Постанова

Іменем України

02 листопада 2023 року

м. Київ

Справа № 640/22970/19

Провадження № 11-152апп22

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Уркевича В. Ю.,

судді-доповідача Прокопенка О. Б.,

суддів Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Крет Г. Р., Пількова К. М., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Шевцової Н. В.,

за участю секретаря судового засідання Зейфман І. М.,

учасники справи:

представник позивача - Безуєвський Ю. М.,

представники відповідача - Меєр Н. В., Маленький Ю. Б.,

розглянувши у судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Служби зовнішньої розвідки України про визнання протиправним та скасування рішення, поновлення на військовій службі та посаді, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2022 року (судді Мельничук В. П., Ключкович В. Ю., Степанюк А. Г.),

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Служби зовнішньої розвідки України (далі - СЗРУ), в якому, з урахуванням заяви про зміну предмета та підстав позову, просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ тимчасово виконуючого обов`язки Голови СЗРУ від 30 серпня 2019 року № 936-ос про звільнення з військової служби в запас на підставі підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) генерал-майора ОСОБА_1 та виключення його зі списків особового складу;

- поновити його на військовій службі за контрактом від 31 липня 2018 року в СЗРУ та відновити його у списках особового складу з дня звільнення - з 03 вересня 2019 року;

- поновити його на посаді першого заступника Голови СЗРУ з 13 квітня 2019 року;

- стягнути зі СЗРУ на свою користь грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу за період з 03 вересня 2019 року по день поновлення на військовій службі.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначав про безпідставність його звільнення з військової служби, оскільки строк дії контракту на проходження служби не закінчився, а, крім того, в день звільнення він перебував на стаціонарному лікуванні. Водночас звільнення військовослужбовців у запас або у відставку у період перебування на лікуванні заборонено. Вказував, що обрані способи захисту права ефективні та відповідають позиції Великої Палати Верховного Суду, сформульованій у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 9901/277/19.

Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2021 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано оспорюваний наказ щодо звільнення з військової служби ОСОБА_1 та виключення його зі списків особового складу з 03 вересня 2019 року. Поновлено ОСОБА_1 на військовій службі за контрактом від 31 липня 2018 року в СЗРУ та відновлено його у списках особового складу з 03 вересня 2019 року. Поновлено ОСОБА_1 у штаті СЗРУ на посаді першого заступника Голови СЗРУ з 13 квітня 2019 року. Стягнуто зі СЗРУ на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу у розмірі 1 064 211,24 грн. Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на військовій службі у штаті СЗРУ на посаді першого заступника Голови СЗРУ та виплати грошового забезпечення за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць, а саме 45 697,50 грн.

Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що пунктом 17 статті 106 Конституції України не передбачені повноваження Президента України щодо можливості в індивідуальному порядку визначати строк дії контракту про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ. Строк дії першого контракту про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ однозначно визначений Положенням про проходження військової служби військовослужбовцями Служби зовнішньої розвідки України, затвердженим 17 липня 2006 року Указом Президента України № 619/2006 (далі - Положення № 619). Відповідно до пункту 13 цього Положення перший контракт про проходження військової служби в СЗРУ укладається на 5 років. Строк контракту обчислюється повними роками. Таким чином, строк дії контракту позивача як першого контракту про проходження військової служби в СЗРУ визначений згаданим Положенням та складає 5 років. Підставою для видання оскаржуваного наказу визначено саме закінчення строку дії контракту. При цьому військові посадові особи, які приймали рішення про звільнення ОСОБА_1 з військової служби, вважали, що контракт з ним укладено на один рік. Оскільки таке рішення командування СЗРУ суперечить Положенню № 619, суд вирішив, що оскаржуваний наказ виданий за відсутності зазначених у ньому підстав для звільнення позивача з військової служби та не відповідає вимогам чинного законодавства, а тому підлягає скасуванню у судовому порядку.

Крім того, суд дійшов висновку, що виданням оскаржуваного наказу відповідач порушив пряму заборону щодо звільнення військовослужбовців у запас або у відставку у період перебування їх на лікуванні, передбачену спеціальним нормативним актом, яким врегульовано порядок звільнення з військової служби військовослужбовців СЗРУ, що також, на думку суду, підтверджує невідповідність такого наказу положенням чинного законодавства.

Також суд першої інстанції спростував твердження відповідача про те, що підставою для видання оспорюваного наказу слугував Указ Президента України від 12 квітня 2019 року № 143/2019 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України» (далі - Указ № 143/2019). Водночас суд звернув увагу на те, що рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 9901/277/19, визнано протиправним і скасовано Указ № 143/2019.

З огляду на викладене суд зробив висновок, що наявні всі передбачені законом підстави для захисту порушеного права позивача в передбачений законом спосіб шляхом визнання протиправним і скасування оспорюваного наказу щодо звільнення ОСОБА_1 з військової служби в запас СЗРУ, виключення зі списків особового складу, поновлення на військовій службі та відновлення його у списках особового складу СЗРУ. Суд першої інстанції також поновив позивача на посаді першого заступника Голови СЗРУ.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що при поновленні на військовій службі (посаді) позивач має право на отримання грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу, а саме за період з 03 вересня 2019 року по день його поновлення на військовій службі, та виходячи з місячного розміру грошового забезпечення у сумі 45 697,50 грн. Тобто загальна сума, що підлягає стягненню з відповідача, становить 1 064 211,24 грн.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2022 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до СЗРУ про визнання протиправним та скасування рішення, поновлення на військовій службі та посаді, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог повністю, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідно до пункту 13 Положення № 619 перший контракт про проходження військової служби в СЗРУ укладається на 5 років. Строк контракту обчислюється повними роками. Разом з тим правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом № 2232-XII, відповідно до частини другої статті 23 якого для громадян України, які приймаються на військову службу за контрактом та призначаються на посади, установлюються такі строки військової служби в календарному обчисленні, зокрема, для інших громадян - від 1 до 5 років. Отже, у Положенні № 619, яке є підзаконним нормативним актом, що приймається на основі Закону та за своїм змістом не може йому суперечити, передбачена норма, яка безпідставно звужує зміст Закону № 2232-XII. Таким чином, суд дійшов висновку, що строк дії контракту про проходження позивачем військової служби в СЗРУ, який визначений у Законі № 2232-XII, не може бути менше одного року. При цьому суд апеляційної інстанції вказав, що після звільнення позивача з посади дія контракту продовжувалась, оскільки річний строк контракту ще не закінчився.

Апеляційний суд зазначив, що при укладенні з позивачем контракту строк його дії було узгоджено між сторонами та такий контракт відповідає вимогам Конституції України, Закону № 2232-XII, Закону України від 1 грудня 2005 року № 3160-IV «Про Службу зовнішньої розвідки України» (далі - Закон № 3160-IV). Підставою для прийняття оскаржуваного наказу визначено саме закінчення строку дії контракту. Крім того, суд установив, що про час перебування позивача на лікарняному в період видання оскаржуваного наказу про звільнення його з військової служби з 03 вересня 2019 року доповіді (рапорту) позивачем здійснено не було.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідачем після закінчення мінімального строку (одного року), на який міг бути укладений контракт (відповідно до частини другої статті 23 Закону № 2232-XII), а також після закінчення 2-місячного терміну перебування у розпорядженні Голови СЗРУ ОСОБА_1 правомірно було звільнено з військової служби у зв`язку із закінченням строку контракту. Відтак з огляду на наведене вказаний контракт як акт індивідуальної дії вичерпав свою дію фактом свого закінчення.

Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача з військової служби відповідачем прийнято у межах повноважень та у спосіб, передбачений законодавством України, у зв`язку із чим позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування оспорюваного наказу є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Інші вимоги позивача є похідними від наведеної, тому у їх задоволенні апеляційний суд також відмовив.

Щодо поновлення позивача на посаді першого заступника Голови СЗРУ з 13 квітня 2019 року суд зазначив, що до повноважень Голови СЗРУ не відноситься призначення військовослужбовців на штатні посади першого заступника та заступників Голови СЗРУ. Згідно зі статтею 6 Закону № 3160-IV (у редакції станом на час спірних правовідносин) загальне керівництво СЗРУ здійснюється Президентом України. Безпосереднє керівництво СЗРУ здійснює її Голова, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України. Перший заступник та заступники Голови СЗРУ призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Голови СЗРУ.

Крім того, суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що у позовній заяві в цій справі у первинній редакції не містилося вимоги щодо поновлення позивача на посаді першого заступника Голови СЗРУ, оскільки на момент звернення до Окружного адміністративного суду міста Києва така вимога була предметом судового розгляду у Верховному Суді, до якого позивач звернувся з позовом про визнання протиправним та скасування Указу Президента № 143/2019. Отже, судовим рішенням у справі № 9901/277/19, що набрало законної сили, вирішено позовну вимогу про поновлення позивача на посаді першого заступника Голови СЗРУ, за результатом розгляду якої у її задоволенні було відмовлено.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та позиція інших учасників справи

У квітні 2022 року представник ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

На обґрунтування касаційної скарги заявник послався на те, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, зокрема Закон № 2232-XII та Статут внутрішньої служби Збройних сил України. Крім того, на думку заявника, суд не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 09 листопада 2018 року у справі № 263/15749/16-а, щодо необхідності застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Також позивач наголосив, що Президент України, затвердивши Положення № 619, реалізував повноваження, надані йому нормами Закону № 2232-XII, щодо визначення порядку проходження військової служби та укладення відповідних контрактів. Тому, на думку заявника, визначення в Положенні № 619 п`ятирічного строку першого контракту для військовослужбовців СЗРУ є правомірним і звільнення його до спливу цього строку є безпідставним.

При цьому заявник наголосив, що під час звільнення він перебував на лікуванні, а твердження відповідача про те, що відсутність доповіді (рапорту) стосовно цього суперечать фактичним обставинам справи та положенням чинного законодавства.

Щодо вимоги про поновлення його на посаді першого заступника Голови СЗРУ заявник зазначив, що в межах іншої справи Верховним Судом визнано незаконним та скасовано Указ Президента України про звільнення позивача з наведеної вище посади, але відмовлено у задоволенні вимоги про поновлення його на цій посаді з підстав закінчення строку дії контракту. Разом з тим у межах справи, що розглядається, вирішується питання щодо строку контракту, тому й вимога щодо поновлення позивача на посаді також має бути задоволена у межах цієї справи.

У травні 2022 року відповідач подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Зазначає, що доводи скаржника щодо тлумачення норм права є помилковими, а сам Закон № 2232-XII містить спеціальні норми, в тому числі щодо строків обчислення військової служби для осіб офіцерського складу. Питання проходження військової служби у СЗРУ на момент виникнення спірних правовідносин було також врегульовано Положенням № 619, правовою основою видання якого є згаданий Закон. А тому пункт 13 цього Положення має відповідати частині другій статті 23 цього Закону.

Виключно Президентом України здійснюється призначення на посаду / звільнення з посади першого заступника Голови СЗРУ, контракт укладено на строк повноважень ОСОБА_1 на посаді, тобто на строк, що буде визначено Президентом України шляхом видання відповідних указів про призначення та звільнення з посади.

Підтримання позиції позивача щодо перебування його на військовій службі за контрактом на 5 років на посаді першого заступника Голови СЗРУ є втручанням у виключні повноваження Президента України в частині здійснення призначення на зазначену посаду.

Крім того, відповідач зазначив, що при укладенні контракту з позивачем строк його дії обумовлений взаємною згодою сторін та узгоджується з вимогами Конституції України, законів № 2232-XII та № 3160-IV. Під строком дії контракту розуміється строк, який збігається із часом виконання обов`язків військової служби у період перебування ОСОБА_1 на посаді першого заступника Голови СЗРУ.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 04 травня 2022 року відкрив касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 31 серпня 2022 року призначив її до розгляду.

Ухвалою від 13 грудня 2022 року той же суд передав справу № 640/22970/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Суд касаційної інстанції зауважив, що існує конфлікт застосування Закону

№ 2232-XII і Положення № 619 в аспекті того, яку з цих норм вважати загальною, а яку - спеціальною у спірних правовідносинах. У справі, яка розглядається, наявна виключна правова проблема, адже Закон № 2232-XII визначає не лише загальні засади проходження в Україні військової служби, але містить і спеціальні норми, у тому числі щодо строків обчислення військової служби для осіб офіцерського складу, які установлюються в календарному обчисленні від 1 до 5 років.

Водночас питання проходження військової служби в СЗРУ на момент виникнення спірних правовідносин було також врегульовано Положенням № 619, правовою основою видання якого є, зокрема, Закон № 2232-XII, що має вищу юридичну силу. Тобто пункт 13 Положення № 619 мав відповідати частині другій статті 23 цього Закону, однак цей пункт установлює п`ятирічний строк першого контракту про проходження військової служби в СЗРУ.

Разом з тим відповідно до Закону № 3160-IV виключно Президент України здійснює призначення (звільнення) на посаду першого заступника Голови СЗРУ шляхом укладення контракту зі СЗРУ на строк повноважень позивача на посаді першого заступника Голови СЗРУ, тобто на строк, що визначається Президентом України шляхом видання відповідних указів про призначення та звільнення з посади.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

31 липня 2018 року між СЗРУ та позивачем укладений контракт про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ, за яким ОСОБА_1 було зараховано на військову службу в СЗРУ.

Указом Президента України від 31 липня 2018 року № 225/2018 позивача призначено на посаду першого заступника Голови СЗРУ.

Указом № 143/2019 позивача звільнено з посади першого заступника Голови СЗРУ.

Наказом тимчасово виконуючого обов`язки Голови СЗРУ від 19 квітня 2019 року № 425-ОС позивачу оголошено Указ № 143/2019 та зараховано його у розпорядження Голови СЗРУ за підпунктом «а» пункту 44-1 Положення № 619.

У період з 27 серпня по 11 листопада 2019 року позивач із незначними перервами перебував на лікарняному.

30 серпня 2019 року наказом тимчасово виконуючого обов`язки Голови СЗРУ позивача звільнено з військової служби за підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII (у зв`язку із закінченням строку контракту) в запас СЗРУ з правом носіння військової форми одягу та виключено зі списків особового складу з 03 вересня 2019 року.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Щодо предмета і підстав позову

Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з вимогами про визнання протиправним та скасування наказу тимчасово виконуючого обов`язки Голови СЗРУ від 30 серпня 2019 року № 936-ос про звільнення з військової служби в запас, поновлення на військовій службі за контрактом, а також просив поновити його на посаді першого заступника Голови СЗРУ.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Повноваження Президента України визначені статтею 106 Конституції України, відповідно до пункту 17 частини першої якої Президент України є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави.

Частиною третьою вказаної статті визначено, що Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов`язковими до виконання на території України.

Правовий статус, загальну структуру, засади керівництва та загальну чисельність СЗРУ визначено Законом № 3160-IV.

Статтею 2 Закону № 3160-IV (тут і далі - у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що правову основу діяльності СЗРУ становлять Конституція України, Закон України «Про розвідувальні органи України», цей та інші закони України, видані на їх виконання акти Президента України, інші нормативно-правові акти, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Організаційна структура СЗРУ визначається Президентом України (стаття 5 Закону № 3160-IV).

Згідно зі статтею 6 Закону № 3160-IV загальне керівництво СЗРУ здійснюється Президентом України. Безпосереднє керівництво СЗРУ здійснює її Голова, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України. Перший заступник Голови та заступники Голови СЗРУ призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Голови СЗРУ.

Таким чином, виключно до дискреційних повноважень глави держави належить право призначати (поновлювати на посаді) чи звільняти вище керівництво СЗРУ, у тому числі першого заступника Голови. Аналогічні висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 9901/277/19.

Відповідно до статті 22 КАС України (тут і далі - в редакції, чинній на час звернення із цим позовом) місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди) вирішують адміністративні справи як суди першої інстанції, крім випадків, визначених частинами другою - четвертою цієї статті. Апеляційному адміністративному суду в апеляційному окрузі, що включає місто Київ, як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності Центральної виборчої комісії (окрім визначених частиною четвертою цієї статті), дій кандидатів на пост Президента України, їх довірених осіб. Апеляційним адміністративним судам як судам першої інстанції підсудні справи за позовами про примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені.

Стаття 27 КАС України визначала виключну підсудність справ окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ. Зокрема, такому суду були підсудні адміністративні справи з приводу оскарження нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України чи іншого суб`єкта владних повноважень, повноваження якого поширюються на всю територію України, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Водночас Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи, зокрема, щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України (частина четверта статті 22 КАС України).

Частина друга статті 49 КАС України зобов`язує адміністративний суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі, а також при підготовці справи до судового розгляду встановити, чи може судове рішення вплинути на права та обов`язки осіб, які не є стороною у справі. Якщо такі особи є, суд залучає їх до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

У разі розгляду справи без повідомлення третьої особи про розгляд справи обставини справи, встановлені судовим рішенням, не мають юридичних наслідків при розгляді позову, пред`явленого стороною, яка брала участь у цій справі, до цієї третьої особи або позову, пред`явленого цією третьою особою до такої сторони (частина друга статті 50 КАС України).

Завдання підготовчого провадження в адміністративному судочинстві визначені статтею 173 КАС України. Таким завданнями, зокрема, є остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу, вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.

Вирішуючи питання про призначення справи до розгляду, за результатами підготовчого засідання 6 липня 2021 року (т. 1 а. с. 168) Окружний адміністративний суд міста Києва зазначив, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі. Хоча насправді питання про порушення трудових прав у цій справі не ставилося, а позивач однозначно стверджував, що він проходив військову службу. Вказане свідчить про неналежний підхід суду першої інстанції до остаточного визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин у цій справі. Також місцевий суд не обговорив і не вирішив питання про залучення до участі у справі осіб, на права і обов`язки яких може вплинути судове рішення. Поза увагою суду залишилося і питання об`єднання справ і роз`єднання позовних вимог, і, відповідно, не було належно вирішено й питання про повноваження місцевого суду розглядати справу у тій частині вимог, що фактично стосуються повноважень Президента України.

Таким чином, місцевий суд не виконав вимог закону щодо належної підготовки справи до судового засідання для розгляду її по суті.

Щодо поновлення позивача на військовій службі за контрактом, порядку визначення строку дії контракту та порядку звільнення з військової служби

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначення загальних засад проходження в Україні військової служби визначено Конституцією та законами України.

Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом (стаття 17 Конституції України).

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону (стаття 65 Конституції України).

За змістом статті 10 Закону України «Про оборону України» (тут і далі - в редакції нормативних актів станом на час спірних правовідносин) порядок організації розвідувальної діяльності в інтересах оборони держави визначається законом. Статтею 13 цього ж Закону передбачено, що функції органів, які проводять розвідувальну та інформаційно-аналітичну діяльність в інтересах національної безпеки, визначаються Положенням про ці органи, яке затверджується Президентом України.

Частиною першою статті 2 Закону № 2232-XII передбачено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Згідно із частиною четвертою статті 2 Закону № 2232-XII порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

За приписами статті 3 Закону № 2232-XII правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, закони України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

При цьому у частині четвертій статті 19 Закону № 2232-XII передбачено, що форма, порядок і правила укладення контракту, припинення (розірвання) контракту та наслідки припинення (розірвання) контракту визначаються положеннями про проходження військової служби громадянами України та нормативно-правовими актами центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, якщо інше не передбачено законом.

На військову службу за контрактом осіб офіцерського складу у розвідувальні органи України приймаються також громадяни України, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки не нижче бакалавра, що відповідає профілю службової діяльності, і не досягли граничного віку перебування на військовій службі осіб офіцерського складу, із числа військовослужбовців строкової служби, які прослужили не менше шести місяців, осіб рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, військовозобов`язаних, а також жінок, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі військовослужбовців офіцерського складу (стаття 20 Закону № 2232-XII).

Відповідно до положення частини другої статті 23 Закону № 2232-XII для громадян України, які приймаються на військову службу за контрактом та призначаються на посади, установлюються такі строки військової служби в календарному обчисленні: для осіб рядового складу - 3 роки; для осіб сержантського і старшинського складу - від 3 до 5 років; для курсантів вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів - час навчання у вищому військовому навчальному закладі або військовому навчальному підрозділі вищого навчального закладу; для осіб офіцерського складу: для громадян, яким первинне військове звання присвоєно після проходження повного курсу військової підготовки за програмою підготовки офіцерів запасу або в порядку атестування осіб до присвоєння первинних військових звань офіцерського складу запасу, - від 2 до 5 років; для інших громадян - від 1 до 5 років.

Статтею 1 Закону України від 22 березня 2001 року № 2331-III «Про розвідувальні органи України» (далі - Закон № 2331-III) (тут і далі - у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що розвідувальні органи України - спеціально уповноважені законом органи на здійснення розвідувальної діяльності. Розвідувальний орган України може функціонувати як самостійний державний орган, так і у складі центрального органу виконавчої влади. СЗРУ здійснює свою діяльність у політичній, економічній, військово-технічній, науково-технічній, інформаційній та екологічній сферах (стаття 6 вказаного Закону).

Загальне керівництво розвідувальними органами України відповідно до Конституції України та цього Закону здійснює Президент України. Керівники центральних органів виконавчої влади, до складу яких входять розвідувальні органи, здійснюють керівництво ними в межах повноважень, визначених законом і положеннями про відповідні розвідувальні органи, затвердженими Президентом України, та створюють необхідні умови для їх функціонування. Безпосереднє керівництво розвідувальними органами України здійснюють їх керівники, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням керівників відповідних центральних органів виконавчої влади. Голову СЗРУ призначає Президент України. У межах своїх повноважень керівники розвідувальних органів України можуть видавати накази, розпорядження, а у випадках, передбачених законом, або на вимогу Президента України доводять до його відома у визначеному ним порядку інформацію щодо зовнішніх загроз Україні (стаття 7 Закону № 2331-III).

Співробітниками розвідувальних органів України є військовослужбовці та службовці кадрового складу розвідувальних органів України, а також військовослужбовці, службовці та працівники, які не належать до кадрового складу цих органів. На військовослужбовців розвідувальних органів, у тому числі тих, які не належать до кадрового складу розвідувальних органів, поширюється дія законодавства України про проходження військової служби з урахуванням особливостей, що обумовлені специфікою завдань, які виконуються зазначеними військовослужбовцями. Особливості проходження військової служби в розвідувальних органах України визначаються Президентом України (стаття 16 того ж Закону).

Статус СЗРУ визначений статтею 1 Закону № 3160-IV. СЗРУ, як вбачається із цієї норми права, є державним органом, що здійснює розвідувальну діяльність у політичній, економічній, військово-технічній, науково-технічній, інформаційній та екологічній сферах. СЗРУ підпорядкована Президентові України та підконтрольна Президентові України і Верховній Раді України. До співробітників СЗРУ як військового формування належать військовослужбовці, службовці та працівники СЗРУ. Положення про проходження військової служби військовослужбовцями СЗРУ затверджується Президентом України.

17 липня 2006 року Указом Президента України № 619 затверджено Положення про проходження військової служби військовослужбовцями СЗРУ. Це Положення визначає порядок проходження військової служби за контрактом особами офіцерського складу СЗРУ та особливості проходження військової служби у воєнний час.

Відповідно до пункту 9 Положення № 619 контракт про проходження військової служби у СЗРУ - письмова угода, що укладається між громадянином України і державою, від імені якої виступає СЗРУ, для встановлення правових відносин між сторонами під час проходження військової служби. Контракт укладається за зразком, що додається, у двох примірниках, підписується особою, яка вступає на військову службу, і відповідною посадовою особою СЗРУ згідно з пунктами 11 і 14 цього Положення, скріплюється гербовою печаткою і зберігається у кожної із сторін.

У пункті 13 цього Положення вказано, що перший контракт про проходження військової служби в СЗРУ укладається на 5 років. Строк контракту обчислюється повними роками.

Порядок звільнення військовослужбовців СЗРУ з військової служби регламентований розділом VII Положення № 619. При цьому контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби в запас, зокрема:

а) у зв`язку із закінченням строку контракту;

б) за станом здоров`я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби в мирний час, обмежену придатність у воєнний час або обмежену придатність до військової служби (пункт 64 Положення).

Військовослужбовці, які проходять службу за контрактом, звільняються з військової служби у відставку, зокрема:

а) за віком - у разі досягнення граничного віку перебування в запасі;

б) за станом здоров`я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку.

Звільнення з військової служби осіб офіцерського складу у військових званнях до генерал-лейтенанта включно здійснюється Головою СЗРУ (пункт 72 Положення № 619).

Наведених норм права суд апеляційної інстанції не врахував. Аналізуючи обґрунтованість позовних вимог та роблячи висновки про законність звільнення ОСОБА_1 з військової служби за контрактом, суд не звернув уваги на те, що Положенням № 619 звільнення військовослужбовців з військової служби взамопов`язується із проходженням ними військово-лікарської комісії та вирішенням питання про непридатність особи до військової служби в мирний час, обмежену придатність у воєнний час або обмежену придатність до військової служби. У залежності від цього командування вирішує питання про підстави звільнення особи - в запас чи у відставку.

Доводів суду першої інстанції з цього приводу апеляційний суд не спростував, оцінки їм не дав, чим порушив вимоги статті 322 КАС України.

Разом із тим ні місцевий суд, ні суд апеляційної інстанції не перевірили на предмет законності той факт, що наказ про звільнення з військової служби генерал-майора ОСОБА_1 був виданий не Головою СЗРУ, а особою, яка начебто тимчасово виконувала його обов`язки - ОСОБА_3 . На ці обставини вже звертала увагу Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17 березня 2021 року у справі № 9901/277/19 (провадження 11-38заі21), прямо вказавши, що ОСОБА_3 увільнений Президентом України від тимчасового виконання обов`язків Голови СЗРУ 11 червня 2019 року, тобто більш як за два місяці до видання ним наказу про звільнення з військової служби позивача. Натомість починаючи із вказаної дати і до 11 вересня 2019 року на посаді Голови СЗРУ перебувала інша особа, яка наказ про звільнення позивача з військової служби не віддавала.

У судовому засіданні представник позивача наполягав на тому, що Президент України перевищив свої повноваження, коли у Положенні № 619 визначив строк, на який може бути укладений контракт з особами офіцерського складу.

Велика Палата Верховного Суду до таких тверджень ставиться критично, оскільки вони суперечать нормативним актам, які визначають повноваження глави держави. При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважує, що подібні заяви мали бути перевірені у судах попередніх інстанцій за участю осіб, які представляють інтереси Президента України, та з дотриманням процедури судового розгляду для відповідної судової інстанції. Для цього, зокрема, вирішуючи питання про призначення справи до розгляду, місцевий суд мав визначитися з межами своєї компетентності та окреслити коло учасників справи. Натомість касаційний суд не наділений повноваженнями дослідження доказів та їх оцінки.

Ураховуючи наведене вище, законодавець у Законі № 2232-XII унормував загальні вимоги щодо строку дії контракту, який укладається із громадянами України, які приймаються на військову службу та призначаються на офіцерські посади, надавши при цьому органам, які здійснюють керівництво військовими формуваннями, можливість визначати деталі таких контрактів, що й було зроблено у Положенні № 619.

Так, Законом № 2232-XII надано право укладати зазначені вище контракти на строк від 1 до 5 років, а Положенням № 619 звужено можливість вибору та чітко встановлено, на який строк має бути укладено перший контракт саме для проходження служби у СЗРУ - 5 років. При цьому Положення № 619 не суперечить Закону № 2232-XII та не виходить за межі визначених цим законом строків дії контракту.

Наведеного суд апеляційної інстанції не врахував та дійшов передчасного висновку про обмеження одним роком строку дії контракту із ОСОБА_1 . Суд не дав належної правової оцінки тому, що в контракті про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ, підписаному ОСОБА_1 , передбачено, що його укладено відповідно до пунктів 9-16 Положення № 619 та на строк, який відповідно до пункту 17 статті 106 Конституції України визначається Президентом України, а також тому, що укладений між сторонами контракт є першим контрактом, укладеним між позивачем та СЗРУ. Суд апеляційної інстанції не спростував висновків суду першої інстанції з цього приводу.

Щодо перебування позивача на лікуванні в лікувальних закладах та у відпустці у зв`язку з хворобою

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу і на те, що суди належним чином не перевірили доводів позивача про його перебування на стаціонарному лікуванні і не з`ясували, чи було дотримано при цьому порядку проходження такого лікування, не перевірили наслідків такого лікування та рішення командування у зв`язку із цим. При цьому Статутом внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженим Законом України від 24 березня 1999 року № 548-XIV (далі - Статут) (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), та відповідними відомчими нормативно-правовими актами передбачено, що військовослужбовці самостійно відрекомендовуються своєму безпосередньому начальникові у разі, зокрема, відбуття чи повернення з лікування (стаття 40). Військовослужбовці зобов`язані негайно повідомити про захворювання безпосередньому начальникові, який зобов`язаний направити хворого до медичного пункту частини (стаття 254).

Офіцери та військовослужбовці військової служби за контрактом за висновком лікаря можуть залишатися для лікування на квартирах (удома). Про результати огляду хворих, характер поданої допомоги і призначення лікар робить відповідні відмітки в медичних книжках та видає довідки про стан здоров`я (стаття 256 Статуту).

Висновок про часткове або повне звільнення офіцерів та військовослужбовців військової служби за контрактом від виконання службових обов`язків дається лікарем, а у військових частинах, де лікар за штатом не передбачений, - фельдшером не більше ніж на шість діб. У разі потреби термін звільнення може бути продовжено. Рекомендації лікаря (фельдшера) про часткове або повне звільнення від виконання обов`язків підлягають виконанню посадовими особами.

По закінченні терміну звільнення за висновком лікаря військовослужбовці мають бути направлені у разі потреби на повторний медичний огляд. Про звільнення від виконання службових обов`язків офіцерів і військовослужбовців військової служби за контрактом на підставі довідки лікаря (фельдшера) і про вихід їх на службу після хвороби оголошується в наказі по військовій частині (стаття 257 Статуту).

На стаціонарне лікування поза розташуванням військової частини військовослужбовці направляються за висновком лікаря військової частини, а для подання невідкладної допомоги за відсутності лікаря - черговим фельдшером (санітарним інструктором) медичного пункту з одночасним доповіданням про це начальникові медичної служби і черговому військової частини. До лікувальних закладів хворі доставляються у супроводі фельдшера (санітарного інструктора).

У разі направлення на лікування поза розташуванням частини військовослужбовці повинні бути одягнені відповідно до пори року і мати при собі направлення, підписане командиром військової частини, медичну книжку, документ, який посвідчує особу, необхідні особисті речі, атестат на продовольство, довідку про травму (каліцтво, поранення, контузію) і медичну характеристику, а в разі вибуття на лікування за межі гарнізону - додатково атестат на речове і грошове забезпечення, проїзні документи до місця розташування лікувального закладу і назад (стаття 260 Статуту).

Про всіх військовослужбовців, яких направлено на стаціонарне лікування поза частиною, начальник (командир) лікувального закладу (частини) зобов`язаний у той же день повідомити командирові частини, з якої ці військовослужбовці прибули. Про хворих з отруєнням чи травмами начальник (командир) лікувального закладу (частини) зобов`язаний негайно доповісти командирові військової частини, з якої прибув хворий (хворі), а з інфекційними захворюваннями, крім того, - у найближчий санітарно-епідеміологічний заклад. Військовослужбовці, які захворіли в період відпустки або у відрядженні, на стаціонарне лікування направляються військовими комендантами або військовими комісарами (стаття 261 Статуту).

Роблячи висновки щодо тієї частини позовних вимог, у яких ОСОБА_1 вказував на перебування на лікуванні, суди не врахували, що Статут визначає загальні права та обов`язки військовослужбовців Збройних Сил України і їх взаємовідносини, обов`язки основних посадових осіб полку і його підрозділів, правила внутрішнього порядку у військовій частині та її підрозділах. Статутом керуються всі військові частини, кораблі, управління, штаби, організації, установи і військові навчальні заклади Збройних Сил України. Обов`язки посадових осіб, не зазначені в цьому Статуті, визначаються відповідними порадниками та положеннями. Дія Статуту поширюється на Державну прикордонну службу України, Службу безпеки України, Національну гвардію України та на інші військові формування, створені відповідно до законів України.

Велика Палата Верховного Суду, ухвалюючи рішення у цій справі, вважає за необхідне звернути увагу місцевого та апеляційного судів на необхідність врахування усіх положень військового законодавства України у тій частині, яка стосується спірних правовідносин, що прямо передбачено статтею 244 КАС України.

Разом із цим частиною другою статті 341 КАС України суд касаційної інстанції обмежений у праві встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на зазначену процесуальну вимогу Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості встановити всі обставини справи, тому вважає за необхідне направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» суд припинив здійснення правосуддя з 15 грудня 2022 року.

Згідно з пунктом 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного вище Закону до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.

У залежності від вирішення справи та встановлення всіх її фактичних обставин суди мають обґрунтувати висновок щодо вимоги позивача про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

Ураховуючи те, що порушень норм процесуального права припустилися суди обох інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а судові рішення слід скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 243, 341, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Рішення Окружного адміністративного суд міста Києва від 11 серпня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2022 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. Ю. УркевичСуддя-доповідач О. Б. ПрокопенкоСудді: Ю. Л. Власов Г. Р. Крет І. А. Воробйова К. М. Пільков І. В. Григор`єва О. М. Ситнік М. І. Гриців І. В. Ткач Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук І. В. Желєзний Н. В. Шевцова Л. Ю. Кишакевич Відповідно до частини третьої статті 321 КАС України постанову оформив суддя Ткачук О. С.