.

Матеріалами справи встановлено, що наказом від 15.02.2021 №16 «Про деякі питання делегування поновлень з питань управління персоналом» наказано делегувати повноваження керівника державної служби з питань управління персоналом щодо попередження про звільнення та повідомлення про зміну істотних умов державної служби державним службовцям, які займають посади заступників начальників головних управлінь Пенсійного фонду України в областях та м. Києві, посадовим особам, серед іншого ОСОБА_2 .

З матеріалів справи слідує, що як наказ №164-о, так і попередження позивача про майбутнє звільнення підписано ОСОБА_2 . Суд наголошує, що не відображення у наказі від 15.02.2021 №16 «Про деякі питання делегування поновлень з питань управління персоналом» обставин делегування повноважень в частині надання пропозицій державному службовцю вакантних посад не вказує на те, що такі пропозиції були надані не уповноваженою на те особою.

Колегія суддів наголошує, що станом на час попередження позивача про звільнення обов`язок суб`єкта запропонувати державну службовцю вакантні посади був відсутнім. Натомість в межах даної справи уповноваженою на те особою було підписано попередження про майбутнє звільнення ОСОБА_1 із використанням нею власного розсуду щодо пропонування позивачці вільних вакантних посад.

Таким чином, на переконання суду, твердження позивача в цій частині не можуть бути покладені в основу рішення про задоволення позовних вимог.

Також при вирішенні спору по суті колегія суддів відхиляє посилання ОСОБА_1 на порушення відповідачем вимог статті 252 КЗпП України та статті 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», оскільки як вже було неодноразово вказано частиною 3 статті 87 Закону № 889-VІІІ, у редакції, яка підлягає до застосування в межах спірних правовідносин встановлено, що не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Поряд з цим, надаючи оцінку посиланням позивача на порушення відповідачем статті 119 КЗпП України, суд відмітить наступне.

Відповідно до статті 119 КЗпП України на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Гарантії, визначені у частині третій цієї статті, зберігаються за працівниками, які під час проходження військової служби отримали поранення (інші ушкодження здоров`я) та перебувають на лікуванні у медичних закладах, а також потрапили у полон або визнані безвісно відсутніми, на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, відповідному підрозділі Служби зовнішньої розвідки України після їх звільнення з військової служби у разі закінчення ними лікування в медичних закладах незалежно від строку лікування, повернення з полону, появи їх після визнання безвісно відсутніми або до дня оголошення судом їх померлими.

Гарантії, визначені у частині третій цієї статті, не поширюються на осіб рядового та начальницького складу служби цивільного захисту, а в частині збереження місця роботи, посади - також на осіб, які займали виборні посади в органах місцевого самоврядування та строк повноважень яких закінчився.

В матеріалах справи наявний контракт добровольця територіальної оборони, укладений між ОСОБА_1 та командиром добровольчого формування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » територіальної громади №15 ОСОБА_4 від 25.03.2022 (далі - контакт).

Колегія суддів зазначає, що контракт укладений позивачем 25.03.2022, у той час коли наказ про її звільнення прийнято 28.12.2021.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що фактично позивачку було звільнено значно пізніше, адже наказом №1289-о від 30 грудня 2021 року внесено зміни до наказів Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 28 грудня 2021 року №1264-о «Про оголошення наказу Пенсійного фонду України від 28 грудня 2021 року №322-о «Про звільнення ОСОБА_1 , зокрема, вказано, що датою звільнення слід вважати перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності ОСОБА_1 . Зокрема, як зазначала позивачка у позовній заяві, останнім днем її тимчасової непрацездатності було 05 квітня 2022 року.

Зміна дати із якої ОСОБА_1 звільнена із займаної посади у зв`язку із перебуванням останньої на лікарняному не нівелює дату прийняття наказу про звільнення.

Отже, приймаючи до уваги те, що станом на час прийняття оскаржуваного наказу обставини передбачені статтею 119 КЗпП України були відсутні, стверджувати про їх порушення відповідачем не вбачається за можливе.

Водночас колегія суддів залишає поза увагою всі твердження ОСОБА_1 в частині формування ГУ ПФУ в м. Києві штатного розпису, штучне скорочення посади тощо, адже роботодавець наділений правом самостійно визначати чисельність працівників і штатний розпис не потребує додаткового доведення, і судові органи не можуть вимагати обґрунтування доцільності скорочення чисельності або штату та саме в рамках розгляду спору про поновлення на роботі й вирішується питання про правомірність звільнення з роботи, тому до повноважень суду входить перевірка правильності проведення та дотримання роботодавцем процедури звільнення, у тому числі за скороченням, конкретного працівника.

Відповідні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 29.03.2019 у справі № 755/3495/16-ц, провадження № 61-1350св17, від 22.01.2022 у справі № 451/706/18, провадження № 61-17296св19.

При виникненні спору між працівником і роботодавцем суд не вирішує питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників, а перевіряє наявність підстав для звільнення (чи відбувалося скорочення штату або чисельності працівників) та дотримання відповідної процедури.

Такий правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 12 січня 2021 року у справі № 753/9240/18, провадження № 61-16204св20.

Отже, беручи до уваги наведене колегія суддів вважає, що в ході розгляду справи обґрунтування ОСОБА_1 позовних вимог знайшли своє підтвердження частково. Разом з цим, вказані судом вище порушення є самостійними та достатніми для формування висновку про порушення відповідачем процедури звільнення позивача та, як наслідок, обмеження її права на доступ до публічної служби.

Колегія суддів погоджується із зазначеними встановленими обставинами судом першої інстанції проте, зазначає, що судом першої інстанції не надано належної оцінки щодо наданих відповідачем позивачеві наявних пропозицій вакантних посаду період з 30 грудня 2021 року по 06 квітня 2021 року та зазначає наступне.

Так, направляючи справу на новий розгляд Верховним Судом зазначено, що Пенсійний фонд України листом від 24 листопада 2021 року №2800-0901-9/57817 запропонував позивачці для переведення вакантні рівнозначні посади в органах Пенсійного фонду України станом на 24 листопада 2021 року, а саме: посаду заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області та посаду заступника начальника головного управління - начальника управління обслуговування громадян Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області. На переведення на вказані посади позивачка згоду не надала.

Верховний Суд, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції, зазначив, що оскільки процедура звільнення позивачки тривала невиправдано довго і за цей час відбулися зміни законодавства, що регулює вивільнення державних службовців, дійшов висновку про необхідність застосування у спірних правовідносинах статті 87 Закону України «Про державну службу» у редакції Закону №1285-ІХ, яка набрала чинності з 06 березня 2021 року.

Тобто, суб`єкт призначення або керівник державної служби зобов`язаний не лише попередити державного службовця про наступне звільнення, а й одночасно з цим запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. Одночасно, враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Під час розгляду справи було встановлено, що Пенсійний фонд України (далі - ПФУ або Фонд) листом від 24.11.2021 № 2800-0901-9/57817 запропонував позивачці для переведення вакантні рівнозначні посади в органах ПФУ станом на 24 листопада 2021 року, а саме: посаду заступника начальника Головного управління ПФУ у Вінницькій області та посаду заступника начальника головного управління - начальника управління обслуговування громадян Головного управління ПФУ в Харківській області.

Разом з тим, Верховний Суд зауважив, що суд апеляційної інстанції не досліджував питання наявності у відповідача вакантних посад, починаючи з 25.11.2021 до моменту звільнення позивачки, які би могли бути запропоновані останній відповідно до її кваліфікації.

Матеріалами справи підтверджується, що Пенсійний фонд України 24.11.2021 пропонував позивачці для переведення вакантні рівнозначні посади в органах ПФУ станом на 24 листопада 2021 року, а саме: посаду заступника начальника Головного управління ПФУ у Вінницькій області та посаду заступника начальника головного управління - начальника управління обслуговування громадян Головного управління ПФУ в Харківській області.

Як встановлено з наданих додаткових доказів та наявних матеріалів справи, на адвокатський запит від 12.10.2023 було отримано відповідь від Пенсійного фонду України від 19.10.2023 № 2800-1001-8/58684, з якої вбачається, що у період з 24.11.2021 по 05.04.2022 в територіальних органах Фонду були наявні вакантні наступні рівнозначні посади:

станом на 24.11.2021: заступник начальника Головного управління ПФУ у Вінницькій області; заступник начальника головного управління - начальник обслуговування громадян Головного управління ПФУ у Вінницькій області;

станом на 01.12.2021: заступник начальник Головного управління ПФУ у Вінницькій області; заступник начальника головного управління - начальник обслуговування громадян Головного управління ПФУ у Вінницькій області;

станом на 01.01.2022: заступник начальника Головного управління ПФУ в Харківській області;

станом на 01.02.2022: заступник начальника Головного управління ПФУ в Харківській області; перший заступник начальника Головного управління ПФУ в Черкаській області;

станом на 01.03.2022: заступник начальника Головного управління ПФУ в Харківській області; перший заступник начальника Головного управління ПФУ в Черкаській області;

станом з 01.04.2022 та 05.04.2022: заступник начальника Головного управління ПФУ в Харківській області; перший заступник начальника Головного управління ПФУ в Черкаській області.

Отже, як вбачається з листа Пенсійного фонду, вакантні рівнозначні посади були наявні у територіальних органах протягом усього періоду, про який вказав Верховний Суд, а посади заступника начальника Головного управління ПФУ в Харківській області та першого заступника начальника Головного управління ПФУ в Черкаській області позивачці взагалі не пропонувались.

Водночас, посада першого заступника начальника Головного управління ПФУ в Черкаській області була б прийнятною для позивачки, оскільки робоче місце (м. Черкаси) за цією посадою розташовано найближче до м. Києва, де вона мешкає, оскільки, з огляду на те, що вона є інвалідом 2 групи, переїзд до іншого міста спричинить низку побутових питань.

Окрім того, пропозиція Пенсійного фонду від 24.11.2021 містить незрозумілу інформацію щодо наявності вакансій: у пропозиції зазначено, що вакантними посадами є посада заступника начальника Головного управління ПФУ у Вінницькій області та посада заступника начальника головного управління - начальника управління обслуговування громадян Головного управління ПФУ в Харківській області.

Водночас, як вбачається з листа Пенсійного фонду від 19.10.2023 № 2800-1001- 8/58684, станом на 24.11.2021 існували інші вакансії: заступник начальника Головного управління ПФУ у Вінницькій області; заступник начальника головного управління - начальник обслуговування громадян Головного управління ПФУ у Вінницькій області.

Водночас, посада першого заступника начальника Головного управління ПФУ в Черкаській області була б прийнятною для позивачки, оскільки робоче місце (м. Черкаси) за цією посадою розташовано найближче до м. Києва, де вона мешкає, оскільки, з огляду на те, що вона є інвалідом 2 групи, переїзд до іншого міста спричинить низку побутових питань.

За приписами ч.2 ст. 40, ч. З ст. 49-2 КЗпП України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, власник вважається таким, що належно виконав свій обов`язок щодо сприяння у збереженні роботи працівника, який підлягає звільненню у зв`язку із скороченням штату, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто в; професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням цого освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник який вивільняється, працював. Відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду, зокрема, від 11.06.2020 у справі № 826/19187/16, від 31.03.2020 у справі № 826/6148/16, від 09.10.2019 у справі № 821/595/16. Така правова позиція викладена також Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.09.2018 у справі № 800/538/17.

При цьому, такий обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення. Відповідний аправовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 25.07.2019 у справі №807/3588/14, від 27.05.2020 у справі №813/1715/16.

Коленія суддів зазначає, що рівнозначні вакантні посади існували на час попередження позивачки про звільнення і були вакантними ще протягом тривалого періоду часу.

Таким чином, відповідачем при звільненні позивачки порушено вимоги ст. 87 Закону України «Про державну службу» у редакції Закону №1285-ІХ щодо пропонування усіх рівнозначних посад, які існували з територіальних органах ПФУ протягом всього періоду процедури звільнення, тобто з дня попередження про звільнення і по день фактичного звільнення.

Щодо доводів про наявність переважного права на залишення на роботі, колегія суддів зазначає наступне.

Так, Верховний Суд, переглядаючи дану справу, дійшов висновку, як вже вказувалось, про необхідність застосування у процедурі звільнення позивачки ст. 87 Закону України «Про державну службу» у редакції Закону № 1285-ІХ, яка передбачає, поряд з іншим, і обов`язок роботодавця враховувати переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Однак, відповідач вважає, що у даному випадку переважне право не застосовується, оскільки при звільненні позивачки була лише одна посада першого заступника начальника Головного управління ПФУ в м. Києві, тому була відсутня і необхідність застосування цього механізму.

Проте, колегія суддів зазначає наступне, що дано позиція відповідача суперечить вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

Так, стаття 42 КЗпП України повинна враховуватись роботодавцем у разі скорочення однорідних професій чи посад, у випадку, коли виникає питання щодо залишення працівника на цій же посаді, обираючи його з поміж інших подібних за допомогою встановлених законом критеріїв (постанова Верховного Суду від 19.05.2022 у справі № 205/6352/18). При цьому, виходячи із позиції Верховного Суду, саме роботодавець, приймаючи відповідне рішення, повинен був з`ясовувати обставини щодо виявлення працівників, які мають переважне право одного перед іншим на залишення на роботі (постанова від 07.07.2022 у справі № 826/6203/17).

На час попередження позивачки про звільнення у штатному розписі Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві було ще три посади заступників начальника Головного управління. Скороченню підлягали дві посади - першого заступника та заступника начальника Головного управління, які фактично є рівнозначними та однорідними.

Відповідачем під час розгляду справи не було доведено, у чому він вбачає неоднорідність посад першого заступника та заступника начальника Головного управління: чим відрізняються за цими посадами обов`язки, кваліфікація, рівень освіти тощо, на що звертає увагу Верховний Суд при розгляді подібних справ (постанова від 16.12.2020 у справі № 127/27008/19).

Натомість, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 № 15 «Питання оплати праці державних службовців» (з подальшими змінами та доповненнями) заступники керівників самостійного управління, служби, так само як і перші заступники, належать до однієї категорії Б2. Тобто посади першого заступника та заступника начальника Головного управління є рівнозначними та однаковими з точку зору обсягу обов`язків, які мають покладатись, вимог до освіти та кваліфікації тощо.

Але лише позивачці було вручено попередження про звільнення, інші працівники, які займали посади заступників начальника Головного управління, такого попередження не отримували.

Натомість ці працівники, які займали рівнозначні посади заступників начальника Головного управління, одержали лише попередження про зміну істотних умов праці (доказі наявні в матеріалах справи). Тобто можливість розподілу обов`язків першого заступника начальника Головного управління (посада якого скорочується) між заступниками начальника Головного управління також доводить однаковість виконуваних за цими посадами обов`язків.

Про те, що посади заступника начальника та першого заступника начальника Головного управління відповідного територіального органу ПФУ є рівнозначними, доводить також та обставина, що саме такі посади як заступник начальника зазначалися відповідачем і у відповіді на адвокатський запит від 19.10.2023 №2800-1001-8/58684, і у відповіді на запит про надання публічної інформації від 16.03.2021 №2800-0901-8/12327 (долучено позивачкою до позову).

Отже, при вирішенні питання про звільнення позивачки на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку із скороченням її посади, відповідач був зобов`язаний здійснити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації працівників, посади яких скорочуються.

Але приписи цієї норми закону відповідачем ані самостійно, ані шляхом делегування повноважень Головному управлінню не виконувались.

Так, матеріалами справи встановлено, що наказом №1289-о від 30 грудня 2021 року внесено зміни до наказів Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 28 грудня 2021 року №1264-о «Про оголошення наказу Пенсійного фонду України від 28 грудня 2021 року №322-о «Про звільнення ОСОБА_1 , зокрема, вказано, що датою звільнення слід вважати перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності ОСОБА_1 . Зокрема, як зазначала позивачка у позовній заяві, останнім днем її тимчасової непрацездатності було 05 квітня 2022 року.

На підставі вище зазначеного, колегією суддів встановлено, що були наявні вакантні посади, які відповідачем не запропоновано чим порушено процедуру звільнення, а саме не надано повної інформації щодо наявності наявних вакантних посад та не запропоновано їх ОСОБА_1 .

Інші доводи та заперечення сторін не спростовують вище встановленого судом та не мають визначального характеру для вирішення спору по суті.

Згідно із частиною 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною 1 статті 73 КАС України встановлено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

Підсумовуючи вищевикладене, повно та всебічно проаналізувавши матеріали адміністративної справи суд дійшов до висновку про невідповідність спірного рішення критеріям, які встановлені частиною 2 статті 2 КАС України, а відтак наявні підстави для скасування останнього.

Частиною 1 статті 235 КЗпП України встановлено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Зважаючи на те, що в ході розгляду справи встановлено протиправність спірного наказу, суд вважає, що позовні вимоги про поновлення позивача на займаній посаді, а саме на посаді першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві підлягають до задоволення.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини 1 статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Тому рішення суду в частині поновлення позивача на посаді першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві слід звернути до негайного виконання.

Так, висновок Комісії не є рішенням суб`єкта владних повноважень, ні в розумінні п. 19 ч. 1 ст. 4 КАС України, ні в розумінні п. 12 Порядку № 1128, позаяк не створює правові наслідки, а є відображенням думки членів комісії при розгляді скарги та підставою для прийняття відповідного наказу Мін`юстом, який є предметом спору в межах даної адміністративної справи.

Щодо поважності причин пропуску позивачкою строків звернення до суду, колегія суддів зазначає наступне.

Так, ухвалою окружного адміністративного суду м. Києва від 26.09.2022 визнано поважними причини пропуску позивачкою строку, передбаченого ст. 122 КАС України, на звернення з позовом у спорі про поновлення на роботі, поновлено строк на звернення до суду та відкрито провадження у даній справі.

Суд першої інстанції, приймаючи таке рішення, погодився з доводами позову щодо поважності причин пропуску для звернення до суду.

Зокрема, судом було взято до уваги, що з 25.03.2022, тобто ще до свого фактичного звільнення, яке відбулось 06.04.2022, і на час звернення до суду позивачка постійно виконувала обов`язки добровольця територіальної оборони добровольчого формування №15 «Деміївка» територіальної громади м. Києва, що підтверджується відповідним посвідченням та довідкою підрозділу територіальної оборони, копії яких долучено до позову.

Судом враховано, що виконання обов`язків добровольця тероборони здійснювалось позивачкою як в робочий, так і поза робочий час, у тому числі вихідні та святкові дні, а її залучення до заходів, які проводяться добровольчим підрозділом, було не можливо завчасно передбачити та спланувати. Суд також виходив з доводів позову щодо того, що як і час виникнення початку строку на звернення позивачки до суду, так і встановлений законом його перебіг та закінчення строку виникли і тривали безпосередньо у період воєнного стану.

Колегія суддів зазначає, що рішення суду першої інстанції в частині поважності причин пропуску позивачкою строків звернення до суду та їх поновлення не оскаржувалось жодним з апелянтів у цій справі - ні Пенсійним фондом України, ні Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві. Доводи з цього питання в їх апеляційних скаргах відсутні.

Водночас Верховний Суд вже неодноразово вирішував питання меж перегляду судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції, зокрема правомірності застосування наслідків ч. 4 ст. 123 КАС України про залишення позову без розгляду з підстав пропуску строку звернення до суду, у випадку, коли рішення суду першої інстанції не оскаржується з цих підстав.

Верховний Суд виходив з того, що межі перегляду судом апеляційної інстанції визначені ст. 308 КАС України, відповідно до якої суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1 ст. 308 КАС України).

При цьому суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порущшкення норм процесуального права, які є обовязковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч.2 ст. 308 КАС України).

Порушення норм процесуального права, які є обовязковою підставою для скасування рішення та ухвалення нового рішення суду, визначені ч.3 ст. 317 КАС України.

Беручи до уваги викладене, Верховний Суд, зокрема, у постанові від 21 липня 2021 року у справі № 520/5875/19 дійшов висновку, що розгляд судом справи, позов у якій подано за межами строків звернення, не відноситься до порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, у зв`язку з чим наявність таких обставин не дає суду апеляційної інстанції повноважень для скасування рішення суду, якщо доводи про пропуск строку звернення до суду не були підставою для апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції.

Також, Верховний Суд вказав, що наявність у суду апеляційної інстанціїх повноважень скасовувати рішення суду першої інстанції із залишення позовної заяви без розгляду не надає права суду апеляційної інстанції застосовувати ці повноваження з власної ініціативи.

Такі висновки щодо застосування ст. ст. 308, 319 КАС України викладені у постановах Верховного Суду від 19 вересня 2019 року у справі № 0440/6027/18, від 12 січня 2021 року у справі № 1640/2719/18, від 23 лютого 2021 року у справі № 420/1927/20, від 21 вересня 2022 року у справі № 160/13393/21, від 19 жовтня 2023 року у справі № 160/17502/22.

Оскільки зі змісту апеляційних скарг відповідача та третьої особи не вбачається доводів про подання позивачкою позову за межами строків звернення до суду та необхідність у зв`язку з цим залишення позову без розгляду з підстав, передбачених ст. 123 КАС України, не були підставою, на якій ґрунтувалися їх вимоги про скасування рішення суду першої інстанції, то у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для перевірки рішення суду першої інстанції в частині висновків про дотримання позивачем строків звернення до суду.

Колегія суддів зазначає, що позивачем додано до матеріалів справи підтвердження щодо поважності причин пропуску строку, а саме копію довідки від 09.11.2023 № 15/2073, видана добровольчим формуванням № 15 «Деміївка» територіальної громади м. Києва, про те, що позивачка виконувала свої обов`язки добровольця на постійній основі як у робочий, так і позаробочий час; копії документів про нагородження позивачки за сумлінне виконання нею обов`язків добровольця територіальної оборони, а саме - нагородження відзнакою Міністерства оборони України медаллю «За сприяння Збройним Силам України», нагрудним знаком на підставі розпорядження Київського міського голови «За сприяння обороні Києва», пам`ятним нагрудним знаком добровольця «За оборону Києва».

В той же час, згідно з ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Згідно з п. 30. рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

В цьому контексті судом враховується, що згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 - кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 05.04.2005 «Афанасьєв проти України» вказав, що спосіб захисту, що вимагається статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - повинен бути «ефективним» як у законі так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Отже, «ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції.

Надаючи оцінку всім доводам обох сторін, судова колегія також приймає до уваги рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, в якому Суд зазначив, що «…хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід…».

Відповідно до ст. 6 КАС України, ст. 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції в повній мір досліджено обставини справи на підставі яких суд прийшов до правильного висновку щодо задоволення позовних вимог проте, останнім помилково не досліджено в повному обсязі питання, що стосується наданих відповідачем позивачеві наявних пропозицій вакантних посаду період з 30 грудня 2021 року по 06 квітня 2021 року, а тому керуючись повноваженнями, наданими ч. 2 ст. 9, ч. 2 ст. 245 КАС України, колегія суддів вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зазначає, що мотивувальна частина рішення підлягає зміні.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Зі змісту частин 1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить висновку, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, але помилкове застосування норм матеріального права призвели до неправильного вирішення питання, а тому рішення суду першої інстанції підлягає зміні на піставі ст. 317 КАС України.

Таким чином, оскільки суд першої інстанції неповно встановив обставини у справі, його висновки не відповідають обставинам справи, судове рішення ухвалене з порушенням норм матеріального права, тому ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2023 року підлягає зміні в частині мотивування.

Керуючись ст.ст. 2, 10, 11, 241, 242, 243, 250, 251, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 328, 325, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційні скарги Пенсійного фонду України, Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві - задоволити частково.

Змінити рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 грудня 2022 року в мотивувальній частині.

У іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 грудня 2022 року - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у строк визначений ст. 329 КАС України.

(Повний текст виготовлено - 18 грудня 2023 року).

Головуючий суддя: М.І. Кобаль

Судді: Н.П. Бужак

Л.О. Костюк