Справа № 485/1238/23

Провадження №2/485/378/23

Рішення

іменем України

06 грудня 2023 року м.Снігурівка

Снігурівський районний суд Миколаївської області у складі:

головуючого - судді Соловйова О.В.,

секретар судового засідання Гусарова І.М.,

за участі представника позивача - адвоката Терлецької Т.О.,

представника відповідачаПОСП "ВеселийКут -ІІІ"-адвоката БусахінаО.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в залі суду м.Снігурівка в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства "Веселий Кут-ІІІ" про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,

встановив:

В жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства "Веселий Кут-ІІІ" (далі - ПОСП "Веселий Кут-ІІІ") про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування заявлених вимог зазначив, що він являється співзасновником ПОСП "Веселий Кут-ІІІ". Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 засновника підприємства ОСОБА_2 , разом з двома іншими спадкоємцями він отримав спадщину, до складу якої, разом з іншим майном, увійшла 1/3 частка складеного капіталу ПОСП "Веселий Кут-ІІІ". Починаючи з 01 лютого 1996 року він постійно працював у КСП "Веселий Кут-ІІІ" головним агрономом. Починаючи з 26 січня 2000 року КСП "Веселий Кут-ІІІ" було реорганізовано, а згодом - ліквідовано. Починаючи з 19 січня 2001 року він працював на різних керівних посадах, переважно головним агрономом у ПОСП "Веселий Кут-ІІІ". У травні 2016 року особисто для нього, як для головного агронома підприємства, був придбаний автомобіль RENAULT DUSTER, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який був йому наданий у постійне користування. Автомобіль постійно знаходився у його розпорядженні, на ремонт і оновлення якого він вкладав особисті кошти. У вересні 2023 року йому стало відомо про його звільнення з підприємства 01 березня 2022 року на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України, тобто за згодою сторін. При цьому, заяву на звільнення він не писав і не подавав, ніякого узгодження сторін, тобто між ним і директором підприємства - його рідним братом ОСОБА_3 не відбулося, у зв"язку з чим зі своїм безпідставним звільненням категорично не погоджується. Також зазначає, що наказ про звільнення та трудову книжку він отримав у вересні поточного року. Раніше з ним ознайомлений не був та взагалі про своє звільнення нічого не знав. Виходив на роботу, займався рослинництвом, полями, слідкував за станом полів і урожайністю.

Посилається на те, що його звільнення є незаконним, а тому, на його думку, наявні обставини для його поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з березня 2022 року по жовтень 2023 року (19 місяців) у сумі 214937,50 грн (11312,50 грн х 19 місяців).

З огляду на вище викладене, просить суд скасувати наказ № 10 від 01 березня 2022 року про звільнення його з роботи з 01 березня 2022 року згідно п. 1 ст. 36 КЗпП України; поновити на посаді головним агрономом ПОСП "Веселий Кут-ІІІ"; стягнути з ПОСП "Веселий Кут-ІІІ" середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 214937,50 грн.

В судовому засіданні представник позивача позов підтримала в повному обсязі.

Представник відповідача позов не визнав. Суду пояснив, що 01 березня 2022 року позивачем власноручно написана заява про звільнення його за згодою сторін та того ж дня було видано наказ про його звільнення та видано позивачу трудову книжку. Однак надати докази на підтвердження вказаних обставин не має можливості, оскільки контора була знищена в результаті бойових дій та в ній знищені всі документи. Також посилався на те, що позивачем пропущено строк звернення до суду з позовом оскільки копію наказу про звільнення позивачем отримано 17 серпня 2023 року.

Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, суд дійшов до таких висновків.

Судом встановлено, що позивач є співзасновником ПОСП "Веселий Кут-ІІІ", відповідно до рішення засновника ПОСП "Веселий Кут-ІІІ" ОСОБА_2 від 18 квітня 2016 року (а.с. 10).

ІНФОРМАЦІЯ_1 засновник ПОСП "Веселий Кут-ІІІ" ОСОБА_2 помер, після смерті якого позивач разом з двома іншими спадкоємцями отримав спадщину, до складу якої, разом з іншим майном, увійшла 1/3 частка складеного капіталу ПОСП "Веселий Кут-ІІІ", що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом та договором про поділ спадщини від 22 грудня 2022 року (а.с. 14-16).

З дослідженої трудової книжки позивача серії НОМЕР_2 від 01 лютого 1996 року (а.с. 7-8) вбачається, що розпорядження № 18 від 03 лютого 1996 року останнього було прийнято на посаду головного агронома КСП "Веселий-Кут" з 01 лютого 1996 року.

26 січня 2000 року у зв"язку з реформуванням КСП "Веселий Кут" переведено в СГВК "Веселий Кут", згідно розпорядження № 14 від 26 січня 2000 року.

За розпорядженням № 15 від 01 лютого 2000 року позивача було переведено на посаду заступника голови по рослинництву.

Наказом № 10 від 17 січня 2001 року позивача було звільнено з підприємства у зв"язку з ліквідацією СГВК "Веселий Кут", на підставі п. 1 ст.40 КЗпП України.

Згідно наказу № 11 від 17 січня 2001 року позивача прийнято на посаду заступника голови по рослинництву ПОСП "Веселий Кут-ІІІ".

Наказом ПОСП "Веселий Кут-ІІІ" № 10 від 01 березня 2022 року позивача звільнено з посади головного агронома за згодою сторін, тобто на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України (а.с. 9).

Між сторонами склалися трудові правовідносини, які регулюються Кодексом законів про працю України.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частин першої, шостої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з частиною першою статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Підстави припинення трудового договору визначені у ст.36 КЗпП України.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.

У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (угода сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов`язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав передбачених пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України.

У постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі за № 6-1269цс16 зазначено, що у разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 цього Кодексу).

Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (угода сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін.

Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 759/11508/16-ц (провадження № 61-14807св18), у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 404/6236/19 (провадження № 61-21869св19).

Згідно висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 31 жовтня 2019 року у справі № 1340/6082/18 (адміністративне провадження № № К/9901/23043, К/9901/28700/19) основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється. Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов`язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав передбачених пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Відсутність належного волевиявлення не дає підстави вважати наявність наміру працівника звільнитись саме за згодою сторін, а сама по собі згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення також не означає наявність угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін).

У п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06 листопада 1992 року роз"яснено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП ( за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Отже, передбачена п.1 ст. 36 КЗпП України угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника підприємства, установи, організації, або уповноваженого ним органу тим, що в цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода обов`язкових яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно статті 9 Конвенції МОП № 158, тягар доказування наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в ст. 4 цієї Конвенції, лежить на роботодавцеві.

Аналогічний правовий висновок щодо принципу розподілу тягаря доказування у трудових спорах та застосування до спірних правовідносин Конвенції МОП № 158 міститься в постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року по справі № 235/3148/17-ц, від 23 січня 2019 року по справі № 520/211/16-ц.

Звертаючись до суду з вказаним позовом позивач ствердив, що заяву на звільнення не писав і не подавав, ніякого узгодження сторін, а саме між ним та директором ПОСП "Веселий Кут-ІІІ" не відбулося.

Відповідачем суду не надано жодних належних та допустимих доказів, в розумінні чинного ЦПК України, на підтвердження належного волевиявлення ОСОБА_1 на звільнення його із займаної посади за згодою сторін за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України.

Матеріали справи також не містять та відповідачем не надано жодних належних та допустимих доказів в розумінні чинного ЦПК України на підтвердження волевиявлення (пропозиції) ОСОБА_1 щодо визначення строку, з якого трудовий договір пропонується розірвати за угодою сторін.

Аналогічний з своїм змістом правовий висновок щодо застосування пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України викладено у постановах Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 825/3587/15-а (провадження № К/9901/28040/19), від 07 жовтня 2020 року у справі № 236/1286/19 (провадження № 61-2567св20), від 04 серпня 2021 року у справі № 711/2175/20 (провадження № 61-12674св20), від 07 жовтня 2021року у справі № 541/1684/20 (провадження № 61-9439св21), від 01 грудня 2021 року у справі № 591/1375/19 (провадження № 61-13478св20).

Посилання представника відповідача на той факт, що документи знищені суд вважає безпідставними, оскільки суду не надано доказів на підтвердження вказаних обставин, зокрема не надано відповідного акту інвентаризації чи інших доказів на підтвердження знищення документів в будівлі. Подача до правоохоронних органів заяви про знищення будівлі саме по собі, на думку суду, не може свідчити про безспірне знищення документів які в ньому знаходилися.

Окрім того, допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 пояснили, що дійсно приміщення контори є пошкодженим в результаті обстрілу, однак приміщення, де знаходилась бухгалтерія, майже не ушкоджене та з приміщення контори було вивезене вціліле майно та документація, однак які саме документи їм не відомо. Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 пояснили, що, зокрема, заява про звільнення, наказ та журнал обліку трудових книжок зберігався в приміщені бухгалтерії.

До показів свідка ОСОБА_7 щодо обставин звільнення позивача та щодо факту знищення документації, суд ставиться критично, оскільки вона є падчеркою директора підприємства.

Суд визнає порушення відповідачем як роботодавцем норм трудового законодавства під час звільнення позивача ОСОБА_1 з роботи.

Разом з тим, відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк із дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін та поширюються на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Відповідно до положень статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки.

Відповідно до висновків Верховного Суду у постановах від 29 вересня 2021 року у справі № 466/10419/19, від 21 січня 2022 року у справі № 265/596/20, встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Відповідно до висновків Верховного Суду у постановах від 21 січня 2022 року у справі № 265/596/20, від 22 вересня 2021 року у справі № 522/3473/19, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав з порушенням строку, передбаченого статтею 233 КЗпП України, що є підставою для відмови у задоволенні заявлених у справі вимог. Доказів, які б свідчили про поважність причин пропущення даного строку позивачем не надано. Юридична необізнаність позивача щодо своїх прав не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

Як поважні причини пропущення строку, встановленого у частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення.

У постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 522/3473/19 Верховний Суд звертав увагу на те, що причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Тобто, поважними причинами пропуску строку є обставини, що позбавили особу можливості подати заяву у визначений законом строк, вони об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волі заявника і пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або суттєво ускладнили можливість своєчасного звернення до суду, і ці обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами. Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом. У будь-якому разі суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Частиною 1 ст. 233 КЗпП України встановлено, що строк на звернення до суду у справах про звільнення обчислюється із дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки та становить один місяць.

В судовому засіданні представник позивача заначила, що копію наказу про звільнення її довіритель отримав 17 серпня 2023 року

Таким чином, з дня отримання позивачем копії наказу про звільнення (17 серпня 2023 року) до дня звернення позивача з позовом до суду (03 жовтня 2023 року) минуло більше одного місяця та позивач не просить поновити строк звернення до суду з позовом з зазначенням поважних причин пропуску такого строку.

На підставі викладеного, суд дійшов висновку, що позивач звернувся до суду за захистом своїх прав з порушенням строку, передбаченого статтею 233 КЗпП України, що є підставою для відмови у задоволенні заявлених у справі вимог. Доказів, які б свідчили про поважність причин пропущення цього строку позивачем не надано.

На підставі викладеного, суд ухвалює про відмову у задоволенні позовних вимог - з підстав пропуску позивачем строку звернення до суду та відсутності клопотання про поновлення такого строку.

Відповідно до ч.1ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У відповідності до п.1 ч.1ст.5 ЗУ "Про судовий збір", від сплати судового збору звільняються позивачі - за подання позовів про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

У зв`язку з відмовою в задоволенні позову судові витрати слід віднести на рахунок держави.

Керуючись ст. ст. 4, 13, 81, 141, 263-265, 268, 280 ЦПК України, суд

ухвалив:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства "Веселий Кут-ІІІ" про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Дата складення повного судового рішення 07 грудня 2023 року.

Суддя О. В. Соловйов