РІШЕННЯ

Іменем України

29 листопада 2023 року

м. Київ

справа №800/119/14

адміністративне провадження № П/990/272/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді: Білоуса О.В.

суддів: Блажівської Н.Є., Желтобрюх І.Л., Олендера І.Я., Яковенка М.М.,

секретар судового засідання - Носенко Л.О.,

за участю: представника позивача - Овчаренка Р.В.,

представник відповідача - Кот О.В.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною Постанови Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року №775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 , зобов`язання Верховної Ради України утримуватися від вчинення певних дій,

УСТАНОВИВ:

У лютому 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України з позовом, у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив визнати незаконною Постанову Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року №775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України (далі - КСУ) присяги судді» (далі - Постанова №775-VII, ВРУ відповідно) у частині дострокового припинення повноважень та звільнення його з посади судді Конституційного Суду України, зобов`язати ВРУ утримуватися від дій щодо призначення іншого судді Конституційного Суду України до вирішення питання по суті.

На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що Постанова №775-VII прийнята за відсутності передбачених законодавством підстав та з порушенням визначеної Конституцією України процедури.

Зокрема, позивач вважає, що процедура звільнення судді КСУ за порушення присяги визначена параграфом 63 Регламенту КСУ, затвердженого Рішенням КСУ від 05 березня 1997 року, у новій редакції згідно з Рішенням КСУ від 14 жовтня 2008 року №34-р/2008 (далі - Регламент), відповідно до якого якщо орган, який призначив суддю, ставить питання про порушення присяги, Конституційний Суд України проводить перевірку і за висновком постійної комісії з питань регламенту та етики приймає рішення про наявність підстав розгляду ВРУ питання про звільнення з посади судді КСУ або про відсутність таких підстав. Рішення про наявність або відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ приймається, якщо за нього проголосувало не менш як дванадцять суддів КСУ. Інформація про рішення КСУ про наявність підстав для звільнення з посади судді КСУ направляється на розгляд органу, який призначив суддю КСУ, у триденний строк з дня прийняття рішення.

Вищий адміністративний суд України постановою від 18 червня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав незаконною Постанову №775-VII в частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді; у задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Верховний Суд України постановою від 02 грудня 2014 року заяву ВРУ постанову Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2014 року в частині визнання незаконною Постанови №775-VII щодо дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді скасував та прийняв у цій частині нове рішення, яким відмовив ОСОБА_1 у задоволенні зазначених позовних вимог.

12 січня 2023 року ЄСПЛ постановив рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» (заяви №27276/15 і №33692/15), яке набуло статусу остаточного 12 квітня 2023 року. З рішення ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» слідує, що ОСОБА_1 подав до Суду заяву №27276/15, у якій скаржився за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), що його звільнення з посади судді КСУ було невиправданим втручанням у право на повагу до його приватного життя. Крім того, заявник скаржився й за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що пов`язана з його звільненням справа не була розглянута «незалежним і безстороннім судом», що його справу не розглянув «суд, встановлений законом»; не була дотримана встановлена на національному рівні процедура, яка передбачала попередній розгляд питання Конституційним Судом України; йому не було дозволено брати ефективну участь у розгляді його справи; не було дотримано принцип юридичної визначеності, оскільки не існувало строку для притягнення до відповідальності за «порушення присяги». Посилаючись на статті 8 і 18 Конвенції, заявник скаржився, що його звільнення переслідувало іншу мету, ніж вказану органами державної влади. Стосовно матеріальної шкоди заявник вимагав призначення йому пенсійного забезпечення, на яке колишній суддя мав би право згідно з національним законодавством, а також сплати суми пенсії за період з моменту його звільнення і до дати виконання рішення Суду, яким встановлюватиметься порушення його прав. Заявник також вимагав 50 000 євро на відшкодування моральної шкоди.

Щодо застосовності статті 8 Конвенції Суд указав, що звільнення заявника справді мало значний вплив на його внутрішнє коло з огляду на подальші матеріальні збитки та вплив на його репутацію, оскільки підстава для звільнення - «порушення присяги» безпосередньо стосувалася його особистої недоторканності та професійної компетентності. Суд зауважив, що спірний захід значною мірою вплинув на приватне життя заявника, а тому підпадає під сферу впливу статті 8 Конвенції (див. для порівняння та як протилежний приклад рішення у справі «Денісов проти України», пункти 122 і 129). Із цього випливає, що стаття 8 Конвенції є застосовною.

У пунктах 96, 97 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, що він уже розглядав аспект «якості закону» стосовно законності застосовних до суддів в Україні покарань за «порушення присяги» в його рішенні у справі «Олександр Волков проти України» (пункти 174- 182), у якому встановив, що застосовне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та захисту від свавілля (пункти 184, 185).

ЄСПЛ у пункті 98 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» підкреслив, що ця справа відрізняється тим, що вона стосується судді КСУ, і отже, правових положень, характерних для цього суду, а не лише статті 126 Конституції України, застосовної до всіх суддів. Крім того, у проміжку між подіями в рішенні у справі «Олександр Волков проти України» та подіями в цій справі відбулися інші відповідні зміни законодавства, зокрема прийняття нового Закону про судоустрій у липні 2010 року, а контекст двох справ значно відрізняється. Отже, Суд розглянув питання, чи виправдовує зазначене інший висновок щодо «якості закону» та передбачуваності покарання, накладеного на заявника за «порушення присяги».

У пункті 100 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ, проаналізувавши зміни в національному законодавстві, які відбулися після ухвалення рішення у справі «Олександр Волков проти України», вказав, що не вбачає внесення жодних законодавчих змін, які могли б вважатися покращенням передбачуваності в питанні поведінки судді, яка становить «порушення присяги» згідно з українським законодавством. Уряд також не посилався на відповідну практику, яка могла б посприяти вирішенню питання у зв`язку із цим.

У пунктах 101, 103, 104 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, що не може не наголосити на важливості чіткої та передбачуваної нормативно-правової бази щодо імунітету суддів та їхньої відповідальності для цілей забезпечення незалежності суддів. Суд послався на порівняльно-правове дослідження і міжнародні стандарти щодо незалежності суддів та вважав загалом, що відповідальність судді за зміст судової діяльності є дуже делікатним питанням, яке вимагає розмежування спірного тлумачення або застосування закону, з одного боку, та рішення чи заходу, які виявляють, наприклад, серйозне й грубе порушення закону, свавілля, серйозне спотворення фактів або очевидну відсутність законних підстав для судового заходу, з іншого. Лише остання зазначена поведінка може становити асtus reus таких кримінальних правопорушень. Крім того, справи про відповідальність судді вимагають розгляду суб`єктивної сторони стверджуваної неправомірної поведінки. Слід розрізняти добросовісну судову помилку від недобросовісного проступку судді. Суд взяв до уваги відповідні принципи, розроблені в Рекомендації Комітету міністрів (див. пункт 58), і зазначив, що в таких справах необхідно здійснити спеціальний аналіз mens rea кожного окремого судді для встановлення індивідуального суб`єктивного аспекту такої поведінки.

У пункті 106 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ констатував, що максимальна обережність і детальне обґрунтування мають особливо важливе значення у зв`язку зі звільненням суддів КСУ та за обставин, коли рішення про їхнє звільнення ухвалює парламент. Отже, недостатня чіткість законодавства щодо звільнення суддів КСУ, а також його застосування парламентом і судами без детального правового обґрунтування, зокрема, складових елементів «порушення присяги» згідно із чинним законодавством складно узгодити із самою метою, яку переслідує покарання за порушення присяги, - збереження віри у верховенство права.

У пункті 108 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ також зазначив, що відсутність чіткості та детальних пояснень стосовно описаних обставин призвела до юридичної невизначеності, яка є неприйнятною, особливо коли йдеться про термін перебування на посаді суддів у суді, який відіграє ключову роль у підтримці верховенства права та демократії. Хоча зрозуміло, що практика з питання стосовно сутності «порушення присяги» судді КСУ цілком природно може бути обмеженою, особливо в такій новій демократичній державі, як Україна, вимоги щодо юридичної визначеності слід розглядати як такі, які вимагають особливо чіткої юридичної аргументації з урахуванням усього чинного законодавства та його основних принципів під час застосування такого поняття, як «порушення присяги», яке не застосовувалося до суддів КСУ до оскаржуваних подій. За відсутності дуже детального та чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги» у зв`язку з діями, які, як стверджується, вчинили заявники, національні органи влади скористалися своїми дискреційними повноваженнями в такий спосіб, який підірвав юридичну визначеність, а тому суперечив вимозі законності для цілей статті 8 Конвенції.

ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» наголосив, що пам`ятає конкретний контекст звільнення заявників. Масові народні протести та насильницькі події, які призвели до позачергової зміни державної влади в Україні, мали вплинути на рішення, ухвалені ВРУ в той період. Проте Суд зауважив, що йому не було надано доказів, що ВРУ мала діяти в умовах крайньої необхідності у зв`язку із цим конкретним питанням, і в будь-якому випадку суди, які розглядали це питання, мали достатньо часу для належного розгляду справ заявників під час подальшого судового перегляду. Отже, загальна ситуація, яка існувала на момент звільнення заявників ВРУ, не виправдовувала недотримання органами державної влади основних вимог Конвенції щодо законності та передбачуваності.

ЄСПЛ також зазначив, що вказані скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції не є явно необґрунтованими в значенні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнанні прийнятними.

Зокрема, з огляду на принцип, згідно з яким Конвенція покликана гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними, право на справедливий суд не може вважатися ефективним, якщо клопотання та зауваження сторін не будуть справді «заслухані», тобто належним чином розглянуті судом. У рішеннях судів і трибуналів мають бути належним чином наведені підстави, на яких вони ґрунтуються. Цей обов`язок обґрунтовувати рішення не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, висунутий скаржником, а передбачає, що сторони судового провадження можуть розраховувати на отримання конкретної та чіткої відповіді на аргументи, які є вирішальними для результату цього провадження. Ступінь застосування цього обов`язку обґрунтовувати рішення може змінюватися залежно від характеру рішення та має визначатися з огляду на обставини справи (див. рішення у справі «Мазахір Джафаров проти Азербайджану» від 02 квітня 2020 року, заява №39331/09, пункти 34 і 35 з подальшими посиланнями).

У цій справі ВРУ провела розгляд питання, який завершився ухваленням Постанови про звільнення заявників за «порушення присяги». Постанову ВРУ переглянули Вищий адміністративний суд України та Верховний Суд України. Отже, з огляду на межі розгляду скарг заявників Суд має спочатку розглянути, чи були дотримані вимоги «незалежного та безстороннього суду» на етапі ухвалення Постанови ВРУ. Потім, якщо ці вимоги не були дотримані на цьому етапі, необхідно встановити, чи перегляд справи національними судами усунув виявлені недоліки.

ЄСПЛ у пунктах 123, 124 з посиланням на практику (див. рішення у справах «Альбер та Ле Конт проти Бельгії» від 10 лютого 1983 року, пункт 29, серія А №58 та «Цфайо проти Сполученого Королівства» від 14 листопада 2006 року, заява №60860/00, пункт 42) наголосив на тому, що навіть якщо судовий орган, який вирішує спори щодо «цивільних прав та обов`язків», певною мірою не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції за певними аспектами, відсутність порушення Конвенції не може бути встановлена за умови, якщо провадження в цьому органі «в подальшому підлягає контролю судовим органом, який має повну юрисдикцію та надає гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції». У своїй практиці Суд наголосив на автономному визначенні вимоги «повної юрисдикції». Він також визначив критерії, згідно з якими має оцінюватися обсяг судового розгляду. По-перше, у випадку спорів щодо «прав та обов`язків цивільного характеру» суд повинен мати юрисдикцію для розгляду всіх питань факту та права, які стосуються поданого до нього спору. По-друге, така «повна юрисдикція» означає, що суд мав достатню юрисдикцію у провадженні або забезпечив його належний розгляд. По-третє, щоб оцінити достатність обсягу розгляду, здійсненого національним судом у конкретній справі, необхідно врахувати повноваження відповідного судового органу і такі фактори, як: (а) предмет спору; (b) процесуальні гарантії, які існують в адміністративній процедурі, що підлягає судовому розгляду; (с) метод і обсяг фактичного судового розгляду (див. mutatis mutandis рішення у справі «Дахан проти Франції» від 03 листопада 2022 року, заява №32314/14, пункт 51).

У пунктах 125, 126 у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, що заявники стверджували про неналежність судового розгляду, оскільки національні суди не забезпечили належної процедури, передбаченої на національному рівні, яка, на їхню думку, мала включати попередній розгляд питання Конституційним Судом України, як того вимагав Регламент. У зв`язку із цим Суд зазначив, що національні суди достатньою мірою розглянули аргументи заявників і виснували, що Конституційний Суд України не мав повноважень запроваджувати обов`язкову процедуру звільнення його суддів, прийнявши Регламент (див. пункт 28). Оскільки національні суди мають найкращі можливості для тлумачення національного законодавства, завдання Суду полягає не у висловленні думки про правильне тлумачення законодавства України у зв`язку із цим питанням. Крім того, Суд зауважив, що заявники не стверджували, що суди, які переглядали згадану Постанову ВРУ, не були наділені «повною юрисдикцією» для розгляду всіх відповідних питань факту та права. Справді, ніщо не свідчить, що українське законодавство якоюсь мірою обмежувало розгляд, який суди могли здійснювати у справах, подібних до справи заявників.

Проте Суд зазначив, що в контексті такого тлумачення національні суди повинні були оцінити надання заявникам достатніх гарантій незалежного та безстороннього розгляду їхніх справ і розглянути всі відповідні питання факту та права, які мали вирішальне значення для результату справи. Зокрема, вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів КСУ, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів КСУ. Це питання не могло бути проігнороване за умовчанням і вимагало детального вивчення, щоб судовий розгляд міг вважатися «достатнім» для цілей Конвенції. У зв`язку з цим Суд нагадав свої висновки за статтею 8 Конвенції, що національні суди за обставин справ, які вони розглядали, і з огляду на важливість гарантії терміну перебування суддів на посаді для підтримання верховенства права та демократії мали навести дуже докладне і чітке обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею КСУ (див. пункти 95- 108). Оскільки цього зроблено не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими. За цих обставин Суд не вбачає підстав також розглядати питання, чи підірвало таке недостатнє обґрунтування незалежність і безсторонність національних судів. Він також не вбачає необхідності в розгляді інших процесуальних недоліків, на які скаржилися заявники.

Отже, ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом заявників на вмотивоване рішення у їхніх справах.

Суд постановив, що було порушено:

- статтю 8 Конвенції;

- пункт 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом заявників на вмотивоване рішення в їхніх справах.

Суд відхилив решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції у зв`язку з моральною шкодою, а також судовими та іншими витратами.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 05 жовтня 2023 року заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року в адміністративній справі №800/119/14 (№21-302а14) задоволено частково. Постанову Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року та постанову Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2014 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Приймаючи вказане рішення, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що суди не надали детальної відповіді на питання, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів КСУ, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування ними як суддями КСУ, не навели достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею КСУ.

Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2023 року прийнято до провадження справу №800/119/14 за позовною заявою ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною Постанови Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року №775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 , зобов`язання Верховної Ради України утримуватися від вчинення певних дій.

У судовому засіданні представник позивача позов підтримав, просив його задовольнити за викладених у позові підстав.

Представник відповідача у судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позову повністю.

Суд, заслухавши пояснення представника позивача та представника відповідача, з`ясувавши обставини, на які посилаються учасники справи, обґрунтовуючи свою позицію, дослідивши надані ними докази на підтвердження заявлених вимог та заперечень, матеріали судової справи, врахувавши висновки рішення ЄСПЛ від 12 січня 2023 року у справі «Овчаренко та Колос проти України» (заяви №27276/15 і №33692/15) та постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 жовтня 2023 року, встановив таке.

Постановою ВРУ від 04 серпня 2006 року №83-V ОСОБА_1 призначено суддею КСУ.

Постановою №775-VII відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України ВРУ достроково припинила повноваження та звільнила ОСОБА_1 з посади судді КСУ у зв`язку з порушенням присяги судді.

ВРУ вважала, що судді КСУ, які ухвалювали рішення від 30 вересня 2010 року №20-рп/2010, від 25 січня 2012 року №3-рп/2012, від 29 травня 2013 року №2-рп/2013, порушили приписи статей 3, 19, 147- 153 Конституції України, тим самим допустили незабезпечення верховенства Конституції України, порушили обов`язок захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, що суперечить змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді.

Зокрема, 30 вересня 2010 року КСУ Рішенням №20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08 грудня 2004 року №2222-IV (далі - Закон №2222-IV) «Про внесення змін до Конституції України» (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) Закон №2222-IV у зв`язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.

ВРУ встановила, що на момент прийняття КСУ Рішення від 30 вересня 2010 року №20-рп/2010 положення Закону №2222-IV стали невід`ємною складовою Конституції України, а сам закон вичерпав свою функцію, що встановлено Ухвалою КСУ від 05 лютого 2008 року №6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) законів України «Про внесення змін до Конституції України», «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України», яка є остаточною в силу положень статті 50 Закону України «Про Конституційний Суд України».

Рішенням №20-рп/2010 у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження ВРУ, КСУ змінив Конституцію України, а також порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади.

29 травня 2013 року Рішенням КСУ №2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 136, частини третьої статті 141 Конституції України, абзацу першого частини другої статті 14 Закону України від 10 липня 2010 року №2487-VI «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (чинного на час виникнення спірних відносин) визначено, що всі чергові вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів, обраних на чергових або позачергових виборах, відбуваються одночасно на всій території України в останню неділю жовтня п`ятого року повноважень рад чи голів, обраних на чергових виборах 31 жовтня 2010 року.

ВРУ встановила, що КСУ фактично унеможливив проведення виборів у місті Києві та до Тернопільської обласної ради (до жовтня 2015 року) і таким чином судді КСУ порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України.

25 січня 2012 року Рішенням КСУ №3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої-третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), зокрема, КСУ дозволив Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) встановлювати розміри соціальних виплат, вказавши, що КМУ регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України

Рада встановила, що КСУ дозволив КМУ «вручну» регулювати рівень соціальних виплат, натомість раніше КСУ приймав з цього питання прямо протилежні рішення. Рада вирішила, що судді КСУ таким способом фактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що передбачено статтями 46 та 48 Конституції України.

ВРУ констатувала, що судді КСУ, які приймали вищезазначені рішення, порушили приписи статей 3, 19, 147- 153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина і протирічить змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді КСУ, а це відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України є підставою для дострокового припинення повноважень та звільнення з посад суддів КСУ у зв`язку з порушенням ними присяги.

ОСОБА_1 вважав, що Постанова №775-VII прийнята за відсутності передбачених законодавством підстав та з порушенням визначеної Конституцією України процедури, а тому звернувся до суду за захистом свої прав.

Надаючи правову оцінку вказаним обставинам з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Верховного Суд виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 6 КАС України (в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Згідно зі статтею 2 КАС України (в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частинами першою, другою статті 8 КАС України (в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення) визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Спірні відносини регулюються законодавством, яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин - Конституцією України, Законами України від 07 липня 2010 року №2453-VI «Про судоустрій і статус суддів (далі - Закон №2453-VI), від 16 жовтня 1996 року №422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (далі - Закон №422/96-ВР) та від 10 лютого 2010 року №1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» (далі - Закон №1861-VI).

Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У статті 147 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. КСУ вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

У частині першій статті 1, статті 2 Закону №422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що КСУ - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Завданням КСУ є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 148 Конституції України КСУ складається з вісімнадцяти суддів КСУ. Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначають по шість суддів КСУ. Суддя КСУ призначається на дев`ять років без права бути призначеним повторно.

У пункті 26 частини першої статті 85 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було закріплено, що до повноважень ВРУ належить призначення третини складу КСУ.

Згідно зі статтею 5 Закону №422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) КСУ складався з вісімнадцяти суддів КСУ. Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначали по шість суддів КСУ.

Суддя КСУ призначався строком на дев`ять років без права бути призначеним повторно. Суддя КСУ вступав на посаду з дня складення ним присяги судді КСУ. (статті 9, 17 Закону №422/96-ВР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

У статті 150 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що до повноважень КСУ належали: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів ВРУ; актів Президента України; актів КМУ; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України. З питань, передбачених цією статтею, КСУ ухвалював рішення, які є обов`язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Порядок організації і діяльності КСУ, процедура розгляду ним справ визначалися законом (стаття 153 Конституції України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

У статті 63 Закону №422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що рішення приймаються, висновки даються КСУ поіменним голосуванням шляхом опитування суддів КСУ. Пропозиції суддів КСУ до проекту рішення чи висновку голосуються у порядку надходження. Судді КСУ не мають права утримуватися від голосування. Рішення і висновки КСУ мотивуються письмово, підписуються окремо суддями КСУ, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Підписання суддею КСУ рішення, висновку КСУ є обов`язковим.

У частинах п`ятій, шостій статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено; 2) досягнення суддею шістдесяти п`яти років; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

У статті 23 Закону №422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було закріплено, що суддя КСУ звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку призначення; 2) досягнення суддею шістдесятип`ятирічного віку; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Як Конституція України, так і Закон №422/96-ВР визначали вичерпний перелік підстав звільнення судді КСУ, однією з яких була передбачена в пункті 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України та в пункті 5 частини першої статті 23 Закону №422/96-ВР така підстава, як порушення суддею присяги.

Законом №1861-VI затверджений Регламент ВРУ, який встановлював порядок підготовки і проведення сесій ВРУ, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій ВРУ.

У статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено порядок призначення, зокрема, суддів КСУ, а стаття 216 глави 33 Регламенту ВРУ про порядок звільнення суддів КСУ відсилала до частин п`ятої, шостої статті 126 Конституції України, статті 23 Закону №422/96-ВР, а також пункту 2 частини другої статті 88, відповідно до якого підготовку питань про звільнення з посад суддів КСУ та суддів, обраних ВРУ безстроково, до розгляду на пленарних засіданнях організовує Голова ВРУ, а в разі його відсутності - Перший заступник чи заступник Голови ВРУ.

Зі змісту оскаржуваної Постанови №775-VII убачається, що підставою для її прийняття став аналіз рішень КСУ, в ухваленні яких брав участь позивач. Рада вважала, що судді КСУ, у тому числі ОСОБА_1 , порушили ряд статей Конституції України, не забезпечили верховенства права, захисту прав та свобод людини і громадянина, конституційного ладу держави, що у свою чергу протирічить змісту присяги судді КСУ, а також вважала наявними підстави для дострокового припинення та звільнення суддів КСУ, які були призначені по квоті ВРУ, зокрема ОСОБА_1 , за порушення ними присяги.

У статті 32 Закону України «Про вищу раду юстиції» (у редакції на час прийняття Постанови №775-VII) визначалося, що порушенням суддею присяги є: (i) вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об`єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів; (ii) незаконне отримання суддею матеріальних благ або здійснення витрат, що перевищують доходи такого судді та членів його сім`ї; (iii) умисне затягування суддею строків розгляду справи понад терміни, встановлені законом; (iv) порушення морально-етичних принципів поведінки судді.

Отже, підставою звільнення судді за порушення присяги є встановлення і доведення факту порушення ним присяги у контексті статті 32 Закону України «Про вищу раду юстиції», оскільки іншого визначення «порушення присяги» національне законодавство не мало.

Згідно зі статтею 149 Конституції України на суддів КСУ поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.

Відповідно до частин першої, другої статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

Згідно із частиною першою статті 129 Конституції України судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

За змістом статті 1 Закону №2453-VI судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом. Судову владу реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Судочинство здійснюється КСУ та судами загальної юрисдикції.

Згідно із частинами першою та п`ятою статті 3 Закону №2453-VI судову систему України складають суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції. Порядок організації, діяльності КСУ та статус судді КСУ встановлюються Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України».

У частинах першій, третій статті 6 Закону №2453-VI (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що суди здійснюють правосуддя самостійно. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи впливу на безсторонність суду забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом.

У статті 4 Закону №422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що діяльність КСУ ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.

Судді КСУ при здійсненні своїх повноважень є незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються цим Законом, іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду КСУ (стаття 27 Закону №422/96-ВР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Особа судді КСУ є недоторканною. Судді КСУ не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у КСУ та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків КСУ (частина перша, третя статті 28 Закону №422/96-ВР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Наведені положення Конституції України вказують на те, що вона визначає засадничі підходи до забезпечення незалежності та недоторканності суддів, а отже, ставить їх на найвищий щабель захисту - конституційний рівень. Законами України може бути розширений обсяг гарантій незалежності та недоторканності суддів, який має бути достатнім для здійснення ними своєї діяльності неупереджено, об`єктивно, безсторонньо та незалежно, однак такий підхід незастосовний при вирішення питання про відповідальність судді, бо це свідчило б про втручання у гарантії його незалежності.

Захищеність суддів на рівні Конституції України є найважливішою гарантією незалежності судової влади, неупередженого, об`єктивного, безстороннього та незалежного виконання суддями своїх обов`язків щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права та конституційного ладу в державі.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №19-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) розтлумачено зміст правової конструкції «незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України».

КСУ вказав, що незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням.

Положення частини другої статті 126 Конституції України «вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється» треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв`язку із здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов`язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо.

Конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової гілки влади в механізмі захисту прав і свобод громадян та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого статтею 55 Основного Закону України. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права громадян на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить статті 55 Конституції України.

Наведені конституційні та законодавчі норми в поєднанні з їх тлумаченням закріплюють один з основоположних принципів судочинства та функціонування судової гілки влади взагалі, а саме принцип незалежності суду (судді), в тому числі незалежності під час прийняття рішень, порушення якого є недопустимим.

При цьому Конституція України не наділяє парламент повноваженнями встановлювати факт порушення суддею присяги судді КСУ, тому передумовою для звільнення судді КСУ за порушення присяги судді має бути ретельна перевірка факту порушення присяги суддею, та в разі підтвердження такого факту ВРУ більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу могло прийняти відповідне рішення з дотримання процедури, передбаченої Законом №1861-VI.

Такі висновки узгоджуються з практикою ЄСПЛ, міжнародними стандартами у сфері правосуддя.

Так, у пункті 108 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ також зазначив, що відсутність чіткості та детальних пояснень стосовно описаних обставин призвела до юридичної невизначеності, яка є неприйнятною, особливо коли йдеться про термін перебування на посаді суддів у суді, який відіграє ключову роль у підтримці верховенства права та демократії. Хоча зрозуміло, що практика з питання стосовно сутності «порушення присяги» судді КСУ цілком природно може бути обмеженою, особливо в такій новій демократичній державі, як Україна, вимоги щодо юридичної визначеності слід розглядати як такі, які вимагають особливо чіткої юридичної аргументації з урахуванням усього чинного законодавства та його основних принципів під час застосування такого поняття, як «порушення присяги», яке не застосовувалося до суддів КСУ до оскаржуваних подій. За відсутності дуже детального та чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги» у зв`язку з діями, які, як стверджується, вчинили заявники, національні органи влади скористалися своїми дискреційними повноваженнями в такий спосіб, який підірвав юридичну визначеність, а тому суперечив вимозі законності для цілей статті 8 Конвенції.

У рішеннях Великої Палати Суду Європейського Союзу від 24 червня 2019 року у справі №С-619/18 та від 05 листопада 2019 року у справі №С-192/18 за позовами Європейської комісії проти Республіки Польщі вказано, що для забезпечення ефективного судового захисту важливим є збереження незалежності судів. Відповідно до принципу поділу влади, який характеризує функціонування верховенства права, необхідно гарантувати незалежність судів від законодавчої та виконавчої влади. У зв`язку із цим важливо, щоб судді були захищені від втручання ззовні чи тиску, що може поставити під загрозу їх незалежність.

Вимога про незалежність судів має два аспекти. Перший аспект, який є зовнішнім за своєю суттю, вимагає, щоб відповідний суд виконував свої функції повністю автономно, без будь-яких ієрархічних обмежень або підпорядкування будь-якому іншому органу і не приймаючи розпоряджень чи вказівок з будь-якого джерела, захищаючись таким чином від зовнішнього втручання або тиску, які можуть вплинути на їх рішення. Другий аспект, який є внутрішнім за своєю суттю, пов`язаний з неупередженістю і має на меті забезпечити дотримання дистанції від сторін у справі та їх відповідних інтересів щодо предмета цього провадження. Цей аспект вимагає об`єктивності та відсутності будь-якого інтересу до результатів провадження, окрім суворого застосування верховенства права.

Ці гарантії незалежності та неупередженості вимагають дотримання правил, зокрема щодо призначення, стажу роботи та підстав для утримання, відсторонення та звільнення суддів, які можуть розвіяти будь-який розумний сумнів у свідомості особи щодо непроникності цього органу до зовнішніх факторів та його нейтралітету щодо інтересів, що ставляться перед ним. Необхідна свобода суддів від будь-якого зовнішнього втручання чи тиску вимагає певних гарантій, належних для захисту осіб, які мають завдання виносити рішення в суперечці, таких, як гарантії проти відсторонення від посади.

Вимога незалежності означає, що норми, що регулюють дисциплінарний режим, і, відповідно, будь-яке звільнення тих, хто має завдання виносити рішення в суперечці, повинні забезпечити необхідні гарантії, щоб запобігти будь-якому ризику використання цього дисциплінарного режиму як системи політичного контролю за змістом судових рішень. Таким чином, норми, що визначають, зокрема, поведінку, яка становить дисциплінарні проступки, та покарання, що застосовуються, передбачають залучення незалежного органу відповідно до процедури, яка повністю захищає права, закріплені у статтях 47 та 48 Хартії, зокрема права на захист, і які встановлюють можливість судового провадження щодо оскарження рішень дисциплінарних органів, складають сукупність гарантій, які мають суттєве значення для забезпечення незалежності судової влади.

Також відповідно до пунктів 2, 4, 26 (b), 30 Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя (Перша світова конференція по незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 року) судді як особи є вільними та зобов`язані приймати безсторонні рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права, без будь-яких обмежень, впливів, спонук, примусів, загроз або втручання, прямих або непрямих, з будь-якого боку і з будь-яких причин. Судді є незалежними від виконавчих і законодавчих органів держави. Розгляд справ про звільнення з посади або дисциплінарне покарання судді відбувається судом або радою, що переважно складається із суддів та обирається ними. Проте повноваження щодо звільнення судді з посади можуть надаватися законодавчому органу шляхом імпічменту або через спільне звернення, але бажано, аби це відбувалося за рекомендацією суду або ради, що згадуються вище. Суддя не може бути усунений з посади, за винятком випадків, коли існують доведені підстави, які свідчать про неспроможність виконувати свої обов`язки або невідповідну поведінку, що робить неможливим його подальше перебування на посаді.

Пункти 18, 20 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року зазначають, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посад або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов`язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають. Рішення про дисциплінарне покарання, усунення від посади чи звільнення повинні бути предметом незалежної перевірки. Цей принцип може не застосовуватися до рішень Верховного Суду або до рішень законодавчих органів, прийнятих при розгляді справ у порядку імпічменту або при дотриманні аналогічної процедури.

Відповідно до пункту «b» розділу 2 Рекомендацій №(94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалених Комітетом Міністрів Ради Європи на 518 засіданні заступників міністрів 13 жовтня 1994 року судді повинні приймати свої рішення цілком незалежно і мати змогу діяти без обмежень, без неправомочного впливу, підбурення, тиску, погроз, неправомочного прямого чи непрямого втручання, незалежно з чийого боку та з яких мотивів воно б не здійснювалось. У законі мають бути передбачені санкції проти осіб, які намагаються у такий спосіб впливати на суддів. Судді мають бути цілком вільними у винесенні неупередженого рішення у справі, яку вони розглядають, покладатись на своє внутрішнє переконання, власне тлумачення фактів та чинне законодавство. Судді не зобов`язані давати звіт щодо справ, які знаходяться в їх провадженні, ніякій особі, яка не належить до системи судової влади.

У пояснювальній записці до Європейської хартії про статус суддів (Модельний кодекс) від 10 липня 1998 року, зокрема у пункті 1.3, вказано, що Хартією передбачено отримання думки органу, незалежного від виконавчої та законодавчої влади, коли необхідно прийняти рішення щодо добору, розстановки чи призначення суддів, їх просування по службі чи припинення їх пересування на посаді. Формулювання цього положення спрямовано на те, щоб охопити різноманітні ситуації: від надання поради виконавчому чи законодавчому органу до фактичних рішень цього незалежного органу.

У пункті 5.1 вказаної пояснювальної записки зазначено, що Хартія викладає гарантії проведення дисциплінарних розглядів: дисциплінарні санкції можуть накладатися лише на підставі рішення, прийнятого за пропозицією чи висновком суду або органу, принаймні половина членів якого мають бути обраними суддями. Справа судді має бути уважно розглянута, він / вона має право бути представленим. Якщо санкція все-таки застосовується, її слід вибрати з переліку санкцій, з урахуванням пропорційності та відповідності. Хартією передбачено право на оскарження до вищого суду рішення про застосування санкції, прийнятого виконавчим органом, судом або органом, принаймні половина членів якого є обрані судді.

Також у пунктах 7.1 та 7.2 цієї пояснювальної записки звернуто увагу на те, що особливо пильно та уважно слід ставитися до формулювання умов, за наявності яких припиняється перебування судді на посаді. Важливо мати вичерпний перелік підстав для посвідчення нездатності продовжувати роботу на посаді, що посвідчується медичною довідкою, відповідно до якої суддя досягає граничного віку, коли закінчується зазначений термін перебування на посаді або суддя звільняється на підставах дисциплінарної відповідальності. Коли трапляються події, які є підставами для припинення перебування на посаді, інші, ніж досягнення граничного віку та закінчення терміну перебування на посаді, що може бути вирішено без будь-яких труднощів, вони повинні бути перевірені незалежним органом, про який йдеться у параграфі 1.3.

Згідно зі статтями 1, 2 Загальної (Універсальної) хартії судді, ухваленої 17 листопада 1999 року Центральною Радою Міжнародної Асоціації Суддів в Тайпеї (Тайвань) незалежність судді є важливого умовою для неупередженого судочинства, що відповідає вимогам закону. Вона є неподільною. Будь-які інституції чи органи влади як на національному, так і на міжнародному рівні повинні поважати, захищати та охороняти цю незалежність. Незалежність суддів має забезпечуватися законом шляхом створення та подальшого захисту такої судової влади, яка була б дійсно незалежною від інших гілок влади. Суддя як носій судової влади повинен мати можливість здійснювати свої повноваження без будь-якого суспільного, економічного чи політичного тиску, незалежно від інших суддів та керівних органів у галузі юстиції.

У Великій хартії суддів (Основоположні принципи), схваленій 17 листопада 2010 року Консультативною радою європейських суддів (далі - КРЄС), зокрема у пунктах 2- 4, 6, вказано, що незалежність та неупередженість суддів є обов`язковими передумовами здійснення правосуддя. Незалежність суддів має бути закріплена законодавчо, функціонально та фінансово. Незалежність суддів гарантується відносно інших гілок державної влади, для осіб, які звертаються до правосуддя, для інших суддів і для суспільства загалом та встановлюється національним законодавством на найвищому рівні. Держава й кожен суддя несуть відповідальність за забезпечення та захист незалежності суддів. Незалежність суддів гарантується щодо діяльності суддів, зокрема стосовно їхніх добору, призначення на посаду до настання пенсійного віку, просування по службі, незмінюваності, професійної підготовки, суддівської недоторканності, дисципліни, оплати праці та фінансування судових органів. Дисциплінарне провадження здійснюється незалежним органом, з можливістю подальшого звернення до суду.

У пунктах 10, 13 Великої хартії суддів (Основоположні принципи) визначено, що при здійсненні функції відправлення правосуддя суддям не повинні надаватись жодні накази чи інструкції, також судді не повинні зазнавати тиску з боку судового керівництва; судді керуються винятково законом. Для забезпечення незалежності суддів у кожній державі створюється Судова рада чи інший спеціалізований орган, незалежний від законодавчої та виконавчої влади, наділений широкими повноваженнями з усіх питань щодо статусу суддів, а також щодо організації, функціонування та репутації судових інституцій. До складу ради входять або винятково судді, або переважна більшість суддів, обраних іншими суддями. Судова рада має бути підзвітною стосовно своєї діяльності та рішень.

Згідно з пунктами 19, 21, 22 Великої хартії суддів (Основоположні принципи) у кожній державі закон чи фундаментальна хартія суддів повинні визначати неналежну поведінку, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність та відкриття дисциплінарного провадження. Засоби для виправлення суддівських помилок слід передбачити відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави. Суддя не може нести будь-яку особисту відповідальність, пов`язану з уповноваженим здійсненням правосуддя, навіть у формі відшкодування державі, окрім випадків умисної неналежної поведінки.

У Рекомендаціях CM/Rec (2010) 12, ухвалених Комітетом Міністрів Ради Європи 17 листопада 2010 року, зокрема в пунктах 4, 5, 10, 15, 16, 18, 22, вказано, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом. Це є основним принципом верховенства права. Судді повинні мати необмежену свободу щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів. Лише самі судді повинні приймати рішення в конкретних справах, спираючись на власну компетенцію, як це визначено законом. Судові рішення мають бути обґрунтовані та оголошені публічно. Однак судді не зобов`язані роз`яснювати, якими переконаннями вони керувалися при прийнятті таких рішень. Рішення суддів не можуть підлягати будь-якому перегляду поза межами апеляційних процедур, закладених у законодавстві. Коментуючи рішення суддів, виконавча та законодавча влада мають уникати критики, яка може підірвати незалежність судової влади або довіру суспільства до неї. Їм також слід уникати дій, які можуть поставити під сумнів їхнє бажання виконувати рішення суддів, за винятком випадків, коли вони мають намір подати апеляцію. Принцип незалежності судової влади означає незалежність кожного судді при здійсненні ним функцій прийняття судових рішень. У процесі прийняття рішень судді мають бути незалежними та неупередженими, а також мати можливість діяти без будь-яких обмежень, впливу, тиску, погроз або прямого чи непрямого втручання будь-яких органів влади, зокрема внутрішніх органів судової влади. Ієрархічна організація судової влади не повинна підривати незалежність суддів.

У висновку КРЄС №1 (2001) від 23 листопада 2001 року про стандарти незалежності судової влади та незмінюваності суддів, зокрема у пунктах 10, 11, 14, вказано, що незалежність судової влади є умовою забезпечення верховенства права та основоположною гарантією справедливого судового розгляду. Незалежність суддів є прерогативою чи привілеєм, що надається не на користь власних інтересів суддів, а для забезпечення верховенства права та в інтересах тих осіб, які прагнуть та очікують правосуддя. Судова влада є однією з трьох основних та рівноцінних опор у сучасній демократичній державі. Судова влада відіграє важливу роль та має важливі функції стосовно двох інших опор. Вона забезпечує відповідальність урядів та органів державного управління за свої дії, а відносно законодавчої влади судова влада бере участь у забезпеченні виконання належним чином прийнятих законів та, певною мірою, у визначенні їхньої відповідності положенням Конституції чи актам, прийнятим на вищому рівні (наприклад, праву Європейського Союзу). Для того, щоб судова влада могла виконувати зазначені функції, вона повинна бути незалежною від цих органів, тобто від неналежних зв`язків з ними та від впливу з їхнього боку. Таким чином, незалежність слугує гарантією неупередженості. Це обов`язково впливає майже на всі аспекти кар`єри судді: від його підготовки до призначення, підвищення на посаді та вжиття дисциплінарних заходів. Незалежність судової влади повинна гарантуватися національними стандартами на найвищому рівні. Відповідно держави повинні включати концептуальні положення щодо незалежності судової влади або до конституції, або до основоположних принципів, визнаних у країнах, в яких немає письмової конституції, але де повага до незалежності судової влади гарантується багатовіковою культурою та традицією.

Також у пунктах 64- 66 цього Висновку КРЄС зазначено, що основоположним є те, що суддя під час виконання своїх обов`язків не є чиїмось найманим працівником; він чи вона займають державну посаду. Таким чином, суддя служить лише закону і несе відповідальність лише перед законом. Аксіоматичним є й те, що при винесенні рішення по справі суддя не повинен діяти за наказом або інструкцією третіх сторін, які або представляють судову владу, або не відносяться до неї. Рекомендація №(94) 12, Принцип I (2) (a) (i) передбачають, що «рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза процедурами оскарження, передбаченими законом», а Принцип I (2) (a) (iv) визначає, що «за винятком рішень відносно амністії, помилування або аналогічних рішень уряд або адміністрація не повинні мати можливості приймати рішення, які ретроспективно анулюють судові рішення». Незалежність судів залежить не тільки від свободи від будь-якого неправомірного зовнішнього впливу, а й від свободи від неправомірного впливу, який може в деяких ситуаціях виходити з позиції інших суддів. «У суддів повинна бути необмежена свобода ухвалювати рішення щодо справ неупереджено, відповідно до своєї совісті й тлумачення фактів, а також відповідно до існуючого правопорядку» (Рекомендація №(94) 12, Принцип I (2) (d)).

У Висновку КРЄС №3 (2002) від 19 листопада 2002 року про принципи та правила, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісності поведінки та неупередженості, а саме в пунктах 60, 64, 71, 77, вказано, що для того, щоб виправдати дисциплінарне провадження, порушення має бути серйозним та кричущим; тобто підставою для розслідування не може бути просте недотримання професійних стандартів. Для відкриття будь-якого дисциплінарного провадження повинні існувати чіткі підстави. Дисциплінарне провадження проти будь-якого судді повинно відбуватися лише в рамках незалежного органу (або «трибуналу»), який діє за процедурою, що повною мірою гарантує право захисту. Щодо дисциплінарної відповідальності КРЄС вважала, що: i) у кожній країні закон або основоположна хартія, які застосовуються до суддів, повинні визначати в якнайточнішому формулюванні ті порушення, які можуть призвести до застосування дисциплінарних санкцій, а також відповідних дисциплінарних процедур; ii) стосовно відкриття дисциплінарного провадження країни повинні передбачити створення спеціального органу або призначити осіб, які відповідатимуть за отримання скарг, отримання пояснень відповідного судді та на цих підставах прийматимуть рішення щодо наявності достатніх підстав для відкриття провадження проти судді; iii) будь-яке дисциплінарне провадження повинно розглядатися незалежним органом або трибуналом, що здійснює провадження, повністю гарантуючи право на захист; iv) якщо такий орган сам не є судом, то його члени повинні призначатися незалежним органом (із суттєвим представництвом суддів, обраних демократичним шляхом іншими суддями), про який ідеться в пункті 46 Висновку КРЄС №1 (2001); v) дисциплінарний розгляд справи в кожній країні повинен передбачати можливість подання апеляції на рішення первинного дисциплінарного органу (відомства або суду) до суду; vi) санкції, що може застосовувати подібний орган у випадку неналежної поведінки, яка є доведеною, повинні визначатися якомога точніше в законі про статус суддів та застосовуватися за принципом пропорційності.

У пункті 5 Висновку КРЄС №17 (2014) від 24 жовтня 2014 року про оцінювання роботи суддів, якості правосуддя та повагу до незалежності судової влади також звернуто увагу на те, що незалежність судової влади є передумовою гарантування верховенства права та основоположною гарантією справедливого суду.

У Висновку КРЄС №18 (2015) від 16 жовтня 2015 року про місце судової влади та її відносини з іншими гілками влади в сучасних демократіях, зокрема у пунктах 10, 11, зазначено, що судова влада повинна бути незалежною задля виконання своєї ролі по відношенню до інших гілок державної влади, суспільства в цілому та сторін судового процесу. Незалежність суддів не є прерогативою чи привілеєм та надається не для захисту власних інтересів судді, а для захисту верховенства права і всіх тих, хто прагне й очікує справедливості. Таким чином, незалежність є основоположною вимогою, яка дозволяє судовій владі охороняти демократію і права людини. Принцип розподілу влади сам по собі є гарантією судової незалежності, причому кожна з трьох гілок влади є відповідальною за забезпечення належного розподілу державної влади, ані цей принцип, ані судова незалежність не повинні стати перепоною для діалогу між органами державної влади. Більше того, є фундаментальна потреба у спілкуванні на підставі взаємоповаги між усіма гілками влади, що передбачає як необхідний розподіл, так і необхідну взаємозалежність між ними. Однак життєво важливою залишається вимога, щоб судова влада не мала неналежних зв`язків з іншими гілками влади і була позбавлена неправомірного впливу з їхнього боку.

У пунктах 23, 37, 44 цього Висновку також вказано, що рішення законодавчої або виконавчої влади, які знищують основні гарантії суддівської незалежності, є неприйнятними, навіть якщо вони мають прихований характер. Наприклад, нова парламентська більшість і уряд не повинні ставити під сумнів призначення або термін повноважень суддів, які вже були призначені в належному порядку. Про скасування безперервного перебування судді на посаді може йтися тільки за наявності серйозного дисциплінарного порушення або порушення кримінального законодавства, які встановлені щодо цього судді шляхом належних судових процедур.

Наведені міжнародні стандарти у сфері судочинства підтверджують, що судді під час здійснення правосуддя є незалежними та приймають рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права. Звільнення суддів з посад повинно відбуватись на основі рекомендації суду або ради, що переважно складається з суддів та обирається. Разом з тим така вимога під час прийняття оскаржуваної Постанови не була дотримана.

Вирішуючи питання про звільнення позивача за порушення ним присяги судді, ВРУ повинна була дотриматись наведених міжнародних стандартів у сфері правосуддя. Як орган законодавчої влади ВРУ мала усунути прогалину в законодавстві, визначити компетентний орган, який би був наділений повноваженнями проводити перевірку та встановлювати факт порушення присяги суддею КСУ.

На той час такою процедурою могла бути процедура, передбачена Регламентом КСУ, а відповідним органом - склад КСУ.

Процедура звільнення суддів КСУ на той час визначалася параграфом 63 Регламенту, відповідно до якого орган, який призначив суддю КСУ, ставив питання про порушення цим суддею присяги, КСУ проводив перевірку і за висновком постійної комісії з питань регламенту та етики приймав одне з таких рішень:

- про наявність підстав для розгляду ВРУ питання про звільнення з посади судді КСУ;

- про відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ.

Рішення про наявність або відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ приймалося, якщо за нього проголосувало не менш як дванадцять суддів КСУ.

Інформація про рішення КСУ про наявність підстав для звільнення з посади судді КСУ мала направитися на розгляд органу, який призначив суддю КСУ, у триденний строк з дня прийняття рішення.

Разом з тим, на сьогодні така можливість попереднього розгляду питання щодо порушення присяги заявником втрачена.

Оскаржувана Постанова №775-VII була прийнята з метою замінити законодавчим органом суддів КСУ та сформувати інший склад суддів КСУ. При цьому народні депутати не наділені повноваженням встановлювати факт порушення присяги суддею, оскільки їх повноваження чітко перелічені у статті 85 Конституції України.

При необхідності змінити склад КСУ парламент безвідносно до політичної ситуації мав діяти у правовому полі, можливо, використати досвід країн, які також пройшли через зміну попереднього складу суддівського корпусу та здійснили вказане з дотриманням усіх гарантій незалежності суддів.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок стосовно доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Під час розгляду справи ВРУ не довела законність свого рішення та не спростувала доводи позивача.

За вимогами частини третьої статті 28 Закону №422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачалося, що судді КСУ не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у КСУ та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків КСУ.

Відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України ВРУ приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ, крім випадків, передбачених Конституцією України та Регламентом ВРУ.

Рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади приймаються ВРУ шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених законом та Регламентом ВРУ, коли рішення приймаються таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів.

Рішення ВРУ щодо проектів законів, постанов, інших актів ВРУ приймаються лише з питань, включених до порядку денного пленарних засідань ВРУ до початку пленарного засідання (частини перша, п`ята, шоста статті 47 Регламенту ВРУ).

Відповідно до статті 50 Регламенту ВРУ у разі необхідності ВРУ з додержанням обмежень, передбачених частинами другою та третьою цієї статті, може бути прийняте рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом. Таке рішення приймається без обговорення шляхом голосування, яке проводиться після внесення відповідної пропозиції і заноситься до протоколу пленарного засідання ВРУ.

Прийняття рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, не допускається, якщо така процедура, одноразове відхилення (ad hoc) від якої пропонується, зумовлена вимогами Конституції України або закону.

Ураховуючи, що звільнення суддів КСУ безпосередньо регулюється Конституцією України та законами України, прийняття Постанови №775-VII ВРУ із цього питання за скороченою процедурою неможливе.

За вказаних обставин, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що ВРУ достроково припинила повноваження та звільнила ОСОБА_1 з посади судді КСУ без додержання процедури, встановленої чинним законодавством України.

ОСОБА_1 звільнено з посади судді КСУ за відсутності встановлених обставин порушення ним присяги судді, про що у своєму рішенні вказав ЄСПЛ. І під час прийняття рішення про його звільнення єдиною підставою зазначено участь у прийнятті трьох рішень КСУ, що апріорі не може бути «порушенням присяги». Інших неправомірних дій ОСОБА_1 під час прийняття рішення про звільнення останнього ВРУ у своїй постанові не навела і не розглядала. Відтак і суд обмежений в дослідженні лише тих підстав для звільнення суддів КСУ, які були наведені в постанові ВРУ від 24 лютого 2014 року.

З урахуванням того, що ОСОБА_2 звільнено з посади судді КСУ з порушенням процедури такого звільнення, за відсутності встановленого уповноваженим органом факту порушення ним присяги судді, оскаржувана Постанова №775-VII підлягає визнанню протиправною та нечинною в частині дострокового припинення повноважень ОСОБА_1 та звільнення його з посади судді КСУ за порушення присяги.

При цьому, колегія суддів Верховного Суду враховує, що звертаючись із позовними вимогами у лютому 2014 року позивач керувався вимогами КАС України, в редакції, чинній на момент звернення до суду, які передбачали, що Вищий адміністративний суд України за наслідками розгляду справи може, зокрема, визнати акт Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України незаконним повністю або в окремій його частині (пункт 1 частини п`ятої статті 171-1 КАС України).

На момент розгляду цієї справи до КАС України внесено зміни та передбачено, що Верховний Суд за наслідками розгляду адміністративних справ, визначених частиною другою цієї статті, може, зокрема, визнати акт Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України протиправним та нечинним повністю або в окремій його частині (пункт 1 частини четвертої статті 266 КАС України, в редакції, чинній на момент розгляду справи).

За вказаних обставин, з урахуванням положень частини третьої статті 3 КАС України, якими передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи, колегія суддів з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів позивача вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог і визнати протиправною та нечинною Постанову №775-VII в частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді.

Вимога позивача про зобов`язання ВРУ утримуватися від дій щодо призначення іншого судді КСУ до вирішення справи по суті є необґрунтованою, оскільки задоволення основної вимоги унеможливлює обрання іншого судді КСУ.

Керуючись статтями 241-243, 246, 266 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною Постанови Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року №775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 , зобов`язання Верховної Ради України утримуватися від вчинення певних дій задовольнити частково.

Визнати протиправною та нечинною Постанову Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року №775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» в частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді.

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення Верховного Суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду може бути подана до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено 29 листопада 2023 року.

Головуючий суддя О.В.Білоус

Судді Н.Є.Блажівська

І.Л.Желтобрюх

І.Я.Олендер

М.М.Яковенко