УХВАЛА

07 грудня 2023 року

м. Київ

cправа № 916/2912/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Одеського квартирно-експлуатаційного управління (колишня назва Квартирно-експлуатаційний відділ м. Одеса)

на рішення Господарського суду Одеської області від 06.03.2023 (суддя Літвінов С. В.) і постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.07.2023 (судді: Богатир К. В., Поліщук Л. В., Таран С. В.) у справі

за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеса

до Громадської організації "Федерація бодібілдингу та фітнесу Одеської області"

про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та стягнення 156 465,14 грн,

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2022 року Квартирно-експлуатаційний відділ міста Одеса (наразі - Одеське квартирно-експлуатаційне управління (у зв`язку зі зміною назви), далі - КЕВ м. Одеса, Одеське КЕУ) звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Громадської організації "Федерація бодібілдингу та фітнесу Одеської області" (далі - ГО "Федерація бодібілдингу та фітнесу Одеської області") про усунення перешкод у користуванні майном шляхом звільнення відповідачем нежитлового приміщення в адміністративній будівлі № 7, розташованій на території військового містечка № 224 за адресою: м. Одеса, вул. Армійська, буд. 18, та стягнення з відповідача 156 465,14 грн, з яких: 115 078,94 грн заборгованості з орендної плати, 26 235,31 грн компенсації податку на землю, 10 101,97 грн пені та 5048,92 грн - 7 % річних.

На обґрунтування позову позивач посилався на те, що між ним та відповідачем було укладено договір про спільну діяльність у сфері спорту від 02.01.2020 № 3 (далі - договір від 02.01.2020) зі строком дії до 31.12.2020; цей договір сторонами поновлено не було; після спливу строку дії вказаного договору відповідач не звільнив спірне нежитлове приміщення, за період із листопада 2021 року по лютий 2022 року не вносив плати за користування майном, а з жовтня 2021 по лютий 2022 року не компенсував податку на землю, у зв`язку з чим у нього виникла заборгованість з орендної плати та заборгованість з компенсації податку на землю за вказані періоди у заявлених позивачем до стягнення сумах. Через прострочення у виконанні грошового зобов`язання позивач, окрім стягнення заборгованості з орендної плати та компенсації податку на землю, просив стягнути з відповідача також пеню та 7 % річних.

ГО "Федерація бодібілдингу та фітнесу Одеської області" не скористалася правом на надання відзиву на позов.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 06.03.2023 позов задоволено частково. Зобов`язано ГО "Федерація бодібілдингу та фітнесу Одеської області" усунути перешкоди у користуванні майном шляхом звільнення нежитлових приміщень, розташованих в адміністративній будівлі № 7 на території військового містечка № 224 за адресою: м. Одеса, вул. Армійська, буд. 18. В іншій частині позову відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.

Аргументуючи судове рішення в частині задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що строк дії договору, укладеного між сторонами у справі, закінчився 31.12.2020; у матеріалах справи немає доказів на підтвердження обставин повернення відповідачем нерухомого майна позивачеві, що, у свою чергу, унеможливлює використання спірних приміщень позивачем для власних потреб.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення заборгованості за користування майном та компенсації плати за землю, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки договір від 02.01.2020 припинив свою дію за спливом строку, на який його було укладено, то немає підстав для нарахування відповідачеві після припинення дії договору плати за користування майном та компенсації податку на землю.

Щодо відмови у стягненні пені та 7 % річних, то місцевий господарський суд виходив із того, що ці вимоги є похідними від вимоги про стягнення заборгованості з орендної плати, а тому задоволенню теж не підлягають.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.07.2023 резолютивну частину рішення Господарського суду Одеської області від 06.03.2023 залишено без змін. Змінено мотивувальну частину рішення Господарського суду Одеської області від 06.03.2023 щодо відмови у стягненні заборгованості у сумі 156 465,14 грн, з урахуванням мотивів, викладених у постанові суду апеляційної інстанції.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції установив, що договір від 02.01.2020, який сторони визначили як договір про спільну діяльність, є удаваним договором; насправді сторони вчинили договір найму (оренди) державного нерухомого майна, котрий, у свою чергу, було укладено без проведення конкурсу, без отримання дозволу Міністерства оборони України та без погодження з Фондом державного майна України. Разом із тим, суд апеляційної інстанції погодився із висновком місцевого господарського суду про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення заявленої заборгованості, що виникла за таким договором, а саме заборгованості з орендної плати за період із листопада 2021 року по лютий 2022 року, компенсації податку на землю за період із жовтня 2021 року по лютий 2022 року, оскільки плата за користування майном та компенсація з податку на землю поза межами строку дії договору, який закінчився ще 31.12.2020, не нараховуються. Суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що у разі невиконання наймачем обов`язку щодо повернення речі наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (частина 2 статті 758 Цивільного кодексу України), однак позивач таку вимогу у цій справі не заявляв. Також апеляційний господарський суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення пені та 7 % річних, позаяк такі вимоги є похідними від вимоги про стягнення заборгованості за орендну плату.

Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Одеської області від 06.03.2023 і постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.07.2023 у цій справі, Одеське КЕУ (колишня назва КЕВ м. Одеса) звернулося з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати зазначені судові рішення, а позов задовольнити повністю.

Скаржник наголошує на неправильному застосуванні судом апеляційної інстанції статті 235 Цивільного кодексу України з огляду на постанову Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", а також статті 785 Цивільного кодексу України та порушенні принципу диспозитивності розгляду справи в суді апеляційної інстанції. На обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на положення пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України - застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, а саме (1) у постановах Верховного Суду від 06.03.2019 у справі № 571/1306/16-ц, від 29.05.2019 у справі № 2-3632/11, від 15.07.2019 у справі № 235/499/17, від 17.07.2019 у справі № 523/3612/16-ц, від 24.07.2019 у справі № 760/23795/14-ц, від 25.09.2019 у справі № 642/6518/16-ц, від 30.10.2019 у справі № 390/131/18, від 06.11.2019 у справах № 464/4574/15-ц, № 756/17180/147-ц, від 13.11.2019 у справі № 697/2368/15-ц, від 04.12.2019 у справі № 635/8395/15-ц, від 01.04.2020 у справі № 686/24003/18, від 01.07.2020 у справі № 287/575/16-ц, від 19.08.2020 у справі № 287/587/16-ц, від 06.11.2019 у справі № 909/51/19 щодо меж розгляду справи судом та дотримання принципу диспозитивності; (2) у постановах Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 924/195/16, від 11.05.2018 у справі № 926/2119/17 щодо застосування частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України.

Зокрема, скаржник посилається на те, що спірний договір нікчемним чи недійсним не визнавався, тому відповідач має виконувати його умови належним чином, зокрема, в частині оплати коштів за користування майном. Водночас скаржник зазначає, що за обставин непідписання між сторонами акта приймання-передачі повернення майна за попереднім договором, яким було би оформлено факт повернення об`єкта нерухомості, а також беручи до уваги узгоджені сторонами умови договору, якими передбачено сплату платежів за весь час до підписання відповідного акта приймання-передачі приміщення, апеляційний господарський суд дійшов помилкового висновку про те, що плата за таким договором не має нараховуватись, та, відповідно, не має і сплачуватися відповідачем.

Від ГО "Федерація бодібілдингу та фітнесу Одеської області" надійшли пояснення у справі.

З метою повного, всебічного, об`єктивного розгляду справи, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду цієї справи у розумний строк, тобто такий, що є необхідним для виконання процесуальних дій і вирішення справи з метою забезпечення належного судового захисту.

Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, між КЕВ м. Одеса (сторона-1) та ГО "Федерація бодібілдингу та фітнесу Одеської області" (сторона-2) було укладено договір від 02.01.2020, за умовами якого сторони домовились про спільну діяльність у сфері спорту у нежитловому приміщенні площею 425,65 м2 адміністративної будівлі № 7, розташованій на території військового містечка № 224 за адресою: м. Одеса, вул. Армійська, буд. 18, яке є нерухомим військовим майном, що знаходиться на балансі КЕВ м. Одеса.

У пункті 1.2 цього договору передбачено, що спільна діяльність у сфері спорту буде здійснюватися таким чином: сторона-1 зобов`язується залучити площу 425,65 м2 нежитлового приміщення адміністративної будівлі № 7 на території військового містечка № 224 за адресою: м. Одеса, вул. Армійська. буд. 18, яке є нерухомим військовим майном і перебуває на балансі сторони-1; сторона-2 бере в користування зазначені приміщення та власними коштами проводить необхідний комплекс заходів із забезпечення повної організації діяльності у сфері спорту щодо проведення спортивних тренувань із використанням спортивного обладнання.

Згідно з пунктом 3.1 договору від 02.01.2020 сторона-1 за цим договором зобов`язана, зокрема, залучити для організації діяльності у сфері спорту, яка буде проводитись стороною-2, нежитлові приміщення (додаток 1 - акт обміру) площею 425,65 м2 в адміністративній будівлі № 7 на території військового містечка № 224 за адресою: м. Одеса, вул. Армійська, буд. 18, що знаходяться на балансі сторони-1 терміном до 31.12.2020.

У розділі 4 зазначеного договору визначені права та обов`язки сторони-2. Зокрема, сторона-2 за цим договором (пункт 4.1), окрім іншого, зобов`язана організувати діяльність у сфері спорту з використанням залучених нежитлових приміщень, виключно за призначенням; своєчасно і в повному обсязі здійснювати оплату за умовами договору; щомісячно компенсувати оплату земельного податку та здійснювати витрати, пов`язані з утриманням залучених нежитлових приміщень, в тому числі фактичні комунальні платежі; у разі припинення або розірвання договору звільнити залучені стороною-1 нежитлові приміщення в належному стані, не гіршому ніж на момент укладення договору; нести відповідальність за дотримання правил експлуатації інженерних мереж, пожежної безпеки і санітарії в приміщеннях згідно із законодавством.

Сторона-2 має право здійснювати організацію діяльності у сфері спорту у залучених нежитлових приміщеннях (пункт 4.2 договору від 02.01.2020).

Згідно з пунктом 5.1 вказаного договору оплата встановлена згідно розрахунку (додаток 2) і становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку (грудень 2019 року) 17013,97 грн (розрахунок стартової плати за базовий місяць згідно з додатком 2 до договору). Оплата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування оплати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць. Нарахування ПДВ на суму оплати здійснюється у порядку, визначеному чинним законодавством.

За змістом пункту 5.2 договору від 02.01.2020 оплата у розмірі 100 % перераховується стороною-2 до державного бюджету (на спеціальний реєстраційний рахунок сторони-1, відкритий в територіальному органі Державного казначейства) щомісячно не пізніше 20 числа місяця, наступного за звітним на підставі виставлених стороною-1 рахунків.

Згідно з пунктом 5.3 названого договору сторона-2 щомісячно компенсує стороні-1 сплачений земельний податок пропорційно площі приміщень, залучених для діяльності у сфері спорту за договором, на підставі виставленого рахунку.

Відповідно до пункту 9.1 договору від 02.01.2020 він вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін і діє до 31.12.2020.

У разі припинення або розірвання договору сторона-2 протягом 10 робочих днів зобов`язана звільнити залучені стороною-1 нежитлові приміщення в належному стані, не гіршому, ніж на момент укладання цього договору (пункт 9.10 договору від 02.01.2020).

Здійснюючи апеляційний перегляд, суд апеляційної інстанції зазначив, що в матеріалах справи наявний розрахунок стартової плати за базовий місяць спільної діяльності у сфері спорту у приміщенні, що перебуває балансі КЕВ м. Одеса. Відповідно до цього розрахунку орендна плата за базовий місяць оренди нежитлового приміщення адміністративної будівлі № 7, розташованої на території в/м № 224, що перебуває на балансі КЕВ м. Одеса, за адресою: м. Одеса, вул. Армійська, 18, площею 425,65 м2 становить 17 013,97 грн, а вартість об`єкта оренди за оцінкою від 27.02.2019 - 1 122 439,05 грн.

Окрім того, як установив апеляційний господарський суд і це підтверджено матеріалами справи, позивач звертався до відповідача з вимогою у листі від 28.09.2021 № 3565 про звільнення протягом трьох робочих днів із моменту отримання цього листа вказаних нежитлових приміщень.

У подальшому позивач направляв відповідачеві претензію № 201 (від 04.10.2022 № 3091) про погашення заборгованості за договором від 02.01.2020, яка виникла станом на 01.10.2022 у сумі 141 314,25 грн, з яких: 115 078,94 грн за надані послуги за листопад-лютий 2021- 2022 роки та 26 235,31 грн з податку на землю по лютий 2022 року.

У зв`язку з неповерненням майна після закінчення строку дії договору та чиненням перешкод у його використані, а також через наявність заборгованості за таким договором, КЕВ м. Одеса звернувся до ГО "Федерація бодібілдингу та фітнесу Одеської області" з позовом, в якому просив усунути перешкоди у користуванні майном шляхом звільнення відповідачем спірного нежитлового приміщення та стягнення з нього 115 078,94 грн заборгованості з орендної плати, 26 235,31 грн компенсації податку на землю, 10 101,97 грн пені та 5048,92 грн - 7 % річних.

Місцевий господарський суд вказані вимоги задовольнив частково; зобов`язав ГО "Федерація бодібілдингу та фітнесу Одеської області" усунути перешкоди у користуванні нерухомим майном шляхом звільнення спірних нежитлових приміщень; в іншій частині позову (про стягнення 156 465,14 грн) суд відмовив.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в порядку положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України, залишив без змін резолютивну частину рішення місцевого господарського суду про відмову у стягненні заборгованості у сумі 156 465,14 грн. Водночас апеляційний господарський суд змінив мотивувальну частину рішення господарського суду першої інстанції у вказаній частині з урахуванням мотивів, викладених у своїй постанові. При цьому суд урахував те, що позивач оскаржив рішення суду першої інстанції виключно в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 156 465,14 грн. Щодо задоволення місцевим господарським судом вимоги про звільнення відповідачем спірних нежитлових приміщень, то в цій частині рішення не оскаржувалося, а тому судом апеляційної інстанції не переглядалося.

Ухвалюючи постанову у справі, суд апеляційної інстанції дослідив обставини та наявні у ній докази, надав правову оцінку укладеному між сторонами у справі договору від 02.01.2020 та зважаючи, зокрема на положення статей 235, 509, 626, 759, 760, 793, 1130, 1131 Цивільного кодексу України, статті 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" , статей 1, 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", статті 7 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України", пунктів 4- 7 Порядку надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.05.2000 № 778, установив, що договір від 02.01.2020, який сторони визначили як договір про спільну діяльність, за своєю дійсною правовою природою є договором найму (оренди) державного нерухомого майна. Водночас суд апеляційної інстанції зазначив про те, що такий договір було укладено без проведення конкурсу, без отримання дозволу Міністерства оборони України та без погодження з Фондом державного майна України; до того ж є недоведеним визначення стартової плати за базовий місяць оренди спірного майна відповідно до Методики оцінки вартості об`єктів оренди, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.1995 № 629, що свідчить про недотримання сторонами встановленого законом порядку укладення договору оренди державного нерухомого майна.

Поза тим суд апеляційної інстанції за встановлених у цій справі обставин припинення дії спірного договору з 31.12.2020 та непродовження його дії після цієї дати погодився із висновком місцевого господарського суду про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача заборгованості з орендної плати за період із листопада 2021 року по лютий 2022 року, а також компенсації податку на землю за період із жовтня 2021 року по лютий 2022 року, оскільки обов`язок орендаря сплачувати орендну плату за користування орендованим майном та у наведеному випадку ще й здійснювати компенсацію податку на землю зберігається до припинення договору (до спливу строку дії договору оренди). При цьому суд звернув увагу на те, що у разі невиконання наймачем обов`язку щодо повернення речі наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (частина 2 статті 758 Цивільного кодексу України), однак позивач таку вимогу у цій справі не заявляв. Також апеляційний господарський суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення 10 101,97 грн пені та 5048,92 грн - 7 % річних, позаяк такі вимоги є похідними від вимоги про стягнення заборгованості за орендну плату.

Суд апеляційної інстанції, серед іншого, надав оцінку доводам позивача про те, що відповідач після закінчення строку дії договору продовжив користуватися спірним майном, однак не сплачував за таке користування, та відхилив ці доводи, зазначивши, що у такому випадку позивач має право звернутися з вимогою про стягнення неустойки у порядку частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України, однак такої вимоги позивач не заявляв. Водночас, як наголосив суд апеляційної інстанції, заявлена позивачем до стягнення з відповідача пеня не є неустойкою в розумінні положень частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України, а є пенею за прострочення грошового зобов`язання.

Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).

Як уже зазначалося, скаржник звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою на судові рішення у справі, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Разом із тим зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

При цьому слід виходити також із того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Крім того, посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Колегія суддів суду касаційної інстанції відхиляє твердження скаржника про неврахування апеляційним господарським судом під час ухвалення оскаржуваної постанови висновків щодо застосування статті 785 Цивільного кодексу України, викладених у постановах Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 924/195/16 та від 11.05.2018 у справі № 926/2119/17, з огляду на таке.

З метою застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного господарського суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного господарського суду (пункт 35 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.10.2020 у справі № 925/965/16).

Отже, під час вирішення спору у подібних правовідносинах мають враховуватися саме останні правові висновки, викладені у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19.

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду постанові від 19.04.2021 року у справі № 910/11131/19 (пункт 9.11) сформував правовий висновок про те, що користування майном після припинення договору є таким, що здійснюється не відповідно до його умов (неправомірне користування майном), у зв`язку з чим вимога щодо орендної плати за користування майном за умовами договору, що припинився (у разі закінчення строку, на який його було укладено тощо), суперечить змісту правовідносин за договором найму (оренди) і регулятивним нормам Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.

Такі висновки Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду обґрунтовано тим, що із закінченням строку договору найму (оренди), на який його було укладено, за наявності заперечень наймодавця щодо подальшого користування наймачем майном, договір є припиненим, що означає припинення дії (чинності) для сторін усіх його умов (пункт 9.7 постанови).

Тобто припинення правовідносин з оренди не пов`язується зі складенням сторонами договору оренди, строк дії якого закінчився, акта приймання-передачі орендованого майна, а настає зі спливом строку, на який договір оренди було укладено. З огляду на таке об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19 (пункт 9.23) відступила від протилежної правової позиції Верховного Суду, викладеної колегіями суддів Касаційного господарського суду у постановах від 14.11.2018 у справі № 924/195/16 та від 11.05.2018 у справі № 926/2119/17 (на які посилався позивач у касаційній скарзі на обґрунтування підстав касаційного оскарження), щодо правомірності нарахування орендарю орендної плати за час фактичного користування орендованим майном до моменту підписання сторонами акта приймання-передачі об`єкта оренди.

Разом із тим, колегія суддів суду касаційної інстанції не бере до уваги посилання скаржника на постанови Верховного Суду від 06.03.2019 у справі № 571/1306/16-ц, від 29.05.2019 у справі № 2-3632/11, від 15.07.2019 у справі № 235/499/17, від 17.07.2019 у справі № 523/3612/16-ц, від 24.07.2019 у справі № 760/23795/14-ц, від 25.09.2019 у справі № 642/6518/16-ц, від 30.10.2019 у справі № 390/131/18, від 06.11.2019 у справах № 464/4574/15-ц, № 756/17180/147-ц, від 13.11.2019 у справі № 697/2368/15-ц, від 04.12.2019 у справі № 635/8395/15-ц, від 01.04.2020 у справі № 686/24003/18, від 01.07.2020 у справі № 287/575/16-ц, від 19.08.2020 у справі № 287/587/16-ц, від 06.11.2019 у справі № 909/51/19 щодо меж розгляду справи судом та дотримання принципу диспозитивності, оскільки суд під час вирішення спору у справі, серед іншого, має надати оцінку змісту та характеру спірних правовідносин, з`ясувати правову природу договору, нарахування та стягнення заборгованості за яким є предметом позову у справі, надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, що у наведеному випадку і було зроблено судом апеляційної інстанції під час ухвалення оскарженої постанови у справі, в якій подано касаційну скаргу.

З огляду на зазначене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу, не знайшла підтвердження.

Водночас наведене судом апеляційної інстанції у постанові застереження про удаваність укладеного між сторонами у справі договору за вимогами статті 235 Цивільного кодексу України та невідповідність його вимогам закону не вплинуло на вирішення спору у цій справі і є передчасними, адже вимоги про визнання недійсним зазначеного договору у цій справі заявлено не було, а висновки судів щодо підстав для відмови у позові про стягнення спірних нарахувань були мотивовані тим, що вимоги щодо орендної плати за користування майном та компенсації податку на землю за умовами договору, що припинився (у разі закінчення строку, на який його було укладено), не ґрунтується на вимогах закону та суперечить змісту правовідносин за договором оренди.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Одеського КЕУ (колишня назва КЕВ м. Одеса) на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.07.2023 і рішення Господарського суду Одеської області від 06.03.2023 у справі № 916/2912/22.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Одеського квартирно-експлуатаційного управління (колишня назва Квартирно-експлуатаційний відділ м. Одеса) на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.07.2023 і рішення Господарського суду Одеської області від 06.03.2023 у справі № 916/2912/22 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак